Основи філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії і суспільних наук

Опорний конспект лекцій з дисципліни: «Філософія» для денної форми навчання

Ханстантинов В.О.

Миколаїв 2009

Опорний конспект лекцій з філософії (для самостійної роботи студентів денної та заочної форм навчання усіх спеціальностей) . - Миколаїв: МДАУ, 2009.

Підготували: Ханстантинов В.О., кандидат філософських наук, доцент; Костюков О.К., асистент

Рецензенти: Осипов А.О., кандидат філософ. наук, доцент ЧДУ ім. П.Могили, Молчанова О.Б., канд. філософ. наук, доцент МДАУ

Відповідальний за випуск: Костюченко Т. І., кандидат економічних наук, доцент, завідуюча кафедри економічної теорії і суспільних наук економічного факультету Миколаївського державного аграрного університету.

Друкується за рішенням методичної комісії економічного факультету МДАУ

Протокол № 2 від 15.10.2009 р.

Надруковано у видавничому центрі МДАУ. Зам. Наклад прим. 54010, м. Миколаїв, вул. Паризької Комуни, 9

Передмова

Вивчення філософії є важливою складовою загальноосвітньої, гуманітарної підготовки студента і відіграє суттєву роль у формуванні високої загальної культури, вміння логічно мислити, самостійно формулювати принципи своєї життєвої позиції та відстоювати їх у полеміці.

Успішне володіння навчальним матеріалом неможливе без наполегливої роботи студента на лекціях, при підготовці до семінарських занять, написанні рефератів, повідомлень, що передбачає ознайомлення з першоджерелами, науковою та навчально-методичною літературою.

Допомогти студенту у досягненні зазначених цілей, зорієнтувати його на найбільш важливі аспекти навчальних тем, виокремити головне від другорядного покликаний даний опорний конспект лекцій.

1. Філософія, як специфічний тип знання

Кожна людина, будучи розумною, свідомою істотою, ставить перед собою питання, на які не має миттєвої однозначної відповіді, але без вирішення яких хоча б для себе людина не здатна визначитися в світі, знайти в ньому своє місце, сформувати свої ідеали, життєві позиції, переконання, прагнення. Іноді сукупність таких питань називають вічними. До них належать:

- Що є світ, його сутність, природа?

- Що є людина, її сутність, природа?

- Який зв'язок між людиною і світом?

- Чи може людина пізнати себе, суспільство, природу?

- В чому сенс життя, смерті? Чи є безсмертя?

- Що таке Добро, Зло, Істина, Краса, Гармонія?

Зазначені питання є світоглядними. Філософська думка звертається до таких питань, що постають перед кожною людиною, кожним новим поколінням, і що потребують відповіді. Це необхідно для того, щоб людина була здатна орієнтуватися, самовизначатися, самостверджуватися в житті, світі. Оскільки людина є проблемою для самої себе, то при її вирішенні, вона неодмінно проблематизує світ, в якому живе, прояви свого буття в ньому. Якби людське життя було наповнене лише задоволенням, радощами і святом, якби в ньому не було повсякденних турбот, драматичних і навіть трагічних випробувань, то філософія б просто не з'явилася, адже у такому разі людині не було б про що думати.

Щоб бути людиною, їй замало лише описати і пояснити світ, яким він є. Людина приречена прагнути до кращого, більш досконалого, до вищих цінностей і смислів. Вирішенням цього завдання займається філософія. Внаслідок особливостей становища людини в світі, таких як її розумність, неспеціалізованість, універсальність, володіння свободою, усвідомлювання неповторністі власного життя, перед нею неодмінно постає питання про її життєве самовизначення.

Філософія виступає у якості інтелектуального інструмента відповіді на це питання, логіко-розсудковим теоретичним типом мислення, що в узагальненій формі дає ідейно-теоретичне та духовно-практичне визначення відносин в системі «Людина - Світ».

Розглядаючи будь-який фрагмент реальності, філософія завжди вміщує людину в цю реальність і аналізує її крізь призму людських відчуттів, прагнень до щастя, самовиявлення, тобто під кутом зору людського буття.

Предмет філософії - це ставлення людини до світу. Аналізуючи відношення в системі «Людина - світ», філософія застосовує категорії (ключові поняття), які слугують сходинками пізнання сутності досліджуваної реальності, складної системи відносин в ній.

До філософських категорій належать: буття, світ, матерія, людина, розвиток, сутність і явище, форма і зміст, причина і наслідок та інші. Ці категорії виражають спільність, загальність окремих складових людського світу. Філософські категорії зоорієнтовані на фіксацію в абстрактній формі граничних засад людського буття.

Філософія зародилась у 7-6 ст. до н. е. у Стародавній Греції, і дещо пізніше (буквально на століття) - в Індії та Китаї.

Виникнення філософії саме у Греції мало такі причини:

- Демократичний устрій, який давав можливість вільно висловлюватися, обґрунтовувати власні думки, погляди, спростовувати опонентів.

- Греція розташована на перехресті шляхів між Сходом і Заходом. Тут зустрічалися носії різних культур, світоглядів, релігій. Греки мали можливість порівнювати їхні погляди, співставляти з власними. Це стимулювало розвиток самостійного мислення.

- В Греції релігійно-міфологічний комплекс був певною мірою відокремлений від приватного і суспільного життя, що певною мірою стимулювало самостійний світоглядний пошук людиною.

- На той час під впливом виробничої, торгівельної діяльності набуло достатньої зрілості абстрактне мислення, яке стало підґрунтям нового, а саме філосософського мислення.

Слово «Філософія» в перекладі означає «любов до мудрості» (від гр.: «філіо» - любити, «софія» - мудрість). Вперше це слово запровадив до вжитку Піфагор. Видатні давньогрецькі філософи Платон, Арістотель вважали, що людей філософствувати підштовхнуло здивування.

Філософія своїми джерелами має міфологію та релігію. Вона успадкувала від них всю сукупність питань про походження світу і людини, про мету і сенс життя, про моральні норми та суспільні вимоги. Але якщо попередні світоглядні форми (міфологія і релігія) були дораціональними (базувалися на вірі, давали готові незмінні відповіді на світоглядні питання), то філософія являє собою логічно-раціональне, розсудково-дискурсивне відношення людини до світу.

Дискурс - це особливий тип мислення, який передбачає логічну впорядкованість, конкретність щодо своїх висновків, сумніви; це мислення, яке чітко фіксує пункти власного руху до певних результатів.

Проблематика філософії відбивається на її структурі.

В її складі виділяють такі філософські галузі:

- Онтологія - вчення про буття;

- Гносеологія - вчення про пізнання;

- Етика - наука про моральність, про добро і зло;

- Естетика - наука про прекрасне і потворне;

- Філософська антропологія - про людину, як цілісність;

- Аксіологія - вчення про цінності;

- Праксеологія - вчення про практику, про цілеспрямовану діяльність людини щодо перетворення оточуючого середовища заради її потреб, інтересів.

Функції філософії:

- Світоглядна - філософія формує систему поглядів на світ, осмислює і обґрунтовує світоглядні ідеали людини;

- Методологічна - філософія розробляє всезагальні підходи до пояснення явищ, загальні вимоги та принципи до мислячого суб'єкта;

- Гносеологічна (пізнавальна) - філософія дає нове знання;

- Критична - філософія нічого не приймає на віру, піддає сумніву готові відповіді, більш за все цінує істину;

- Прогностична - філософія вказує духовний орієнтир думкам і вчинкам людини.

Крім того, філософія виконує дуже важливу культуроохоронну і культуротворчу роль, оскільки дає відповіді на питання, які цінності в матеріальному, духовному. соціальному світі є справжніми, а які - ні.

Соціальна цінність філософії в тому, що вона допомагає людині визначитися в світі як свідомій, моральній, емоційно чуйній істоті.

2. Проблема людини у філософії

Центральною проблемою філософії є проблема людини. На думку класика німецької філософії Імануїла Канта, філософія усім своїм змістом покликана дати відповіді на такі питання:

- Що я можу знати?

- На що я можу сподіватися?

- Що я маю робити?

- Що таке людина?

Відповідь на останнє питання обов'язково передбачає необхідність з'ясування походження людини.В історії світової думки склалося декілька відповідей на це питання. Умовно їх можна поділити на дві групи:

перша: людина створена вищою надприродною істотою(Богом). Це вчення називається креаціонізмом. Вважається, що саме Бог надав людині виняткових якостей (розумність, здатність любити, страждати, сумління, уявлення про Добро і Зло і т. ін.). Людина покликана своїм життям йти назустріч до свого творця і відповідним чином жити.

Креаціонізм непогано узгоджується з історичним досвідом людства, проте він не має фактичних наукових підтверджень.

- друга: еволюційний підхід. Це вчення пояснює походження людини у контексті процесу розвитку природи, коли з неживої матерії спочатку утворилася жива, а згодом - з'явилася людина внаслідок біологічної еволюції. На це, зокрема, вказував свого часу Ч. Дарвін. В межах цього підходу розробляється ідея антропосоціогенезу - ідея стосовно переходу від біологічного до соціального способу взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Вважається, що у процесі еволюції виокремилась група мавпоподібних істот, які завдяки праці, мисленню та мові поступово перетворились на людей.

На сьогодні еволюційна теорія так і не знайшла відповіді на питання, яке було поставлене ще у 1863 році: - як за дуже стислий історичний час відбувся перехід (біологічний, генетичний) від передлюдини до сучасної людини?

Не лише проблема походження, але й специфічна модель людського існування породжують численні питання. На відміну від інших живих істот, людина становить проблему сама для себе. Тварини у своєму житті і поведінці біологічно спеціалізовані та запрограмовані. Людське буття є відкритим, незавершеним, людина приречена самостійно вибирати свій шлях у житті. Щоб відбутися людиною, абсолютно недостатньо нею народитися. Обов'язково потрібно включитися в соціальне оточення, опанувати людський спосіб життєдіяльності, норми культури і моралі, долучитися до знань і т.д. Зважаючи на ці обставини, людську природу можна вважати нерозривною єдністю біологічного і соціального.

Для позначення соціальних якостей людини вживають термін особистість. Це поняття слід відрізняти від інших, а саме:

Індивід - поняття, що вказує на окрему людину;

Індивідуальність - поняття, що вказує на неповторну, самобутню, не схожу на інших людину;

Людина - поняття, що вказує на приналежність до людського роду, і фіксує єдність біологічного і соціального.

Структура особистості:

Основою особистості виступають її потреби (біологічні, духовні, соціальні та ін.). Потреба характеризує протиріччя між рівнем наявного і рівнем необхідного для нормального функціонування людського організму. Заради задоволення потреб людина розгортає активність і діє. За багатством та способами задоволення потреб можна судити про рівень розвитку особистості.

Іншими складовими духовної структури особистості є :

інтерес - усвідомлена потреба;

цінності - те, що є суб'єктивно значущим, дорогим для людини.

ціннісна орієнтація - те, що визначає першочерговість задоволення потреб.

- соціальні норми - загальні правила поведінки, завдяки засвоєнню яких людина стає здатною бути самостійним, відповідальним учасником суспільного життя.

Зазначені складові духовної структури особистості, а також світоглядні уявлення, переконання, нагромаджений життєвий досвід визначають вирішальною мірою життєву позицію людини.

Сутністю людини є її свобода, яка полягає у можливості мислити і поводити себе згідно з власними уявленнями, а не під тиском внутрішніх або зовнішніх обставин. Свобода передбачає вільний вибір людиною своєї життєвої позиції і виступає для людини як здатність бути причиною будь-яких її власних думок та вчинків.

В історії філософії свобода досліджувалась багатогранно і розглядалась у зв'язку із справедливістю, відповідальністю, необхідністю.

Уперше на свободу як сутність людини вказала християнська думка.

В сучасній матеріалістичній філософії свобода розглядається у співвідношенні із необхідністю. Людина насправді може вільно діяти, але лише у межах пізнаної необхідності, тобто у межах пізнаних природних, суспільних, моральних та інших законів, а не всупереч цим законам. Свобода не є анархією, свавіллям.

Співвідношення свободи та необхідності по-різному розглядалося філософами, і були сформульовані такі вчення:

Фаталізм - розглядає кожну подію в світі та житті людини як передвизначену ззовні, зумовлену долею, Богом. Тому людина не може бути вільною в принципі, адже вона не спроможна протидіяти цій зовнішній силі.

Волюнтаризм - визнає повну перевагу волевих прагнень людини над іншими проявами духовного життя її, і передбачає, що людина діє так, як їй цього хочеться.

Проблематичність людського життя зумовлюється тим, що кожна людина повинна сама для себе визначити мету і сенс власного життя. Проблема сенсу життя є джерелом постійних роздумів, сумнівів для людини; може інтенсивно осмислюватися не лише в період становлення її, але й в зрілі роки, особливо у зв'язку з очікуваною смертю.

Існують такі філософські підходи щодо осмислення сенсу життя:

- Людське життя не має сенсу і воно є абсурдним.

- Сенс життя людини полягає в самому житті, в тому, що людина ставить і вирішує безліч різноманітних життєвих завдань (в основному побутового характеру). Такий підхід виявляється недостатнім, коли ми звертаємо увагу на той факт, що людина є розумною цілепокладаючою істотою, яка (що підтверджено історичним досвідом людства) ставить перед собою високі цілі, які далеко виходять за межі буденності.

- Саме життя виводиться за межі життя людини, і безпосередньо пов'язується із служінням духовному Абсолюту (в релігії - це Бог), або служінню суспільним ідеалам (наприклад, комуністичній ідеології).

Проблема сенсу життя пов'язується з проблемою духовності.

Релігійна філософія розглядає духовність крізь призму залучення людини до Бога.

Матеріалістична філософія вважає духовність виразом відношення до інших людей і до створеного ними, і вказує на те, що людина живе не лише заради задоволення своїх безпосередніх життєвих потреб.

3. Світогляд

Впродовж життя людина формує своє розуміння світу, свій підхід до дійсності і до свого місця в ній, а також всебічну уяву про себе.

Система поглядів на світ, що включає знання, оцінки, ідеали, переконання, які визначають загальне розуміння світу, життєву позицію та поведінку людини називається світоглядом.

Це поняття відбиває відмінність від поняття, яке стосується картини світу, що дає нам наука. У людині її світогляд обов'язково пов'язаний із її власним сприйманням та переживанням світу, його оцінкою, відношенням до нього у зв'язку із визначенням свого місця в цьому світі. Якщо наука дає об'єктивне знання про світ, яке позбавлене людських емоцій, переживань, інтересів, прагнень, яке є ціннісно нейтральним, відстороненим відображенням об'єктивної дійсності, то світогляд завжди є суб'єктивним уявленням людини про закономірності світу, і потреба в ньому зумовлена нашою біологічною незапрограмованістю, неспеціалізованістю, відкритістю до світу і необхідністю самовизначитися в ньому, зорієнтуватися в ньому. Звідси випливає, що за своїми функціями світогляд постає такою формою духовно-практичного освоєння світу, яка покликана:

- інтегрувати людину у світ (природний, духовний, суспільний);

- надати людині найперших життєвих орієнтирів;

- надати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Центральною проблемою світогляду виступає відношення «людина - світ», але формування його людиною здійснюється не лише інтелектуально, розумово, теоретично, а обов'язково включає емоційну компоненту, чуттєві уявлення. Цей факт відбивається на структурі світогляду,до якої належать:

- світовідчуття - це рівень духовного розвитку людини, що проявляється у почуттях, настроях, емоціях;

- світосприймання - це ідеали, норми, переконання, які формуються на основі оцінок дійсності і проявляються в ціннісних орієнтаціях людини;

- світорозуміння - це знання людини про світ у формі понять, законів, що стало результатом узагальнення процесу пізнання природи, суспільства, мислення.

Зважаючи на глибину обгрунтованості та міру адекватності світоглядних уявлень людини про світ,у світогляді виділяються два рівні:

- життєво-практичний, який базується на здоровому глузді і буденному життєвому досвіді, який формується стихійно, має несистематизований, іноді навіть суперечливий вигляд.

теоретичний, до якого належать наука та філософія.

Теорія відрізняється від життєвої практики тим, що вона аналізує явища через поняття, через чітко визначені терміни, на підставі певних законів та необхідних внутрішніх зв'язків. Тому філософія як теоретична основа світогляду передбачає, що про світоглядні проблеми потрібно не просто думати, а:

- усвідомлювати їхню необхідність;

- усвідомлювати зв'язки, сторони, аспекти, стосунки між людиною, світом, Добром, Злом;

- усвідомлювати їх характеристики, складові і робити це за допомогою абстрактно-логічних засобів мислення.

Оскільки світогляд є складною суб'єктивно сформованою системою поглядів, переживань, почуттів, і відрізняється своїми особливостями у кожної людини, то можна виділити типи світоглядів:

- за будовою відділяють цілісний або фрагментний світогляд, внутрішньо злагоджений або суперечливий;

- за ступенем адекватності сприймання дійсності світогляд може бути реалістичним, викривленим, фантастичним;

- в залежності до існування вищих сутностей світогляд може бути релігійним або атеїстичним. - світ оглядовий погляд який суперечить існуванню Бога(богів);

- за морально-ціннісними ознаками світогляд може бути егоїстичний, альтруїстський (жити для людей);

- з морально-психологічної точки зору світогляд може бути оптимістичним чи песимістичним.

У своєму формуванні людський світогляд пройшов такі історичні типи:

- міфологічний - характерний для докласових і ранньокласових суспільств. У міфах, казках, переказах ішлося про походження світу та людини (пояснювалось за допомогою генетичного принципу: хто кого породив), про життя і смерть, про минуле і майбутнє.

Міфологічний світогляд був синкретичним, тобто в ньому усе було перемішане з усім: реальне з фантастичним, бажане і дійсне, людина і світ, слово і діло тощо. Міфи в той же час були необхідні, тому що вони, пояснюючи світ по-своєму, давали людині норми, традиції, звички, і тим самим сприяли гармонізації стосунків в системі «людина - природа», «людина - суспільство»,«людина-світ».

З розвитком суспільства та самої людини формується більш складний історичний тип світогляду - релігійний. Історично це здійснюється при переході суспільства до етапів класового розгляду. В релігійному світогляді відбувається чітке розмежування між світом релігійним (поцейбічним) і світом уявним (потойбічним), який є невидимим, існує в уяві людини, але стосовно цього світу і людини є вищим, вирішальним.

Як і міфологічний, релігійний світогляд звертається до людських почуттів, вимагає повної віри від людини у своїх положеннях. Релігійна, так само як і міфологічна світоглядна форма, є дораціональним, закритим для сумнівів, для критичного переосмислення та доповнення з боку людини історичним типом світогляду. Релігія ближче до філософії, тому що вона спрямовує погляд людини у вічність і тим самим допомагає людині сформувати сенс і мету власного життя, озброює її абсолютним критерієм (релігійні заповіді), за допомогою якого людина сама може оцінювати себе, інших, світ в цілому.

Міфологія та релігія як світоглядні форми не протистоять філософії, а навпаки, виступають для неї необхідними попередніми типами, від яких вона успадковує сукупність світоглядних питань. На відміну від міфології та релігії, філософія світоглядні питання вирішує на основі теоретичного мислення, логіки, з націленістю на пізнання об'єктивних істин буття, спираючись на духовний досвід людства, на здобутки науки, людської думки. Виникнення філософії означало, що людина уперше побачила в своєму розумі могутнє знаряддя, за допомогою якого вона набула здатності самостійно отримувати надійне обґрунтоване знання про світ і про себе.

Рисами філософського мислення є:

- Сутнісність, тобто філософія прагне визначити сутність світу та явищ в ньому через визначення першоначала світу. У якості першоначала в історії філософії вважали духовне, яке створило природний матеріальний світ, включаючи людину. Така світоглядна позиція - ідеалізм. Він визнає первинність духовного (в релігії - Бог) і вторинність матеріального світу (природи, включаючи людину).

Протилежною світоглядною позицією є матеріалізм, який наголошує на первинності, несотворимості матерії, природи, яка є причиною для самої себе і вторинності духовних явищ (явищ свідомості), які розглядаються як продукт високоорганізованої матерії

- Наявність сумніву щодо існуючих поглядів і критична налаштованість щодо них.

- Універсалізм - пізнання всезагальних основ буття і прагнення філософії до отримання такого універсального знання, яке мало б всезагальне значення для духовно-морального життя людей;

- Творче, авторське мислення, відкритість до всього нового.

4. Філософія стародавнього світу

Зародки філософських ідей в Індії формуються у надрах міфологічно-релігійного осягнення дійсності. Духовним витоком для появи та подальшого розвитку філософських ідей були «Веди» - збірник релігійних гімнів, молитов, формул заклинань.

Філософсько-релігійний коментар до Вед - Упанішади - містили такі основні положення:

- Першопричиною основою світу проголошується духовний Абсолют - Брахман - єдність свідомості, буття, раю. Духовною сутністю людини є Атман (Брахман, який перебуває у людському тілі)

- Сутність світу полягає в циклах, які повторюються, коли щось виникає, а щось загасає.

- Душа людини приречена на безкінечні перевтілення, тобто на нові народження, а значить, на нові страждання. Щоб цього позбутися, людина повинна зосередитись на глибоких роздумах про єдність власної душі і Брахмана.

Подібні позиції так чи інакше суттєво вплинули на різні філософські школи. Більшість з них підтримували авторитет Вед і їх називають ортодоксальними. До них належать ньяя, вайшешика, санкхья, йога, веданта.

Інші філософські школи, які заперечували авторитет Вед, називають неортодоксальними. До них належать

джайнізм, буддизм, чарвака-локаята. Найбільш цікавими можна вважати погляди філософів чарваки-локаята , які з матеріалістичних позицій осмислювали світ:

- сутність світу складає чотири стихії: земля, вода, вогонь, повітря. Їх комбінації утворюють всі речі світу (в тому числі і людину). Ці елементи є вічними.

- життя після смерті немає. Смерть означає, що комбінації першоелементів розпадаються і вони приєднуються до відповідних елементів природи.

- існування богів є вигадкою жерців. Єдиним джерелом пізнання виступають людські відчуття і сприймання.

- мета людського життя полягає в тому. щоб отримувати насолоду від благ цього світу і радість тілесного існування.

Отже, особливостями давньоіндійської філософії можна вважати:

- її зв'язок із міфологічно-релігійним світоглядом;

- споглядальний характер щодо природного буття;

- наголос на проблемі самовдосконалення людини, її внутрішнього світу.

Старокитайська філософія виникає у русі традиційних світоглядних уявлень, що були викладені у канонічних книгах («Книга змін», «Книга історії», «Книга пісень» та інших).

Найбільш впливовими були вчення, які виникли в VI - V ст. до н.е.:

- конфуціанство (засновник - Конфуцій);

- даосизм (засновник - Лао Цзи).

В конфуціанстві основна увага зосереджена на морально-етичному вдосконаленні стосунків у державі. Центральне місце у вченні посідає концепція «жень» (людяність). Згідно з нею, правитель у державі повинен діяти, як батько в патріархальній сім'ї, тобто бути мудрим, подавати приклад високоморальної поведінки, піклуватись про своїх підлеглих, як про своїх дітей, він має бути справедливим. З іншого боку, підлеглі мають ставитись до правителя з повагою, синівською почтивістю.Тому Конфуцій бере приклад патріархальної сім'ї за основу гармонізації людських стосунків у державі. Порядок в ній буде лише тоді, коли кожен буде виконувати свій обов'язок. Філософія Конфуція закріплює патріархально-сімейне уявлення про підкорення молодших старшим і поширює цей принцип ієрархії на суспільні стосунки.

Даосизм центральним поняттям визначає «дао» (від китайського - шлях). Концепція «дао» осмислюється, як :

- першопричинна основа Всесвіту, яка породжує всю різноманітність світу;

- як всезагальний шлях усіх речей світу;

- усе в світі, в тому числі й людина, підкорюється закону дао, згідно з яким усі речі народжуються і змінюються завдяки власному шляху.

Для даосизму характерні наївно-діалектичні ідеї, тобто ідеї, які висловлюють думку, що усі речі в процесі змін переходять у свою протилежність. Гармонія світу полягає в тому, що в ньому співіснують Добро і Зло, і це визначає його суперечливий характер.

В цілому ж даосизм - вчення про гармонію людини з природою в їх єдності крокуванням вічними законами природи (дао).

Антична філософія виникає у Стародавній Греції і у своєму розвитку пройшла такі етапи:

1). Натурфілософський.

Виникає в місті Мілет. Засновник - Фалес (VII - VI ст. до н. е.). Фалес Мілетський поставив у центрі своєї уваги питання: «Що є першоосновою світу?»

У якості первоначала світу він називає воду,наводячи чимало доказів на користь такого погляду. Його учень Анаксимандр у якості першоначала пропонує поняття «апейрон» (щось проміжне між повітрям і водою). Учень Анаксимандра Анаксимен вважає першоначалом світу повітря. Отже, представники мілетської школи започаткували космоцентричний характер давньогрецької філософії.

Питання про першоначало світу своєрідно вирішував Демокріт. Він створив атомістичну концепцію побудови світу. Він вважав, що світ і всі речі в ньому є комбінацією атомів (неподільних першоцеглинок). Атомів безліч. Вони відрізняються формою, розміром, положенням. Розмаїття речей пояснюється тим, що атоми по-різному поєднуються між собою. Атоми постійно рухаються, а умовою їхнього руху є пустота. Отже, Демокріта можна вважати засновником давньогрецького матеріалізму.

Інший видатний мислитель Геракліт першоосновою світу вважав вогонь. Він уперше обґрунтував такі принципи філософствування, що вплинули на подальшій розвиток усієї філософії. Ці принципи включають:

- уявлення про закономірності і внутрішню необхідність розвитку світу. Для цього він впроваджує поняття «логос» (закон, який править світом).

- сутність світу в тому, що все тече, все змінюється. Отже, сутність буття в його саморозвитку, самозміні.

- джерелом саморозвитку Геракліт називає «війну» (боротьбу) протилежностей, властивих речей світу, через що може виявлятися їхня сутність.

Завдяки цим міркуванням Геракліта вважають яскравим представником античної діалектики, одним із її засновників. В сучасній філософії під діалектикою розуміють вчення про всезагальний розвиток та взаємозв'язок всього в світі.

Парменід,на відміну від Геракліта, вважав що буття є єдиним, нерухомим, вічним у часі і просторі. Він вважав, що буття - це те, що можна мислити. Оскільки небуття мислити неможливо, то його не існує.

Отже, Парменід, уперше поставивши у центрі своєї уваги буття як таке, запровадив до філософії ідею про тотожність буття і мислення.

2). Софістика.

Софістами називали вчителів мудрості, які готували юнаків до самостійної громадської діяльності. Вони сприяли переорієнтації антиіної філософської думки з проблем природи на проблеми людини.Видатним представником софістів був Протагор. Він запропонував ідею, що людина є мірою всіх речей, і поза людиною істини не існує. Цей погляд є одним із витоків морального релятивізму.

Найбільш видатним представником цього етапу був Сократ, який уперше звернувся до людини із закликом «Пізнай самого себе!». Сократ уперше визначив сутність людини, під якою розумів її душу. Для Сократа душа - це сплав людського розуму, мислячої активності і моральної поведінки.)Сократ закликає людей у першу чергу дбати не про тіло, а про душу.

Сократ уперше обґрунтовує нове розуміння щастя: людина щаслива тоді, коли її душа упорядкована, добродійна.

Сократ уперше започаткував нове розуміння свободи людини. Тварина не свободна, тому що нею керує її природа (інстинкти). Людина настільки свободна, на скільки вона виявляється господарем над власною природою.

Сократ ототожнював знання і добродійність людини. Якщо людина вчиняє дурне, зле, то він пояснював це її незнанням.

3). Класичний період.

Представлений іменами Платона і Арістотеля.

Платон першим у світовій філософії розробив власну всеохоплюючу філософську систему, яка була об'єктивно - ідеалістичною. У нього ідеї (суто розумові моделі) є сутністю речей і світу. Вони - справжнє буття. Матерія є небуттям, і слугує матеріалом, з якого Деміург (Бог), немов гончар, взявши за зразок ідеї, створив видимий світ.

Пізнання Платон уподібнює пригадуванню людини, оскільки її душа перед народженням перебувала в світі ідей, познайомившись з ними, і тому знає сутність різноманітних речей.

Арістотель - давньогрецький філософ, учень Платона., вчитель Олександра Македонського.Творчість Арістотеля енциклопедично різнобічна. Він займався природничими науками, проблемами державного устрою, був творцем логіки, психології, естетики. У своїх працях (понад 150: «Метафізика», «Фізика», «Аналітика», «Риторика», «Тоніка»), які охоплювали майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, перша філософія - метафізика, яку Арістотель трактував як науку «про причини і начала», або як науку про «суще як таке».Арістотель коливався між матеріалізмом та ідеалізмом.

4). Елліністичний період.

Основні школи

- стоїцизм - напрям філософії в епоху еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Засновником стоїцизму був Зенон, представники Луції Сенека, імператор Марк Аврелій.

Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця - ні втрат, ні успіхів.

Ідеал мудреця - це свобода без пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія).

Стоїки піднялися до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне - мудрість людини.

- скептицизм - філософський напрям, який сповідувів сумнів у можливості існування істини, здійснення ідеалів. Представники: Піррон, Секст-Емпірик.

Основні положення:

- Систематизували документи проти пізнавальності світу висунувши на основі цього вимогу ( утримуватись від суджень).

- Пропонували атараксію стан незворушності й незатьмареності души.

Неоплатонізм - напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного Абсолюту та ієрархічної будови буття.

Представники: Плотін, Порфірій, Прокл

Основна суть:

1. Вищі субстанції - Благо (або «Єдине»), Розум і Душа.

5. Філософія V - XIX століття

Історична доба середньовіччя в Європі початку занепаду римської рабовласницької імперії і триває до ХIV ст. включно. Філософська думка Середньовіччя відчувала вирішальний вплив християнства. За своїм характером вона була геоцентричною.

Це означає, що осмислення природи, суспільства, людини та її життя здійсн. Крізь призму поняття «Бог». Її особливостями були:

1. Екзегетика - мистецтво тлумачення Біблії;

2.Біблейський традиціоналізм і ретроспективність;

3. Схильність до вчительства та морального повчання.

Етапи розвитку:

1. Апологетика ІІ-ІІІ ст. (перші християнські мислителі у цей час захищалися від нападів з боку влади, античної культури та філософії і прагнули довести правильність та істинність християнських поглядів).

2. Патристика IV-V ст. - IX ст.(у цей час філософи прагнули інтелектуально оформити та систематизувати різноманітні положення Біблії і зосереджувати свої зусилля на філософському обґрунтуванні таких релігійних догматів:

а). Про тринітарну природу Богу:

Бог - Отець, Бог - Син, Бог - Дух Святий;

б). Бог творець світу і людини при чому він це створив з нічого, словом;

в). Про подвійну природу Христа (Христос - Бог і людина);

г). Про перевагу Души над Тілом, Віри над Розумом, Релігії і Богослов'я над наукою і філософією;

д). Про спасіння людської души як мети і сенсу життя.

Біля витоків патристики перебував Августин, саме він зробив Бога центром філософії. На погляд Августина, Бог - це Буття, а світ природи, людина є не істинним буттям. Бог - це причина і мета пізнання, це благо і причина блага.

є). Створивши світ і людину Бог створив час, який має лінійний характер від створіння аж до страшного суду і людина сама обирає свій шлях.

3. Схоластика XI-XIV ст. (в цей час філософи були зайняті пошуком нових, раціональних доказів вже відомих положень релігії. Тому на відмінну від патристики, коли панували ідеї та стиль філософії Платона, звернулися до формальної логіки Аристотеля. Видатним представником був Фома Аквінський. Він сформулював 5 доказів існування Бога. В цей же час розгорнулась ідейна боротьба між номіналізмом і реалізмом.

Представники реалізму (Ансельм Кентерберійський) вважали, що загальні поняття (універсалії) існують самі по собі, тобто до конкретних матеріальних предметів.

Протилежний погляд висловлювали представники номіналізму. Вони вважали що насправді існують різні речі, яким людина дала ім'я (назву), тому універсалії, тобто загальне поняття цих речей є вторинним, є лише в словесному досвіді людини.

В полеміці між номіналізмом і реалізмом в прихованій формі відобразилась боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом. Наприкінці середньовіччя філософи осмислюючи співвідношення релігії, богослов'я і науки, філософії сформулювали концепцію подвійної істини. Шотландський мисливець Дунс Скотт вважав що істини релігії та істини науки не суперечать одна одній і тому не можуть бути залежними одна від одної. Релігія і Богослов'я торкаються внутрішньої людини, а наука і філософія досліджує закони буття світу ззовні людини.

Відродження охоплює приблизно XV- XVI ст. за своїм характером філософія в цей час була антропоцентричною. Це означає, що в її центрі була людина, яка сприймалася як вільна творча істота, найвища цінність, яка покликана, щоб бути господарем природи. У гуманістичному русі також аналізувалося суспільство. Висловлювались ідеї соціальної утопії. Засновники Т.Мор і Т. Кампанела вважали, що може бути забезпечений досконалий суспільний устрій, який би базувався на відсутності правлінні державою мудрецями рівного доступу до соціальних благ. Відбувся перелом. Копернік обґрунтував геліоцентричну модель всесвіту, яка руйнувала освячені церквою уявлення про світобудову. Дж. Бруно запропонував ідею щодо несотворимості, безкінечності Всесвіту, розсередивши Бога в речах природи, Бруно обґрунтував пантеїстичний погляд. Суспільно-філософська думка відродження відчула на собі і певним чином реалізувала нові ідеї щодо людини, природи, світу, які були висловлені італійським мислителем. Піко дела Мірандола «Промова про гідність людини»

Філософія нового часу найбільш виразно заявила про себе у XVII ст., коли внаслідок наукової революції великих географічних відкриттів був нагромаджений величезний масив нових даних про світ. Тому основна увага була прикута до розроблення методів наукового пізнання. Були запропоновані дві методології наукового пізнання :

а). емпірично-індуктивна (Ф. Бекон)

б). раціоналістично-дедуктивна (Р.Декарт)

- Емпіризм - це принцип пізнання , який вважає що результат пізнання може бути досягнутий лише шляхом досвіду, що фіксується лише органами чуття.

- Індукція - прийом логічного мислення, коли вчений переходить від знання однієї ознаки яка повторюється до висновку про наявність цієї ознаки у цілого класу явищ.

- Раціоналізм - принцип пізнання що базується на тому, що істинне знання може здобути лише розум, який може підштовхуватися до діяльності показання органів чуття.

- Дедукція - прийом логічного мислення від загального знання до одиночного

Під час Просвітництва (XVIII ст.) філософи остаточно зупинилися на вирішальній ролі людського розуму не Біблії не Бога а людського розуму як засобу вдосконалення природи, суспільства і самої людини, як основи пізнання. Іншими рисами були:

- Деїзм - погляд згідно з яким Бог створивши природу і людину, у подальшому не бере участі і не втручається в їхню долю.

- Сцієнтизм - впевненість в тому, що наука є найвищою культурною цінністю і цілком достатньою умовою для орієнтації людини в світі.

Німецька класична філософія представлена іменами:

Кант (1724-1804 рр.), Г.Гегель, Л.Фейєрбах, К.Маркс, Ф.Енгельс.

Кант зробив центром своєї уваги проблеми пізнання. Він у перше показав, що саме людина є активною силою в процесі пізнання. Він був агностиком і розробив концепцію «річ у собі», тобто заперечував можливість повного пізнання людиною світу. Кант сформулював категоричний імператив в етиці.

Дій згідно з таким правилом, щоб твоя поведінка стала загальним законом . Гегель розробив діалектику, як систему і метод пізнання.

Фейєрбах розробив антропологічний матеріалізм. У центрі його уваги - людина.

6. Сучасна світова та українська філософія

Сучасна філософія іноді називається некласичною тому що вона відрізняється від усього попереднього філософствування. Якщо класична філософія виходила з принципу раціоналізму у пізнанні природи, суспільства та людини І вдосконалень їх то не класична філософія звертається до емоційних, не зовсім зрозумілих для науки психічних чинників, які важко спрогнозувати.

Сучасна філософія на перший план висунула вивчення людиною буття в його неповторності. Акцентувала увагу на те, що людське життя, людська поведінка є об'єктом зовнішніх маніпуляцій. Пізнання доступно не всім, а лише аристократам, що прогрес у суспільстві не є обов'язковим.

Некласична філософія звернулась до явищ і запропонувала нові типи мислення.

Сучасна некласична філософія з'явилась у середині XIX ст. і на сьогоднішній день представлена різноманітними напрямами, школами та течіями.

До основних з них належить «Філософія життя» (Бергсон, Ділєтей, Ніцше).

Вона традиційне поняття життя замінила на поняття життя, підкреслюючи тим самим властиві світу активність та енергію. І.Ф.Ніцше основою світу - основою світу - воля до влади (прагнення до самовиявлення у будь який спосіб), то у боротьбі перемагає сильнійший. До слабких людей не треба ставитись із співчуттям, не треба ім. допомагати тому, що це причиняє деградацію людини як такої. Проте незахищені і слабкі люди у якості засобу свого виживання взяли на озброєння мораль, культуру, релігію. Про них виступає Ніцше заявляючи що бог помер. Ця філософія стала офіційною у фашистській Німеччині.

Іншим напрямом сучасної філософії є - позитивізм.

Засновником був Кант. Він висловив думку що класична філософія, виснажила себе, і суто умовним безплідним теоретизуванням, замість неї потрібна нова, яка завлаб позитивні знання, тобто реально, корисне, достовірне. А значить це вимагало застосуванню її як філософії науки.

Нова філософія покликана виконувати такі функції:

- розробляти методи наукового пізнання

- виявляти зв'язок між науками

- систематизувати наукове знання і проясняти мову науки.

Позитивізм у XX ст. набув таких форм:

- 20 роки ХХст. - неопозитивізм (Л.Вітгентштейн) вважав що філософія має своїм предметом логічний аналіз висловлювань вчених і понять науки на предмет перевірки їхньої достовірності. Запропонував метод верифікації, тобто співставлення із фактами, звуження їх аж до тих, далі неподільних фактів, які були покладені у фундамент наукової теорії.

- 70 роки ХХ ст. - постпозитивізм (К.Попер) який запропонував метод фальсифікації, тобто для перевірки істини наукової теорії. Філософ має спростовувати кожне окреме положення теорії, якщо хоча б одне положення теорії можне так спростувати, то вся теорія проголошується не істиною. Ці, а також інші школи та течії філософії, науки належить до напряму сучасної філософії сцієнтизм.

- ще одним напрямом э антропологічний. Найбільш відомі і впливові є філософія З.Фрейда та екзистенціалізм.

Фрейдизм спочатку виник як метод лікування неврозів і згодом набрав поширення і застосування в філософії; психології та інших гуманітарних дисциплінах.

Центральне поняття - це несвідоме, тобто те, що включає природні біологічні інстинкти людини, що не контролюються розумом, але суттєво впливає на людину. В процесі культурної еволюції людина засвоїла певні норми і моральні обмеження щодо виявлення своїх біологічних інстинктів, головним з них є ерос, другим за силою є танатос - інстинкт смерті, руйнування.

Отож З.Фрейд появу моралі, релігії, права, держави із властивими їм нормами і заборонами пов'язує із необхідністю поборкати та взяти під контроль дію біологічних інстинктів. Але це призвело до антагонізму (непримиренню протиріччя) між суспільством та індивідуумом).

Дуже впливовим антропологічним напрямом сучасної філософії є екзістенціоналізм. Його засновник німецький філософ Мартін Хайдегер. Центральне ключове поняття екзистенція - існування, людське, неповторне. Існування, коли сама людина ставить для себе питання: як жити у світі? Який смисл в самому житті? Адже індивідуальне існування спрямовано ніщо. Це значить, що людина не живе лише наявним та найденим, то для людини існує буття так і небуття. Тому для людини є свобода. Людина приречена до вибору своїх думок, свобода вимагає відповідальність.

У екзістенціоналізмі, який виник між двома Світовими Війнами у філософії звернулася до осмислення людиною сучасних випробувань.

Людина спочатку народжується, живе в світі, і лише згодом визнає як особистість, тобто існування передує сутності.

Українська філософія зароджена у надрах особливої світоглядно-ментальної парадигми, що сформувалася у східних слов'ян і що вплинула на стиль філософствування.

Модель, спосіб підстановки і вирішення проблем - парадигма.

Ментальність - проява національної психології, особливості народного буття, національного характеру, щодо сприймання та оцінки життя і світу.

Риси української ментальності, як вплинули на специфіку нашої філософії:

1. антеїзм - любов до землі, сприймання її, насамперед, як матері-годувальниці.

2. кордоцентризм - перевага чуттєвого (серце) над розсудковим, раціональним.

3. індивідуалізм - сприймання свободи, як сутності і відкидання будь-яких форм деспотії.

4. життєстверджуюче сприймання дійсності.

В розвитку української філософії можна виділити такі її складові:

1. Києво-Руський період.

2. Період 15-17 ст. (виникла Києво-Могилянська академія)

3. Класична філософія 18 ст. Г.Сковорода

4. Період з діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (середина ХІХ ст. аж до наших років).

Українська філософія зароджується в Київській Русі і набуває свого якісного проблемного тематичного спрямування у зв'язку з прийняттям християнства.

Теми філософських роздумів:

1. Перевага душі над тілом завдяки чому стає можливим спілкування людини з Божественною істиною, про роль серця як єднальної ланки між світом земним і світом небесним.

2. Образ святого (святий - це той що спромігся подолати земні спокуси, святість - моральний ідеал поведінки, це особлива життєва позиція жертвувати собою заради інших). Це утвердження небесного, Божественного на землі.

3. Про рух людської історії до царства свободи (до Бога), причому всі народи є рівними. В цьому плані видатною пам'яткою стало «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

7. Філософія уявлення про світ

Особливістю людського самоусвідомлення є прагнення визначити своє місце поміж оточуючих речей природно-космічної та суспільно-духовної реальності. Людина, щоб зрозуміти себе, щоб свідомо діяти та жити повинна пізнати світ.

Філософське поняття, яке позначає як природні, об'єктивно матеріальні властивості, так і особливості людського практично діяльного відношення до себе і умов власного існування називається Світом.

Це поняття сформувалося ще до появи філософії. Його виникнення пов'язано з тим, що людина виділилась з природи, а її саму включила до сфери своєї активної діяльності. Виникла сукупність зв'язків, відносин, уявлень про предмети, явища, цінності, тобто сформувався наочний портрет світобудови образно понятійна копія його, яку прийнято називати «картиною світу».

У кожної людини формується суб'єктивна картина світу і, в ній завжди присутні ціні сни судження конкретної людини. Така картина світу допомагає людині орієнтуватися в бутті.

Філософія, торкаючись поняття Світ, аналізує такі аспекти:

- Світ один, чи світів багато? Якщо світів багато, ми застосовуємо термін УНІВЕРСУМ - в ньому поєднуються матеріальний, духовний, символічний та інші світи, які співвідносяться, і навіть взаємодіють один з одним.

- Чи є світ людино мірним? Тобто чи відповідає світ способу людського життя, потребам мріям. Сучасна наука фіксує узгодженість фундаментальних фізичних констант і зазначає, якщо хоча б одна з них трошки відхилилась би від свого наявного значення, то у Всесвіті не було б ні атомів, ні зірок, ні галактик, і життя і розум не виникли б. це дало підстави для сформування антропогенного принципу - Всесвіт побудований саме так, як це необхідно, для появи та існування людини.

- Світ в універсумі виходить з єдиного начала, чи вони абсолютно різні за своїми першоосновами і способами буття? Цей аспект торкається проблеми єдності світу.

Існують різні картини Світу:

- Буденна картина світу. Ії смисловим центром є людина, як суб'єкт дії та соціальної поведінки. В цій картині світ сприймається як один єдиний, інші як імовірні. Реальний світ нам чуттєво даний, він наповнений повсякденними турботами. Простір і час в ньому олюднені, людиномірні, тому що вони пов'язуються з людиною, освоєні нею, оцінюються нею у зв'язку з її діяльністю.

- Наукова. Розбудовується навкло об'єктів, які є незалежними від людських бажань. Вона є динамічною, суперечливою, в ній більше запитань, ніж відповідей.

Виділяють класичну наукову картину світу, і некласичну (сучасну) наукову картину світу.

- Класична. Формувалась на основі вчень Евкліда, Ньютона і Декарта.

Згідно з нею, Світ є єдиним світом твердої матерії, який підкорюється жорстким законам природи. Такий світ не містить в собі ніякої потреби, причин для появи життя і людини, тому що така поява суперечить одному з фундаментальних законів такої науки, як термодинаміка. Будь-яка система прагне стати простою.

- Сучасна некласична. Базується на ідеях Лобачевського, Ейнштейна, Резерфорда, Пригожого. В ній зазначається, що всі існуючі системи мають природну здатність до мутації, у напрямку більшої складності. Одна і та ж енергія, принципи забезпечують еволюцію як фізико-хімічних процесів, так і біологічних, і соціокультурних. Тому людина є не як випадковий результат фізико-хімічних реакцій, а як закономірний прояв внутрішніх можливостей самої дійсності.

- Релігійна. Центральним елементом є образ Бога

(богів), як творця, упорядника, управителя світу. В ній світ ділиться на поцейбічний і потойбічний. Для останнього фіксуються зовсім інші властивості і характеристики, а реальний світ сприймається як не самодостатній, вторинний. Сенс і мета людського життя пов'язується з потойбічним світом.

- Філософські картини світу. Концентруються на проблемі співвідношення «людина - світ». Вони не схожі між собою, тому що по-різному вирішують проблему «людина - світ», наголошуючи на пізнавальному, онтологічному та інших ресурсах. Але всі філософські картини схожі у тому, що вони є результатом інтелектуального розгляду, їм властиві сумнів і критичність.

...