Основи філософії

Поняття «світ» разом з іншими утворює смислове ядро світогляду, незалежно від історичної доби життя людини. Це поняття включає в себе поняття про граничні для людини основи сущого. Значення його у тих функціях, які відіграє при характеристиці універсуму:

- Забезпечує цілісність світу;

- Уявлення про саморозвиток.

Світ є безкінечним у своїх якісних та кількісних проявах. Світ є вічним, як безкінечне ціле, і водночас він є мінливим і кінцевим у своїх окремих частинах і проявах. Світ створює нерозривну єдність своїх складових.

З давніх-давен філософи прагнули визначити першооснову всього світу, тобто прагнули пояснити його єдність ( єдність багатоманітності, виходячи з його єдиного начала). Таким поняттям, яке позначає першооснову світу, яка не потребує для свого існування нічого іншого, називають субстанцією.

Всезагальні невід'ємні властивості речей світу які обумовлені іншим походженням із єдиної субстанції назвали атрибутами.

Різні філософські напрями пояснюють єдність світу по-різному. Ідеалізм. Вбачає єдність світу в його духовній субстанції.

Матеріалізм. Намагається пояснити єдність світу, виходячи з нього самого, і підкреслює, що для власного існування світне потребує якоїсь зовнішньої надприродної сили. Він сам із себе породжує всю багатоманітність існуючого. Субстанційною першоосновою світу є матерія - поняття для позначення безлічі об'єктивної реальності у її різноманітних станах і проявах.

Сучасна матеріалістична філософія спирається на різні наукові теорії для обґрунтування єдності багатоманітного світу:

1. Ще у XVIIIст. Теорія Канта-Лапласа пояснювала походження Сонячної системи і стала підґрунтям для розуміння єдності космічних тіл.

2. Закон збереження і перетворення енергії;

3. Теорія клітинної побудови живих організмів;

4. Періодичний закон Менделєєва (поєднав усі хімічні елементи);

5. Теорія відносності (єдність речовин і поля);

6. Теорія корпусних і хвильових матеріальних об'єктів (обґрунтувала нерозривну єдність матерії, руху, простору і часу).

Сучасна фізика розглядає світ єдиним, тому що на найбільш елементарному рівні його організації, Світ виступає множиною елементарних частинок.

Важливою характеристикою світу є поняття «рух». У філософії під цим поняттям розуміють будь-яку зміну.

Рух - спосіб існування всього сутнього. Він має абсолютний характер, і в той же час, рух є суперечливим, тому що зміни відбуваються зі збереженням елементів старого. Рух включає два протилежні моменти: змінюваність і сталість. У фізиці ці моменти виражають поняттями енергії і маси. Енергія - міра змінюваності, здатності об'єкта до змін.

Маса - міра сталості, здатності об'єкта зберігати свій стан.

Уявлення про рух, зміну, як сутність буття, про суперечливість внутрішніх процесів, як джерело саморозвитку, було сформовано ще в античні часи, починаючи з Геракліта.

Рух має такі ознаки:

- Всезагальність;

- Універсальність;

- Суперечливість;

- Атрибутивність;

- Абсолютність.

Розвиток - процеси, пов'язані з перетворенням якості предмета, з появою нових станів.

Виділяють різновиди розвитку:

- прогрес - ускладнюється структура, підвищується рівень організації предмета чи явища.

- регрес - рух відбувається від більш досконалих і розвинених форм до менш досконалих і розвинених форм.

8. Буття і матерія. Основні онтологічні категорії

Буття - це центральне поняття у більшості філософських систем. Воно позначає усе існуюче і саме із спроби збагнути буття та його першооснову власне і зародилась філософія.

Галузь філософії, яка досліджує проблеми буття називається онтогією.

Поняття «буття» означає все те що коли - небудь існувало, існує зараз (наявне буття ) і що має внутрішній потенціал до реалізації у майбутньому.

Основні форми буття:

- Буття речей і станів природи, живої та неживої.

- Буття суспільства.

- Буття людини.

- Буття духовного (ідей, знань, цінностей).

Спостерігаючи різноманітність буття, люди з давніх давен намагалися з'ясувати: «А що ж лежить в основі розмаїття речей та явищ?». Пошуки такої першооснови єдності буття, яка для власного існування не потребує ніякої зовнішньої причини і яка сама виступає причиною усіх змін та станів буття, призвели до появи поняття субстанція.

В історії філософії по різному визначалася субстанція Світу:

- природні стихії (земля, вода, вогонь, повітря)

- число у Піфагора, атом у Демокрита

- матерія.

Люди завжди цікавились питанням, яке набуло в філософії форму проблеми буття:

· «що є буття?»

· «яке воно є?»

· «Чому воно є?»

Це питання є вічним, глобальним у своєму загальному вигляді і невичерпаним у деталях.

Щодо вирішення цього питання склалися такі підходи:

1. Торкається життя і смерті людини, адже для людини природно сприймати твердження: «Бути - це жити». Також природно з цього випливає наступне питання: «А що буде зі мною після смерті?» тобто, чи настане разом зі смертю небуття? Щоб подолати таке можливе небуття були запропоновані різні есхатологічні вчення.

Есхатологія - це вчення про кінцеві долі світу, про страшний суд і воскресіння, про винагороду праведників і покарання грішників.

2. У вирішенні проблеми буття торкається визначення сутності природи буття, тобто чи є буття сталим, не змінним чи воно є змінюваним скороминучим, рухомим. Вже в давній Греції, на це питання були дані дві проблемні відповіді:

- Парменід, доводив що буття є незмінним і сталим.

- Геракліт, сутність буття полягає у його вічному становленні у постійному змінюванні.

Такі погляди прийнято називати метафізичним і діалектичним на сутність буття. Вже в давньої Греції мислителі дійшли висновку, що існує буття не лише матеріальне, але й ідеальне.Матеріальне буття є чуттєво сприйнятним а ідеальне є лише розумовоосяжним. Уперше про це написав Платон.

3. У вирішенні проблеми буття торкається того з яких компонентів складене усе існуюче. Розмірковуючи над цими питаннями філософи запропонували такі поняття як природа, простір, ціле і частка і т. інші. Великим досягненням сучасної науки та філософії є ідея єдності світу, що підтверджує цілісність його буття, взаємозалежність усіх його форм. У наш час наука і філософія наголошують на необхідність збереження біологічних основ буття. У зв'язку із загостренням тотальної економічної кризи стає більш зрозумілими залежність буття людини від буття природи навпаки.

У перше поняття «матерія» з'являється у філософії Платона. Сьогодні це одна із ключових категорій природознавства і філософії. Сучасна фізика під поняттям «матерія» розуміє позначення деякої особливої точки поля. На відміну від природних наук. Філософське розуміння«матерії» зводиться до позначення безлічі об'єктивної реальності у Ії різноманітних станах та проявах, що існує незалежно від людини і що може бути відображене її органами чуття. Матерія є абстрактним поняттям високого рівня, тому що охоплює собою усю реальність, існуючу незалежно ВІД людини.

Виділяють два види матерії:

- Фізична речовина у будь якому стані.

- Фізичне поле (гравітаційне, ядерне, магнітне).

З погляду сучасної матеріалістичної філософії, матерія є несотворимою, вона є не знищуваною безслідно, безкінечною у просторі і часі, причиною для власного існування усіх змін в об'єктивній реальності. Усі речі об'єкти, властивості, відношення в світі є проявами матерії, тому увесь світ, що нас оточує являє собою єдиний матеріальний світ.

Висновок: все те що може бути відкрито у майбутньому стосовно об'єктивної реальності підпадає під поняття матерія. Тому поняття матерія носить принципово - відкритий характер.

З погляду ідеалістичної філософії матерія є вторинним началом яке походить від духовної першооснови. В релігії Бог як духовний абсолют вважається єдиним істинним буттям, в той час як природа, людина не мають самостійної антагонічної реальності, тобто вони створені і отримали буття від духовного первоначала.

Серед властивостей матерії є такі без яких вона не може існувати їх називають атрибутами. До числа атрибутів традиційно включають рух простір і час.

Рух є спосіб існування всього сутнього в тому числі і матерії. Рух має абсолютний характер. Він є з погляду матеріалізму несотворимим, незнищуванним, невід'ємним від матерії і від простору та часу.

Такий погляд на характеристики руху випливає із здобутків сучасної науки, зокрема фізики.

Всезагальними формами матерії Ії існування є простір і час. Ці категорії є абстрактними визначеннями структурної організованості і змінюваності буття. Будь який матеріальний предмет має своє місце серед інших, характеризується своєю формою, і тому простором називають порядок розташування водночас декількох співіснуючих об'єктів.

Послідовність існування об'єктів, явищ, які змінюють одне одного називається часом.

Матерія не існує поза цих своїх всезагальних форм, лише під час процедури наукового абстрагування людина відрізняє простір, час від матеріального об'єкта чи системи.

Філософи науковці завжди прагнули з'ясувати природу простору і часу і тому склалися дві концепції:

- Субстанційна (Платон, Демокрит, нов. час - Ньютон)

Вважали що простір і час служать самі по собі, як щось зовнішнє поставно матеріальних об'єктів світу.

- Реляційна (Аристотель, Декарт, Лейбниць)

Вважали що простір і час, як такі існують залежно від конкретних матеріальних систем і є їхніми властивостями. Сучасна фізика підтвердила правоту реляційної концепції, згідно з теорією відносності Ейнштейна, властивості простору і часу визначаються розподілом в них гравітаційних мас. Це означає, що простір і час пов'язані з рухом і між собою і є невід'ємними властивостями конкретних матеріальних систем та об'єктів.

Єдність просторово-часових характеристик світу називається просторово-часовим континуумом.

Окрім астрономічного, фізичного змісту понять «простір» і «час» також застосовують інші смислові значення.

Виділяють соціальний простір і соціальний час (біологічний, психологічний, художньо-мистецький, історичний час і простір).

9. Свідомість

Проблема дослідження свідомості є надзвичайно складною, тому що свідомість досліджується за допомогою людської свідомості і не існує якихось технічних приладів щоб визначити прояви функціонування та змісту свідомості.

Існує багато визначень свідомості, але всі вони не повні. Навіть Арістотель давав метафізичний опис природи цього явища, а не його дефініцію (визначення).

В історії філософії склалися три основні підходи щодо пояснення людської свідомості:

Перший підхід: свідомість кожної окремої людини є модифікацією, породженням або маленького частиною універсальної (космічної, Божественної) духовної першооснови, тобто питання про походження свідомості і не ставиться, тому що вона розглядається, як отримана людиною від вічного духовного первоначало світу. В християнській думці, спираючись на вчення Платона, Августин Блаженний започаткував погляд, який пояснює, що людина отримала від Бога свідомість для того, щоб та постійно нагадувала їй про трагізм існування людини відокремленої від Бога - її творця.

Другий підхід: свідомість є невід'ємним атрибутом матерії, вона властива всій матерії і будь якому матеріальному об'єкту. Це означає, що усі тіла природи мають свідомість, але не однаковою мірою.

Пояснення цього знаходимо у 2-ох філософських поглядах :

а). Гілозоїзм - приписування неживій природі здатність відчувати, мислити.

б). Пантеїзм - ототожнення природи і Бога. Представником пантеїзму був Спіноза. Він висловлював такий погляд: «В світі є лише одна субстанція, яка має дві ознаки: протяжність і мислення». З цього випливають висновки, що природа (жива і нежива) має свідомість, може мислити.

Третій підхід: матеріалізм завжди пояснював походження і природу свідомості у нерозривному зв'язку з розвитком матерії. Наголошуючи на тому, що живе походить із неживого, матеріалізм відшукує в неживій матерії таку її властивість, яка може виступати у якості генетичної передумови свідомості. Тобто в неживій матерії у якості такої всезагальної властивості матерії названо відображення.Воно пов'язано із взаємодією матеріальних об'єктів, коли у взаємодіючих структурах залишаються сліди іншого об'єкту. Такі сліди зберігають певну інформацію про те, з яким саме об'єктом відбулася взаємодія.

Отже, відображення - це реакція матеріального об'єкта на зовнішній вплив, що несе в собі інформацію про цей вплив. У процесі розвитку і ускладнення матеріальних систем, розвиваються і ускладнюються властивості відображення. В неживій природі відображення відбувається на основі механічних, хімічних, фізичних взаємодій, а в живій природі виникають біологічні форми відображення.

Біологічне відображення для існування живої істоти є життєво важливою необхідністю, тому що лише за умови взаємодії з навколишнім середовищем живий організм може існувати. Примітивною формою біологічного відображення є подразнення. З ускладненням живого організму з'являється нервова система, завдяки якій здійснюється сигнальне відображення дійсності у формі відчуттів, сприймань і уявлень.

Таке відображення дає змогу організму оцінити явище оточуючого світу крізь призму їхньої шкідливості або корисності для життєдіяльності організму. У розвинутих живих істот формується суб'єктивне сприйняття переживання дійсності, що свідчіть про появу психіки, як найбільш досконалої форми біологічного відображення. Розвиток психіки супроводжується удосконаленням нервової системи і найбільш повно психіка представлена у людини.

Для появи свідомості у людини повинні бути 2 групи передумов:

1. Біологічні - унікальний мозок, прямоходіння, особлива будова гортані, яка є здатною для членороздільного мовлення.

2. Соціальні - включенність з народження людини до суспільного життя через спілкування, мову, культуру, колективну працю, через різноманітні суспільні стосунки.

Роль соціального фактору у виникненні свідомості полягає у тому, що сам по собі людський мозок, яким він виходить із лона природи, не є органом свідомості, а стає таким лише тоді, коли людина перебуває в суспільному оточенні і взаємодіє з іншими людьми.

Структура свідомості включає такі сфери:

1. Когнітивна - це знання, які є ядром та способом існування свідомості. Тут є також пам'ять, увага, мислення.

2. Емоційна - почуття, емоції пристрасті, афекти.

3. Мотиваційно-вольова - потреби, інтереси, мотиви людини у поєднанні із здатністю до їхньої реалізації.

За критеріями «носій свідомості» виділяють: індивідуальну, групову, суспільну свідомість.

· Індивідуальна свідомість є ініціатором змін у суспільній свідомості, і за багатством неповторних рис переважає її.

· Суспільна свідомість охоплює типове, найбільш важливе у сукупності індивідуальних свідомостей і тому за своїм змістом вона є ширшою, ніж індивідуальна. Прийнято виділяти такі форми суспільної свідомості: наукова, релігійна, правова, філософська, моральна, політична. Ці форми відрізняються за змістом, за глибиною та характером відображення явищ оточуючого світу.

Виділяють 2 рівні у суспільній свідомості:

1. Стихійний - представлений у масовій соціальній психології, віруваннях, стереотипах, звичках.

2. Теоретичний - до нього належить ідеологія - сукупність поглядів, у яких теоретично - обґрунтовується та захищається певний інтерес великої соціальної групи.Наприклад, політична, національна, релігійна ідеологія.

Властивості свідомості:

· Суб'єктність - за своїм змістом свідомість завжди є неповторна, тому що належить конкретному суб'єкту.

· Предметність - свідомість наповнена якимось змістом.

· Спрямованість - в якій виражається активне людське відображення світу, а не пасивне віддзеркалення його.

· Рефлективність - свідомість не лише відображує зовнішній світ, але і свій власний зміст.

Функції свідомості:

1. Пізнавальна.

2. Оцінювання навколишнього світу і орієнтація в ньому.

3. Конструктивна, яка поєднується із цілепокладанням людських дій, вчинків і регуляції поведінки людини.

Поняття «свідомість» є близьким до поняття «внутрішній світ людини».

В ньому виділяють такі рівні:

1. Рівень свідомості

2. Несвідомого

3. Підсвідомого, коли людина виконує буденні дії автоматично.

4. самосвідомості, коли людина оцінює, критично ставиться до себе, до своїх поглядів, вчинків, дій, оцінює свою самосвідомість.

Самосвідомість є лише у людини.

10. Пізнання

Пізнання - процес духовного освоєння людиною світу з метою отримання істинного достовірного знання.

Процес пізнання є активним цілеспрямованим відображення дійсності у свідомості людини.

Розділ філософії який вивчає пізнання, називається гносеологією. В зарубіжній філософії вживалась назва епістемологія.

У нас під епістемологією, у першу чергу, розуміють вчення про наукове пізнання. Центральною проблемою в теорії пізнання є питання про те, наскільки достовірними виявляються отримувані людиною знання.

В історії філософії склалися два основні підходи щодо можливості людини отримувати достовірне знання:

· Гносеологічний реалізм (оптимізм) стверджує, що людина, здатна повно і достовірно пізнавати світ.

· Агностицизм стверджує, що людина не може повно, адекватно, достовірно пізнавати світ.

Різновиди агностицизму:

1. Скептицизм - давньогрецький мислитель Піррон вважав, що достовірними є лише чуттєві сприймання. Омана виникає при спробі перейти від чуттєвого образу до з'ясування внутрішньої сутності предмета.

2. Агностицизм Д. Юма та І. Канта

- Д.Юм вважав, що у досвіді і навіть науковому експерименті отримуваний результат відрізняється від причини.

- І. Кант, розробив концепцію «речі в собі» і вважав речі принципово непізнаваними.

3. Конвенціоналізм -вважає, що наукові закони є лише домовленностями між вченими.

Структура пізнавального відношення включає такі елементи:

- Суб'єкт пізнання - людина або людство в його історичному розвитку.

- Об'єкт пізнання - реальність або її окремі фрагменти, на які спрямована пізнавальна активність людини. У якості об'єктів можуть бути також ідеальні об'єкти.

Результатом пізнання є пізнавальний образ об'єкта, який завжди є об'єктивним за своїм змістом, тому що в ньому об'єкт відображається з різним ступенем адекватності. Пізнавальний образ є суб'єктивним за своєю формою, тому що належить людині як суб'єкту пізнання.

Структурно процес пізнання включає: чуттєве та раціональне пізнання

Форми чуттєвого пізнання:

1. Відчуття

2. Сприймання .

3.Уявлення

Форми раціонального пізнання:

1.Поняття

2.Судження

3.Умовивід

Процес пізнання починається з чуттєвого контакту людини з об'єктом пізнання і виявляється більш ефективним на початкових етапах людського життя та суспільної практики.

Чуттєве пізнання передує раціональному, однак це не треба розуміти, як цілковиту його відокремленість, тому що в дійсності людина пізнаючи світ, водночас і відчуває, і мислить.

Раціональне пізнання є більш високим рівнем відображення дійсності, тому що дозволяє за допомогою людського інтелекту пізнати внутрішню сутність предметів і явищ дійсності, що прихована від органів чуття, збагнути закономірності та причини розвитку.

Процес пізнання включає взаємодію, взаємопроникнення чуттєвого та раціонального компонентів, емпіричного досвіду і понятійного мислення.

Класичні визначення істини дав Арістотель, який визначив істину як відповідність наших знань про дійсність самій дійсності. В сучасній філософії існують різні концепції істини. Наприклад філософія прагматизму істинним вважає знання, яке приносить практичну користь.

Матеріалістична концепція істини включає такі поняття:

- Об'єктивність істини - такий зміст людських знань про світ, який не залежить від людини як суб'єкта пізнання.

- Абсолютна істина - такий зміст людських знань, який повно відображує об'єкт пізнання і у подальшому не буде спростований, змінений, доповнений.

- Відносна істина - таке знання, яке в принципі є правильним, але воно не повно відображує об'єкт пізнання і з розвитком людської практики, науки, з прогресом пізнавальних можливостей людини буде збагачуватися новими елементами, доповнюватися, змінюватися і навіть у подальшому замінюватися.

- Конкретність істини - принцип отримання знання, коли обов'язково враховуються конкретні характеристики об'єкта пізнання: місця, часу, простору, умов і т.д.

Щоб перевірити достовірність отримуваного знання; необхідно спиратися на практику як об'єктивний критерій істини. Але сама практика є недостатнім критерієм, тому що залежить від ступеня історичного розвитку суспільства, і тому є обмеженою, тому практику доповнюють логікою.Може бути не лише безпосередня, але й опосередкована практична перевірка істини.

11. Наукове пізнання

Наукове пізнання - це відносно відносно самостійна, спеціалізована, цілеспрямована пізнавальна діяльність, з властивими їй формами та методами, із соціальним призначенням надавати нові знання про світ та об'єктивні закони в ньому. Своїм виникненням науково-пізнавальна діяльність у сучасному вимірі зобов'язана історичним передумовам, що склались в Європі в період зародження та розвитку буржуазних суспільних відносин.

Особливості наукового пізнання:

- Наукове пізнання - це раціональне пізнання, тобто воно спирається на інтелект і діяльність людського розуму. Раціональність означає, що науковець прагне не лише описати предмет своєї уваги, а й, насамперед, обґрунтувати, довести своє знання.

- Наукова раціональність забезпечується також тим, що наука спирається на факти і осягає світ за допомогою понять, на основі логіки. Для науки далеко не все може бути фактом. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно фіксується за допомогою певного інструментарію науки і описується науковою термінологією. За висловом Ф. Бекона, факт є живленням науки, і достовірне, об'єктивне знання стає можливим, коли науковці спираються на факти.

- Наукове пізнання перевіряється досвідом, практикою, його доказовість забезпечується за допомогою математики, і тому рисою наукового знання є точність.

- Наука, як сума нагромаджених знань, є відкритою для критики, для доповнення, для змін, і тому в науковому пізнання завжди реалізовуються альтернативні, нові шляхи пошуку істини.

- Наукове пізнання здійснюється за допомогою застосування різних форм та методів, які забезпечують достовірність, об'єктивність отримуваного знання. Сучасна наука веде дослідження, використовуючи новітнє обладнання, прибори та інше.

Соціально-гуманітарні науки мають специфіку, коли йдеться про пізнання суспільства:

- Предметом соціально-гуманітарного пізнання виступає «світ людини», тобто, не поняття вказує на наявність суб'єктивного моменту в існуванні, змісті, ознаках соціальної реальності. Тому соціально-гуманітарне пізнання повинно враховувати ставлення людей до суспільства, їх оцінки, уявлення, ідеали і навіть забобони.

Отже, пізнання соціальної дійсності передбачає вивчення в ній і матеріальних, і ідеальних елементів, і свідомого, і стихійного, і об'єктивного, і суб'єктивного.

- Соціальне пізнання є невід'ємним від оцінювання того, що пізнається, а саме, подій, явищ, процесів у суспільстві. Оцінює ці суспільні факти вчений, якому, як людині, як члену суспільства, завжди властиві симпатії та антипатії, зацікавленість, перебування під впливом стереотипних уявлень, авторитетних думок.

Отже, суспільні події, явища, процеси по-різному оцінюються фахівцями і це не є свідчення їх нераціональності або неточності.

- Соціальне пізнання практично не застосовує кількісних методів, не використовує технічних засобів, приладів, тому соціально-гуманітарне пізнання базується на абстрактно-логічному підході до пізнання, орієнтується на якісну визначеність суспільних подій і процесів.

- Результати соціально-гуманітарного пізнання, як правило, не перевіряються за допомогою експерименту, математичних розрахунків і за своєю природою таке пізнання виступає як діалог. Це передбачає процедуру розуміння іншої культури, іншої людини, іншого суспільства, і, лише збагнувши їх зміст, - притаманної логіки життєдіяльності та ментальності, соціально-гуманітарн6е пізнання має можливість більш точно тлумачити предмет свого дослідження.

Науковці отримують нове знання не випадковим чином не стихійно, а застосовуючи певні форми та методи наукового пізнання

Форми наукового пізнання:

1. Ідеї є відображенням самої речі або властивості не просто у їх наявному існуванні, а в необхідності, в тенденції розвитку і можливості. Як правило ідея виводиться із досвіду науковця і явища собою конкретне знання дійсності і мету Ії перетворення.

2. Проблема - це відображення суперечності, між знанням і дійсністю, або протиріччя у самому процесі пізнання.

3. Гіпотеза це припущення стосовно одного із шляхів, можливих варіантів розв'язання наукової проблеми. Гіпотеза орієнтує в якому напрямку науковцю слід проводити дослідження.

4. Концепція спосіб розуміння, пояснення та тлумачення явища чи процесу, який ще не доведений, ще практично не перевірений, але такий що не суперечить законам природи.

5. Теорія - найвища форма організації наукового знання, яка являє собою систему достовірних конкретних, логічно не суперечливих, практично перевірених знань що спираються на сформульовані наукові закони.

Закон - в науці означає вираз внутрішнього, сутнісного, необхідного, загального зв'язку між об'єктами і явищами дійсності. В законах наука дає всебічне обґрунтування причинно-наслідковим явищам і процесам дійсності. Усі інші форми наукового пізнання генетично передують теорії, хоча нерідко співіснують і взаємодіють з нею в системі науки.

Термін «метод» походить від давньогрецького «metadois», яке в перекладі означає «через відстежений або підготовлений шлях».

Метод є ефективним засобом людської пізнавальної та практичної діяльності, і являє собою сукупність принципів, правил, інструкцій, шляхів та прийомів вирішення певного завдання чи проблеми.

Французький філософ Рене Декарт вважав, що краще нічого зовсім не робити, ніж діяти у пізнанні сліпо і безпорадно, не будучи озброєним методом.

Методологія - вчення про методи; складна наука, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, які застосовуються вченими.

Сучасна методологія виділяє такі складові методу:

- Описова. Окреслює коло засобів, інструментів, умов, які необхідні для застосування методу.

- Операціональна. Вказує на послідовність застосування дій при застосуванні методу.

- Концептуальна. Обґрунтовує саму можливість певним чином будувати метод.

Усі методи наукового пізнання можна поділити на три групи:

1. Спеціальні наукові методи. Кожна наука розробляє свої власні методи, які відповідають її змісту і застосовуються лише в ній.

2. Загальнонаукові методи, які характеризують процес пізнання в усіх науках і застосовуються на двох рівнях:

-Емпіричний. На цьому рівні пізнавальні зусилля вченого спрямовані на отримання фактів.

До методів емпіричного пізнання відносять:

- Опис.

- Спостереження - це цілеспрямоване сприйняття досліджуваного об'єкту, внаслідок чого вчений одержує знання про зовнішні ознаки, властивості, відношення цього об'єкту.

- Вимірювання - спостереження, але з фіксацією кількісних значень.

- Порівняння - вимірювання об'єкта, коли його порівнюють з еталоном (стандартом), нормою.

- Експеримент.

- Теоретичний - рівень логічного мислення.

До методів теоретичного пізнання відносять:

- Аналіз - розчленовування цілісного об'єкта на частини (в думках), з метою всебічного вивчення.

- Синтез - поєднання раніше виділених частин об'єкта, з метою його загального сприйняття і осмислення.

- Індукція.

- Дедукція.

- Абстрагування (узагальнення).

- Ідеалізація - абстрактне конструювання понять про об'єкти, що не існують самі в реальності, але для них існують прообрази у реальному світі.

- Формалізація - відображення результатів пізнання у знаковому вираженні чи у формалізованій мові.

3. Загально філософський діалектичний метод.

Діалектика - це вчення про всезагальний взаємозв'язок та розвиток. Діалектичний метод, розроблений у філософії, може бути корисним для наукового пізнання, тому що

а). вказує на те, що все в світі є змінюваним;

б). вказує на те, що все є пов'язане між собою, і тому необхідно завжди підходити конкретно, історично до об'єкту пізнання.

Діалектика націлює вченого на дослідження внутрішніх протиріч, властивих об'єкту, вивчення яких висвітлює причини саморуху, само змін об'єкту.

12. Суспільство

Суспільство - сукупність або система відносин, які виникають у процесі спільної життєдіяльності людей і утворюються та трансформуються у кожному новому поколінні.

Суспільство є особливим способом співіснування людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність, спілкування, генетичний зв'язок якого спричиняє створення духовно - предметного світу культури, що відрізняє суспільство від природи.

В процесі спілкування та загальної діяльності відбувається взаємовпевненість та взаємна дія індивідів, досягається згуртованість і солідарність, єдність обов'язкових цінностей, норм і поглядів, а від так - інтегрованість та цілісність. Підкреслюючи специфіку суспільного способу життя, слід підкреслити його спадкоємний історичний характер.

Суспільство завжди багате досвідом попередніх поколінь, успадковуючи практичний та духовний матеріал їх діяльності, знань і культури.

Суспільство розглядається, як об'єднання людей, що мають певні кордони, загальну систему і мають національну і соціокультурну діяльність.

Важливими системними ознаками суспільства, які забезпечують його цілісність і стабільність, є такі:

- Територія, або географічний простір, який може істотно впливати на характер господарської діяльності, види занять, політичне життя, різноманітні відносини між людьми, на їх традиції та ментальність.

- Наявність власної назви та ідентифікація.

- Стійкість та можливість відтворювати внутрішні зв'язки та взаємодії.

- Автономність, що означає - життєдіяльність суспільства регулюється тими інститутами, принципами і нормами, які продукуються всередині самого суспільства.

- Значна інтегративна сила.

Досліджуючи основні параметри та фактори суспільних трансформацій, дослідники вбачають одну із головних детермінант розвитку суспільства у вдосконаленні технологічної бази. Технологія матеріального виробництва, продуктивних сил, здатність освоювати виробничі цикли, запроваджувати новітні технології, досягнення НТП.

Марксистська теорія пов'язує розвиток суспільства з радикальною зміною способу виробництва матеріальних благ, домінуючим чинником якого визначаються продуктивні сили - засоби виробництва і сили людини.

Принцип домінування технологічного фактора використовується і в періодизації американських науковців Д. Бейсіла, Д. Гелбрейта, які відокремлювали традиційне або аграрне, індустріальне та постіндустріальне суспільство. філософія онтологічний пізнання

Важливим джерелом розвитку суспільства завжди виступали протиріччя між природою та культурною організацією людства, навіть з першого погляду очевидно, що густина населення , рівень виробництва, політичні відносини та характер світогляду, культура суспільства великою мірою залежать від особливостей, клімату, рельєфу, водних ресурсів та природних копалин. Проте, природна обумовленість суспільства не є фатальною, адже воно не просто адаптується до природи, а створює свій власний світ «другої природи», тобто світ культури, тому і специфіка задоволення інших потреб залежить від певних знакових символічних, культурних особливостей, які визначаються соціальними статусами, особистими уподобаннями та смаками індивіда.

Важливим джерелом розвитку суспільства виступають багатовимірні відносини між людьми, що виникають в процесі спільної діяльності, зокрема виробничої, трудової. Труд, виконуючи функції підтримки фізичного існування людини, а також реалізації здібностей, що надає відчуття радості і повноти буття часто спричиняє серйозні соціальні проблеми, в тому числі це проблеми власності, справедливого розподілу матеріальних і духовних цінностей та благ; тому відносини власності можуть бути експлуататорські, тобто форми соціального паразитизму, коли деякі люди або групи живуть за рахунок інших. Наприкінці ХІХ ст. ця проблема експлуатації людини людиною ускладнюється новою формою, а саме експлуатацією людини державою або суспільством. Потужний бюрократичний апарат стає способом відчуження людей від власності та влади, що призводить до дегуманізації сучасного суспільства, знеособлення суб'єкта. Тому подолання різних форм відчуження - головна причина, єдина перспектива оптимального розвитку суспільства. Його основою можуть бути тільки реалізовані економічні, соціально - політичні та духовні інтереси людей.

Сучасне людство розвивається сьогодні під загрозою тотальної катастрофи, спричиненої багатьма факторами, які сьогодні називають глобальними проблемами сучасності.

Вперше привернули увагу до складних проблем сучасного людства науковці Римського клубу, що виник у 1968 р. за ініціативи італійського вченого А. Печчеї.

Відомі десять доповідей Римського клубу.

Одна з перших називалась «Людство на поворотному рубежі», зроблена американським вченим Дж. Меддоуз та Дж. Форестером.

Цей проект - розрахунки у вигляді математичної моделі розвитку людства викликала культурний шок, адже там зазначені численні факти та цифри, які свідчать про реальну загрозу фізичному існуванню людства.

Найважливіші проблеми:

- Економічні проблеми;

- Демографічні проблеми;

- Проблема війни і миру;

- Нерівномірності розвитку цивілізації, протистояння «золотого мільярда» (багатої Півночі) і «третього світу» (злиденного Півдня).

13. Філософський аналіз науки і техніки

Наука - це сфера дослідницької діяльності, яка спрямована на виробництво нового знання про природу, суспільство і мислення, яка включає необхідні умови і моменти для такого виробництва:

- вчені з їхніми знаннями, здібностями, кваліфікацією і досвідом, з розподілом і кооперацією наукової праці;

- наукові установи, експериментальне та лабораторне обладнання;

- методи науково-дослідницької роботи;

- понятійний і категоріальний апарат, вся сума наявного знання (включає все те, що вивчає людина);

- система наукової інформації;

Сучасна наука - це складна система, до якої входять:

- природничі науки (біологія, фізика, хімія тощо);

- соціально-гуманітарні науки (про людину, суспільство);

- технічні науки;

- точні математичні науки;

Наука є не лише сумою знань, а й процесом духовного виробництва (виробництва цих знань).

Важливими ознаками науки є:

- об'єктивність знання;

- предметність знання;

- системна організація наукового знання;

- обґрунтованість і доведеність;

- здатність виходити за межі сучасної практики і відкривати те у дійсності, яке з часом, у майбутньому, стане об'єктом практичного освоєння;

- науковці зорієнтовані виключно на пошук істини, на щире служіння їй. Науковці безкоштовно діляться своїми винаходами з людством;

- наука забороняє плагіат;

Історія науки сягає своїм корінням у глибоке минуле. Вона виникла після відокремлення розумової праці від фізичної, і стає досить автономною структурою вже у Стародавній Греції, але розвиток її з тих часів і до наукової революції можна назвати протонаукою. В історії прийнято вважати, що наука у її сучасному вигляді розпочинає свій шлях з наукової революції в Європі (XVI - XVII ст.).

Виділяють три етапи раціональності, на яких базувалася наука:

- Класична наука (XVIІ - початок XX ст.). В цей час промислова революція перетворює науку в безпосередню продуктивну силу суспільства;

- Некласична наука (перша половина XX ст.), коли виникають такі наукові теорії, які вказують на відносність об'єкта до засобів і операцій наукової діяльності (теорія Відносності Ейнштейна);

- Постнекласична наука (з кінця ХХ ст.),коли отримання іншого знання про дійсн6ість співвідноситься з урахуванням суспільних цілей і людських цінностей.

Сучасна наука має декілька важливих функцій, які визначаються суспільними потребами, і тому носять об'єктивний характер.

До цих функцій відносяться:

- Пізнавальна (все те, що пізнає людство);

- Практична. Означає, що наука не лише пояснює світ, але й перетворює його. Концентрованого вираження практична філософія набула в умовах науково-технічного прогресу, який розгорнувся починаючи з другої половини ХХ ст.;

- Прогностична. Від науки чекають передбачення природничих явищ, відкриття нових технологій, матеріалів, наукового розвитку;

- Культурно-світоглядна. Наука, завдяки своїм відкриттям, новому знанню, збагачує культуру і сприяє формуванню обґрунтованого світогляду у людини;

У ХХ ст. західні дослідники з історії науки Т. Кун та І. Лакатос вважали, що Історія науки - це формування і зміна типів раціональності, властивих тому чи іншому стану.

Кун запропонував поняття «парадигма».

Парадигма - це модель постановки і вирішення наукової проблеми, яка на цей час визначається раціональною вченими.

Тому, історія науки - це формування і зміна парадигм.

Лакатос запропонував поняття «науково-дослідницька програма». Якщо вчений діє у межах науково-дослідницької програми, то він діє раціонально, і отримує науково важливі результати. Тому, історія науки - це зміна науково-дослідницьких програм (одна застаріває - з'являється інша).

На думку американського методолога науки П. Фейєрабенда, прогрес науки, розвиток нового знання можливий за умови проліферації - коли вчений пропонує альтернативну, щодо існуючих вже концепцій, точку зору. Це примушує представників традиційного погляду захищати їх, і у процесі наукової полеміки відбувається, власне, просування до істини.

Технічні науки з'явилися у XVIII ст. і мають своїм предметом техніку.

Саме слово «техніка» походить з грецької мови, і означає «мистецтво щось створювати, формувати із природного матеріалу».

Техніка - це штучно створені засоби людської діяльності, які посідають проміжне місце між людиною і природою.

Техніка є винаходом людини, і діє за принципами, вкладеними в неї людиною, але технічні речі (артефакти) існують згідно з об'єктивними природними законами, тому кожний технічний прилад є своєрідним типом втілення і використання законів природи. Це певною мірою зумовлює специфіку технічних наук, яка полягає в наступному:

- технічні науки покликані пізнавати явища і процеси, які відбуваються у штучно створеному середовищі, на основі знань природничих наук;

- специфіка технічних наук пов'язана з їх практичною корисністю, з націленістю на застосування в суспільній людській практиці;

- технічна діяльність має проектний характер, оскільки покликана проектувати те, що може бути створено, і взяте на озброєння практикою;

Розвиток техніки впливає на суспільство, на життя людей у таких аспектах:

- посилює фізичні і розумові здібності людей, замінюючи їх роботу роботою різноманітних машин;

- формує штучне середовище речей, які сприяють більшій комфортності і безпеці життя. Такі штучні речі називаються артефактами;

- постійно збільшує потреби людини, спричиняє появу нових потреб і створює засоби їх задоволення;

- змінює зміст усіх видів людської діяльності і породжує нові види її;

Вплив техніки, технічного прогресу на суспільство і людину є неоднозначним, тому що виявлено, що не лише техніка служить людині, але й людина все більше опиняється в залежності від техніки, яка диктує їй ритм життя, спрямованість і зміст отримуваних знань, фахових змін, умови праці, навколишнього середовища і т. д. Тому одна група мислителів позитивно оцінює значення техніки для життя людини і суспільства, інша - негативно.

Представники «позитивної», Гелбрейт, Белл, Тоффлер, розробили погляди, які віддзеркалюють технологічний детермінізм. Згідно з ним, науково-технічний прогрес справляє визначальний вплив на економіку, політику, соціальні відносини, культуру, духовне життя у суспільстві і є єдиним самодостатнім джерелом суспільного прогресу, від якого залежить прогрес зазначених сфер життя суспільства.

Інша концепція позитивного значення техніки на життя суспільства, що сформувалась в руслі цих авторів, - це концепція технократії, що означає владу людей, які є носіями технічного знання і вміння. Згідно з цим поглядом, прогрес суспільства забезпечують інженерно-технічні працівники, а не бізнес-еліта, або соціальний клас.

Протилежний погляд щодо суспільної оцінки техніки породжує технофобію - побоювання того, що безконтрольний технічний прогрес призвів вже до приг7нічеея самої людини, до перетворення її на придаток до техніки, викликає у неї стреси, і може, у разі створення штучного інтелекту і не вирішення екологічних проблем, поставити під загрозу людське існування.

14. Культура і цивілізація

Слово «культура» походить з латинської мови, і у Стародавньому Римі вживалося в значенні «доглядати, вирощувати» (стосовно землеробства). Уперше в значенні «вдосконалювати людські якості» вжив поняття «культура» римський політичний діяч, оратор, мислитель - Цицерон. Упродовж розвитку людської думки оформлювались різні концепції культури. Вченими сформульовано близько 500 визначень цього поняття. Найбільш відомими філософськими визначеннями культури є такі:

Богословська. В ній поняття «культура» вживається у значенні релігійного культу. Її суть пов'язується з осмисленням божественного. В історії все, що ми називаємо «культурою», повинно мати відношення до безумовного, абсолютного, тобто, повинно містити релігійний досвід. Робиться висновок, що релігійне є субстанцією, тобто, носієм культури, а культура в свою чергу є функцією релігії.

Класична концепція культури, яка остаточно сформулювалась в німецькій філософії ХІХ ст. Тут людина виступає як творець культури, при чому визначальною сферою розвитку людини проголошується духовна творчість, тому культура розвивається, як суть духовного утворення.

Аксіологісна концепція культури пов'язує розгляд культури зі світом цінностей. Культура визначається, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія смислів та ідеалів. Культура осмислюється, як реалізація людиною її ідеально-ціннісних цілей.

Діяльнісна концепція культури найбільш популярна у філософії сучасного матеріалізму. Діяльнісна концепція вказує на фундаментальну властивість культури бути засобом діяльності людей. Вона виділяє людину, як соціальну істоту, яка характеризується соціальним способом існування в світі. Це означає, що людина створює своєю працею (діяльністю) другу, «штучну» природу - культуру, як те, чого не було у природі, і те, що потрібно для специфічного людського життя. В поняття «культура»включено не тільки результат, а й сам процес, способи та форми людської життєдіяльності. Тому культура сприймається , як технологія людської життєдіяльності.

Підсумовуючи зазначені концепції, можна спробувати окреслити зміст поняття «культура».

В широкому значенні, культура - це все те, що людина додала до природи, що вона створила своєю фізичною та розумовою працею. Культура, у зв'язку з цим, виступає одним із найбільш важливих чинників і засобів реалізації людиною властивих їй сутнісних сил (фізичні, розумові, психологічні здатності, інтелектуальні, художньо-творчі здібності і т. ін.)

У вузькому значенні, культура виступає, як система колективно-підтримуваних смислів, цінностей, переконань, норм стандартів поведінки, які властиві індивідам та спільнотам.

Культура представлена в продуктах матерії та духовного виробництва, як особливий, а саме діяльнісний спосіб освоєння людиною світу.

Будучи духовним утворенням, культура включає такі елементи:

- Мову, як знаково-символічну систему;

- Цінності та норми;

Цінність - це здатність об'єкта культури задовольняти потреби, бути суб'єктивно важливим, значущим для людини.

Існують такі цінності людської культури:

- Смисложиттєві - це уявлення про сенс життя, про життя, про Добро і Зло;

- Універсальні - це життя, здоров'я, безпека людини, освіта, кваліфікація і т. ін.;

- Соціальні - це праця, соціальний статус у суспільстві та його структурах, це визнання з боку оточуючих людей і т. ін.;

- Політичні - це демократія, свобода, права людини;

- Міжособового спілкування.

Суспільство і культура між собою діалектично взаємодіють, що виражається у таких аспектах:

1). Культура відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал;

2). Культура функціонує за своїми специфічними законами, вона сягає своїм корінням у традиції минулого, поєднує позитивний і негативний досвід минулого із сучасним, і значною мірою зумовлює напрям суспільного розвитку на майбутнє.

Універсальною характеристикою культури виступає єдність традицій та оновлення. Народні національні традиції, звичаї, обряди, ідеї, цінності забезпечують цілісність суспільства, його автотентичність.

(Автотентичність - самототожність, певну схожість на самого себе.)

З іншого боку, розвиток суспільства відбувся завдяки інноваційним процесам культури, завдяки тому, що люди створюють нові матеріальні і духовні цінності, нові норми, ідеали, нові способи життєдіяльності.

3). Культура і суспільство перебуває у суперечливій взаємодії. Це означає, що культура може як прискорювати, так і гальмувати суспільні зміни, суспільний розвиток.

Традиційні суспільства орієнтуються на відтворення духовних зразків у їх первісному вигляді. Традиційні суспільства побоюються новацій, порушення традицій. Такі суспільства розвиваються дуже повільно, і, як правило, є закритими для сприймання впливів з боку інших культур.

Сучасні суспільства орієнтуються на оновлення, на творення нових продуктів матеріального і духовного виробництва.

Прийнято вважати, що західні суспільства - це сучасні, а неєвропейські, незахідні - більшою або меншою мірою належать до традиційних. На думку класика сучасної соціології і філософії М. Вебера, для суспільств західної сучасної культури головними цінностями є:

- динамізм суспільного життя;

- виділеність (із загалу, суспільства, життя, держави) особистості і повага до неї;

- індивідуалізм і автономія людської особистості;

- раціональність;

- ідеали свободи, рівності, терпимості;

- повага до приватної власності.

Вважається, що для суспільств традиційної, східної культури властивими є такі риси:

- пріоритет держави, влади, сім'ї;

- заперечення індивідуального начала в суспільному і сімейному житті, права діяти самостійно, всупереч усталеним традиціям і звичаям;

- споглядальний характер щодо природи;

- стереотипне міфологічне мислення, більший (ніж на Заході) вплив релігії у духовному житті людини.

4). Культура служить передумовою оновлення і стабілізації всіх сторін суспільного буття і виконує у суспільстві такі функції:

- акумулює соціальний досвід і пропагує його людям у вигляді моделей мислення і поведінки;

- передає соціальний досвід від одних поколінь до інших;

- регулятивна функція;

- пізнавальна функція;

- людино-творча функція.

Поняття «цивілізація» запроваджено у науковий вжиток у ХVІІ ст.. і деякий час розглядалося як синонім слова «культура».

Сьогодні філософи розглядають ці поняття так:

Цивілізація - це ступінь розвитку окремих народів і світу вцілому, характер якої визначається економіко-виробничими відносинами.

Цивілізація - це новий стан культури, який настає, коли з'являється писемність, міський образ життя, виникає держава, техніка, тобто етап суспільного розвитку після етапів дикунства і варварства.

Поняття «цивілізація» означає спосіб існування культури, і воно є одним з ключових в сучасній філософії, історії.

Історичний процес людства розглядається на підставі двох підходів:

1. Лінійний. Вважається, що всі народи, всі суспільства крокують одним і ти самим історичним шляхом, переходять від одного до іншого етапів, які є обов'язковими для всіх. Прикладом цього підходу є «Вчення про суспільно-економічні формації» (у Марксизмі):

- Первіснообщинна формація;

- Рабовласницька формація;

- Феодальна формація і т. д.

2. Другий підхід розглядає людську історію як сукупність локальних співіснуючих цивілізацій, які виникають за неповторних природних, географічних, історичних умов, і які є різними.

М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі нарахували в історії людства близько 23 цивілізацій.

15. Суспільство, природа, майбутнє

Формування розвитку людського суспільства.

Природа є необхідною умовою матеріального виробництва, духовного і фізичного життя людини, джерелом найрізноманітніших ресурсів.

Але природа - це не просто середовище або довкілля. Це, насамперед, - універсум, що охоплює усе існуюче, в тому числі - людське пізнання і людську практичну діяльність. Людське життя неможливе без природи, тому що людина є її частиною, підкоряється всім її законам, тому людське ставлення до природи і до світу є критерієм бажання людини підтримувати життя як таке.

...