Філософські напрями в європейській думці ХІХ століття

Ставлення Шопенгауера до доказів засвідчує твердження, що вони менше дають тим, хто хоче сперечатися, ніж навчатися. Мисленик розрізняє логічні докази і докази вченнь про природу, бо перші докази ведуть від засновку до висновку, а другі - ґрунтуються на гіпотезах, що лише поступово підтерджують їх правильність. Зміст наук має відповідати закону достатньої під - стави, відповідаючи на запитання «чому?», що протистоїть позитивістському запитанню «як?». На відміну від наук філософія - це загальне знання, бо «справжня філософія зовсім не цікавиться тим, звідки чи для чого існує світ, а лише тим, що таке світ». Інакше кажучи, філософія відтворює світ у абстрактних поняттях, пізнає єдине в множині й множину в єдиному, відповідаючи на запитання «як?», а не «чому?».

Порівнюючи волю з ідеями, Шопенгауер зазначає, що об'єктивація во-лі має певні ступені, а ідеї вічні й незмінні, не знають просторово-часової залежності, не підпорядковані закону достатньої підстави ні принципові множинності. На думку Шопенгауера, перехід пізнання від явищ до ідеї позначає докорінну зміну життєвої позиції людини в світі, зокрема до часу, що проявляється як історія. Характеризуючи світ, філософ пише: «Існує лише воля: вона річ у собі, вона джерело всіх явищ. Її самосвідомість і засноване на ній самоствердження чи самозаперечення - ось єдина подія в собі».

У цьому контексті Шопенгауер аналізує художнє пізнання як «єдину дійсну сутність світу, істинний зміст його явищ, що не піддається ніяким змінам і тому в усі часи пізнається з однаковою істинністю» Інакше кажучи, мистецтво - це «ідеї, що втілюють безпосередню й адекватну об'єктивність речі в собі, волі». Образотворче мистецтво, музика, поезія передають вічні ідеї, осягнені чистим спогляданням. Філософ порівнює мистецтво з наукою: наука не може досягти мети, а мистецтво завжди доходить до неї, «затримуючи» колесо часу. Він пише: «Осягнена ідея - ось істинне і єдине джерело кожного справжнього твору мистецтва. Саме тому, що ідея завжди наявна, художник не усвідомлює in abstracto задуму й мети свого твору: не поняття, а ідею даровано йому; тому він не може звітувати про свої дії, - він говорить... лише почуттям і несвідомо, навіть інстинктивно». Протиставлення поняття й ідеї в філософії оправдовує усунення з неї раціональності, що не має під собою підстав. На цьому ґрунті мисленик протиставляє науку і мистецтво, бо вони мають різні завдання: наука служить практиці, а завдання мистецтва - в тому, щоб відвернути від практики, щоденних турбот і тривог.

Дослідники звертають увагу на те, що Шопенгауер відходить від образу «фаустівської людини», призначення якої його великий попередник Гете вбачав у вічному прагненні до активного пізнання і творення, протиставивши їй людину, для якої найголовніший абсолютний спокій, покора долі і відмова від будь-яких бажань. Таким чином, філософ вибрав песимістичний варіант оцінки людського життя, що протистояло активній боротьбі. Проте він був переконаний, що песимістична філософія як реальна філософія, яка звільнилася від мітології.

Своїм ірраціоналізмом, індуїзмом і прагматизмом Шопенгауер вплинув на відомих філософів Е. фон Гартмана і Ф. Ніцше, композитора Р. Вагнера та інших мислеників і мистців.

4. Діалектичний матеріалізм К. Маркса і Ф. Енґельса

Спрощене трактування діалектичного матеріалізму зводиться до того, що його подають як поєднання діалектичного методу Геґеля з матеріалістичним вченням Фоєрбаха. Насправді засновники діалектичного матеріалізму Карл Гайнріх Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енґельс (1820-1895 рр.) по-своєму трактували не лише геґелівську діалектику й матеріалізм у вченні Фоєрбаха. При підході до марксистської філософії треба брати до уваги, принаймні, дві зауваги. По-перше, між Марксом і Енґельсом був певний розподіл дослідження філософських проблем: Маркс переважно займався тією частиною, яка стосується історії й відома як історичний матеріалізм, а Енґельс, в основному, цікавився філософськими проблемами природи, хоч не оминув проблем філософії суспільного розвитку. По-друге, після публікації «Філософсько-економічних рукописів 1844 року» маємо підстави поділяти марксистську філософію на два періоди, розпочинаючи другий період з публікації спільної роботи Маркса і Енгельса під назвою «Німецька ідеологія».

Молодий Маркс трактував геґелівську історію й теорію самосвідомості як єдність, що підтверджують його «Філософсько-економічні рукописи 1844 року» та інші писання, що були опубліковані лише в ХХ столітті. Для нього «видатним здобутком Геґелевої «Феноменології духу» є насамперед те, що Геґель розуміє самотворення людини як процес... і що він, отже, осягає природу праці й уявляє собі об'єктивну людину (істинну, адже вона реальна) як результат її власної праці». У теорії самосвідомості Маркс розрізняє три етапи («моменти»), хоч зазначає, що їх не слід сприймати як послідовні. Для першого етапу властиве примітивне самоусвідомлення в родовому житті. Другий етап можна трактувати як заперечення першого, бо йдеться про відчуження від родового життя, або самовідчуження. На третьому етапі людина самореалізується у вільній творчій праці. Як видно, названі етапи не пов'язані з духовною реальністю як у Геґеля, а матеріальною, як у Фоєрбаха.

Такі етапи самоусвідомлення проявляються у відповідних етапах історії, які характеризують ставлення людини до світу, що можливе лише завдяки праці. Перший історичний етап пов'язаний з існуванням природної людини, для якої природа ще не стала об'єктом. Другий історичний етап характеризується певним рівнем розвитку приватної власності, який Маркс трактує як інститут самовідчуження людини, бо вона відокремлена не лише від природи, а й від іншої людини. Людина змушена працювати під примусом, а вироблені нею продукти протистоять їй як «чужа сила». На зміну такому етапу має прийти третій історичний етап, або комунізм, коли з перемогою над інститутом приватної власності долається роз'єднання між людьми, людина заживе «родовим життям», її панування над природою буде всеохопним, а праця перестане бути «відчуженою».

Пов'язавши відчуження й інститут приватної власності, Маркс заперечує твердження про свободу руху і владу над природою, спираючись на цей інститут, бо власність «відчужує» людину від самої себе. Об'єктивне володіння сприймається суб'єктивно не тільки як відчуження людини від родового життя, а й від себе. До речі, ідея відчуження не була нова: її обґрунтовували Аристотель і християнські мисленики. Поняття відчуження широко використовували Геґель і Фоєрбах. Приміром, Геґель трактував його у контексті буття абсолютної ідеї, відчуженої в явищах природи й суспільства. Маркс надає цьому поняттю іншого значення, розглядаючи його в контексті відносин між людьми і ставлення їх до природи, особливої уваги надає трактуванню «відчуженої праці».

У філософії для цього підходить поняття «фетишизм». Порівняно з німецькими філософами концепція відчуження Маркса вимагає доповнення кантівським категоричним моральним імперативом, що застерігає від ставлення до іншої людини як до засобу, а не як до мети. Експлуататор іншої людини водночас експлуатує себе, що означає втрату своєї свободи і сприймається як відчуження від себе. При капіталізмі люди ставляться до інших людей як об'єктів, стають товаром, а оцінка об'єктів у грошах перетворює їх на фетиш (від фр. fetiche - амулет), цебто надає їм незрозумілої чудодійної сили. Маркс писав: «Гроші є відчуженою сутністю людської праці й життя, і ця чужа сутність домінує над людиною, яка обожнює її». Усвідомлення самовідчуження - це усвідомлення себе як суб'єкта, цебто визнання інших людей за мету і самовідкриття себе через суспільне життя, повернення до родового життя.

У пізнішому періоді Маркс використовує поняття відчуження не часто попри те, що в «Капіталі» доходить до твердження про фетишистський характеру капіталу й товару. Тепер критика капіталізму ґрунтується на теорії експлуатації, що схвалюється людиною через неспроможність збагнути її суть. Збагнути експлуатацію як зло допомагає філософія, яка з подачі Плеханова отримала назву діалектичного матеріалізму, що трактувала роз-виток історії як подолання суперечностей.

Перехід на позиції діалектичного й історичного матеріалізму, як названа філософія Маркса й Енґельса засвідчують їхні писання «Святе сімейство» (1845 р.), «Тези про Фоєрбаха» (1845 р.), «Німецька ідеологія», «Злиденність філософії», «Принципи комунізму» (1847 р.), «Маніфест комуні - стичної партії» (1848 р.). Їх пронизують ідеї обґрунтування ролі мас як провідної сили в суспільному розвитку, антагонізму між працею і капіталом, особливої місії пролетаріату як ліквідатора відчуження праці і творця нового суспільства. У праці «Німецька ідеологія» наголошено, що свідомість визначається життям, а не навпаки, висловлюються основні положення історичного матеріалізму, зокрема ідея класової боротьби як рушія історичного розвитку, характеристика соціальних, в тому числі пролетарських, революцій, піддається критиці анархізм Штірнера. Написана того самого року праця «Злиденність філософії» вперше використовує для вчення Маркса і Енґельса назву «науковий комунізм», критикує буржуазну ідеологію економічну концептцію Прудона, пов'язує розвиток продуктивних сил з характером виробничих відносин. Підсумком пошуків Маркса й Енгельса вважається «Маніфест комуністичної партії» як програмний документ прихильників комунізму. Як з'ясувалося згодом, його основні ідеї «запозичені» з праці фур'єриста Віктора Консідерана «Принципи соціалізму», що вийшла на п'ять років раніше. Виходячи з цього Іван Франко ще на початку минулого століття писав, що «для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх (Маркса і Енґельса.--О.Г. )месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і дали в своїх писаннях нову об'яву, нове євангеліє робочому народові всього світу».

Маркс і Енґельс вірили, що при комунізмі не буде експлуатації, а реалізується принцип: від кожного - за здібностями, кожному - за потребами. Аналіз цього твердження засвідчує його нереальність і заперечення суспільства, що буде діяти на таких засадах. По-перше, треба зважити, що засновники діалектичного й історичного матеріалізму трактували потреби як рушій суспільного розвитку. Отож задоволення потреб теоретично означає застій суспільного розвитку. По-друге, потреби мають динамічний характер, постійно розвиваються. По-третє, не варто ігнорувати ієрархії потреб, що логічно не відкидає суперечностей між потребами різних осіб, груп осіб, між ними і суспільством у цілому. Нема сумніву, що марксівський комунізм - це чергова утопійна концепція.

У пізньому періоді своєї діяльності Маркс і Енґельс не тільки далеко відійшли від захоплення філософією Геґеля, а й підпорядкували саму філософію завданням пролетарської революції. Таку мету сформулював Маркс у «Тезах про Фоєрбаха»: «Філософи лише по-різному інтерпретували світ, а його треба було б змінити». Ще ширше це питання відтворено в іншій тезі: «Головною хибою всього попереднього матеріалізму (разом з фоєрбахівським), є те, що предмет, дійсність, чуттєвість він розуміє лише як форму об'єкта або споглядання, а не як чуттєву людську діяльність, практику».

Як філософ Маркс вважав себе за матеріаліста, але не в традиційному розумінні. Він трактував відчуття чи сприйняття як взаємодію суб'єкта та об'єкта, а пізнання - як процес оволодіння речами, що засвідчує таке твердження: «Істина, цебто правдивість і сила думки, має доводитися практикою. Суперечки про правдивість чи неправдивість думки, відірвані від практики, -це чисто схоластичне питання». Як твердить Маркс, у процесі пізнання об'єкт зазнає постійних змін, а суб'єкт також постійно пристосовується до об'єкта, що дає підстави назвати такий процес діалектичним.

У філософії історії, яку розробляє Маркс, проявляється «суміш Геґеля і британських економістів» (Б. Рассел). Визнаючи історичний розвиток діалектичним, він визнає як рушійну силу відношення людини до матерії, що становить спосіб виробництва. У цьому суть так званого «матеріалістичного розуміння історії». Якщо вірити Марксу, то від способу виробництва, а також обміну, залежать форми суспільної свідомості (політика, правосвідомість, релігія, філософія, мистецтво). Він орієнтується на практику, ігнорував етичні моменти і вірив, що поступ - це універсальний закон розвитку людства. Хоч Маркс характеризував себе як атеїста, він зберігав віру в прогрес, що вимагає уточнення такої його самооцінки. Попри такі настанови автор «Капітала» майбутнє пов'язує з класовими війнами, цебто з насильством, а не переконанням противників.

Треба зауважити, що пізній Маркс фактично відійшов від філософської проблематики, вважаючи своїм основним завданням завершення головної праці «Капітал». Філософські дослідження надалі вів Енґельс, виклавши їх у книгах «Переворот у науці, здійснений паном Євгеном Дюрінгом», що відома як «Анти-Дюрінг» (1878 р.), «Людвіг Фоєрбах і кінець німецької класичної філософії» (1886 р.), а також у «Діалектиці природи», що залишилася в рукописі й була видана лише в 1925 році в СРСР. Питання історичного матеріалізму викладені в книзі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884 р.), в якій Енґельс намагався показати, що комунізм зародився ще у великій матріархальній родині. У центрі першої книги - критика концепції німецького філософа Є. Дюрінґа (1833-1921 рр.), а водночас пояснення матеріальної єдності світу, розуміння його пізнання, класифікація форм руху й матерії, популярний виклад законів і категорій діалектики. Брошура про Фоєрбаха стосується не лише названого філософа: у ній аналізується тогочасна німецька філософія. Заслугу Маркса Енґельс вбачає в тому, що той начебто «ставить Геґеля на ноги», створивши власну концепцію історії. «Діалектика природи» мала на меті поглибити питання, порушені в книзі «Анти - Дюрінґ».

Маркс і Енґельс переконували, що на зміну антигуманному капіталізму прийде людяний комуністичний лад. Такий висновок випливав з їхнього вчення про суспільно-економічну формацію. Як відомо, Маркс розрізняв шість суспільно-економічних формацій: первіснообщину, античну, азіятську, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Щоправда, радянські суспільствознавці не могли вписати азіатської формації в «марксистську» схему суспільного розвитку, тому її просто викинули. Водночас становлення комуністичної формації марксисти поділяли на три частини. Насамперед вони вважали, що між капіталізмом і капіталізмом лежить певний перехідний період, а тоді починається соціалізм як перша фаза комуністичної формації, на зміну якій прийде повний комунізм як вища фаза. У статті «Критика Готської програми» К.Маркс писав: «На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне підневільне для людини підпорядкування її поділу праці; коли зникне разом з ним протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути лише засобом для життя, а перетвориться на його першу потребу; коли разом із всебічним розвитком індивідів розвинуться і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства полаються повним потоком, лише тоді можна буде остаточно подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: кожний - за здібностями, кожному за потребами!».

Слід наголосити, що таке визначення ігнорує тенденції суспільного роз - витку, суперечить самому діалектичному матеріалізму. По-перше, комунізм трактується як фактично остання формація, цебто завершення суспільного розвитку. По-друге, ігнорується те, що в процесі подальшого розвитку праця дедалі більше диференціюється, тому говорити про подолання протилежності розумової й фізичної праці не може бути мови. По-третє, говорити про перетворення праці на першу життєву потребу означає насправді порушення вихідного положення діалектичного матеріалізму, що не допускає визначальної ролі свідомості щодо буття. По-четверте, при такому визначенні комунізму, про що вже було сказано, не береться до уваги те, що потреби не можуть бути задоволені, адже в такому разі зникають стимули суспільного розвитку. По-п'яте, послідовники Маркса трактували комунізм як вільне товариство, що заперечує державу з її апаратом, а це суперечить суспільному розвитку навіть на його індустріальній стадії, не кажучи вже про інформаційну епоху. Нарешті, по-шосте, комунізм трактовано як логічний вихід зі становища, коли капіталізм гальмує розвиток продуктивних сил, а перехід до нього можливий лише як насильницький, хоч перехід від однієї формації до іншої, за деякими винятками, був переважно мирний.

Намагаючись пояснити особливості економічного розвитку, Маркс спирався на так знану «трудову теорію вартості» англійського політичного економіста Девіда Рікардо (1772-1823 рр.), з якої виводив експлуатацію робітників при капіталізмі. З цього він дійшов висновку про те, що лише праця становить сутність людини й виступає як рушій всесвітньої історії, а це означало заперечення ролі ідеології в історичному розвитку. Цікаво, що Маркс і

Енґельс розпочали конструювання своєї концепції з критики ідеології як начебто «хибної свідомості», забуваючи про те, що без неї революція перетворюється в хаотичний бунт. Зрештою, їхні послідовники висунули на перше місце ідеологію, чим фактично заперечили марксистське вчення про суспільний розвиток. Як відомо, на противагу Геґелю, який вірив у прогрес Духа, Маркс узалежнював історичний розвиток від матеріального чинника.

Вихідними поняттями в теорії історії Маркса були поняття «базис» і «надбудова». Базис складається з двох частин: виробничих відносин і продуктивних сил. Продуктивні сили, до яких належать самі виробники та їхні досвід і знання, визначають існування певної системи економічних зв'язків. Виробничі відносини можуть сприяти розвиткові продуктивних сил або гальмувати його. Над базисом підноситься надбудова правових, політичних та інших інститутів, завдання яких підтримувати, захищати і зміцнювати його. Надбудовні інституті творять власну ідеологію, призначення якої консолідувати елементи структури через систему поглядів, цінностей, уявлень тощо.

Коли виробничі відносини стримують розвиток продуктивних сил, виникають соціальні революції. Водночас Маркс наголошував, що перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої не можливий до того часу, доки розвиток продуктивних сил не досягне певного рівня. Історія спростувала марксистське вчення про соціальну революцію як спекулятивне, адже висновок про постійне зубожіння робітничого класу заперечила дійсність. При капіталізмі створилися умови, при яких виробники ставали співвласниками підприємств. Окрім того, так звана «соціалістична революція» відбулася не в передових країнах, а у відсталій Росії і спричинила створення нового експлуататорського класу, який втілювала компартійна номенклатура.

Реальність, побудована на марксистських засадах, довела хибність марксистської концепції: так звана диктатура пролетаріату на практиці пере - творилася в найжорстокіший тоталітарний режим. Говорити в таких умовах про суспільну емансипацію недоречно.

Порівняно з Марксом, який формував концепцію історичного матеріалізму, його партнер Енґельс основні зусилля спрямовував на обґрунтування проблем пізнання й онтології, що творили діалектичний матеріалізм. «Щоправда, - зазначав німецький дослідник В. Рьод, - його філософія справляє враження дилетантизму, вона вплинула на Леніна і сформовану ним радянську філософію, але поза колишнім Східним блоком не мала будь -якого впливу».

Вважаючи основною проблемою філософії «проблему взаємозв'язку мислення й буття, духу й природи», Енґельс поділив філософів на два табори: ідеалістичний і матеріалістичний. З геґелівської філософії він намагався використати її діалектику, поставивши її на матеріалістичний ґрунт. Нематеріальну дійсність Енґельс заперечував, а рух трактував як «спосіб існування матерії». Серцевину його діалектики становить ідея суперечності дійсності, що відтворюють такі три основні закони діалектики: закон переходу кількісних змін у якісні і навпаки, закон протиборства протилежностей, закон заперечення заперечення. Такі закони в енґельсівському тлумаченні були для дослідників у галузях різних наук прокрустовим ліжком.

На сформульованих законах діалектики Енґельс обґрунтовував епістемологію. На його погляд, пізнання - це не що інше як відтворення дійсності, а суб'єктивна діалектика має відповідати діалектиці об'єктивній, цебто форми мислення не суперечать формам матеріальної дійсності.

У галузі історії Енґельс використовував геґелівську тріаду («теза - антитеза - синтеза»), лише змінивши термінологію на «позиція» - «заперечення» - «заперечення заперечення». Енґельсівська тріада передбачає таку схему світового розвитку: на зміну первісному комунізму приходить приватновласницьке суспільство, а його замінить майбутній комунізм. Аналогічно застосована тріада до історії філософії: просвітницький матеріалізм заперечила геґелівська ідеалістична філософія, а вона спростована діалектичним матеріалізмом. Таке «підтвердження» закону заперечення, що спростовується історичним і історико-філософським розвитком. Засновники історичного й діалектичного матеріалізму вважали, що діалектичне мислення має охопити всі науки, а це вже буде «кінець філософії у дотеперішньому значенні слова».

Діалектичний матеріалізм мав вплив лише тому, що науковий комунізм як офіційна ідеологія так званих «соціалістичних країн» нав'язувався на державному рівні засобами силової державно-компартійними влади, а компартійні (в СРСР - більшовицькі) догми проголошувалися як єдино істинні, науково обґрунтовані, хоч насправді були криптонормативними. Вивчення сталінізованого марксизму було обов'язковим не лише для членів партії, а й безпартійних. Проте ще наприкінці ХІХ ст. наш видатний мисленик І. Фран-ко зазначав, що в «матеріалістичному світогляді Енґельса й Каутського «находяться готові формули для виявлення найскладніших явищ історичних: релігія - це витвір буржуазії, національність - це витвір буржуазії, національна держава - це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції (виробництва -- О.Г.), є тільки її виразом. Бодай-то мати такий деліктний світогляд! Кілька формулок - і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцікавіше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні». Зрештою, розпад СРСР і так званої «світової соціалістичної співдружності» остаточно поставив під сумнів догму про непомильність марксистської філософії. Отож вважати соціальну концепцію як науковий комунізм нема жодних підстав, що спростовує також претензії на науковість діалектичного й історичного матеріалізму.

5. Позитивізм у філософській думці ХІХ століття

Новий період в історії філософської думки пов'язаний з позитивізмом як течією, що виникла у Франції між 1830 і 1848 роком. Позитивізм ґрунтувався на ідеї, що моделлю для філософії має бути емпірична наука, яка нейтральна в світоглядному розумінні і протилежна «метафізиці». Завдання філософії нового типу позитивісти вбачали в упорядкуванні й систематизації понять науки, координації наукових досягнень і типологізації висновків різних наук.

Засновником позитивізму вважається французький мисленик Ісидор Марі Огюст Франсуа Ксав'є Конт (1798-1857 рр.), що належав до типу філософів-пророків і вважав за обов'язок дати людству нову релігію. Навчався у Вищій політехнічній школі в Парижі, а потім заробляв на життя приватними уроками з математиками. Самостійно студіював технічні науки, біологію та історію. З 1818 до 1824 року працював особистим секретарем відомого соціалістичного мисленика Клода Анрі де Рувруа Сен-Симона (1760-1825 рр.), але згодом розірвав з ним відносини, вважаючи, що перевершив свого вчителя.

Засади своєї філософської системи Конт обґрунтував у 1826 році. Філософ був переконаний, що створив нову «релігію люства», в якій буде виконувати обов'язки архиєрея. Кількагодинні його публічні лекції мали чи - малий вплив. У 1852 р. він видав «Позитивістський катехізис», в якому об - ґрунтовував роль нової соціальної релігії. Спроби посісти кафедру вищого математичного аналізу й теоретичної механіки не мали успіху. Не здійснилися його мрії працювати на кафедрі історії та філософії позитивних наук. Щоправда, упродовж певного часу Конт працював репетитором і екзаменатором у Вищій політехнічній школі.

Головна праця Конта - шеститомовний «Курс позитивної філософії» (1830 - 1842 рр.). Хоч у матеріальному розумінні він нічого не виграв, як мисленик Конт став на чолі впливової філософської течії. Матеріально його підтримав відомий англійський філософ Дж. С. Мілл, з яким він листувався 5 років. Сам Конт не хотів влаштовуватися на роботу для заробітку. Він при - свячував весь свій час написанню чотиритомової праці «Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про Релігію Людства» (1851 -1854 рр.). Наприкінці життя філософ вів надзвичайно скромний спосіб життя, обмеживши різні життєві потреби. Крім позитивізму як філософської течії, Конт визнається засновником соціології як сучасної науки про суспільне життя.

Предтечами позитивізму вважають Бекона, Декарта, Галилея, згадують д'Аламбера, Лапласа, Сен-Симона, а сам Конт називав своїм попередником Г'юма. Як філософська течія позитивізм досліджує реальні предмети, шукає відповідей на точні питання, не обмежується критикою, бо працює позитивно. Позитивний філософ на перше місце ставить факти, а не спекуляції, протиставляє відносні твердження абсолютним. Проте факти є винятково фі - зичними, а про факти психологічні не можна сказати чогось достеменного.

Позитивізм ґрунтується на тому, що на зміну метафізиці прийшла епоха позитивного знання. Слід наголосити, що позитивізм вживається у широкому і вузькому значення. У широкому значенні позитивізмом називають філософію, що спирається лише на факти, а у вузькому значенні - йдеться про вчення, яке вивчає зовнішні факти стосовно тіл.

За прикладом науки, яка прагне відкрити закони у пізнанні світу й спи - рається на них, Конт вважав, що його філософське вчення має також певні закони. Насамперед мисленик сформулював закон трьох стадій, що визначає етапи розумового розвитку людства. Цим етапам відповідають три методи мислення: теологічний, метафізичний і позитивний.

Теологічний метод мислення характерний для такої стадії духовного розвитку людства, коли всі явища природи пояснюються посиланням на потойбічні сили (богів, духів, ангелів, героїв тощо). Люди ідентифікують прояв справжньої сутності речей із надприродними впливами. Їхня некерованість і стихійність заперечує можливість передбачити розвиток. Можна лише спробувати умилостивити ці сили за допомогою молитов чи жертвоприношень або інших релігійних обрядів. Логічний розвиток теологічного мислення про - ходить шлях від уявлення до абстрактного мислення. Спочатку воно пов'язане з фетишизмом, відтак настає політеїзм і нарешті доходить до монотеїзму.

Метафізичний метод мислення також орієнтується на осягнення абсолютного знання про світ, та не за допомогою потойбічних сил, а спираючись на різні вигадані першосутності, що відомі в історії філософської думки (вода у Талеса, повітря в Анаксимена, вогонь у Геракліта, ідеї у Платона, форми у Аристотеля). У Новому часі йдеться про субстанцію Декарта і Спінози, монади в Лябніца, «річ у собі» Канта, «Я» Фіхте, абсолютний дух у Геґеля, воля до життя Шопенгауера, воля до влади Ніцше тощо. Матеріалісти основою світу називають матерію.

Як зазначає Конт, людина сприймає окремі об'єкти, а не вигадані субстанції. Отож, абстрактні поняття (субстанції, ідеї, форми, сутності) не піддються досвіду. Порівняно з теологічною метафізична стадія мислення характеризується більшою широтою, що дає змогу перейти до наукової роботи. Проте філософ вказує на її хиби, які зумовлені пошуком абсолютних начал, з чим пов'язане розгнуздане фантазування.

Подібні хиби долаються за допомогою позитивного (наукового) метода мислення, що відмовляється від осягнення остаточного знання й орієнтується на з'ясування зв'язків між явишами. «Явище вважається поясненим, якщо його можна визнати випадком прояву загальної закономірності, виведеної з явищ через індукцію» (В. Рьод). Позитивний метод, як вважає Конт, допомагає вилікувати від хвороб попередніх методів.

Синхронно зі стадіями інтелектуального розвитку йдуть стадії соціального розвитку. На теологічній стадії, що тривала до 1300 року, панують клерикали і каста воїнів, на метафізичній стадії, цебто від 1300 року до 1800 року, - домінують чиновники, зокрема юристи, а на позитивній стадії, що роз - почалася на початку 1800 року, - гору беруть науковці та економісти, яких підтримує пролетаріат.

Закон трьох стадій зазнав критики не лише від противників позитивізму, а навіть у самому його таборі. На його помилковість указував Г. Спенсер. Насамперед він зазначав, що виникнення філософії аж ніяк не припинило існування мітів і теології. Окрім того, такі три стадії переходить кожна людина в процесі дослідницької праці. Помилка Конта ще і в тому, що він не бачить раціонального зерна в ідеалістичних вченнях, користі їхніх термінів тощо.

На думку Конта, «закон трьох стадій» як закон інтелектуального розвитку й прогресу людства позначає його шлях до остаточного стану. На позитивній стадії діє закон постійного підпорядкування уявлення спостереженню. Як зазначає філософ, спостереження - це універсальний метод набуття знань, що становить розвиток науки. Такий розвиток безмежний і не може бути завершитися. Про характер наукового знання Конт пише: «Істинний позитивний дух зводиться головно до заміни перших або доконечних причин явищ вивченням їхніх безсумнівних законів. Інакше кажучи, - до заміни слова чому словом як».

Окрім цих двох, Конт формулює третій закон - це енциклопедичний закон, що визначає класифікацію наук. При класифікації наук він спирається на три принципи, що позначають перехід: від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від давнього до нового. На цих принципах Конт будує таблицю наук: 1) математика; 2) астрономія; 3) фізика; 4) хімія; 5) фізіологія; 6) соціальна фізика (соціологія); 7) етика. Як видно, тут відсутні логіка, яка віднесена до математики, й гуманітарні науки, за винятком соціології й етики. Нема в таблиці й філософії. Конт зазначає, що позитивна філософія не має свого матеріалу, а її мета полягає в тому, щоб упорядкувати принципи, закони й загальні положення різних наук та встановити систему однорідної науки позитивних знань. Таке енциклопедичне завдання філософії.

Як філософ Конт не хотів нічого стверджувати чи заперечувати поза межами фактів. Він зазначав: «Дослідження явищ ніколи не доведе до їх безумовного пізнання, наше пізнання завжди залишається залежним від нашого організму та ситуації». Завдання науки в тому, щоб на основі явищ створити цілісну систему світу. Наука має повертатися до людини, бо «усі теоретичні міркування слід розуміти як витвори розуму, призначені для задоволення наших потреб». У науковому методі особливе значення має індукція, дедукція й гіпотеза. Гіпотеза як «могутнє знаряддя» розвитку наукового знання має відповідати таким вимогам: «Висувати лише такі гіпотези, які за своєю природою припускали хоча б дальшу чи ближчу, але завжди цілком очевидну позитивну перевірку».

Заслугою Конта є заснування соціології, як позитивної науки про суспільство, яку він ще називав соціальною фізикою. Філософ стверджує, що «велика політична і моральна криза сучасного суспільства залежить як наслідок від розумової анархії». Отож, його рекомендації передбачають спочатку перетворення поглядів, відтак - моральних засад, а вже потім - установ.

Як вже зазначалося, Конт розумів під позитивізмом не лише спосіб мислення, а й різновид релігії, в якій людство як земна Велика Сутність виконує роль небесного Бога. Її публічний культ має утверджувати позитивістське духовенство, цебто науковці, не тільки відповідальні за виховання, але й наділені правом застосовувати примус. Сильна громадянська влада має належати роботодавцям. У році встановлено 84 свята, що передбачають по - святу народженої дитини, початок навчання в школі, вибір фаху тощо. Смерть трактована як «трансформація пам'яті від суб'єктивного до об'єктив-ного існування в пам'яті людства. З часом Конт відійшов від сайєнтизму до своєрідного кордо центризму, цебто верховенство «серця», усуває інтелектуальну однобічність. Важлива роль у вихованні памолоді відведена спадковим традиціям. Така форма релігії має спиратися на чуттєвість, особлива роль відведена фетишизмові й містиці чисел.

В Англії позитивізм утверджував Джон Стюарт Мілл (1806-1873 рр.), якого не можна вважати беззастережно оригінальним філософом, хоч не варто заперечувати його ерудиції як економіста, політика, теоретика релігії й цікавого мисленика. На противагу іншим інтелектуалам він не відвідував ні школи, ні університету. Спочатку його навчав батько відомий економіст Джеймс Мілл, потім юнак займався самоосвітою, а з восьми років навчав молодших братів і сестер. Як вундеркінд, він скаржився, що «ніколи не був дитиною». Ще в дитинстві він працював щоденно по 9-10 годин, вивчаючи логіку, математику, мови, інші предмети, а також вів щоденник. У юнацтві захопився філософією утилітаризму, а потім - філософією Канта, творчістю Ґете, вченням Сен-Симона, працями Карлайла, познайомився з працею Конта «Курс позитивної філософії», з яким зав'язав кількарічне листування.

Філософське вчення Мілла антиметафізичне і радикально емпіристське у дусі позитивізму та опозиційне щодо післякантівського ідеалізму. У його філософській спадщині важливе місце посідає праця «Система дедуктивної та індуктивної логіки» (1843 р.), що пояснює з погляду психологізму логічні принципи.

У філософії Мілл розрізняв два трактування людського знання. Емпіричний погляд ґрунтується на тому, що істини встановлюються спостереженням і досвідом. Саме такого погляду дотримувався Мілл, проти - ставляючи його апріористичному погляду, що визнає інтуїцію та вроджені ідеї.

На думку Мілла, логіку треба узгодити з емпіризмом, якому суперечить логіка загальних понять і доконечних висновків. Він наголошував, що загальні положення є або істинними або гіпотетичними. Особливий інтерес він про - являв до індукції, без якої не можливо визначити регулярність процесів і встановити закони причинності, що пояснюють факти. Орієнтири для визначення причинних зв'язків сформульовані в такому положенні: «Якщо випадок, у якому з'являється феномен, що треба дослідити, і випадок, у якому він не з'являється, мають спільні обставини, за винятком одного..., то ця обставина, де не збігаються обидва випадки, є наслідком чи причиною або необхідною частиною причини феномену». Індуктивний метод він застосовував також у моральних науках (психології, етології (науці про поведінку) і соціології).

Нове знання має джерелом індукцію. Мілл опрацював чотири індуктивні методи: 1) узгодження; 2) відмінностей; 3) залишків; 4) супутніх змін. Індуктивний метод ґрунтується на вірі в одноманітність природи. На противагу Конту Мілл ставить на місце експеримента метод конкретної дедукції, що в соціальних науках доповнюється історичним методом, або методом конкретної дедукції. На історичному матеріалі ґрунтуються емпіричні закони, що в поєднанні із законами людської поведінки створюють основи для науки про соціальну динаміку, що досліджує суспільний розвиток.

До причинності Мілл підходив, спираючись на вчення Г'юма. Критикуючи закон причинності, він зазначав, що підставою для нього є «просто призвичаєна й очікування того, що один чи багато разів висловлювалося істиною і ніколи не виявлялося хибою, виявиться істиною й надалі». Хоч відмовитися відразу від закону причинності не вдасться, мисленик як позитивіст заперечує його повну всезагальність, наголошує на психологічній суб'єктивній природі. Єдиним джерелом знання Мілл визнавав лише досвід, що складається з відчуттів, які творять картину світу. Те, що називається матерією, насправді є тільки «постійною можливістю зазнавана відчуттів». «Розум», «Я», «душу» Мілл ототожнював зі «сталою можливістю переживань».

В етиці Мілл обґрунтовував утилітаристську мораль. Щоб досягти щастя, треба ставити певні цілі. Особливо він наголошував на дотримуванні справедливості. Окрім користі й справедливості, Мілл звертав особливу увагу на ідеї справедливості й поступу, а також активності й самоповаги. Він підтримував ідею рівних вихідних суспільних можливостей для всіх людей.

У галузі політичної філософії Мілл обґрунтовував ліберальну концепцію держави, що підтверджують його праці «Міркування про представницький уряд» і «Про свободу». Наголошуючи на ролі моральних чинників у державному управлінні, філософ осуджував деспотизм. Проте він не ідеалізував демократії, бо переконався, що вона може бути тиранією більшості, пануванням посередності, орієнтацією на масу, особливо на пересічного споживача.

Доктрина Мілла ґрунтується на емпіризмі (в епістемології й логіці), індукціонізмі (в методології), утилітаризмі (в етиці). Хоч його називають учнем Конта, таке трактування вимагає уточнення, адже з часом Мілл піддавав критиці погляди засновника позитивізму.

Чільне місце в утвердженні позитивізму належить англійському мисленику Герберту Спенсеру (1820-1903 рр.), який працював упродовж певного часу інженером-залізничником і журналістом, а прославився як філософ, хоч був самоуком. У його десятитомовій «Системі синтетичної філософії» висновки ґрунтуються на досягненнях біології, психології, соціології, а також етики, але підпорядковуються одній ідеї. Як зазначають дослідники, Спенсер працював над нею 36 років попри слабке здоров'я і недостатньо сприятливі матеріальні умови життя. Довелося обмежувати різні контакти, візити й зустрічі, що заважали розміреному стилю життя. Після смерті була видана його «Автобіографія», що дає змогу відтворити подвижницьку працю вченого, завдяки якій він посів почесне місце серед мислеників у світовій філософській думці.

Як переконаний Спенсер, він творив синтетичну філософію, хоч його зачисляють до чільних представників еволюціонізму. Популярність філософа утвердила праця «Соціальна статика» (1850 р.), в якій обґрунтовується соціальна еволюція. Мисленик починає творити свою філософську систему, спираючись на емпіризм Г'юма і Мілла, критицизм Канта, вчення «здорового глузду» Гамільтона, натурфілософію Шеллінґа, позитивізм Конта. Спенсер ставить перед собою завдання примирити віру і знання, науку і релігію на грунті агностицизму. Примирити науку і релігію можна тоді, коли наука ви - знає, що її висновки приблизні і відносні, а релігія спиратиметься на догму, що її тайни абсолютні і не піддаються поясненню. Філософ зазначає: «Істина не може бути висловлена ні матеріалізмом, ні спіритуалізмом». Суперечки між ними він вважає лише війною слів, бо жоден психолог не спроможний відкрити остаточної природи духа, хімік - такої природи матерії, а фізик - руху.

Філософ виходить з того, що дійсність становить невпізнану і ще знищену велику сукупність проявів сили, яка перебуває в постійному розвитку. Він стверджує: «Матерія, отже, за своєю кінцевою природою так само абсолютно незрозуміла, як простір і час». Слід наголосити, що Спенсер постійно плутає уявлення й поняття, яке аналізує механістично й метафізично.

З'ясовуючи співвідношення філософії і спеціальних наук, Спенсер наголошує, що філософія - це таке знання, «яке виходить за межі звичайного знання». Як позитивіст він фактично звужує предмет філософії, що фактично веде до її розчинення в кокретних науках. Філософія, на його думку, - це наукове знання на вищому рівні загальності. Водночас він розрізняє загальну і спеціальну філософію. Якщо перша вивчає загальні істини, то друга - займається їхнім застосуванням до конкретних питань.

Як і Конт, Спенсер обґрунтовує класифікацію наук. Насамперед він розрізняє абстрактні науки (логіку і математику), що вивчають форми. На відміну від них абстрактно-конкретні науки (механіка, фізика, хімія тощо) і конкретні науки (астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія тощо) вивчають явища як ціле та складові елементи. Такі науки з'ясовують різні прояви за допомогою досвіду невідомої абсолютної сили. Вище від них стоять такі прояви цієї сили як матерія, простір, час і рух.

Відтак Спенсер розрізняє відносини послідовності час) і відносини співіснування (простір). Зі співіснування випливає поняття речовини, а в русі поєднуються поняття речовини, простору й часу. Мисленик не має сумніву в істинності тези про те, що рух не можливо мислити без рухливого предмета. На його думку, «об'єктивне існування, як окреме і незалежне від суб'єктивного існування», стає підставою науки «про визнання буття за межами чуттєвого сприйняття». Проте достовірність наших тверджень про характер такого об'єктивного існування філософ не визнає. Спенсер заперечує спроможність пізнати перетворення фізичної енергії в факт свідомості.

Намагання обґрунтувати ідею еволюції визначило трактування в філософській системі концепції розвитку й визначення кола відповідних понять. Спенсер дійшов висновку про три моменти еволюції. По-перше, йдеться про перехід від простого до складного, від незв'язаного до зв'язаного. Так творяться з різних речовин організми, а з різних сприйнять і уявлень - загальні поняття. Інакше кажучи, треба говорити про інтеграцію чи концентрацію. По-друге, перехід від однорідного до різнорідного означає диференціацію, що проявляється як в природі, так і в суспільстві (виділення органів тіла, суспільний поділ праці тощо). По-третє, еволюція веде до переходу від невизначеного до визначеного, до вищого рівня упорядкування на противагу розкладу. Як приклади можна назвати приклади з генетики чи упорядкування політичної системи в різних країнах.

На підставі сказаного Спенсер формулює закон еволюції: «Еволюція - це інтеграція речовини, що супроводжується розпорошенням руху і впродовж якої речовина переходить від стану невизначеності, незв'язаної однорідності до стану зв'язаної різнорідності, а збереження речовиною руху зазнає аналогічного перетворення». Дослідники оцінюють таку характеристику еволюції як грубу й занадто поверхову, хоч не заперечують проти певних її позитивних рис. У свою чергу Спенсер зазначає, що еволюція «має межу, поза яку вона не може переступити». Зрештою, мисленик доходить до ви-знання теорії колообігу, що вже давно відома в історії філософії.

При аналізі життя Спенсер виходить з того, що воно - це «безперервне пристосування внутрішніх відносин до відносин зовнішніх». У соціології він уподібнює суспільство до живого організму, що заперечує трактування суспільства як штучного творення. До речі, в українській мові для розрізнення природності й штучності на суспільному рівні використовуються різні поняття: спільнота (для природного процесу) і спілка (для штучного витвору). Приміром, нації, суспільство, суспільні верстви чи класи - це спільноти, а держава, політичні партії, громадські організації - це спілки.

Як філософ Спенсер заперечує вирішальну роль видатних осіб у творенні історії. Він зазначає, що навіть монарх «може тимчасово порушити, затримати природний процес організації чи допомогти йому, але над загальним ходом процесу він не має влади», бо самі великі люди - це витвори суспільства. На думку філософа, особливості суспільного життя, структура суспільства, форми політичного ладу залежать від характеру народу. Водночас на цей характер впливають природні умови життя й добір і розвиток людських сил, придатних до оптимального виживання у конкретних умовах.

У таких підходах спостерігається суперечність соціологічних поглядів Спенсера: з одного боку, він заперечує роль видатних осіб в історичному розвитку, а з іншого, наголошує на впливі таких людських груп, що можна назвати елітою серед населення. Визначаючи перспективи соціального по - ступу, мисленик розрізняв два чинні типи суспільства. Перший тип - це військовий лад, якому властивий деспотизм, підпорядкування індивіда грмаді й державній владі. При другому типі - промисловому ладі - права державної влади мінімізовані, забезпечена свобода і самодіяльність осіб. На думку Спенсера, в процесі соціальної еволюції витвориться третій тип суспільства, що створить належні умови для забезпечення приватної ініціативи. Мисленик спирається на закон рівноваги в суспільному розвитку. При його порушенні проявляється тенденція до відновлення попереднього стану. Особливого значення філософ надає вихованню характерів серед населення, що засвідчує повільність процесу соціальної еволюції.

Як філософ Спенсер завершив першу форму позитивізму як різновиду послідовного ідеалізму. Як зазначають дослідники, після Ф. Бекона він вперше прагнув створити універсальну систему знання.

Висновки

1. У середині ХІХ століття західна філософська думка характеризувалася багатогранністю проблем і методів. Насамперед треба наголосити, що мисленики приділили особливу увагу проблемам людини.

2. Новою течією в історії філософської думки був християнський перед екзистенціалізм С. Кіркегора, який протиставив своє вчення філософській системі Геґеля.

3. Волю, як нестримний, сліпий і несвідомий порив, поставив у центр своєї філософської системи Шопенгауер.

4. Намагання поєднати матеріалістичне вчення Фоєрбаха з діалектичним методом Геґеля зумовило виникнення діалектичного й історичного мате - ріалізму Маркса й Енґельса.

5. Діалектичний матеріалізм, заманіфестований Енґельсом, підтриманий лідером більшовиків Леніним і перетворений попри його дилентатизм в офіційну філософію на кшталт квазірелігії в радянській Росії та країнах-сателітах.

6. Як найвпливовіша філософська течія почав утверджуватися позитивізм, що став основою для різних філософських течій у ХХ столітті.

7. Першу форму позитивізму завершив Спенсер, спираючись на ідею еволюції в природі й суспільстві.

Размещено на Allbest.ru