"Різні обличчя" одного мислителя: візуалізація тілесності в самопрезентації В’ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Різні обличчя» одного мислителя: візуалізація тілесності в самопрезентації В'ячеслава Липинського

репрезентація липинський тілесність

У сучасній гуманітаристиці спостерігається постійно зростаючий інтерес до студіювання тілесності. До вже традиційної уваги, яку виявляли до цієї проблематики антропологи та культурологи, все інтенсивніше долучаються й дослідники у галузі соціології (у тому числі соціологічної теорії). Їхні напрацювання можуть бути досить продуктивними і для історичних досліджень, передовсім в царині інтелектуальної історії. Адже тіло людини не тільки має свою історію в різних сенсах (біологічну, символічну, культурну, соціальну тощо), але й за вдалим спостереженням Жака Ле Гоффа і Ніколя Трюона, конструює саму історію так само, як соціальні та економічні структури. Тіло відігравало різну роль у соціумі адже «з часом змінювалися і образ тіла в уяві людей, і його місце в реальності - як у повсякденному житті, так і в особливі моменти історії». Ключовим для інтелектуальних студій якраз і є взаємозв'язок між мисленням і тілесністю, душею і тілом. Адже, ще класик соціології тіла Марсель Мосс зауважував: «Три виміри людської тілесності - фізіологічне, соціологічне, психологічне - не тільки співіснують, а й утворюють унікальну взаємодію фізичного, соціального та індивідуального в людському тілі як посереднику їхнього існування». Студіювання людського тіла як соціального суб'єкта відкриває нові можливості і для біографічних досліджень, особливо для розуміння інтелектуального обличчя видатних історичних постатей (мислителів), оскільки дозволяє збагнути важливі аспекти сома-психологічних основ їхньої творчості. Крім того, саме завдяки цим новим підходам біографістика справді набуває антропологічного виміру - адже тепер вона орієнтована на «живу людину», а не на схематичну конструкцію, складену із окремих анкетних даних. У нашу інформаційну епоху, коли візуальні образи становлять реальну конкуренцію текстам, тим більше зростає значення візуалізації тілесності, особливо через її приватну репрезентацію.

У центрі уваги запропонованої статті - візуалізація тілесності В'ячеслава Липинського. Варто зазначити, що постава нашого героя дуже придатна для розгляду вказаної проблеми. Адже він приділяв чималу увагу як власній тілесності, так тілесним образам взагалі. Досить часто висловлював потребу доповнити «образ духовний» - «образом фізичним». Можна згадати, як ретельно він ставився до підбору ілюстрацій для свого видання «Z dziejow Ukrainy», особливо кліше зображень українських історичних діячів.

Крім того, тут маємо добру нагоду відрефлексувати взаємодію самопрезентації (ego-презентації) та зовнішнього спостереження щодо однієї постаті. Фактично йдеться про окремі суб'єктивні «образи тіла», які фокусуються в межах одної «тілесної схеми». Одні й ті ж факти, процеси, характеристики явища можуть бути по-різному розглянуті, оцінені з точки зору зовнішнього спостерігача і з позиції безпосереднього репрезентанта. Для прикладу - соціокультурне студіювання, у тому числі й людської тілесності, може будуватися сполучаючи дві парадигми: через створення дослідником категорій для опису досліджуваної культури або ж через її опис в термінах власних творців і носіїв (у сучасній етнокультурології для позначення цих двох підходів використовують відповідно терміни «етний» (etic) і «емний» (emic).

Досить продуктивним для такої інтелектуальної процедури може бути використання поняття репрезентації (representation), основна змістовна характеристика якого не уявлення, а зображення. Часом маніфестація візуалізації власної тілесності дає значно більше інформації про суб'єкт цих актів, ніж про самі тілесні образи. Такий підхід дозволяє уникнути дуалізму індивідуального ментального та колективного несвідомого, але залишається дихотомія між репрезентованим та результатом візуалізації. Це можна пояснити тим, що й саме тіло, незалежно від його власника, може виступати суб'єктом конструювання. Останні акти представлені взаємодією тіла з зовнішніми обсерваторами і реалізуються у їхніх репрезентаціях. Отже, у формуванні соматичного знання про особу спостерігається своєрідне розщеплення суб'єктності на ego-складник та altera-складник.

Інший важливий аспект для розуміння проблеми це розгляд тілесності як єдності душі і тіла. Тіло може бути інтерпретоване як оболонка (вмістилище) для душі. Саме через тілесність будується інтегральна характеристика екзестенційного/онтологічного досвіду людини, поле взаємодії внутрішнього і зовнішнього життєвих просторів людини. «Мова» тіла виробляється у процесі соціалізації людини. Це найрізноманітніші тілесні практики («техніки тіла» за М. Моссом): жести, рухи, фізична культура, спорт, аскетизм/гедонізм, гігієна, догляд за тілом і його частинами (волоссям, шкірою, нігтями), харчування, пости, дієти, голодування, паління, вживання алкоголю, наркотиків, інших стимуляторів, статеві стосунки, режим життєдіяльності, обряди та ритуали, танці, біль, нездужання, лікування, масаж, гра, покарання, катування, ув'язнення, воєнні дії, знищення тощо. Виокремлюють тілесні модуси (модуси тіла) - властивості, які воно набуває в певній ситуації, при взаємодії з іншими тілами, предметами, оточуючим середовищем. У протилежність до них - атрибути - постійні властивості тіла.

Джерела залучені до розгляду нашої теми враховують, передовсім суб'єктивну природу репрезентації тілесності, й тому мають передовсім особове походження. Це листування самого Липинського та листи до нього, спогади сучасників, щоденники. Особливе значення має фотографія, як специфічний вид історичного джерела.

Ego-візуалізація

За відправну позицію у з'ясуванні ego - презентації В. Липинського, зрештою й сома-психологічних підстав його творчості, візьмемо лист історика до Степана Гриневецького, написаний майже на фініші його життєвого шляху, у лютому 1930 р. У ньому автор намагався репрезентувати власний тілесний образ. Що цікаво, своє зображення він подавав у певній динаміці, через видозміни власного образу, які зафіксовані на світлинах: «Для ілюстрації дозволю собі послати Вам три фотографії: одну часів війни, коли я був в кавалерійськім полку російської армії на фронті в східній Прусії в армії Самсонова (в бою під Таненбергом і т.д.); друга фотографія походить з 1918 р. з часів мого послування у Відні; третя (яку зважуюсь послати Вам тільки тому, що Ви лікар) зроблена моїм приятелем п. Ципріяновичем в осени 1929 р. для того, щоб її послати одному лікареві, що дає мені заочні поради. Як можете судити з цих фотографій, те, чого не зробила війна і революція, зробила еміграція».

Характерно, що Липинський не одразу прийшов до потреби такої відвертої тілесної самопрезентації, тим паче у порівнянні не на користь власного образу. Він доволі обережно і вибірково ставився до поширення власних фотографій. Так, у листі до Богдана Барвінського у січні 1926 р. він, дякуючи за фотографію останнього, відповідає: «На жаль, не можу Вам віддячитися присланням своєї фотографії, бо в останніх роках я не фотографувався». Водночас, у грудні 1928 р. Липинський надсилає власні фото адміралу Ярославу Окуневському: «До цього дозволяю собі долучити на ласкавий спомин дві фотографії, одну з 1918 р., другу з 1928 р… Прошу ласкаво вибачити, що фотографія не наклеєна, але тільки така лишилась мені з тих часів, коли я міг і хотів фотографуватись. Мала - це розуміється аматорська. Її вже тут, в моїй хаті робив п. Ципріянович». У жовтні 1929 р. Липинський так само інформував І. Кревецького про те, що отримує заочні поради з лікування безсольовою дієтою від лікаря з Берліну: «Йому час від часу посилаю свої фотографії. Останню долучаю тут для Вас, але під умовою, що Ви її нікому не покажете і зараз знищите» (виділення - В.Л.). Отже власні світлини, зроблені під час прогресуючої хвороби, розглядалися ним більшої мірою як засіб медичної експертизи, а не самопрезентації. Проте, вже через тиждень Липинський написав Роману Метику: «Щоб Ви мали поняття як я виглядаю тепер, посилаю Вам фотографіку з останніх часів». Очевидно, що не для всіх адресатів і не весь час наш герой виявляв подібну відвертість. Так кардиналу Йосипу Сліпому у червні 1930 р. Липинський відписав: «М. Ципріянович переказував мені Ваше бажання мати мою фотографію. На жаль, крім аматорських, тепер інших не маю. При нагоді постараюсь замовити в Відні відбитку з фотографії з давніх літ і тоді зараз перешлю Вам».

Виявленні відмінності, вочевидь, свідчили не стільки про різницю у ставленні Липинського до окремих адресатів, а про зміни у загальному стані його здоров'я, особливо її психологічної складової. Більше того, він намагався зберегти гарні спомини своїх давніх приятелів, тим самим запобігти «втраті» власного позитивного тілесного образу. Зокрема, він по дружньому застерігав Р. Метика: «.Бо я не хотів би, щоб, побачивши тепер останки того, чим я був колись, Ви попсували собі добрі, слава Богвраженя з нашого давнього знайомства».

Зафіксований у фотографіях тілесний образ певним чином кореспондується з загальною формулою ego-презентації Липинського: «Фах, до якого я готовився і яким займався - хліборобство. Крім того був я в життю своїм військовим і істориком. Всі ці заняття люблю, до них лежить моя душа».

Показово, що сам Липинський також доволі послідовно намагався відстежити залежність власного психологічно (психічного) стану від тілесності: «Люде в такій стадії туберкульози звичайно дуже нервові і вражливі. Доки я був здоровіший, я ще міг терпеливо боротися з внутрішніми дефектами нашої організації і з зовнішніми ворогами. Тепер одно і друге виводить мене з рівноваги…». І далі: «Боротьба з оцим внутрішнім злом нашим спричинилась головно до збільшення моєї недуги до такої стадії, що я став повним інвалідом». Особисті обставини, вочевидь, спонукали й до ширшого зацікавлення зазначеною проблемою. Тому не випадково Липинський, обговорюючи із Чикаленком писання Шаповала, зрештою зауважив: «А може там єсть якійсь цікавий матеріал для історії нашої психопатології, яку тепер саме пильно студіюю, то будьте ласкаві пришліть мені її».

З іншого боку Липинський намагався дезавуювати хибні, на його думку образи, які творили зовнішні спостерігачі. На початку листа до Миколи Грабини від 27 листопада 1930 р. він зауважував: «Ви мене ніколи у вічі не бачили і уявляєте собі мене, мабуть, так, як той карикатурист з «Зиза», що намалював мене в образі професора (яким я ніколи не був) і дав мені в руку парасолю (якої я ніколи в життю як сільський господар і військовий не носив)». Тут спостерігаємо спробу навіть візуально відмежуватися від тих образів, які були цілком неприйнятні для самопрезентації мислителя. Щодо самої карикатури на свою особу, Липинського також обурювало, що її автор не мав жодного уявлення про те, як виглядає об'єкт малювання: «Найпримітивніша культура вимагає, щоб карикатурист придбав собі принаймні фотографію того, кого він хоче карикатуризувати. Нарисувати ж якусь машкару з власної фантазії і підписати під цим «Липинський» - це такий брак поважання до другої людини, який пояснюється тільки невилічимим нашим варварством».

Обговорюючи умови праці в берлінському УНІ з Д. Дорошенком Липинський із задоволенням писав: «Те, що ми будем зватись «членами», а не «професорами» Інституту, дуже мені подобається. Протестую тільки рішуче проти того, щоб я один тільки репрезентував «ученість» в Інституті. На це Ви і наші два доктори маєте значно більше даних, ніж я хлібороб і жовнір». У листі від 8 березня 1928 р. Липинський прохав Є. Чикаленка: «Будьте ласкаві, Дорогий Євгене Харламповичу, не титулуйте мене «професором». Я ним не був, не єсть, і мабуть вже не буду».

Як бачимо, наш герой категорично відмежовувався від образу «інтелігента» і більш конкретно - образу «професора».

Дон Кіхот

Свого часу І. Лисяк-Рудницький висунув цікаву гіпотезу, про те, що Липинський використовував символічну постать Дон Кіхота для самопрезентації. Спираючись на аналіз відомого памфлету мислителя , й особливості його стосунків з О. Назаруком, історик робить припущення, «що під символічним постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони обидва дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого «лицаря сумного обличчя», а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземленим прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопсівське».

У текстах Липинського справді зустрічається позитивно забарвлений образ Дон Кіхота, як носія європейських ідей, зокрема - ідеалізму, романтизму, державницької традиції. Це безсмертна постать, поряд з Санчо Пансо, символ старої європейської культури. Для нього «Дон Кіхот зі своєю заржавілою старою зброєю, зі своїми перейнятими з батьківських заповітів думками, зі своїм суцільним і викінченим розумінням оточуючого світу - весь виростає з минувшини. Його віра - це традиційна віра предків в шляхетність і красу життя». В листі до Д. Дорошенка у травні 1928 р. Липинський підкреслював, що його опонент, російський історик Мякотін, в одному не мав слушності, - «а саме, що всі українці були позбавлені державницького інституту. Дон-Кіхоти були і за часів Переяславської Умови». Власне йдеться про Б. Хмельницького, якого історик уявляв «останнім українським Дон Кіхотом».

Пізніше, М. Попович у принципово іншому контексті запропонував власне порівняння Липинського з Дон Кіхотом: «Всі вимоги лицарства, які ставить до політика Липинський, вся його утопічність в політиці нагадує Дон Кіхота, і містицизм, любий серцю пана В'ячеслава, - не більше ніж полум'яна віра в певні чесноти». Далі ця думка була запозичена і

розтиражована кількома політологами і публіцистами (В. Бурлачок та ін.) які висвітлювали постать В. Липинського як такого собі політичного мрійника.

Проте рацію мав усе ж таки Лисяк-Рудницький - позитивна конотація образу Дон Кіхота дуже добре працювала у контексті консервативних настанов Липинського і оптимально підходила для його самопрезентації.

Тіло як ідентент

Можна виявити певний зв'язок тілесності та самоіндентифікації/ідентифікації нашого героя. Так, Б. Лепкий при знайомстві з Липинським, зауважив для себе: «Прізвище польське, а тип такий український». Більше того, Р. Метик згадував, що під час відвідин краківської «Просвіти» відомим українським антропологом Ф. Вовком були проведені антропологічні обстеження її учасників, у тому числі й Липинського. В результаті виявилося, що останній, «як брунет з чорними очима і короткою, після помірів антропологічних, головою (Рра % окєфа^о^) - був типовим українцем». Варто зазначити, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в українському інтелектуальному середовищі значно збільшився інтерес саме до антропологічних особливостей власного народу та відмінностей від інших народів, насамперед від росіян і поляків. Тому особливою популярністю користувалися праці з цієї проблематики: стаття В. Антоновича «Три національні типи народні» і класичний доробок Ф. Вовка, «Антропологічні особливості українського народу», вміщений у збірнику «Студії з української етнографії та антропології». Твердження останнього дослідника про перевагу серед українців представників т.зв. адріатичної (динарської) раси як найкраще пасувало до визнання фізичної будови тіла Липинського належним до «українського типу».

Тілесна символіка, «техніки тіла»

Частини тіла, які найчастіше присутні у дискурсі Липинського: серце, легені, язик, очі, кров, руки, кістки, нерви, ноги, материнська утроба. Рідше зустрічаються навіть такі метафоричні речі як «мужеське запліднююче сім'я». Доволі часто він послугувався образом цілого «організму», у більшості у метафоричному сенсі. Окремо варто зауважити образне викорис - тання мислителем такого визначення як «бути «чужим тілом». Тілесність тут слугувала для окреслення простору Іншого.

Його життєвим кредо було: «Ми шляхта тутешня, місцева - сини, народжені на цій землі, й кров від крови і кістка від кістки того народу ми є!». Читачів часопису «Америка» він переконував, що «кожний дійсний

Гетьманець, що державну ідею українську носить в своїм розумі і серці, а не на язиці і в літературних фантазіях». «Бо історії - як що дивитися на неї, як на «учительку життя» - не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати» (скрізь виділення моє - В.М.) .

У текстах Липинського зустрічається цікаве метафоричне протистав - лення - він вибачається за гостре слово супроти свого адресата бо «це було з нервів, а не від серця».

Звертаючись до читачів з ворожого табору, Липинський з певною долею пафосу промовляв: «До Вам, як людей вийшовши з народу, йшов я, і Вам протягував я руку ціле своє життя. Прийнявши Ваш народний український говір і скрізь шукаючи спільної - державної і національної - мови з Вами». Свій основоположний політичний трактат «Листи до братів - хліборобів» мислитель адресує «взагалі для всіх Українців, що хочуть Держави Української і мають Бога в серці, а розум в голові». До видавничої спілки і редакції газети «Діло» - «можу… переслати тільки йдуче від всього мого серця побажання». «Справді жаль болючий стискає серце», - до О. Барвінського з приводу неможливості друку його праць.

У приватному листуванні, особливо з близькими людьми, доволі часто використовував найрізноманітніші «тілесно означені» звороти: «низенько кланяюсь Вам (і Вашій Дружині)», «передавайте низький поклін», «покло - ніться йому низенько од мене і перешліть мій дуже, дуже сердечний привіт», «поклоніться від нас», «складаю укліну і щиру подяку», «шлемо Вам я і моя жінка низенький поклон, з шанобою», «жінка кланяється» (допоки був од - ружений), «міцно стискаю Вашу руку», «цілую Вам всім серцем», «цілую од щирого серця», «целую Вашу ручку» (до княгині Марії Васльчикової) тощо.

Тілесність у репрезентації Липинського позбавлена чуттєвості і будь - яких проявів еротизму. По багатьом параметрам вона наближається до аскетизму. Вочевидь таку настанову мислителя можна пояснити релігійним характером його світогляду. Саме на цій основі формувався його ідеал жінки, і відповідно жіночої тілесності. Для нього це «римські матрони», які творять основну «родинну комірчину всіх класів». Дуже показово, що він закликав українських жінок уподібнитися цьому ідеалові, бути «релігійними і патріотичними». Тому й головне їхнє завдання він визначав таким чином: «Виховуйте дітей Ваших від наймолодших літ в послуху Богові і

Гетьманові». Цілком у патріархальному дусі мислитель визначав і соціальну роль жіноцтва: «Памятайте врешті, що жінка може бути лиш дружиною і матірю, монахінею і сестрою милосердя, або гетерою». Із «заразою гетеризму», у тому числі й у приватному житті, Липинський закликав якнайрішучіше боротися, як із загрозою для української нації.

Він також украй нетерпимо ставився до будь-яких проявів статевої розпущеності, як ознак моральної деградації, зокрема проросійської соціалістичної та демократичної інтелігенції в Україні. Зокрема, знавцем і представником такої верстви, мислитель вважав В. Винниченка, твори якого зосереджені на статевому питанні й статевій анормальності. Твори іншого письменника - Валеріана Поліщука, передовсім його поему «Онан», вважав написаною «в стилі варварської, дикунської порнографії» . Лякали його й ознаки моральної деградації, які спостерігалися в повоєнній Європі. У зв'язку з цим він, навіть, вдається до певного сарказму: «Коли тепер в модерних демократіях по великих містах жінки масами віддаються псам, то чому колись, як людей було мало, а малп багато, частина їх - з наслідками в формі полумалпячого потомства - не могла віддаватись малпам».

Водночас у приватних текстах молодого Липинського зустрічаються, хоча й не так часто, позитивно забарвлені описи жіночої тілесності. Так, у листі від 15 червня 1908 р. він звіряється В. Доманицькому: «С… незвичайно мені подобалась, з панною ми так і не поговорили, бо вона була чимось занята - незвичайно гарна на вроду дівчина».

Тілесні жести Липинського охоплюють широкий спектр від «подання руки» до «плювка у лист». Така собі соматизація почуттів - тілесна передача емоцій. У більшості це були стандартні тілесні реакції.

Серед них досить поширені тілесні вияви ввічливості і поваги. Зокрема. М. Базілевський згадував про дві характерні особливості Липинського: власноручне написання листів (більшість листів, принаймні до 1926 р. написані власноручно) та вихід на зустріч гостям. Зауважимо, що ці соматичні жести реалізовувалися не зважаючи на важкий ста хворої людини. «Я так і знав, що він вийде назустріч», - сказав Лоський. Я не зрозумів, але Лоський додав: «Ото йде Липинський». Я остовпів. До нас наближався, приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього росту, елегантно одягнений, з воєнною виправкою». З листа В. Липинського до Є. Чикаленка від 9 лютого 1921 р.: «Коли-б був здоровий, то розуміється вийшов би зустріти Вас на вокзал». У цьому теж бачимо особливість самоперезентації нашого героя.

Однією з «тілесних технік», яка характеризує певну особу є її режим дня, який можна розглядати як взаємодію загальнопоширених соціальних практик із біологічним ритмом окремого людського організму. Характеристика людини як «сови» чи «жайворонка» доповнює її загальний біографічний образ деякими інтимними аспектами, які іноді мають важливе значення для долі самої людини. Для В. Липинського, як можна судити із наявних джерел, була характерна мінливість режиму життєдіяльності. М. Козак свідчив про те, що нашого героя, поки він був ще здоровіший, можна віднести до «жайворонків»: «Вставав рано. В зиму коло 6 год. В літі перед 5-тою. Сам варив чай в електричному горнятку… По 9 ішов до ліжка, але ще довго читав». Однак постійно прогресуюча хвороба швидко внесла суттєві корективи: «В Бадегу В. Липинськй почувався вже куди гірше і порядок дня був у нього цілком інший ніж в Райхенав. Під вечір мав дуже часто приступи задухи. Тому просто боявся скоро засипляти і гасив світло не скоріше як в 12 годині. Тепер не міг вже і так скоро вставати. Якщо почував себе краще, то вставав коло 9 год.». Сам Липинський досить часто писав про різні порушення сну, особливо безсоння.

Липинський залишив мало свідчень про свої гастрономічні уподобання. Складається враження про те, що він взагалі мало переймався їжею. Вочевидь, вона лишалася для нього лише засобом підтримання життєвих сил, а не особливим джерелом задоволення. Так Р. Метик описував студентські роки нашого героя: «Хоч поміщик, своїм поведенням не вибивався він в буденнім життю понад тих студентів, що сходилися в гурті. Харч його, мешкання та вбрання були скромні, зате потреби духа були в нього великі».

Скупа інформація про його харчовий раціон стосується останніх років життя. Зокрема, В'ячеслав Казимирович розводив у власному господарстві курей, споживання яких було включено до його безсольової дієти. Крім того, це господарство давало певні прибутки, якій йшли на покриття витрат на лікування.

Цікавий і останній тілесний жест Липинського. Він розпорядився, аби після смерті йому зробили прокол серця.

Хвороба і біль як проекції онтології тілесності

Особливий вияв тілесності спостерігається у ставленні Липинського до стану свого здоров'я, власне до своєї основної недуги - туберкульозу (сухот легенів). Взагалі цей аспект потребує окремої розвідки - докладного аналізу «історії хвороби» видатного мислителя. Важливо пам'ятати, що хвороба і біль слугують найпотужнішими спонукальними чинниками опредмечування людської тілесності, виявлення її індивідуальності. Як вдало підмітив сучасний філософ В. Подорога: «Суб'єктивність, чи те, що ми інколи називаємо суверенністю людської особистості, з'являється з безлічі мнезичних слідів, що залишені на людських тілах. Біль як основний інструмент каральної анатомії зближує нас із власним тілом и віддаляє від нього.,».

Варто зауважити, що тема власної недуги досить рано ввійшла у екзестенційну практику нашого героя. У дитинстві він не відрізнявся міцним здоров'ям. Так, під час навчання у Житомирській чоловічій гімназії, В'ячеслав із-за хвороби пропустив майже цілий 1896-1897 навчальний рік, не був атестований із більшості предметів і був залишений на повторне навчання. Надалі хвороба не тільки визначала ритм життя, але й позначалася на всій системі думання. Вочевидь, це впливало не тільки на його щоденне життя, а й на наукову творчість, громадську, політичну діяльність. Проте варто зазначити, що попри різні недуги, зрештою і смертельну хворобу, мислитель не полишав своєї щоденної праці виснажливої праці (у цьому маємо, очевидно, реалізацію загальної аскетичної настанови нашого героя, ідеї служіння українській справі, виконання «суспільного довгу»). Роман Метик писав про це: «…Липинський пильно працював над своїми історичними студіями і не спочивав навіть тоді, коли його сильно боліли зуби».

Причиною сухот Липинського був застарілий плеврит. Р. Метик згадував: «Він лікував в Закопанім сухий плеврит, який дістав по нещасливім випадку на перегоновій площі у свого дядька Рокицького на Київщині. Він тоді упав з коня, беручи перешкоду в їзді і відтак захорував».

Ще 1903 р. Б. Лепкий згадує, що під час його першої зустрічі «Липинський був більше балакучий, хоча чулося, що йому говорити важко. Покашлював тим коротким, відривистим кашлем, що свідчить про не дуже-то здорові легені».

У серпні 1907 р. Липинський сповіщав Б. Грінченка: «Майже в пару день по приїзді сюди, на село до батьків, я сильно занедужав на груди і оце вже осьмий тиждень лежу у ліжку і тепер хоч можу сидіти та потрошки писати…» (виділення - В.Л.). У жовтні того ж року Вячеслав Казимирович інформував того ж адресата: «Здоровля моє о стільки вже краще, що можу ходити та потрошку працювати, але лікарі безумовно висилають мене в гори, лічитися.».

Отже, певний час, від жовтня 1907 р. по квітень 1908 р. В. Липинський разом з В. Доманицьким лікувався в Закопаному. У листі до Грінченка від 9 березня 1908 р. Липинський описує свій побут і лікування у цьому гірському курорті: «Приїхавши сюди, я довгий ще час лежав у ліжку, але тепер почуваю вже себе краще та по-трохи берусь до роботи.».

Пізніше Р. Метик згадував: «Липинський вилічив в Закопанім зовсім плєврит, а належав до цих пацієнтів нашого і Доманицького спільного лікаря Др. Е. Маєвича, у котрих тяжко викликати піт» .

Пізніше, у лютому 1930 р. Липинський інформував С. Гриневецького про свою хворобу: «У мене туберкульоз появився в 1909 р., як наслідок ексудативного плєврита, але потім був зовсім залічений».

Окрім сухот, у Липинського виявляться і неврастенія. Ще у листуванні з В. Доманицьким у 1909-1910 рр. він неодноразово згадував про проблеми з нервами: «довели мої нерви до цілковитого розтрою» тощо. У листі від 4 квітня 1911 р. він звірявся С.Єфремову: «Не зважаючи на енергійне лічення, розвивається сильно неврастенія, котра робить мене часом на кілька день не здатним до ніякої роботи…» . У лютому 1912 р. до того ж адресата - «щось таке погане з нервами робиться, що серіозно лічитися мушу». У липні того ж року: «моє нездоров я - неврастенія, яка мучила мене страшенно останніми часами». Характерно, що у довоєнний період тема неврастенії переважала в листуванні Липинського, а сюжети із хворобою легенів становили певний загальний фон.

У липні 1911 р. Липинський повідомляє М. Грушевського про те, що хворіє на інфлюенцу, «тепер знову оця хвороба, лікарь сказав конче виїхати на якийсь час з Кракова. Отже мушу на якийсь місяць поїхати на село до Батьків». У січні 1913 р. пише тому ж адресатові, що «знову занедужав і почував себе дуже погано».

Хвороба Липинського позначилась на проходженні його військової служби, отже й вплинула на формування одного з його ego-репрезентацій, на образ «воїна» (неодмінної складової шляхетської гідності).

У листі до М. Грушевського у травні 1913 р. він інформує про те, що перебуваючи на військових зборах у Кінбурнському драгунському полку в Ковелі пройшов медичну комісію, яка визначила його «нездатним до дальшої служби». У листі до А. Жука Липинський конкретизував причини такого рішення лікарів - через хворобу легень і серця, та з сумом зауважив з цього приводу: «Я не дуже радію з того звільнення, бо показується, що я таки справді хворий, коли мене увільнили без всяких старань з мого боку».

Однак, з початком Першої світової війни, Липинський все ж був призваний у діючу армію. Як він зазначив у листі до С. Єфремова, комісія на цей раз визнала його здоровим. У липні 1914 р. прапорщик Липинський прибув до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, який був розквартирований на півночі Ломжинської губернії. Полк входив до складу 6-го армійського корпусу. У серпні-вересні того ж року брав участь у невдалому наступі Другої армії генерала О. Самсонова у Східній Пруссії. Як згадував сам Липинський: «Особливо тяжкі бої нашого полку під

Бельцонценом, під Руммі при зайняттю Ортельсбурґа, при наступі на Пассенгайм; потім, при відвороті російських армій: під Мишинцем, під Ґрос - Спаліненом, в кінній атаці під Щучином…». Після отриманого поранення та сильної застуди, Липинський був переведений до тилових частин і решту війни прослужив у Дубно, Острозі та Полтаві. Обставини воєнного часу виявилися фатальними щодо погіршення стану Липинського. У листі до Р. Метика (травень 1930 р.) він задував: «Перед війною я був зовсім здоровий. Моя недуга почалася знов вибухом крови, якого я дістав в мазурських озерах, служачи в 4 драгунськім полку в армії ген. Самсонова (по битві під Танненбергом, де противником нашим був тоді ген. Гінденбург)» .

Світозар Драгоманов, який зустрів нашого героя в літку 1917 р. саме у Полтаві, в своїх спогадах наводив слова Липинського: «…Після поранення в Східній Прусії, де я був в армії Самсонова, мене підлікували а лазареті, а після того вирядили в запілля, на посаду, де я можу поправляти стан свого здоров'я, бо знову появилася небезпека від заліченого туберкульозу легенів».

У серпні 1918 р. Липинський переніс операцію на шиї. За спостережен - ням Р. Метика ця операція «спричинила йому великий біль тому, що оперованого не хльороформували, бо в нього було не зовсім здорове серце». Щодо післяопераційного вигляду то тут була наступна ситуація: «Хто знав Вячеслава Казимировича, мусів вичитати в його лиці опріч енергії, сильної волі, та молодечого запалу, ще строгість, яку збільшувало волосся на голові, чесане в щитку, сліди умучення на лиці та заріст, якого від тижня не усував, бо задля операції не голив бороди».

У квітні 1919 р. Липинський лікувався в Бадені (інформація з його листа до М. Василька).

У червні 1920 р. Липинський у листі до А.Білопольського звірявся: «По приїзді з Відня я занедужав на тяжкий грип і пролежав два тижні у ліжку. Ще сьогодні ледве хожу по світі». Про це ж мислитель інформує й Д. Донцова.

У лютому 1921 р. знову перехворів на грип. З листа до Є. Чикаленка: «Отже, коли тільки не боїтесь зарази, то приїздіть якнайшвидше. Лікар каже, що як не буде ніяких ускладнень, то за тиждень встану».

У грудні 1921 р. у листі до Білопольського Липинський згадав: «По приїзді з Б[ерлін] - у я трохи нездужав і тому так довго не писав до Вас».

З листа до Є. Чикаленка (за квітень 1922 р.): «Майже цілий Січень і Лютий пролежав я хворий на грип, а потім на комплікації в легких».

Квітень того ж року знову позначився тяжким грипом (інформація з лита до М. Васильчикової)⁷⁶ .

У листопаді 1923 р. Липинський у листі до Ореста Жеребка підвів певний підсумок власних негараздів, які й викликали його захворювання: «…Зруйнував тим всім важко моє здоровля і маю тепер сильний туберкульоз і хвороб серця, маючи 40 років і не маючи засобів для лічення».

30 грудня 1924 р. Липинський пише Чикаленку: «Цілі тутешні свята пролежав в ліжку з високою температурою і ще з того часу лежу. Оця безсніжна зима з морозами та курявою поряд з ріжними негодами емігрантського життя зовсім звалили мене з ніг». У січні 1925 р. Липинський повідомив О. Барвінському: «Цілі свята пролежав я хворий на інфлюенцію, яка при моїх слабких легких все проходить тяжко». У вересні, в листі, написаному з лікарні, до того ж кореспондента подається більш детальна інформація про перебіг хвороби: «Недуга легких, що в останнім півріччю розвинулась дуже сильно, викликала неакуратність в кореспон - денції і примусила мене врешті вдатися до лічниці. Лікарі кивають наді мною головами, але роблять надію, що підлічать. Аби це тільки не задовгого часу вимагало.» .

У листі до Є. Чикаленка (червень 1925 р.) Липинський знову детальніше розповідає про перебіг своєї хвороби: «Позаяк зі здоровлям моїм було недобре - рішив я поїхати до Відня до лікарів. Там мені сказали, що лівого легкого вже у мене нема, а в правому процес йде повним ходом. Отже перша умова - це покинути принаймні на три місяці всяку працю, щоб організм прийшов трохи до сил».

На цей же час, вочевидь, припадає переломний момент у розвитку хвороби Липинського (і його ставленні до власного здоров'я/життя). Про це, зокрема, свідчить його лист до лікаря Володимира Ганьківського від 11 листопада 1925 р. у якому йдеться про діагноз захворювання і методи його лікування. Пацієнт повідомляв, що діагнози, який ставлять лікарі різняться: «Одні… знаходили у мене процес острий, скоротечний. Другі - власне тутешній головний лікар - Д-р Кравс - по трьох тижневій обсервації, схарактеризував процес в моїх легких, як повільний.». Відповідно й методи лікування пропонувалися різні: енергійне санаторне лікування протягом трьох місяців, або ж більш тривале лікування в домашніх умовах. Проте Липинського непокоїло не тільки ця невизначеність, а й те що «всі лікарі, при ріжниці їхніх діягнозів, однаково кажуть, що здорових частин легких у мене вже так мало, що коли процес не зупинити, то надовго вже їх не стане».

Такий стан здоров'я спонукав мислителя до підведення підсумків власного життєвого сценарію. Саме в цей час він намагався завершити початі праці, віддати готові тексти до друку. Не випадково, саме у вересні 1926 р. він завершує написання передмови до книжкового видання «Листів до братів - хліборобів» - «Вступне слово для читачів з ворожих таборів». Як свідчить лист Липинського до Д. Дорошенка від 25 серпня цього ж року, це далося йому надзвичайно великим коштом: «Працюю скільки можу - так інтенсивно, що вже добрі наслідки мого ліченя пропали. Найбільше мучить мене почуття поспіху. Вам, здоровій, слава Богу, людині все це здається якимись теревенями. Але як що, може, маєте якогось знайомого лікаря, то запитайте його, що робиться з людиною, хворою на тяжку форму туберкульозу, коли вона спішить або думає, що мусить спішити» .

Недуга Липинського особливо прогресувала під час його побуту у Берліні (листопад 1926 р. - серпень 1927 р.). Зокрема, він жалівся Чикаленку (лист від 21 грудня 1926 р.): «Не писав до Вас, бо весь час нездужаю. Оця різка переміна клімату і умов життя пошкодила мені більше, ніж я думав. Місцевість в якій я живу положена в недавно осушеній болотистій низині. Крім того недалеко найбільший промисловий осередок Берліну - Шпандау. В наслідок цього клімат тут дуже поганий: це дає себе в знаки». Загострення хвороби суттєво обмежило можливості для викладацької і наукової праці. У зв'язку з цим Липинський 15 грудня цього ж року писав І. Кревецькому: «…Недуга робить мене повним інвалідом (від часу приїзду до Берліну температура все коло 38), але завтра хочу розпочати приватні (в помешканю своїм) семінаричні заняття з кількома студентами.» . У квітні наступного, 1927 р. до того ж адресата: «Листа цього пишу лежачи - звалила таки мене ця весна і тутешній клімат - та може Бог дасть погода установиться і температура спаде».

Різке погіршення стану здоров'я змусило В'ячеслава Казимировича залишити роботу в Українському науковому інституті. У листі до Р. Метика, він повідомляв: «Цей рік побуту в Берліні мене остаточно підрізав. Процес, що досі йшов поволі, там пішов дуже скорим темпом і лікарі наказали мені вернути чим скорше в гори, до Австрії». Певні деталі розкриває лист Липинського до Чикаленка від 17 вересня 1927 р.: «Останні часи в Берліні я почував себе чим раз гірше. Досить Вам сказати, що за цей берлінський рік я стратив 10 У% кільо, і важу тепер, як паночка, всього 63 У% к[іло]».

У цей час у писаннях Липинського з'являється новий аспект, пов'язаний з власною тілесністю - образ його «залізного організму». Вочевидь це була спроба знайти якусь психологічну оптимістичну основу в змаганні із невблаганною хворобою, яка вже не піддавалася лікуванню. Цей сюжет неодноразово зринає у його листуванні з Чикаленком. Так, у вище згаданому листі висловлюється обережна надія: «Може Бог дасть, що мій залізний організм ще цей раз переможе» . А березні 1928 р. Липинський повідомляв того ж адресата: «Ось і я, коли ще живу то, як каже лікар, тільки завдяки організмові. Ні місцевий лікар, ні інші, вже навіть нічого не хочуть робити, хоч ліків тепер всяких єсть безліч. Вони кажуть, що в цій стадії недуги ліки тільки шкодять і що боротись за дальше життя може лише сам організм. Останніми часами до ріжних моїх бід прилучились невралгічні, як каже лікар, болі в грудях там де найбільша каверна, над серцем. Дихати просто неможливо».

Іншим чинником, який міг якось загальмувати катастрофічний розвиток хвороби, на думку Липинського, був би сприятливий клімат. Справді, йому на деякій час вдалося знайти житло у місцевості Ноймаркт (округ Мура, Штірія), яка задовольняла таким критеріям. У квітні 1928 р. він повідомляв адмірала Окуневського: «Ця зима була дійсно тяжка для мене. Місцевий лікар каже, що коли я її пережив, то тільки завдяки тутешньому клімату. Клімат тут справді чудовий і лікар дуже не радить мені скоро звідци виїзжати, щоб знову не злягти на цілі 5 місяців, як оці, що тепер пролежав». Проте, часткове покращення знову обернулося ускладненнями. У березні 1929 р. Липинський пише до того ж адресата про кровотечі з легенів.

У листі до Р. Метика від 12 травня 1930 р. Липинський характеризував власний стан як дуже тяжку кризу: «Процес в останніх частинах легенів, які ще маю, почав знов пришвидче і в звязку з ним, а також з лікарствами, якими його лікар поборює, мною оволоділа повна неміч, яка опустила мене ще й сьогдня… Вже три роки майже, мушу здебільшого лежати і то тільки навзнич, бо, повернувшись чи на лівий чи на правий бік, зараз трачу віддих. Од цього поробили мені рани, що мене дуже, особливо в ночі, мучить».

29 грудня 1930 р. описуючи свій стан Липинський зізнавався цьому ж адресату, що «на жаль покищо не маючи змоги робити найлегші навіть зусилля (напр. умивання - це для мене тепер ціла мука, при якій кілька поворотами [змушений] відпочивати, бо віддиху не стає), не можу я думати про подорож» .

У згаданому листі до Степана Гриневецького Липинський деталізує свою хворобу: «Стан такий, що ліве легке і верхня частина правого зовсім знищені, а нижня частина правого теж зачеплена процесом, який тепер тільки став йти там повільніше. До того комплікації з серцем, що змінило своє положення, а через те сильні атаки задухи під час кашлю і т.д.».

У березні 1931 р. Липинський переніс важкий грип, а 26 квітня - сильний серцевий припадок. 14 червня - помер в санаторії «Вінервальд» на п'ятдесятому році життя.

Хвороба як виправдання

Чинник власної хвороби та тілесних страждань доволі часто артикулювався В. Липинським під час листування з приватними особами й інституціями. Відбувалося це як правило у трьох випадках.

Перший - коли він пояснював неможливість вчасної відповіді своїм кореспондентам, або нечіткість власного письма. Так, ще у жовтні 1908 р. у листі до Б. Грінченка Липинський відписує: «Вибачайте, що так погано якось пишу, але я кілька день лежав (якась малярія мене мучила) і сьогодні ще досить погано себе почуваю».

У квітні 1923 р. перепрошує Є. Чикаленка: «Вибачте за почерк і помарки в цій картці, але як би знали, Дорогий Євгене Харламповичу, як мої нерви вже вкрай цим нашим емігрантським життям перемучилися, то розуміли б, чому і картки як слід вже написати н зможу» . У вересні 1925 р. відписує В. Босому: «Цього листа кінчу, бо довше писать не дозволяє мені мені недуга, яка дійшла вже до того стану, що мушу їхати до санаторії».

У грудні 1925 р. у листі до О. Барвінського Липинський вибачався: «Лихий стан мого здоровля і застаріла недуга легких, з якою не можу собі дати ради, були причиною того, що так пізно дякую Вам за лист і за працю

Вашу». У той же час він перепрошує Я. Окуневського: «Лежачи, пишу такими «каракулями», що Ви їх би не вичитали. Щоб не затрудняти Вас я дозволив собі послати Вам цей лист писаний на машинці».

У жовтні того ж року Липинський повідомляв В. Бачинського: «З моїм писанням це досить тепер складна процедура. Я тепер в лічниці вже од двох тижнів. Пишу лежачи бруліон (чернетку - моє, В.М.), який посилаю п. Ципріяновичу. Він переписує на машинці мої ієрогліфи, а тоді вже посилаю листа» . Лист до Є. Чикаленка від 19 квітня 1926 р. Липинськй завершив таким поясненням: «Щоб не мучити Вас моїм почерком, який під впливом недуги стає чим раз нерозбірніщим, листа цього посилаю переписаним на машинці».

У листопаді 1927 р. Липинський вибачається перед Д. Антоновичем «за нечітке і нескладне письмо, писане лежачи». Лист до І. Гладиловича від 17 березня 1929 р. Липинський завершує вимушеним зізнанням: «Кінчу, бо дуже тяжко писати. Цілу ніч промучився з сердечними атаками. Нехай Бог боронить Вас від тяжкої фізичної недуги; це, мабуть, найстрашніша річ у світі - каліцтво» . У квітні 1929 р. пояснює О. Андрієвському: «З того часу, як ми не бачились, став я справжнім калікою. Оце вже другу зиму мушу лежати. Коли-б не Михайло Петрович [Савур] - Ципріянович, якому диктую ці рядки, то взагалі не міг-би я вести навіть найкоротшої кореспонденції». У червні 1930 р. виправдовував тривалу перерву в листуванні з С. Гриневецьким: «Останніми часами мучила мене сильно кровотеча з легенів, яка страшенно обезсилила і навіть до продиктованя листа зробила не здатним» .

По друге, важкий стан і хвороба слугували аргументом у випадку відмови від запрошень долучитися до певних акцій, які вимагали поїздок, або пропозицій написати статті до тих чи інших видань.

Так, у січні 1925 р. наш герой відмовився від пропозиції співробітничати в журналі «Молода Україна»: «цієї змоги у мене нема тому, що здоровля моє чим раз гірше, умови життя на еміграції чим раз тяжчі, а розпочаті праці вимагають закінчення».

У грудні 1925 р. Липинський був змушений відмовитися від написання статті до ювілейного випуску журналу «Богословія», присвяченого ювілею митрополита Андрея Шептицького, обмежившись листом з висловленням пошани до ювіляра: «не маю, нездужаючи тяжко, потрібного для цієї праці здоровля». Лист таки був надрукований у вказаному виданні.

Стан здоров'я, слугував для Липинського також поясненням щодо зменшення власної громадської активності. Так, у травні 1928 р. він пише Є. Чикаленку: «Ця страшна весіння непогода зробила з мене на якийсь час повного інваліда… На жаль, через недугу, я тепер активної участи і життю Інституту не беру. (Український науковий інститут у Берліні - В.М.)». У листі до С. Шелухіна (квітень 1930 р.) Липинський наголошував: «Через недугу я мусів скласти, як Ви це може читали в Зб[ірнику] бюлетеня Гетьманської управи, свою участь в проводі нашої організації і зовсім відійти від політичного життя, поки хоч трохи не повернуться мені сили».