"Різні обличчя" одного мислителя: візуалізація тілесності в самопрезентації В’ячеслава Липинського

Специфічні тілесні практики: дієта та лікування

Специфічні тілесні практики Липинського виявляються в інформації про лікування, яке він проходив. Впадає у вічі критичне ставлення до різних методик лікування, спроба аналітично розібратися у механізмі їхнього впливу на хворі органи. Проте, з часом, коли захворювання стало невпинно прогресувати, Липинський намагався використати будь-який шанс аби хоча б загальмувати розвиток смертельної недуги. Хоча і тут, він виявляє тверезість мислення, розуміючи, що час втрачено і більшість лікувальних засобів потенційно дієві лише на початкових фазах захворювання. Крім того, мислитель постійно змушений був зважати на вартість лікування й обирати найбільш оптимальний варіант за формулою «ефективність - ціна».

У листі до Є Чикаленка (квітень 1925 р.) Липинський розповідав: «Лікар конче радить дати впомпувати собі воздух в легкі - це такий якийсь новий спосіб лічення, але я не зважусь на це, бо не люблю «новин», а вдруге, що це надто дорого коштує».

У листі до В. Бачинського (грудень 1925 р.) він згадував: «По півторамісячнім перебуванням моїм в санаторії («Вінервальд» - В.М.), лікарі рішили, що для того, щоб лічення дало хоч які небудь наслідки, мушу лічитися цілу зиму. Перебувати цілу зиму в санаторії було для мене неможливо. Отже я повернувся до Райхенау і тут продовжую ліченя, яке полягає головним чином в лежанню на воздусі. Цей спосіб лічення дуже обмежує мій час, призначений на писання».

Є. Чикаленко порадив Липинському застосувати для лікування метод І. Манухина - використання дозованого рентгенівського опромінювання: «…Той вилікував своїм методом зо скілька хворих на туберкульоз, в тім числі і М. Горького» До слова зазначимо, що цей лікар у такий спосіб лікував і Д. Мережковського. Липинський найсердечніше подякував, утім зрештою змушений був відповісти таке: «Що до цього методу, то я зараз же по одержаню листа Вашого звернувся був до берлінського лікаря, але той мені сказав, що цей метод робить дійсно чудеса в початкових стадіях туб[еркульозу], але що для мене це вже запізно».

Також доволі скептично оцінював Липинський лікувальні можливості психотерапії, особливо самонавіювання. Оскільки ці його міркування важливі для розуміння психосоматичного зв'язку та власної репрезентації, наведемо розлогу цитату із листа до О. Назарука, написаного у грудні 1927 р.: «Всі психічні способи лічення тіла прекрасні, коли тіло здорове. Це значить, що вони добрі для людей т.зв. «імаїнатиків» (помисливих - В.М.). Як кому здається що він тяжко хворий, то він може автосуггестією вилічитись. Але коли у Вас над серцем діра в легких така як кулак; з правого боку друга - трохи менше, а до того всі легені в цілості зайняті катаральним процесом, то тут Ви можете повторяти до схочу все, що хочете, але дірки ці од того не заростуть і кожен рух, кожне напруження Вас мучитиме смертельно. Біда моя в тім що я, завдяки свому залізному організму, не звертав уваги на хворобу, запустив її і коли опинився в гірших обставинах кліматичних і психічних в Берліні, то вона звалила мене з ніг. Але на це нема ради, треба терпіти і надіятись, що хоч калікою, але ще буду працювати колись. Аби хоч трошки сил прибуло!».

У листі до І. Кревецького, написаного майже через рік, у жовтні 1928 р. вже з'являються деякі нові конотації в оцінці психосоматичного зв'язку та можливостей психологічного впливу на власну хворобу: «На жаль

туберкульоз належить до тих недуг що автосуггестії не піддаються, бо це робота мікробів. Одначе автосуггестія - признаю Вам - ролю деяку і тут грає. Як би не воля Божа, що мої нерви вічно напружені думками про життєві справи, про нашу будучину, нашу організацію, нашу ідею, я певен, що давно би вже помер». Отже нервовий подразник тут мав позитивне значення.

Наприкінці 1928 р. Липинський цікавиться у адмірала Я. Окуневського методом лікування туберкульозу за системою Більда, який застосовувала якась А. Лопатинська з Косова: «Про цей метод оповідають чуда і деякі мої знакомі радять мені звернутись до Пані Лопатинської». Однак і ці засоби були вже безсилі.

У середині 1929 р. Липинський починає застосовувати лікувальну дієту, розраховуючи подолати, або хоча б частково послабити хворобу. Він звертається до юриста К. Близнюка, який мешкав у Берліні, з проханням налагодити постачання препарату «мінеральоген» (mineralogen). Отримавши п'ять пляшок ліків, розпочав терапевтичний курс, який очевидно дався йому дуже важко. У травні Липинський обзивається до Близнюка: «Вибачте, що так довго не писав до Вас. Ліченя, яке я розпочав, в початках таке тяжке і денервуючи, що нема змоги полагодити все в свій час». У червні того ж року хворий вже більш спокійно повідомляв свого адресата: «Ліченя провожу точно. Але наслідки воно може дати лише по довшому часі, не менше як кілька місяців». На початку серпня сподівання Липинського на покращення власного стану помітно зменшилися, утім він ще не втрачає оптимізму: «Воно (здоров'я) майже без змін, хоч своє ліченя, як воно й не приємне, терпеливо продовжую, в надії, що може, воно таки поможе». Пізніше, наприкінці серпня, у листопаді та у грудні, він ще тричі закуповував по п'ять пляшечок «мінеральогену», але позитивних наслідків від лікування так і не отримав. Більше того, як свідчить лист Липинського до Близнюка від 3 листопада 1929 р. «одного разу грудкою цього «Мінеральоґену», розпушеного в воді, так попік собі язик, що кілька тижнів був пухир і біла тверда нарость, при чім був сильний біль». Все це спонукало шукати нових методів лікування, зокрема препаратом «кардіяцоль-дікодід».

Окрім лікування основного захворювання - туберкульозу, Липинський змушений був вдаватися й до оперативного лікування хворих зубів. У листі до Д. Дорошенка у червні 1929 р. він розповідав про майже екстремальну ситуацію з видалення зуба: «Операцію цю робив не дантист, а місцевий лікар, без обезчуленя, до того в примітивних умовах в моїй хаті. А що зуб дуже болів і сидів дуже кріпко, то можете собі уявити, які муки довелося мені пережити і як себе почуваю» .

На останок Липинський зупинився на застосуванні безсольової дієти. У листі до Р. Метика (жовтень 1929 р.) він з обережністю тишиться з того, що «цього літа трохи було мені полегшало завдяки дієті - безсольній і ліченню по системі Gerson-Janerbreich, яке від весни дуже совісно перевожу. Але тепер восени знову трохи гірше».

У лютому 1930 р. Липинський писав С. Гриневецькому: «Тутешні лікарі вже від давна від мене відступили, кажучи, що я повинен бути задоволеним, що взагалі жию. Отже лічуся тепер сам т.зв. безсольною дієтою. Лічення цедуже неприємне, бо все треба їсти без соли, згідно з рецептом… Маю вражіння, що держусь тільки завдяки цьому ліченю» .

В листі до Ф. Гладиловича від 1 березня 1930 р. Липинський радив спробувати цю дієту для лікування сина останнього Івана Гладиловича: «Їй тільки я завдячую те, що досі живу. Вона ще добра тим, що виробляє силу волі, найважніший чинник при ліченю довгих хронічних недуг. Її результати можуть показатися тільки по кількох місяцях».

Влітку 1930 р. за порадою лікаря С. Гриневецького Липинський вносить певні корективи у своє лікування і дієту. Але, вочевидь, далеко не все виявилося придатним для вживання, тому деталі цих новацій він намагався з'ясувати у листі: «Ваших вказівок що до дієти буду придержуватись. Молока тільки пити так багато не можу, бо воно мене сильно роздуває і чим більше його пю, тим більше кашляю. З лікарств не зможу брати дигіталісу, бо свого часу я ним був затроївся і від того часу його не переношу. На серце вже від пару літ беру камфору в формі кардіяцолю, сполученого з дікодідом. Думаю, що це лікарство не буде колідовати з лікарствами, ласкаво присланими Вами. Натомість не знаю, чи курація аршенікова не буде колідувати з моїм безсольним ліченям, при якому необхідно їсти як найбільше сирових овочів і ярини».

Друзі намагалися допомогти безнадійно хворому - відправляли не тільки методики і рецепти лікування, а і новітні ліки. Зокрема, Липинський дякував Метику за заспокійливе, яке той надіслав, але при цьому констатував: «На жаль воно не дало бажаного ефекту і лікар місцевий не радить мені його дальше брати, а продовжувати вже випробуваний і діючий заспокоююче «Dicodid».

В останні дні життя, аби вгамувати біль, Липинському робили уколи камфорного розчину. За день до смерті він сповідався, причастився, отримав останнє елепомазання. За словами М. Савур-Ципріяновича «В. Липинський був дуже задоволений і казав, що тепер він цілком спокійний».

Поради «досвідченого» хворого

Цікаво, що Липинський, спираючись на власний досвід і медичну практику, намагався давати поради іншим хворим.

Так, дізнавшись про хворобу С.Єфремова він наполягає на тому аби той беріг себе і не перепрацьовувався: «Після плевриту зважайте дуже, щоб не застудитись, бо, знаю це з власного досвіду, це небезпечна річ, можна дістати т.зв. екзодату, тоб-то плевриту з водою» (виділення - В.Л.).

Зокрема, у лютому 1929 р. він радив І. Гладиловичу: «На здоровля своє звертайте якнайбільшу увагу. Памятайте, що хвороби легенів в початку вилічити дуже легко, потім вже неможливо (виділення - В.Л.). Попробуйте пити що дня в протязі довшого часу (пів року) Бішіеєп д-ра Войновського з Варшави. Я чув, що в початках недуги він є знаменитий. Попробуйте конче, теоретичні основи цього лікування дуже переконливі».

Зовнішні обсерватори: altera-візуалізація

Цікаво порівняти реакцію зовнішніх спостерігачів із самопрезентацією тілесного образу Липинського. Тут також можна виявити кілька базових моделей. Серед них образ юнака, дипломата, Дон Кіхота, самітної людини, інваліда. Важливо побачити наскільки вони корелюються з ego-образами.

Зупинимося лише на кількох свідченнях. Зокрема, важливі спостереження залишили нам українські візаві нашого героя, як наддніпрянці так і галичани.

Світозар Драгоманов у 1902 р. констатував: «А делегатом першої гімназії на цих засіданнях (української громади учнів середніх шкіл Києва) був стрункий, з довгим, назад зачесаним чорним волоссям акуратно вбраний В'ячеслав Липинський» .

Наталя Полонська-Василенко спираючись на спогади учасників гуртка Марії Требінської відтворила класичний образ «мовчазного юнака з вдумливими чорними очима», який надзвичайно пасував молодій людині, що готувала себе для громадської роботи: «Він був мовчазний, з зосередженим виразом чорних очей. Він уважно слухав дискусії, жадібно ловив слова керівників».

Богдан Лепкий згадуючи про першу зустріч з Липинським, яка відбулася пізньої осені 1903 р., з патетичним захопленнях характеризує його тілесний образ: «Один мого росту, стрункий, чорнявий, з густою чуприною, з темними мудрими очима…», і далі: «Але мене чогось-то тягне до оцього вищого, чорнявого. Зразу нагадує він мені Руданського, але згодом кажу собі, що так міг виглядати Богдан Хмельницький, коли йому було літ яких двадцять (ця думка, мабуть дуже заімпонувала Липинському, якби він знав про неї - В.М.). Та сама бистрість думки в палких очах, і подібна енергія грубих, м'ясистих уст.». Під час розмови звертає увагу й деталі: «Обидва гості (другий Шемет) були вдягнені дбайливо, свіжо голені, волосся підстрижене, нігті плекані. Липинський увесь у чорному, навіть краватка чорна. Його темні очі блистіли, а бліде обличчя покривалося рум'янцем».

Син Лепкого Лев-Ростислав по-суті продублював враження батька від Липинського: «Памятаю його молодим студентом. Був вище середнього росту, худощавий, зі стоячою причіскою темного волосся, як це водилось, звичайно в гімназистів. Погляд його очей, вдумливість на лиці, позначували дивну повагу, що не підходила до молодих літ» .

Роман Метик, восени 1904 р., тоді ще студент-правник Краківського університету, так змальовував образ нашого героя: «Липинський - сильний брунет, смаглявої краски з чорними, повними запалу очима, з лицем енергічним…».

А Лега-візуалізація зрілого Липинського виглядає вже не такою одностайною.

Зокрема, Іван Боберський у щоденнику за 16 березня 1919 р. абсолютно інакше відтворив тілесний образ Липинського, якого довелося побачити під час вечері у харчевні м. Станіслава: «Між ними (італійськими офіцерами) сидів якийсь пан, що мовчав. Я здивувався, бо розправи цього чоловіка читав я десь похапцем, але лице могло розчарувати. Виглядало без ніякої гадки, обмежене, неначе у якогось бездушного чоловіка».

Цікаво, що у деяких сучасників спостерігалося діаметрально протилежне враження від сприйняття фотографії та живої постаті нашого герою. Зокрема, Микола Базілевський згадував: «Я перший раз тоді (грудень 1923 р. - В.М.) побачив відому фотографію Липинського і був зовсім розчарований. Про нього тоді багато говорилось серед військовиків, як творця нової політичної концепції і, признаюсь, що оця фотографія, на перший погляд холодного бюрократа, зовсім не гармонізувалася з моєю уявою про того, хто мав створити революцію в ідейному житті української спільноти». Інше сприйняття прийшло до Базілевського після першої особистої зустрічі у 1926 р.: «В хаті я роздивився Липинського детально. Мене зараз вразила абсолютна неподібність його до того портрету, який звичайно скрізь вживано, і який я вперше побачив у Томашівського на столі. Липинський був гарний з себе, з темним волоссям зачесаним назад, мав гарний, як це буває у туберкульозних, колір обличчя, на якому грав рум'янець. Вражали його карі очі, з гарячковим блиском, такі розумні. В них десь глибоко-глибоко заховався сум.».

Висновки

В. Липинський вдавався до активної візуалізації власної тілесності при конструюванні моделей ego-презентації. Його основні образи: військового, хлібороба, історика, політика і державного діяча, інваліда (каліки) зафіксова - ні у фотографіях і текстуально. З іншого боку він відкидає, як неприйнятні для себе (для власної самопрезентації) образи інтелігента та кабінетного професора.

У власній «тілесній схемі», сконструйованій Липинським домінують стриманість, строгість і навіть аскетизм. Його майже не бачили усміхненим. Авторові відома лише одна світлина (липень 1926 р.) з усміхненим Липинським, на якій він зафіксований разом із графом Адамом Монтрезором. Сам Липинський у зв'язку з цим писав: «Взагалі я вже забув і відучивсь сміятися». У ego-презентації практично відсутні й еротичні аспекти.

Репрезентація тілесного образу Липинського доволі наочно підтвердила тезу про те, що у життєвому просторі людини може співіснувати минуле, теперішнє і майбутнє його тілесності. Особливо це було помітно у представлені Липинським власного образу в певній динаміці, яка проте зберігала внутрішню єдність тілесного буття. Таку парадоксальність можна пояснити тим, що внутрішній час людини має значну автономність стосовного зовнішнього часу. Оскільки: «Образ нашого тіла коливається в потоці інтенціональних переживань, він занурений у внутрішній час і немає нічого спільного з представленням нашого тіла в об'єктивному просторі - часі». Тому рефлексія мислителя над власною тілесністю зосереджувалась на внутрішніх станах, серед яких все виразніше домінує перебіг його хвороби. Зовнішні чинники, як правило, розглядалися як супровідні, дотичні до власного буття, хоча вони й впливала на ту ж саму недугу.

Altera-презентація тілесності Липинського помітно розширює коло візуалізації. Його образи, створенні сучасниками та дослідниками виявились більш колоритними і різнорідними, ніж його власні презентації. Тут, окрім згаданих вище, представлені образи «юнака із вдумливими очима», «денді» тощо. Досить рідко зустрічаються негативно забарвлені образи - «холодного бюрократа», «бездушного чоловіка».

Ця особливість, на нашу думку, може у зайвий раз посвідчити про стриманість і поміркованість нашого героя, відсутність у нього самозалюбовання й надмірної уваги до значущості власної персони.

Зрештою, перетинання обох репрезентацій дозволяє отримати доволі послідовну «тілесну схему» В. Липинського, яка становить певний ланцюжок взаємопов'язаних зображень. З яких можна скласти навіть певні логічні ребуси. Наприклад - символічна постать Дон Кіхота як самопрезентація і одночасно позначення образу Б. Хмельницького. З іншого боку, Б. Лепкий уявляв в образі молодого Липинського того ж Хмельницького. Отже ego - презентація й altera-презентація дивним чином співпали.

Размещено на Allbest.ru