Становлення європейської філософії Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Інтелектуальний розвиток за період Нового часу підтвердив, що філософія посідає проміжне місце між наукою як сферою емпіричного дослідження й теологією як цариною пошуку відповіді на питання поза межами науки. Філософським питанням властиві дві риси: абстрактність і встановлення істини. Якщо наука спирається на сферу наявних фактів, то філософія ґрунтується на взаємозв'язок можливого, доконечного й чинного. Без пошуку істини філософія перетворюється в риторику. Як пише сучасний англійський філософ Р. Скратон, «філософська істина є попросту істиною про межі людського розуміння». Такі питання пронизують історію філософської думки Нового часу.

1. Пошуки нових методів філософських досліджень. Ф. Бекон

Безумовно, основний зміст філософії, розпочатої в XVII ст., не зазнає суттєвих змін, чого не можна сказати про філософський метод. Дружба з мудрістю не могла обійтися без впливу вчень великих античних філософів Платона й Аристотеля, до яких магнетувала філософія трьох монотеїстичних релігій (християнства, ісламу, юдаїзму), що утверджувалися в регіоні Середземномор'я.

Неоплатонічна версія платонівської космології стверджувала походження світу з Божого споглядання. Сам Бог перебуває в найвищій сфері, до якої прагне людський розум, але досягнути її людина може лише після смерті. Проте неоплатонізм порушив низку різних складних питань. Насамперед йдеться про сам розум, без якого не збагнути істини, про розмежування вічного й минучого, про тимчасовість земного життя людини, про закони виникнення земних речей тощо. Подібні проблеми не спроможне розв'язати чуттєве сприйняття, тому доконечне наукове мислення, хоч воно не може ігнорувати попередніх припущень, що похідні від сприйняття.

Адаптована до нової релігії аристотелівська метафізика, зокрема поняття субстанції, сприяла християнським філософам у обґрунтуванні вчення про Святу Трійцю. Треба зважити, що християнські мисленики ознайомлювалися з філософією Стагірита через посередництво арабських вчених. До пожвавлення філософської думки особливо спричинилися засновані університети. Про вплив аристотелізму на християнське вчення засвідчує томізм, що діє і в наш час як неотомізм.

Розвиток філософії неодмінно передбачав узгодження християнської теології, спертої на доктрини аристотелізму й неоплатонізму, з новими досягненнями науки й панівної моралі. Серед проблем, що перейшли до Нового часу насамперед треба назвати з'ясування субстанції, поняття якої стало осердям філософського дослідження. Важливе значення мала проблема універсалій, що зумовлено питанням про можливості розуму, його залежність від чуттєвого сприйняття, або, інакше кажучи, від емпіричного дослідження. Полеміка про природу універсалій переросла в боротьбу між емпіризмом і раціоналізмом, що спричинилося до скептицизму. Особливого значення набуло онтологічне обґрунтування буття Бога, цебто ідея найдосконалішої істоти, сутність якої полягає в існуванні й без якої не може бути мови про доконечну істину, бо такій істоті властиві всемогутність і премудрість. На порядок дня вийшла проблема зв'язку між Богом і людиною, проблеми людської природи, сили її розуму.

Ренесансний гуманізм уже в ранньому періоді підірвав вплив томізму, започаткував поступовий перехід від середньовічної до нової теорії освіти. Закладалися інтелектуальні основи нового стилю філософування з духом критицизму. Такі зміни пов'язані іменами двох видатних філософів Френсіса Бекона й Рене Декарта, хоч їхні заслуги не слід ставити на один рівень, бо вони виконали різні завдання: перший - це насамперед руйнівник успадкованого середньовічного мислення, а другий - засновник новочас-ного філософування.

Син королівського сановника Френсіс Бекон (1561--1626 рр.) приділяв науковим дослідженням час, вільний від політичної й правової діяльності, адже він був членом парламенту, королівським правовим радником, головним державним прокурором і лордом-канцлером Англії, здобув титули барона

Веруламського і віконта Сент-Альбанського. Засуджений за хабарництво, але незабаром звільнений з ув'язнення, останні п'ять років жив відчужено, хоч не припиняв наукових досліджень. Своїм науковим поглядом мисленик надавав досконалої літературної форми й афористичності. Найвідоміший його афоризм «Знання - сила», бо «знання і могутність людини збігаються». Бекону навіть приписували авторство творів В. Шекспіра, хоч для цього нема підстав.

Дослідники відзначають особливий талант Бекона як стиліста англійської мови, що засвідчують його етично-політичні «Есеї». Свою найголовнішу працю «Велике відновлення наук», задуману в 1607 році, мисленик не завершив, опрацювавши повністю лише дві частини і фрагменти третьої частини, присвяченої натуральній історії. Як наслідок підсумковою працею мисленика визнано «Новий Органон», що становить другу частину названого трактату. У ній ґрунтовно спростовано аристотелівську дедуктивну логіку як неспроможну для дослідницької діяльності й водночас заперечено безумовний апріоризм.

Погляди Бекона сформувалися під впливом античної філософії й ренесансного гуманізму. Мисленикові належать геніальні передбачення, але йому не вистачало для їхнього обґрунтування терпіння й систематичності в роботі. Окрім того, він недовірливо ставився до відкриттів свого часу. Бекон не сприйняв геліоцентричної системи й відкриття логарифмів і властивостей магнітної стрілки. Проте не варто недооцінювати його заслуг у обґрунтуванні нового методу. Філософ працював над проблемами онтології, писав нариси на соціологічні й етичні теми.

Плекаючи честолюбні плани, Бекон у згаданому трактаті охопити всі відомі сфери науки, трактованої, як вимагала попередня, антична й середньовічна, традиція, широко, бо за науку визнано навіть поезію. Новаторство англійського мисленика в тому, що його класифікація ґрунтувалася на психологічній основі, залежно від трьох сил душі: історія - це сфера пам'яті, поезія - це сфера уяви, а філософія як наука у вузькому значенні - це сфера розуму. Історія як опис одиничних фактів поділялася на натуральну, або історію природи, і суспільну, або історію людини.

Філософія як загальне пізнання, зазначає Бекон, стосується віри, природи й людини. Насамперед виділена «перша філософія», або «всезагальна наука», що з'ясовує основні поняття й засадничі твердження. Відтак ідуть три розділи. Перший розділ вивчає Бога, стосувалася об'явлених істин, цебто ґрунтується на вірі. Другий розділ - це філософія природи, що поділяється залежно від призначення. Бекон розрізняє фізику, яка вивчає будову й виникнення речей, і метафізику як вивчення їхньої мети і сутності («форми»). Такий поділ не був новим порівняно з поділом філософії на спекулятивну (пізнання законів) і оперативну (застосування законів). Третій розділ охоплює антропологію, цебто філософське вчення про людину, але підхід мисленика вимагає пояснення. У ній виділено філософію людини й цивільну філософію, або політику. Філософія людини досліджує індивіди як єдність душі й тіла. Вона вивчає психологію, логіку (пізнання істини) й етику (вчення про добру волю). Політика досліджує суспільство. Уже такий підхід переконує в його половинності: з одного боку, Бекон орієнтується на новий підхід, що передбачав органічний зв'язок науки з практикою, а з іншого, - мисленик не може позбутися підходу попереднього.

Філософ зазначав взаємозв'язок знання й успіху, істини й користі, що дало підстави для того, щоб зачислити його до засновників прагматизму й неопозитивізму. Розрізняючи мету дослідів, Бекон поділив їх на плодоносні і світлоносні. Якщо перші досліди приносять безпосередню користь, то другі - дають істинне знання. Як дослідник Бекон надає перевагу першим, що відтворено афористично: «Перемога природи означає підпорядкування її». Завдання філософії мисленик трактує як теоретичне обґрунтування світлоносних дослідів. Протилежність цих дослідів мисленик показує на прикладі носія світла титана Прометея та спраглого земних задоволень його брата Епіметея.

Як прихильник експерименту Бекон виступав за поступове узагальнення фактів, цебто індукцію. Такий шлях мисленик обґрунтовував афоризмом: «Людському інтелекту треба не крил, а олива». Мисленик поділяє методологію на дві частини: критичну і конструктивну. Критична частина - вчення про омани (ідоли, привиди), серед яких розрізняє чотири види: омани роду, омани печери, омани ринку, омани театру. У них відтворені слабкі сторони пізнавальних властивостей людини, що спричиняють шкоду від певних знань. Звідси - доконечність звільнитися від цих оман або, принаймні, послабити їхній шкідливий вплив, щоб відновити «зв'язок між розумом і речами». У цьому контексті Бекон пропонує термін «відчищена дощечка».

На думку філософа омани роду й печери закорінені в людській природі, але перші - властиві усім людям, зумовлені недосконалістю органів чуття і людського розуму, а другі - мають індивідуальний характер залежно від виховання, освіти, довкілля. Безумовно, дається взнаки властивий людям консерватизм. Бекон звертає увагу на суб'єктивні аспекти пізнання, їхні психологічні, логічні й ідеологічні властивості. Люди проявляють певні пізнавальні схильності: навіть філософи відрізняються тим, що одні звертають увагу на загальне, спільне в речах, а інші - на окреме, одиничне. Омани печери дослідник виводить з праці «Держава» Платона.

Омани ринку спричинені соціальними умовами, насамперед особливостями мови, неточністю чи багатозначністю слів і неясністю понять, а також панівними поглядами й забобонами. У науці використовують псевдонаукові терміни, які не можуть мати однозначного змісту («доля», «щастя», «першодвигун» тощо). Такі терміни Бекон називає хибними. Проте до них не належить категорія «субстанція», що означає речову першооснову предметів і явищ. Як зазначає мисленик, наука й мистецтво можуть дійти протилежних висновків. Він згадує давньогрецькі міфи про Дедала як будівника лабіринту й про таємничого Сфінкса.

Від оман ринку походять омани театру, пов'язані з хибними теоріями чи філософськими вченнями. Вони означають також схиляння перед авторитетами, серед яких згадані Піфагор, Платон і Аристотель, хоч Стагірита Бекон називає великим філософом. Мисленик ще трактував їх як омани палацу й наголошував на тенденції їхнього постійного збільшення, що підтердило нав'язування марксистсько-ленінської філософії в СРСР. Філософ застерігає: «Істина - це донька часу, а не авторитету».

Уникнути перелічених оман вдасться тоді, коли дослідник вибере правильний метод пізнання. Бекон вдається до алегоричного трактування методів, суть яких передають три комахи - павук, мураха і бджола. Метод павука відтворює спробу пізнання істини з так званої чистої свідомості, нехтуючи фактами. Як павук висновує павутину, так дослідник постулює загальні аксіоми. На цих підставах він критикує схоластику, раціоналізм і дедукцію. Метод мурахи втілює вузький емпіризм, що хибний так само, як і однобічний раціоналізм. Емпірики збирають факти, але не спроможні дійти узагальнень. Лише метод бджоли веде до істини, бо він запобігає недолікам попереднім методам, втілює системну послідовність. Це - «середній шлях» між Скіллою й Харибдою. Як наголошує Бекон, треба єдності чуттєвих сприйнять і раціональних роздумів. Звідси - висновок, що трактування Бекона як прихильника емпіризму, який втілює метод мурашки, на противагу раціоналізму, далекий від реальності.

Епістемологія Бекона ґрунтується на відповідній онтології, що передбачає взаємозв'язок сутності, втіленої в категорії форма, та явища - в категорії природа. Категорія форма запозичена з філософії Аристотеля. Цікаве трактування категорії природа: тут неодмінно доходимо висновку, що природа ототожнюється з відчуттями, які пізнають дійсність, хоч Бекон наголошує на їхній суб'єктивності, пов'язаній з оманами роду й печери.

У підході до визначення форми Бекон спирається на вчення Аристтеля про «причини». Проте з чотирьох причин він залишає лише три (матеріальні, чинні, формальні) цільові причини чи причини мети відкидає. Відповідно до названих причин мисленик трактує форму: 1) як сутність, або внутрішнє джерело; 2) як внутрішня й доконечна причина чи сила для появи різних «природ»; 3) як закон появи і зміни «природ» або істотна відмінність речей. Кожна з таких дефініцій форми відповідає в переліченому порядку одній причині (матеріальній, чинній, формальній). Форма, як зазначає Бекон, творить «істинну відмінність, або продуктивну природу, або джерело походження». Інакше кажучи, форма логічно фіксує родову властивість. Однак треба наголосити: трактування форми в Бекона доволі суперечливе, що дає підстави претендувати на нього і марксистам, і неопозитивістам.

Форму можна пізнати в русі, бо різні види руху, яких налічується 19, ототожнюються з формами. Бекон не розрізняє руху й прагнення до руху. Поряд з механічним і «магнітним» видами руху, до них віднесено також відпочинок, позаяк про абсолютний спокій не може бути мови, а також натякає на можливість всесвітнього притягання. Попри деякі середньовічні архаїзми підхід філософа антисхоластичний. Філософ навіть передбачив такі процеси, які обґрунтовані нині в теорії інформації.

Характеризуючи знання, Бекон зазначив, що воно має два джерела: одно на небі як результат Божественного надхнення, а інше - на землі, зумовлене чуттєвим сприйняттям. Філософ розрізняв у душі дві частини - розумну й чуттєву. Розумна душа створена Богом як безсмертна; вона протистоїть смертній, тілесній і чуттєвій душі. Твердження дослідників про «двоїсту істину» в теорії пізнання філософа безпідставні, адже він чітко розрізняє сфери пізнавальної діяльності, поділяючи їх на «царство людини» і «царство Бога». При такому підході Бог як предмет віри не підлягає науковому пізнанню, що досліджує природу й суспільство.

Вчення про душу Бекона спиралося на концепцію Аристотеля, який розрізняв три види душі: рослинну, тваринну і розумну. На думку англійського філософа, рослинна і тваринна душі суміщаються і взаємодіють з тілом людини, визначають його життєві функції. Порівняно з ними розумна душа вимагає певного уточнення. Бекон не заперечує авторитету Одкровення і водночас унезалежнює принципи релігії від людського розуму, вважає, що людина прагне ідеалу, а він не сумісний з безбожництвом. Філософ поси - лається на думку мудрого Соломона: «Слава Бога в тому, щоб утаємничити речі, а слава царя - в тому, щоби їх дослідити». Як наголошує Бекон, під впливом філософії людина повертається до релігії.

Відштовхуючись від положення, що «істинне знання - це знання причин», Бекон ґрунтує теорію пізнання на індукції. Водночас він наголошує на хибах неповної індукції, бо вона недооцінює відхилень. Філософ пропонує використовувати елімінативну індукцію. Суть її в тому, що «у винятку закладені основи істинної індукції». Окрім того, істинна індукція вимагає з'ясування суті явищ. На думку філософа, висновки, засновані лише на підтверджувальних фактах, не можуть вважатися беззастережно надійними, якщо не заперечена можливість появи протилежних фактів. В основі такої індукції - визнання все загальності причинних зв'язків у природі.

Беконівська індукція заснована на трьох таблицях: «таблиці присутності», «таблиці відсутності» і «таблиці рівнів». Перша таблиця допускає скінченність безпомилково підібраних «форм» і їхніх властивостей, друга - охоплює випадки відсутності таких властивостей і з'ясування її причин, а третя - передбачає поступовий перехід через різні рівні повноти якостей аж до найповнішого. Хоч Бекон не звертав уваги на дедукцію, недооцінював у пізнанні ролі гіпотез, водночас він не відкидав їх у своїх дослідженнях. Серед використовуваних допоміжних засобів слід назвати застосування експериментів, які він поділяв на активні й пасивні. Як пасивні експерименти потрактовані спостереження.

Філософ орієнтувався на реалізацію теоретичних досліджень, сподівався, що щастя людей залежить від застосування досягнень науки і техніки. На його думку, зміни мають бути поступові. Бекон схиляється до підтримки парламентської монархії, трактуючи парламент як посередника між королем і народом. Його ставлення до заколотів і бунтів негативне, бо влада походить від Бога, а боротьба проти неї призводить до хаосу й вакханалії звірств. Філософ радить королеві проводити двоїсту політику щодо народних мас, сіючи ілюзії, а при невдачах - не відмовлятися від жорстоких репресій, протиставляючи одну частину населення іншій.

У зовнішній політиці Бекон підтримує завоювання чужих територій. Він виступає за утвердження войовничого духу, бо тривалий мир тільки розбещує населення. На його думку, «справедлива й почесна» війна нагадує «цілющу вправу» для нації. Звісно, такі погляди слід розглядати в контексті ідеї безроздільного панування Англії над океанськими просторами.

При оцінці світогляду Бекона треба зважати на тодішню епоху. Він виступає за утвердження «царства людини» на Землі, шлях до якого веде через наукове пізнання. Філософія вказує людині напрям руху до поставленої мети. Проте мисленик бачить складнощі, що перешкоджають людині запанувати над природою. Причина в тому, що люди різні. У світі легше жити підступним і хитрим інтриганам, а не вченим і мудрим людям. Саме тому не треба вихваляти людей, а допомагати їм зрозуміти свої хиби, слабкості, орієнтувати на використання своїх можливостей. Спроможність людини стати великою філософ вбачає в образі Прометея, який подолав страх перед смертю.

Утопічні погляди Бекона про майбутнє людства відтворені в праці «Нова Атлантида», написаній незадовго до смерті. Описаний острів Бенсалем нагадує змальований Томасом Мором сто років раніше острів Утопія. Всі мешканці Бенсалема - християни, що заперечує нав'язані твердження про атеїзм Бекона. Хоч островом керує король, реальна влада зосереджена в руках мудреців, які поєднують виконання політичних і церковних функцій. На острові панує культ науки, що підтверджує діяльність універсальних музеїв і підземних лабораторій. А ось успіхи бенсалемських учених: розкриті тайни вічного життя й повернення молодості, моделювання людської поведінки, а також відкрито синтетичну їжу, засоби опріснення морської води, кондиціонування повітря, сконструйовані літальні апарати, побудовані підводні човни.

Бекон обґрунтовує концепцію своєрідної технократичної й сайєнтократичної утопії, що далека від соціалістичного мрійництва. На його переконання, успіхи науки залежать від спільних зусиль учених острова, які працюють у «Домі Соломона» не лише над теоретичними дослідженнями, а й розв'язують проблеми практичного використання цих здобутків. Йдеться про своєрідний прототип академії наук, якби у такій установі разом з науковцями не працювали політичні діячі й найвище духовенство. Слід наголосити, що ідея об'єднання вчених не була новою: подібні академії існували в Італії, а незабаром було створено Лондонське королівське товариство. Щоправда, Бекон не з'ясовує того, як бенсалемські вчені досягають успіхів у гуманітарних науках, адже життя на острові підпорядковане утилітарним цілям.

Ставлення до філософського вчення Бекона не однозначне. Дехто з його противників намагався трактувати його як плоского емпірика чи навіть вульгарного прагматика. Марксисти вбачали в ньому наївного матеріаліста. На жаль, вчений не встиг завершити основної праці свого життя «Велике відновлення наук», що допомогло б з'ясувати чимало питань і, напевно, спростувати закиди опонентів. Чимало часу забирала в філософа напружена політична діяльність. Негативно на об'єктивну оцінку його вчення вплинуло політичне падіння Бекона і раптова смерть. Попри таку неоднозначність вплив Бекона на розвиток майбутньої науки зумовлений його довірою до фактів.

філософський неоплатонізм теологія декарт

2. Філософська система Р. Декарта і картезіанська революція

Засновником новочасної філософії визнається Рене Декарт (1596--1650 рр.). Попри бурхливу молодість майбутній філософ і вчений прагнув займатися наукою. Свій остаточний вибір мисленик датує пізньою осінню 1619 року, коли він у самотині відразу уявив контури свого філософського вчення, а також особливості математичних досліджень, над якими працював останні два десятиліття свого життя.

Слід наголосити, що до філософії Декарт підходив традиційно, як до універсальної науки, зазначав: «Уся філософія нагадує дерево, коренем якого є метафізика, стовбуром--фізика, а гілками - решта наук, які в свою чергу можуть бути зведені до трьох основних, а саме: до медицини, механіки та етики». Про його внесок у філософію говорить уже те, що мисленик працював над проблемами всіх її розділів, а філософську науку як ціле зводив до «пізнання істини на основі її першопричин». Наука в його уяві має ґрунтуватися на математичних засобах і відзначатися чіткою логічною структурою, а філософія підтверджувати безмежний потенціал людини.

Сам Декарт, як наголошують дослідники, не переймався власною славою, бо на першому місці для нього був особистий спокій. Він не квапився публікувати готові праці, але пересилав свої рукописи вченим різних країн. Перша його праця була опублікована в 1637 році.

Декарт не сумнівався в тому, що він як мисленик не має нічого спільного з філософською традицією, а науку творить із самого початку. Проте треба наголосити, що попри його самобутність зв'язок Декарта з історією філософської думки незаперечний. Навіть відомий афоризм «Cogito, ergo sum» вперше був висловлений Августином, а відтак повторюваний схоластами.

Водночас внесок Декарта в філософію і науку незаперечний. Насаперед він обґрунтував новий науковий метод і побудував власну філософську систему. Майбутнє науки мисленик пов'язував з пошуком такого методу, який забезпечить надійність знання, що визначається ясністю й чіткістю, а, отже, достовірністю. Таким вимогам тоді відповідала лише математика.

Свій науковий метод Декарт протиставив не лише схоластичному, а й спекулятивному беконівському підходу. Насамперед він наголошував, що ясним і чітким може бути лише просте судження, бо ускладнення веде до затемнення й заплутаності думки. Вчений відмовився від абсолютизації силогізму, протиставляв йому аналітичний метод. Як використовувати цей метод Декарт показав на основі створеної ним аналітичної геометрії і пропонував застосувати його в інших науках.

На думку Декарта, переваги математики в тому, що вона спирається на кількісні властивості, а вони дають змогу відтворити не лише простір, а й рух. Лише на основі геометричного й аналітичного підходів можлива універсальна наука, в якій вдасться узагальнити всі знання про світ. Вона буде не лише математичною, а й раціональною й аналітичною. На основі аналітичного методу філософ підходив не лише до наукових досліджень, а й до метафізики. Декарт застосовував своєрідний «методологічний ідеалізм», розглядаючи спочатку реальні предмети як ідеї. Його скептицизм зумовлювався тим, що органи чуттів можуть обманювати, а між дійсністю і сном межі розмиті. Окрім того, він виходив з того, що наші омани спричинені істотою, могутнішою від людини. Водночас у сумніві філософ вбачав запоруку достовірності, бо сумнів зумовлює мислення. Виходить, що саме мислення не підлягає сумніву.

Процес міркувань Декарта започатковував революцію в епістемології, хоч подібні думки висловлювалися й раніше, але ніхто не обґрунтував існування мислення як незалежного від світу. Французький філософ побачив джерело знання в свідомому дусі людини як суб'єкта, а не в зовнішньому світі. Звісно, незаперечність мислення означало існування його суб'єкта, але існування зовнішніх речей вимагало доведення, бо пов'язане із сумнівом.

Як наслідок, декартівський метод можна звести до таких вимог: 1) підхід до реальних предметів лише як до ідей; 2) ясність, чіткість і безсумнівність істинних положень; 3) поділ складних проблем (задач) на складники, цебто на прості проблеми; 4) перехід до невідомого й недоказаного має спиратися на відоме й доказане; 5) уникнення пропусків у процесі логічного дослідження.

Декарт вважає, що мислення людини - це субстанція, що незалежна від людського тіла. Водночас воно передбачає існування Бога й існування тіла. Існування Бога підтверджує висновок про доконечність протиставлення недосконалій людині досконалості, а також досконалості такої ідеї, породженої в людському розумі самим Богом. Лише з існування Бога як творця природи можна довести існування тіл. Аналізуючи атрибути Бога,

Декарт поставив на перше місце Його нескінченність на противагу скінченним речам. Бог втілює необмежену волю. Лише від Бога залежить визнання речей істинними і добрими. Єдиним атрибутом душі мисленик називає свідомість, яку ототожнює з мисленням. З визнання атрибутом тіла протяжності Декарт доходив висновків про її нескінченну подільність і рух як просторові зміни. На противагу геометричних властивостям і механічним змінам тіла якості та якісні зміни тіла віднесені до суб'єктивних реакцій, що властиві людським чуттям.

Філософ запропонував механістичну концепцію природи, яка витіснила схоластичну концепцію. Як наслідок життя було потрактовано як механічний процес, зумовлений рухом крові, а людина - як машина. Рух тіл походить від Бога, а не від внутрішніх сил. На такій основі Декарт обґрунтував закон збереження руху.

Дуалізм душі й тіла передбачав існування як субстанцій мислимої душі і протяжного тіла, що ніколи не перетинаються. Тварини й неорганічні тіла не мають душі. Лише людина втілює єдність душі й тіла, хоч вони діють окремо, але можуть впливати одне на одне, що засвідчувало суперечність поглядів філософа. Дуалістичне мислення не допускало поєднання філософії та релігії. Дослідники пояснюють дуалізм Декарта тим, що він був ученим і водночас християнином.

У теорії пізнання Декарт виходив з того, що відчуття лише створюють можливість для того, щоб розум зміг пізнати вроджені ідеї. Такими є загальні уявлення про Бога, особисте Я чи субстанцію. Водночас людині властиві набуті уявлення, як зовнішні, так і внутрішні. Якщо зовнішні уявлення надходять від інших людей, то внутрішні--людина конструює сама. Вроджені ідеї засвідчують магнетування Декарта до платонівського вчення про ідеї. Згодом такий погляд названий нативізмом, за яким людина апріорно сприймає простір і час. Декарт дотримувався погляду про те, що вроджені ідеї - це властивості самого інтелекту, а не результат зовнішнього впливу. Вони - прості, ясні, виразні і не залежать від волі людини. Однак філософ уточнював: вроджені не самі ідеї, а лише схильність інтелекту до уявлень і їхнього породження. Мисленик наголошував, що вроджені ідеї істинні, бо вони походять від Бога. Набуті ідеї не застраховані від помилок.

Філософ вважав, що вроджені ідеї зумовлені переживаннями, які можуть бути пасивними, коли йдеться про уявлення, чи активними при ствердженнях чи запереченнях як наслідок суджень. Відтак мисленик зазначає, що хибні не самі ідеї, а судження про них, бо навіть ідеї химер передбачають якісь реальні прообрази.

Декартове тлумачення суджень доволі складне. Філософ наголошує на здатності розуму до уявлення й здатності волі до вибору. Отож, судження не просто інтелектуальний акт, а й акт вирішення. Останнім зумовлюється іс тинність чи хибність судження. Завдяки волі людина знаходить істигну або помиляється. Нема сумніву в тому, що в теорії пізнання Декарт стоїть на волюнтаристських позиціях. Причини помилок у пізнанні в необмеженій людській волі при обмеженні людського розуму, адже воля може виходити за межі, що недосяжні для розуму.

Мисленик розглядає два типи уявлень: 1) зовнішні причини для душі; 2) виведені із самої душі, або афекти. Афекти спонукають людську душу до дії. Декарт називає шість первинних простих афектів: подив, любов, ненависть, жадання, радість і смуток. Афекти мають позитивний вплив тоді, коли людина утримує їх у межах, що дають користь. При протилежному підході вони завдають шкоди.

Революційний характер картезіанства проявився у різних сферах: методології, метафізиці, натурфілософії та епістемології. Попри спадковість із середньовічною філософією Декарт підпорядковував свою діяльність методичності, критичному переосмисленню схоластики й досягненню точності. Мисленик вплинув на філософську думку неоднозначно: одні філософи стали його прихильниками, інші - противники, а ще були й такі, які не могли пристосовуватися до тих змін, що спричинені картезіанською революцією.

Серед послідовників Декарта називають насамперед Блеза Паскаля (1623-1662 рр.). Геніальний вчений і талановитий письменник і водночас релігійна людина, він намагався на основі картезіанства створити практичну філософію. Як мисленик він органічно поєднував картезіанство з янсенізммом, що посилювало вплив філософських ідей святого Августина. Проте на відміну від свого попередника Паскаль не міг поєднати методологічно авґустинізм і раціоналізм, метафізики і скептицизм, основну увагу приділив етичним проблемам, якими Декарт майже не переймався.

Паскаль дійшов до заперечення ролі геометрії як зразка для інших наук на тій підставі, що вона, з одного боку, не дає змоги зрозуміти нескінченність, а з іншого, розв'язати проблеми релігії та моралі. Його намагання перенести раціональний метод на сфери теології й етики не давали ефекту.

Скептицизм Паскаля полягав у тому, що, на його думку, людина може знати факти, але не спроможна зрозуміти їх, а це вже заперечує пізнання. Його сумнів передає такий висновок: «Я живу в жахливому незнанні усіх речей». Свої сумніви мисленик намагався подолати вірою і на основі «закону серця». Він протиставив серце розуму, бо «серце має свою рацію, якої не знає розум». Скептицизм, на його думку, становить лише етап на шляху пізнання, веде до утвердження віри. Отож, Паскаль ставив високі вимоги перед знанням, ставив під сумнів спроможність розуму, а над ним вивищував Одкровення.

Як наслідок мисленик сформулював своє ставлення до існування Бога, що стосується поведінки людини. При визнанні існування Бога людина ви - грає вічне щасливе життя, а в протилежному разі - втрачає такі перспективи. Фактично аргумент Паскаля орієнтував не на доказ існування Бога, а на життя за Божими законами. На противагу Декарту Паскаль визначив ієрархічність субстанцій: найнижча - матерія, вища - душа, найвища - Бог. Мисленик протиставляв матеріальні і духовні цінності. Порівняно з тілом дух нескінченний, що на Землі проявляється в любові. Етика зводиться до служіння Богові, бо «існує тільки два типи людей, яких можна назвати роз - судливими: це ті, які всім серцем служать Богу, бо знають Його, або ті, хто

всім серцем шукає Його, бо Його не знає». Водночас Паскаль визнавав створений Богом світ марнотою, як сказано в біблійній книзі Еклезіяста. Таку аналогію підтверджує оцінка людини, яка порівнюється з мисленною тростиною, бо «вся наша гідність полягає в мисленні». Людина роздвоєна внутрішньо, хоч їй дається від Бога благодать. Велич людини мисленик ототожнює з її злиденністю.

Звісно, картезіянець Паскаль не був раціоналістом як більшість послідовників Декарта. Він започаткував майбутній ірраціоналізм, що зумовлений внутрішньою боротьбою людини, порушив проблеми людської екзистенції, які через століття аналізували екзистенціалісти.

Ідеї Декарта були радикалізовані в філософському вченні Ніколі Мальбранша (1638-1715 рр.), який присвятив своє життя теологічним студіям. Його доктрина спиралася на вчення святого Августина й філософську систему Декарта, з яким він познайомився згодом. Головне в поглядах Мальбранша - це з'ясування відносин двох субстанцій - матерії й душі. На його погляд, ці дві субстанції можуть взаємодіяти попри їхню різність. Зв'язок міг ними можливий лише при посередництві Бога: зміни в матерії спричиняють зміни в душі і навпаки. Все відповідає випадку, тому такий підхід називається оказіоналізмом.

Мальбранш заперечував здатність тіла діяти, бо дія пов'язана з творенням, а воно - це привілей Бога. Звідси - заперечення причинних зв'язків між тілами, бо причиною є тільки Бог. Навіть людина рухається тому, що нею рухає Бог. Мисленик заперечує цілісність світу, трактує його як хаотичну сукупність окремих речей, що пов'язані лише з Богом.

Сприймати речі безпосередньо неможливо, бо насправді саме сприйняття - це діяльність на людський інтелект Бога. Якщо святий Авґустин трактував так лише сприйняття вічних істин, то Мальбранш переніс його на всі істини. Людина спостерігає речі лише тому, що отримала дозвіл від Бога оглядати ідеї речей, бо «усі речі ми бачимо в Бозі». Отож, людина пізнає лише ідеальні образи речей, що є предметом пізнання. Мисленик розрізняє пізнання вічних ідей і мінливих речей, бо для перших пізнання безпосереднє, а для других -- опосередковане. Мальбранш твердив, що все походить від Бога і повертається до Бога. На цьому ґрунтується етика. Людські схильності прагнуть досконалості, якою є тільки Бог. Таке природне прямування, а відхилення від нього призводить до злого.

Вихідним для всіх наук, на думку Мальбранша, є поняття нескінченності, що самодостатня. Такий підхід був новим у філософії. Скінченність у світі постійно зударяється із нескінченністю як своїми фрагментами, що позбавлені самостійного буття. Всупереч Декарту Мальбранш наголошував на спроможності людського розуму пізнати нескінченність, а через неї - скінченність. Фактично мисленик переносив на інші науки математичні спостереження на ідеї неперервності, що охоплює ідею нескінченності.

Дотримуючись картезіянської вимоги ясності, мисленик зумів узгодити доволі оригінальну метафізику з власною теорією пізнання. Насамперед Мальбранш виходив із двоїстості нашого знання, що ґрунтується на сприйняттях або на ідеях. Звідси - два пізнання речей: безпосередньо чи за допомогою ідей як єдиного джерела ясного знання, чого не можна сказати про безпосереднє пізнання. Завдяки пізнанню ідей можна пізнати властивості речей, але відповідь про існування речей - визначає сприйняття. Нарешті висновок, що сприйняття - це частини розуму, що народжуються й гинуть у свідомості, а вічні ідеї перебувають за межами інтелекту.

Мальбранш доходить висновку, що ідеї існують лише в Бозі. Водночас їх не дослідити психологічним методом, бо вони не є складниками інтелекту, а цей метод доречний лише до чуттєвого знання. Філософ визнавав досконалим пізнання тіл, використовуючи ясні ідеї, і заперечував ясність безпосереднього пізнання душі чи її внутрішнього сприйняття. Водночас він розрізняв пізнання існування предметів і їхньої природи, бо перше - ґрунтується на сприйнятті, а друге - на ідеях. На цій підставі Мальбранш протиставляв знання про існування душі і природу тіла. Проте чуттєвий досвід не може обійтись без участі мислення.

Саме сприйняття Мальбранш розглядав на засадах двох концепцій, згідно з якими судження входить до сприйняття або сприйняття визнається лише як чуттєвий процес. Істину він трактував на підставі відношень: між ідеями (арифметичні дії); між ідеями й речами (існування небесних тіл); між речами. В останньому випадку йдеться про те, що одне тіло більше чи ближче від іншого.

Філософ дотримувався авґустинівської традиції, але стояв на радикальних позиціях, які ще раніше, як зазначають дослідники, обґрунтували арабські мисленики. Серед оригінальних концепцій філософа слід назвати оказіонізм, а також трактування теорії пізнання. Вчення Мальбранша ще за його життя набуло широкої популярності і водночас зустріло різку критику з боку різних сил. Янсеністи нападали на нього з позицій августинізму й картезіанства, єзуїти - на засадах консервативної теології, а ще не погоджувалися з ним прихильники емпіризму. Проте з часом становище змінилося: на нього спиралися християнські мисленики для критики емпіризму і матеріалізму.

3. Обґрунтування новочасного європейського раціоналізму

Започаткований Декартом раціоналізм визначив основну тенденцію філософської думки XVII ст. На його метод спирався англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679 рр.). Він не лише дотримувався залізної логіки, а й заклав основи семіотики й соціології.

На життя філософа припав бурхливий революційний період в англійській історії. Ще в юності він відвідав Францію, Німеччину та Італію, а згодом Швейцарію. Відтак Гоббс працював особистим секретарем Бекона, зустрічався з Галилеєм, що вплинув на його раціоналістичну теорію пізнання. Відома полеміка Гоббса з Декартом, від якого його віддаляв натуралізм. Наприкінці життя філософ відмовлявся від державних посад. Перед смертю він заповів написати собі на могилі: «Тут лежить істинно філософський камінь».

Свою філософську систему мисленик опрацював доволі пізно, перейшовши полудень віку. Як і Ф. Бекон, він дотримувався погляду, що знання спирається на науку, яку вивершує філософія, що має відповідати прагненням людей. Призначення філософії вбачав у тому, щоб вивчати тіла. Окрім вчення про тіло, філософія охоплює вчення про людину і вчення про державу. Т. Гоббс розрізняв природну філософію і моральну філософію. Він зазначав, що починати вивчення філософії треба з логіки. У природній філософії виділені дві частини: перша - вивчає тіла й основи «невизначеного руху», а друга - часткові науки, зокрема геометрію, фізику тощо. Моральна філософія поділяється на етику й політику.

Науки спираються на чуттєвий досвід (фізика й етика) або на розум (геометрія і політика). Теологію й астрологію, на думку Гоббса, треба вивести поза межі знання. Мисленик дотримується двоїстої епістемологічної орієнтації, намагаючись поєднати психологічний сенсуалізм на початках узагальнення з раціоналізмом при з'ясуванні змісту.

Мета теорії пізнання Гоббса полягає в тому, щоб пояснити причини. Попервах треба позбутися неправильних понять, які Бекон трактував як «омани ринку» й «омани театру». Саме пізнання доцільно розпочинати від чуттєвого пізнання, плоди якого названі «ідеями», «фантомами (привидами)», «фантасмами» й несуть повноцінну чуттєву інформацію. «Фантасми» це сприйняття, що позначаються знаками. Філософ розрізняє різновиди знаків: сигнали, властиві тваринам; позначки природні і мимовільні, придумані людиною для себе; власне природні позначки для інших; мимовільні знаки у власному значенні слова, що зумовлені не природою, а «встановлені» (приміром, національні мови); знаки в ролі позначок для самого дослідника, а не інших людей; знаки знаків, або універсали. Попри недосконалість запропонованої класифікації вона зіграла особливу роль в розвитку семіотики. У мисленні Гоббс акцентував на значенні знаків, а не на змісті понять. Як номіналіст він виступав проти суб'єктивізму, але не заперечував проти абстрактних понять.

Процес пізнання філософ поділяв на певні етапи, починаючи від позначення «фантасм», що ведуть до дефініцій (визначень) певних явищ. На стадії визначення як єдності в утвердженні проявляються істина й омана. Істина означає відповідність твердження реальним зв'язкам, а омана - навпаки. Далі розпочинається індуктивний рух до пізнання загальних властивостей речей, або пізнання причин. Після них шлях повертає в протилежному напрямі: від індукції переходить до дедукції. Отож, мисленик не протиставляє індукції дедукції, а намагається визначити їхнє місце в пізнавальному процесі.

Осердям філософського дослідження мисленик вважає проблематику причинних зв'язків, що позначає процес переходу від дії до причин, а відтак - - від пізнання причин до різноманітних дій. Індукцію й дедукцію Гоббс ототожнює з аналізом і синтезом, а математично - з відніманням і додаванням. Перевага того чи іншого методу залежить від особливостей науки. У фізиці переважає аналіз (індукція), а в геометрії, етиці й політиці - синтез (дедукція). Проте таке твердження не означає протиставлення аналізу син - тезові, бо фізика завершується дедукцією, а політика розпочинається індукцією. Філософ не поділяв наук на індуктивні й дедуктивні, лише наголошував на перевазі певного методу, що підтверджує природна філософія з перевагою індукції й моральна філософію з перевагою дедукції.

Відповідно до метода пізнання будується онтологія Гоббса. Філософ вважає, що всі тіла складаються з корпускул, які можна ділити до не скінченності. Він заперечує існування вроджених ідей. На його думку, суб'єктом будь-якої діяльності можуть бути лише тіла, що наділені певними властивостями, або акциденціями (від лат. accidentia - випадковість). Акциденція, як пише філософ, - це «певна властивість тіла, завдяки якій воно зумовлює в нас уявлення про себе». Серед акциденцій названі тяглість, місце, рух, спокій. Гоббс зазначає, що «уявний простір - це акциденція свідомості, величина ж - акциденція тіла, що існує поза свідомістю». Як уявний образ потрактовано і час.

На думку Гоббса, «метод має відповідати порядку творення речей». Вивчати природу доцільно з геометрії, а пізнати речі можна лише в русі. Саме пізнання він називає продуктом руху. Спомини й уявлення - це залишки колишнього руху. Мислення - особливий вид руху, як і життя.

Особливу увагу Гоббс приділяє людині, трактуючи її як проміжну ланку між природою й суспільством. Вчення про людину започатковує моральну філософію. Мисленик вважає, що люди від народження рівні, а їхні здібності, потреби й пристрасті залежать від особливостей виховання. Безумовно, він не заперечує відмінностей у тілесній будові. Людина, наголошує Гоббс, від природи егоїстична і «ще хижіший і жорстокіший звір, ніж вовки, ведмеді і змії», їй подобається бачити іншу людину нещасною. Поведінка людей визначається егоїстичними пристрастями. До мирного співжиття людей штовхає лише прагнення до самозбереження. Мисленик заперечує свободу волі, бо воля визначається мотивами, а мотиви - потребами і відповідними знаннями. Він ототожнює причинність і доконечність. У цьому контексті позицію Гоббса слід оцінити як фаталістичну.

Від свободи волі філософ відрізняє свободу людини, що означає відсутність зовнішніх перешкод. Заперечуючи свободу від примусу (детермінації), Гоббс протиставляє їй «свободу від насильства», що досягається двома шляхами: усунення зовнішніх перешкод або внутрішня згода людини на підпорядкування цим перешкодам. Така активність людини означає заперечення фаталізму.

У «природному стані» люди жили за принципом «Homo homini lupus est» («Людина людині - вовк»), що зумовлювало перманентну «війну» з руйнівними наслідками. Умови природного стану, як «анархія і взаємна ворожнеча», не сприяли моральності людей, а їхні вчинки були ефективні (вдалі) або неефективні (невдалі).

Згодом люди уклали суспільний договір, що зумовив перехід від природного стану до стану «цивільного», або суспільного. Отож, суспільний договір зумовлений страхом людей за своє життя. Водночас Гоббс наголошує на впливі на такий договір знакової діяльності, що проявилася в обміні інформацією. Люди передають свою свободу державі, яку мисленик ототожнює з урядом і суспільством. Найкращою формою правління філософ вважає монархію. Суверен зобов'язаний видавати належні цивільні закони, що відповідають природним законам. Якщо закони суверена спрямовані проти життя й безпеки людини чи її близьких, вона має право не виконувати їх, бо йдеться про порушення самозбереження, задля чого створений уряд.

Забезпечити морально-політичну єдність населення в державі спроможна релігія. Її роль у суспільстві залежить від святості Церкви, що надає величі й святості світській владі. Отож приписувати Гоббсу матеріалізм і атеїзм, як було за часів тоталітарного режиму, недоречно. Треба зважити, що філософ спирається на положення Святого Письма. Він наголошує, що Слово Боже - це природний розум, а «природничі закони» відповідають євангельським заповітам. Вже такі факти спростовують марксистську характеристику цього видатного мисленика.

Філософія Р. Декарта стимулювала філософські пошуки Бенедикта (Баруха) Спінози (Spinoza, de Spinoza, Despmoza) (1632-1677 рр.), який народився в заможній єврейській купецькій родині в Амстердамі. Ознайомлення з філософією Декарта зумовило відмову Спінози від кар'єри вченого - богослова, про що мріяли батьки. За несумісність світогляду з догматами юдейської релігії мисленика виганяють з общини, відлучають від синагоги і навіть проклинають.

Філософські погляди Спінози формувалися під впливом пізньоантичної філософії, європейської схоластики, природничих наук, містичної філософії і кабалістики, а також філософії Відродження. З того часу, коли Спіноза від - мовився від батьківської спадщини, він заробляв на прожиття шліфуванням лінз, обмежив спілкування вузьким колом товаришів. Зайняття оптикою спонукало його до листування з Ляйбніцем, з яким зустрівся незадовго до своєї смерті. Від пропонови завідувати кафедрою в Гайдельберзькому університеті (1673 р.) він відмовляється, оскільки така посада неодмінно передбачала прийняття християнства. Земне життя хворого на туберкульоз легенів філософа обірвалося на сорок четвертому році.

За життя філософа було опубліковано лише дві його праці «Основи філософії Декарта, доведені геометричним способом» з додатком «Метафі - зичних розмислів» (1663 р.) і «Богословсько-політичний трактат» (1670 р.). Після його смерті друзі видали збірку «Opera posthuma», до якої увійшла його основна праця, відома як «Етика», «Трактат про удосконалення розуму», незакінчений «Політичний трактат», а також багате листування. Нарешті, праця «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя» була знайдена лише 1852 року.

Як зазначають дослідники, філософська система Спінози спирається на дві засади: раціоналістична теорія знання і поняття субстанції. Вона заснована на пантеїстичній метафізиці, картезіанській теорії пізнання й новітньому природознавстві, що ґрунтується на механістичних засадах. Ці джерела він намагався поєднати із традиціями юдейської теології. У галузі політичної філософії мисленик успадкував волелюбні європейські ідеї XVII ст. Проте його погляди зазнали еволюції: він долав впливи містицизму, схоластики, пантеїзму, посилюючи натуралістичні впливи філософії Т. Гоббса. Як наслідок картезіанський дуалізм був витіснений спінозистським монізмом, спрямованим насамперед на розв'язання соціальних проблем. Фактично Спіноза логічно завершив раціоналізм XVII ст.

Про подолання картезіанства засвідчує праця Спінози «Політичний трактат...», в якій дві картезіанські субстанції (тяглості й мислення) пере творюються в одну субстанцію з двома атрибутами, а її суть втілює Бог. «Інтелектуальну любов до Бога» філософ обґрунтовує в «Етиці», характерризує її як активну й емоційну. Отож, вважати Спінозу картезіянцем нема підстав, як і визнавати учнем Гоббса, ідеям якого він надав оригінального змісту. На противагу суперечливому картезіанському трактуванню Спіноза розробив моністичне вчення про єдину субстанцію, що не узгоджувалося з традиціями номіналізму й емпіризму. Його трактування називають крайнім реалізмом, що злютований з пантеїзмом. Слід наголосити, що до речей Спіноза підходить «з погляду вічності», а вічність трактує не як не скінченність часу, а як його відсутність.

Поставивши перед собою завдання створити єдину наукову систему як «універсальну науку» про Бога й світ, істину, пізнання, діяльність, Спіноза застосував раціоналістичну методологію, вважаючи за взірець для науки математику, зокрема геометрію. У своїй головній праці «Етика» філософ відштовхується від положень, достовірність яких безумовна. Спочатку він формулює визначення, потім аксіоми, істинність яких підтверджується інтуїтивно, а вже на їх основі теореми. Проте «геометричний метод» не був самодостатній, що змушувало доповнювати його розмірковуваннями й роз'ясненнями.

Філософ протиставляє декартівському cogito, що неодмінно передбачає споглядальний скінчений суб'єкт, своє est з нескінченним об'єктом, пояснює причину існування природи нею самою (causa sui), без допомоги чогось зовнішнього. Зрештою, такого зовнішнього не може бути, адже природа ототожнюється з Богом, тому вона не лише причина самої себе, а й наслідок, сутність й існування, а ще вона вічна і нескінченна. Такі властивості природи як субстанції передає латиномовна формула «substantia est ens realis-simum», цебто «субстанція - найвища реальність».

Підхід Спінози відрізняється від трактування Бога в ученні Томи Аквінського, який вважав Бога сутністю поза субстанціями й існуванням. Для Спінози природа - друга назва Бога як субстанції, тому не може бути створена, бо в такому разі вона мала б зовнішню причину, цебто не була б самодостатньою. Природа підпорядковується вічним законам і не допускає випадковості. Субстанція має нескінченне число атрибутів як складників, що втілюють і розкривають її сутність. Як приклад мисленик згадує простір, що розкривається через свої виміри. Згодом були спроби суб'єктивістського трактування атрибутів, що давало підстави характеризувати Спінозу як предтечу позитивізму. Від атрибута треба відрізняти модус як те, що існує «в чомусь іншому», цебто окрема річ. Модус - це стан субстанції, але він не тотожний окремій речі, бо вона становить сукупність модусів і як підсумок - усіх атрибутів. Модуси доконечні, нескінченні, складені з окремих частин. Вони випливають з атрибутів і характеризують їхню якість. Приміром, атрибут тяглості охоплює такі модуси: сукупність тяглих у світі речей; сукупність можливих геометричних образів минулого, теперішнього й майбутнього простору; рух, спокій і зміна станів. Атрибуту мислення властиві такі модуси: сукупність станів свідомості й переживань людини; сукупність усіх окремих минулих, теперішніх і майбутніх модусів-ідей у розумі людей, що називаються вічною Божою мудрістю або абсолютно нескінченним інтелект- том. Хоч кількість різноманітних атрибутів нескінченна, люди пізнають тільки два - мислення й тяглість. Причина в тому, що пізнавальні можливості людини обмежені, тому інші атрибути їй не доступні. Як частина природи людина - це істота, яка складається з атрибутів тіла й душі, що відповідають атрибутам тяглості й мислення. Спіноза зазначає, що «душа і тіло - це одна й та сама річ, що пізнається або через атрибут мислення, або через атрибут тяглості». Після смерті людська душа переходить до стану субстанціальної вічності.

З трактування природи душі Спіноза висновує свою теорію пізнання. Як і Платон, він розрізняє три рівні пізнання: чуттєве сприйняття або уявлення; обґрунтоване міркування; інтуїцію як безпосередній логічний висновок. Проте чуттєвого сприйняття чи уявлення він не вважав фактичним пізнанням. Адекватне пізнання втілюється в поняттях. Такий підхід оцінюється як найрадикальніший раціоналізм.

Мисленик не обмежує мети філософії обґрунтуванням панування людини над світом і пошуками її самовдосконалення, а доповнює її вченням про свободу. Спіноза прагне подолати залежність людини від безумовної дії законів природи. Водночас він не підтримував атеїзму.