Флорентійський неоплатонізм Марсіліо Фічіно

Доба Відродження відзначена загальним зверненням до неоплатонізму, що створив певний духовний клімат. Йдеться про автентичне відтворення спадщини Арістокла, а також можливості нового прочитання текстів інших представників античної літератури в цілому. До виникнення Академії у Флоренції, платонізм не мав значного поширення серед місцевої інтелігенції. Ідеями мислителя цікавились, але не менше, ніж фрагментами з творів Лукіана або Плавта. Повернення ж до антропологічного контексту поглибило фундаментальні властивості людського розуму й водночас загострило проблему безсмертя душі. Якщо за часів пізнього Середньовіччя переважна кількість язичницьких філософів була частково дозволена, то відновлення ідеалістичних міркувань у культурно-історичному континуумі надалі мало вагомий сенс для всієї традиції інтелектуалізму. Високочолі кардинали, пихаті прелати й простакуваті ченці тодішніх монастирів навряд чи серйозно цікавились перлинами з мудрості «Симпозіуму» або «Менона» [1]. Хоча нерідко подібне збайдужіння провокувало посилення екзегетичної традиції в іншому ідеологічному таборі. Це стосувалося передусім критики геоцентричної космології та моделі станового суспільства, запозичених з класичної доби. На диво, деяким були знані хащі релігійних культів. Християнська догматика виросла з культами Тамуза, Озіріса, Доніса Загревса, але рушила в іншому напряму, визнавши нерухомість Землі серед інших небесних тіл й другорядність Сонця, призвівши зрештою до утворення хибних умовиводів. Різнопланові контексти тривалих богословських студій уможливили подальший занепад семі вільних мистецтв у їх первинному вигляді, змусивши громадськість до прийняття у своє лоно іншого культурного феномена - гуманістичної філології. Деякі автори Кватроченто, особливо Леонардо Бруні, переклали більшість із діалогів Платона на латинську мову. Володіючи неглибокими філософськими навичками, вони реставрували фрагменти маловідомих текстів, виданих арабською і фарсі. Більшість, як конструктивну перспективу для подальшої діяльності [2].

Якщо представники греко-римського світу приписували засновнику певної школи всі відкриття, натхненні філософськими ідеями, то за часів гуманізму ситуація частково змінилась. Частково це відкрило деякі таємниці, чому Платон не залишив після себе систематизованих записів, а основи доктрини передав лише у лекціях. Жоден з його учнів не склав належної бібліографії та відносно пристойного переліку фундаментальних принципів доктрини. Подібна ситуація неодноразово повторювалась впродовж історії стародавнього світу. Так, у добу еллінізму спрямування до скептицизму змінилось еклектичними вподобаннями з елементами стоїцизму, внаслідок чого переважило бажання створити систематичну метафізику, початок якої заклав медіоплатонізм, Плотін і Секст Емпірик. Зауважимо, що саме з іменами останніх пов'язана традиція розглядати арістотелівські записи як «малі містерії», котрі містять у собі пропедевтичні функції, тобто теми, що всіляко заохочують читачів до розуміння Платона. При цьому неодноразово з'являлись чималі ускладнення, пов'язані з питанням про джерелознавчу базу Corpus hermeticum. Пізній платонізм збільшив власний доктринальний спадок за рахунок творів Псевдо-Діонісія (Ареопагіта), де елементи вчення уточнені Проклом частково узгоджувались з теологією багатовіковими лінгвістичними інфільтраціями магічного характеру. Коли філософські школи в Афінах і Александрії занепали, Візантія врятувала елліністичний культ розуму, не зважаючи на обмаль оригінальних першоджерел. Тамтешні освічені люди передали італійському Ренесансу багато-змістовну традицію. Встановленню таких упереджень сприяло переселення на південь Апеннінського півострова учених зі Сходу. На початку XIV ст. навіть їх запрошували до навчання, як скажімо Мануїла Хрісолора, що пришвидшило вивчення давньогрецької мови. У 1439 р. після укладання миру між Феррарою і Флоренцією, потік мігрантів збільшився втричі. Наслідком цього стало утворення священного союзу Грецької і Римської церков [7].

Після падіння Константинополя (1453) сформувалась власна діаспора учених. Стало зрозуміло, що прибуття греків до Італії повинно було сприяти посиленому вивченню класичного спадку. Щодо філософського змісту ренесансного гуманізму, то слід відрізнити діяльність учених від усього іншого багатства оригінальних теорій. У цей період особливої ваги набула полеміка про переваги ідеалістичного вчення над системою наук Арістотеля - Геміста Пліфона (бл. 1355-1452), який підтримав тезу про досконалу перевагу Платона і застосував успішну інтерпретацію теорії вічних архетипів. На противагу ньому, Георгій Схоларіус Генадій (1405 - бл. 1472) захистив Стагірита і був підтриманий однодумцями, зокрема Георгієм Трапезундським (1395-1486). Спроба такого примирення з більшою майстерністю й розлогими знаннями надалі була здійснена Віссаріоном (бл. 1400-1472), кардиналом папи Євгена IV. Відновлення гармонії між вчителями людства засвідчило створення чіткої ідеологічної платформи, необхідної для об'єднання католицької і православної церкви, тим самим надавши перевагу греків над латинянами й навпаки. Але масштабний розквіт неоплатонізму, стався лише завдяки М.Кузанському і флорентійським мислителям [5]. У 1462 р. Козімо Медичі подарував Фічіно віллу Карреджі, щоб той на дозвіллі й спокої міг вільно присвятити себе народженню академії, котра не була організованою школою, а стала вільним об'єднанням учених і шанувальників класичної філософії. З ім'ям Марсіліо Фічіно (Фільїне Вальдаріо) пов'язаний рішучий поворот у розвитку гуманізму Квінчеквенто, посилений зміною політичних умов, що перетворили літератора часів Республіки на двірського письменника. Такий різновид діяльності мав свої переваги. Йому, одному з перших, належала пропозиція теоретичного доведення положення про вищість людини. Така робота була здійснена на основі переосмислення різних гносеологічних традицій. Його вплив на мислителів XГV-XV ст. був очевидним. Так само, як Христофор Ландіно і Анжело Поліціано, він розглядав людину як істоту, органічно поєднану з богом (мікрокосмос), котра відображає гармонійну будову світу [9]. Його життя і духовні прозріння дотепер вражають сучасників послідовним поєднанням різних теоретичних контрастів.

Він був людиною слабкого здоров'я, невисокого зросту й іпохондриком. Але це не завадило йому здійснити майстерний переклав всього Платона, навіть стали живим довідником зі стародавньої філософії. Багато дізнавшись з мудрості єгиптян, методично проштудіював стародавніх мислителів від Конфуція і Зороастра до Арістотеля й александрійців. Батько готував його до діяльності лікаря, тому далася взнаки добра освіта, набута з природничих наук, а особливо медицини. Його власні твори знали скрізь усюди, а учені багатьох європейських країн спеціально приїздили здалеку послухати лекції. На своїй чудовій віллі, збудованій Мікелоццо, він запалив лампу перед бюстом учня Сократа. Це було єрессю й поновленням історії, за що Рим ледве не відлучив його від церкви. Племінниці Фічіно із сарказмом казали про нього: «Він здатен процитувати на пам'ять цілий діалог з Платона, але повсякчас забуває, де лишив свої домашні капці» [4].

У розвитку філософських ідей умовно можна визначити три шари діяльності: перекладацьку, філософську і магічну. До вказаного переліку також умовно зараховується творчість на клерикальній ниві. Адже у 1474 р. М.Фічіно прийняв духовний сан священика. Знаним для історії європейської філософії він залишився завдяки блискучій ерудиції у царині античних авторів. Офіційна діяльність розпочалась з 1462 р. Працюючи над герметичними трактатами і «Гімнами» Орфея, він звернувся до вивчення давньоіранської релігії. Внаслідок наполегливої праці, йому вдалося підготувати до друку «Коментарі до Зороастра» (1463). Із цього року і до кінця 1477 він займається перекладами, повертаючи Платону його час та зрощуючи діалоги співучістю італійської мови. Це не спиняє його перед іншими досягненнями. Впродовж 1484-1492 рр. йому нарешті вдається перекласти «Енеади» Плотіна, тексти неопіфагорійців, Порфірія, Ямвліха, Прокла і Михайла Псьола [3]. Як мислитель, власну філософську позицію він означив у творах «Про християнську релігію» і «Платонівській теології про безсмертя душі». Його система неоплатонічного християнства має унікальні винаходи: а) нову концепцію філософії як містико-інтелектуального Одкровення; б) концепцію душі як зв'язку світів («copula mundi») і в) переосмислення поняття «платонічна любов».

А) Він вважав, що філософія народжується як осяяння (illuminatio) розуму. Про це ще стверджував Гермес. Сенс же діяльності людини полягає у тому, щоб вона могла як належне підготувати індивідуальну душу до потойбічних випробувань. Внаслідок цього інтелект виявляється дієздатним до сприйняття світла божественного Одкровення, а тоді філософія збігається із самою релігією. Обидві мають своїми витоками священні містерії Орфея, осяяні цим світлом. Інших послідовників можна сміливо назвати щирими пророками духу, а їхню місію - збереженням сакральних істин. Те, що їм вдалося доторкнутись до однієї й тієї самої першопричини, про яку здавна знав Піфагор і Прокл, знайшло втілення у концепції Логосу, що є однаковим сенсом для усіх створінь. Більшість згаданих ідей узгоджуються із християнською доктриною і походять з єдиного першоджерела - божественного слова. Зрозуміло, що складно запропонувати засіб для подолання атеїзму, але можна знайти шлях до «docta religio» («релігійної концепції»), синтезу філософії з Євангельським посланням. Саме у цьому М.Фічіно вбачав сенс сакральної ролі пізнання.

Б) Поняття метафізичної реальності містить чимало двозначностей. М.Фічіно описує її у вигляді сходження поступових довершеностей. Їх усього п'ять: «Бог», «ангел», «душа», «якість (форма)» і «матерія». Перші дві й останні чітко розподілені між собою як інтелігібельні й фізичні, а душа є вузлом містичного єднання. Володіючи подібними ознаками горішнього світу, вона можна повернути до вічного життя нижчі щаблі буття. Міркуючи як неоплатонік, він розрізняє «душу світу», «душу небесних сфер» і «душу живих тварин». Надалі увага центрована навколо мислячої частини як опосередкованої єдності, що утворює досконалу ієрархію, рушаючи до найвищого щабля світобудови, і навпаки, постійно здійснює зворотній рух, набуваючи математичних властивостей:

Доба Відродження відзначена загальним зверненням до неоплатонізму, що створив певний духовний клімат. Йдеться про автентичне відтворення спадщини Арістокла, а також можливості нового прочитання текстів інших представників античної літератури в цілому. До виникнення Академії у Флоренції, платонізм не мав значного поширення серед місцевої інтелігенції. Ідеями мислителя цікавились, але не менше, ніж фрагментами з творів Лукіана або Плавта. Повернення ж до антропологічного контексту поглибило фундаментальні властивості людського розуму й водночас загострило проблему безсмертя душі. Якщо за часів пізнього Середньовіччя переважна кількість язичницьких філософів була частково дозволена, то відновлення ідеалістичних міркувань у культурно-історичному континуумі надалі мало вагомий сенс для всієї традиції інтелектуалізму. Високочолі кардинали, пихаті прелати й простакуваті ченці тодішніх монастирів навряд чи серйозно цікавились перлинами з мудрості «Симпозіуму» або «Менона» [1]. Хоча нерідко подібне збайдужіння провокувало посилення екзегетичної традиції в іншому ідеологічному таборі. Це стосувалося передусім критики геоцентричної космології та моделі станового суспільства, запозичених з класичної доби. На диво, деяким були знані хащі релігійних культів. Християнська догматика виросла з культами Тамуза, Озіріса, Доніса Загревса, але рушила в іншому напряму, визнавши нерухомість Землі серед інших небесних тіл й другорядність Сонця, призвівши зрештою до утворення хибних умовиводів. Різнопланові контексти тривалих богословських студій уможливили подальший занепад семі вільних мистецтв у їх первинному вигляді, змусивши громадськість до прийняття у своє лоно іншого культурного феномена - гуманістичної філології. Деякі автори Кватроченто, особливо Леонардо Бруні, переклали більшість із діалогів Платона на латинську мову. Володіючи неглибокими філософськими навичками, вони реставрували фрагменти маловідомих текстів, виданих арабською і фарсі. Більшість, як конструктивну перспективу для подальшої діяльності [2].

Якщо представники греко-римського світу приписували засновнику певної школи всі відкриття, натхненні філософськими ідеями, то за часів гуманізму ситуація частково змінилась. Частково це відкрило деякі таємниці, чому Платон не залишив після себе систематизованих записів, а основи доктрини передав лише у лекціях. Жоден з його учнів не склав належної бібліографії та відносно пристойного переліку фундаментальних принципів доктрини. Подібна ситуація неодноразово повторювалась впродовж історії стародавнього світу. Так, у добу еллінізму спрямування до скептицизму змінилось еклектичними вподобаннями з елементами стоїцизму, внаслідок чого переважило бажання створити систематичну метафізику, початок якої заклав медіоплатонізм, Плотін і Секст Емпірик. Зауважимо, що саме з іменами останніх пов'язана традиція розглядати арістотелівські записи як «малі містерії», котрі містять у собі пропедевтичні функції, тобто теми, що всіляко заохочують читачів до розуміння Платона. При цьому неодноразово з'являлись чималі ускладнення, пов'язані з питанням про джерелознавчу базу Corpus hermeticum. Пізній платонізм збільшив власний доктринальний спадок за рахунок творів Псевдо-Діонісія (Ареопагіта), де елементи вчення уточнені Проклом частково узгоджувались з теологією багатовіковими лінгвістичними інфільтраціями магічного характеру. Коли філософські школи в Афінах і Александрії занепали, Візантія врятувала елліністичний культ розуму, не зважаючи на обмаль оригінальних першоджерел. Тамтешні освічені люди передали італійському Ренесансу багато-змістовну традицію. Встановленню таких упереджень сприяло переселення на південь Апеннінського півострова учених зі Сходу. На початку XIV ст. навіть їх запрошували до навчання, як скажімо Мануїла Хрісолора, що пришвидшило вивчення давньогрецької мови. У 1439 р. після укладання миру між Феррарою і Флоренцією, потік мігрантів збільшився втричі. Наслідком цього стало утворення священного союзу Грецької і Римської церков [7].

Після падіння Константинополя (1453) сформувалась власна діаспора учених. Стало зрозуміло, що прибуття греків до Італії повинно було сприяти посиленому вивченню класичного спадку. Щодо філософського змісту ренесансного гуманізму, то слід відрізнити діяльність учених від усього іншого багатства оригінальних теорій. У цей період особливої ваги набула полеміка про переваги ідеалістичного вчення над системою наук Арістотеля - Геміста Пліфона (бл. 1355-1452), який підтримав тезу про досконалу перевагу Платона і застосував успішну інтерпретацію теорії вічних архетипів. На противагу ньому, Георгій Схоларіус Генадій (1405 - бл. 1472) захистив Стагірита і був підтриманий однодумцями, зокрема Георгієм Трапезундським (1395-1486). Спроба такого примирення з більшою майстерністю й розлогими знаннями надалі була здійснена Віссаріоном (бл. 1400-1472), кардиналом папи Євгена IV. Відновлення гармонії між вчителями людства засвідчило створення чіткої ідеологічної платформи, необхідної для об'єднання католицької і православної церкви, тим самим надавши перевагу греків над латинянами й навпаки. Але масштабний розквіт неоплатонізму, стався лише завдяки М.Кузанському і флорентійським мислителям [5]. У 1462 р. Козімо Медичі подарував Фічіно віллу Карреджі, щоб той на дозвіллі й спокої міг вільно присвятити себе народженню академії, котра не була організованою школою, а стала вільним об'єднанням учених і шанувальників класичної філософії. З ім'ям Марсіліо Фічіно (Фільїне Вальдаріо) пов'язаний рішучий поворот у розвитку гуманізму Квінчеквенто, посилений зміною політичних умов, що перетворили літератора часів Республіки на двірського письменника. Такий різновид діяльності мав свої переваги. Йому, одному з перших, належала пропозиція теоретичного доведення положення про вищість людини. Така робота була здійснена на основі переосмислення різних гносеологічних традицій. Його вплив на мислителів ХІУ-ХУ ст. був очевидним. Так само, як Христофор Ландіно і Анжело Поліціано, він розглядав людину як істоту, органічно поєднану з богом (мікрокосмос), котра відображає гармонійну будову світу [9]. Його життя і духовні прозріння дотепер вражають сучасників послідовним поєднанням різних теоретичних контрастів.

Він був людиною слабкого здоров'я, невисокого зросту й іпохондриком. Але це не завадило йому здійснити майстерний переклав всього Платона, навіть стали живим довідником зі стародавньої філософії. Багато дізнавшись з мудрості єгиптян, методично проштудіював стародавніх мислителів від Конфуція і Зороастра до Арістотеля й александрійців. Батько готував його до діяльності лікаря, тому далася взнаки добра освіта, набута з природничих наук, а особливо медицини. Його власні твори знали скрізь усюди, а учені багатьох європейських країн спеціально приїздили здалеку послухати лекції. На своїй чудовій віллі, збудованій Мікелоццо, він запалив лампу перед бюстом учня Сократа. Це було єрессю й поновленням історії, за що Рим ледве не відлучив його від церкви. Племінниці Фічіно із сарказмом казали про нього: «Він здатен процитувати на пам'ять цілий діалог з Платона, але повсякчас забуває, де лишив свої домашні капці» [4].

У розвитку філософських ідей умовно можна визначити три шари діяльності: перекладацьку, філософську і магічну. До вказаного переліку також умовно зараховується творчість на клерикальній ниві. Адже у 1474 р. М.Фічіно прийняв духовний сан священика. Знаним для історії європейської філософії він залишився завдяки блискучій ерудиції у царині античних авторів. Офіційна діяльність розпочалась з 1462 р. Працюючи над герметичними трактатами і «Гімнами» Орфея, він звернувся до вивчення давньоіранської релігії. Внаслідок наполегливої праці, йому вдалося підготувати до друку «Коментарі до Зороастра» (1463). Із цього року і до кінця 1477 він займається перекладами, повертаючи Платону його час та зрощуючи діалоги співучістю італійської мови. Це не спиняє його перед іншими досягненнями. Впродовж 1484-1492 рр. йому нарешті вдається перекласти «Енеади» Плотіна, тексти неопіфагорійців, Порфірія, Ямвліха, Прокла і Михайла Псьола [3]. Як мислитель, власну філософську позицію він означив у творах «Про християнську релігію» і «Платонівській теології про безсмертя душі». Його система неоплатонічного християнства має унікальні винаходи: а) нову концепцію філософії як містико-інтелектуального Одкровення; б) концепцію душі як зв'язку світів («copula mundi») і в) переосмислення поняття «платонічна любов».