Практичне слов'янофільство Івана Сергійовича Аксакова

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАКТИЧНЕ СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО ІВАНА СЕРГІЙОВИЧА АКСАКОВА

ШИП Надія, д. і. н., професор

кафедри філософії та соціальних наук

Київського національного

торговельно-економічного університету

Анотація

слов'янофільський аксаков релігійний філософський

Розглянуто православну парадигму слов'янофільського вчення 40-х-70-х років ХІХ ст. в Росії, історичні умови формування практичної спрямованості релігійно-філософських поглядів І. Аксакова. Визначено їх основний зміст: відношення Церкви і держави, морально-практична місія Православної Церкви в житті суспільства взагалі та російського народу зокрема.

Ключові слова: слов'янофільство, слов'яни, російський народ, народність, панславізм, публіцистика, Церква, православ'я, мораль, самосвідомість, свобода совісті.

Аннотация

Annotation

Analysis of recent studies and publications revealed that Slavophile subject was revived in recent times, while approaches to its study were differentiated: in Russian discourse, Slavophilism appears to be modernized, in Ukrainian it is the latent politicization of the Slavophil doctrine of the Orthodox unity of the Slavs.

The aim of the article is to analyze the Orthodox-religious views of I. Aksakov, defining the role of Orthodoxy in the life of Russian society as an important factor in the spiritual unity of the Slavic peoples.

Materials and methods. The source of the research is the Aksakov's publications in periodicals, founded and edited by him, correspondence, as well as historiographic works of Russian and Ukrainian scholars; methodological basis is basic philosophical principles and methods of scientific research: analysis, synthesis, analogy, comparison, principle of historicism, dialectical logics and systematicity.

Results. Slavophilism as a powerful current of public opinion in 40-70-ies of the nineteenth century in Russia is studied by historians, philosophers, literary scholars, and religious scholars. Its religious and philosophical aspect of the post-reform period was presented in practical terms by Ivan Serhiiovych Aksakov. In his periodicals he focused on the determination of the place and role of the Orthodox Church in the life of Russians and the unifying mission of Orthodoxy in the Slavic World. The quintessence of these ideas: Slavophilism was a "prominent historical moment in the intellectual development of Russian society", which was not denied by most Western writers. Slavophiles recognized Orthodoxy as the main principle of Russian nationality, under the influence of which it was historically formed, and in which (in the Orthodox doctrine), according to the Slavophiles, there were other educational principles, the beginnings of higher civilization, than those which lived and which were almost eliminated in Western Europe. "The exaggeration of Russian nationality, role of Orthodoxy, in the end, the rejection of I. Aksakov from moderate Slavophilism to Pan-Slavism meant in the mid-70's of the nineteenth century. the end of classical Slavophilism.

Conclusion. The process of the origin and evolution of Slavophilism in (1840-- 1870-ies) is historically conditioned. Although its representatives have not worked out a holistic concept, they still contributed to the intellectual movement in search of Russia's own foundations of civilization development, and not borrowed from Europe. The wellknown popularizer of the Slavophile doctrine was I. Aksakov. His philosophic-religious intentions were based on Orthodoxy, which had a decisive role in the spiritual and moral life of Russian society, the formation of national consciousness and the unification of Slavic peoples on the basis of religious and cultural affinity. The internal and external circumstances of the 60's and 70's of the nineteenth century led to the transformation of his moderate Slavophilian views towards Pan-Slavism.

Keywords: Slavophilism, Slavs, Russian people, nationality, Pan-Slavism, publicistic writing, Church, Orthodoxy, morals, self-consciousness, freedom of conscience.

Постановка проблеми

Історично обумовлений наддержавний, наднаціональний процес глобалізації, що супроводжується взаємопов'язаністю економічної, політичної, культурної, освітньої, релігійної сфер суспільного життя, вивчається науковцями з метою визначення альтернативи: сприймати чи заперечувати його загалом або знаходити компромісне рішення. Поряд з певним утиском національних інтересів, глобалізація дає країнам і народам нові можливості та стимули розвитку. Привабливішою для слов'янських країн є європеїзація, до якої кожна з них долучається своїм шляхом. Оскільки в умовах глобалізації існує тенденція розмивання національних ідентичностей, втрати традиційних зв'язків, виникає потреба у пошуках ідейного підґрунтя для самоідентифікації, основою якої є історична пам'ять. У вузькому значенні історична пам'ять виступає обґрунтуванням локальної ідентичності, у широкому - для виокремлення слов'янської ідентичності на європейському континенті. Одним з її головних критеріїв є православ'я, яке було визначальним постулатом слов'янофільства. Воно складає найбільш характерну і загальну ознаку слов'янства в минулому і нині.

На сьогодні є актуальним науковий аналіз слов'янофільства як вияву літературної, релігійно-філософської та суспільно-політичної думки в Росії 40-70-х років ХІХ ст., тому що аналоги слов'янофільства і західництва у модернізованому, але чітко не оформленому вигляді мають місце в сучасних українських реаліях. Розрекламована європеїзація та євроінтеграція, запозичення і штучне прищеплення європейських цінностей, світських і церковних традицій неспроможні забезпечити піднесення духовного і морального стану нашого суспільства. Насправді настав час, поряд з європеїзацією, більше займатись українізацією і не лише в мовному питанні, а у широкому розумінні цього поняття. Отже, дилема Схід-Захід, яка хвилювала слов'янофілів, не менш актуальна в наш час. Відтак, вивчення суті їх релігійної філософії без політичної упередженості може сприяти покращанню морально-психологічного клімату в Україні, дотриманню балансу "своє-чуже" у формуванні культурно-освітньої політики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Слов'янофільство і зокрема його релігійна платформа як стрижень слов'янської ідентичності піддавались науковому аналізу і публіцистичним інтерпретаціям від середини ХІХ ст. і до нині. Історіографія цього феномену засвідчує якнайширший плюралізм у його характеристиках й оцінках. Простежується тенденція до його переосмислення російськими вченими і політиками в бік осучаснення. Оновлену "панславістську" ідею об'єднання слов'янських народів генерує керівник інформаційно-видавничого напряму Київського Дворянського Зібрання В. Матвєєв [1, с. 209-215]. Натомість експерт фонду "Майдан закордонних справ" О. Бєлоколос зазначає, що подібні слов'янофільські постулати використовуються сучасними російськими ідеологами й політиками для обґрунтування своєї месіанської ролі на теренах православного світу. Ними робляться спроби зробити Україну зоною стратегічного суперництва Сходу і Заходу [2]. З новітніх публікацій заслуговують на увагу студії С. Гедіна, в яких аналізуються передумови і власне витоки слов'янофільства, а також його духовно-моральний зміст. В одній із статей автор побіжно зазначає, але не розкриває по суті вплив слов'янофільства на українську історичну та суспільно-політичну думку середини ХІХ ст. У статті С. Гедіна трапляються похибки: на с. 17 наводиться висловлювання нібито І. Аксакова про монархію, а в посиланні зазначені історичні твори К. Аксакова, який полемізує з Соловйовим (с. 203), і немає ніякої згадки про І. Аксакова; на с. 201 йдеться про соціалізм і капіталізм як "хворобу західного духу", що також не відповідає посиланню. Див.: Гедін С. Зародження слов'янофільства в Російській імперії та його вплив на українську історичну та суспільно-політичну думку середини ХІХ століття. Гілея: Наук. вісн. 2016. Вип. 113. С. 17. [3]. Отже, в сучасному історико-філософському дискурсі проблема слов'янофільства залишається малодослідженою, і постать І. Аксакова як практичного слов'янофіла не піддавалась комплексному вивченню.

Мета статті - на основі персоніфікації відтворити релігійно-філософську суть слов'янофільського вчення пореформеної доби російської історії. Слов'янофільство періодично має тенденцію до реанімації у різних варіантах з політичною метою. Враховуючи, що його основні православні постулати, закладені "старшими" (ранніми) слов'янофілами О. Хомяковим, І. Киреєвським, К. Аксаковим, частково висвітлені у відповідній публікації, своїм завданням автор ставить здійснити просопографічне дослідження постаті молодшого з "ранніх" слов'янофілів - І. Аксакова, який цілком заслуговує на автономне висвітлення в рамках слов'янофільської тематики. Науковим інтересом автора керує не прагнення реабілітації слов'янофільської доктрини, що спирається на православну віру, а потреба їх філософського осмислення, що сприятиме розширенню пізнавальних горизонтів тих, хто вивчає сучасні конфесійні та інші соціогуманітарні проблеми в Україні. Тому призначення статті не повчально-апологетичне, а світоглядне.

Матеріали та методи

Дослідження проблеми здійснено на основі першоджерел, зокрема праць та епістолярної спадщини І. Аксакова, наукового доробку істориків і філософів, а також курсового твору студента Київської духовної академії І. Соколова, що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського і вперше вводиться до наукового обігу. Методологічну основу складає комплекс загальнофілософських принципів і методів наукового дослідження: принцип історизму без штучної модернізації та актуалізації, дотримання законів діалектичної логіки, критичного ставлення до джерел; методи аналізу, синтезу, порівняння.

Результати дослідження

Суспільно-політичне життя Російської імперії перших десятиліть ХІХ ст. характеризується пошуками мислячою елітою історичного шляху розвитку держави в умовах усе зростаючого невдоволення в усіх верствах суспільства існуючими порядками. З ініціативи імператора Олександра І у 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія уклали Священний союз, що перетворився на оплот реакції. У Росії лунали заклики до повної ізоляції від Європи, однак консервативні сили не змогли загальмувати посилення ліберальних тенденцій у розвитку суспільної думки. Придушення грудневого повстання 1825 р. в Петербурзі на деякий час дало змогу новому імператору Миколі І "стабілізувати" ситуацію. Програмне гасло його царювання відбито у формулі тодішнього міністра народної освіти графа C. Уварова "православіє, самодержавіє, народність". В уваровській тріаді поняття "народність" набувало націоналістичного змісту під прикриттям розширення соціальної бази самодержавства завдяки можливості кожного просуватись по службі, виключаючи спроби критичного ставлення до влади [4, с. 53]. Соціально-економічна сфера в Росії цього періоду характеризується занепадом феодальнокріпосницької системи господарювання і зародженням капіталістичних виробничих відносин. Дворянські ліберали намагались впливати на суспільно-політичну й економічну ситуацію в інтересах свого стану, використовуючи при цьому найзрозуміліші важелі впливу на суспільну свідомість, якими є релігійні почуття.

На хвилях романтизму першої половини ХІХ ст. підхоплюються розповсюджені в Європі ще з часів Середньовіччя ідеї протестантизму, коли поява єресей, моральний занепад у монастирях зумовили поширення в суспільстві критики на адресу Церкви, пошуки сенсу життя, орієнтованого на Біблію. У ХУІ ст. протестантство захопило й українські землі, що перебували у складі Польщі [5, с. 111]. Ідеї Реформації мали відгомін і в Росії, де сформувалась релігійна концепція "Москва - Третій Рим", яку в нових соціально-економічних і політичних реаліях використовували слов'янофіли, коли в середовищі інтелігенції домінувала проблема ставлення Росії до Європи.

Хронологічні межі слов'янофільства дещо розмиті, оскільки відсутнє чітке його термінологічне визначення: "слов'янофіл", "слов'янофільство", "московський напрям", "слов'янофільство-слов'янолюбство", "істинне слов'янофільство", "класичне слов'янофільство" тощо. Нижньою межею становлення слов'янофільства О. Каплін вважає поділ тогочасного освіченого суспільства на "західників" і "слов'янофілів", коли О. Хомяков, К. Аксаков, Ю. Самарін, брати І. Киреєвський та П. Киреєвський, так би мовити, виокремились від прибічників західницького напряму суспільної думки та їх почали називати слов'янофілами (у 1842 р., хоча термін вживався і раніше). У пресі точились дискусії щодо з'ясування суті їх ідеології. У журн. "Москвитянин" (1847, № 2) надрукована стаття Ю. Самаріна (за підписом "М...З...К..."), що мала назву "О мнениях "Современника", исторических и литературных". Автор виступав проти критики "московського напряму" і приписуваних його представникам вигаданих висловлювань, не погоджуючись з поділом на московський і петербурзький напрями, і називав одних слов'янофілами, інших не-слов'янофілами. Він окреслив суспільнополітичні ідеали слов'янофілів: для Росії "настав час розвиватись самобутньо, з самої себе"; оминути епоху перетворення неможливо; "реформа Петра не могла бути випадковою"; настав час нам "розпочати бути, а не здаватись"; "поважати і любити лише людське" та "відкидати все, в чому немає людського, чи воно Європейське чи Азіатське"; "міцний політичний і державний устрій є запорукою внутрішньої сили народу"; "покірливість і любов є властивостями людської натури взагалі" [6, с. 221]. Як тоді, так і пізніше тлумачення суті, витоків й оцінка цього історичного феномену досить різноманітні: "дворянська утопія" (А. Валіцький), "світська релігійна філософія" (О. Каплін), паралель слов'янофільства і марксизму, бо обидва відштовхувались від гегелівської філософії, з якої перші взяли ідею Божественної світобудови, другі - ідею єдності матерії [7, с. 194].

Не вдаючись до з'ясування зовнішніх впливів на формування слов'янофільського світогляду дворянської інтелігенції, скористаємось визначенням М. Бердяєва, який називав його першою спробою виявлення загальнонаціональної самосвідомості, першою самостійною ідеологією. М. Бердяєв зазначає, що слов'янофіли не лише визначили нашу національну самосвідомість як релігійну за духом і метою, але і поставили перед нашою самосвідомістю основну тему, - тему Сходу і Заходу [8, с. 28]. Слов'янофільство зароджувалось у процесі дискусій в освічених колах суспільства про Церкву, релігію та віру і лише в цьому контексті - про історичне покликання Росії [7, с. 13]. Відтак, стрижень філософії ранніх слов 'янофілів складало релігійне питання. Отже, світські мислителі почали розробляти релігійну філософію. Її адепти, насамперед О. Хомяков, вважали, що будь-яке політичне питання в основі має релігійне підґрунтя, а поняття "релігія" є вужчим за поняття "віра", яка є визначальною в історичній долі кожного народу. Досліджуючи історіософію О. Хомякова, В. Керімов зазначав, що він не завжди розрізняв віру і релігію, як має бути: віра - невід'ємна частина народної психології, релігія - догматика, культ - зовнішня ознака буття [9, с. 9]. О. Хомяков заперечував звинувачення єзуїтами слов'янофілів у ворожому ставленні до поляків, ніби росіяни не сприймають латинство, вважаючи його союзником полонізму. Але запевняти, що ми (тобто народ) до релігійних міркувань домішуємо будь-яке національне суперництво, ще більше ніж неввічливість: це безумство, відзначав О. Хомяков [10, с. 175]. Одночасно він та його однодумці вважали православ'я непогрішимим, у зв'язку з чим обґрунтовували історичну місію Росії у православному світі, що відбувалось на фоні поширення антизахідних настроїв у суспільстві, які асоціювалися з патріотизмом. Запоруку прогресивного розвитку Росії вони вбачали не в наслідуванні Заходу, а в її самобутності, що відрізняло їх від західників. Таким чином, комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів обумовив вихідну парадигму раннього слов'янофільства, яку розвивали й модифікували їх наступники, розширюючи її суспільно-політичний зміст.

Відштовхуючись від зазначених ідейних засад та основного релігійно-філософського постулату слов'янофілів, маємо простежити його тлумачення молодшим, тобто останнім з ранніх ("класичних") слов'янофілів - І. Аксаковим Аксаков Іван Сергійович (1823-1886) - поет, публіцист, юрист, журналіст, громадський діяч, за суспільно-політичними поглядами слов'янофіл. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Аксаков Іван Сергійович.. На нього, як і на інших однодумців, впливали теоретичні конструкції О. Хомякова, І. Киреєвського, а також старшого брата К. Аксакова, однак він розробляв власний практичний підхід до реалізації релігійно-філософської доктрини слов'янофільства. Просопографічне Просопографія (від гр. "обличчя", "особа" та "пишу") - спеціальна історична дисципліна, що вивчає весь комплекс джерел біографічного та іншого характеру. дослідження передбачає всебічний розгляд історичної особи в контексті тогочасних реалій.

У формуванні світогляду І. Аксакова важливу роль відігравало родинне середовище, де панувала внутрішня моральна єдність, а також найближчі друзі: М. Погодін, Ю. Венелін та інші, які в будинку Аксакових, що був своєрідним культурним осередком, обговорювали актуальні суспільно-політичні проблеми. У 10-річному віці хлопчик цікавився політичними подіями, віддавав перевагу читанню газет. Іноді мірою покарання від батьків для нього була заборона займатись цією улюбленою справою. Освіту здобув в училищі правознавства, де дивував професорів своїми відповідями на поставлені запитання. Юнак добре знав юриспруденцію, літературу, філософію, грецьку і латинську, німецьку й англійську мови. Вже у 17-річному віці він чітко розумів своє покликання до громадської діяльності і був сформованою цілісною особистістю, вихованою в дусі патріотизму, що зумовило його слов'янофільські погляди, як і старшого брата [11, арк. 9-10, 14, 20]. Як зазначав І. Аксаков, щоб зрозуміти його суспільні ідеали, потрібно ознайомитися з листами, віршами, п'єсами, написаними ним. У різноманітних дискусіях стосовно петербурзького і московського напрямів суспільної думки він міцно стояв на позиціях москвофілів. Дехто із сучасників вважав, що І. Аксаков не належав до слов'янофілів, ймовірно через відсутність у нього крайніх поглядів порівняно з Костянтином, з яким він мав розходження у деяких питаннях [11, арк. 55]. Він не сприймав логічних апріорних висновків брата - теоретикаідеаліста, зроблених на давніх пам'ятках. І. Аксаков прагнув сполучати слов'янофільські ідеї з практикою: не спостерігати і розуміти народ, а жити з ним одним життям. Його слов'янофільство набуло вираження у суспільно-державних і релігійних постулатах, які він поширював через пресу, актуалізуючи проблему культурно-духовного впливу Церкви на суспільство в Російській державі.

І. Аксакова не задовольняла шаблонність, тобто зовнішній бік християнства. Його дратувало формальне виконання релігійних обов'язків, однак, він однозначно їх не заперечував і постійно самовдосконалювався, поглиблюючи свої релігійні почуття. Під впливом читання релігійних творів його легковажне ставлення до Церкви змінювалось на повагу до неї. Він намагався знайти відповідь на питання стосовно примирення релігії і мистецтва, язичництва з християнством. Після революційних подій 1848 р. в Європі, внаслідок яких не настало очікуваного оновлення суспільства, І. Аксаков упевнюється в думці щодо самобутнього шляху Росії та її історичної місії [11, арк. 71]. У 18491850-х роках він розуміє, що Європа повертається до старого порядку, а Росія перебуває у сплячці. Тоді відбувається корекція у його поглядах, розходження з братом, несприйняття безплідних розмов про національність, які ніяк не доходять до народу і не оновлюють життя. За його словами, для перетворення суспільного устрою на національних засадах потрібно мати науково обґрунтовану концепцію, що спирається на теоретичні та практичні дослідження минулого. Будучи прихильником безпосереднього спілкування з народом, вивчення його світогляду, побуту, він охоче робив це під час службових відряджень. Його вражала формально-бюрократична чиновницька система державного управління в глибинках і центрі Росії. У Бессарабії та Ярославській губернії він досліджував питання церковного розколу. Відзначаючи природну релігійність населення, І. Аксаков переконується у необхідності просвіти, заснованої на релігійних засадах. Він критично висловився на адресу православ'я, спостерігаючи священика з хрестом, який ходив серед натовпу на ярмарку, де розгулювали і безчинствували п'яні, що було ознакою святкування. На відміну від православних, розкольники поводились благопристойно. За його словами, "в здешней губернии православный значит гуляка, пьяница, табачник и невежда. Если б вы знали, как иногда делается страшно... Право, скоро Россия разделится на две половины: православие будет на стороне казны, правительства, неверующего дворянства и отвращающаго от веры духовенства, а все прочие обратятся к расколу" В окремих випадках цитати наводяться мовою оригіналу з метою збереження лінгвістичного колориту. [11, арк. 87-88].

Глибоке знання тогочасного суспільного устрою, життя в столицях і російській глибинці слугувало реальним базисом світоглядної позиції мислителя. На фоні розповсюдження в Росії матеріалістичного вчення І. Аксаков закликав до християнізації життя. Він нагадував революціонерам, що гасла "рівність, братерство", якими вони користуються, заповідані Євангелієм, однак, перекручені ними. Упевнений у вищості православ'я над католицизмом і протестантизмом, він вірував у його всесвітню місію, закидав інтелігенції за її відірваність від народу, пастирям, які переходять у стан так званої інтелігенції. У тодішній Росії непересічний мислитель спостерігав зростання байдужості народу до Церкви, схиляння до штунди, пояснюючи це формальним ставленням церковних пастирів до своїх обов'язків, недостатнім впливом на духовне життя парафіян [11, арк. 213, 221-222]. Причинами занепаду церковно-громадського життя своєї доби він називав відсутність общинного контролю за церковними фінансами, прихований розподіл прибутків Консисторією тощо. Виходом з такого становища вважав впровадження єпархіальної автономії, за якої парафіяльні та загальні збори представників від мирян і духовенства вноситимуть живий струмінь у церковно-общинне життя [11, арк. 228].

У релігійних питаннях І. Аксаков залишався прихильником не зовнішнього виявлення християнських почуттів, а внутрішнього. Він вважав за необхідне внести життєвий елемент у Православну Церкву, яка, на його думку, займала офіційно-службове становище в державі. І. Аксаков розумів Церкву як морально-релігійний інститут, який співіснує з державою. Відповідно до подвійної природи людини - тілесної і духовної, Церква і держава дають людям зовнішні та внутрішні основи життя, констатував Г. Соколов, дослідник церковно-суспільних ідеалів І. Аксакова [11, арк. 262]. Отже, цей зв'язок матеріальний і психологічний, але держава не повинна опікатися Церквою. Проте частина тогочасної інтелігенції не бачила жодних недоліків у цій сфері. Так, М. Погодін не погоджувався з І. Аксаковим, звинувачуючи у крайностях стосовно характеристики відносин Церкви і держави [11, арк. 237, 245-246]. І. Аксаков закликав дотримувати свободи совісті, що мало би йти на користь і Церкві і державі. Він давав роз'яснення щодо розуміння свободи совісті як важливої умови віри, без чого віра не є вірою. Держава до совісті не має стосунку, відаючи зовнішнім аспектом життя, вимагаючи дотримання порядку і законності від усіх громадян [11, арк. 272, 279]. Він не поділяв негативного ставлення свого брата до реформ Петра І та його оптимізму, ніби завдяки православ'ю відбудеться оновлення Росії. На його переконання, духовне оновлення російського і зрештою слов'янського світу можливе за умови внутрішньої реформи у самій Церкві. [11, арк. 99]. Саме за поверховість у церковно-релігійних питаннях він критикував петербурзький бомонд, який демонстрував барське "самовдоволення".

У листах до рідних та друзів, які піддавались цензурі, І. Аксаков несхвально відгукувався про тогочасну еліту, суспільно-державний устрій, негативно ставився до кріпосної залежності селян. Подібні висловлювання і взагалі діяльність слов'янофілів привертала увагу жандармів. На початку березня 1849 р. був заарештований Ю. Самарін, а 30 (18) березня - І. Аксаков (за співчутливе ставлення до Ю. Самаріна, про що він сповіщав у листі до батьків), якого за розпорядженням імператора Миколи І відпустили під нагляд поліції. У лютому 1851 р. І. Аксаков пішов у відставку з державної служби, зайнявшись впритул популяризацією слов'янофільських ідей. Після випуску першого номеру "Московского Сборника" цензура припинила видання, заборонивши І. Аксакову бути редактором [11, арк. 90].

Невдовзі він отримав пропозицію від Російського Географічного Товариства дослідити розвиток торгівлі на українських ярмарках. Восени 1853 р. І. Аксаков виїхав у відрядження і впродовж року вивчав провінційне життя тогочасної Російської імперії. У 1858 р. опублікована його праця "Исследование о торговле на украинских ярмарках", де на широкій джерельній базі висвітлено не лише питання торгівлі, але й надано багато інформації історичного, культурного, етнографічного змісту. Спостерігаючи суспільно-політичну ситуацію в Україні, він утверджувався в думці, що кабінетні мислителі вивчають давню Русь і зовсім не знають сучасну Росію. Торкаючись історії, дослідник зауважив, що його цікавить питання стосунків селян і поміщиків до указу Катерини ІІ, адже кріпосне право в Малоросії існувало до того de facto. Не оминув він і проблему впливу петровських реформ на Малоросію, хоч у прямому сенсі вони її не стосувались. Проте "вся шкода, що відбулась від перевороту для Росії, була передана їй від нас" [12, с. 97]. Після того, як Малоросія втратила свої життєві сили, їй залишається, за його словами, об'єднатись з Росією, російським народом, зажити спільним життям, зберігаючи свій національний колорит [12, с. 97]. У ХІХ ст. між українцями і росіянами неприязні не існувало. Характеризуючи суспільні настрої, дослідник підкреслив: за всієї нелюбові "хохлів до москалів", вони себе аж ніяк не відокремлюють від Росії, усвідомлюють постійно себе частиною великого цілого і жваво беруть участь у війні (Кримська війна 18531856 рр. - Н.Ш.) та всіх суспільних питаннях [12, с. 96]. Спілкування з харківськими мешканцями переконало його в тому, що слов'янофільський напрям суспільної думки, до якого він належить, так само як і "Московский Сборник", не принесе користі. Охочий до психологічних спостережень, І. Аксаков у листі з Харкова від 25 грудня 1853 р. писав, що багатьом його знайомим варто було б поїздити по різних кутках Росії. Це б змінило характер публікацій у пресі, адже ми пишемо статті й читаємо їх один одному, розуміючи все, а "простий народ не розуміє, бо ми не вміємо з ним говорити". Тому потрібно поширювати слов'янофільські ідеї, починаючи з азбуки, а не з теорій [13, с. ХХІІІ]. Не дивно, зауважує він, що слов'янофілів не розуміють, і не всі так думають, як вони. Винні в цьому самі члени слов'янофільського гуртка. У листі О. Кошелєву з Сум від 25 листопада 1853 р. повідомляв, що захоплюється Малоросією і згадує Костянтина, з яким не зміг би поділитись своїми поетичними враженнями, оскільки той зайнятий філософськими думками, "впадає в крайності, зводить гоніння на мистецтво" [13, с. ХІ]. Його зачаровувало українське жіноче вбрання, співучість української мови. Загалом І. Аксаков прихильно ставився до України, хоч пізніше у дискусіях про статус української мови виступав проти визнання "окремої малоруської літературної мови", водночас, не схвалював репресій стосовно "малоруського наріччя" [14].

Висвітлюючи у зазначеній праці стан ярмаркової торгівлі, дослідник вважав за необхідне пояснити назву "Україна", посилаючись на закони Російської імперії. За його словами, назва офіційно надана всім прикордонним місцевостям Росії, у т.ч. Курській і Тамбовській, зрештою залишилась в офіційному вжитку лише за Малоросією та Харківською губернією, яка, на відміну від Малоросійської, називається Слобідською Україною [15, с. 10]. У ті часи, коли Малоросія була дійсно Україною (до ІІІ поділу Речі Посполитої - Н.Ш.), тобто прикордонною стороною, вся торгівля Росії з чужими краями здійснювалась через Україну і через Польщу, яка була для Росії іноземною державою, відзначає він [13, с. 18].

Вивчаючи економічні питання в Україні, І. Аксаков безпосередньо спостерігав провінційне життя (побував ще в кількох губерніях), утверджуючись у слов'янофільських поглядах, які згодом як практик пропагував у періодиці. З метою набуття практичного досвіду у видавничій справі, вивчення західноєвропейського способу (як він висловлювався "начала") життя, у 1857 р. він здійснив першу поїздку за кордон: Німеччина, Франція, Італія, де познайомився з О. Герценом і декілька років був його таємним кореспондентом [16]. Повернувшись до Москви, пробував зайнятись видавничою справою. У 1858-1859 рр. І. Аксаков, будучи фактичним редактором журн. "Русская Беседа", осучаснив тематику публікацій (мав відділи науковий, політичний, критичний, економічний, слов'янський тощо), зосереджуючи увагу на соціально-економічних і суспільно-політичних питаннях. Мета створення Слов'янського відділу - інформування європейського читача у слов'янських справах, пробудження й підтримання у слов'янських народів почуття духовного зв'язку з Росією, без якого, на думку засновників, їхній власний, самобутній розвиток і процвітання - немислимі та неможливі [17, с. 15-16]. На сторінках "Русской Беседы", крім інших, публікувались твори українських авторів: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Максимовича [14]. Це позитивно впливало на формування іміджу журналу (І. Аксаков називав його науковим збірником) і слов'янофілів, однак, популярності серед молодого покоління вони не набули.

У 1860 р. І. Аксаков здійснює другу закордонну подорож до Німеччини, Австрії та слов'янськими землями. У Німеччині цікавиться наукою, філософією, внаслідок чого йому спадає на думку знайомити німців зі слов'янофільськими ідеями, і навіть за допомогою професора Мюнхенського університету Боденштедта, який володів російською мовою, він перекладав слов'янофільські статті [11, арк. 103]. В Австрії І. Аксаков спостерігав принижене становище слов'ян та їхнє сподівання на допомогу з боку Росії.

Після скасування кріпосного права у 1861 р. відбувається поступова еволюція пореформеного слов'янофільства у бік буржуазного лібералізму. Всередині їхніх прихильників спостерігається розходження в ідейних поглядах, послаблення критичної тональності стосовно західників. Історичні обставини, як внутрішні, так і зовнішні, вимагали зміни ідейної парадигми слов'янофільства. Наприкінці 1861 р. І. Аксаков почав видавати газету "День", яка набула популярності та принесла йому славу "пророка слов'янофільства" [16]. У програмній статті "Возврат к народной жизни путем самосознания" ("День", 1861, № 1) він писав, що слов'янофільське вчення, незважаючи на відхилення деяких його послідовників, чуже однобічності та виключності стосовно Заходу, звинувачення в цьому йдуть від тих, хто не добропорядний або не розуміє суті та є прихильником інших напрямів [17, с. 2]. Ненависть Заходу до Росії та й всього Слов'янського Православного Світу походить від глибоких і прихованих причин. Це, за його словами, антагонізм двох протилежних духовних просвітницьких начал і заздрість старезного світу до нового, якому належить майбутнє [17, с. 15]. Тому настав час вступити у боротьбу з публіцистикою Європи. Силу Росії в Європі І. Аксаков пов'язував з єдинокровними слов'янами. Ідейний напрям газети можна схарактеризувати кількома реченнями з передовиці: Для повного виявлення народного начала кожному народу потрібно виробити самосвідомість: "До такого ж життєвого випробування, до такого ж духовного подвигу покликана і Росія"... "Здається, Провидінню бажано вести Росію, і не лише Росію, але і всі Слов'янські народи, цим особливим, суворим шляхом розвитку" [17, с. 2]. Тобто метою публіцистичної та літературної діяльності І. Аксакова було пробудження народної самосвідомості.

Чимало уваги він приділяв висвітленню негативних рис у державно-суспільному житті Росії після Селянської реформи. Свої перші враження від Маніфесту про звільнення селян та відповідного "Положения" І. Аксаков повідомив у листі від 6-8 березня 1861 р. до Ю. Самаріна (співавтора цього історичного документа). Поряд з невимовною радістю від такої епохальної події, він висловив незадоволення суттю і казенною мовою документа, якого не зрозуміє народ. За три дні враження визначилось: "народ озадачен, смутен, оскорблен, вообще недоволен и несколько уныл. Поздравления с "волей" принимает сухо, они звучат как будто насмешкой" [18, с. 249]. "Положение" 19 лютого 1861 р. він назвав "дурацьким", висловлюючи незгоду з тим, що земля залишалась у поміщицькій власності [19, с. 68, 127].

Скасування кріпосної залежності селян та інші реформи 18601870-х років не виправдали сподівань І. Аксакова і багатьох його співвітчизників. За його словами: "старі борги, старі недоїмки! й історія як невблаганний кредитор, з рахунком у руках біжить позаду і вимагає розрахунку" [11, арк. 139]. Практичний слов'янофіл не сподівався на швидкий позитивний результат, адже доволі глибоким було коріння зла, та й покладатись особливо ні на кого - тогочасна інтелігенція не так уже й близько стояла до народу і не відзначалась палким патріотизмом. Він наводив приклади еміграції інтелігенції за кордон: у 1860 р. в Західну Європу виїхало 275 000 осіб, у 1864 р. лише в Парижі мешкало 56 000 росіян (врахуємо, що прошарок інтелігенції в Росії на той час був незначним) [11, арк. 142]. І. Аксаков пояснював, що з часів Петра Великого інтелігенція стоїть "до Росії потилицею", "прикута своїми думками до Європи через прорублене в неї вікно", "так само залишаються прикутими до неї і наші думки". Європа з тієї пори, відзначає він, є володаркою наших думок; у російській суспільній свідомості, як у дзеркалі, відбивається увесь процес її життя, не лише наукового, художнього, але і громадянського, і політичного [20, с. 167].

Провину за бездіяльність, неспроможність державного апарату здійснити позитивні зрушення І. Аксаков покладав не на установи, а на людей. Тому тогочасне суспільство він називав квазі-суспільством. На що спромоглась частина інтелігенції - це на критику попереднього (миколаївського) правління і констатацію відсутності чогось нового у розвитку російської суспільної думки того періоду. І лише окремі діячі виявились здатними до прийняття рішень, зокрема до скасування кріпосної залежності селян. У його публіцистичних статтях, листах до рідних і друзів провідною є думка щодо необхідності зближення інтелігенції з народом. Він писав з цього приводу: доки з раннього віку наших дітей виховуватимемо за кордоном, то навчимо їх "по-німецьки боятись російського простого народу і відмовляти йому в довірі". "Можливо боротьба з Європою допоможе зруйнувати нам це тяжке непорозуміння та доведе і нам і світу, що наша сила, наша міцність, наше спасіння - лише в народі і в народності" [21, с. 147-148]. Мислитель наполегливо доводив значення "сили і живучості внутрішнього об'єднуючого начала для гармонійного розвитку суспільства. Це об'єднуюче начало - народність". Умовою життєвої сили і могутності держави є "повага до своєї народності, до органічного свого начала". Інакше державі "буде постійно загрожувати примара сепаратизму" [21, с. 249]. Однак в атмосфері плазування перед іноземщиною, аксаківська публіцистика не знаходила бажаного відгуку у читача, прозахідна преса глузливо називала прихильників народних традицій "слов'янофілами", а уряд переслідував їх.

У стосунках із православними слов'янами в 1860-х роках І. Аксаков не використовував панслов'янських гасел, пропагуючи загальні ідеї їх майбутньої духовної і культурної єдності. Наприкінці 1860-х років панслов'янська ідеологія, яка поширювалась під впливом твору М. Данилевського "Россия и Европа", захопила його і членів Московського Слов'янського комітету. Вони змінили напрям своєї діяльності з культурно-освітнього на політичний, пропагуючи прискорити звільнення південних слов'ян і взяти їх у сферу впливу Росії [22, с. 230-231].

Після заборони газети "День" (1865) І. Аксакову не вдавалось зайнятись видавничою діяльністю, то ж він наполегливо працював як член, потім Голова Слов'янського комітету в Москві, який, після 18-річного майже незаконного існування, у травні 1877 р. перетворений на Московське Слов'янське Благодійне Товариство [23, с. 263]. За його ініціативи збирались кошти на потреби слов'янських родин Боснії та Герцеговини, де влітку 1875 р. спалахнуло антитурецьке селянське повстання, у вересні 1876 р. на допомогу сербам Петербурзький Слов'янський комітет виділив кошти в сумі 100 тис. руб. [22, с. 231-233]. І. Аксаков активно діяв під час Східної війни 1877-1878 рр., закликаючи співвітчизників надавати на неї пожертву. Його палка промова щодо Берлінського трактату (міжнародна угода, підписана 1(13) липня 1878 р., яка змінила умови раніше укладеного Сан-Стефанського миру на шкоду Росії - Н.Ш.) на зібранні Московського Слов'янського Благодійного Товариства стала приводом до його висилки з Москви у с. Варварино. Текст промови того ж року надруковано у Берліні, за яким простежується слов'янофільська логіка Івана Сергійовича. У своєму виступі він звинувачував російську дипломатію і владу за поступки на користь Англії та Австрії, критикував офіціозний журнал "чужестранных интересов" "Journal de St. Petersburg" (видавався на державний кошт), в якому писалось, що Росії не треба хвилюватись, її жертви не марні, безпека християн на Балканах надійна. Нагадав присутнім, що британський міністр оголосив своїм завданням "Оградить Турцию от новой победоносной Русской войны, как бы там ни мучились христиане". Промовець констатував, що "весь конгрес ніщо інше як відкрита змова проти Російського народу. Змова за участі самих представників Росії" [24, с. 15, 16]. Він засудив цю зраду, вважаючи її самозреченням Росії як "Главы и Верховной Представительницы Славянского и всего Восточно-христианского мира", що тягне за собою втрату поваги з боку слов'янських племен, як пише мислитель, наших природніх, наших єдиних союзників у Європі. Свобода, самобутній розвиток і розквіт духовних начал Слов'янської народності можливі для слов'ян лише в єднанні любові з Російським народом [24, с. 19]. У підсумку І. Аксаков назвав згаданий трактат "раболіпством" російських нігілістів не обтяжених історичною та національною свідомістю, які дивляться на народ "як на "tabula rasa", зневажають його органічно...". Державні нігілісти є небезпечними для Росії [24, с. 21].