Влада-власність і держава в епоху перших цивілізацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Влада-власність і держава в епоху перших цивілізацій

Розглянуто взаємодію влади-власності і держави в епоху перших цивілізацій. Увагу акцентовано на родових якісних характеристиках держави взагалі та специфіці східної держави, а також на змісті й етапах коеволюційної поступальної циклічності влади-власності і держави. Показано, що державна власність є ключовою формою об'єктивного владно-власницького привласнення, яка в основному підпорядкована діалектиці змісту і форми.

Якщо в раніше опублікованих у журналі матеріалах про суспільну та інституційну еволюції акцентувалося на її додержавних етапах, то в цій статті йдеться про виникнення і родові якісні характеристики держави, особливості її східного типу, коеволюційну взаємодію влади-власності та держави.

Держава: причини виникнення та якісні ознаки

Момент народження держави важковловимий не тільки через причини онтологічні - неминучу скритість минулого для сучасних дослідників, а й гносеологічну контекстуальність: у різних контекстах сутність держави, її ознаки, причини виникнення та інші характеристики "грають новими гранями". Таким чином, разом із збагаченням образу держави ускладнюється його визначеність.

Справді. Будучи, наприклад, вміщеною у соціально-класовий "простір", держава постає як "знаряддя експлуатації пригнобленого класу" (Ленін, 1974. С. 12), приватна власність бюрократії (Маркс, Енгельс, 1955. С. 272); теоретики права віддають перевагу трактуванню держави як втіленню права в суспільстві (Родлов (ред.), 1911. С. 64), для політологів - як основної політичної організації суспільства, що здійснює управління ним, охорону його економічної та соціальної структури (Ожегов, Шведова, 1991. С. 145); прихильники інституціоналізму бачать у державі насамперед сукупність і/або систему формальних інститутів і відповідних механізмів інфорсмента. Філософи й історики частіше акцентують увагу на декількох взаємопов'язаних змістовних характеристиках держави: політичних, соціальних, інституціональних, управлінських (Філософський енциклопедичний словник, 1989. С. 131). Зрозуміло, філософи, економісти, правознавці, політологи, соціологи та історики в дослідженнях держави не обмежуються якимось одним контекстом. Навпаки. Тому проблема поєднання різних контекстуальних характеристик держави в єдиному "тексті" є не тільки між-, а й внутрішньо-дисциплінарною. Не є винятком і фундаментальна економічна наука. Образ держави, що нею формується, багато в чому залежить від обраного контексту, так би мовити, ракурсу розгляду відповідної багатогранної реальності, а також ступеня досконалості і відповідності інтеграційних підходів, покликаних забезпечувати отримання і збільшення згаданого єдиного "тексту".

Контекст цього дослідження передбачає виявлення деяких "родових" характеристик держави, які стають "вловимими" почасти в її "утробному" стані, частково - в процесі болісного народження, частково - в "дитячі" роки, тобто саме в той період, коли початкова синкретична універсумність цивілізаційних універсумних утворень (цінотворень) активно трансформується в дуже складну систему відносно відокремлених елементів і процесів. Безумовно, держава як один із таких елементів є утворенням універсумним і суспільним. Але чи правомірно на цій підставі ототожнювати державу і цінотворення, державу і суспільство?

Як відомо, у філософії й науці не прийнято ставити знак рівності між державою і цивілізацією: зазвичай державу поміщають в ряду ключових ознак, що відрізняють цивілізацію від дикості і варварства. Відносно ототожнення держави і суспільства ситуація не така однозначна. Для нас важливі два аспекти такого ототожнення. По-перше, є думка, що в умовах крайньої східної деспотії суспільство "розчиняється" у всемогутній державі (Васильев, 1998. С. 118) і таким чином нічим не відрізняється від неї. Однак, при найближчому розгляді, виявляється уявний характер такої тотожності. Крайня деспотія відносно недовговічна, і за її межами відмінність держави і суспільства настільки зрима, що вимагає пояснень. Та й асиміляція деспотичною державою східного суспільства не знімає, а загострює, актуалізує питання про суть такого могутнього Левіафана.

По-друге, починаючи з Аристотеля, і аж до початку XIX століття, поняття "держава" і "громадянське суспільство" сприймалися, тлумачилися і використовувалися в нерозривній єдності. Так, у працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо акцентується їхній взаємозв'язок, подібність, а не відмінність (Мартыненко, 2011. С. 20-25). Гегель, з одного боку, визнає правомірність ототожнення понять "держава" і "громадянське суспільство", але тільки в тому випадку, якщо під державою розуміється єдність осіб як простої спільності, а не "субстанціальної єдності", яку можна порівняти з органічним тілом. З іншого боку, за Гегелем, громадянське суспільство відрізняється від сутності держави як вищої ідеї тим, що в цьому суспільстві ще не склалася внутрішня органічна єдність, воно ще роздирається протилежними інтересами приватних осіб і соціальних груп. У виданих після смерті Гегеля конспектах його лекцій громадянське суспільство визначається як "диференціація", яка виступає між сім'єю і державою, причому розвиток громадянського суспільства починається тільки після появи держави (Мартыненко, 2011. С. 25-26). У сучасних дослідженнях, як правило, акцентуються відмінності держави та громадянського суспільства. Наприклад, останнє визначається як форма горизонтальної інтеграції людської спільноти, позадержавна сфера життєдіяльності соціуму, сфера загальної взаємозалежності і т.д. Але практично всі автори дотримуються заданого в Новий час стандарту "європоцентризму" - громадянське суспільство отримує винятково західноєвропейську "прописку". Публікації про громадянське суспільство на Стародавньому Сході є мало не винятком з правил (Борзунов, 2001. С. 102-109).

Тематика цього дослідження "підказує" таку лінію зовсім не складних міркувань. Якщо взяти до уваги "всюдисущість" держави, тобто її історичну присутність і на Заході, і на Сході, а також визнану практично всіма дослідниками взаємозумовленість держави і громадянського суспільства, то, щонайменше, нелогічно відмовляти в праві на існування східному громадянському суспільству. Якщо на певному етапі еволюції будь-якого східного цінотворення його вибрані історією представники утворюють державу і таким чином стають громадянами, то внаслідок цього їхня життєдіяльність аж ніяк не вичерпується державними обов'язками і правами і не обмежується рамками держави, навіть якщо вона суть деспотичний монстр. Адекватною сферою недержавної життєдіяльності громадян держави є громадянське суспільство. Воно представляє лише частину суспільного організму цивілізації, в якому взаємодіють, зокрема, громадяни і не громадяни. В цьому разі йдеться не про формальний статус, а про ступінь реальної залученості в державні справи. Як би це не здавалось парадоксальним, але велика ступінь такої залученості може каталізувати велику розвиненість позадержавної суспільної громадянськості. Зрозуміло, ця залежність не беззастережна і може по-різному проявлятися в унутвореннях з різними формами державного правління і устрою, а також політичними режимами. Безумовна лише історична нерозлучність держави і громадянського суспільства.

Представлені міркування про відмінності суспільства, громадянського суспільства і держави є пропедевтичними в тому сенсі, що окреслюють певну область пошуків достовірності держави самій собі. Однак прихованою залишається змістовна визначеність держави. Звичайно, в певному значенні вона задана обраним дослідним контекстом - потрібно вивчати не державу взагалі, а саме східну державу і саме в "грудному" і "дитячому" віці з урахуванням попередньої універсумної еволюції, звертаючи увагу на детермінованість її якісних ознак причинами її ж народження. Але ця заданість не справляє враження навігатора, що полегшує вихід з лабіринту.

В ряду звичайно згадуваних причин виникнення держави - штучна концентрація населення і/або його різке зростання; завоювання або військове об'єднання територій; ослаблення або дискредитація влади в умовах складних завдань; рішуча невідповідність старих методів управління новим важливим завданням; громадянське протистояння; різного роду кризи (Гринин, 2002. С. 31) - важко знайти явні вади, оскільки кожна з причин підтверджена історичним досвідом. Правда, зазначений ряд не може бути визнаний вичерпним не тільки в сенсі відсутності в ньому інших специфічних причин, наприклад, необхідності підпорядкування соціальних низів аристократичним верхам. Будь-яке особливе і специфічне є своєрідною еманацією чогось загального і субстанціонального. Неважко переконатися, що такими для перерахованих специфічних причин є експансія і ускладнення соціально-політичної, економічної та інституційної діяльності, а також універсумних утворень до цивілізаційного рівня. Вказівка на цивілізаційний рівень утворень принципово важлива, оскільки акцентує на необхідності фундаменталізації і конкретизації аналізу причин народження і ознак давньосхідної держави, бо перераховані вище, в певному розумінні, можуть пояснити виникнення не тільки держави, а й владної групи племені або племінного союзу (ПС).

Демографічне розширення ПС, провідний етнос якого знаходиться у висхідній фазі свого життєвого циклу, неминуче супроводжується територіальною експансією за межі звичного місцерозвитку і зіткненням з етнічно і духовно чужими ПС, вождівствами і племенами. Життєво імперативне об'єднання, добровільне і/або примусове, в єдине утворення (умовно кажучи, в союз ПС і племен (СПСП)) десятків тисяч людей, більшість яких належить до етнічно неспоріднених ПС і племен, освоєння нових величезних територій (навіть за мірками розвиненого ПС) з різноманітними, у тому числі, незвичними природними умовами, а, отже, і способами добування засобів існування, не могло бути забезпечено тільки стандартними інститутами ПС.

Отже, домінування етнічної неоднорідності за провідної ролі пасіонарного "корінного" етносу, несумірні зі звичайним ПС демографічний склад, а також масштаби і різноманітність колонізованих територій є етнодемографічними причинами виникнення і ознаками державного універсумного утворення. У зв'язку з цим принципово важливі, по-перше, державотворча роль підвищеної пасіонарності провідного етносу, бо саме його активність багато в чому забезпечує становлення і зміцнення адекватної східній державі суперетнічної системи, і, по-друге, пов'язане ускладнення, з одного боку, територіальної ("горизонтальної") будови державного утворення1, а з іншого - "вертикальної" ієрархії, в якій виділяються центральний, регіональний та місцевий рівні.

У відповідь на такі масштабні "зовнішні" виклики і завдяки логіки еволюції і самоорганізації утворень відповідним чином ускладнюється людська діяльність - політична, соціальна, духовна, інституційна, економічна. Політичне упорядкування нової великої і переважно різнорідної державотворчої спільності як єдиного цілого, тотальності, є справою у сто крат складнішою, ніж подібне упорядкування ПС, а тому передбачає пошук і закріплення відповідних підвидів і елементів політичної діяльності. Які з них найбільш характерні для ранньої давньосхідної держави? По-перше, редистрибуція ключових політичних, соціальних, інституціональних, економічних "повноважень" - функцій і механізмів, що забезпечують їхнє виконання: їхня концентрація на вищому рівні ієрархії, розташованому, як правило, в міських поселеннях як осередках штучного опредмечування, з подальшим розподілом. В останньому, по-друге, слід розрізняти, принаймні, два потоки. Перший пов'язаний з небаченою в ПС спеціалізацією і професіоналізацією верхнього рівня владної ієрархії, ступінь складності якого покликана бути сумірною ступеню складності цінотворення. Про це, зокрема, свідчить поява численних "відомств" - військового, поліцейського, фіскального, казначейського, господарського, судового та ін., а також відповідних посадових осіб (чиновників), яким делегувалися цілком певні повноваження. Другий потік передбачає передачу на регіональний і місцевий рівень ряду повноважень, які визначаються центром. Процедури їхнього визначення і передачі можуть бути примусовими (їхня роль помітно зростає), погоджувальними, змішаними, але в будь-якому разі закріплюють жорсткий контроль центру і регулярну звітність перед центром. Контрольні функції відокремлюються від виконавських.

По-третє, з метою ослаблення потенціалу відцентровості і підвищення ефективності управління регіональним і місцевим рівнем цінотворення центр ініціює перехід від "природного", родового принципу поділу цінотворення до "штучного" (Гринин, 2002. С. 15), адміністративно-територіального. Як правило, ступінь домінування останнього над першим пропорційний ступеню державної централізації східних цінотворень. По-четверте, підвищенню управлінської ролі центру служить і монополізація насильства, примусу і покарання. Відповідно невід'ємними атрибутами держави стають армія, в тому числі, її професійна складова, поліцейські сили, суди і т.п. По-п'яте, активна законотворчість і здійснювані спроби кодифікації звичаєвого права і систематизації законів диктуються не тільки прагненням до легітимації насильства, а й об'єднавчими процесами: централізоване право і закон були покликані стати додатковими політичними скріпами різнорідного і аморфного цінотворення.

Діяльність держави є власне політичною в тій мірі і остільки, оскільки вона представляє, виражає і захищає інтереси не якоїсь соціальної групи, стану, а державного утворення, цінотворення загалом. Йдеться про суспільні інтереси двох родів:

1) загальних для всіх громадян і негромадян, що утворюють цінотворення, соціальних груп і прошарків;

2) синергетичних, які виступають результатом взаємодії інтересів індивідуальних, групових, станових і загальних. Цілком очевидно, що така власне політична діяльність аж ніяк не була "альфою і омегою" давньосхідної держави. Вона успадкувала від владної групи ПС (ВГ ПС) досить значний соціальний активізм. Про що йдеться? Сприйнявши арсенал соціального упорядкування ПС, держава рішуче "просунулася" принаймні в трьох напрямках: 1) законодавче закріплення соціальної нерівності, в тому числі, особливого статусу і привілеїв родової аристократії, а також громадян; 2) визначення соціального становища, прав і обов'язків утверджуванців і призначенців;

3) легітимація і застосування механізмів насильства не тільки щодо чужих і не громадян, а й щодо своїх. Хоча насильство щодо своїх було більш лояльним, вибірковим, в ряді випадків передбачало погоджувальні процедури, Рубікон був перейдено. В соціально-політичній діяльності держави, спрямованої на поєднання суспільних, групових й індивідуальних інтересів, стратегічний пріоритет був закріплений за інтересами аристократичними і корпоративними груповими, а також індивідуальними інтересами правителя.

Такому закріпленню підкоряються і зусилля держави в духовній сфері. Не без її активного впливу, в тому числі на жрецьку "вертикаль", що формується з її участю, сакралізація правителя (государя) досягає апогею: він проголошується або сином головного Бога, або самим Божеством , яке вінчає ієрархію центральних, регіональних та місцевих божків і духів. Для соціальних низів справа подається таким чином, що подібність ієрархії світської влади ієрархії богів освячена самими богами як небесними начальниками. Звичайно, не можна ігнорувати і об'єднавчу, зміцнювальну роль подібних релігійних реформ, як і проектів просування державної мови і "титульної" писемності. В обов'язковому порядку ними повинні були володіти родова знать і чиновники всіх рангів. Навчання останніх, а також виховання родовитих нащадків здійснювалося і контролювалося на найвищому державному рівні, що, безсумнівно, сприяло формуванню "елітарної" культури, що відповідає "елітарним" стандартам життя в широкому сенсі.

В умовах протоінституціонального ускладнення і примноження різноманітності державотворчого унутворення, чергового історичного порушення балансу між більш різноманітними природними стандартами і новими технологічними патернами, з одного боку, і наявними суспільними інститутами - з іншого, потрібні були відповідні зрушення в інституційній діяльності. Перш за все йдеться про формування ієрархії політичних, соціальних, економічних інститутів, своєрідною моделлю якої стала ієрархія богів , а також оформлення зовнішніх інституційних меж державного утворення або цінотворення. Це було б неможливо без випереджаючого творіння відповідних макро (центральних), мезо (регіональних) і мікро (місцевих) власне інститутів, активної трансформації протоінститутів, перш за все, мезо і мікро. Внаслідок такої масштабної інституційної творчості і залучення в неї керівництва всіх рівнів владної ієрархії сам процес створення власне інститутів і трансформації протоінститутів рано чи пізно повинен був бути впорядкований, інституціоналізований. Разом із утвердженням власне інститутів створення і трансформації інститутів (наприклад, порядку і процедур законотворчості) вказане домінування власне інституційної діяльності в системі інституційної життєдіяльності і власне інститутів над протоінститутами стає перманентним, а її ключовим суб'єктом стає держава.

Володіючи таким потужним неекономічним потенціалом, держава не могла залишатися байдужою до економічних причин свого народження і їхніх наслідків. Будучи викликаною до життя, в тому числі зростанням масштабів ускладненої простої кооперації, розвитком ускладненої кооперації ускладнених простих, простих і найпростіших діяльнісно-кооперативних утворень у будівництві і експлуатації іригаційних споруд, землеробстві, скотарстві, ремеслі, держава стала найбільшим "господарником" і управлінцем. Йдеться не тільки про палацове господарство, доходи від якого стали порівнянні з обсягами стягуваної ренти-податку, храмове господарство, а й про всю "общинну економіку", військову справу, торгівлю. Держава стала гідним "наступником" ВГ ПС у вилученні та централізації левової частки надлишкового продукту і частини необхідного продукту, перш за все у формі ренти-податку з общинників, ремісників, торговців, а також данини з населення підкорених земель. Зрозуміло, все це було б неможливим, якби держава не стала абсолютно домінуючим суб'єктом влади-власності. Цей пункт вимагає спеціального розгляду, бо діада, "зв'язок" "влада-власність - держава" (ВВ-Д) є центром кристалізації та еволюції перших східних цивілізацій.

З одного боку, з урахуванням результатів сучасних досліджень стейтогенезу, в розглянутих вище специфічних якісних характеристиках давньосхідної держави неважко виділити деякі риси, які є спільними для всіх держав. 1) Очевидно, що держава - продукт універсумної еволюції, а тому - носій її генів, мемів і унів. 2) У зв'язку з цим держава в широкому сенсі може бути представлена як або особливим чином організоване суспільство, або громадянське суспільство.

3) У різних дослідницьких контекстах і акцентах можуть домінувати різні вузькі смисли держави. Так, у політико-соціально-економічному відношенні держава - це особлива організація, що представляє суспільство загалом, його потреби та інтереси, в тому числі, економічні, що забезпечує узгодження інтересів різних соціальних верств (груп) і/або економічних суб'єктів, а також захищає інтереси, перш за все найбільш впливового соціального шару (групи) і/або економічного суб'єкта. З інституційних позицій держава є системою власне інститутів, покликаних упорядковувати життєдіяльність суспільства і його різних складових, а також формування самих власне інститутів. В інших контекстах або ракурсах держава може трактуватися як особливий орган влади і насильства; сукупність професійних політиків і управлінців, які представляють суспільство і його основні соціальні верстви (групи); основне політичне утворення країни і т.д.

З іншого боку, в сучасній літературі домінує погляд на владно-власницькі відносини як іманентні східним і ранньосередньовічним європейським суспільствам і державам, тобто як специфічні, особливі, а не загальні для всіх держав. Але тоді еманацією якого загального є це специфічне? Очевидно, пошук співвідношення загального і особливого в діаді ВВ-Д доцільно продовжувати, маючи на увазі їхню диференційованість, складовість, а не синкретичність . Зокрема, не позбавлене сенсу таке припущення: якщо зачаття і народження держави відбувається в умовах панування влади-власності, то цілком імовірна початкова трансляція і закріплення в унотипі держави деяких унів, якостей влади-власності. Іншими словами, влада-власність надає державі не тільки специфічні східні, але і загальні якості, ті інваріанти, які іманентні будь-якій державі, незалежно від місця і часу її існування.

Про поступальну циклічність державної влади-власності

У становленні великого державотворчого утворення - СПСП, як безпосереднього результату руху розглянутих раніше суперечностей (Тарасевич, 2013. С. 239-296) , як правило, провідну роль відіграють найбільш потужні, державоформуючі ПС-и (ДФПС), очолювані пасіонарними вождями, що мають відповідні видатні особисті якості - СЛСол. В процесі досить тривалого об'єднавчого періоду, що включає військові та мирні відцентрові "інструменти", досить певними стають обриси верхнього (центрального), регіонального та місцевого рівнів державного цінотворення (держцінотворення). Центр представлений владною державною групою (ВДерГр), яка, як правило, включає вождів ДФПС-ів, їхні родові клани, деяких вождів ведених (захоплених) ПС-ів, вищих жерців, а також найбільш важливих неродовитих призначенців . На чолі регіонів затверджуються вожді ДФПС-ів, в підпорядкуванні яких знаходяться вожді ведених ПС-ів, а також призначенці. На місцях керівні функції виконують глави племінних общинно-кланових груп .

В умовах формування і зміцнення держцінотворення неминуче змінюються всі компоненти мережі влади-власності, а отже, трансформується і характерна для зрілого самостійного ПС ПОКлКр форма влади-власності, провідними суб'єктами (акторами) якої є вождь і владна група ПС. Застосовані вождями і владними групами ДФПС-ів (ВГ ДФПС) спроби поширення цієї звичної форми на нові, захоплені об'єкти, могли бути вдалими лише частково, до того ж - на короткий період. Взяти, наприклад, насильницьке захоплення земель і надлишкового продукту ряду ведених ПС-ів. З одного боку, вожді та ВГ ДФПС діють способом, апробованим під час минулих захоплень чужих племен. Більша частина захоплених земель і надлишкового продукту надходить у повне розпорядження вождів ДФПС-ів. Левова частка цієї частини поповнює палацові господарства вождів ДФПС-ів з можливою передачею частини цієї частки родичам і деяким неродовитим призначенцям у володіння і управління. Менша частина зазначеної більшої частини земель може направлятися в пряме володіння і управління членам родового клану (РК) ВГ ДФПС-у , а також найбільш умілим і відданим призначенцям. Зрозуміло, що надлишковий продукт з таким чином розподіленої більшої частини земель привласнюється вождями ДФПС-ів і найбільш наближеними до них членами владної державної групи (ВДержГр).

Менша частина земель і надлишкового продукту підкорених ПС-ів, звичайно, може бути залишена в розпорядженні їхніх вождів і ВГ. Однак більш імовірний інший варіант. Якщо вождь і його РК не знищуються, то в кращому випадку вони стають утвердженцями, що не втрачають частину привілеїв, а в гіршому - розділяють долю неродовитих призначенців.

З іншого боку, вже в середньостроковому періоді підтримання жорсткої ієрархії між В ДержГрою і захопленими ПС-ми, через їхню віддаленість від центру, різнорідність, специфіку природних умов, землеробства і скотарства, тобто природних стандартів і технологічних патернів, вимагало, по-перше, значного збільшення кількості неродовитих призначенців і, по-друге, особливих особистих, в цьому випадку - господарських, здібностей членів ВДержГр і призначенців. Отже, в ПОКлКр привласнення зростає роль корпоративної та особистої складових.

В цей початковий період становлення держцінотворень між вождями та ВГ-ми ДФПС-ів домінують гетерархічні зв'язки. Для налагодження доцентрової синархічності останніх за допомогою насамперед погоджувальних механізмів і процедур між членами ВДержГр-и, особливого значення набувають їх особисті якості - СЛСол, що відповідають новим викликам. Відносно захоплених земель і нових просторів на перший план виходять господарські навички вождів, членів їх РК-ів і призначенців, вміння розібратися у відносно нових для них природних стандартах, операціях і діяльності, створити єдине господарство з господарств ПС-ів і племен, що увійшли до нього, внести корективи до відповідних протоінститутів і власне інститутів привласнення землі та надлишкового продукту і власне інститутів привласнення зазначених інститутів. Тому не випадково, звичайно, за інших рівних умов , у повній відповідності з протоінститутом меритократії на посаду вождя ВДержГр або правителя вибирається найбільш умілий господарник і управлінець.

Зрозуміло, в ПОКлКр-му розпорядженні, володінні та управлінні вождів і ВГ ДФПС-ів залишалися їхні споконвічні землі та левова частка виробленого на них надлишкового продукту. Однак частина останнього вже повинна була направлятися в казну правителя ВДержГр для вирішення завдань, подібних до тих, які раніше вирішували ВГ самостійних ПС-ів. На захоплені ж землі чим далі, тим більше поширювався "режим" особисто-персонального корпоративно-кланового присвоєння (ОПКрКл). Таким чином, вождь ДФПС-а був суб'єктом і ПОКлКр розпорядження традиційними союзно-племінними землями, і ОПКрКл-го розпорядження - знову захопленими, що, з одного боку, зміцнювало його лідерські позиції у ВГ ПС-у, а з іншого - визначало його статус у ВДержГр-і. У середньостроковому і, особливо, в довгостроковому періоді в результаті взаємодії ПОКлКр-ої і ОПКрКл-ої форм привласнення землі та надлишкового продукту помітно посилювалася значущість корпоративної складової першої та персональної складової останньої.

Подібним чином трансформується привласнення інших ключових об'єктів. Так, в корпусі загальних олюднених СЛС (СЛСолзг) виділяється і активно розвивається нова складова - назвемо її державницькою (СЛСолзгД), яка "відповідальна" за вирішення складних завдань державного будівництва. Основними суб'єктами привласнення цих сил є правитель і члени ВДержГр-и, оскільки саме вони виступають носіями "зародків" і елементів зазначених сил. їх трансляція на цьому етапі має переважно генераційний характер, хоча вже діють школи для навчання, в тому числі, і призначенців. У будь-якому випадку, ОПКрКл привласнення СЛСолзгД ще не стає домінуючим у порівнянні з ПОКлКр-им привласненням СЛСолзгПС, а реальні претензії правителя ВДержГр-и на останні вельми далекі від ним бажаних. Це справедливо і для інших об'єктів та інститутів привласнення об'єктів. Спочатку ОПКрКл-у форму привласнення "отримують" тільки 1) власне інститути привласнення захоплених земель і виробленого на них надлишкового продукту; 2) необхідні для захоплення, утримання земель і вилучення надлишкового продукту об'єкти і власне інститути насильства і редистрибуції. Зрозуміло, суб'єктом такого ОПКрКл-го привласнення є правитель і члени ВДержГр-и, в тому числі, по праву "авторів" зазначених власне інститутів. Власне і протоінститути, що впорядковують привласнення подібних перерахованим об'єктів в рамках ДФПС-ів, як правило, залишаються об'єктами ПОКлКр-го привласнення.

ПОКлКр форма залишається панівною і для інститутів моральності-моралі (ІММ) ВГ ДФПС-ів, але "дає збої" щодо дозріваючих ІММ ВДержГр-и, перш за все власне інститутів моралі (ВІМ ВДержГр). Хоча безпосереднім "будівельним матеріалом" для них послужили відповідні союзно-племінні ІММ, необхідно було врахувати специфіку як самої ВДержГр і держцінотворення в порівнянні з ВГ ПС-у і ПС-ом, відповідно, так і характер відносин між ВГ ДФПС і ВДержГр-ою, з одного боку, і родовою аристократією підкорених ПС - з іншого. Імперативи соціальної "спорідненості" диктували вироблення інших інститутів взаємодії з аристократією, ніж з низами.

Слід враховувати ще одну важливу обставину. На початку "життєвого циклу" держцінотворення ВІМ притаманний переважно "надбудовний" характер: їхній ареал обмежений ВДержГр-ою і аристократією, а за ступенем легітимності вони поступаються ІММ ПС-ів, в тому числі, внаслідок відомої нестійкості - виборність і змінюваність правителів, які нерідко представляють різні родові лінії, аж ніяк не сприяють наступності "курсу". Однак, з іншого боку, в процесі такої змінюваності ВІМ неминуче поповнюються елементами, що збільшують їхні (ВІМ) адаптаційні і експансіоністські можливості, їхню "чутливіть" до спільних ІММ (ІММсп). Іншими словами, ІММ ВДержГр-и, як об'єкта ОПКрКл привласнення, ускладнюються і "прагматизуються".

Одночасно здійснюється їхнє правове закріплення. У народжуваних таким чином державних власне інститутах права (ВІПД) абсолютно домінують власне інститути, що закріплюють верховне становище ВДержГр-и (ВІП ВДержГр). Політичні ж ВІПД, що надають правовий статус держцінотворенню як цілісності та ІММсп, є веденими і нестійкими, що цілком відповідає "хиткості" раннього держцінотворення. Формування і зміцнення ВІП ВДержГр-и безумовно випереджає "налаштування по їхньому камертону" компонентів майбутньої системи інститутів права держцінотворення, в тому числі, регіональних і місцевих.

Суперництво вождів ДФПС-ів за лідерство у ВДержГр-і виражається в "боротьбі" не тільки союзно-племінних ІММ, інститутів ре дистрибуції (ІР), а й інститутів релігії (ІРл). Ймовірно, вже в пізньому великому ПС-і починається трансформація полідемонізму в політеїзм. Перетворення ряду звичних духів у могутніх, недоступних і пойменованих богів зазвичай пов'язується, насамперед, із утвердженням соціального розшарування і сакралізації ВПС і ВГ ПС. Не без усвідомленої духовної діяльності жерців і шаманів, заохочуваних "світською" владою, боги підпорядковують духів, відтісняючи їх на нижчий щабель релігійної ієрархії. Поступово остання набуває обрисів земної владної ієрархії. ВДержГр-а каталізує політеізацію та ієрархізацію богів. Очевидно, головними стають боги ДФПС-ів, в їхнє підпорядкування потрапляють численні регіональні та місцеві божки і духи. Але все це передбачає розробку і задіяння нових власне інститутів релігії (ВІРл) і погоджувальних процедур, які стають об'єктами ОПКрКл-го привласнення ВДержГр-и, як їхнього колективного творця і розпорядника.

ОПКрКл-а форма влади-власності відповідає етапу незрілих форм конфедеративного устрою раннього держцінотворення, виборності правителя ВДержГр-и, зміцненню останньої, посиленню її конкурентних позицій в суперництві з ВГ-ми ПС-ів. Такому посиленню ВДержГр-а багато в чому "зобов'язана" порівняно більш вільному від "тягаря" персоналістичності особистісному началу. Йдеться про його більшу гнучкість, адаптивність, рухливість та інновативність в порівнянні з началом персональним. Однак, як свідчать історичні факти, раніше чи пізніше виборність правителя поступається позиції успадкованості вищої посади ВДержГр-и. Чому? Не претендуючи на повноту пояснень і на додаток до вже сказаного щодо значущих для раннього держцінотворення причин переходу до успадкованості в племені та ПС-і, акцентуємо на деяких обмеженнях особистісного начала О держцінотворення ПКрКл-ої форми привласнення.

По-перше, в генераційному сенсі особистісність неминуче передбачає персоналістичність, бо, якщо син природним чином, тобто не стільки внаслідок своїх особистих якостей, скільки свого народженням детермінованим положення, успадковує СЛСол свого батька, то чи слід миритися з іншим порядком привласнення земель та доходів, здобутих батьком "в поті чола його"? До того ж успадкованість знайшла статус базового протоінституту на союзно-племінному і племінному рівні, а ПОКлКр-а форма привласнення довела свою життєздатність у конкуренції з іншими формами, в тому числі, з ОПКрКл-ою, зрозуміло, з урахуванням неминучого посилення корпоративного начала.

По-друге, прагнення до утвердження пріоритету успадкованості і персональности було спільним для членів ВДержГр-и, перш за все вождів ДФПС-ів, через кінцеву мету боротьби за лідерство. Повнота отриманої влади і пошани в держцінотворенні не повинна була поступатися владним повноваженням і престижу "спадкового" вождя ДФПС-у.

По-третє, потужним засобом досягнення заповітної мети служила досягнута обраним правителем, завдяки його особистим якостям, економічна і військова міць, яка в резонансі з підвищеною пасіонарністю його самого і представленого ним етносу була покликана забезпечити посилення централізації держцінотворення. Не можна недооцінювати і вже згадувані чисто технологічні імперативи: наприклад, єдність і взаємозв'язок природних стандартів Нілу припускали адекватні "наскрізні", а не розділені кордонами номів, технологічні патерни. Важливу роль відігравав і "активний баланс" доходів членів ВДержГр-и від нового стаус-кво та їхніх витрат від протистояння, в тому числі, військового.

Разом із утвердженням успадкованості посади правителя ВДержГр-и авторитет його особистості перемагається авторитетом зазначеної посади, а ОПКрКл-а форма влади-власності поступається лідерством ПОКрКл-ій формі. Зміна лідерства супроводжується процесами, дуже подібними до розглянутих раніше (Тарасевич, 2013. С. 263-266) процесів утвердження успадкованості в ПС-і. Так, левова частка знов захоплених земель і виробленого на них надлишкового продукту привласнюється правителем і його кланово-корпоративною групою (КлКрГр)11. Поповнюючи палацове господарство правителя, вони зміцнювали матеріальну базу державної власності, яка в цей період становить усього лише форму ПОКрКл-го привласнення. Спираючись на отриману таким чином додаткову економічну та військову міць, правитель претендує на значно більшу частину надлишкового продукту, виробленого на землях ДФПС-ів та їхніх вождів, ніж це "приписувалося" ОПКрКл-ою формою привласнення. Втім, цим "апетити" правителя і особливо його наближених не обмежуються через надії отримати у володіння і управління більші масиви земель і таким чином примножити престиж і багатство.

Боротьба між правителем, його КлКрГр-ою і регіональною родовою аристократією, у тому числі представленою у ВДержГр-і вождями, за привласнення землі та надлишкового продукту в коротко- і середньостроковому періоді триває з перемінним успіхом. У тривалому періоді їхні сили відомим чином урівноважуються, і перерозподіл землі і надлишкового продукту між ПОКрКл-ою і ПОКлКр-ою (характерною для ПС) формами влади-власності досягає стану, який в основному відповідає синархії незрілих форм федеративного державного устрою .

Якщо ОПКрКл привласнення СЛСолД передбачало їхній відомий динамізм - "міграцію" між провідними родовими лініями, що змінюють одна одну на вершині владної ієрархії, то в умовах ПОКрКл привласнення зростає ступінь "закритості" СЛСолД. За прикладом жерців правитель оберігає секрети державницьких знань, умінь і навичок навіть від родичів, а його повчання і настанови спадкоємцю аж ніяк "не розходяться масовим тиражем". Родичів, утвердженців і призначенців дозволяється навчати тільки тому корпусу знань і умінь, який необхідний для виконання покладених на них функціональних обов'язків. Розголошення управлінських знань і таємниць не допускалось, а про всі "know how" наказувалося повідомляти або самому правителю, або уповноваженим на те посадовим особам. Оскільки, ймовірно, саме в розглянутий період завершується виділення контрольно-наглядової діяльності з управлінської, остільки об'єктом "стеження" стає не тільки ведення регіональних та місцевих "відділень" палацового господарства, порядок і обсяги вилучення в казну надлишкового продукту, а й володіння та використання СЛСолД. Чим не передтоталітарна система?

Посилення економічної та військової могутності правителя, монополізація розпорядження СЛСолД, яка активно прогресує за його ініціативою, дозволяють йому все частіше зводити погоджувальні процедури ВДержГр-и до дорадчих і залишати за собою прийняття ключових рішень, в тому числі в частині творіння і легітимації власне інститутів, трансформації протоінститутів, а також їх привласнення вкупі з відповідними об'єктами. Так, хоча військова дружина правителя, як правило, була вже могутнішою за дружину будь-якого з вищих родових аристократів (колись вождів ДФПС-ів), вона все ж поступалася сукупній потужності подібних дружин і була нездатна без їхнього сприяння вести успішні загарбницькі війни і протистояти агресору. Проте здебільшого правителю вдавалося ініціювати і закріплювати інституційно такі погоджувальні процедури, які сприяли поступовій монополізації ним застосування військової сили спочатку в зовнішніх зносинах, а потім і в самому держцінотворенні.

Можливо, що в цей період інституційний порядок редистрибуції надлишкового продукту ще передбачав характерне для ОПКрКл-ої форми влади-власності виключне право регіонального лідера на збір і концентрацію у своїх руках всього обсягу ренти-податку з низів з подальшою відправкою його певної частини в казну правителя. Однак більш вірогідним видається інший порядок: або вказаний процес контролювали призначенці правителя, або вони самостійно стягували з платників заздалегідь встановлену "казенну" частку ренти-податку. У будь-якому разі ПОКрКл-е розпорядження об'єктами й інститутами насильства і редистрибуції поступово концентрувалася в руках правителя держцінотворення.

Успадкованість вищої посади у ВДержГр-і надає значно більшу стійкість ІММ верхів (ІММв) і відповідних їм ВІМв. Однак вона аж ніяк не статична. По-перше, за активної участі правителя гетерархія ІММв і ВІМв, що склалася раніше, трансформується в синархію з чітко вираженими нормами його сакралізації і верховенства в ряду вищих аристократів. По-друге, зазначені інститути виходять за вузькі для них межі ВДержГр-и з тим, щоб отримати переконливу легітимацію, в тому числі для низів, і послужити тим моральнісно-моральним "камертоном", за яким будуть "налаштовані" і загальні (майбутні загальнолюдські) ІММ, і специфічні ІММ різних етнічних і соціальних груп. По-третє, разом з інтенсивним продукуванням ВІМ не тільки для верхів, а й для низів, робляться зусилля з переходу ВІМ в розряд протоінститутів II роду, тобто тих традицій, які є легітимними за визначенням.

Нове "дихання" отримують інститути права. Наступність сприяє не просто спадковості законотворчості. Робляться перші спроби кодифікації права, сполучення і ув'язки в єдину систему "писаного" правителем і звичаєвого права, в правовому порядку закріплюється статус правителя, аристократії, повноправних і неповноправних. Вірогідно, утвердження ПОКрКл-го привласнення таким чином упорядкованих власне інститутів права держави (ВІПД) вже передбачає розробку відповідних власне інститутів творення ВІПД - спеціальних норм, правил, процедур і т.п. Зрозуміло, спочатку вони ставали об'єктом ПОКрКл-го розпорядження правителя, що дозволяло йому вирішальним чином впливати на зміст продукованих ВІПД.

У розглянутий період "федералізації" держцінотворення світська і релігійна гілки ВДержГр-и ще не виявляють явних претензій на повну й беззастережну владу. Домінує їхня взаємодія в утвердженні вертикалей світської і релігійної влади. Наближаючи статус правителя до божественного, жерці заручаються його економічною, військовою та "адміністративною" підтримкою у вибудовуванні ієрархії богів, божків і духів на чолі з тим богом, якому, як головному, поклоняється правитель і його КлКр-а група. Якщо такі спільні зусилля і не увінчуються цілковитим успіхом, то, у всякому разі, вони виявляються небезрезультативними: світській ієрархії влади, що поступово інституціоналізується і зміцнюється, відповідає ієрархія богів і жерців, що утверджується.

Історія свідчить про два основні шляхи перетворення федеративного держцінотворення в унітарне і деспотичне. Перший - його природна еволюція, перш за все ендогенно детермінована з адекватними відповідями екзогенним впливам. Другий - як наслідок силового захоплення і підпорядкування. Здійснюваний в цій главі варіант абстрактної логіко-історичної реконструкції інституційної еволюції перших цивілізацій передбачає акцент на аналізі першого шляху.

Прагнення правителя до абсолютної влади виправдовувалося не стільки досвідом прямої залежності військових успіхів від ступеня централізації управління військом, чіткості та узгодженості дій усіх "механізмів" військової машини, скільки міркуваннями престижу, величі, підпорядкування своїй волі всіх оточуючих, примноження доходів і багатства. Цей перелік може бути продовжений. Тут важливо підкреслити, що прагнення до влади заради неї самої правитель "успадковує" від своїх попередників - вождів племен і ПС-ів. У зв'язку з цим одна з його головних цілей - верховна власність на землю, поширення статусу палацових або власне державних земель на всі землі держцінотворення. Для її реалізації, залежно від обставин, застосовуються різні методи: пряме захоплення родових володінь і знищення родової лінії, розукрупнення родових володінь шляхом зміни порядку спадкування, перехід від родового до адміністративно-територіального поділу держцінотворення, скасування умовних володінь, якщо такі були, всіх титулів і привілеїв, погоджувальні процедури і т.д. Принципове значення має фактичне зрівняння в правах аристократів і неродовитих призначенців: всі стають государевими слугами, які не мають власності на землю і утримуються за рахунок казни. З общинників, ремісників і торговців формуються робочі загони для виконання земельних, іригаційних, будівельних та інших робіт. Нерідко державними (в розпорядженні правителя) стають навіть знаряддя праці.

Засоби й інститути насильства і редистрибуції монополізуються правителем. Він і тільки він ухвалює рішення щодо застосування військової сили. Весь надлишковий продукт, а нерідко і частина необхідного - вилучається в казну. У повній відповідності з зазначеними діями правитель і його КлКрГр-а докладають зусиль з модифікації ІММ і ВІМ і верхів, і низів. Головне "нововведення" - абсолютна сакралізація правителя, він оголошується або сином, або намісником бога, або самим богом. В останньому випадку правителю повинні підкорятися не тільки прості смертні, але й самі боги і духи. Тому не є дивною концентрація в руках правителя всієї законодавчої, судової та виконавчої влади. Синархічні зв'язки елементів держцінотворення заміщуються жорсткими ієрархічними, а ПОКрКл-а форма влади-власності - персонально-корпоративною кланово-особистою формою (ПКрКлО).

У ПКрКлО привласненні клановий і особистий компоненти є якщо і не маргінальними, то, у всякому разі, дуже обмеженими і веденими. Вони по- справжньому значущі тільки в сенсі впливу найближчих родичів правителя на його рішення і дії, у всій же владній ієрархії вони детерміновані корпоративним і персональним компонентами привласнення. Поряд і у зв'язку з цим для ПКрКлО привласнення характерні: по-перше, концентрація всіх основних піделементів розпорядження в руках правителя. Допоміжні піделементи можуть делегуватися членам КлКрГр-и, але за умови суворого контролю; по-друге, "усіченість" володіння: чиновники-призначенці уповноважені визначати порядок господарського використання об'єктів, але тільки в позначених центром рамках і без права розпорядження продуктом і доходами; по-третє, домінування контрольно-наглядових функцій над власне управлінськими; по-четверте, максимальна централізація надлишкового та частини необхідного продукту, а також інституційної діяльності в широкому сенсі і її результатів (власне інститутів і трансформованих протоінститутів) з подальшим розподілом, перерозподілом, примусом, трансляцією, нав'язуванням і т.д. ПКрКлО форма влади-власності в особі її суб'єктів на чолі з правителем претендує на статус єдиної субстанції державної форми власності, повну універсальність, а тому здійснює безцеремонну експансію на об'єкти всіх форм привласнення, що співіснують з нею, витісняє їх, нерідко - на шкоду ефективності останнього. Зазначеним вона і сильна, і слабка. Про що йдеться?

ПКрКлО форма влади-власності - "плоть від плоті і кров від крові" інституційної універсуміки деспотичного держцінотворення. З одного боку, остання дозволяє каналізувати пасіонарну і суспільну енергію, концентрувати величезні ресурси і таким чином домагатися, за традиційними мірками, неможливого, наприклад, перетворення звичайного держцінотворення в імперію14. З іншого боку, гранично жорстка централізація, як правило, супроводжується поглибленням розриву між ВІПД, що продукуються центром, і численними протоінститутами; наростанням неадекватності формалізації неформальних норм й інтенсифікації деформалізації формальних норм15; гіпертрофією привілеїв і доходів КлКрГр-и правителя; блокуванням горизонтальних інституціональних взаємодій. Це призводить до збільшення питомої ваги тіньової складової інституційної універсуміки, представленої як офіційно забороненими або "обмеженими в правах" протоінститутами, так і тіньовими, альтернативними і опозиційними, власне інститутами, творцями яких можуть виступати представники і аристократії, і низів. Певною мірою пом'якшуючи жорсткість деспотичного порядку, тіньові інститути не усувають притаманні йому гострі суперечності. За інших рівних умов, менш жорсткій деспотії історія відводить більше життєвого часу, ніж більш жорсткій, але "довгожителями" вони не стають.

Як це не здаватиметься парадоксальним, але саме через наступність інституційної еволюції деспотія, вінчаючи пік централізації держцінотворення, дає старт низхідній гілці циклу централізації-децентралізації. Маються на увазі, перш за все, зміни базових характеристик привласнення в умовах спаду пасіонарної і суспільної енергії, нових кроків поділу діяльності, а також зростання значущості товарно-грошових і ринкових відносин як своєрідного "компенсатора" традиційних горизонтальних зв'язків, що обмежуються владною ієрархією. По-перше, відчуваючи свою могутність як виняткову і недосяжну, правитель нагороджує найбільш відданих і корисних членів КрКлГр-и - найближчих родичів, воєначальників, вищих чиновників, передаючи їм в умовне володіння (тримання) частину знову завойованих і/або державних (палацових) земель. На перших порах умовні володіння були ексклюзивними і неуспадковуваними, але потім, з розширенням імперського простору, вони стають численними, а деякі - успадковуваними. Формально правитель залишається їхнім верховним власником, але реально він позбавляється деяких піделементів розпорядження, власник отримує право привласнення значної частки надлишкового продукту, частину якого використовує як дари, підношення правителю, його оточенню, контролерам-наглядачам з надією на відповідну прихильність. У результаті нерідко обсяги надходжень до скарбниці з цих земель знижуються.

По-друге, важливу роль у зазначених трансформаціях відіграють особисті якості (СЛСол) нагороджених. В умовах жорсткого персонально-корпоративного порядку їм удається або повернути свій аристократичний статус, або, в разі неродовитості призначенців, заснувати нову аристократичну лінію. Таким чином, перш за все на регіональному рівні, починає відроджуватися кланове начало привласнення. Очевидно, йому вже не судилося стати абсолютно панівним, бо саме його існування і розвиток неможливий поза взаємодією з началом корпоративним - без послуг неродовитих призначенців вже не обійтися ні старій, ні новій аристократії. Але воно здатне на повернення і утримання домінування.

По-третє, розвиток ремесла в містах та палацових господарствах, а також внутрішньої і зовнішньої торгівлі сприяє розвитку приватного привласнення і його інкорпоруванню в "тіло" влади-власності. З одного боку, хоча владний контроль над новими (відносно дистанційованими від палацового і общинного господарства) торговцями і ремісниками - власниками відповідних знарядь праці - виявляється дещо м'якшим, ніж щодо "государевого" ремісництва і купецтва, вони змушені під страхом розорення і розправи слідувати численним владним розпорядженням, а левову частку своїх доходів спрямовувати в казну і кишені чиновників. Іншими словами, таке досить обмежене приватне привласнення може існувати лише в "порах" влади-власності. З іншого боку, активізується конвертація особистого привласнення "проринкових" СЛСол деяких аристократів і неродовитих призначенців, як правило, членів ВДержГр-и і владних регіональних і місцевих груп (ВРГр і ВМГр, відповідно) в елементи приватного привласнення об'єктів. Для розглянутого періоду найбільш характерні два напрями такої конвертації.

Перший напрям пов'язаний з розширенням умовних володінь за рахунок земель общинників, що розорилися і/або розорених. Хоча офіційно купівля-продаж землі заборонялася, і аристократам, і чиновникам, як правило, вдавалося винаходити відповідний легально-нелегальний інституційний механізм і, на правах власника "винахідника", застосовувати його для розширення своїх земельних володінь. До обробітку нових земель, як правило, починають залучатися общинники, в тому числі розорені, на правах боргового рабства і зароджуваної оренди. Зрозуміло, практично весь надлишковий продукт з цих земель присвоювався "умовним власником", а не надходив у скарбницю.

Другий напрям конвертації безпосередньо пов'язаний з першим. Йдеться про придбання за додаткові доходи рабів, будинків, ремісничих майстерень, ломбардів, торгових "підприємств". Найбільш впливові аристократи починали обзаводитися арсеналами зброї. Очевидно, перераховані об'єкти привласнюються зазначеними суб'єктами в приватному порядку, але лише остільки, оскільки ці останні є персонами відповідних владних корпоративно-кланових груп. Втрата такого персонального статусу практично неминуче супроводжувалася втратою зазначених доходів та об'єктів привласнення.

Використовуючи свої позиції у ВДержГр-і, стара регіональна аристократія починає відроджувати і легалізувати кланові інститути, адаптуючи їх до нових умов і надаючи їм "мезорівневий" характер - особливий регіональний "колорит". Нові аристократи запозичують кланові інститути у старої аристократії, в тому числі, центральної. І стара, і нова аристократія активно використовує продуковані центром ВІПД для формування відносно відокремленого регіонального власне інституційного середовища. Разом з легальними "розцвітають" і тіньові інститути. Так, в жорстко ієрарххічних механізмах і інститутах редистрибуції тіньова складова стає об'єктом переважно приватного привласнення, включеного, звичайно, в персонально-особисті корпоративно-кланові "мережі", що забезпечує власникам зазначеної складової чималі тіньові доходи. Подібним чином переважно тіньовими є і специфічні ІММ, що формуються для виправдання і каталізації девіантної діяльності. Регіональна знать починає активно використовувати легальні і нелегальні способи підвищення статусу регіональних богів, тісно пов'язуючи своє власне зміцнення з їхньою вищою волею.