Еволюційна стратегія глобального розвитку: методологічні передумови

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Еволюційна стратегія глобального розвитку: методологічні передумови

Крисаченко В. С.

Доктор філософських наук, професор, завідувач відділу геополітики та глобалістики Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії

Аналізуються різноманітні методології, на основі чого автор визначає, що прогрес у царині методології еволюціонізму тісно пов`язаний з перетвореннями у теоретико-еволюційній сфері. Крім того, досліджується загальна стратегія руху моделей організації теоретико- еволюційного знання; визначаються різні форми теоретичного уявлення еволюції: історичні теорії та гіпотетико-дедуктивні моделі, аксіоматичні та індуктивні узагальнення, синтаксичні та семантичні точки зору.

Ключові слова: методологія, механіцизм, емпіризм, біологія, детермінізм, редукціонізм, еволюціонізм.

еволюція глобальний розвиток

Реалії ХХІ ст. засвідчують життєву необхідність для сукупного людства пошуку оптимальної стратегії розвитку. Попереднє століття, з усіма його науковими і технологічними звершеннями, на передній план висунуло конфронтаційний, включно з катастрофічно-руйнівним, варіант розв'язання глобальних проблем і суперечностей. Отже, нагальним і конче необхідним для виживання людства, постає пошук нової стратегії глобального розвитку. Оптимальним варіантом такої стратегії, на їхнє глибоке переконання, повинна стати еволюційна стратегія глобального розвитку. У зв'язку з цим, звернемось до аргументів історичного, соціального та наукового ґатунку.

Історія еволюціонізму свідчить про суттєві перетворення у сфері методології пізнання еволюції живого. Незважаючи на все різноманіття методологічних програм методології у часі та просторі, можна виділити декотрі загальні особливості та закономірності. В якості панівної методологічної стратегії обґрунтування різноякісності живого до самого Нового часу перебував есенціалізм, який спирався на ідеї платонізму про типи сущого та примат ідей, і на вчення неоплатонізму про еманації (витікання) сутностей з якогось першопочатку, абсолютної сутності.

Така методологія визначала концептуалізацію у природознавстві на підставі жорстких вихідних настанов. Уявлення Арістотеля про ентелехії, концепція драбини створінь, морфологічна теорія типів, та й уся долін- неєвська систематика, тобто найвизначніші системи знання того часу, приймали за аксіому існування якихось абсолютних типів (прототипів), і мислили увесь інший живий світ як різну ступінь наближення до ідеалу.

У ХУІІ--першій пол. ХУІІІ ст. на перший план висувається механіцизм. узагальнення ятрохімії, ятромеханіки, анатомії, ембріології, систематики показали взірець некритичного позичання «машинізму» з механіки. Фізіологічні функції рослин та тварин, робота організму людини уподібнювалися функціонуванню досконалих машин. Природно, що подібні настанови знайшли своє застосування й у інтерпретації питань розвитку біосистем. Панівна концепція цього роду--преформіст- ська--обгрунтувала висновок про те, що у зародку вже є все, а потому відбувається лише зростання та розгорнення тих вихідних властивостей. Варте уваги те, що у рамках преформізму витлумачений таким чином розвиток і почали іменувати «еволюцією». Першим, очевидно, це зробив біля 1744 р. А. фон Галлер. І цей термін настільки прижився у науці та суспільній свідомості, що, коли декількома десятиліттями пізніше К. В. Вольф довів, що онтогенез (як історичний розвиток) є якісне здійснення, то віддав перевагу терміну «епігенезис» (а також «productio», «formatio», «transformatio» та подібне) оскільки, на його думку, термін «еволюція» занадто обтяжений традицією, а тому--анти- епігенетичний.

У другій половині ХУІІІ--першій половині ХІХ ст. біологія, подібно до інших галузей «природничої історії», все частіше починає орієнтуватися на емпіристську методологію. «Емпіризм зобов`язаний своїм походженням... потребі у конкретному змісті та міцній опорі, -- писав Гегель, -- потребі, яка не може бути задоволена абстрактною розумовою метафізикою» [1, с. 147]. Невпинний розвиток самосвідомості науки Нового часу у пошуках виходу з очевидно незадовільних методологій теоретизації, що їх запропонували метафізика та механіцизм, звертається до власних внутрішньотеоретичних засобів наукового пошуку. Тому, як правило, емпіризм пов`язаний із запереченням необхідності виходу за межі теоретичної системи для виявлення її правильності, та із запровадженням принципу адекватності знання (фактів) самій реальності.

Для наукового прогресу, зокрема і у царині еволюціонізму, неперехідне значення має набуток, що був зроблений за допомогою методології емпіризму і полягає в орієнтації на пошук відмінностей у світі та максимально можливій фіксації якісності речей, навіть до найменших їх ознак. І гасло Кюв`є «спостерігати, класифікувати, описувати», наочно показує цінності біології того часу. Вельми характерними для емпіризму були також такі вимоги до досліджень як точність опису, стислість викладу, орієнтація на опис одиничного і систематизація наявних фактів. Про принципи емпіризму є потреба говорити через те, що вони дозволили зробити відкриття однієї атрибутивної властивості матерії, про яку досить рідко згадують, але яка стало підґрунтям усього комплексу еволюційно-історичних узагальнень. Мова йде про таку властивість об`єктів, як їх унікальність. Які ж факти дозволяють робити подібний висновок?

Для початку--аргумент від супротивного. В. Гейзенберг неодноразово нарікав на недосконалість прийнятих у фізиці способів теоретизації і реконструкції образу об`єктів. Ось характерний вислів: «Суть у тому, що і замкнену теорію елементарних часток--чи назвемо ми її «світовою формулою» чи ні--треба розуміти як ідеалізацію. Хоча вона точно відбиває нечувано широку царину явищ, цілком ймовірне існування й інших явищ, які ідеалізація охопити нездатна. Найбільш яскравим прикладом, який доводить існування такої можливості, слугує біологія. Усі біологічні об`єкти також складаються з елементарних часток, проте поняття, у яких звичайно описуються біологічні процеси, наприклад, поняття самого життя, не зустрічаються у цій ідеалізації. Розвиток у цьому напрямку для фізики ще попереду» [2, с. 205-206].

І, начебто пояснюючи уявному опоненту погляд біолога на цю ж проблему, В. І. Вернадський зауважує, доторкаючись до відмінностей у розумінні проблеми часу у механіці та інших науках: «Відмінність полягає у тому, що будь-який еволюційний процес є процес незворотній, у той самий час, як уся механіка і створений у зв`язку з нею абсолютний час відповідає зворотнім процесам...» [3, с. 333] Зрозуміло, проте, що прийняття механікою абсолютності часу і зворотності процесів могло спиратися лише на постулювання тотожності об`єктів самим собі у часі. Подібно до того, як це відбувається, наприклад, із такими ключовими для точних наук ідеалізаціями як «ідеальний газ», «вакуум», «абсолютно чорне тіло» і тому подібне. І навпаки, установлення унікальності кожного з тіл природи неодмінно приводило до відмови і від аксіоми зво- ротності часу та розвитку, і від їх абсолютності. Зауважимо, що сучасна фізика переконливо підтвердила правоту В. Гейзенберга, розвиваючись у напрямку зближення прийнятого способу теоретизації до аналогічного у біології. Те саме стосується і встановлення нею незворотності розвитку фізичних же процесів, і унікальності кожного з об`єктів даної науки. Звідси, до речі, проливається світло на розв`язання проблеми першосортності і другосортності наук, що поставлена зокрема неокантіанством як наук номотетичних та ідеографічних, тобто наук, які встановлюють закони, і наук, які описують зовнішні феномени.

Біологія та інші споріднені до неї науки у межах «природничої історії», практикувала інтенсивний опис усіляких ознак об`єктів. В ідеалі, як міркував, наприклад, Бюффон, у задачі натураліста входить побачити та описати існуючий в природі порядок, начебто помістити кожну річ, кожний предмет на належне йому місце. При цьому вивчення мінливості живого, що спочатку лише констатувалося, вже у 30-х роках ХІХ ст. почало зачіпати причини такої мінливості. Ч. Лайєль віднайшов при цьому величезний прес на життя довколишнього неорганічного середовища. А пізніше Ч. Дарвін довів, досліджуючи біля десятиліття підклас вусоногих рачків, що у цій групі немає тотожних особин і що причина їх мінливості--головним чином відношення біотичні. І саме на таких підставах почалось подальше установлення закономірностей живого, у тому числі і його еволюції. Власне кажучи, праці типу Лайєля та Дарвіна знаменують вже перемогу іншої методології еволюційних досліджень--детерміністської. І називати її можна по-різному: часто пишуть, наприклад, про природничо-науковий матеріалізм природодослідників. Гекслі навіть іменував такий підхід «агностицизмом», звертаючи увагу на незавершеність нашого пізнання. Суть проте у тому, що пізнання нарешті стало на твердий грунт пошуку причинних зв`язків у природі і зовсім відмовилось від надприродного початку. Для наукового знання це значило також, що віднині воно перестає бути «істиною прозріння другого роду», а набуває самодостатнього значення.

Висування у методологічні лідери детерміністського підходу не означало, що інші підстави зникають з історичної сцени. Довго, наприклад, за своїм абсолютним показником домінуючим у біології залишалось дескриптивне знання, що підносило авторитет відповідно емпіризму. Досить сильними є також різноманітні редукціоністські підходи, в яких яскраво виділяються сліди традиційного механіцизму. Справа в іншому,--саме в лідерстві, у тому, що та чи інша методологія визначала передові прагнення стилю мислення у науці.

Детерміністська методологія синтезувала переваги і редукціонізму, і емпіризму, і цільового підходу. Синтез був здійснений, в кінцевому підсумку, задля потреб опису біологічних об`єктів як цілісних, самоорганізованих та еволюціонуючих. І хоча вона сама також пройшла чималий шлях і витримала значні метаморфози (варто вказати хоча б на зміну стилю мислення з організмоцентристського на популяційний), загальні орієнтири залишились непорушними. Цілісність, історизм, взаємозв`язок та взаємообумовленість, єдність та багатоманітність живого--суть декотрих наріжних каменів такої методології.

Варто, напевно, зупинити увагу на тому факті, що практично завжди прогресивна методологія еволюціонізму, яка знаходилась на позиціях лідера, мала яскраво виявлену опозицію. Так, есенціалізму протистояла теологія, яка відкидала навіть найменші спроби есенціалізму трохи потіснити волю провидіння. Сильну опозицію механіцизму, нерідко справедливу, склав віталізм, що розкрив вади вульгарно- матеріалістичного розуміння життєвих явищ, але сам дійшов до іншої крайності--укорінення у живе деякої абстрактної «вітальної сили життя». Як з`ясувалось, і це парадоксально, віталізм тим самим зімкнувся з методологією механіцизму, оскільки оперував такими ж абстрактними позачасовими об`єктами, як і фізика. Емпіризм отримав конкурента у лиці холізму -- філософії цілісності. Певною мірою ця філософія випередила багато знахідок пізнішої детерміністської методології, щоправда зовсім проігнорувала те безперечне надбання природознавства, яке відбилось у звертанні до досліджень тонких відмінностей між природними тілами та їх структурами. А без цього ніяка цілісність не може бути конкретною--тільки абстрактною. Нарешті, вже у ХХ ст. детермінізму протистояла методологія індетермінізму, що заперечувала причинну обумовленість еволюційних подій, відносила все або до випадковості, або до неприродного втручання. Конкуренція породжувала нові проблеми і пошуки їх розв`язань, а тому грала і грає позитивну роль.

Прогрес у царині методології еволюціонізму тісно пов`язаний з перетвореннями у теоретико-еволюційній сфері. Не подрібнюючи проблему, звертаємо увагу лише на головні тенденції цього процесу.

Перш за все, очевидно, потрібно констатувати факт постійної диференціації та примноження форм даності теоретичного знання про еволюцію. До речі, відбувається це як за вертикалями, так і за горизонталями. У першому випадку мова йде про формування теорій еволюції об`єктів живого відповідно до ієрархічної організованості (загальна теорія еволюції, окремі теорії розвитку та ін. ). У другому--на підставі предметного поля досліджень, що розширюється, тобто віднайдення все нових та нових класів об`єктів живого, які мають відносно самостійні траєкторії розвитку. Фактом є те, що примножуються пояснювальні моделі, які стосуються одного й того ж об`єкта чи процесу.

Гарно просліджується також нерівномірність розвитку окремих галузей еволюціонізму: розвиненість одних та відставання інших. Особливо швидкими темпами розвивалась теорія природного добору, теорія видоутворення, останнім часом--теорія молекулярної еволюції, теорія антропогенезу та теорія еволюції біосфери. До недостатньо розвинених треба віднести, мабуть, теорію біогенезу, теорію функціональної еволюції, теорію еволюції клітин та тканин і декотрі інші. До практично не розроблених слід віднести такі галузі еволюціонізму як флорогенез, фауногенез, хоріономогенез, екогенез, екобіоморфоге- нез і т. п. Унаслідок цього стає можливим говорити про «мозаїчність» образу еволюціонізму, який створювався у різні історичні періоди.

Типовою для еволюціонізму є ситуація нав`язування та поглинання теоретично та методологічно розробленими концепціями своїх більш слабких (менш розвинених) «родичів». Теорія-лідер намагається розповсюдити свою концептуальну схему на більшість, а чи навіть на всі предметні галузі еволюціонізму. Досить показовими є постійні зазіхання на універсальність ламаркізму, номогенезу, навіть селектогенезу. До достатньо відомих хиб екстраполяції останнього (соціал-дарвінізм, расизм та ін. ) додамо оцінку маловідомої ситуації, яка зроблена М. Кімурою: «Незважаючи на всі спроби поставити синтетичну теорію на якийсь п`єдестал, фактичний прогрес, досягнутий у той час (50-і рр.), був незначним. В цілому це був період застою, коли переважала риторична аргументація, а не суворий аналіз» [4, с. 36-37]. Домагання панселекціонізмуне тільки, у такий спосіб, не принесли користі іншим галузям, але й досить відчутно обмежили просування базисної теорії (СТЕ).

Не менш показова і тенденція пошуку унітарної теорії еволюції, з якої дедуктивно виводилися би вже відомі еволюційні узагальнення та утверджувалися нові, а, головне, -- пропонувалася б цілісна картина еволюційного процесу на всіх рівнях організації живого й у різні часові періоди. До сьогодні реалізація подібного проекту здійснювалася переважно двома шляхами: накладанням пояснювальної моделі якоїсь окремої теорії еволюції на все предметне поле еволюціонізму (як це мало місце з уже згадуваним панселекціонізмом) або ж підсумуван- ням концептуальних структур багатьох форм теоретико-еволюційного знання на основі принципів додатковості та відсутності суперечностей. Подібним класичним прикладом є утворення, яке відоме під ім`ям «еволюційне вчення». Це є відбиттям і загальної для біології тенеденції заміни інтегративного процесу сполучним. Як відмічав С. В. Мейен, «інтеграцію не потрібно змішувати зі сполученням (редукцією) формалізованих теорій... Зараз інтеграція дисциплін часто підміняється обміном відомостями без їх теоретичного осмислення та без обліку різноманітності існуючих концепцій» [5, с. 98].

Досить суттєві перетворення здійснюються також у сфері побудови моделей теоретико-еволюційного знання. Нагадаємо, що стандартна оцінка досконалості форм організації такого знання за звичай негативна. Застосовуючи критерії фізикалістської методології, еволюціонізм постійно звинувачували у тому, що він має справу з узагальненнями емпіричними, не дедуктивними і т. п. Відсутність грунту під такими звинуваченнями на сьогодні очевидна, коли сама фізика рухається у напрямку принципів побудови теорій, що прийняті у біології. У цьому зв`язку досвід останньої є досить повчальним.

Загальна стратегія руху моделей організації теоретико-еволюційного знання є такою: дескриптивні--емпіричні--номотетичні--конструктивні.

Дескриптивні моделі грунтуються на описових дослідженнях та впорядковують знання відповідно до якої-небудь систематизуючої ознаки. Такими є, наприклад, багаточисельні палеонтологічні літописи, еволюційні ряди, філогенетичні древа, карти геномів рослин та тварин і т. д. Емпіричний клас узагальнень, мабуть, є найбільш багаточисель- ним. Достатньо назвати, наприклад, правила Балмера, Копа, Аллена, Бергмана, Філатова, Ван Алена, Кренке та багато інших.

Характер емпіричних узагальнень носять декотрі закони та закономірності, як от: закон адаптивної радіації Осборна-Ковалевського, біогенетичний закон Геккеля-Мюллера, закон рівноваги органів Сент- Ілерів, закон філогенетичного зростання Депере і т. д.

До номотетичних моделей, тобто до таких, що утверджують закономірності з використанням гіпотетико-дедуктивих прийомів, віднесемо закони Менделя, моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, Гіллеспі «з випадковим середовищем», математичну теорію боротьби за існування, хромосомну теорію спадковості та інші.

І, нарешті, конструктивні форми організації знання, які мають на меті задавати образ об`єкту науки, виходячи з докладно пізнаних закономірностей його функціонування та розвитку, рівно як і збагачувати саму об`єктивну реальність шляхом створення форм та модифікацій біо- систем. До таких моделей відносяться теорії сучасної біотехнології (у широкому плані), а також вчення про ноосферу В. І. Вернадського. На жаль, більш докладно зупинятися на цьому питанні немає можливості.

У розвитку теоретико-еволюційного знання виявляються також тенденції до генералізації певного способу пояснення та утвердження у зв`язку із цим альтернативних відношень до концепцій, що є конкурентними. Принцип виключення «чи--чи» (прогрес чи регрес, еволюція чи еманація, ендогенез чи ектогенез, тахігенез чи номогенез і т. д. ) з волі чи проти волі сприяв монополізації певних поглядів. На жаль, у певних соціокультурних умовах, в умовах, коли наука є служницею ідеології, даний принцип підсилюється. Тому, скажімо, у нашій недалекій історії визнання людини за «антидарвініста» практично було рівнозначно до приклеювання до нього ярлика «ворога народу».

Про довершеність форм організації теретико-еволюційного знання можна вести мову також з точки зору методів побудови теорії. Спершу на роль теорій претендували (і претендують, досить часто, і до сьогодні) системи знання, які організовані на підставі різноманітних методів систематизації та класифікації. До самої середини ХІХ ст. ідеалом теоре- тизації приймаються індуктивні умовиводи. По тому все більш впевнено до еволюційної біології входить практика сполучення індуктивного та дедуктивного шляхів пізнання. Нарешті, останнім часом, особливо у царині еволюційної генетики та екології, все частіше у якості ідеалу теоретизації називають гіпотетико-дедуктивні моделі.

Проте, в еволюціонізмі завжди переважала і переважає доля дискурсивного знання. У багатьох випадках істинність тверджень встановити досить тяжко, проте можна спробувати визначити їх правильність та вірогідність. Особливо це притаманно усім способам реконструкції подій еволюційного минулого, коли головним об`єктом аналізу є гіпотетичні форми (організми, види, екосистеми та ін. ). Подібні ідеальні об`єкти, нехай навіть відтворені на основі рештків, які дуже добре збереглися, практично задають основну спрямованість історичних реконструкцій: від знання гіпотетичного до знання вірогідного, правильного. За зауваженням палеонтолога М. Буко, «у більшості випадків, як би близько ми не підходили до істини у своїх реконструкціях, ми не можемо бути впевнені, що досягли її» [6, с. 5].

Ось класична схема еволюційного аналізу із іншого палеонтологічного зведення [7]. Вченого зацікавила, наприклад, якою була функція у деякої фоссильної структури. Спочатку, відповідно до гомології з рецентними формами, висловлюється припущення про тотожність їх функцій. Але, оскільки адекватні структури, що розмежовані значними проміжками часу, зустрічаються досить нечасто, тому подібний прийом не завжди є ефективним. Тоді викопній структурі постулюють декотрі гіпотетичні функції, а потому перевіряють це припущення шляхом з`ясування, наскільки така функція могла би бути корисною даному організму у конкретному середовищі та властивому йому способу життя, наскільки вона імовірна з точки зору морфології організму, його життєвих стратегій і т. д. І ще один характерний прийом--від супротивного: припускаються декотрі функції, необхідні організму у даному середовищі, а потім моделюються ситуації у значенні того, як повинні були б виглядати відповідні структури. Ці гіпотетичні структури потім порівнюються з найденими фосіліями. У такому випадку запитується: про яку істинність можна вести мову?

Доведення гіпотетичного знання до більш досконалих стадій здійснюється, таким чином, на уніформістському фундаменті. у зв`язку з цим у еволюціонізмі завжди вагомою була частка таких пізнавальних засобів, як умовивід за аналогією та екстраполяція. При незаперечному фактові єдності органічного світу, всі без винятку узагальнення значного ступеню спільності зроблені на обмеженому класі об`єктів чи явищ (таксономічній групі, модельному об`єкті, етапі еволюції та ін. ). С. В. Мейен писав, наприклад, про деяких теоретиків та методологів біології: «Вони з легкістю розмірковують про головні та другорядні фактори еволюції, еволюційний прогрес, спрямованість еволюції і тому подібне, не усвідомлюючи що всі ці твердження спираються на опанований матеріал з якої-небудь групи організмів, і справедливість тих самих тверджень для інших груп зовсім не є очевидною» [5, с. 94]. Не випадково в еволюціонізмі практично немає законів, закономірностей, правил, з яких не було б винятків. Звідси зрозуміле прагнення шукати шляхи генералізації унікального, яким є будь-яка жива істота чи інша біосистема, відмінними від аналогізації та екстраполяції методами.

Проте еволюціонізм сприймається сьогодні як система достатньо наукова, а висновки теорії еволюції--достатньо аргументованими. З цього випливає, що унікальність живого все-таки певним чином генералізована та встановлені положення, у істинності яких наукове співтовариство переконано. Природно, засобів цього процесу досить багато, починаючи від адвокатських прийомів (використаних ще Лайєлем і Дарвіном) та закінчуючи математичним аналізом. Докладніше тому зупинимося лише на суті верифікації тих чи інших положень--емпіричному дослідженні, включаючи і експеримент.

Можна було б навести практично безкінечне число прикладів того, як саме експериментальні дані використовуються для теорії природного добору класичного дарвінізму. Величезну роль зіграла селекційна практика та вивчення диференціальної репродукції деяких видів; для обгрунтування концепції боротьби за існування--вивчення стосунків в середині виду та міжвидових і особливостей елімінації особин (зокрема, славнозвісні досліди Г. Ф. Гаузе з конкуренції популяцій за спільне джерело харчування, що завершилися встановленням такого узагальнення як правило Гаузе). Перехід до нового синтезу -- СТЕ--виявився можливим завдяки потужному розвиткові експериментальних досліджень у царині популяційної генетики, еволюційної екології, механіки розвитку (ембріології) і т. д. Вже після формування основних положень СТЕ відкриття у царині молекулярної біології та біології організмів, біохімії та інших наук широко використовуються для обгрунтування таких популярних моделей еволюції як нейтралізм, концепція інформаційного переносу, навіть неокатастрофізм (дослідження предкових аномалій). Звичайно, немає нічого кращого для теорії, якщо її положення отримують надійну емпіричну базу та проходять експериментальну перевірку.

Характерно, що апеляція до експерименту властива не лише дарвінізму. І. Назаров на прикладі ламаркізму переконливо показав, як старанно французькі еволюціоністи намагались експериментально обгрунтувати свої погляди [9]. Досліди Гастона Броньє з виявлення впливу на рослини альпійського клімату, Анрі де Варіньї з карликовості у ставковика, яка викликається експериментально, Г. Кутаню з поліморфізму молюсків, Ф. Уссе з впливу режиму харчування на функціональний та морфологічний розвиток кур, Г. Дорфейстера з сезонного диморфізму метеликів, А. Лундстрема зі спадкового галоутворення, Ш. Броун- Секара з виклику епілепсії морських свинок, І. Деляжа з виведення спеціальних порід гончих собак та багато-багато інших незаперечно, здавалося, свідчили на користь неоламаркізму. Проте, відсутність обліку походження та ступеню спадкової неоднорідності досліджуваного матеріалу, відсутність чіткого розрізнення уродженого та набутого у спадковості, тобто недоліки здійснення самого експерименту, з однієї сторони, та неправильна загальнотеоретична орієнтація, -- з іншої, приводили до недостовірності результатів, що отримуються. Зауважимо також, що сумна історія переможного ходу неоламаркізму в СРСР (тут говоримо про лисенківщину) також прикрашена тисячами дослідів, які насправді виявилися недоказовими та непереконливими.

Звідси зрозуміло, що експеримент, цілеспрямований, сполучений з деякою метафізикою, може слугувати засобом утвердження неістинних поглядів. І відбувається це знову-таки тому, що неповторність живого не надає права навіть коректному експерименту претендувати на роль абсолютної підвалини гіпотетичного знання. У той самий час не може бути сумнівів щодо того, що експеримент грає не останню роль як у постановці проблем, так і у їх розв'язанні. Звернімося у зв'язку із цим до долі однієї з еволюційних теорій, а саме теорії рекомбінантного видоутворення, яка блискуче викладена у книжці В. Гранта «Видоутворення у рослин».

«Кінцева мета проведення експериментів з рекомбінантного видоутворення полягає у тому,--пише Грант. -- щоб встановити здійсненність цього процесу та його роль у еволюції рослин» [9, с. 263]. Як же конкретно здійснювалось досягнення цієї мети?

Грант визначає рекомбінаційне видоутворення як формування і закріплення серед потомства гібрида, який характеризується хромосомною стерильністю чи напівстерильністю, нового гомозиготного рекомбі- нанта з двох чи декількох незалежних перебудов, якими реалізуються батьківські види. У оцінці експериментального матеріалу Грант підходить з точки зору пізнішої (тобто суттєво скоректованої) гіпотези цього процесу, розробленої ним самим, а також Г Л. Стеббінсом.

Перші експерименти, що відносяться до рекомбінантного видоутворення здійснені Г Герасимовою, О. Вінге та Г. Лампрехтом у 1939-41 рр., були проведені далеко не для перевірки тих чи інших аспектів гіпотези, а скоріш за течією загальної традиції досліджень видоутворення. Проте, на матеріалі родів Gepis, Erophila, Nicotiana, Elymus, Collinsia і Gilia були отримані дані, які засвідчують можливість такого видоутворення у випадку, коли мають місце слабкі бар'єри стерильності.

Наступна група експериментів, що їх проводили на Nicotiana, Collinsia, Elymus, Gilia, коли гіпотеза рекомбінаційного видоутворення стала вимальовуватися більш чітко, підсумована таким чином: «Це дозволяло планувати експерименти таким чином, -- пише Грант, -- щоб за їх допомогою можна було дійсно піддати перевірці гіпотезу чи її найбільш суттєві риси» [9, с. 256-257]. Проте і ці експерименти стосувались переважно випадків існування слабких бар'єрів стерильності, тобто розвивалась у напрямку, який був вихідним у формулюванні самої проблеми та гіпотези, йшло у руслі тих початкових експериментів, які виявили саму проблему.

Та ось на початку 60-х рр. Стеббінс почав розвивати експериментування за рекомбінативним видоутворенням за умов існування потужних бар'єрів стерильності, зокрема на гібриді, що був отриманий шляхом зхрещенняElymusglaucus і Sitanionjubatum (число хромосом у обох видів рівно по 28). Приблизно до цього ж часу відносяться й аналогічні досліди самого Гранта з видами та гібридами з роду Gilia. Самий важливий результат проведених дослідів--це припущення щодо існування рекомбінантного видоутворення.

Смисл звертання до цих експериментів полягав, очевидно, у тому, щоб значною мірою підсилити акцент саме на цій формі видоутворення. Дійсно, у випадку із слабкими бар'єрами стерилізації часом важко виявити специфіку формоутворення, оскільки не виключене вільне зхрещування, тобто інший тип видоутворення. У випадку ж здійснення потужних бар'єрів стерильності значно збільшується чистота експерименту. Перше покоління тут є стерильним. Проте після зворотних схрещувань отриманих гібридів з батьківськими формами стерильність ліквідувалася. І серед інбредних нащадків від цих наступних зхрещу- вань виявлено декілька форм з новими рекомбінаціями батьківських видів. Тим самим було виявлено предметне поле реалізації нового явища, в результаті чого можна було вносити корективи як у гіпотезу видоутворення, так і в експериментальне її дослідження.

Виявлення предметної області явища і встановлення більш-менш достовірних фактів можливості рекомбінаційного видоутворення в експерименті стало підставою для проведення циклу робіт з вияснення можливого механізму цього процесу. У 1966 -- 1968 рр. Грант висловив припущення про блочне дослідження деяких систем генів. Перебудовані ділянки хромосом серед близьких видів несуть різні неоднакові алелі генів, що впливають на їх зріст та потужність. Були висловлені також думки і щодо особливостей дії добору. «Із усього, що було сказано вище,--підсумовує Грант,--можна зробити висновок, що гени, які визначають життєспроможність та локалізуються на ділянках, що їх зачепили перебудови, потенційно здатні гальмувати та стримувати процес рекомбінаційного видоутворення. Ці потенційні гальма можуть почати діяти, якщо гібридна популяція зростає на місці проживання одного з батьківських видів» [9, с. 262]. Отже, для цього типу видоутворення важлива екологічна відмінність місця проживання нових форм від місця проживання батьківських видів.

Кінцева мета досліджень--встановити здійсненність самого процесу, у тому числі й у природних умовах, та виявити його еволюційну значимість. Експериментальні дослідження виявили, що у штучно створених умовах рекомбінаційне видоутворення цілком здійсненне. Це дало підстави допустити можливість протікання такого процесу у природі. І Грант допускає походження декотрих природних видів саме таким шляхом. Але з методологічної точки зору більш важлива та обережність, з якою Грант екстраполює дані експерименту на природні процеси. Відомо, що зворотна властивість, реалізована, наприклад В. А. Кордюмом при створенні його інформаційної концепції еволюції, сприяла декотрим спекулятивним висновкам. Грант же не приймає отримані експериментальні дані як доведення всезагальності явища, а лише як шлях та область можливого пошуку у природі. «Необхідно провести додаткові генетико-таксономічні дослідження з метою збільшити число ймовірних прикладів,--зауважує він. -- Необхідні також більш чисті експериментальні дослідження з рекомбінаційного видоутворення. Ми ще дуже далекі від того, аби оцінити, наскільки великою є роль рекомбінаційного видоутворення у еволюції рослин» [9, с. 265].

Робота Гранта, природно, не є виключенням, вибрана ж тому, що вона є найбільш показовим для еволюціонізму прикладом. Ось інший випадок, пов'язаний з дослідженням універсальності гіпотези «молекулярного годинника», що його здійснили А. С. Антонов та А. В. Троїцький: для перевірки цієї гіпотези співставленні первинні структури рибосомних рНК рослин та проведений порівняльний аналіз результатів, отриманих при використанні різних методів побудови еволюційних дерев для цих типів макромолекул. Виявлено, що швидкість накопичення нукле- отидних замін у різних лініях еволюційного розвитку наземних рослин була неоднакова. Був зроблений висновок, що гіпотеза молекулярного годинника у найкращому випадку може вважатися правилом з багатьма виключеннями [10, с. 343-350].

Поміж тим, керуючись, наприклад, логікою фальсифікаціонізму Поппера, висновок повинен бути іншим, типу того, що ця гіпотеза дійсно істинна, але в тих межах, які не охоплені даним дослідженням. Насправді, дослідники показують значимість гіпотези «молекулярного годинника» перш за все як інтерпретаційної моделі, що тимчасово виконує функцію об'єднання знання відносно деякої предметної області. Простіше за все було б відкинути цю гіпотезу, але що тоді робити з матеріалом, який не укладається у жодну з існуючих еволюційних концепцій. Очевидно, що таке групування емпіричного матеріалу навкруги деякої моделі, не підтверджуючи її істинність, у той самий час концентрує його в одному місці, відкриваючи можливості для нових аналогій та умовиводів. Не випадково, що у тій самій роботі А. С. Антонов та А. В. Троїцький звертають увагу на «божевільну» ідею у царині молекулярної біології--на еволюцію генів у складі своєрідних «геноценозів».

Або ж ще одна типова ситуація описана М. Ноблем процедура утвердження його ж гіпотези значимості електростатичних факторів у пересуванні іонів через мембрани м'язових клітин [11, с. 219-231]. Традиційна модель висування та перевірки гіпотез, вважає вчений, поступилася місцем (у крайньому випадку в еволюційній фізіології) практиці постановки експериментів з метою верифікації пануючої думки, що утвердилася у даному науковому співтоваристві. Причин тут багато--і панування парадигми, і прагнення отримати субсидії під нормальну науку, і особистісні домагання. Але такий шлях веде, на думку Нобеля, до гальмування наукового прогресу, до відриву теорії від практики, до прийняття недоведених гіпотез за теорії.

Разом з тим, у такому підході варто розрізняти дві самостійні підпро- блеми. З одного боку, це цільове експериментування для підкріплення ідей, істинність яких приймається чи постулюється наперед. Про це добре свідчить і практика неоламаркізму, про що йшлося вище. З іншого боку, повсюди спостерігається доведення певних істин подібними прийомами, але не для, скажімо, самого дослідника чи ж вузького кола спеціалістів, а для широкої громадської думки. Звернімося до досвіду фундаментальних біологічних уявлень.

Нещодавно палеонтолог та один з авторів концепції пунктуалізму Ст. Гулд висловив одну витончену думку по відношенні до Ч. Лайєля, зокрема «Принципів геології» останнього. «Більшість геологів відноситься до неї з повагою, -- пише Гулд, -- уявляючи її собі у вигляді детально складеного, надзвичайно об'єктивного, заснованого на емпіричних даних каталогу, який визначає високий смисл їх покликання і доводить, що результати минулих процесів можна цілком пояснити сучасними причинами. У дійсності ж,--зауважує Гулд,--це типово адвокатське діло (виділено мною. -- Авт. ), мистецьки побудоване з метою довести певну тезу, до речі довести усіма засобами, переважно чесними, але іноді й неправдивими» [12, с. 13]. І зауваження другого геолога, р. Г. Бенсона, який вбачав у якості першої обставини пояснення тому, що роботі Лайєля властива притаманна юристам повага до цінності доведень, аналогій та заперечень у межах захисту природного закону. Лайєль мав притаманне юридичному розумінню важливості власної гідності особистості. Майже кожна розділ його знаменитих «Принципів геології» завершується мораллю. Вихідна передумова цивільного права, яка говорить про те, що мета законодавчої системи утвердити «усталений стан», привела Лайєля до вимог одноманітності та сталості в існуванні видів [13, с. 61].

Дещо подібне виявляється і при аналізі «Походження видів» Ч. Дарвіна. І справді, Дарвін будує книжку так, як типову британську адвокатську справу. Починає він її з формулювання проблеми, тобто із «звинувачення». По тому, відразу ж, за аналогією до вимог британського права, шукає прецедент, за яким можна було б «судити» звинуваченого--види. І такий прецедент існує--виведення порід голубів та собак, практика добропорядних англійських селекціонерів у цілому. Далі йдуть аргументи звинувачення (глави з «заперечення теорії») та захисту (розвиток вихідних тез), співставлення аргументів «про» та «контра», підведення підсумків--вирок. У будь-якому випадку, такий спосіб викладу та доведення нових поглядів сприяв тому, що ідеї Дарвіна були захоплено сприйняті у самих різних колах британського суспільства.

Біда, все ж таки, в іншому: коли дослідник перетворюється на «адвоката» власних поглядів або на «прокурора» для поглядів іншого роду. Нетерпимість, що виникає тоді, не залишає місця для зваженого, продуманого підходу до всього комплексу теоретико-еволюційних уявлень, і штовхає вчених до обстоювання яких-небудь одних, досить часто хибних, уявлень. На жаль, в історії еволюціонізму, чимало було і «адвокатів», проте «прокурорів»--набагато більше. І лише останнім часом, як уже було зауважено, із зростаючою деідеологізацією еволюційних концепцій, стан справ починає виправлятися

Природно, «адвокатська справа»--не більше, ніж вправний прийом, що примушує читача повірити у правильність викладених поглядів. Вирішальне ж поле їх підтвердження--людська практика. Звернемося, знову-таки, до досвіду дарвінізму.

Сам Дарвін спирався, переважно на два класи фактів з практики людини: до одомашнення тварин та окультурювання рослин, а також виведення (селекція) нових порід організмів. В обох випадках реальністю була зміна чи поведінки організмів (їх способу життєдіяльності), чи форми, конституції, тобто мікроеволюційні перетворення. Був відомим і основний метод отримання шуканого: елімінація неперспективних форм та репродуктивна перевага для форм бажаних, інакше -- штучний добір.

Зауважимо у цьому зв'язку, що не тільки ефективним виявився об'єкт розгляду у значенні перенесення наступної уваги на природні тіла. Використаний Дарвіним термін--природний добір--також вдало сумістив у собі вказівку на початок природній та початок штучний, діяль- нісний, чим також орієнтував на практику як на імпліцитно утримувані у ньому підвалини для перевірки висновків. Дійсно, в утворенні «природній добір» поєднані такі поняття як «єство», «природа» (у даному випадку в значенні «природна історія»), з одного боку, та діяльність людини (а добір, як одна з її форм), з іншого. Це поглиблювало уявлення про взаємозв'язок природних процесів та діяльності людини, двох сфер дійсності, вказувало на можливості людини щодо проникнення у зовнішній, природній світ. Гібридне утворення, відповідне до змісту виразу «природна діяльність», якнайкраще відповідало соціокультур- ним ідеалам епохи, було близьким і зрозумілим у вікторіанській Англії. Є тут іще один бік--те, що діяльність людини випередила своїм предметним світом теоретичні конструкції природознавства і виступила при цьому своєрідним аналогом природних процесів. У цьому, до речі, коріниться обгрунтування можливості зворотної процедури -- переробки самої діяльності людини відповідно природнім процесам як єдино можливому способу зберегтися в універсумі.

Втім, дарвінівські аналогії між доцільною діяльністю та природною необхідністю досить добре відомі. Тому залишимо цю тему та спробуємо виявити інші практичні сфери утвердження дарвінізму як теорії.

уже за часів Дарвіна почала набирати силу наука, якій судилося при- відкрити таємниці світу найдрібніших організмів--мікробіологія. Для еволюційної теорії надзвичайно важливим було встановлення у межах цієї науки двох фундаментальних фактів: 1) всезагальності принципу «все живе -- тільки від живого»; 2) достовірних меж життєздатності організмів. Перше відразу ж стало основою практичної медицини: виникла впевненість, що, перервавши послідовність у послідовному ряді патогенних організмів, можна позбавитися й від самого шкідника. Друге давало уяву про те, за яких умов наступає елімінація тих чи інших організмів. До того ж мова йшла не про вибіркову елімінацію, але про елімінацію тотальну. Такими умовами виявились висока температура, кислотна середа, жорстке опромінення та ін. Для хірургії, харчової промисловості, сільського господарства ці узагальнення стали основою багатьох важливих заходів. Але смисл відповідних діянь--еволюцій- ний: боротьба за існування, добір, екологічна ніша і т. д.

Зауважимо, що мікробіологія створила надзвичайно широкий вибір ситуацій практичного плану щодо боротьби за існування у змішаних популяціях. Дійсно, саме такий еволюційний смисл мало спочатку відкриття та використання пеніциліну, за відкриття та вивчення якого А. Флеммінг, Г Флорі та Е. Чейн отримали у 1945 р. Нобелівську премію, та багато інших антибіотиків (пор. «організми проти організмів» чи «речовини проти організмів»). По тому, як їх помістили у людський організм, який у даному випадку виступає як середа проживання для інших організмів, декотрі речовини біологічного походження чи інші організми (вакцини), що мають на меті нейтралізувати діяльність інших організмів (хвороботворних), створюють класичну ситуацію боротьби за існування у змішаних популяціях. При цьому, природно, об'єкти застосування антибіотиків елімінуються за усіма еволюційними правилами. Як еволюційну ж подію належить сприймати і пристосування (адаптацію) декотрих особин хворобоутворюючогоштамма до діючих антибіотиків, внаслідок чого можливе виникнення стійкої раси даного виду до даного ж антибіотику. Не випадково, тому, з'являються усе нові й нові хвороботворні популяції організмів, на які не діють антибіотики, що добре зарекомендували себе проти їх предкових форм. Скажімо, з більше ніж півсотні тисяч відомих препаратів антибіотиків у наш час ефективні які-небудь півтори-дві тисячі. Усіх інших еволюція вже «обійшла», «обігнала»--вони не діють на види, на знищення яких були раніше призначені... Це, між іншим, привідкриває нам ще одну загрожуючу небезпеку катастрофічного плану: чим більший антропогенний прес здійснюється на хвороботворні види, тим більший ми отримуємо у відповідь расо- та видоутворюючий процес. І найбільш негативне у цій справі--підвищення патогенності штаммів. Поява СНІДу--переконливе тому свідчення.

Медицина переконує у реальності дії дарвіновських факторів еволюції й іншими прикладами. Вибіркова елімінація, що супроводжує людей на всіх етапах онтогенезу, з одного боку, та зусилля охорони здоров'я щодо забезпечення індивідуальної норми реакції--з іншого, показують повну можливість застосування цих факторів до людини як до біологічного виду. у той самий час, епідемії (як і епізоотії), які проносяться час від часу, хоча часто мають і соціальні причини виникнення, цілком співвідносні з багатьма моделями чисельності популяції у часі, що вироблені еволюційною біологією.

Сільське господарство у цілому стоїть на принципах конструювання екосистем, в яких функція добору в багато чому переходить до рук людини. Підготовка грунту до засіву, знищення бур'янів, боротьба з комахами-шкідниками, удобрення та інше, означає, по суті, ні що інше, як послаблення умов прямої боротьби за існування для деякого виду--пшениці, кукурудзи, буряка і т. д. Людина робить усе, щоб реалізувалася потенція даного виду, щоб стратегія розвитку його не обмежувалася ніякими сторонніми факторами. У кінцевому підсумку мова йде про те, щоб реалізувалася тенденція, потенційна здатність живого до розмноження у геометричній прогресії, про яку писали ще Мальтус та Дарвін. У природному стані така здатність обмежена зовнішніми обставинами боротьби за існування: так, скажімо, з трьохсот мільйонів ікринок одної особини тріски виживає всього декілька рибок. Інша справа, коли риборозведенням займається людина--тоді до дорослого стану розвивається біля половини зародків, тобто людина виступає тут як селективна сила, яка елімінує негативні впливи для виду умови середовища. У той самий час «зелена революція» у сільському господарстві, яка дає розв'язання багатьох продовольчих проблем, практично повністю зобов'язана селекції. Медична промисловість все частіше використовує форми, які сконструйовані на основі принципів генної інженерії. Усі подібні діяння спираються на теоретичний фундамент селектогенезу.

Власне кажучи, яку б сферу людської діяльності, що пов'язана з використанням живих організмів чи біопроцесів, ми б не взяли, можна легко помітити, що всюди працюють селективні механізми. Чи то буде вже згадувана генна інженерія з її спробами конструювання нових форм, чи біотехнологія, яка використовує з промисловою метою організми чи біологічні процеси--результат буде позитивним. Або ж екологія, яка засвідчує все більш швидкі темпи елімінації унаслідок більш жорстоких умов боротьби за існування, що виникли завдяки діяльності людини. Комплекс людинознавчих наук також показує, що і в спадковості, і в житті людини відбуваються настільки суттєві перетворення, що вони примушують серйозно замислитися щодо самих еволюційних перспектив буття людини як природного тіла природи. Нарешті, величні пам'ятники дії природного та антропогенного добору--Чорна та Червона книги природи, які містять записи, у першому випадку щодо біосистем, що зникли, а у другому--щодо тих, які щезають, незаперечно, на жаль, свідчать про ефективність відкритого Дарвіним механізму еволюції.

Та, можливо, виникнуть заперечення типу того, що подібні явища задовільно (чи навіть краще) пояснюються на основі інших моделей еволюції. Відповідь, очевидно, повинна бути негативна, тому що по відношенню до основного масиву подібних фактів дарвінівське пояснення найбільш прийнятне. Скажімо, механоламаркізм взагалі не повинен би був допускати настільки масового вимирання видів, що ми спостерігаємо. Бо основний постулат його--адекватна реакція організмів на умови середовища, що змінюється, і успадкування сприятливих ознак -- повинен слугувати гарантом збереження еволюційних видів. Та цього немає. Різного роду фіналістичні концепції також нездатні задовільно пояснити суть фіналістичного (для багатьох видів) впливу людини, сам зміст фінальності в умовах, коли людина, образно кажучи, «сама собі риє могилу». Тим більше комплекс різного роду номотетич- них та ортогенетичних концепцій стикається зі складністю пов'язання прогресивної спрямованості еволюції, з однієї сторони, та повсюдної деградації біоти,--з іншої. У будь-якому випадку, недарвінівські моделі зустрічають значні труднощі при спробі пояснити загальні закономірності еволюційного процесу в актуальний час.

Проте повернемося до теоретико-еволюційного знання та його долі. Ще Л. Агассиц говорив, що нове вчення у своєму розвитку проходить через три стадії: на першій з них усі говорять, що воно неправильне; на другій, що воно суперечить релігії; на третій--що все це було давно відомо. Теорія еволюції шляхом природного добору є, очевидно, все- таки новим вченням, навіть більше того, оскільки сприйняття її пройшло не тільки всі згадувані три стадії, але й пройшло їх декілька раз. Так було з класичним дарвінізмом, так було із неодарвінізмом, так трапилося й із СТЕ. Очевидно, сьогодні треба сподіватися на четвертий черговий великий синтез у царині селектогенезу, оскільки наявні як нові окремі узагальнення у цій царині і наявний величезний емпіричний матеріал, ще недостатньо опрацьований, так і традиційне недовірливе ставлення («воно неправильне») до заново створюваної теорії.

Колись Дарвін почав утвердження нового, еволюційного мислення, з пильної уваги до найдрібніших відмінностей між організмами. Як пише сучасний філософ, «Дарвін грунтувався у своїй еволюційній теорії на дослідження тих наймінімальніших взаємин між живими істотами, про які так презирливо говорив Гегель» [14, с. 36-40]. Та сучасні діалектики не «опускаються» до подібних «дрібниць». А біологія, тим часом, продовжує триматися своєї дослідницької стратегії. Як заявив 24 травня 1985 р. президент Королівського Ліннеєвського товариства р. Беррі, еволюційна біологія неминуче пов'язана з вивченням індивідуальних відмінностей та індивідуальної мінливості; і це відрізняє її від «точних» наук [15, с. 257-274]. Саме у напрямку подібних тенденцій й обговорюється сьогодні проблема природи теоретико-еволюційного знання.

Візьмемо, наприклад, спеціальний випуск журналу «Біологія і філософія», присвячений природі еволюційної теорії. П. Слуп та Ван дер Стен вважають [16, с. 1-15], що існує два погляди на статус біологічних теорій. Перший, «загальноприйнятий», потребує наявності як синтаксису (обрахувань), так і семантики (правил співвідношення до дійсності) теорії. Багато філософів-еволюціоністів відкидають необхідність синтаксису, залишаючись на позиціях так званої «семантичної» теорії, маючи на увазі те, що теорія тотожна з її моделлю і не потребує тому ніяких обчислень. Побудова теорії у такому випадку зводиться до конструювання декотрого простору станів та правил утворення. Слуп і Ван дер Стен вбачають недолік «загальноприйнятої» теорії у її невиправданому прагненні спростити реальність до невпізнанності, а «семантичну»--за відокремлення семантики від емпіричного змісту. Самі вони не знайшли нічого кращого за проголошення орієнтації на емпіричні узагальнення як підмурівок для конструювання теорії.

Джон Ветті [17, с. 17-23] також критикує «загальноприйняту» точку зору. Для неї важлива проблема законоподібності: якщо теорія грунтується на законах природи, то вона правильна. Дуже важлива тому сфера застосування та інтерпретативності теорії. «Семантична» теорія являє опис різного роду систем, і не домовляється щодо області застосування теорії. Звідси--тут не є присутня вимога законоподібності, й проблема спільності не стоїть. Елізабет Ллойд та РаульТомпсон [18, с. 26-32] виступають на захист «семантичної» точки зору. Основні аргументи тут є такими: «семантична» концепція зовсім не ігнорує емпіричний зміст теорій, а розглядає теорію як емпіричну інтерпретацію формальної системи; закони, що отримуються таким чином із теорії характеризують не поведінку формальної системи (як це має місце у випадку з «загальноприйнятою» точкою зору), а поведінку самого об'єкта.

Слуп і Ван дер Стен, відповідаючи своїм опонентам, вважають, що зустріли недостатнє розуміння. Вони від самого початку наполягали на ідеї, що відмова від законів як необхідних атрибутів теорії логічно несумісна з вимогами включити до теорії обчислення та правила відповідності. «Семантична» точка зору надихається думкою, що у біології немає законів у точному значенні цього слова. Але це не можна вважати цілком обгрунтованим. Тим більше, що не зовсім зрозуміло, як саме ідеальні системи можуть бути кращими за «загальноприйнятну» точку зору у плані інтерпретації емпіричних даних. Прихильники «семантичної» точки зору дуже часто змішують два різних поняття--істини та суті, унаслідок чого відбувається ототожнення емпіричного смислу теорій.

Проведений короткий екскурс до однієї з сучасних дискусій з проблеми теоретико-еволюційного знання показує, що вона досить далека від свого скільки-небудь повного розв'язання. Чергова спроба накладання на біологічні теорії постпозитивістських логіко-семантичних критеріїв привела до відриву теоретичних систем від самої реальності і, як наслідок, до їх абстрактності та неадекватності до об'єкту, який описується. У той самий час, далеко не беззастережно приймаються у якості основного способу теоретизації традиційні емпіричні узагальнення. Але, хоча і хотілося б бачити еволюціонізм цариною тріумфу точного формалізованого знання, та це не відбувається. Чи потрібно робити з цього трагедію, подібно до того, як це відбувається у випадку з твердженням, що у біології теорії взагалі не відіграють ніякої ролі [19, с. 118-125]? Мислиться, що ні, оскільки біологія у черговий раз довела, що у створенні теоретичного знання вона йде своїм власним шляхом, і що критерії теоретичності, вироблені у інших науках (перш за все фізико-математичних), їй не завжди і не в усьому підходять.