Еволюційна стратегія глобального розвитку: методологічні передумови

Тому про сучасний еволюціонізм можна сказати, що він не являє собою систематичної єдності (у значенні А. Мейєр-Абиха та С. В. Мейена), а переважно єдність історичного та ідейного. Різні й форми теоретичного уявлення еволюції: історичні теорії та гіпотетико-дедуктивні моделі, аксіоматичні та індуктивні узагальнення, синтаксичні та семантичні точки зору. Ступінь досконалості форм наукового пізнання також неоднакова: концепції, вчення, гіпотези і т. д., і до того ж частка строгих теорій вельми незначна, а ось вагома--емпіричних узагальнень та гіпотетичного знання. Існує безліч підходів, що конкурують між собою та несуть, головним чином, якісний, образний характер. Значні розходження існують і у мові еволюційних концепцій, що ускладнює взаємодію. Скажімо, мова теорії молекулярної еволюції та теорії еволюції біосфери у своїх базисних термінах практично не співпадають. Така ситуація дає підстави багатьом вченим говорити про взаємне нерозуміння. «Від самого початку потрібно чітко сказати,--пишуть, наприклад, ембріологи Р. Рефф та Т. Кофман, -- що наша спроба пояснити морфологічну еволюцію у термінах генетики розвитку буде постійно гальмуватися своєрідністю предмета, який доводить часом до відчаю» [20, с. 36].

Теоретичні та практичні виміри еволюціонізму повинні дати, у підсумку, деякий образ реальності, що розвивається, і вказати на засоби опанування цією реальністю. Інакше кажучи, велика кількість теоретичних уявлень мають зміст з точки зору того, який образ еволюції вони створюють. А створений образ еволюції, у свою чергу, настільки є цінним, наскільки він дозволяє проводити життєво важливі діяння.

Кожна з еволюційних концепцій вносить свій штрих до образу еволюції. Через їх множинність а, часом, і альтернативність, цей образ є нечітким, розмитим, багато деталей не є промальованими впевненою рукою майстра, подекуди відчувається фальш, іноді художник губить почуття міри. Втім, такий образ існує, і у його формуванні простежуються декотрі стійкі тенденції.

Перш за все потрібно вказати на історичні перетворення у баченні біологічної реальності: рівень лінійної статичної реальності змінився на рівень лінійної реальності, що розвивається і, нарешті, на рівень багатовимірної еволюціонуючої реальності.

Практично, усе, що було сказано вище, проявлялося у тому, що дуже довгий час за об'єкти еволюційного процесу приймалися які-небудь одні біосистеми. У такому випадку якісність життя не враховується, що дає підстави говорити про лінійні уявлення. Все життя обмежувалося чи типами організації, чи видами, чи організмами. Оскільки у традиційних концептуальних системах подібні об'єкти співвідносились між собою не на підставі генетичних (історичних) зв'язків, а на принципах прогресіонізму і т. д. (наприклад, теорія драбини істот), то й живе у такому випадку постає як одновимірна лінійна статична реальність.

Дарвінізм переконливо обгрунтував еволюцію живого. Але у суспільній свідомості, та й у наукових колах, під живим розуміли перш за все види, це теорія еволюції--є теорія видоутворення. Звідси образ еволюції живого є суть образ еволюції видів, що і дає підстави іменувати його взірцем лінійної реальності, що розвивається.

З часом, наприкінці ХІХ-ХХ ст., уявлення про живе значно поглибилось і розширилось. Було встановлено, зокрема, що як про реально існуючі можна говорити і про інші, окрім виду, таксони--царства, класи, ряди і т. д. установлена складна ієрархічна організованість живого концепція структурних рівнів, зокрема, показує наявність молекулярно-генетичного, клітинного, органо-системного, тканинного, організмового, видового, екосистемного, біосферного та інших рівнів. Була продемонстрована також відносна самостійність інших класів біо- систем--хоріонів, екобіоморф і т. д. Почали інтенсивно розробляти концепції розвитку відповідних об'єктів. У підсумку склався образ багатовимірної еволюціонуючої реальності.

Тому сучасний образ еволюції складається на підставі визнання фундаментальності принципів: -- багаторівневості еволюційного процесу;--мультиспрямованості еволюції;--пріоритетності напрямків, механізмів, об'єктів еволюції для біосфери та людини.

Перший принцип передбачає існування суттєво різних рівнів живого, їх відносної незалежності та специфічності (унікальності) розвитку. Другий відбиває багатоманітність можливостей розвитку живого: хоча живе з багатьох стратегій розвитку вибирає, за звичай, енергетично найбільш заощадливе, однак еволюція не завжди йде найпростішим шляхом. Третій орієнтує на пріоритети у еволюції живого, хоча такий підхід є не зовсім коректним. Адже неможливо уявити собі життя на планеті поза фотосинтезуючими організмами. Отже--особлива увага до рослин. Важливими є також сапрофіти. Виключно важливим є розвиток біосфери як цілісної системи. Тобто мова йде про все те, що важливо безпосередньо і для життя людини, і для нормального функціонування біосфери.

Мова йде, перш за все, про сукупний образ еволюції живого. Природно, свої картини генези біосистем пропонують і приватні предметні теорії еволюції. Та все це вже проблема, скоріше, безпосередньо біологічних дисциплін. А от образ сукупної еволюції має прямий вихід на сукупність проблем гуманітарних та світоглядних. Особливий зміст такому образу надають і реальності існування людської цивілізації, коли орієнтація на неправдиві уявлення про еволюцію та можливості біосфери може мати для нього наслідки, яких не виправиш.

У зв'язку з цим відкривається мабуть чи не найважливіша галузь практичного застосування теоретико-еволюційного знання, яка пов'язана з долями людства, самим його існуванням.

Понад два століття тому Ж. Б. Ламарк відмітив: «чим далі людина відходить від природи, тим більше порушуються її спокій, здоров'я, свобода, і щастя. Суспільство, яке у деяких відношеннях надає їй стільки переваг, у незчисленній кількості випадків приносить йому значну шкоду» [21, с. 444-445]. Можна подумати, припускав вчений, що призначення людини начебто полягає у тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною для проживання. Припущення Ламарка, на жаль, виявилися вельми достовірними.

Отже, в якості одного з наріжних каменів заснування сучасної стратегії майбутнього людства повинні бути висновки наукового еволюціонізму. Наступні аргументи орієнтують у напрямку чинності такого висновку.

Змінилася загальна стратегія розуміння джерел еволюційного процесу. Стародавня і класична науки переносили його назовні об'єктів. Як відзначав

В. І. Вернадський, «довший час в науці панувало переконання, що джерелом руху якогось тіла є середовище, яке його оточує: воно у газоподібному і частково рідкому стані здатне за власною формою надавати тілові руху--це його властивість« [22, с. 6]. На цьому стоїть ньютонівська механіка, теорія відображення Декарта, еволюційна концепція Ламарка та багато інших систем, не кажучи вже про знання тео- та телелогічної орієнтації. Наука Нового часу і сучасне природознавство дошукуються джерел руху зсередини систем, тобто розуміють рух як самоспонукання і самоорганізацію.

Кардинальні зміни відбулися в розумінні місця людини у світі. Від уявлень про боговтілення, що визначали лице знань про людину протягом багатьох тисячоліть, наука поступово звернулася до її розуміння як соціальної істоти, що розвивається за своїми власними законами. При цьому взаємини людини з природою будувалися за принципом або визнання вінцем цієї природи, або субстанції надприродної, особливої якісно, яка акумулює в собі закони природи, що породила його. І цей висновок також досить тривіальний.

Ми вимушено констатуємо розрив між еволюційним баченням світу і самобаченням місця в ньому людини. Вільно чи невільно, людина і в думці і в дії постала стосовно світу, що породив її, як сила зовнішня, а тому і чужа, ворожа. Звідси--прямий поворот до тези В. І. Вернадського про джерела руху тіл: здавалося б, враховуючи роль людини як основної геологічної сили, він надає «за власною формою» тілам рух. І причин для занепокоєння, здавалось би, немає. Однак реальність «соромить» теорію: людина не усталює світ якісно (життя), а руйнує його.

Шлях до розв'язання даного парадоксу--в переосмисленні місця людини в світі, що, до речі, досить інтенсивно зараз і відбувається. Не «зовні», не «над», а «разом» і «всередині» з рештою природи -- так маємо нині уявляти собі взаємини людини з живими істотами, біосис- темами будь-якого рангу. Саме в такому ключі розробляються сучасні уявлення про коеволюцію людини й природи, тобто взаємної еволюції цих двох першопочатків. Такий підхід ознаменував собою дуже великий крок у «поверненні» людини назад у природу, однак і він не вичерпує всієї повноти проблеми. Бо, коли ми кажемо «коеволюція», то вже маємо на увазі, вільно чи невільно, зовнішність людини і природи одне з одним, з одного боку,--і необхідність гармонізації їхнього розвитку--з іншого. Справжнє ж вирішення полягає в тому, щоб повернутися, врешті решт, до еволюції природи, в якому людська лінія--лише одна із складових цієї могутньої течії матерії.

Тут доречно, наразі, зробити ще один невеличкий екскурс в історію для того, щоб спробувати оцінити справедливість зроблених вище висновків з точки зору реальної історичної практики людства. В даному випадку важливо глянути як змінювалися кардинальні установки у взаємостосунках людини з природою, інакше кажучи--її стратегія природокористування.

Спершу, як відомо, гомініди створили привласнюючий спосіб господарювання. Згідно з демографічною ємністю того чи іншого ландшафту (при конкретному рівні розвитку продуктивних сил) людські популяції або ж перебували з екосистемами у рівновазі, або ж порушували їхню цілісність. Суто споживацьке, привласнююче господарювання, яким є і збирання, і промисел на рибу і звіра, накладало суворі обмеження на чисельність людських популяцій. Видобуваючи засоби до існування з дикої природи, людство, з одного боку, намагалося чисельно зростати, з іншого--виснажувало (з цією метою) використовувані екосистеми, переповнюючи їхню демографічну місткість. Наслідком ставали і величезні коливання чисельності людей, і винищення багатьох компонентів екосистем.

Перехід до землеробства і скотарства означав становлення нової природокористування стратегії--продуктивного господарства. Штучні ценози (агро- і зоо-) незмірно збільшили демографічну ємність ландшафту, внаслідок чого стався демографічний вибух і взагалі виявилося можливим активно освоювати нові середовища заселення. Але тут традиційна «дика» природа практично втрачала смисл, ставала непотрібною людині: сенсу вона набирала, коли перетворювалася в її «неорганічне тіло» (за виразом Гегеля),--лани, пасовиська, будівельні матеріали, харчі, тобто у природу олюднену, природу для людини. Звідси--постійні порушення стабільності екосистем, внаслідок чого стали постійно зникати вже їх цілі класи (а не компоненти, як було раніше). У підсумку, екстенсивне продуктивне природокористування призвело і призводить до величезних екологічних криз.

Відзначимо, що саме у рамках подібної стратегії людина «перетворила» природу на корисну і непотрібну, на ресурси--з одного боку, і решту--з іншого (як ресурс природа розглядалася і як об'єкт естетичних і етичних стосунків). До Середньовіччя переважало використовування первісних ресурсів, тобто тих, які йшли безпосередньо на задоволення потреб людини. Пізнє Середньовіччя ознаменувалося (у крайньому разі, в Європі) переломом у природокористуванні, при якому витрати на вторинні ресурси стали перевищувати витрати на ресурси первинні. Нарешті ХХ ст. створює таку ситуацію, при якій доречно вести мову про ресурси третинні, тобто ті, що використовуються для добування ресурсів вторинних. І складається враження, що ось-ось настане черговий перелом, і третинні ресурси вимагатимуть незмірно більших витрат, аніж усі інші. Вкажемо, наприклад, на добування і переробку радіоактивних елементів (третинний ресурс), з яких потім можна отримати ресурс вторинний (енергію), яка вже може слугувати людині і у вигляді, наприклад, енергії електроплитки. В цьому випадку, людина ставить собі на службу потужності всієї біосфери, через що опиняється під загрозою існування вже не окремі екосистеми чи навіть їхні класи (наприклад, ліси), але і вся оболонка життя нашої планети.

Однак коли навіть господарювання людини носить не агресивно- загарбницький, руйнівний характер, але співчутливо-ощадливий, всеодно з біосфери вилучаються нові речовини і предмети, стаються збурення у самій біосфері. З точки зору екологічної важливими є два наслідки: по-перше--вичерпання природного середовища, зокрема ресурсів, потрібних людині, з іншого боку--засмічування цього середовища продуктами, «непотрібними покидьками» для людини. Різниця полягає тільки в тому, що при загарбницькому природокористуванні це робиться набагато швидше, аніж при господарницькому. Однак, за обох випадків порушеним виявляється принцип економії, рівноваги існуючого, про що писав іще Луцій Анней Сенека: «І природа зберігає частини, що утворюють її, в рівновазі, ніби побоюючись, щоб при порушенні співвідношення частин не завалився світ» [23, с. 504]. Тим самим знищуються і умови, при яких--і лише в них--можливе існування людини.

Таким чином, і логіка історії, і практика нинішнього дня переконують у необхідності для людства нової стратегії у ставленні його до природи і до самого себе. Остання чверть ХХ ст. віддає у цьому розумінні перевагу стратегії стабільного розвитку, вбачаючи в цьому й імператив діяльності, і світоглядницьке ставлення до світу. Контури такої стратегії ледь-ледь лише намічаються, але вже видніють деякі каркасні конструкції майбутньої споруди. Відмова від воєн як засобів вирішення конфліктів, утвердження безальтернативності мирному майбутньому людства, нагальна потреба у розробці і прийнятті глобальної програми дій з охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів, екологізації виробництва, свідомості, виховання і освіти, політики і права--ось лише деякі із будівельних каменів еволюційного майбутнього людства. Як усвідомлення людиною власної історії закономірною ланкою універсального космогенезу, так і перебудова всієї системи діяльності за цим зразком, можуть дати гарантії не тільки самого майбутнього існування цивілізації, але й існування, гідного самої людини.

Список використаних джерел

Гегель Г.-В-Ф. Энциклопедия философских наук / Г.-В-Ф. Гелель. -- М.: Мысль, 1975.--Т 1. -- 452 с.

Гейзенберг В. Шаги за горизонт / В. Гейзенберг. -- М.: Прогресс, 1987. -- 368 с.

Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста / В. И. Вернадский. -- М.: Наука, 1988. -- 522 с.

Кимура М. Молекулярная эволюция: теорія нейтральності / М. Кимура. -- М.: Мир, 1985. -- 394 с.

Мейен С. В. Типологические аспекты интеграции физического, биологического и социогуманитарного знания / С. В. Мейен // Пути интеграции социогуманитарного знания. -- М.: Наука, 1984. -- С. 87-100.

Буко А. Эволюция и темпывымирания / А. Буко. -- М.: Мир, 1979.- 318 с.

Рауп Д. Основы палеонтологи / Д. Рауп, С. Стэнли. -- М.: Мир, 1974. -- 390 с.

Назаров В. И. Эволюционная теория во Франции после Дарвина / В. И. Назаров. -- М.: Наука, 1974.--280 с.

Грант В. Видообразование у растений / В. Грант. -- М.: Мир, 1984. -- 528 с.

Антонов А. С. Результаты изучения эволюции РНК растений заставляют усомниться в универсальности гипотезы «молекулярних часов» / А. С. Антонов, А. В. Троицкий // Ж. эвол. биохим. и физиол. -- 1986. -- Т 22. -- N° 4. -- С. 343-350.

Noble M.I.M. Discrepancies between scientific theory and practice in relation to phsiological hypoteses / М. І. М. Noble, A.J. Drage- Holland // Theor. med. -- 1986. -- Vol. 7. -- № 3. -- P. 219-231.

Гулд С. Дж. В защиту концепции прерывистого равновесия / С. Дж. Гулд // Катастрофы и история Земли: Новый унифор- мизм. -- М.: Мир, 1986. --471 с.

Бенсон Р. Г. Завершенность, направленность и здравый смысл в исторической геологии / Р. Г. Бенсон // Катастрофы и история Земли: Новый униформизм. -- М.: Мир, 1986.. --471 с.

Ойзерман Т. И. Гегель и естественно-научныйэмпиризм / Т. И. Ойзерман // Философские науки. -- 1985. -- N° 5. -- С. 36-40.

Berry Where biology meets: orhowscience advances. Presidential address to the Linnean Society delivered at the Anniversary Meeting, 24 May 1985 // Biol. J. Linn. Soc. -- 1987. -- Vol. 30. -- № 3. -- P. 257-274.

Sloep Peter B. The nature of evolutionary theory: the semantic challenge / Peter B. Sloep, Wim J.Van der Steen // Biol. andPhil. -- 1987.--Vol. 2. -- № 1. --P. 1-15.

Beatty J. On behalf of the semantic view / J. Beatty // Ibid. -- P. 17-23.

Thompson P. A defence of the semantic conceptione of evolutionar theory / Р. Thompson // Ibid. -- P. 26-32.

Stearns S.C., Schmidt-Hempel P. Evolutionary insights schould not be wasted / S.C. Stearns, Р. Schmidt-Hempel // Oikos. -- 1987.--Vol. 49. -- № 1. -- P. 118-125.

Рэфф Р., Кофмен Т. Эмбрионы, гены и эволюция / Р. Рэфф, Т. Кофмен. -- М.: Мир, 1986.--404 с.

Ламарк Ж. Б. Аналитическая система положительных знаний о человеке / Ж. Б. Ламарк // Избранные произведения: В 2 т. -- М.: Изд-во АН СССР, 1955.--Т. 2. -- 892 с.

Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории науки / В. И. Вернадский. 3-е изд. -- М.: Наука, 1983. -- Т. 3. -- 334 с.

Антология мировой философии. В 4-х тт. -- М.: Мысль, 1969.--Т. 1. -- 712 с.

Размещено на Allbest.ru