Трансформація геополітичної практики в процесі розвитку цивілізацій: новий формаційний підхід

Размещено на http://www.allbest.ru//

Трансформація геополітичної практики в процесі розвитку цивілізацій: новий формаційний підхід

Вєтринський І. М.,

кандидат політичних наук

Розглянуто основні підходи до дослідження геополітичної практики на різних етапах історичного розвитку. Окреслено головні підходи до вивчення локальних цивілізацій, їх природи та структурних особливостей. За допомогою загальнонаукових методів аналізу, синтезу та моделювання, проаналізовано особливості історичного розвитку практичної геополітики, а також виявлено закономірності її трансформації відповідно до певних етапів розвитку цивілізацій та структури міжнародної системи. Запропоновано новий формаційний підхід до визначення специфіки форм та методів характерних для геополітики в рамках конкретних історичних епох. Показано кореляцію між процесами глобалізації, розвитком цивілізацій та трансформацією геополітичної практики, зокрема в постбіполярному світі.

Ключові слова: цивілізація, геополітика, історичний

розвиток, геополітичні формації.

The main approaches of the study of geopolitical practices at different stages of historical development were regarded. Outlined the main approaches to the study of local civilizations, their nature and structural features. Using scientific methods of analysis, synthesis and simulation analysis, the historical development of practical geopolitics was analized. The features of transformation of practical geopolitics were regarded in accordance with certain stages of development of Civilizations and the structure of the international system. There was introduced the new formation approach to determining the specific forms and methods characteristic for geopolitics within specific historical periods. Shown a correlation between globalization and the development of civilizations and geopolitical transformation practices, particularly in the post-bipolar world.

Keywords: civilization, geopolitics, historical development, geopolitical formations. геополітичний практика глобалізація

Епоха відносної стабільності та прогнозованості глобальних міжнародно-політичних процесів, що почалася із завершенням Холодної війни та розпадом СРСР, схоже наближується до завершення. Після кількох десятиліть «затишшя», протягом яких здавалося, що військово-політичне суперництво остаточно поступилося місцем економічній конкуренції, а ідеологічні протиріччя не мають більше свого руйнівного потенціалу, ми вимушені констатувати, що світ стрімко прямує до глобальних потрясінь. Більше ніж півстоліття миру й добробуту переконали переважну частину населення Заходу, що така ситуація є даністю та усталеною нормою, хоча насправді це стало результатом кропіткої праці та об'єднання націй на базі спільних ціннісних орієнтирів. Як наслідок,у багатьох західних державах до влади все частіше почали приходити право- та ліво-популістські сили, безвідповідальна політика яких спирається на націоналістичні, ізоляціоністські та часом навіть сепаратистські настрої суспільства.

На авансцену міжнародних відносин знову виходить геополітика, що відновлює свої позиції в якості центрального орієнтира для реваншистських та ревізіоністських зовнішньополітичних стратегій великих регіональних і світових гравців (Іран, РФ, КНР тощо). Геополітика не є новим явищем у світовій політиці, однак крах радянського тоталітарного блоку і прискорення процесів глобалізації та інтеграції у світі зумовили зміну пріоритетів у відносинах між державами: замість боротьби за силове домінування, більшість країн зосередилися здебільшого на побудові взаємовигідних економічних відносин. Повернення до порядку денного міжнародної політики агресивних геополітичних стратегій є великою загрозою для багатьох країн, насамперед, через їхню моральну і технічну неготовність до силового протистояння. Системи колективної безпеки є певним запобіжником, але в жодному разі не стовідсотковою гарантією захисту суверенітету і територіальної цілісності для малих країн, особливо коли йдеться про такі значні військові потуги як РФ та КНР.

Україна традиційно знаходиться на перехресті чужих геополітичних інтересів, проте нажаль нашій державі здебільшого дістається роль об'єкта в цих процесах. Важливий період розвитку і становлення нашої державності, що почався з перемоги Революції гідності,фактично співпав з початком нового етапу геополітичного протистояння у світі. Дуже важливо, щоб Україна виборола і довела свою суб'єктність як важливого і впливового геополітичного гравця, щонайменше на регіональному рівні. В цьому контексті уявляється доцільним і актуальним дослідження як природи й специфіки геополітичної практики, так і особливостей її історичної ґенези.

Метою статті є аналіз особливостей історичного розвитку практичної геополітики, а також виявлення закономірностей її трансформації відповідно до певних етапів розвитку цивілізацій та структури міжнародної системи.

Історичний розвиток людського суспільства тісно пов'язаний з географічними чинниками і у різні часи мав свою особливу логіку: багато тисячоліть тому первісні мисливці й збирачі мусили постійно мігрувати в пошуках нових багатих на плоди та дичину земель. Перехід до скотарства й землеробства почав змінювати цю ситуацію, оскільки люди отримали можливість не просто шукати і добувати собі їжу та засоби першої необхідності (зокрема одяг, який здебільшого робили зі шкір тварин), а й створювати все це власними силами. Люди почали утворювати постійні поселення, що згодом зумовило появу перших сіл та містечок. Саме з переходом до осілого способу життя географічний чинник в житті людей набуває нового значення: одні території були краще пристосовані для проживання та роботи, зокрема землеробства, інші - гірше. З розвитком міст та утворенням країн, кількість питомих географічних елементів, що їх держави розглядали як необхідні для свого існування та розвитку, зростала: родючі ґрунти, джерела прісної води, виходи до моря, багаті на деревину та дичину ліси тощо. Пізніше перелік «бажаних опцій» лише розширювався та деталізувався: зручні бухти, корисні копалини, морські протоки, торговельні шляхи, людські ресурси, інфраструктурні об'єкти, важливі порти та ін. Протягом тисячоліть більшість міждержавних конфліктів відбувалися саме з метою заволодіння певними територіями, тобто за контроль над частиною географічного простору. Відповідно, витоки геополітики варто шукати в той період коли співпали два чинники розвитку людського суспільства: 1) закріплення певної географічної ділянки за окремою групою людей: поява сіл, міст, країн, а що найголовніше - кордонів; 2) усвідомлення людською спільнотою цінності та переваг певних ділянок суші чи моря над іншими і відповідно готовність до боротьби за контроль над ними.

Багато тисячоліть гострота територіальних суперечок нівелювалася за рахунок того, що населення Землі було мізерним порівняно з теперішнім часом (зокрема, на початку нашої ери загальна кількість жителів нашої планети становила близько 300 млн. людей [10]), тож міждержавні суперечності носили здебільшого локальний характер, а головним їх мотивом були насамперед матеріальні та людські ресурси. Враховуючи дуже низьку щільність населення планети, закономірно, що розвиток суспільств і держав тисячоліттями відбувався в рамках певних обмежених спільнот, що в політико-географічному плані не виходили за межі невеликого регіону. Такі спільноти пізніше стали називати - локальними цивілізаціями. Автор теорії локальних цивілізацій А. Тойнбі, визначаючи локальні цивілізації, наголошував, що на відміну від примітивних суспільств, їх життя (період існування) є значно довшим, вони займають набагато більшу територію і охоплюють велику кількість людей. Також, на думку автора, цивілізації мають тенденцію до поширення шляхом підкорення й асиміляції інших суспільств [13, с. 71]. Зважаючи на те, що цивілізаційна структура світу носила фрагментарний або дискретний характер, то і геополітичні процеси відбувалися лише в рамках певного регіону та конкретного «цивілізаційного ареалу». Фактично подібна ситуація зберігалася до початку епохи Великих географічних відкриттів, коли нові транспортні можливості відкрили шлях для колонізації й відповідно контролю могутніх європейських держав над віддаленими територіями Америки, Азії, Африки та Океанії.

Починаючи з XV ст. відбувається зміна парадигми цивілізаційного розвитку світу: завдяки активному розвитку мореплавства, численні торгівельні, політичні та військові зв'язки між різними державами, виходять на міжконтинентальний рівень і поступово перетворюються на глобальну мережу, формування та ущільнення якої продовжується й досі. Основною міжнародно-політичною стратегією розвитку великих держав стає імперіалізм, що його М. Дойл характеризує як «процес створення (встановлення) та підтримання імперії» [2, с. 19], а О. Мотиль додає, що це не просто процес, а певна політика вказаного спрямування [5, с. 53]. З політико-географічної точки зору, світ розділяється на Імперії (метрополії), їх периферії (колонії) та вільні землі, які в цей період перетворюються на об'єкти територіальних та політичних претензій з боку імперій. Якщо до цього часу геополітичні процеси в світі відбувалися в регіональному масштабі, то в Епоху імперіалізму (що починається з Великих географічних відкриттів і завершується Першою світовою війною)вони виходять на міжрегіональний рівень. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. з'являються класичні геополітичні теорії, за допомогою яких автори намагалися теоретизувати існуючу міжнародно-політичну реальність, поєднуючи у різних пропорціях географічні та військово-стратегічні підходи й чинники. Зважаючи, що тогочасна міжнародна система існувала й розвивалася в імперіалістичній парадигмі, підходи класиків (або батьків- засновників) геополітики були підпорядковані відповідним імперативам на рівні цілей і засобів. В своїх працях автори аналізували специфіку й закономірності розвитку держави, як політичного організму, принципи її відносин з іншими державами на міжнародній арені, особливості впливу географічних чинників на військово- стратегічний потенціал країни тощо.

Геополітика тісно пов'язана з військово- стратегічною сферою, яку небезпідставно згадують в числі засадничих джерел геополітичних розвідок. Воєнна стратегія є складовою воєнного мистецтва (так само як оперативне мистецтво і тактика). У воєнній науці цей термін зазвичай вживається у воєнно-політичному контексті, а також коли заплановані військові заходи передбачають, у разі досягнення поставленої мети, корінні зміни воєнно-політичної та стратегічної ситуації, зокрема сприяють подальшому успішному веденню війни і переможному її завершенню. У вузькоспеціалізованому сенсі стратегія - це вищий рівень воєнного мистецтва, який охоплює теорію і практику підготовки збройних сил до воєнних дій, планування та ведення війни і стратегічних операцій, використання видів збройних сил та керівництво ними [11, с. 51].

Класична геополітика як теоретичне вчення з'являється з симбіозу воєнної стратегії та географічного детермінізму, тобто коли військово-стратегічні розвідки починають бути підпорядкованими політико-географічній логіці. Відповідно до імперіалістичної парадигми ХІХ ст. метою потужної держави традиційно було регіональне або навіть глобальне домінування (звичайно насамперед військово-стратегічне домінування), тоді як географічна логіка витупає інструментом досягнення цієї мети, оскільки покликана обґрунтувати доцільність конкретних кроків в цьому напрямку, зокрема вказавши на відповідні просторові елементи, набуття контролю над якими є ключовим завданням для реалізації цілі. Геополітика, в її прикладному або практичному вимірі може бути охарактеризована як специфічна діяльність держави, що спрямована на забезпечення власних безпекових інтересів та здобуття домінуючої з військово-стратегічної точки зору позицій щонайменше у регіоні, а бажано у глобальному масштабі. В теоретичному контексті геополітика спирається, як на політико-географічні дослідження (починаючи ще з античних часів) про вплив природних умов, зокрема клімату, на специфіку соціально-політичного устрою та розвитку країни, так і на праці відомих воєнних мислителів та стратегів Сун Цзи, Н. Макіавеллі, К. фон Клаузевіца та інших. Однак головним доробком, що формує теоретичний фундамент геополітики є праці батьків-засновників, які прагнули дослідити та концептуалізувати значення і роль політико-географічних чинників в процесі існування й розвитку держави, а також проаналізувати особливості й логіку впливу цих чинників на військово-стратегічний потенціал держави. Так, Ф. Ратцель запропонував підхід, згідно якого держава як сукупність людей, що проживають на її території, сама стає подібною до живої істоти і є однією з форм життя на планеті. Держава, зазначав Ратцель, це організм, в складі якого найбільш суттєву роль відіграє відповідна частина земної поверхні, відповідно всі властивості держави визначаються властивостями народу й території. Такими територіальними або природними властивостями є розмір, положення, кордони, форми поверхні, рослинність й зрошення, відношення до інших частин земної поверхні [9]. Народ росте примножуючись кількісно, держава - збільшуючи свою територію. Для збільшення населення необхідні нові простори: воно переростає країну. Спочатку воно починає утилізувати всередині держави ті ділянки землі, які залишалися незайнятими; це - внутрішня колонізація. Якщо цього виявляється замало, народ звертається до зовнішньої колонізації, це дуже часто пов'язане з воєнним рухом вперед, з завоюванням [9].

Автор самого терміну «геополітика» шведський вчений Р. Челлен, на якого справили велике враження досліди Ратцеля, не просто підкреслює зв'язок між землею і народом, він аналізує державу з точки зору специфіки її панування\контролю над певним простором. В своїй найбільш відомій праці «Держава як форма життя» він зазначав: «геополітика є вченням про державу, як географічний організм або явище в просторі, про державу, як землю територію, область точніше - як про територіальне панування» [15, с. 94]. Звичайно реальний контроль будь-якої території можливий лише за умови здатності захистити свої володіння, насамперед військовим шляхом. Враховуючи, що праця Р. Челлена побачила світ на початку ХХ сторіччя, зрозуміло, що в ній йдеться в першу чергу саме про військове панування, що дуже важливо для розуміння сутності геополітики. Американський адмірал А. Мехен запровадив нове для наукового дискурсу поняття«морської сили», що стало важливим елементом для розуміння просторово- стратегічної логіки морських держав, а також роль флоту в контексті контролю над (морським) простором. Автор послідовно доводить важливість наявності сильного військового флоту для здобуття та утримання контролю над простором. В першу чергу це стосується «острівних держав», до яких відносяться й США. Розглядаючи морський простір в якості «шляху», а не перешкоди, автор вважав його опанування першою й необхідною сходинкою до набуття контролю над заморськими землями. Мехен цілком слушно зауважував, що в разі коли держава має здебільшого морські кордони, це є її перевагою: «якщо держава розташована так, що вона не змушена захищати себе з боку суші або намагатися розширювати власну територію шляхом сухопутних дій... Вона має перевагу відносно країни, один з кордонів якої є континентальним» [6]. Праці Мехена, зокрема «Вплив морської сили на історію 1660-1783»стали фундаментом для формування теорії геополітичного дуалізму, що полягає в протистоянні телурократій й таласократій: антагонізму морських і сухопутних цивілізацій. Найбільш яскраво саме географічна логіка могутності та панування розкривається у творах Х. Маккіндера та Н. Спайкмена, де автори наводять власне бачення глобально- стратегічної картини світу, виділяючи найбільш важливі з їхньої точки зору політико-географічні одиниці, контроль над якими здатен забезпечити військово-стратегічну перевагу пануючої держави в регіональному, або навіть глобальному масштабі. Англійський географ і політик Х. Маккіндер аргументував виняткову цінність певного «осьового регіону» - частини євразійського суходолу - для досягнення глобальної стратегічної переваги: «з планетарної точки зору в центрі світу лежить Євразійський континент, а в його центрі -- серце світу, «хартленд» (heartland). Хартленд -- це зосередження континентальних мас Євразії. Це найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролю над усім світом» [12]. В певному сенсі «відповідаючи» Маккіндеру, американський дослідник Н. Спайкмен запропонував свій погляд на принцип світового контролю, на його думку той, хто контролює берегову смужку євразійського континенту, яка є легко досяжною для флотів великих морських держав - її автор називає Рімлендом - домінує над Євразією і відповідно тримає в руках долю всього світу [3, с. 76].

На відміну від геополітичної теорії, яка починає з'являтися наприкінці ХІХ ст., геополітична практика існувала протягом тисячоліть - стільки ж, скільки існують держави та їх кордони. Слідуючи за логікою класиків, до геополітики можна віднести ті конфлікти, які або є результатом (наслідком)зростання держави, або полягають у протистоянні моря та суші, або спрямовані на отримання контролю над Хартлендом/Рімлендом. Відповідно така логіка виключає зіткнення на релігійному ґрунті, громадянські війни(за відсутності зовнішніх впливів), національно- визвольні рухи, набіги кочівників і захист від них тощо. Проте, звичайно, під згадані «параметри» підходить величезна кількість конфліктів (і в період до ХІХ ст., і після нього), оскільки задані рамки є досить широкими. Поділ геополітики на теоретичну (формальну) й практичну (прикладну) є традиційним для політичної науки. Крім того, сучасні дослідники продовжують шукати власні кути зору для пояснення актуальних міжнародно- політичних процесів з позицій геополітики, так серед новітніх геополітичних концептів можна виділити геоекономіку, геофілософію, критичну геополітику тощо. Ці наукові розвідки мають щонайменше дві причини. По-перше, геополітика так і не стала повноцінною наукою (не дивлячись на те, що така дисципліна присутня в програмах багатьох університетів), оскільки наука спрямована на дослідження об'єктивних процесів та формулювання певних універсальних принципів і законів, в той час як геополітика є великою мірою утилітарним вченням, а її імперативи апріорі є «суб'єктивними», тобто для кожної держави своїми. По-друге, в процесі глобального цивілізаційного розвитку світу та відповідно суттєвої трансформації міжнародної системи, положення класичної геополітики здебільшого втратили свою актуальність, тож постає необхідність формулювання нових геополітичних принципів та законів. Зокрема, як зазначає Б. Ісаєв «геополітичні уявлення класичного періоду завжди мали на увазі освоєння людиною реальних, фізичних просторів суходолу, моря, а на більш пізньому етапі й неба. Завжди спиралися на військовий потенціал держави, що не могло не вести до захоплень та анексій чужих територій, розподілів й поділів світу за допомогою зброї й грубої сили. Ця парадигма геополітичного мислення почала змінюватись після першого застосування атомної бомби (1945р.), винайдення ракетно-ядерної зброї, накоплення колосальних запасів інших видів зброї масового знищення. Можливість навіть невеликої країни мати зброю масового знищення нівелювала різницю у військовій потужності малих та великих держав, знижувала вірогідність війни між ними» [3, с. 77].

Варто наголосити, що окрім безпосередньо військової сфери, після Другої світової війни відбулися докорінні зміни в самій структурі міжнародної системи - почалася Холодна війна, коли світ став заручником геополітичного суперництва двох блоків з наддержавами на чолі. Паралельно прискореними темпами розвивалися процеси глобалізації, що зумовили появу нових інтеграційних проектів, відповідно постійно поглиблюючи взаємозалежність між державами- учасниками. Період після закінчення Холодної війни та розпаду СРСР настільки змістив акцент з геополітичного суперництва на економічну конкуренцію (й звичайно співпрацю), що в експертному середовищі вже заговорили про геоекономіку, як нову геополітику. Протягом останніх десятиліть глобальний рівень діджиталізації фактично додає новий вимір існування цивілізації - віртуальний, який з кожним роком все більш суттєво впливає на реальне політичне й економічне життя держав, відповідно породжуючи ще одну сферу потенційного протистояння. Таким чином, постає необхідність формулювання нових геополітичних положень та концепцій, які були б більш адекватними сучасним соціально-політичним реаліям. Для того щоб зрозуміти особливості сучасних геополітичних викликів, нам необхідно проаналізувати,як і чому відбувалися трансформації саме практичної геополітики як специфічної діяльності держав, оскільки метою будь-яких теоретичних розвідок є вироблення положень та висновків, які б мали прикладний характер і були доцільними для застосування в суспільно-політичному житті та міжнародній діяльності держави.

Цікаво, що до початку ХХ ст. геополітична практика фактично була тотожна імперіалізму, оскільки по-перше, обидва ці напрями діяльності держави спрямовані в першу чергу назовні - стосуються відносин з іншими країнами; подруге, мають подібні за своєю природою цілі - домінування в регіональному та (бажано) глобальному масштабі; по-третє, і геополітика, і імперська політика (або імперіалізм) традиційно спираються насамперед на військові інструменти та жорстку силу в якості основного засобу досягнення згаданих цілей. Таким чином, твори класиків геополітики фактично є спробами теоретичного обґрунтування імперіалізму, що є цілком природнім з огляду на специфіку історичного періоду, коли вони писалися - кінець ХІХ - початок ХХ ст. Початок періоду трансформації геополітики, після якого вона перестає бути тотожною імперіалізму, співпадає з завершенням головного конфлікту колоніальної епохи - Першої світової війни. Розпад більшості світових імперій став вагомим аргументом на користь того, що імперіалістична парадигма у зовнішній політиці держави є неефективною та немає конструктивної перспективи. Оскільки будь-яка імперія за своєю природою прагне до глобального поширення, одночасне існування кількох імперій неодмінно веде до масштабних зіткнень. Додатковим свідченням цього твердження є події Другої світової війни,коли зіткнення двох імперських стратегій - німецької та радянської, призвели до найбільш кривавого конфлікту в світовій історії.

Головним чинником, що характеризує будь-яку діяльність є мета, тож насамперед саме на рівні цілей виникає різниця між імперіалізмом та «пост- класичною» геополітикою і відбувається це після Другої світової війни, коли ми можемо аналізувати та порівнювати стратегії основних геополітичних противників - СРСР з його класичною імперською політикою та США чиї дії часто були симетричними, але ціннісні аспекти цілепокладання радикально відрізнялися. Імперія й відповідно імперіалізм неодмінно передбачають прагнення до глобального поширення, насамперед територіального, що передбачає силові анексії чужих територій, в той же час «пост-класична» або сучасна геополітика зовсім не обов'язково передбачає будь-які територіальні надбання, оскільки головною її метою стає досягнення стратегічної переваги і змінення балансу сил на свою користь. В цьому контексті особливо цікаво згадати нещодавнє «жартівливе» зауваження В. Путіна про те, що «кордони Росії ніде не закінчуються» [8]. Можна виділити щонайменше п'ять визначальних характеристик, які демонструють принциповість відмінностей між імперіалізмом (і відповідно класичною геополітикою) та «пост- класичною» або сучасною геополітикою:

головною метою імперіалізму є побудова та підтримання імперії як політичної системи, в той час як мета сучасної геополітичної практики є створення системи безпеки, що грунтується на військово-стратегічній перевазі;

основним інструментом імперіалізму є військова сила, за допомогою якої відбувається формування і підтримка імперської політичної системи, геополітична практика окрім військової сили спирається на систему військово-політичних союзів, які не характерні для класичних імперій;

якщо для імперії та відповідно імперіалізму притаманне пряме домінування (центр-провінція), то геополітика на сучасному етапі цілком допускає домінування опосередковане (асиметричний військовий союз);

побудова імперії і відповідно імперіалізм передбачає неодмінну зміну існуючої системи державних кордонів, що зовсім не є необхідним для здійснення геополітичної практики;

для імперіалізму характерним є побудова відносин домінування по відношенню до набутих провінцій (сателітів), в той час як геополітична практика цілком допускає партнерські відносини та взаємну повагу державного суверенітету навіть в умовах асиметричних союзів.

Звичайно імперська політика також трансформується й продовжує існувати в сучасному світі (відповідно її можна охарактеризувати як скажімо неоімперську політику або неоімперіалізм), найбільш яскравим її прикладом є зокрема зовнішня політика РФ та КНР. Проте, з огляду на свою актуальність та складність, дана тема є цілком самодостатньою для окремого дослідження. Для нас важливо підкреслити, що з кінця Першої світової війни починається період переходу практичної геополітики до принципово нових форми й змісту (на відміну її від імперіалістичної сутності «класичного періоду») і це було обумовлено насамперед принциповими змінами природи і структури міжнародної системи, специфіка трансформації якої в свою чергу напряму залежить від глобальних цивілізаційних перетворень.

Цивілізації традиційно визначають як окремі (автономні, локальні) соціокультурні системи, що мають свої особливості й закономірності розвитку і можуть охоплювати одну чи кілька держав певного регіону. Протягом тривалого часу цивілізації розвивалися автономно,насамперед через брак засобів комунікації та відносно малу чисельність населення землі. Як зазначає С. Хантінгтон «більшу частину існування людства цивілізації контактували одне з одним лише час від часу або зовсім не мали контактів» [14]. Пізніше відстань між цивілізаціям почала зменшуватись через їх зростання, а також завдяки розширенню комунікаційних можливостей. Відносини в рамках існування локальних цивілізацій вибудовувались насамперед між сусідніми утвореннями і частіше за все носили характер конфліктів, що часом супроводжувалися поглинанням однієї цивілізації іншою (хоча це й не виключало торгових та/або культурних зв'язків як наприклад у відносинах Київської Русі з Візантією). Пізніше процес підкорення одних цивілізацій іншими прискорився, незважаючи на географічні перепони зокрема віддаленість одна від одної(яскравим прикладом є колонізація Європою - цивілізацій Африки та Америки), цьому посприяв розвиток науки і техніки, що зумовив появу нових транспортних можливостей, зокрема в галузі мореплавства. З часом, кількість прямих і опосередкованих зв'язків між різними цивілізаціями лише збільшувалася, однак процес розвитку останніх демонструє дві провідні тенденції: 1) поступове формування єдиного інформаційного і культурно- цивілізаційного простору, насамперед завдяки новітнім засобам комунікації; 2) збереження та поглиблення комплексу міжцивілізаційних протиріч (ціннісних, релігійних, культурних, політичних тощо), що за певними прогнозами веде до «зіткнення цивілізацій». Як наголошує С. Хантінгтон: «в цьому новому світі локальна політика є політикою етнічної або расової належності; глобальна політика - це політика цивілізацій. Суперництво наддержав змінилося зіткненням цивілізацій. В цьому новому світі найбільш масштабні, важливі й небезпечні конфлікти відбудуться не між соціальними класами, бідними та багатими, а між народами різної культурної ідентифікації» [14].

Зважаючи, що цивілізації є великими соціокультурними системами (оскільки вони можуть складатися з кількох країн), саме специфіка трансформаційних процесів в рамках глобальної цивілізаційної структури,відповідно до певних історичних періодів,визначальним чином впливає на держави та особливості відносин між ними. Так само, цивілізаційні зрушення формують тип міжнародної системи і визначають специфіку геополітичної практики, оскільки остання є нічим іншим як специфічною діяльністю держави. Відповідно протягом історії, формат геополітичної практики, як елементу зовнішньополітичної діяльності держави, змінювався в залежності від цивілізаційних трансформацій.

Говорячи про міжнародну систему, ми розглядаємо це поняття як сукупність всіх зв'язків між акторами міжнародних відносин (державами, союзами, пізніше - ТНК тощо), що формується в контексті глобальних цивілізаційних трансформацій. Існує підхід, згідно якого єдина планетарна система утворилися фактично лише після Другої світової війни. Зокрема, Д. Шевчук посилаючись на Ф. Брайара та Р. Джалілі зазначає, що «існування планетарної міжнародної системи, що накладає свій відбиток на все міжнародне життя, стало беззаперечною політичною реальністю вже в роки початку глобального протиборства між СРСР та США, набувши нових сутнісних рис з виникненням на політичній карті світу в якості самостійних міжнародних акторів постколоніальних держав» [16]. Проте на наш погляд, більш слушною є позиція, що єдина міжнародна система існувала вже напередодні Першої світової війни (і глобальний характер війни є тому додатковим підтвердженням). Таку ж думку поділяв й Х. Маккіндер, який у своїй праці «Географічна вісь історії» (що побачила світ у 1904 р.) наголошував: «мені здається, що вперше в післяколумбову еру ми маємо справу з закритою політичною системою, хоча вона й вимірюється масштабами земної кулі. Будь-який вибух соціальних процесів замість розпорошення в навколишньому невідомому просторі й варварському хаосі буде вертатися багаторазово підсиленим з найбільш віддалених частин планети, і слабкі елементи політичного й економічного організму світу в кінцевому підсумку можуть бути розхитані» [4]. Звичайно ця специфіка міжнародно- політичної ситуації не була усвідомлена людством загалом і урядами більшості держав світу зокрема, тож одним з чинників початку Великої війни була «егоїстична безвідповідальність», притаманна імперіям, коли власні інтереси ставляться понад усе.

Утворення єдиної «замкненої» міжнародної системи стало новим важливим міжнародно- політичним чинником, оскільки раніше вона існувала у вигляді регіональних підсистем, тобто з точки зору глобальної картини,міжнародна система мала фрагментарний характер, являючи собою сукупність локальних систем. Відповідно усі ці глобальні перетворення відбилися й на особливостях трансформації практичної геополітики. Зважаючи на те, що нашим головним завданням є аналіз розвитку і перетворень практичної геополітики на різних історичних етапах, ми маємо виділити певні параметри або характеристики, на основі яких буде здійснюватися порівняння. Відповідно до специфіки нашого дослідження найбільш важливими для нас уявляються наступні чинники: 1) переважаючий тип контролю над простором; 2) цивілізаційна картина світу; 3) структура й природа міжнародної системи;

географічна логіка конфліктів конкретної епохи;

матеріально-технічна складова конфліктів відповідного історичного етапу.

На кожному етапі історичного розвитку цивілізацій геополітика мала свої структурні та функціональні особливості - приймала певні специфічні форми. Відповідно ми вважаємо за доцільне використання поняття «геополітична формація» для пояснення специфіки форм і методів геополітики в рамках конкретних історичних епох.

Зважаючи, що зміна геополітичної парадигми потребувала поєднання зазначених вище чинників, цей процес відбувався асинхронно по відношенню до загальноприйнятих в історичній методології епох, тож надалі ми будемо використовувати термін «геополітична формація» для характеристики конкретних етапів розвитку й трансформації практичної геополітики. Якщо К. Маркс за допомогою своєї концепції суспільно- економічних формацій,намагався показати етапи розвитку суспільства в залежності від соціально- економічних умов, то ми аналізуємо розвиток і трансформацію геополітичної практики в залежності від специфіки розвитку міжнародної системи, ступеню науково-технічного прогресу та цивілізаційної картини світу в рамках певних історичних епох. Таким чином, кожна з геополітичних формацій визначається насамперед специфікою міжнародно-політичного середовища, відповідно до якого змінювалась геополітична практика. Звичайно назви геополітичних формацій, так само як і сам термін є умовними й насамперед покликані підкреслити певні визначальні риси практичної геополітики, характерні для конкретної історичної епохи.

Виходячи зі згаданих позицій, можна виділити чотири основні геополітичні формації:

«Формація прямого домінування».

Охоплює найбільш тривалий період часу порівняно з іншими геополітичними формаціями, що включає історичні епохи стародавнього світу, античності й середньовіччя. За цей час фактично не відбулося принципових змін в методах та засобах боротьби за простір, а головним інструментом здійснення контролю залишалося силове приєднання (анексія) захоплених територій. Відповідно контроль за простором здійснювався шляхом прямого управління провінціями з боку центральної влади, а більшість імперій того часу були сухопутними та «неперервними» - тобто такими, де центр завдяки порівняно невеликій відстані до периферій, а також відсутності морських перешкод, має з ними більше стосунків (в свою чергу «перервні» імперії - мають переважно заморські колонії, контакти з якими ускладнюються з об'єктивних причин, а «змішані» мають елементи обох структур) [5, с.36-37]. Звичайно, найбільші імперії на кшталт Римської або Перської цілком можна віднести до «змішаних» бо вони мали дуже віддалені провінції, однак вони все одно обов'язково мали сухопутні шляхи сполучення.

Даний історичний етап характеризується насамперед великим ступенем «автономності» світових цивілізацій, що розвивалися здебільшого відокремлено одна від одної, а контакти між ними (у випадку, якщо такі існували взагалі) носили епізодичний характер. Це було обумовлено здебільшого об'єктивними чинниками: відносно невеликою кількістю населення землі в цілому (в XIV ст. воно ледь сягало 500 млн. чол.); об'єктивними проблемами комунікації (від тривалості листування до відсутності перекладачів); низьким рівнем технічного розвитку (насамперед транспорту) тощо.

Оскільки цивілізації розвивалися відокремлено, то і міжнародна система була фрагментарною, тобто являла собою низку регіональних підсистем, а відносини між державами будувалися в рамках однієї чи кількох сусідніх цивілізацій.

Відповідно й геополітична практика носила регіональний характер, являючи собою боротьбу за певні не дуже віддаленні (чи принаймні досяжні суходолом) території з метою їх фізичного приєднання до держави чи імперії. Як правило, цей процес відбувався в межах певного конкретного регіону переважно не виходячи за рамки одного континенту. Вже в цей період з'являються перші ідеї щодо наявності зв'язків між географічними особливостями країни та специфікою її державного устрою й соціально-економічного розвитку, які пізніше лягли у фундамент класичної геополітики (насамперед формальної).

В рамках «формації прямого домінування» військові дії проходили лише у двох середовищах - на суші та на морі. Зважаючи на відсутність потужної далекобійної зброї, основним способом ведення війни залишалися прямі (лобові) зіткнення між силами сторін. Єдиними родами військ тих часів були піхота та кавалерія.

«Формація опосередкованого контролю».

Принципові зміни на рівні реалізації практичної геополітики починаються з періоду Нового часу й Великих географічних відкриттів. Завершується даний етап Першою світовою війною і розпадом світової колоніальної системи(що зумовило перехід до нової геополітичної реальності й відповідно наступної формації). В рамках «формації опосередкованого контролю» геополітика як боротьба за контроль над простором, перестає бути «замкненою» в межах окремої цивілізації, оскільки розвиток транспорту і систем комунікації (зокрема мореплавства і телеграфу) зробив можливими трансконтинентальні та навколосвітні експедиції (в тому числі з загарбницькою метою), а також суттєво прискорив процес обміну інформацією. Саме в цей період більшість потужних європейських держав перетворюються на великі колоніальні імперії, тож геополітика продовжила свій розвиток в рамках імперіалістичної парадигми, але інструментарій та середовище цих процесів зазнали суттєвих змін. Зважаючи, що приєднання заморських чи заокеанських територій неможливе шляхом безпосереднього приєднання (тобто пересування фізичних кордонів), держави змушені були освоювати методи непрямого чи опосередкованого контролю над новими землями (створення колоній, розміщення військових контингентів, підкуп та/або колабора- ція з місцевими елітами тощо). Більшість великих імперій набувають характеру «перервних», тобто таких, що мають переважно заморські колонії, контакти з якими ускладнені з об'єктивних причин.

Розвиток транспортних та комунікаційних можливостей зумовив початок транзиту від фрагментарної цивілізаційної структури до інтегрованої: кількість контактів між різними цивілізаціями поступово зростає, впливаючи на особливості взаємодії і розвитку останніх. Звичайно не йдеться про конструктивну чи симетричну співпрацю, скоріше про боротьбу на виживання між різними цивілізаціями. Традиційно колонізатори мало уваги звертали на національно- культурні особливості корінних народів, імперії прагнули підкорити собі нові території з метою отримання зиску від використання населення і усієї матеріальної бази захопленого регіону. Зважаючи, що контингенти військ-колонізаторів були озброєні більш сучасними аніж у місцевого населення засобами ураження, нерідко подібний хижацький підхід призводив до винищення цілих народів чи навіть цивілізацій (зокрема Майя, Сапотеків, Інків, Чібча та ін.).

Міжнародна система все ще являє собою сукупність регіональних підсистем, проте кількість дипломатичних, економічних та культурних зв'язків між акторами міжнародних відносин в цей період швидко та невпинно зростав, поступово формуючи підгрунтя для утворення глобальної міжнародної системи.

Активне освоєння європейськими країнами інших континентів, змінило геополітичну картину світу, де з'явилися нові гравці - великі імперії, що конкурували відносно темпів і масштабів поглинання нових територій та народів. Разом з тим, колоніальний поділ світу призвів до нового явища у світовій політиці: світ поступово ставав єдиним з геополітичної точки зору, тобто напередодні Першої світової війни більша частина суходолу була поділена між незалежними державами (частина з яких була метрополіями) і колоніями. Світовий порядок даного періоду характеризується багатополярністю: економічний та військовий потенціал більшості імперій був загалом співмірним, що унеможливлювало появу наддержав чи світових гегемонів. Як зазначає А. Беттлер багатополярність є «найбільш вибухонебезпечною міжнародною системою, що веде до війни» [1].

Не дивлячись на те, що бойові зіткнення

відбуваються все ще у двох «вимірах» (суша й море) засоби ураження були суттєво розвинені, зокрема з'являється третій рід військ - артилерія. Потужні пересувні гармати починають відігравати вирішальну роль у військових конфліктах, а трохи пізніше їх починають встановлювати і на кораблях. Війни все ще здебільшого мають «лобовий» характер: зіткнення відбуваються в умовах

безпосереднього контакту протиборчих сторін.

«Формація стратегічного балансування».

Певною перехідною ланкою від однієї формації до іншої став період, що охоплює Першу і Другу світові війни, оскільки геополітична реальність і середовище вже змінилися, але на рівні методів та інструментів все залишилося як раніше. Якщо в рамках попередніх епох геополітичні процеси в світі, в цілому, були зосереджені на набутті нових територій, то події Першої (а відповідно і

Другої) світової війни розгорталися в умовах, коли переважна частина досяжного суходолу (а також морських шляхів, прибережних вод, проток тощо) вже була поділена між колоніальними імперіями. Більшість держав-учасників сподівалися в результаті збройної боротьби отримати контроль над новими територіями, покращивши тим самим власне геополітичне становище і посиливши свою рольна міжнародній арені. Звісно мало хто очікував, що наслідки подібних прагнень стануть просто катастрофічними, насамперед з точки зору кількості жертв.

В рамках нової формації, геополітичні процеси (тобто боротьба за простір) мали здійснюватись в «замкненому геополітичному просторі»: тобто в умовах коли переважна частина земної поверхні отримала визначені (та закріплені за тією чи іншою державою або імперією) кордони. Після кривавих уроків двох світових воєн, а особливо в умовах появи ядерного чинника держави- лідери більше не могли дозволити собі прямої відкритої конфронтації, тож будь-яке геополітичне суперництво перетворювалося на стратегічне балансування - пошук шляхів досягнення геостратегічних цілей в рамках дотримання хиткого балансу інтересів інших геополітичних гравців. Повною мірою ці підходи проявилися в умовах Холодної війни, коли формальні та фактичні дії геополітичних гравців не співпадали, а самі вони були, принаймні частково, обмежені міжнародним правом і системою наднаціональних структур. Переважаючим типом контролю над простором стає здатність до ефективної проекції сили в тому чи іншому регіоні світу. Тобто можливості держави щодо розгортання та підтримання сил за межами своєї території. А також її здатність до застосування всіх чи окремих елементів національної сили (політичної, економічної, інформаційної чи військової) в умовах швидкого та ефективного їх розміщення і утримування на багатьох віддалених територіях з метою реагування на кризи та забезпечення політики стримування [7].

Звісно, далеко не відразу розуміння принципово нової якості міжнародної системи знайшло своє відображення на рівні світової політики. Фактично лише після Другої світової висновки про неприпустимість традиційних методів боротьби за простір набули інституціонального змісту: зусиллями провідних держав світу було утворено низку наднаціональних структур та розроблено міжнародно-правові інструменти покликані сприяти запобіганню і вирішенню міждержавних суперечок, насамперед територіальних. Світові війни стали свого роду «вододілом», що ознаменував прихід нової геополітичної формації, проте повною мірою нова якість геополітичної практики була втілена пізніше - в період Холодної війни. Таким чином, в часовому вимірі «формація стратегічного балансування» починається напередодні Першої світової і завершується наприкінці Холодної війни одночасно з розпадом СРСР і закінченням епохи біполярності. Однією з причин Першої та Другої світових воєн стало хибне уявлення про ефективність відкритої (конвенційної) війни як головного інструмента досягнення геополітичних цілей. Більше сотні мільйонів загиблих і поранених, зникнення з політичної карти світу десятків держав, неймовірні руйнування й економічні втрати та ін. переконливо довели, що ще одного глобального конфлікту людство може не пережити. Головним аргументом на користь цього твердження стала поява наприкінці Другої світової війни надпотужної ядерної зброї, яка докорінно змінила світову геополітичну практику.

2 Специфіка цивілізаційного розвитку світу в рамках зазначеного періоду характеризується двома провідними тенденціями: по-перше,

зважаючи на глобальний характер конфліктів, вони є не лише міждержавними, а й міжцивілізаційними; по-друге, саме в цей період в світі прискорюються глобалізаційні та інтеграційні процеси, що також впливає на природу відносин між цивілізаціями. Відповідно, якщо розглядати цивілізації з точки зору великих соціокультурних систем, то не дивлячись на численні відмінності між ними(а часом навіть антагонізм), ми можемо констатувати посилення процесів не просто зближення, а взаємопроникнення та взаємовплив, принаймні на рівні культурних і соціальних контактів.

Міжнародна система даної доби вперше в історії стає глобальною (на відміну від сукупності регіональних підсистем, як раніше). Завдяки подальшому розвитку транспорту та систем комунікації (телефон, радіо, а пізніше телебачення та Інтернет) кількість контактів між всіма акторами міжнародних відносин постійно зростає, перетворюючись на єдину мережу, яка продовжує «ущільнюватися» за рахунок появи нових акторів та кількості зв'язків між ними. Після Другої світової війни, структура міжнародної системи визначалась геостратегічним суперництвом двох військово-політичних блоків з наддержавами СРСР і США на чолі. Оскільки згадані наддержави стали «центрами геополітичного тяжіння», склад кожного з блоків регулярно доповнювався новими членами, тож сформувався «біполярний» світовий порядок, в рамках якого існували два протиборчих табори (західний та радянський), а також низка країн, що не приєдналися до жодного з них.

Зміна парадигми практичної геополітики в рамках нової формації в повній мірі проявилися під час подій Холодної війни,яка стала новим явищем в світовій політиці, суттєво відрізняючись від усіх попередніх збройних конфліктів. Фактично це і не було конфліктом, скоріше протистоянням двох геополітичних стратегій: радянської, що носила класичний імперіалістичний характер (спиралася на військове домінування) та американської, яка завдяки новим та більш прогресивним підходам (насамперед партнерству, заснованому на спільності цінностей та цілей), об'єднала більшу частину Заходу у справі протистояння СРСР та його сателітам. Принципово новою рисою цих двох геополітичних стратегій, яка власне й характеризує «формацію стратегічного балансування», стало те, що основна боротьба точилася не за приєднання (анексію) нових територій, а за воєнно-політичний контроль над ними при формальному (у випадку СРСР) або фактичному (у випадку США) збереженні суверенітету країни- сателіта (чи відповідно країни-партнера). Процес геополітичного суперництва відбувався за умов необхідності збереження стратегічного балансу, тобто існували певні рамки, в яких діяли обидві наддержави (останні визначалися статутом ООН та низкою багатосторонніх міжнародних договорів), а також були «червоні лінії», які суперники не могли дозволити собі перетнути, насамперед через загрозу переростання конфлікту у ядерну війну.

Ще з часів Першої світової, військові дії перейшли до третього середовища - в повітря, а вже під час Холодної війни протистояння переноситься у четверте середовище - до космосу. Військові конфлікти в даний період стають ареною для випробування принципово нових видів озброєнь, зокрема призначених для масового ураження (хімічної, біологічної, ядерної). Окрім бурхливого розвитку авіації, під час Другої світової війни особливу роль починає грати ракетна зброя, яка згодом стала одним з основних чинників могутності будь-якої армії. Загалом конфлікти цього періоду відбувалися в умовах постійного прискореного розвитку матеріально-технічних засобів для нападу і оборони, який в часи Холодної війни отримав назву «гонка озброєнь».

«Формація гібридної реальності».

Розпад СРСР і закінчення епохи біполярності ознаменували трансформацію світового порядку, проте питання природи та структури нового світового порядку досі лишається відкритим. На сьогодні ми можемо аналізувати лише ті події та зміни, які відбулися у міжнародних відносинах та геополітиці за порівняно невеликий проміжок часу. Оскільки підбивати підсумки цієї формації ще занадто рано,спробуємо окресли її головні обриси.

Гібридна природа сучасної геополітичної формації простежуєтьсяв кількох вимірах: по-перше, навіть на даному етапі ми можемо спостерігати збереження низки принципів, методів та імперативів, характерних для геополітики попередніх формацій; по-друге, ми бачимо одночасне врахування та використання державами новітніх технологій (зокрема інформаційних) під час реалізації архаїчних підходів до набуття контролю над простором. Розвиток цифрових комунікаційних інструментів протягом останніх двох десятиліть призвів до тектонічних змін в сфері мас-медіа, створивши новий простір боротьби за вплив у світі - віртуальний. За короткий час з'явилися революційні інструменти маніпуляції громадською думкою, шляхом прямого (індивідуального) інформаційного впливу на свідомість громадян, і цей чинник починає відігравати все більш важливу роль в політичному житті (особливо під час виборів в демократичних країнах).

Не зважаючи на те, що основним типом контролю над простором залишається проекція сили, окрім матеріально-технічних аспектів,особливістю її застосування на сучасному етапі є необхідність врахування наступних чинників: 1) будь-яка силова акція потребує належного інформаційного забезпечення, оскільки пропагандистські зусилля противників можуть звести нанівець результати навіть успішної акції, і навпаки - добре забезпечений пропагандою злочин може принести лише успіх (наприклад, військова операція РФ проти Грузії у 2008 р); 2)необхідним є забезпечення міжнародно-правової позиції в рамках проведення силової акції, інакше країна ризикує опинитися в статусі «ізгоя», що тягне за собою політичну і економічну ізоляцію та тиск (прикладом можуть слугувати наслідки політики Ірану, Північної Кореї, РФ тощо); 3) при підготовці силової акції мають бути прораховані міжнародно-політичні та міжнародно-економічні наслідки, оскільки в іншому випадку політичні та економічні втрати можуть перевищити здобутки (прилад: наслідки війни в Іраку для США, наслідки російської агресії проти України та ін.). Згадані умови набули особливої ваги в рамках поглиблення глобалізації та посилення насамперед економічної взаємозалежності між державами. Водночас нехтування цими умовами, може нівелювати успіх силової операції навіть за наявності значних ресурсів.

Цивілізаційна картина світу демонструє поєднання двох протилежних тенденцій: з одного боку ми можемо констатувати подальше посилення процесу глобалізації в багатьох сферах суспільного життя (економіка, масова культура, наука тощо), що сприяє подальшому об'єктивному зближенню цивілізацій. З іншого, ми вимушені констатувати наростання та загострення існуючих міжцивілізаційних протиріч, що мають багатолітню історію і стосуються, насамперед, культурно- історичних особливостей розвитку цивілізацій. До останніх відносяться комплекси релігійних, соціально-політичних, суспільно-класових та інших традиційних поглядів, що лягають в основу державної ідеології і потім впливають на особливості побудови зовнішньополітичних стратегій. Таким чином, концепція «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона, цілком може довести свою актуальність.