Діалогічне спілкування та його роль у досягненні суспільного примирення й порозуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діалогічне спілкування та його роль у досягненні суспільного примирення й порозуміння

Віктор Малахов

доктор філософських наук,

професор, фахівець у галузі етики.

До 2015 р. професор катедри філософії та релігієзнавства НаУКМА,

головний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ.

У статті розглянуто можливості та перспективи застосування діалогічного підходу до осмислення і розв'язання конфліктних ситуацій у сучасному українському суспільстві, пошуку шляхів примирення й порозуміння. Показано, що внутрішні механізми та евристичний потенціял діялогічного спілкування є адекватними рівневі складности проблем, що постають перед суспільством сьогодні і, отже, здатні сприяти їхньому конструктивному вирішенню. Позначено деякі умови й особливості запровадження діялогічних засад у наболілих царинах політичного, культурного, релігійного життя, а також у стосунках між людськими поколіннями. Проаналізовано ціннісний зміст поняття миру та обґрунтовано його актуальність у контексті розвитку діялогічної культури й позитивного спрямування сучасного людського життя.

Ключові слова: діялог, спілкування, дискусія, порозуміння, Інший, культура, культурна реальність, цінності, міжгенераційний діялог, мир

діалогічний спілкування примирення порозуміння

This article looks at the possibilities and prospects for using a dialogue approach to conceptualizing and solving conflict situations in contemporary Ukrainian society, finding paths to reconciliation and understanding. It demonstrates that the internal mechanism and heuristic potential of dialogical communication are on par with the problems arising before society today, and as such can help their constructive resolution. The author marks certain conditions and peculiarities of introducing the basics of dialogue into the areas of political, cultural, and religious life most in need of it, as well as into inter-generational human relations. The article analyzes the value of peace as a concept and makes a case for its relevance in the context of developing dialogical culture and pointing contemporary human life in a positive direction.

Keywords: dialogue, communication, discussion, harmony, the Other, culture, cultural reality, values, intergenerational dialogue, peace

Відмітною рисою чи не кожної революції - український Евромайдан тут у жодному разі винятку не становить - є те, що люди по обидва боки революційної хвилі в певну мить переходять на крик, перестають чути один одного, ба навіть просто визнавати за людей своїх потенційних співрозмовників. Здається, сама телеологія повалення старого режиму на якийсь час позбавляє учасників цього процесу здатности спілкуватися по-людськи; замість того, з якоюсь фатальною неминучістю люди вдаються до мови закликів, образ, ультиматумів та інвектив. Такий «мовний поворот», безперечно, підсилює ступінь взаємної нетерпимости, позбавляючи протиборчі сторони останніх шансів на порозуміння - і в такий спосіб пришвидшуючи хід подій.

Вимагати від революцій діялогічности - чи не те ж саме, що чекати від землетрусу допомоги в облаштування людського житла.

Проте минає час, інколи значний, і розпочинається спочатку непомітна робота культури, що крок за кроком, стебок за стебком заживлює розриви від соціяльно-політичних потрясінь, відновлює діялогічну компетенцію суспільства. Складно сказати, коли доба такого відновлення настане для нашої змученої країни. Утім, і за нинішніх драматичних обставин суспільству вкрай потрібно берегти й культивувати свій діялогічний потенціял - непросте вміння поважати людей із різними думками, сприймати всерйоз інші точки зору, арґументовано відстоювати власні позиції, наполегливо шукати спільні цінності, зрештою, досягати порозуміння і згоди. Все це поза сумнівом знадобиться завтра, у мирні часи, котрі, треба сподіватися, настануть, але, варто повторити, має свою вагу вже й сьогодні - і як необхідний механізм налагодження суспільного життя, і як спосіб реалізації власне людської ідентичности членів суспільства, їхньої людяности, поза якою все втрачає свій сенс. Суспільство, не спроможне забезпечити людську тональність обговорення щонайгостріших своїх проблем, не в змозі зберегти ані здатність із цими проблемами впоратись, ані саму атмосферу взаєморозуміння і злагоди, без чого його цілісність опиняється під неминучою загрозою.

Не складно переконатись, що попит на діялог у нинішній Україні значно перевищує наявні можливості цей попит задовольнити. У цьому впевнюють нескінченні виступи «активістів», що з завидною наполегливістю приходять під вікна владних інстанцій, бурхливі обговорення на форумах в Інтернеті, завищені очікування щодо комунікативної компетентности тих чи тих по-літичних лідерів, очікування, які легко змінюються розчаруванням і відповідно породжують нові хвилі протесту. Причому провал таких діялогічних очікувань, вочевидь, постає наслідком не тільки успадкованого хронічного невміння вітчизняних зверхників спілкуватися з власним народом, а й новітньої занедбаности культури спілкування загалом. Досить простежити обговорення будь-якої злободенної проблеми у Верховній Раді або переглянути хоча б кілька телевізійних ток-шоу, котрі нині збирають неабияку ав- диторію, щоб переконатися - ні, в такий спосіб люди не спілкуються, а са- мостверджуються: одні, використовуючи інших, чи завдяки самим проблемам, глибинний інтерес до яких мав би їх поєднувати. Ба більше, скидається, що для сучасних публічних діячів ознакою професійности стає своєрідний вишкіл антидіялогічности - свідоме напрацювання здатности не чути своїх опонентів, не зважати на їхні комунікативні прероґативи, вперто «озвучуючи» (типове слівце сучасного політичного жарґону) свою позицію, втовкмачуючи її в мізки масової авдиторії.

На окресленому контрастному тлі ще більш рельєфно постають основоположні питання: чим взагалі є діялог як форма людських стосунків? Якою є його комунікативна специфіка? Що потрібно для того, щоб діялог відбувся?

У дослідженнях останніх десятиріч, присвячених темі діялогу1, чималу увагу приділено походженню та історії цього терміна, а також своєрідності реальних проявів діялогічности в історії світової культури. Зважаючи на дані таких досліджень, передусім маємо зазначити, що від перших часів свого виникнення діялог формується та усвідомлюється як феномен смисло-вий, спрямований на спільне з'ясування суті справи, обмін думками, пошук порозуміння . Для діялогу є принципово важливим, що в своєму співрозмовникові ми бачимо рівнодостойного партнера; ми звертаємося до нього, як до мислездатного суб'єкта, актуалізуємо його здатності розуміння та судження, а не чинимо на нього тиск як на тіло, що прагне самозбереження. Тож будь-які спроби погрозами спонукати опонента до беззастережного прийняття тих або тих умов є несумісними із духом справжнього діялогу. Діялог, повторимо, є феноменом смисловим, корелятивним із порозумінням стосовно певних речей, значущих для кожного з його учасників.

На різних рівнях реалізації діялогічних засад у людських стосунках - від приватних бесід аж до міжнародних переговорів - нині часто виринає уявлення про діялог як буцімто розмову неодмінно двох учасників. З такого погляду будь-яке втручання «третього» руйнує ситуацію «прямого діялогу» чи спонукає говорити про якийсь особливий «тріялог», «полілог» тощо.

Всупереч таким уявленням, у самому терміні «діялог» від початку жодних вказівок на подвійність немає. Грецький префікс, який тут додається до основи «логос» - не «ді-» (як, скажімо, у словах «дилогія», «дидрахма»), а «дія-», що означає рух через перешкоду, поширення, розподіл. Відповідно до цього діялогічна думка - це думка, що поширюється за межі єдиного поля розуміння, переходить в інші контексти, стає предметом роздумів різних суб'єктів, розглядається з різних позицій. У діялозі кожен із учасників здобуває унікальну можливість долучитися до самого процесу міркувань своїх співрозмовників та опонентів, побачити предмет свого зацікавлення в несподіваному, незвичному аспекті, збагатитися поглядами, ідеями та знаннями, недоступними з його власної позиції. Саме таке призначення діялогу й засвідчується всією історією світової діялогічної культури.

В одному з класичних текстів пізньоантичної доби, анонімних «Пролегоменах до платонівської філософії», зазначається характерна відмінність діялогу від типового драматичного твору. Якщо в комедії або трагедії, пише давній автор, «діючі особи... до кінця залишаються незмінними», то в пла- тонівському діялозі «завжди видно, як змінюються погані під дією доброго, як вчаться вони й очищаються».. .

Цю сентенцію не варто розуміти суто моралістично. Власне, ідеться про таку внутрішню зміну учасників діялогу, яка є наслідком взаємного обміну ідеями і думками, навчання один в одного. Таке взаємозбагачення є підставою розглядати саме як зміну від «поганого» до «доброго»: беручи участь у діялозі, людина урізноманітнює свій внутрішній світ, робить стереоскопічним і багатоплановим власне бачення реальности, вчиться обстоювати свої позиції. У цьому розумінні діялог як такий, безперечно, вдосконалює людський суб'єкт, сприяє не лише розв'язанню нагальних соціяльних проблем, а і загальному піднесенню людської духовности й культури.

Мартін Бубер, один із творців новітньої філософії діялогу, якось зізнався, що так і не зміг подолати в своїй душі відчуження від дискусії, цього «дивного спорту мислездатних людей» . Окрім тих прикрих тенденцій «дедія- логізиції» суспільного життя, про які йшлося вище, показовою для нашого сьогодення є стійка схильність прирівнювати будь-який діялог до дискусії, тимчасом це речі різні .

Що таке дискусія, нам, як і у випадку з діялогом, найкраще може підказати походження самого терміна. Латинське дієслово discutio означає «розбиваю», «руйную», «трощу». Відповідно до цього первинного значення мета дискусії загалом полягає в тому, щоб спростувати - «розбити», «розтрощити» - думку опонента, тобто позбутися її. Дискусія як така - незамінний спосіб обговорення гострих проблем і принципових підходів у науці, політиці тощо: усюди, де стикаються взаємозаперечні позиції, між якими потрібно зробити аргументований вибір. Утім, і в запалі найгострішої дискусії не слід, як це часто трапляється у нас, особливо в політиці, забувати про гідність своїх опонентів. Тож культура дискусії передбачає поєднання, здавалося би, несумісних настанов: наполегливости у відстоюванні власних позицій і спростуванні альтернативних поглядів - і поваги до тих, хто ці погляди захищає. Ця повага в такому разі має не лише нормативний етичний сенс; по суті, без неї виявляється неможливим самий процес цивілізованої дискусії, у якому ми щонайперше звертаємося до своїх опонентів, передбачаючи в них здатність розуміння й судження. Не дивно, що за браком взаємної поваги дискусія перероджується на звичайну сварку, яка не тільки принижує гідність тих, хто бере в ній участь, а й підриває будь-яку можливість порозуміння.

Принципова складність, яка випливає з природи дискусії, полягає в тому, що спростувати погляди людини в такий спосіб, щоб через це не постраждало її відчуття гідносте, зазвичай складно, часом і взагалі неможливо. Адже для мислездатної особистості є природним розглядати власні виплекані ідеї та думки як продовження самого свого Я, тож їхня дискредитація не може не завдавати їй болю та особистого приниження. Відповідно не тільки за нинішніх наших умов, а і за більш високого рівня розвитку в суспільстві культури дискусійних обговорень дискусія залишається справою ризикованою, болючою, яка потребує значних інтелектуальних та моральних зусиль. Саме з огляду на соціяльну значущість дискусій у різних сферах життя завданнями формування й утвердження в суспільстві своєрідного етосу дискусії ніколи не слід легковажити - а надто коли йдеться про виховання так званих політичних «еліт».

І все ж, зовсім не будь-який діялог варто розглядати як дискусію, накидаючи йому тим самим умови і стиль непримиренної боротьби поглядів.

Нині незрідка доводиться чути про діялог культур, діялог релігій, дедалі частіше згадуємо і про діялог поколінь (хоча діялогу поколінь в Україні приділяється все ще замало уваги). Але ж чи можна сподіватися бодай на якусь користь від усіх таких діялогів, коли в них превалює притаманний дискусії конфронтаційний тип дискурсу? Якби, скажімо, «діялог» між представниками різних релігій зводився до того, що православні батюшки, католицькі ксьондзи, юдейські рабини та ін. взаємно викривали в ньому «хибні погляди» одні одних і вихваляли власне розуміння Божества, - яким могло би бути конструктивне значення такого «діялогу» для свідомости наших сучасників, що відкрив би він їм, окрім нових ресурсів нерозуміння, озлоблення й образ? Або, наприклад, - нині, на жаль, це річ звичайна, - представники української і російської культури затіяли би «діялог» про те, чия культура краща. Що породив би такий «діялог», окрім загострення вже наявної ворожнечі?

Ні, справжній діялог здатний розгортатися за зовсім іншою, почасти вже схарактеризованою вище моделлю взаємозбагачення партнерів, досягнення ними стереоскопії розуміння й бачення суті справи. Хочеться сказати, що ми сьогодні тільки так і маємо уявляти будь-який плідний діялог культур, релігій, людських поколінь. В усіх таких діялогах сторони, що беруть у них участь, передусім мають бути вдячними одна одній за те різноманіття цін-ностей, традицій, поглядів, підходів до споконвічних проблем життя, що їх вони в діялозі немовби дарують і відповідно отримують у дарунок кожна від кожної. (Цілком зрозуміло, що власної принципової позиції будь-кого з учасників такого діялогу - представника певної конфесії, певної національної культури, певного покоління - такий обмін цінностями, підходами й думками аж ніяк не підважує, проте привчає до невпинного процесу самокритики і самообґрунтування, до того, щоби ми нарощували в собі здатність дивитися на свої улюблені ідеї, так би мовити, «свіжим оком», віддаючи належне різноманіттю інших, теж, треба гадати, небезпідставних ідей і поглядів.)

Але така ж, по суті, діялогічна конструкція дискурсу мала би знайти втілення і в галузі актуальних проблем громадського життя. Змагальність - одна з неодмінних передумов демократичного устрою, проте в ситуації політичної турбулентности вона часто породжує своєрідну інерцію, що перетворює обговорення будь-якої соціяльно значущої проблеми на арену зіткнення протиборчих сил, самоствердженню яких приносяться в жертву реальні потреби людей, конкретні інтереси розвитку соціюму й культури. А між тим справжнє опанування складністю сучасних соціяльних та цивіліза- ційних процесів передбачає не так протиставлення, як взаємоузгодження і взаємодоповнюваність різних підходів, різних аспектів бачення й розуміння тієї чи тієї проблемної ситуації, тієї чи тієї тенденції або події, що стосу-ється інтересів багатьох зацікавлених сторін і здатна впливати на майбутнє людської спільноти. Авторові цих рядків уже доводилося писати в такому контексті про позитивний смисл успадкованої ще з давніх-давен ідеї ради як форми спілкування, від початку покликаної уможливити різнобічне й при цьому вільне від явних суб'єктивних або групових упереджень, зорієнтоване на спільну ціннісну перспективу обговорення різноманітних проблем і предметів суспільного інтересу . В широкому плані тут, безперечно, заявляє свої права концепція деліберативної демократії(Джозеф М. Бессетт, Юрґен Габермас, Сейла Бенгабіб, Джемс Фішкін та ін.) як демократії «діялогу..., раціонального дискурсу, обговорення, переконання, арґументації, компромісів у її безпартійному варіянті» . Саме у відмові від часткових «партій-них» протистоянь (але не від принципу індивідуальности як такого), саме в етосі доброзичливої відкритости, зважености, ґрунтовного, неквапливого обговорення соціяльно значущої справи з урахуванням усіх представлених її аспектів є підстави вбачати справжній нерв щойно згаданої концепції. І знаменно, що в процесі її розвитку, що поза сумнівом відповідає запитам сучасности, раз у раз спливає тема діялогу; представники теорії делібератив- ної демократії усвідомлюють філософію діялогу як одну з наріжних методологічних засад . Так чи так, проте доводиться визнати, що діялогічний підхід є вельми актуальним для осмислення стану справ у сучасному світі, а надто в Україні наших днів. Причому йдеться не просто про розгортання якихось дебатів або дискусій (хоч як би ми шанували дискусії), а саме про діялог як спосіб досягнення взаєморозуміння і спільної орієнтації в наявній реальності способом її багатоаспектного осягнення.

Останнім часом ми стаємо свідками визрівання цілої низки проблемних вузлів світового масштабу, які потребують від тих, хто прагне їх розв'язати, діялогічних зусиль надзвичайного рівня складности. Очевидно, що і ев- ропейській, і світовій спільноті ще треба буде навчатися діялогічній роботі такого ґатунку, за відсутности якої навіть звичайне підтримання рівноваги в сучасному розбурханому світі виявляється дедалі менш можливим. Тим більше це стосується спільноти української.

На жаль, уже багаторічні налаштування, спрямовані на досягнення миру в нашій Вітчизні, засвідчують фатальну, попри все, нестачу самої волі до дія- логу , нестачу, за якої кожна зі сторін конфлікту може сподіватися хіба що на свою здатність залякати чи обдурити супротивника. Україна принципово не бажає починати діялог з «терористами», себто з реальною владою Донецька й Луганська, Росія не хоче вести діялог з Україною, бо не позиціонує себе як учасницю конфлікту, обурений поведінкою Росії Захід досі тішить себе думкою про її ізоляцію, що ж до всезнавчих представників інопланетних цивілізацій, які впродовж десятиліть так вперто намагалися увійти в контакт з землянами, то вони, судячи з усього, збайдужіли вже до всіх нас гуртом...

Автор не бачить сенсу розпочинати на цих сторінках суперечку з російською владою, яка, поза сумнівом, його не почує. Стосовно ж неодноразово висловленого з українського боку небажання розпочати діялог невідомо з ким потрібно зауважити ось що.

По-перше, - якщо починати з найбільш загального, - мудрість і мужність учасників діялогу визначається готовністю до спілкування не лише з так званим «своїм іншим», тобто партнером, який визнає ті самі правила комунікації, яких дотримуєтесь і ви, а і з «радикально Іншим», котрий керується зовсім іншими, чужими для вас правилами діялогічної гри . Безперечно, люди, які нині визначають стан речей на Донбасі, живуть і діють за іншими засадами, аніж ті, що визнані в Києві, - але ж на те вони й інші. Що більш іншим є Інший, то більше, звичайно, з ним проблем. Не було би проблем, не було б і потреби у діялозі. А так вона є.

По-друге, важливою настановою европейської етики принаймні з євангельських часів є принцип асиметрії, випереджання морально значущої дії партнера. «.Коли любите тих, хто любить вас, - яка вам за те ласка?.. І коли добро чините тим, хто добро чинить вам, - яка вам за те ласка?.. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, - і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви» (Лк. 6: 32, 33, 35)11, - каже Ісус Христос. Діє цей принцип і в світській етиці останніх сто- річ . Робити добро, не очікуючи на винагороду, бути толерантним до тих, хто вас, можливо, на дух не переносить, не полишати спроб порозумітися з тими, хто має злі наміри проти вас, - не просто вияв людської шляхетносте, а безпосереднє засвідчення творчої енергії і внутрішньої життєздатносте моралі, без якої все в людських стосунках обертається на порох. Навіть якщо з другого (у цьому разі донецького) боку не було би зовсім власної зацікавлености в діялозі, спроби в такому напрямку варто було би робити - краще мати примарний шанс на порозуміння, ніж жодного. Тим більше, що така зацікавленість «з того боку», судячи з усього, все ж таки є.

По-третє, до абеткових істин філософії діялогу належить те, що жоден реальний діялог не може бути жорстко вмонтований в дуальну структуру «Я-Ти-відношення»; він завжди передбачає постать Третього, який є можливим «нададресатом» діялогічних повідомлень (М. Бахтін) . За влучним висловом Е. Левінаса, «очима другого на мене дивиться “третій”» . Тож (якщо знову перекинути місток від теорії до конкретики українського сьогодення) хай навіть нинішні очільники Донбасу є безсловесними маріонетками Москви, чи не можна сподіватися, що контакт із ними все ж надасть більш відчутну можливість напряму достукатися до їхнього «нададресата» - можливість, що нею в будь-якому разі нехтувати не варто?

Звичайно, діялог як такий, попри всю його можливу суспільну значущість, виявляється здійсненним лише за наявности певних необхідних передумов. Проте в цій галузі знайдеться не так уже й багато очевидних, придатних до чіткого формулювання речей, які не припускали би винятків. Складно (а чи й можливо взагалі?) спілкуватися з тими, хто не визнає тебе за рівноправного суб'єкта розмови, не поважає твою людську гідність - складно, але, як ми знаємо, інколи доводиться. Складно спілкуватися з тим, хто збиткується з твоїх цінностей, твоїх святинь. Часом ми забороняємо собі підтримувати стосунки з певною людиною, вважаючи її лиходієм або негідником, - втім, у разі граничної потреби такі заборони здатні втрачати для нас свою дієвість. Найскладніше й морально неприпустимо спілкуватися з тими, хто свідомо руйнує засади людського співжиття, переступає реальні межі людяности, - із садистом, расистом, терористом. Колись, однак, доводиться спілкуватися і з терористом - заради відвернення лиха. Але ж чи впевнені ви, що стільки людей на сході України справді заслуговують на це чорне ім'я?

Гіркий парадокс можна побачити в тому, що ті, хто, здавалось би, так прагне зберегти Донбас в українській спільноті, повернути його у лоно національного спілкування в якнайточнішому розумінні цього слова, нині відхрещуються від діялогу з ним, - цієї, нагадаємо, власне смислової, дистанційованої форми людських стосунків. Проте за відсутности діялогу та завбачуваних ним умов вільного самовизначення суб'єкта безпосередність та «тіснота» ек- зистенційного спілкування неминуче обертаються на примус або насильство.

Загалом треба сказати, що утвердження діялогічної культури в суспільному житті сучасної України - процес, який щоразу має долати на своєму шляху могутню інерцію недовіри й ворожнечі, продиратися крізь хащі всіляких залякувань та апеляцій до насильницьких дій. Але ж нагромаджені у суспільстві проблемні вузли таки потрібно розв'язувати, і ніякі революційні потрясіння не можуть зробити в цьому розумінні зайвою копітку роботу культури. Зокрема й культури вдумливо та з повагою обмінюватися думками. Сказане вже достатньо застерігає нас від того, щоби терміни «культура», «культурний» розуміти в такому контексті лише формально - як не є, до речі, формальною і вимога спілкуватися «по-людськи». Ні, йдеться не про елементарну політкоректність і не про вишуканість манер. Культуру є підстави розглядати як онтологічно значущу інтерсуб'єктивну людську діяльність у тому її аспекті, в якому вона постає як плекання і розвиток буття (саме латинське слово ЮІЄГЄ, від якого ШІШШ, власне, і означає «дбати», «плекати», «вирощувати») у світлі певних спільно визнаних цінностей . Культура діялогу, зокрема, є плекання і розвиток мистецтва діялогу як однієї з фундаментальних людських цінностей, утілення його в безпосередній реальності людського буття. Про наявність такої культури ми можемо говорити тією мірою, якою в суспільстві існують усталені практики ведення діялогу та інституції, котрі їх підтримують і поширюють; загальнодоступні способи формування і передавання діялогічних навичок і діялогічного дос-віду; більш або менш широка згода стосовно принципової цінности діялогу та його місця в людському житті і стосунках.

Неодмінною змістовною передумовою розвитку культури діялогу є достатній рівень ціннісної відкритости його учасників, їхня готовність сприймати як цінність саме різноманіття ціннісних настанов, що виявляється в процесі діялогічного спілкування. Переважно діялог у сучасному світі (причому як на Сході, так і на Заході) будується за вже згаданим вище прин-ципом розмови зі «своїм Іншим»: ми, мовляв, відкриті для вас, щиро раді спілкуватися, от тільки ви для цього маєте прийняти без заперечень наші правила спілкування - ну, і ті засадничі цінності, яким ці правила відповідають. Цілком очевидно, що для нинішньої України таке обмежене розуміння діялогічної ціннісної відкритости категорично протипоказане: надто багато в нас ціннісних розбіжностей, що не тільки утруднюють порозуміння між різними верствами населення, а й роблять проблематичним саме їх співіснування в рамках єдиного соціокультурного і життєвого простору.

Свого часу ще Ісая Берлін зазначав принципову несумісність цінностей, на яких люди базують своє культурне буття. Як писав британський мислитель, «не всі добрі речі сумісні, а ще менше сумісні всі ідеали людства» .

Проблемну ситуацію, яка звідси випливає, незмірно загострює сучасна криза мультикультуралізму з її справді-таки пекучими соціяльними наслідками. В Україні згадана ціннісна несумісність дається взнаки і в смертельно небезпечних для держави суперечностях геополітичної орієнтації, і в неослабній напрузі стосунків між окремими реґіонами країни, між різними соціяльними групами населення, конфесійними спільнотами тощо.

Міркування над можливими способами подолання неґативних наслідків зазначеного протистояння несумісних ціннісних орієнтацій підказує два взаємодоповнювані способи впливу на цю загрозливу ситуацію.

З одного боку, альтернативні ціннісні настанови й зумовлені ними способи самореалізації і ставлення до життя можна намагатися врівноважити розбудовою багатовимірного соціяльного і культурного простору, який би давав можливість запобігати безпосереднім зіткненням між інтересами громадян, вписуючи їх у спільне складно організоване поле леґітимних стосунків. Передусім тут постають, звичайно, завдання правового регулювання; утім, це не ставить під сумнів важливість різнобічного нарощування самої культурної реальности, рівень складности та облаштованість якої мають відповідати різноманіттю й динаміці сучасного людського життя.

З другого ж боку, неодмінною складовою важкого процесу подолання конфлікту ціннісних орієнтацій і досягнення суспільної згоди є суто дія- логічне зусилля порозуміння, зусилля осягнути й долучити до власного ціннісного світу те, що попервах виглядає із ним несумісним, ворожим, чужим. Таке зусилля має, звичайно, свої межі; є речі, що їх за будь-яких намагань узгодити неможливо. Проте всередині зазначених меж завжди може знайтися місце для більш широкого погляду на світ і, отже, для примирення. Конкретно кажучи, зняття конфліктної напруги між тими, наприклад, хто поділяє традиції та ідеали УПА, і тими, чия прихильність залишається на боці Червоної армії, передбачає, по-перше, забезпечення для тих і тих належних правових і культурних умов для пошанування своїх героїв і цінностей. По-друге, однак, здобуте в такий спосіб порозуміння не буде достатньо глибоким і міцним, якщо його не живитиме зсередини взаємна повага людей, здатних, навіть долаючи щось у собі, входити у ціннісний світ своїх супротивників, сприймати цей світ якщо не з симпатією, то з цікавістю.

Як уже зазначалося, безглуздо будь-який діялог стригти під гребінець дискусії. Нашій країні, безперечно, потрібні гострі, принципові дискусії з наболілих проблем сьогодення, але не меншою мірою важливі для неї та її майбутнього напружені, основані на волі до порозуміння діялоги, метою яких було би долання конфліктогенної несумісности, взаємне відкриття цінностей, смислів і життєвих засад один одного, спільне творення поліфонічного людського світу і миру (втім, про мир у нас розмова ще попереду).

нови, 1998), 103.

Для кожної зі сторін, що явно або латентно конфліктують у нинішній Україні, такі діялоги мали би не тільки правити за спосіб знаходження вкрай потрібного балансу інтересів, але і - хотілося б повторити ще раз - ставати шляхом до реального ціннісного відкриття і визнання Інших, такого відкриття й визнання, яке (принаймні в духовному плані) водночас збагачувало б усіх учасників діялогічного спілкування і залучало їх до багатовимірної поліфонічної цілісности мирного співбуття. При цьому слід виходити з того, що будь-яка зі сторін - потенційних учасниць здатна у власний спосіб зробити реальний внесок у формування спільного ціннісного простору української національної культури. Тож маємо вислухати всіх.

Щодо мешканців Донбасу, ще до нинішніх трагічних подій так відверто зневажених «свідомою» частиною української громадськости за їхню, буцімто, «совковість», то решті України ще доведеться визнати не лише їхнє право на повагу до себе і свого способу життя, а й важливість самої присутности цінностей, що їх вони відстоюють, в свідомості української спільноти. Йдеться про «тонкі», проте принципово важливі для людської ідентичности реалії, що їх у кількох словах визначити неможливо, проте можна відчути й помислити саме в діялозі, у доброзичливій розмові, яка не терпить не тільки військових, а й морально-ціннісних ультиматумів. Морально-ціннісна реабілітація Донбасу з урахуванням усього багатства позитивних здобутків культури цього реґіону, усієї важливости цих здобутків для формування нашого спільного майбутнього - неминуче завдання для всього українського суспільства, без розв'язання якого неможливим залишиться його одужання.

Не менш важливим є й спільне усвідомлення і якомога чіткіше увиразнення тієї людської правди, яка надає внутрішньої сили і, можна сказати, нездоланности позиціям найрадикальніших борців за українську національну справу. Щиро кажучи, мені зовсім не є близькою патетика українського націоналізму. Важливо, однак, не забувати про те, скільки за цією патетикою криється реального людського болю, нагромадженої впродовж віків історичної несправедливости, мовчки проковтнутих образ, не визнаних, заледве не помічених тими, хто їх вчинив. Ще важливіше відчути за всіма цими прикрими нашаруваннями вистражданий позитивний ідеал зрілої самовладної нації, здатної постояти за себе і своє майбутнє. Екзистенці- ялізація національного духу, його пробудження і самоздобуття в контексті сучасних реалій у будь-якому разі заслуговують на повагу, дарма, що форми, в яких ці процеси здійснюються, у нас значною мірою спотворені провінційним ресентиментом і проявами, неприйнятними з погляду загальнолюдських цінностей. Відділити тут пшеницю від куколю - завдання не просте, воно потребує терпіння, доброї волі, здорового глузду - так само як і прин- циповости у відстоюванні того, чим поступитися не можна.

Звичайно, діялог у цій болючій, але життєво важливій галузі формування національної самосвідомости і національного етосу - річ абсолютно незамінна. Повторюю: мають бути вислухані всі.

Принциповою для всього українського суспільства справою є і розгортання діялогу на основі ціннісної відкритости - не політизованих суперечок - у галузі конфесійно-церковних стосунків. Не вдаючись до докладного розгляду саме суперечок, що переважно точаться в цій галузі, можна принаймні відзначити, що будь-які можливі єднальні процеси тут теж передбачають готовність сторін вислухати одна одну, що й забезпечило би більш надійну й глибоку основу для згаданого єднання. Несхибними дороговказами на цьому шляху видаються настанови Святого Письма, які сьогодні мають бути прочитані й осмислені з усією серйозністю християнського сумління. Як декілька разів у близьких формулюваннях проголошує апостол Павло, для тих, хто «зодягнувся» у Христа, «нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвала, скита, раба, вільного, - але все та в усьому Христос!» (Кол. 3,11. Пор.: Гал. 3, 28). Разом з тим, у Євангелії від ап. Івана читаємо: «Багато осель у домі Мого Отця»... (Ів. 14, 2). Хотілося б навести й ще один євангельський вислів. Як говорить, звертаючись до своїх вірних, Христос, «де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них» (Мт. 18, 20).

Гадаємо, що міркування з приводу наведених положень, значущість яких є безперечною для всіх, хто визнає засади християнського віровчення, достатньо налаштовують душу для доброзичливого, конструктивного діяло- гу всередині спільноти християн сучасної України - діялогу попри будь-які наявні розмежування. Тим більше, що останній наведений вислів може, очевидно, стосуватися не лише окремих вірян, а і, скажімо, церков, кожна з яких проголошує прагнення бути церквою Христовою.

Окремої розмови потребують проблеми діялогу міжгенераційного, діялогу людських поколінь. Очевидною реалією сучасного суспільного життя, якою в жодному разі не можна легковажити, є те, що внаслідок дії цілої низки взаємопов'язаних чинників цивілізаційного процесу прірва, яка поділяє людські покоління (говорити в цьому зв'язку просто про «дистанцію», очевидно, вже було б окозамилюванням), дедалі зростає. Якщо ще якихось півсторіччя тому конфлікти поколінь можна було зводити до відмінностей ідеалів, ціннісних орієнтацій, життєвих настанов, то нині йдеться про щось значно більш радикальне. Під невблаганним впливом сучасних інформаційних технологій, та й усього нинішнього налаштування життя загалом змінюються, можна сказати, самі засади людської чуттєвости, людської здатности розуміти світ і орієнтуватися в ньому, реаґувати на те, що відбувається навкруги. Сама перспектива втрати людиною своєї родової ідентичности, що так страхала мислителів і митців минулого століття, видається щодалі більш реальною - і менш вражаючою. Ну що таке «насправді» людина, людяність? Проїхали!..

.Тож не диво, якщо в молодіжних авдиторіях нам, людям старших поколінь, за рядами начебто уважних облич дедалі частіше ввижається чорна діра Нелюдського. Як самі ми виглядаємо в очах нинішніх учнів, студентів, дітей, онуків - нам узагалі не до знаття. Причому кожне нове покоління учнів, студентів, дітей актуалізує для себе і для нас це відчуття безодні з новою, іще незвіданою гостротою - і в темпі, який щоразу прискорюється.

Як і в інших подібних (почасти вже розглянутих вище) випадках, ситуація цього приголомшливого розриву залишає нам, по суті, два альтернативні виходи. Вихід перший полягає в тому, щоб сприймати зазначений розрив як нездоланну межу або як зону неминучого конфлікту - і, отже, примиритися з історичною поразкою своєї системи смисложиттєвих цінностей, своєї (нашої) культури і, зрештою, людськости загалом. Можливість другого виходу ґрунтується на усвідомленні і задіюванні самої згаданої зони розриву як передумови діялогічних стосунків - того славнозвісного буберівського «Між» (das Zwischen),тієї творчої розколини між Я і Ти, без яких жоден діялог відбутися не може. Чим-чим, а незайнятим простором для розгортання між- генераційних стосунків ми аж ніяк не обділені. Важливо, щоб цей простір бодай якоюсь мірою ставав простором діялогічного спілкування, а не зоною взаємного відчуження - хоча цілком виключити останнє вочевидь неможливо. Містки порозуміння, наведені через прірву генераційної інакшости, не можуть не бути крихкими, але від їхнього збереження й примноження залежить і спадкоємність культурного розвитку, і соціяльна стабільність, і перспективи нашого суспільства на майбутнє.

Звичайно, так само як діялог культур, реґіонів або конфесій, діялог поколінь - це передусім діялог між конкретними людьми, кожен з яких лише до певної межі ототожнює себе з відповідною спільнотою - у цьому разі спільною генераційною. Тож за майданчик для такого діялогу може правити будь- яка арена людського спіткання - і університетська авдиторія, і телевізійне ток-шоу, і світлиця у рідній оселі, і лісова галявина. Головне - налаштованість на те, щоб по-справжньому почути один одного, звільнившись від нав'язливих стереотипів. І в плані вироблення такої налаштованости важливо, як бачиться, повною мірою враховувати особливості саме міжгенераційного типу діялогічного спілкування, передусім - його неминучу асиметричність.

Ідеться, звісно, не про те, щоб спілкуватися з молоддю «з висоти» своїх знань, досвіду або кар'єри. Інерція такої «докомунікативної» нерівности має бути, навпаки, подолана, врівноважена дотриманням вимог суворої формальної рівности - інакше довірлива розмова між людьми різних поколінь просто не відбудеться. Проте структура самого діялогу визначає в такому разі різні екзистенційні позиції для «старшого» і «молодшого», «вчителя» і «учня», «батьків і дітей», і цими структурними вимогами неможливо нехтувати.

Як зазначав, аналізуючи міжгенераційний діялог, О. Розеншток-Г'юсі, сама подія такого діялогу, з одного боку, передбачає відмову від будь-яких створених заздалегідь, тобто упереджених образів людини, її «належного» майбутнього тощо. Учитель і учень, старший і молодший учасники діяло- гу мають прийти на зустріч внутрішньо готовими до змін у самих основах власного ставлення до життя. «Якщо вчитель приходить на урок з готовим образом людини або учень обожнює вчителя, вбачаючи в ньому взірець для себе, то уроку не вистачає ... справжньої, саме йому притаманної влади. Урок має позбавити вчителя і учня самостійної значущосте і, звільнивши їх від зарозумілої прихильности власним взірцям, кинути їх у безмір нескінченного часу» .

«Звичайно, - провадить далі Розеншток-Г'юсі, - ми складаємо собі уявлення про майбутнє наших дітей. Проте лихо нам і їм, якщо ми плутаємо ці наші уявлення про їхнє майбутнє з їхнім справжнім майбутнім. Справжнє майбутнє виникає з дієвости нашої віри, їхніх надій і нашої спільної любові. Це здійснюване майбутнє, що його спричинюють наші дії, щодень має наново брати гору над нашими уявленнями про майбутнє» .

З другого боку, позиції «старшого» і «молодшого», «вчителя» і «учня» в згаданій події діялогу, як уже було сказано, все ж таки різні, і цю відмінність між ними зраджувати не слід, - як, до речі, незрідка трапляється сьогодні, коли на менторські зазіхання з боку «просунутої» молоді люди старшого покоління відповідають раболіпними спробами підлаштуватися під «модну» говірку і «круту» поведінку, що їх вбачають у нинішніх молодиків. Звісно ж, ні до якої іншої реакції, крім зневаги, такі підлабузницькі заходи спонукати не можуть.

За словами Розенштока-Г'юсі, релевантні в такому розумінні позначення «“старий” і “молодий” - це не біологічні, не “фізичні”, а соціяльні поняття. Бо молода людина в змозі грати лише тому, що її у просторі гри захищає від серйозного життя певний вал. Людина є молодою, оскільки сама вона не стоїть на передньому краї життя. Вона здатна жартувати, оскільки хтось інший протистоїть серйозності життя. І навпаки, старі люди є старими, оскільки вони забезпечують іншим можливість гри» . І лише завдяки такому ге- нераційно представленому чергуванню серйозности і гри, ризику і жарту, приречености й свободи учасники діялогу поколінь здобувають можливість «жити одним життям» і разом брати участь у «творенні спільного часу» людської духовности й культури .

Висловимо цю ж думку у більш звичних для нас термінах. У власне ді- ялогічному значенні молодість людини, її належність до нових поколінь визначається її здатністю вчитися, розумово і духовно зростати, що передбачає наявність вільного часу і простору, можливість помилок і повторень: недаремно мовиться, що науки корені в повторенні. Типовими чеснотами учня за будь-яких часів є увага і старанність; того, що варто запам'ятати й засвоїти, учень чекає від учителя, а не навпаки.

Що ж до позиції старшого в діялозі, то вона пов'язана саме з відповідальністю за набутий досвід, суму вистражданих істин, поширення яких ця діялогічна постать має сприймати як сенс власного існування, - і, отже, з принциповою неприпустимістю, «неможливістю» помилок. Природне місце такого учасника діялогу - за катедрою, звідки відступу бути не може: це його останній рубіж. При цьому, якщо вчитель екзаменує учнів, то й учні, своєю чергою, випробовують учителя, до того ж у значно більш серйозному значенні. Невдало складений іспит учень, у принципі, має шанс перескласти,для вчителя, теж у принципі, ніяких переекзаменувань бути не може - дискредитація втіленого ним багажу духовности обертається для нього на особисту катастрофу. Тож маємо визнати, що бути вчителем, батьком, людиною старшого віку, точніше кажучи, посідати саме таку позицію у діялозі поколінь - боляче. Цей біль ще посилюється для нас сьогодні з цілком очевидних причин - через чітку свідомість інформаційної некомпетентности, недосконалости наших знань, а також власної причетности до історичних гріхів недавнього минулого і сьогодення. Певно, відчуття цього болю можна за нинішніх часів розглядати навіть як своєрідну ознаку автентичности у спілкуванні між людьми різного віку, у діялозі вчителя з учнем, - доки болю нема, про справжню відвертість таких стосунків говорити не доводиться.

І все ж учитель, який жаліє самого себе, - поганий учитель. Дбати він повинен неподільно про своїх учнів, віддаючи собі ясний звіт у тому, що зберігати свій учнівський modusvivendiїм за нинішніх умов дедалі важче, що за межами шкільного порядку на них чекають реальні життєві випробування - можливо, такі, що з ними й рівняти не можна ті, котрі випали на його власну долю. З боку ж самих учнів або студентів вступ до діялогу, окрім усвідомлення своїх традиційних учнівських привілеїв і прав, передбачає цікавість, бодай мінімальну, до особистости та інтересів учителя. Тож людям старших поколінь важливо донести до учнів, дітей, наступників не просто свій досвід, свої знання, а і своє натхнення, свою - як казав видатний київський естетик 60-80-х рр. минулого сторіччя Анатолій Канарський - небай- дужість. Нехай для людей нових генерацій джерела цієї небайдужости, цього натхнення залишаться чужими і дивними, все ж у події діялогу саме їхнє артикулювання створює полюс необхідної напруги, що, принаймні на осо- бистісному рівні, сприяє процесам взаємовизнання і взаєморозуміння. Окреслена в такий спосіб зона контакту може, очевидно, ставати відправним пунктом для більш широкого узгодження поглядів на світ і людське життя.

Що міжгенераційний діялог, істотні риси якого я тут намагався окреслити,потрібен людям старших поколінь і культурі в цілому, видається річчю зрозумілою. Але чи має він якийсь сенс для самої молоді, що, здавалося б, так і прагне від'єднатися від отих клятих старих і запанувати, як у рідній сторонці, в своїй віртуальній реальності?

З певністю можна твердити, що так, має. Конкретно кажучи, сьогоднішній «плаский» (інформатизований-глобалізований-віртуалізований) світ, попри всі свої хвалені переваги , все ж не надає - або поки що не надає - своїм юним мешканцям достатній набір засобів для його цілісного сприйняття та осмислення як основи самодостатнього людського - поки що людського - буття. Хоч-не-хоч, а доводиться або на кожному кроці стикатися з прикрою нестачею цих засобів (що штовхає в обійми своєрідного комп'ютерного дебілізму), або запозичувати їх з тезаурусу менш «пласких» епох, зокрема, з філософії, літератури та життєвого досвіду XX ст. Відкритий діялог з представниками попередніх генерацій, з пам'яті яких іще не вивітрилися ті часи, виявився б у цьому випадку якраз до речі. Втім, справа не тільки в цьому.

Є у філософії Е. Левінаса таке поняття - «жити чимось» . Філософ має на думці, що людське життя не є відірваною від світу абстракцією: людина по-справжньому живе враженнями від зовнішнього буття, котрі втамовують її бажання, спричиняють у неї насолоду, надають її існуванню смак, колір і запах. Люди покоління, до якого належить автор цих рядків, покоління, що вступило в доросле життя в 60-80-ті роки минулого сторіччя, мали досить виразну свідомість і досить яскраве відчуття того, чим саме вони жили: на зміну суворому аскетизмові ранньої радянської доби саме тоді постало святкове розмаїття наново відкритого світу, який вабив і зачаровував нас, і кликав за обрій, і зосереджувався навколо тих, кому присвячували ми свою свободу і віддавали свою любов. Свобода, любов, романтика, Незвідане та інші основоположні цінності розпочиналися для нас просто з відкритих очей та розчинених вікон, їхнім промінням була сповнена вся безпосередність нашого тут-і-теперішнього буття, що простягалася і вшир, і вглиб, і вгору, і на всі сторони світу...

Скидається на те, що для нинішньої молоді це значною мірою не так, що імперія ґаджетів, так і не породивши власних самодостатніх цінностей, витиснула за межі їхнього безпосереднього життєставлення світ цінностей реальних, сумірних з цілісністю невигаданого людського буття. Тим-то сакраментальне питання, чим живе сучасна молодь, вочевидь, залишається мало з'ясованим для неї самої; принаймні, на нього дедалі складніше давати нетривіяльну відповідь. Природно, що жодне спілкування з попередниками прямо і просто цю відповідь нинішнім молодим людям не підкаже; природно, що в кожного покоління мають бути власні життєві цінності. Але ж спонукати до роздумів про природу цих цінностей і про свій шлях у житті може і розмова з іншими - особливо коли ця розмова щира, а співрозмовникам є чим поділитися зі свого власного досвіду.

У будь-якому разі проблематика наступних поколінь та їхньої життєвої перспективи потребує в наш час якнайсерйознішої уваги. При цьому важливо не застрягати на тих або тих об'єктних, суто зовнішніх констатаціях (хоча, певна річ, мають свою вагу й вони), а постаратися зрозуміти, як виглядає ситуація, про яку йдеться, зсередини, під кутом зору потреб та інтересів, тривог і сподівань самої молодої людини, якій доводиться і робити свій відповідальний життєвий вибір і якось вкорінюватися у нинішньому світі, такому непевному, парадоксальному й хисткому, і - що не менш важливо - знаходити у цьому світі нові джерела для натхнення і творчости. Очевидно, що в річищі таких спільних зусиль самоусвідомлення й орієнтації діялог нічим іншим замінений бути не може.

Вище вже згадувалася роль діялогу в творенні миру - мирного стану суспільства і суспільного миру загалом. Авжеж, без діялогів - міждержавних, міжкультурних, міжгенераційних тощо - досягнення хоч якого тривкого і ґрунтовного примирення в суспільстві здебільшого виявляється неможливим. Суть проблеми, яка тут вимальовується, не зводиться, однак, до самого лише усунення відкритих конфліктів і тих дискурсивних і соціяльних практик, які їх обслуговують. Для того, щоб глибше осягти миротворче значення культури діялогу, потрібно уважніше вдивитися в саме поняття миру, яке у нас зазвичай потрактовується вкрай однобічно.

Кажучи конкретніше, у вітчизняній свідомості, з філософською літературою включно, у наш час домінує уявлення про мир як просту відсутність війни . Відсутність війни, ба навіть утримання сторін конфлікту від активних воєнних дій - це, звичайно, вже й саме собою чимало, в чому, зокрема, маємо нагоду переконатися і ми в нинішній Україні. І все ж проста відсутність чогось, навіть великого лиха, не може бути самоціллю, не може утворювати позитивний ціннісний сенс людського буття. Добре, коли можна не сидіти в укритті - добре саме тому, що на світі є вільний простір і свіже повітря. Якби не це, єдине, чого могла б побажати для себе людина, - це більш комфортабельне укриття. Тож і зведення миру до формального заперечення війни і «воєнних цінностей» неминуче принижує, якщо взагалі не зводить нанівець, внутрішню привабливість самої ідеї миру - і, навпаки, збільшує шанси альтернативних життєвих настанов.

Слід зауважити, що знецінення ідеї миру на основі іґнорування її позитивного змісту - тенденція, яка прокладає собі стежки на наших теренах протягом уже кількох десятиліть. Молоді люди, які стають на шлях життя нині, зовсім не перші, від яких можна почути, що мир - це так, притулок для слабаків, а от війна - це насправді «круто», тут є де розвернутися, є де себе показати... Своєрідна етика, естетика й метафізика війни крок за кроком завойовували для себе позиції у вітчизняному - за традиційним самоусвідомленням, такому «миролюбному» - дискурсі; наслідки цієї експансії нам доводиться розсьорбувати сьогодні. Тим важливіше мати на увазі, що мир - це не просто голе заперечення конфліктів з їхніми як-не-як ориґінальними (а для когось цікавими і привабливими) рисами. Якраз навпаки, мир у глибокому розумінні цього слова - це повнота реалізації можливостей спільного людського буття; тільки в мирі люди, народи й людство в цілому здатні онтологічно реалізувати себе, здійснити своє творче покликання. Справжній мир завжди є за що любити; недаремно, як твердять дослідники, в слов'янських мовах слово мир має той самий корінь, що й слово милий, корінь, що виражає «приязнь і доброзичливість» . «Отже, і мир, - зазначає щойно цитований петербурзький вчений В. В. Колєсов, - те, що є милим, а милі передусім спокій, тиша і згода між людьми й племенами» . Звідси - стійкі з давніх-давен сполучення: «мир і тиша», «мир та любов». «Миръ» - завжди побажання спокою, потрібного для життя та праці. Тож якщо слово миръу значенні «спокій» поширене в усьому слов'янському світі, то - цілком природно - у «деяких літературних слов'янських мовах... досить рано почало розвиватися й інше, пов'язане з ним значення: миръяк «просторове розташування усіх людей, що одночасно живуть на землі». Від початку, звичайно, до такого «миру» належали тільки члени роду, згодом - мешканці села, потім іще ширше - весь світ взагалі, у повній відповідності з грецьким словом козтоз, яке в такому разі наслідували слов'янські перекладачі» . Утім, «миръяк «спокій» і миръяк «космос» вже з XII ст. відомі нам як два різні слова, а з часом їх почали розрізнювати вже й на письмі: миръ «спокій», але мірь «община»» ; при тому, однак, «жити миром можна тільки в мирі» .

За словами Г. Ґ. Ґадамера, людська мова є «всеохоплива випереджальна витлумаченість світу» , «первинна форма даности будь-якого духовного досвіду» . Саме через це наведені спостереження над словом миръвидаються повчальними: на прикладі конкретної живої мови вони розкривають пульсацію первісної смислової єдности, що охоплює обжите, освоєне людь-ми, впорядковане (пор. грецьке kosmos), сповнене знайомих облич буття - і милий, сприятливий спокій у його видноколі. Неґативне значення відсутносте незгод, чвар, війни - лише завбачуваний момент цієї життєвої, онтологічної, соціяльно-моральної цілісности, котра явно висуває на перший план свій позитивний ціннісний зміст. Отже, завдяки лексичним даним перед нами виразніше вимальовується смислообраз миру як більш високого, більш складно організованого, більш досконалого і, зрештою, щасливішого (з огляду на можливість реалізації засадничих життєвих інтенцій) стану людности, ніж мілітарний її стан.