Кантова етика: релігійні джерела, віхи становлення, теоретичні особливості

1. Шлях Канта до системи моральної філософії

Етичне вчення Канта виникає внаслідок поєднання багатьох обставин і передумов, як суто життєвих, у яких у той час опинявся мислитель, так і теоретичних. На самому початку творчого шляху, у названий дослідниками "докрити- чний" період, перебуваючи під значним впливом раціональної метафізики Х. Вольфа, видатний мислитель був зацікавлений переважно природничо-науковою та логіко-гносеологічною проблематикою.

Величезний вплив на загальне формування і розвиток філософії і, зокрема, етики Канта, справило оточення, у якому ріс і навчався майбутній видатний мислитель. Кант народився в ремісничій родині. Він завжди тепло згадував своїх батьків, зазначаючи при цьому, що кращого виховання, аніж він від них отримав, годі і бажати. Його власні моральні переконання починають зароджуватися саме в цей час під значним впливом батька. Матір Канта, яка пішла з життя дуже рано, відіграла величезну роль у формуванні уявлень майбутнього мислителя про красу. У біографічному нарисі відомого сучасного німецького історика філософії Манфреда Гаєра "Світ Канта" родинний вплив на видатного мислителя резюмується таким чином: "Кантівське уявлення про добро і красу сформувалися під впливом родини. Але за істину він вважав відповідальним лише себе самого" [2, с. 17], і більш докладно: "У той час як приклад добропорядного батька пробудив у його дитячій душі передусім той "моральний закон в мені", якого Кант дотримувався все з більшим та постійним поновлюваним захопленням і пошаною, його лагідна мати часто водила його за місто і відкривала його серце також для величної будови "зоряного неба наді мною", під яким Кант згодом знайшов глибоке усвідомлення свого земного існування. З обома цими речами він познайомився у батьківському домі, ще тоді, коли він навіть не міг цього вповні осягнути" [2, с. 23]. Іншою, надзвичайно важливою для оцінки формування і розвитку етичних та пов'язаних із ними філософсько- релігійних поглядів Канта обставиною, був пієтизм. Пієтизм - це релігійна течія протестантизму, яка відрізнялася від останнього ще більшою мірою протесту проти зовнішньої релігійності та концентрацією на внутрішньому досвіді релігійних переживань. Пієтизм за часів Канта був найвпливовішою релігійною течією Пруссії і був поширений майже у всіх соціальних колах. Пієтичному вихованню юного Канта загалом сприяла його мати, яка, за свідченнями біографів мислителя, часто відвідувала разом із дітьми пієтистські молитви та уроки Біблії. Але ще більшою мірою Кант потрапив під вплив пієтизму в Колегіумі Фрідеріцианумі - приватній школі, у яку він у восьмирічному віці був направлений для продовження початкової освіти за рекомендацією доктора теології Франца Альберта Шульца. Ф. А. Шульцу численні дослідники кантової філософії віддають належну пошану за те, що він вчасно розгледів неабияку цікавість до знань, а також талант майбутнього мислителя і доклав зусиль для максимальної його реалізації. Кант залишається членом громади пієтистів і в студентські роки. Вірним пієтистом також змальовують і університетського наставника молодого Канта - професора логіки та метафізики Мартіна Кнутцена. Пізніше, уже в працях зрілого періоду, можна буде побачити вплив загального пієтистського виховання. Чи не найяскравіше це проглядається в етиці (учення про моральну автономію, царство цілей і т. п.) та тісно пов'язаній з нею філософії релігії (критика зовнішньої релігійності та кліриканства, зосередження на добропорядному способі життя, як єдиному шляху можливого здобуття благодаті). Велике значення пієтизму для розвитку філософського мислення Канта відзначують майже всі дослідники його філософської спадщини. Сучасний вітчизняний історик філософії М. А. Мінаков у своїй монографії "Учення Канта про віру розуму" зазначає: "Інтелектуальне життя Ім- мануїла Канта, а іншого, здається, він не мав, отримало спрямувальний поштовх уже на самому початку. Той факт, що філософ отримав суворе релігійне виховання, визначило в майбутньому теми й інтереси його думки. Це твердження навряд чи є перебільшенням, адже родина Кантів належала до громади пієтистів, радикального лютеранського руху" [11, с. 40]. М. Гаєр також зазначає, що пієтизм посідає чільне місце серед джерел Кантового філософського вчення. Він також наводить відгуки самого Канта, що демонструють його ставлення до цієї релігійної течії. "... Чималу роль відіграв пієтизм, який з першої половини XVIII ст. проник також і у суспільні кола кенігсберзьких ремісників. На противагу суворій холоднокровності й заціпенілій ортодоксії лютеранського протестантизму було зроблено спробу відродити діяльне, ревне християнство. Треба було виховати особисту релігійність, яка, повертаючись до себе самої, володіла б етичними чеснотами, і яка водночас звільнилася би від догматичного вчення та релігійного обряду. Пієтистом був той, хто вивчав слово Боже і відповідно до нього вів святе життя, причому внутрішній самоконтроль його думок і почуттів мав істотне значення. Своєї симпатії до цієї релігії серця Кант ніколи не втрачав повністю. Хоча він пізніше застерігав від того, щоб занадто концентруватися на його внутрішньому досвіді моральної зваби або релігійної розради, на почутті жалю або спокуси. Тому що при цьому пієтистькому поверненні до себе та самоспогляданні надто легко потрапити в небезпеку збитися з пантелику й поринути в позірно піднесені навіювання" [2, с. 19-20].

Окрім вищезазначених духовних та освітніх обставин дитинства і юності Канта, як передумову появи його етичного вчення слід обов'язково зазначити власну теоретичну цікавість до проблем моральності. Своїм особистим теоретичним покликанням мислитель завжди вважав етику. Шлях Канта в напряму створення власної системи моральної філософії починається ще в юності. На ранніх етапах творчого шляху Канта, як відомо, цікавили передусім природничо-наукові проблеми, до розв'язання яких він підходив з позиції раціональної метафізики Х. Вольфа та класичної механіки І. Ньютона. Але, як свідчить динаміка розвитку його думок у працях та епістолярній спадщині, мислитель поступово відходить від зазначеного кола проблем і зосереджується на проблематиці моральної філософії. У його листах у 1765-1771 рр. ми читаємо про намір вивчати саме метафізику моралі. До того ж відомим є той факт, що Кант неодноразово клопотав про зайняття ним вакантного місця професора моралі в університеті Альберта. Шлях молодого Канта від натурфілософії до метафізики моралі можна відтворити за працями та листами цього періоду.

Перша згадка про зацікавленість метафізикою моралі з'являється у листі Канта до Йогана Генріха Ламберта від 31 грудня 1765 р., у якому мислитель сповіщає свого колегу про хід його теоретичних пошуків. Кант зазначає, що збирається найближчим часом видати роботу про істинний метод метафізики. "Усі мої прагнення зводяться в кінцевому підсумку до спроби розробити особливий метод для метафізики, а потім і для філософії загалом" [5, с. 472]. Але, оскільки такий намір, по-перше, не терпить квапливості, а по-друге, має бути істотно обґрунтованим, мислитель планує написати дві пропедевтичні праці з натурфілософії та філософії моралі. "Я вважаю за необхідне подати перед публікацією згаданої праці невеликі дослідження, матеріал до яких є вже достатньо розробленим на цей момент - "Метафізичні начала природничої філософії" та"Метафізичні начала практичної філософії"" [5, с. 472]. Праці з такими назвами не вийшли з-під пера Канта, але роздуми над проблемними питаннями щодо методів раціональної метафізики плідно реалізуються у праці, що вийшла друком у 1766 р. - "Марення духовидця, прояснені мареннями метафізики". Цю працю можна вважати першою, у якій видатний мислитель демонструє відверту невдоволеність реальним станом справ у метафізиці. У межах полеміки з ідеями шведського теософа та містичного "духовидця" Іммануїла фон Сведенборга Кант, поки що не у вигляді системи, а в деяких критичних зауваженнях, демонструє хибність прагнень раціональної метафізики виносити пізнавально- значущі судження стосовно предметів, які, кажучи термінологією трансцендентальної філософії, відсутні у сфері можливого досвіду. Окрім цього, мислитель також окреслює одне з головних понять своєї майбутньої критичної філософії - поняття "віри розуму". Саме тому, що в цій праці наявні зазначені елементи критицизму, її слід вважати свідченням суттєвої зміни напряму думки Канта в бік критичної методології. Підтвердження такої думки знаходимо у вищезазначеній праці М. А Мінакова. Критика Іммануїла Сведенборга та всіх тих, кого він репрезентував (принаймні з погляду Канта) - ентузіастів та пієтистів, спричинила критику догматизму взагалі... Загалом же трактат демонструє, що з другої половини 60-х років XVIII ст. починається розробка трансцендентальної філософії, яка мала відповісти, між іншим, на запитання про співвідношення віри та знання у розумі" [11, с. 44]. Принципова зміна поглядів на природу та межі метафізичного пізнання не могла не змінити Кантових поглядів на природу моральності. Оновити догматичну методологію він планує передусім у царині практичної філософії. Про такі свої наміри, а також напружену теоретичну роботу, спрямовану на загальне оформлення нової методології метафізики, мислитель сповіщає Й. Г. Гердеру у листі від 9 травня 1768 р. "За час Вашої відсутності я про деякі питання змінив свої погляди і, оскільки мої старання спрямовані передусім на те, щоб осягнути істинне призначення і межі людських здібностей та схильностей, я вважаю, що в царині моральності мені нарешті вдалося цього у відомій мірі досягнути. Зараз я вивчаю метафізику моральності і тишу себе надією, що мені вдасться розробити бездоганні та плідні основоположення і показати, який метод слід застосовувати в цій галузі, щоб вельми поширені, але досі здебільшого безплідні зусилля насправді принесли користь" [5, с. 479]. Але сам процес теоретичної розробки критичного погляду на метафізику надзвичайно захопив Канта, проте, незважаючи на неодноразовий анонс праць з метафізики моралі, вони так і не з'являлись. Знаючи Кантову педантичність, можна припустити, що кожен раз, коли він наближався до поставленої ним мети, знов і знов поставали проблемні питання, без попереднього розв'язання яких неможливо було повною мірою здійснити намічене. Результатом такої довгої і ґрунтовної роботи над принципами нової метафізики постає славнозвісна філософська дисертація Канта "Про форму і принципи чуттєвого та інтелігібельного світу", написана у 1770 р. і захищена ним публічно для виконання академічних вимог обіймання посади ординарного професора логіки і метафізики. У коментуючому листі Канта до М. Мендельсона від 8 квітня 1766 р. з приводу праці "Марення духовидця прояснені мареннями метафізика" мислитель дуже чітко висловлює теоретичне неприйняття принципів раціональної метафізики, яка некритично ставиться до власних пізнавальних можливостей, і висловлює впевненість у необхідності принципового оновлення її методологічного апарату: "Що стосується висловленої мною гадки стосовно значення метафізики взагалі.я зовсім не приховую, що дивлюся з огидою, навіть більше - з якоюсь ненавистю на пихату претензійність цілих томів, сповнених тими поглядами, які зараз є звичайною річчю. При цьому я впевнений, що обраний ними шлях є абсолютно хибним, що модні методи мають до нескінченості примножувати оману і помилки і що повне викорінення всіх цих уявних знань не може бути в такій же мірі шкідливим, як сама ця позірна наука з її настільки огидною плодовитістю. Я дуже далекий від того, щоб саму метафізику, що розглядається об'єктивно, вважати чимось незначним або зайвим, що особливо з того часу, як я осягнув, як мені здається, її природу і справжнє її місце серед людських пізнань, я впевнений в тому, що від неї залежить навіть істинне і надійне благо людського роду" [5, 475].

Ця праця містила в собі два достатньо оформлені відкриття: розмежування чуттєвого та інтелігібельного світів, а також учення про суб'єктивність простору і часу. Відкриття інтелігібельного світу, який не перебуває під владою емпіричної причинності, дозволяє Канту по-новому поглянути на етичну проблематику, яка продовжує передусім цікавити мислителя. Тепер давнішній задум моральної філософії, на думку Канта, близький як ніколи до реалізації. Він планує систему етики, що повністю ґрунтується на його нещодавньому відкритті і не засновується на жодному досвіді. Про такий найшвидший намір читаємо в його листі до Й. Г. Ламберта від 2 вересня 1770. "Тішу себе надією, що протягом останнього року я розробив поняття, яке, як я вважаю, змінювати не доведеться, хоча воно, без сумніву, вимагатиме подальшого розширення; це поняття дозволить за допомогою надійних і простих критеріїв перевірити всі метафізичні питання і з упевненістю визначити, наскільки вони взагалі можуть бути розширені... Я поставив собі за мету протягом зими привести до ладу і завершити мої дослідження в галузі чистої моральної філософії, де повністю відсутні емпіричні принципи, а також у галузі метафізики моральності. Остання в значній мірі прокладе шлях для реалізації найважливіших завдань, що виникли відповідно до зміненої форми метафізики, і, окрім цього, буде, як я вважаю, настільки ж корисною для ствердження поки що хитких принципів практичних наук" [5, с. 481]. Але знову мислитель потрапляє в ситуацію непроясненості у багатьох питаннях, і проект етичної доктрини відкладається на невизначений час. Проблеми, які Кант поставив у своїй філософській дисертації, і які вдавалися йому майже розв'язаними, породили потребу в цілісній гносеологічній концепції, яку він поки що не в змозі був окреслити достатньо чітко. Наступні десять років життя мислителя (1771-1781) були роками "мовчання". Деякі дослідники зазначають, що це був період своєрідної творчої кризи Канта. За цей час він не видав жодної праці, і єдиним свідченням, за словами М. Гаєра, розвитку його креативної роботи було його листування.

Саме в одному із таких листів до М. Герца (від 21 лютого 1772 р.) уперше звучать думки, що знаменують народження видатної праці Канта -"Критики чистого розуму".

Сама праця з'явиться друком лише через дев'ять років у 1781 р., але загальний задум її був уже тоді актуалізований у свідомості видатного мислителя. Таким чином, завжди прагнучи і маючи до цього неабиякий хист, Кант ніяк не міг розробити етичної системи аж допоки не була теоретично завершена методологія критичної філософії.

Безперечною теоретичною передумовою Кантової етичної доктрини виступає "Критика чистого розуму", яка підсумовує собою довгий і надзвичайно важкий в теоретичному плані шлях Канта від його докритичних наукових інтересів до системи критичного ідеалізму.

2. Особливості етики Канта та її місце в системі критичного ідеалізму

Етична доктрина Канта посідає провідне місце в системі його трансцендентального ідеалізму. Проект системи критичної філософії мислителя передбачав наявність в ній двох основних частин: метафізики природи та метафізики моралі. Такий поділ визначається специфікою предмету дослідження мислителя. Як відомо, головним завданням Кантової критичної філософії була спроба якомога більш цілісно відповісти на запитання "що таке людина?" Людська природа за своєю суттю є дуальною. Людина, будучи частиною світу природи, живе також у морально-духовному світі і необхідно наділена такою особливістю, яка є протилежною природі - свободою. Вихідною інтуїцією філософування Канта є антиномія свободи і необхідності в людині. Сфера необхідності - це сфера природи - феноменальний світ, у якому все можна пояснити за допомогою причинно-наслідкового зв'язку. Протилежність феноменальному - ноуменальний світ - це світ реалізації свободи. Людина, каже Кант, живе у двох світах і головним свідченням і сферою реалізації свободи в ній є практична діяльність, яка в найзагальнішому значенні виступає як моральна. Саме здатність до моральної мотивації вчинків і є, на думку знаного дослідника етики Канта А. А. Гусейнова, свідоцтвом родової належності людини. "Свідченням наявності в суб'єкті, а також реальності чистого практичного розуму, свідченням родової приналежності людини є сфера її моральної мотивації" [3, с. 437]. Моральність визнається Кантом сутнісним ядром людськості, яке корінним чином вирізняє людину від усіх істот світу. Відомий вітчизняний кантознавець Ю. В. Кушаков зазначає щодо правомірності кантівського погляду на природу людини: "Якщо зародки мислення і трудової діяльності можна знайти вже у тварин, то моральнісний первень властивий лише людині і постає як потаємний сенс і призначення її буття. Людина - це передусім моральна істота" [10, с. 113]. На думку Ю. В. Кушакова, Кант такою постановкою питання щодо сутності людини долає попередні традиції натуралізму та інтелектуалізму. Останній, який бере початок у філософії Спінози, наполягає на провідній ролі розуму при вирішенні питання домінанти людської сутності. Кант наполягає на приматі практичного розуму над теоретичним, а отже відповідь на питання "що таке людина?" неможлива без ґрунтовного дослідження принципів, що уможливлюють і регулюють практичну моральну діяльність людини. Таким дослідженням, заснованим на трансцендентальному методі, і є Кантова етика, яка так само як теоретична філософія віднаходила умови можливості знання, відшукує умови можливості моралі. Саме дослідження умов можливості моралі, яка є необхідно пов'язаною із свободою і є, зі слів мислителя, головним, пріоритетним завданням його філософії.

У межах створеної мислителем системи критичного ідеалізму дослідження в галузі етики стають можливими лише після послідовного обґрунтування пізнавальних можливостей суб'єкта. Таким обґрунтуванням виступає "Критика чистого розуму", яка здійснила революційний поворот в новочасній гносеології. Сам Кант порівнював своє теоетико- пізнавальне відкриття з внеском Н. Коперника в розвиток знань про будову Всесвіту. Так само як Коперник вирішив принципово змінити погляд на статичність нашої планети, Кант вирішив спробувати уявити, що суб'єкт пізнання не є пасивним учасником цього процесу, а виступає активним, творчим началом пізнання.

Дослідивши в межах свого гносеологічного проекту історію науки, Кант доходить висновку, що природничо-наукова методологія має свої межі. Не всі предмети, що постають перед суб'єктом пізнання, можна досліджувати раціонально, оскільки достовірне знання можна отримати лише про предмети можливого досвіду. Умоглядні предмети, які традиційно становили предмет метафізики до Канта, залишаються за межами застосування ratio. У попередній Кантові традиції Просвітництва метафізика поставала як раціональна спекулятивна наука, яка поділялася на три великі частини: раціональну психологію, раціональну космологію та раціональну теологію. Предметом цієї умоглядної науки виступали, відповідно, душа, світ загалом та Бог. Автором такого поділу, а також завершеної систематизації знань у зазначених галузях був відомий мислитель Просвітницької традиції Х. Вольф. Кант зазначає, що зазначена традиція мала суттєву ваду, яка була значною перепоною на шляху дослідження - некритичне ставлення до пізнавальних здатностей. Наслідком такої некритичності є суперечливі висновки всіх частин раціональної метафізики, яку мислитель називає догматичною. Саме відкриття суперечливої природи розуму в метафізичних дослідженнях і "пробуджує" Канта від "догматичного сну", про що він, будучи вже в похилому віці, зазначає у своєму листі до Гарве від 21 вересня 1798 р.: " Не дослідження буття божого, безсмертя etc. було моїм відправним пунктом, але антиномії чистого розуму. "Світ має початок - він не має початку" - до четвертої: "Людині притаманна свобода - у неї немає ніякої свободи, а все в ній природна необхідність". Ось що передусім пробудило мене від догматичного сну і спонукало приступити до критики розуму як такого, аби усунути сварку уявної суперечності розуму з самим собою" [5, с. 583].

Позначивши негативну, регулятивну роль розуму в межах теоретичної філософії, Кант, таким чином, окреслює перехід до практичної філософії через намагання з'ясувати можливість позивного його застосування в практиці. На останніх сторінках першої "Критики" він зазначає: "Однак усе ж має десь існувати джерело позитивних знань, що належать до царини чистого розуму, і які, можливо, тільки з причини непорозумінь, породжують помилки, а насправді становлять мету зусиль розуму. Справді, чим іншим можна пояснити незнищенну жагу розуму стати твердою ногою десь за межами досвіду? Він передчуває предмети, які становлять для нього величезну цікавість. Він ступає на шлях чистої спекуляції для того, щоб наблизитися до них; однак вони тікають від нього. Слід припустити, що на єдиному шляху, котрий ще лишається для нього, а саме на шляху практичного застосування він може сподіватися на більше щастя" [4, с. 370]. Сфера практичного застосування розуму - це сфера етики. З приводу головних питань кантівської моральної філософії Ю. В. Кушаков зазначає: "моральна філософія має [...] дати відповіді на запитання: що таке моральність?, який її основний закон?, як цей закон реалізується в емпіричному світі?." [10, с. 114]. Етична доктрина Канта викладена в трьох основних працях. Перша - "Основи метафізики моральності" - присвячена з'ясуванню вищого принципу моральності. Ця праця виступає вступом до "Критики практичного розуму", яка є другою фундаментальної частиною критичної філософії. Друга Кантова "Критика" побудована за тими самими принципами, що і перша, і присвячена віднайденню умов можливості моралі. Третя праця має назву "Метафізика моралі" і є ґрунтовним викладом моральної системи мислителя.

Етична доктрина Канта є повним запереченням усіх попередніх спроб обґрунтування моральності, виходячи із зовнішньої її обумовленості. Перед викладом власних етичних поглядів мислитель ґрунтовно критикує релігійно-теологічне обґрунтування моралі, а також евдемонізм.

Моральний закон не може бути виведений із релігійних заповідей, оскільки, на думку мислителя, мораль, по-перше, не потребує, а, подруге, не є залежною від релігії. Цю тезу мислитель висловлює у передмові до праці "Релігія, у межах тільки розуму", яка, власне, і була присвячена встановленню можливого співвідношення між цими явищами. Якщо в людини виникає потреба в релігійному обґрунтуванні моральності, то цій людині, каже Кант ". уже не можна допомогти нічим іншим; оскільки те, що виникає не з неї самої і не з її свободи, не може замінити їй відсутності моральності" [6, с. 5]. Проголосивши повну автономію моралі від релігії, мислитель усе-таки наголошує на тому, що мораль неминуче призводить до релігії, оскільки для того, щоб говорити про існування морального світопорядку, треба припустити, а в практичному значенні - постулювати існування Бога. З приводу подібної особливості кантівської моральної філософії В. Ф. Асмус зазначає: "Отже, Кант не довів свій задум автономної етики до кінця. Він тільки обмежив авторитет релігії, але ні в якому разі не відмовився від релігійної віри. Бог Канта вже не законодавець моральності, не джерело морального закону, не віщує цей закон безпосередньо, але він є причиною морального порядку в світі. Без цього порядку моральний образ дій і блаженство залишилися б неузгодженими" [1, с. 321].

Спроби обґрунтувати мораль на принципі прагнення до щастя (евдемонізм) також не влаштовували Канта. Проаналізувавши поняття щастя, він доходить висновку, що воно є занадто невизначеним, щоб було можливо ґрунтувати на ньому загальний принцип моралі. Окрім невизначеності щастя, евдемонізм також має, на думку мислителя, вади суб'єктивності та емпіричного характеру розуміння цього поняття. Евдемонізм не вкладається в принцип автономії моральності, оскільки яким би чином не конкретизувалися індивідуальні уявлення про щастя, вони необхідно будуть зумовлювати волю ззовні, що повністю позбавляє подібне обґрунтування всезагального характеру. Кант залишає для принципу щастя місце основного принципу поведінки людей в чуттєвому світі, але повністю позбавляє його значущості в питанні обґрунтування моралі.

А. А. Гусейнов, аналізуючи походження Кантової етики, наголошує на тому, що вона являє собою певного кшталту синтез таких магістральних течій етики нового часу як раціоналізм, натуралізм та пантеїзм. Хоча, незважаючи на таку особливість, її не слід вважати еклектичною, оскільки "...вона має своє обличчя, характеризується надзвичайною цілісністю і теоретичним багатством" [3, с. 434].

Головним поняттям етики Канта є практичний розум (воля), який реалізується у здатності сам себе визначати. Самовизначення - прояв свободи, належності до ноуменального світу, який протистоїть світові причинності. "Воля є різновидом причинності живих істот, оскільки вони наділені розумом, а свобода була б такою властивістю цієї причинності, коли вона може діяти незалежно від сторонніх причин, що її визначають, подібно до того як природна необхідність була б властивістю причинності всіх позбавлених розуму істот - визначатися до діяльності впливом сторонніх причин" [7, с. 225]. Мислитель поступово обґрунтовує необхідний зв'язок між практичним розумом (волею), свободою та автономію волі. Моральність у людині він називає наслідком автономії волі. Але людина не може визначати свої дії, керуючись виключно самовизначенням розуму, оскільки вона одночасно з ноуменальною природою містить і феноменальний елемент, і. як наслідок, людська воля завжди перебуває в полоні схильностей і суб'єктивних зовнішніх мотивів. Саме тому одним із головних понять моральної філософії Кант вважає обов'язок, який і ставить в основу моральності вчинку взагалі. "Моральний обов'язок є, в наслідку, власним необхідним волінням людини як представника інтелігібельного світу і лише тому мислиться нею як обов'язок, оскільки вона водночас розглядає себе як представника світу чуттєвого сприйняття" [7, с. 236]. Найзагальніший моральний обов'язок постає у Канта у вигляді категоричного імперативу, який за своєю суттю є найвищим моральним законом. Категоричним він називається саме внаслідок того, що він ґрунтується на повній автономії волі. Вимога, яка висувається індивідові категоричним імперативом, повністю позбавлена будь якої зовнішньої цільової обумовленості. Якщо ж воля індивіда мотивується певною конкретною метою, то такий учинок містить максиму гіпотетичного імперативу, що заснований на гетерономній (обумовленій) волі. Критерієм моральності вчинку є його відповідність до морального закону. Моральний закон - апріорний принцип практичного розуму. Кант дедукує цей апріорний принцип подібним до теоретичної філософії чином, але факт, умовою можливості якого виступає цей принцип, має зовсім іншу, відмінну від феноменальної - ноуменальну природу.

Таким чином, ми окреслили відповіді на перші два питання Кантової моральної філософії, стосовно того, чим є моральність і яким є її закон. Моральність постає як необхідно властива людині складова її сутнісної природи, яка стає можливою завдяки тому, що в ній, окрім належності до світу природи (феноменальний світ), також присутня свобода (належність до ноуменального світу). Проста належність до світу свободи дає людині тільки потенційну можливість, здатність до моральності. Реальне досягнення хоча б частково морального стану потребує наполегливої праці, яка полягає в постійному контролі максим своїх волінь на предмет їх відповідності до вимог чистого обов'язку, що і є, у свою чергу, головною ознакою моральності вчинку. В обґрунтуванні істинності положень етичної доктрини головним критерієм для мислителя виступає їх несуперечливість принципам ratio. Якщо людина наділена розумом для того, щоб мати можливість організації власної свободи через застосування волі, то вона необхідно має шукати в ньому і головні принципи, за допомогою яких можна це здійснити. Кант неодноразово на сторінках своїх етичних праць зазначає, що, хоча і існує різниця між практикою і теорією, але лише як між сферами застосування одного і того самого розуму. Теоретичний і практичний розум - єдине ціле, розрізнення на теоретичний і практичний є суто умовним. "...З іншого боку, я вимагаю від критики чистого практичного розуму, щоб вона, якщо вона мусить бути завершеною, мала можливість показати в одному загальному принципі єдність практичного розуму зі спекулятивним, оскільки все ж ми маємо справу з одним і тим самим розумом, який повинен мати відмінність лише у застосуванні" [7, с. 159]. Принципами реалізації практичного розуму виступають свобода, воля і обов'язок. Чистий, нічим ззовні не зумовлений, обов'язок - це поняття, яке постає як результат граничної теоретичної рефлексії Канта над можливістю раціонального впорядкування життя людини. Необхідність і всезагальність морального вчинку може засновуватися тільки на такому понятті, оскільки саме воно найяскравіше демонструє потенціал автономної волі. Воля разом із обов'язком - це основа для створення будь-якого принципу в діяльності. Автономна воля разом із чистим обов'язком формують найвищий принцип будь-якого морального вчинку - категоричний імператив моральності.

Третє питання етики Канта полягає в необхідності окреслення можливостей реалізації моралі в феноменальному світі. Саме завдяки практичній неможливості абсолютного досягнення морального стану (виходячи із абсолютності природи такого стану), Кантова етика постає перед дослідниками як імперативна, регулятивна етика належного, етика постійного вдосконалення. Для того щоб таке вдосконалення мало діяль-нісний сенс, потрібне чітке уявлення про кінцеву мету діяльності. Поняття такої мети з'являється на сторінках "Критики практичного розуму" у вигляді об'єкта і мети чистого практичного розуму - "найвищого блага", яке постає у вигляді складної системної гіпотези. Існування такого стану неможливо обґрунтувати на теренах теоретичного розуму, оскільки воно виходить далеко за межі можливого досвіду. У теоретичному сенсі його можна тільки припустити, висловити гіпотетично. Така гіпотеза є, за словами Канта, апріорним наміром, тобто раціональним прогностичним висновком: якщо повсякчас чинити тільки згідно із моральним законом, то вірогідно, можна буде отримати відповідну до міри доброчинності міру щастя. Доброчинність і щастя - два поняття, які за їх поєднання органічно утворюють поняття "найвищого блага". Реальне здійснення суцільного відповідного поєднання доброчинності і щастя було б повною реалізацією моралі у феноменальному світі. Кант зазначає, що такий стан речей у темпоральних межах людського життя досягти неможливо, отже, для практичного уможливлення "найвищого блага" потрібні додаткові гіпотези, які в практичному сенсі постають як постулати: задля уможливлення вічного входження моралі в феноменальний світ - безсмертя душі, а задля гарантії справедливого поєднання доброчинності і щастя - Бога. Свобода, безсмертя душі і Бог - три фундаментальні постулати практичного розуму. Вони не є предметами теоретичного доведення, а є об'єктами віри, заснованої на розумі. Ця віра не прагне до спекулятивного розширення знання про ці "трансцендентні думки" [8, с. 533] чистого розуму, але надає їм певного кшталту реальність, чим уможливлює їх практичне застосування. "Тут вони стають іманентними і конститутивними, оскільки вони є основою можливості того, щоб зробити дійсним необхідний об'єкт чистого практичного розуму (найвище благо), оскільки без цього вони є трансцендентними і являють собою чисто регулятивні принципи спекулятивного розуму, які зобов'язують його не припускати новий об'єкт за межами розуму, а продовжувати їх застосування в досвіді до повноти" [8, с. 534]. Саме завдяки здатності практичного розуму до моральної віри, постають як можливі постулати практичного розуму, які в свою чергу уможливлюють моральність взагалі.

"Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", а також частково "Метафізика моралі" - становлять теоретичну частину практичної філософії Канта. Але системний задум мислителя щодо створення повноцінної "метафізики моралі" неможливо собі уявити без прикладної частини практичної філософії, яка являє собою, по суті, приклади і дидактику входження категоричного імперативу в феноменальний світ. Зробивши чітке розмежування ноуменального та феноменального світів, Кант стверджує, - чистої моралі в феноменальному світі не може існувати, вона являє себе в межах чуттєвого світі у формі релігії, права та історії. Прикладна практична філософія мислителя ставить собі за мету дослідити зазначені три форми практичної діяльності людського роду, та їх нерозривний зв'язок із моральністю як їхньою основою в ноуменальному світі. Прикладна практична філософія складається, відповідно, із філософії права, філософії релігії та філософії історії. Кожна із частин прикладної практичної філософії має своїм підґрунтям теоретичний доробок мислителя. Ю. В Кушаков так роз'яснює значення і роль прикладної практичної філософії в межах загальної системи практичної філософії Канта: "Хоча людина і живе у двох світах (феноменальному і ноуменальному), проте це одна й та сама людина. Кантові чужий будь-який субстратний дуалізм незалежних субстанцій у людині. З одного боку, між цими світами зяє ніби прірва, з іншого - ноуменальний світ має бути певним чином причетним до світу феноменального, даватися взнаки, чи то навіть зреалізовуватися в ньому. Адже сам факт свободи свідчить про це. Тому Кант вишукує певні опори, мости, через які моральний закон проникає в повсякденне людське життя, яке не вичерпується чистим розумом. Щодо внутрішнього духовного світу людей - таким мостом є релігія, щодо зовнішніх практичних стосунків між людьми - право, щодо поступу і морального удосконалення людини - історія" [10, с. 124]. І в історії, і в праві, і в релігії Кант віднаходить закономірності, що покладаються практичним розумом. Право і релігія постають у мислителя проміжними ланками між феноменальним світом і законом моральності. Ідеальним співжиттям людського товариства є описане ним в "Основах метафізики моральності" "царство цілей". "Насправді всі розумні істоти підкоряються закону, згідно з яким кожна з них має обходиться із собою, а також з усіма іншими не тільки як із засобом, але також як із метою самою по собі. Але звідси і виникає систематичний зв'язок розумних істот через спільні для них об'єктивні закони, тобто царство, котре завдяки тому, що ці закони мають на увазі саме ставлення цих істот одна до одної як до цілей і засобів, може бути назване царством цілей (котре, звісно, є лише ідеалом)" [7, с. 211]. Царство цілей - недосяжний ідеал, але водночас і регулятивна ідея, яка скеровує людське співтовариство до співжиття за принципом моральності. Людська спільнота є за своїм моральним розвитком, а також за мірою співвідношення схильностей і чистого обов'язку, автономії і гетерономії волі неоднорідним утворенням. Одні люди не потребують зовнішнього примусу для виконання вимог категоричного імперативу, для інших це необхідно. Право і релігія постають як певні проміжні етапи на шляху звільнення волі від зовнішнього авторитету. Право реалізує навернення до моральності через виключно зовнішній примус. Релігія, так само несучи в собі ідею довершеної моральності як "царства небесного", скеровує людство до моральних учинків і дій. Відмінним між релігією і правом є те, що вона несе в собі ідею самовдосконалення, комбінуючи її із зовнішніми приписами, а отже, містить вимогу як зовнішньої, так і внутрішньої відповідності до закону. Проголошуючи право і релігію похідними від моралі, а не навпаки, як вважалося до цього, Кант продовжує традицію фундаментального перегляду засадничих положень просвітницької філософської традиції, яку він розпочав "коперніканським поворотом" у теоретичній філософії. Філософія історії постає як погляд на історичний процес із намаганням віднайти в ньому закономірності морального вдосконалення людства загалом. Кант, аналізуючи історичний процес, приходить до висновку, що моральний прогрес людства є очевидним. Уся історія - це шлях до моральної досконалості. Історія має свій "можливий" початок - вигнання людини із раю внаслідок гріхопадіння11, і кінцеву мету - усезагальне правове громадянське суспільство. Ознака і водночас наслідок досягнення людством такого стану є вічний мир, стан, у якому війна не тільки відсутня як факт, а в якому вона відсутня на рівні можливої загрози. Тільки діставшись високого рівня розвитку моральності, людство стає спроможним втілити цю цілком реальну, на думку Канта, ідею.

Для підсумку слід зазначити таке. Етична доктрина Канта посідає центральне місце в системі його критичного ідеалізму. Мислитель встановлює примат практичного розуму над теоретичним, проголошуючи інтерес практичного розуму спільним і в теоретичному, і в практичному застосуванні. Етика дає відповідь на одне із трьох центральних питань критичного ідеалізму мислителя - "що я маю робити?", а також уможливлює появу прикладної практичної філософії Канта (філософії релігії, філософії історії та філософії права). Фундаментальною особливістю етичного вчення мислителя, яка відрізняла його від усіх попередніх, була спроба віднайти основу моральності не в емпіричних спонукальних причинах поза людиною, а тільки в межах людського розуму, оскільки тільки в такому випадку можна говорити про всезагальність та необхідність моральних законів. Таке дослідження стає можливим тільки завдяки відкриттю Кантом автономії людської волі і теоретичному окресленню надзвичайно важливого в системі практичної філософії мислителя поняття "обов'язок". Автономна воля і чистий обов'язок є умовою можливості категоричного імперативу - основного, всезагального і необхідного морального закону. Іншою принциповою особливістю етики Канта, яка тісно поа'язана і автономією моральності, є спроба порушити традиційний зв'язок між моральністю та релігією, що був визначений у попередніх та сучасних мислителеві філософських традиціях. Кант проголошує мораль незалежною від релігійної свідомості і настанов церкви. Моральність у людині своїм джерелом має виключно практичний розум. Але, як зазначає В. Ф. Асмус "Кант не довів свій задум автономної етики до кінця. Він тільки обмежив авторитет релігії, але ні в якому разі не відмовився від релігійної віри" [1, с. 321]. Свої думки стосовно можливого початку історії Кант виклав у невеликій праці "Можливий початок людської історії" (1786) [9]. Він зазначає, що неможливо сформулювати чіткого уявлення стосовно початку історії людства, оскільки подібне судження виходило б далеко за межі можливого досвіду, а отже, єдине, що можна зробити, висловити розумно виправдану гіпотезу, яка ґрунтувалася би на відомих людству фактах тих давніх часів. Таким фундаментальним свідченням Кант визнає Біблію (у частині книги Буття і далі), і пропонує накласти на інформаційне поле цього стародавнього джерела сучасне розуміння природи людини і останні наукові досягнення. Ця праця постає гіпотетичним тлумаченням Старо- заповітних текстів у ключі трансцендентальної філософії мислителя. Початок історії людства, за Кантом, - це гріхопадіння, оскільки саме в той момент, коли перші люди порушують дану їм "голосом Бога" (інстинктом) заборону, і куштують плоди від "дерева пізнання добра і зла", вони виходять із тваринного стану, демонструючи пробудження в них розуму, а отже, волі і свободи. Саме з цього моменту історія може вважатися людською, оскільки розум навіки стає між людським світом, де панує свобода, та світом всіх інших живих істот, у якому діє інстинкт.

Під інтересом Кант розуміє таке: "Кожній здатності душі можна приписати інтерес, тобто принцип, що містить у собі умову, за якої тільки і може бути успішним застосування цієї здатності. Розум як здатність давати принципи визначає інтерес усіх душевних сил, а також і свій власний інтерес. Інтерес його спекулятивного застосування полягає в пізнанні об'єкта аж до вищих апріорних принципів. Інтерес практичного застосування - у визначенні волі щодо кінцевої і повної мети". Інтерес розуму в спекулятивному застосуванні проголошується мислителем практично обумовленим. "Але не можна вимагати від чистого практичного розуму, щоб він підкорився спекулятивному і таким чином змінив порядок, оскільки кожен інтерес у кінцевому підсумку є практичним і навіть інтерес спекулятивного розуму є обумовленим і отримує сенс тільки в практичному застосуванні" [8, с. 519].

3. Релігійна свідомість як умова можливості постання Кантової етики

кант етичний мораль філософія

Кант в "Основах метафізики моральності" принципово наголошує на тому, що людина, яка прагне чинити морально, не потребує ґрунтовної теоретичної підготовки у вигляді пропедевтики, а може осягнути дієвість і всеобов'язковість максими морального закону, виключно відштовхуючись від принципів буденної свідомості. "...Отже, для того щоб знати, як чинити, щоб бути чесними і добрими і навіть мудрими і доброчинними, ми не потребуємо ніякої науки і філософії. Не було б тому бажаніше у справах моралі вдовольнятися буденним судженням розуму, і . привносити філософію тільки для того, щоб повніше і доступніше представити систему моральності., але не для того, щоб в практичних цілях відучувати буденний людський розсудок від його щасливої простоти і скеровувати його за допомогою філософії на новий шлях досліджень і повчань?" [7, с. 174-175]. Теоретичний виклад системи моральності у вигляді "Критики практичного розуму" потрібен лише для більш узагальненого викладу і більш суттєвого теоретичного обґрунтування. Але за більш прискіпливого погляду на етичну доктрину Канта стає зрозумілим, що вона сповнена і підтверджена величезною кількістю понять і смислових побудов, які мають своїм корінням релігійну свідомість її автора. Моральна (практична) діяльність ні в якому разі не могла б бути достатньою мірою досліджена, якби не центральне засад- ниче поняття практичної філософії Канта - поняття віри розуму. Саме це поняття через запроваджений примат практичного розуму над теоретичним дозволяє теоретичному розумові, тільки виходячи із практичної потреби, не розширюючи якісно сферу умоглядних сутностей, припустити можливість існування найвищої інтелігенції - Бога. Кант абсолютно переконаний у тому, що спроба якісного атрибутивного пізнання найвищої сутності - це перевищення можливостей раціо, але ми завжди лишаємося у стані раціональної "впевненої невпевненості" щодо Його буття. Невпевненість породжена неможливістю раціонального доведення та спростування, а впевненість - необхідною практичною потребою розумної віри, оскільки тільки в такому випадку стає можливим пояснити ту частину людської природи, що не підкорена всезагальному закону причинності феноменального світу. Віра в Бога - це необхідна умова можливості моральності і її фундаменту - свободи. Етика Канта постає перед дослідниками як певна раціоналізована, неортодоксальна, нетрадиційна форма релігійної свідомості. Вона, за словами самого Канта, частково реалізує завдання етикотеології, тобто впевнює нас в існуванні Бога, виходячи з моральної особливості людської природи.