Символічний капітал і морально неприпустиме в інтелектуальних практиках сучасного університету

Успішність кар'єри викладача визначається такою єдністю складових символічного капіталу, яка приваблює студентську молодь, що готова повторювати його шлях. З одного боку, таким чином відбувається приток нових кадрів в академічне середовище. З іншого, можна констатувати, що тим самим знані викладачі працюють на своє власне процвітання. Збільшення кількості бажаючих стати найуспішнішими зумовлює підвищення "плати за вхід", тобто збільшення матеріальних і символічних інвестицій у кар'єру. Водночас, стає нагальною необхідність збереження наявного статус-кво в академічному середовищі. Найуспішніші викладачі включаються у розробку норм і правил діяльності в галузі, які б працювали на посилення стратегій збереження встановленого порядку. Це стає тим більш актуальним, чим очевиднішою є закономірність: мірою збільшення символічного капіталу найуспішніших, як правило, знижуються темпи продуктивності їхньої власне професійної діяльності [6: 488-489]. Невідворотність розгортання такого роду процесів накладається у часі і просторі на так само об'єктивні прагнення молодих поколінь перерозподілити ресурси і змінити існуючий статус-кво. Відтак прагнення збереження встановленого порядку і запуску стратегій його підриву знаходяться у постійному напруженні, а їх співвідношення у кожний момент визначає систему розподілу наявних благ і цінностей. Як вказує С. Щльорке (Sebastian Matthias Schlerka), такого роду боротьба між поколіннями є продуктом освіти і виховання у полі і ніколи не спричиняє відновлення габітусу [20]. Функціонування такого складно структурованого поля університету можливе завдяки наявності консенсусу членів академічної спільноти щодо мети їхньої діяльності, колективної віри в ціннісні засади, інституційних механізмів соціального і освітнього відбору претендентів на посади, відповідної підготовки відібраних кадрів, контролю над доступом до дослідницьких ресурсів і публікацій.

Сьогодні образ викладача як орієнтованого на високе професійне служіння неутилітарного характеру ставиться під питання в умовах занурення університету в соціальну активність. Проблематізація відбувається по ряду параметрів, з яких одні відносяться до заданих ззовні, а інші - зумовлюються так би мовити, внутрішньо професійними факторами. Серед зовнішніх факторів найбільш серйозною уявляється повна залежність університету від суспільства, на яке він орієнтований. Суспільство - не безособова сукупність індивідів [19]. Суспільство конкретизовано зацікавленими у діяльності університету індивідами - це, як уже зазначалося, і студенти / абітурієнти, їхні батьки і роботодавці. Орієнтованість на ринок праці і означає залежність від тих, хто власне і "замовляє" освіту як послугу. Як вказував П. Бурдьє, інтелектуали є підлеглою частиною в межах панівного класу. Будучи панівними в якості володарів влади і привілеїв культурного капіталу, вони підпорядковані тим, хто акумулює політичну і економічну владу. Водночас таке підпорядкування здійснюється в межах структурного панування соціальних механізмів, як-от ринок [5: 214]. Такий кут зору задає одразу декілька проблематизацій. По- перше, споживачі послуг визначають вимоги до навчання. Сьогодні багато пишуть про те, що студенти орієнтуються не на процес отримання знань, а на результат навчання в університеті, що фіксується престижним дипломом. Тому навчання як процес все частіше уявляється супутньою обтяжуючою обставиною. Власне, обтяжуючою уявляється і традиційна вимогливість викладача. По-друге, загальна ситуація у світі така, що наявність диплому далеко не завжди гарантує працевлаштування, що в умовах українських навчальних закладів веде до байдужості студентів (та їхніх батьків) до досягнень і високих результатів у навчанні. Традиційна налаштованість на високі оцінки і подальший диплом з відзнакою як запорука гідного працевлаштування (коли претендентів на посади обирають зокрема і по оцінках у дипломі) все частіше замінюється вірою у необхідність вирішення питання на неконкурентній основі.

Указані проблеми ставлять під питання декларований зв'язок навчання і дослідження. І це вже, по- третє, що проблематизує тенденцію орієнтованості університету на суспільне служіння і його інтелектуалів - на соціальну активність. Система вищої освіти за Гумбольдтівською моделлю передбачає включеність студента у різного роду дослідницькі проекти, програми участі у дослідницьких розробках, публікації у наукових виданнях. При цьому у вітчизняних умовах не лише студенти не мотивовані, але відсутнє об'єктивне і логічне за даних вимог продовження наукових програм - постійно зменшується кількість місць в аспірантуру, умови роботи в системі Академії наук сьогодні вкрай непривабливі. (Залишимо за дужками оцінку тенденції, яка чітко проглядається навіть за так контурно окресленою картиною - мотивовані на навчання, науку, досягнення студенти обирають навчання у закордонних університетах, тенденцію, яка вважається досить співзвучною глобалізації, але веде до подальшої деградації вітчизняної системи вищої освіти, яка об'єктивно не спроможна бути конкурентоздатною на глобальному ринку освітніх послуг). У таких умовах суспільство (в особі зацікавленої громадськості) формулює вимоги до викладача університету, які той транслює викладачеві, прагнучи залишитись "на плаву" у вітчизняній системі вищої освіти. Вимоги: формувати компетенції, вимагати в міру (мінімально), бути етично нейтральним (не "тиснути авторитетом", не повчати). Окрім цього, від викладача очікується "публічна відкритість" - готовність до інтерактивного спілкування у соціальних мережах, участь у соціально значимих проектах, публічних заходах тощо. По-четверте, ззовні, від орієнтованості на суспільні потреби задається ще одна тенденція: якщо університет активно працює на ринку освітніх послуг, то досить логічним є залучення викладачів до участі у профорієнтаційній роботі, піар-акціях та інших формах агрессивного маркетингу. Це вимагає певної гнучкості - надалі оцінювати студентів, яких ще недавно агітував на навчання, швидко перетворитися з комівояжера на подвижника на ниві освіти і науки. По-п'яте, вже традиційне недофінансування більшості вітчизняних університетів і відповідно зменшення ставок і зниження заробітної платні в умовах перетворення сфери освіти на ринок освітніх послуг підштовхують викладачів до аморальних практик інтелектуального шахрайства і фальсифікацій, про що періодично з'являються публікації й репортажі у засобах масової інформації. Щодо внутрішньо професійних процесів, які змінюють ставлення викладача до своєї роботи, можна вказати на нівелювання його значення як авторитетного джерела знань, досвіду і майстерності умовах, коли різноманітні гаджети є більш надійним, точним і всеосяжним джерелом інформації, а ціннісна (гуманітарна) складова освітнього процесу невідворотно скорочується. Викладач перетворюється на штатну одиницю підприємства з надання освітніх послуг. У світлі зазначеного так суспільного запиту нерідко викладачів, які працюють "по-старому", вимогливих до студентів, з патерналістськими установками, відсторонюють від роботи на факультетах, де студенти звернулися зі скаргами у свої деканати. Часто викладачі старшого покоління губляться у пошуках адекватного самосприйняття і ставлять питання про предмет боротьби за частку символічного капіталу у галузі, в яку втягнуті самим фактом роботи у полі університету. Такий порядок речей дезорієнтує молодих викладачів, які тільки починають свій професійний шлях і включаються у боротьбу за перерозподіл символічного капіталу. По великому рахунку, у вітчизняних умовах руйнується описана Бурдьє система ціннісних орієнтацій і "правила гри" в академічному середовищі, як-от престижність академічної діяльності, боротьба за розподілення символічного капіталу галузі, успішність кар'єри, привабливість викладацької кар'єри для молоді тощо [6: 473-488]. Молодь бачить невідповідність очікувань і реального порядку речей у полі і потерпає від ціннісної аномії. Традиційно молодий викладач - найсуворіший, тому що суворістю і вимогливістю, як уявляється йому, тільки й можливо напрацювати символічний капітал (авторитет у студентів, але також і самоствердитися як викладачеві). Але вірним є і зворотне - можна стати популярним у студентів, позиціонуючи себе невимогливим, поблажливим на відміну від старших колег, які ретельно перевіряють знання студентів. В умовах руйнування традиційної системи ціннісних орієнтацій (за Бурдьє) молоді викладачі опиняються без наставництва з боку старших колег - у старших немає потреби передавати, а у молоді - питати про імпліцитну складову професійної діяльності. Університетський інтелектуал сьогодні ніби заблукав у тенетах нерозв'язних суперечностей, що провокує питання про цінність символічного капіталу як такого та актуальність його змістів.

У таких умовах постає питання про морально неприпустиме в інтелектуальних практиках сучасного університету, зокрема про неприпустиме у викладацькій діяльності. Очевидно, що в умовах трансформаційних процесів і включеності університету у соціальну активність викладачеві неможна розмінюватися на прийдешнє повністю, до втрати себе, свого призначення і покликання. Запорукою цьому може стати совість. Апеляція до совісті вписана в традицію етичної культури, що через І. Канта (Immanuel Kant) сягає Сократа (Socrates) [21]. У "Горгії" Платон (Plato) навів вислів Сократа, що став парадигмальним для західноєвропейського філософування: "Якби виявилося невідворотнім або творити несправедливість, або терпіти її, я б надав перевагу терпіти її" [14: 294]. Г. Арендт (Hannah Arendt) у зв'язку з цим наголошувала, що саме Сократ такою орієнтованістю на самостійне мислення задав парадигму розбудови внутрішнього світу людини: краще бути у розбіжності з усім світом, ніж із самим собою; необхідно бути у злагоді з собою, із своєю совістю, навіть якщо для цього виявиться необхідним йти проти всього світу [19]. Тотальна зануреність університету у соціальну активність, відцентрові процеси всередині самого поля університету не мають стати на заваді активації внутрішнього голосу, совісті, яка дає особистісні критерії, зокрема й морально неприпустимого. Тут слід зауважити ще один момент. Вище вже згадувалося, що експліцитна ціннісна складова професійної діяльності фіксується етичними (професійними чи корпоративними) кодексами та іншими етичними документами. У ситуації аномії, ціннісної дезорієнтації університетського інтелектуала є спокуса сховатися за етичні правила і приписи такого роду документів.

Але, створені для убезпечення університетських інтелектуалів від морально неприпустимого в інтелектуальних практиках університету, кодекси не є прихистком від докорів сумління. З. Бауман (Zygmunt Bauman) в "Актуальності голокосту" [2: 123-126] докладно показав, що формальна відповідність букві стандартів, регламентів, протоколів для звіту перед зовнішніми контролюючими структурами (в університеті це може бути і етична комісія, рада факультету, вчена рада тощо) за формальними ознаками може перетворювати інтелектуалів на "ідеальних бюрократів", якщо вони підмінюють моральну відповідальність технічною, орієнтуючись не на кінцевий результат своєї роботи (свою місію), а на бездоганність технічного виконання.

Йдеться про те, що морально неприпустиме - це той поріг, який вказує університетському інтелектуалу його совість, те, на що не можна йому приставати за будь-яких обставин. Совість є запобіжником в ситуації, коли зобов'язання (вимоги) входять у "сіру зону", яка утворюється поза суспільними і корпоративними вимогами. Лише совість може змусити університетського інтелектуала відмовитись того, що він вважає для себе неприйнятним. За всіх застережень совість - єдина реальність, до якої можна апелювати. Совість не дозволяє використовувати університет як майданчик для вирішення минущих завдань, вона дивиться у вічність. І саме совість викладача у таких умовах стає запорукою збереження ідентичності університету.

Регулятивна сила совісті є дужчою ніж етичні кодекси і регламенти документи, які сьогодні активно розробляються в університетах для підвищення рівня академічної доброчесності (academic integrity). Поняття академічної доброчесності є засадничим в етичних кодексах університетів як запобіжник морально неприпустимого в інтелектуальних практиках університету [15].

Наприклад, в Етичному кодексі університетської спільноти Київського національного університету імені Тараса Шевченка академічна доброчесність визначається в термінах чесності, справедливості, поваги, відповідальності, дотримання етичних принципів та визначених законом правил у навчанні, викладанні, у науковій (творчій) діяльності для утвердження довіри до результатів навчання та/або наукових (творчих) досягнень. Вона конкретизується у наступних нормах: чесності у викладанні та навчанні, у наукових дослідженнях, у пошуку істини, у здобуванні знань; об'єктивності в оцінюванні знань студентів, у дослідницькій роботі, у науково- організаційній діяльності, пов'язаній з присудженням освітніх і наукових ступенів; самоповаги та поваги до людської гідності; дотримання авторських прав та прав на інтелектуальну власність; неприпустимості практики плагіату в будь-якому вияві; відкритості результатів наукових досліджень [9: 23]. Але апеляція до совісті у даному контексті задає принципово інакший, вищий рівень дієвості, оскільки совість не дозволяє університетському інтелектуалу сховатися за регламентацією технологічних процесів професійної діяльності, підміняти моральну відповідальність технічною.

Висновки та перспективи дослідження

У даній статті вперше у вітчизняному етико-філософському дискурсі поставлено питання про зміст морально неприпустимого в університетських інтелектуальних практиках, окрема у професійній діяльності університетського інтелектуала в контексті визначення змісту символічного капіталу в полі університету. Символічний капітал у полі університету формується на основі диспозицій основних гравців поля (університетів, наукових видань та університетських інтелектуалів), транслюється експліцитно (через університетські статути, етичні кодекси тощо) й імпліцитно (через оповіді старших колег і домислюється університетським інтелектуалом самостійно при входженні у практику). Ціннісне ядро символічного капіталу університетського інтелектуала містить неутилітарні цінності, які входять у суперечність із зовнішніми тенденціями суспільного буття та внутрішньопрофесійними чинниками, що ставить питання про морально неприпустиме. Морально неприпустиме у викладацькій діяльності - це той поріг, який вказує інтелектуалу його совість щодо того, на що він не може пристати за будь-яких обставин. Зміст морально неприпустимого визначається особистим сприйняттям цінностей ядра символічного капіталу відповідно до того, що йому диктує совість.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арендт Х. Некоторые вопросы моральной философии /Х. Арендт; [пер. с англ. Д. Аронсона] / / Арендт Х. Ответственность и суждение. М.: Изд-во Инта Гайдара, 2013. С. 83-204.

2. Бауман З. Актуальность холокоста/ З. Бауман; [пер. с англ. С. Кастальского, М. Рудакова]. М.: Издательство "Европа", 2010. 316 с.

3. Батыгин Г. С. Профессионалы в расколдованном мире / Г. С. Батыгин // Этика успеха: Вестник исследователей, консультантов и ЛПР. 1994. Вып. 3. С. 6-11.

4. Бенда Ж. Предательство интеллектуалов/ Ж. Бенда [пер. с фр. В. Гайдамака]. М.: ИРИСЭН, Мысль, Социум, 2009. 310 с.

5. Бурдье П. Поле интеллектуальной деятельности как особый мир / П. Бурдье; [пер. с фр. Н. А. Шматко]// Бурдье П. Начала. М.: Socio-Logos, 1994. С. 208-221.

6. Бурдье П. Поле науки /П. Бурдье //Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики [пер. с фр. под ред. Н. А. Шматко]. М.: ИЭС; СПб.: Алетейя, 2005. с.473-517.

7. Бухарестская Декларация этических ценностей принципов высшего образования в Европе / / http: / /docplayer.ru/36182114- Buharestskaya-deklaraciya-eticheskih-cennostev-i-principov-vysshego-obrazovaniva-v-evrope.html

8. Гофф Ж. Ле. Интеллектуалы в средние века /Ж. Ле Гофф; [пер.с фр. А. М. Руткевича] 2-е изд. СПб.: Изд-во СПбУ, 2003. 160с.

9. Етичний кодекс університетської спільноти. Ухвалений на Конференції трудового колективу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Протокол № 2 від 27.12.2017 р. К.: КНУ, 2017. 12 с.

10. Курбатов С., Кашин А. Університетська місія: історична ретроспектива і сучасний стан / С. Курбатов, А. Кашин. К.: SUP, 2011. 44 с.

11. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура/ Р. Мертон. М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. 873 с.

12. Павлова О. Ю. Культурні практики університету: між дисципліною і дискурсом/ О. Ю. Павлова / / Вісник національної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. 2017. №4. С. 3-8.

13. Пелікан Я. Ідея Університету/ Я. Пелікан; [пер. з англ.] К.: Дух і літера, 2009. 360с.

14. Платон. Горгий / Платон; [пер. с древнегр. С.П.Маркина] // Платон. Сочинения в четырех томах. Т.1. /Под общ. ред. А. Ф. Лосева и В. Ф. Асмуса. Спб.: Изд- во Олега Абышко, 2006. С. 262-374.

15. Рогожа М. М. Академическая честность как этическая проблема / М. М. Рогожа //"Успешный профессор" vs "Честный профессор"? Ведомости прикладной этики. Вып. 49 / Под ред. В. И. Бакштановского, В. В. Новоселова. Тюмень: НИИ ПЭ, 2016. С. 99-109.

16. Рогожа М. М. Динамика университетских ценностей/ М. М. Рогожа / / Университет - центр формирования воспроизводства этики профессии. Ведомости прикладной этики. Вып. 46 / Под ред. В. И. Бакштановского, В. В. Новоселова. Тюмень: НИИ ПЭ, 2015. С. 105-119.

17. Рогожа М. М., Курбатов С. В. Місія університету в західноєвропейській культурі (етичні та соціологічні аспекти) (Частина І) / М. М. Рогожа, С. В. Курбатов // Філософія освіти. Philosophy of Education: науковий журнал. 2017. № 2 (21) // Ін-т вищої освіти НАПН України, Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова, 2017. С. 29-45.

18. Medvetz T., Sallaz J. The Oxford handbook of Pierre Bourdieu / T. Medvetz, J. J.Sallaz. San Diego: University of California, 2018. 672 p.

19. Rohozha M. Praxiology of Morality and Corporate Social Responsibility: Prospects for Transitive Societies / M. Rohozha // Transition Redesigned: A Practical Philosophy Perspective. New Brunswick (USA)-London (UK): Transaction Publishers, 2013. P. 171180.

20. Schlerka S. M. It's Time for a Change: A Bourdieusian Approach on Social Change/ S. M. Schlerka // Time and Society. Vol. 28. Issue 3, 1August 2019. P. 1013-1038.

21. Welz C. Freedom, Responsibility, and Religion in Public Life: From Luther to Levinas and Arendt/ C. Welz // Open Theology. Vol. 4. Issue 1, September 2018. P. 428-449.

Размещено на Allbest.ru