""Філософ" і "філософія" в києворуських пам’ятках ХІ-XIV ст.": історіографія концептуальних інтерпретацій

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

"«Філософ» і «філософія» в києворуських пам'ятках ХІ-XIV ст.": історіографія концептуальних інтерпретацій

Олександр Киричок

Олександр Киричок, д. філос. н., доцент, старш. науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

Досі залишається до кінця невідомим, яке знання філософії мали києворуські письменники ХІ-XIV ст. Ба більше, донині не сформульовані методологічні засади розв'язання цієї проблеми. На думку автора, у цьому контексті слід передовсім з'ясувати, яке значення мали слова «філософія» і «філософ» в текстах того часу. Мета статті - критично проаналізувати історіографію досліджень ужитку слів «філософія» і «філософ» у києворуських рукописних джерелах XI-XIV століть. Ужиток слово «філософія» дослідники інтерпретували в шість способів: (1) здебільшого як синонім слова «освіта»; іноді - як (2) язичницька мудрість, (3) християнська мудрість, (4) теологія, (5) алегоричний метод тлумачення Святого Письма, (6) знання природи речей. Деякі дослідники наголошували на одному з цих значень, а інші надавали перевагу «плюралістичному» тлумаченню, вважаючи, що києворуські письменники використовували різні значення в один час. Те саме стосується слова «філософ». Воно означало освічену людину, античного філософа, християнського мислителя, богослова тощо. Інший підхід у тлумаченні цих понять запропонував Вілен Горський (19312007), провівши розрізнення між формальним і сутнісними ознаками у поняттях «філософія» й «філософ». Він вважав, що сутнісними ознаками для філософії є уподібнення Богу та пізнання божественної премудрості. Крім того, на думку В. Горського, для філософа є характерним нерозривний зв'язок між знаннями й діями.

Oleksandr Kyrychok, Doctor of Sciences in Philosophy, Assistant Professor, Senior Researcher at the Hr. Skovoroda Institute of Philosophy, NAS of Ukraine (Kyiv).

“Philosopher” and “Philosophy” in Kyivan Rus' Written Sources of the 11th- 14th centuries: Historiography of Conceptual Interpretations

філософський есенціалістський давньоруський

It remains largely unknown what was knowledge of philosophy by writers in Kyivan Rus' of the 11th - 14th centuries. Moreover, there are no methodological foundations of resolving the issue. I suggest the key to the solution is the analysis of the meanings of words “philosophy” and “philosophers” in the texts of that time. This article aims to analyse how different researchers interpreted the meanings of these words in Kyivan Rus' written sources of the 11th - 14th centuries. Use of the word “philosophy” was interpreted by the researchers in six different ways: (1) as an approximate synonym for the word “education” (which was for a long time a prevailing opinion), but also (2) as a pagan or (3) Christian wisdom, (4) as theology, (5) as an allegorical method of interpreting Scripture, and (6) as the knowledge of the nature of things. Some researchers emphasized one of the meanings, but others opted for a “pluralistic approach”, considering that Kyivan writers used the word in different meanings at the same time. The same is true about the word “philosopher”. It referred to an educated man, an ancient philosopher, a Christian thinker, a theologian etc. Another approach in the interpretation of these terms suggested Vilen Horskyi (1931 -2007), distinguishing formal and essential properties of words “philosophy” and “philosopher”. He finds that the essential feature of philosophy was deification (theosis), a process whose aim is likeness to God, and cognition of God's wisdom. Furthermore, according to Horskyi, in the philosopher the link between his knowledge and his action was inextricable.

Вступ

«Філософія» і «філософ» - слова, що нерідко трапляються в рукописах ХІ- XIV ст., тобто того періоду нашої інтелектуальної історії, який в літературі називають «києворуським» або «давньоруським». Сам цей факт добре відомий ученим, як і важливість з'ясування сенсів зазначених слів. Проте поки ці сенси не дістали прийнятного опису і тлумачення. Тому природно актуальним залишається питання: що саме ми маємо досліджувати, і чи є нам що досліджувати взагалі? Тобто: чи можемо ми говорити про наявність власне філософії в тогочасній культурі [див.: Мильков 2012]?

Також, попри неодноразові звернення вчених до описаної вище теми, поки не створена навіть цілісна історіографія подібних досліджень. А тому наукова спільнота поки не усвідомлює, який напрям подальшого руху виявиться плідним. Отже, існує нагальна необхідність принаймні окреслити головні концептуальні підходи до інтерпретації вченими слів «філософ» і «філософія» в києворуських пам'ятках вказаного періоду, а також проаналізувати їх задля створення ефективних дослідницьких стратегій. Забігаючи наперед, зазначимо, що загальний огляд літератури, дотичної до питання, дає змогу прослідкувати в минулих студіях певні тенденції, що дозволяють маркувати проблемне поле й окреслити головні підходи.

Про них і йтиметься нижче Ці терміни будуть уживатися тут як синоніми й позначатимуть нашу спадщину періоду між серединою ХІ і серединою XIV ст., або, іншими словами, між першим і другим «південнослов'янськими впливами». Звісно ж, автору відома сучасна полеміка довкола правомірності вживання обох понять: і «Київська Русь», і «Давня Русь» [див.: Войтович 2010], так само як і критика теорії двох літературних «впливів». Проте, як робочі терміни вони можуть бути корисним з такої причини: у минулих дослідженнях давньоруських слів «філософія» і «філософ» завжди важливу роль відігравав аналіз двох збережених в рукописах означень філософії (із «Просторого житія» Констянтина-Кирила Філософа та із перекладу «Діалектики» Йоана Дамаскина). Одне з них напряму пов'язане із болгарським літературним піднесенням ІХ ст. та місією Кирила й Мефодія, наслідки якої для нашої культури проявились у зокрема й у літературних впливах ХІ ст., а друге - із оновленням корпусу запозичених балканських пам'яток у ХГУ-ХУ ст., яке Олексій Соболевський свого часу й називав «другим південнослов'янським впливом» [див.: Соболевский 1903]. Закиди про те, що «другий уплив» майже не проявився на наших землях, описує радше культуру «північного сусіда» й не відноситися до Русі, яка в той час фактично припинила існувати, справедливі, адже, як буде показано нижче, друге означення, найімовірніше, взагалі не було відоме в Русі..

«Філософ» і «філософія»: дослідження проблемного поля значень цих слів

Вчені, яких цікавив ужиток розглядуваних слів у києворуські часи, як нам видається, зосередились переважно на чотирьох головних проблемах:

З'ясування лексичного значення слів «філософ» і «філософія» у писемних пам'ятках ХІ-XIV ст. (вони фактично в усіх наявних на сьогодні розвідках вивчалися не поодинці, а тільки разом). Також зрідка траплялися спроби внести у дослідження похідні, близькі за сенсом чи синонімічні форми, на кшталт «любомудрія». Умовно назвемо цю проблему лексикологічною.

Аналіз властивих ХІ-XIV ст. уявлень про філософію і філософів, який дещо виходив за межі з'ясування значень названих лексем, полягаючи в окресленні ширшого кола проблем: «Як у той час уявляли собі філософію?», «Як до неї ставилися?», «Чи можемо ми взагалі говорити про присутність філософії в тій культурі?» «Чи може йти мова про існування власної самобутньої філософії в цей період?». Назвемо цю проблему (знову-таки, умовно) контекстуальною.

В окрему проблемну рубрику можна винести дослідження вчених, які присвятили чимало зусиль відомій «суперечці про філософію» між митрополитом Климентом (Климом) Смолятичем і пресвітером Фомою (XII ст.), яка відобразилася в тексті одного-єдиного збереженого листа Климента до Фоми Цей лист зберігся у двох відносно повних списках XVI ст. [Климент Смолятич XVI ст.а; Климент

Смолятич XVI ст.Ь Вони неодноразово видавалися [див.: Никольский 1892: 103-136 (за списком Климент Смолятич XVI ст.Ь,); Лопарев 1892: 13-31 (Климент Смолятич XVI ст.а); Понырко 1992: 124-137 (Климент Смолятич XVI ст.Ь з різночитаннями по списку: Климент Смолятич XVI ст. Ь) та ін.]. У різних рукописах також містяться фрагменти «Послання» Климента, процес пошуку та ідентифікації яких продовжується навіть у наш час [Темчин 2015; Вершинин 2017; про списки та фрагменти див. також: Успенский 2017: 186-187]. Деякі з цих фрагментів дублюють «повні» списки [Wtiфbska 1987: 1-197], а деякі містять інформацію, якої в зазначених списках немає, як, наприклад, віднайдений литовським дослідником Темчиним список «Послання» Климента в «Торжественнику» кін. XV - сер. XVII ст. (л. 178 об. - 183). Цей список, що зберігається без інвентарного номера в !нституті литовської мови (Вільнюс), містить величезний фрагмент, відсутній у двох «повних» списках, але, на думку Темчина стовідсотково наявний у протографі [див.: Темчин 2015: 101-103]. За Темчиним, цей фрагмент дає змогу відділити авторський текст Климента від «тлумачень» Афанасія, що до цього не вдавалося зробити. Кто- рико-філософські дослідження поки що не враховують ці суттєві доповнення й уточнення до тексту часто згадуваного в них Климентового «Послання».. Нагадаємо суть справи: Климент, звинувачений Фомою, намагався довести, що не вважав себе філософом, марнославно цим пишаючись В оригіналі: «Славишися... философ ся творя» [Понырко 1992: 124]. Тут і далі переклад руко

писних пам'яток і іноземної наукової літератури зроблено автором. та не «писав філософією» «Философьею пишеши» [ibid.]., що йде «від Гомера, Платона й Аристотеля», полишивши Святе Письмо «...да оставль аз почитаемаа Писаниа, аз писах от Омира, и от Аристотеля, и от Пла

тона» [ibid.].. Дискусії довкола цього листа серед учених найчастіше поєднувались із аналізом свідчень Іпатіївського [Шахматов 1998: ст. 340] та Никонівського літописів [Клоос 2000: ст. 197], де Климента характеризували як «книжника і філософа, якого в Руській Землі більше не буде»6, а також подавали як автора численних творів. Що то були за твори, і що то була за «філософія від Гомера, Платона й Аристотеля», якою «писав» Климент, нам невідомо, адже його праці не збереглися.

Зрештою, ще однією темою, в межах аналізу давньоруського розуміння філософії та її лексичного віддзеркалення стало вивчення нібито «добре відомих» чи навіть «популярних» у Русі дефініцій філософії, серед яких традиційно розглядали дві:

а) означення філософії із «Просторого житія» одного з засновників слов'янської писемності, Кирила Філософа, який нібито стверджував, що філософія - це «божих і людських речей розуміння того, як по мірі сил може людина наблизитися до Бога, [розуміння,]яке ділами вчить людину образом і подобою бути тому, Хто її створив»;

б) означення філософії (точніше набір із 6 означень) зі слов'янського перекладу «Діалектики» Йоана Дамаскина: «(1) Філософія є пізнання сущого... (2) Філософія є розуміння божественних і людських речей, видимих і невидимих... (3) Філософія є роздуми про смерть... (4) Філософія є уподібнення Богу... (5) Філософія є наука над науками і мистецтво над мистецтвами... (6) Філософія є любов до премудрості, премудрість же істинна є Бог, а отже любов до Бога і є істинною філософією» «бьї книжникъ. и философь. такъ икоже в Роускои земли не бдшеть» [Шахматов 1998:

ст. 340]. «...бЪ схимникъ, и зіло книженъ, и учителенъ, и филосое велій, и много писаніа написавъ

предаде» [Клоос 2000: ст. 172]. Світське ім'я - Констянтин (гр. KrovoTavrivoз). Воно наводиться не самим Кирилом, а, нібито, із його слів, як відповідь на питання логофета

«Що таке філософія?» За найстарішим т.з. Загребським списком 1469 р.: «бжіимь и члчскіиМ вєщемь разоумъ, єлико може члкь приближити сє бзі, икоже дітєлію оучить члка по шбразу и по подобію быти сътворвшомоу и» (л. 724). [Фотокопія цього рукопису надрукована у книзі: Климент Охридски 1973: 60-88]. Найбільш вдало філософські джерела цієї дефініції визначив Ігор Шевченко, вказавши на стоїчні впливи й на платонівську (в християнській інтерпретації) ідею наближення до Бога й уподібнення Йому [див.: Sevcenko 1966: 449453, згодом стаття була передрукована в Sevcenko1991]. Вілен Горський постійно наголошував на «практичності» філософії, відбитій у цьому визначенні [див.: Горський 2006: 83-84 та інші праці]. Очевидним є і зв'язок цієї дефініцій з іншою - Йоана Дамаскина, про яку йтиметься нижче. «(1) Философіа єсть разуомъ сущихъ... (2) Философїа єсть, разоумъ, бжтвєнныхъ жє и члчыхъ. сирічь. видімьі жє и нєвидимьі... (3) Философїа паки єсть пооучєнїє смрти... (4) Философїа єсть оуподоблєнїє къ Богу... (5) Философїа єсть хитрость хитростємъ и художьство, художьствамъ, ибо фїлософїа єсть. начало всдкои хитрости. (6) Философии паки єсть /люблєнїиє прємдрти, премдрть же истаннаа Бгъ єсть. и убо любовь иже к Бігу сии єсть истиннаа философии» [Иоан Дамаскин XV в.: лл. 36-37 об.]..

В «Ізборніку» 1073 р. є фрагмент, що дублює частину обох визначень: «мудрість є знання божих і людських речей та їхніх причин» [Жуковская 1983: арк. 60 зв.]. Станіслав Бондар побачив у цьому фрагменті третє й найбільш раннє визначення філософії: «Розуміння мудрості як знання божественних і людських речей... фактично, збігається з одним із визначень Йоана Дамаскина й визначенням Кирила... Своєрідність цієї дефініції ще й у тому, що мова фактично йде не про мудрість, а про філософію. Автор, мабуть, відчував деяку недовіру до терміна “філософія” й ужив ближчий його християнському світоглядові термін “мудрість”» [Бондарь 1990: 27-28]. Однак у всіх цих визначеннях насправді відбулася підміна не «філософії» «мудрістю», а «мудрості» «філософією», адже це визначення має давню історію саме зі словом «мудрість». Ідентичні до «Ізборніка» дефініції зустрічаються в Ціцерона, Сенеки, Арістобула Александрійського, Клодія Альбіна, Плутарха й ін. [див.: Van den Hoek 1988: 31]. У християнські тексти воно потрапляє, очевидно, завдяки посередницькій ролі Філона Александрійського11, від Климента Александрійського, який у «Строматах» повторює згадане вище визначення мудрості [Clementis Alexandrini 1857: col. 721]. «Філософія» на місці «мудрості», імовірно, з'явилася в Давида Анахта, звідки визначення (знову ж таки, імовірно) потрапило в списки «Діалектики» Дамаскина [див.: Davidis 1904: 20]. Давид сам вказує на джерело, з якого він запозичив визначення: на філософію Піфагора, точніше на якусь із праць філософа-неопіфагорійця Нікомаха з Гераси [ibid.: 26]. Можливо, ідеться про втрачене «Життя Піфагора», яке, цілком імовірно, також містило термін «філософія» замість «мудрості».

Хоча всі ці означення іноземного походження, але в публікаціях учених вони розглядалися як такі, що найбільше підходять руській ментальності й способу філософування, відображають її «суть», а тому були невипадково «відібрані перекладачами», залишили «слід» в нашій культурі, визначили головні вектори нашого мислення. Чи так це було насправді, спробуємо з'ясувати у цій публікації.

Головні концептуальні підходи до тлумачення слів «філософ» і «філософія»

Ці чотири маркери проблемного поля окреслилися ще на межі ХІХ-ХХ ст., хоча, звісно, окремі міркування щодо давньоруських уявлень про філософію траплялися й раніше. Слова «філософія» (старосл. «философии», «филосоеии») та «філософ» (старосл. «философъ»), разом з однокореневими синонімами, а також словами, близькими за значенням (на зразок «любомудріє» («любом'дрію») чи «мудролюбіє» («м'дролюбію»), зустрічаються як у віддавна відомих рукописах (приміром, у «Києво-Печерському Патерику»), так і в текстах, заново «перевідкритих» «любителями старовини», археографічними експедиціями чи комісіями у Х'УТІІ-ХІХ ст. (як, наприклад, в «Ізборнику» 1076 р. (потрапив у колекцію Михайла Щербатова у ХІІ ст.), «Ізборнику» 1073 р. (знайденому 1817 р. Костянтином Калайдовичем), тому ж таки «Посланні» Климента Смолятича до Фоми (віднайденому й опублікованому 1892 р. Хрисаном Лопарєвим та Миколою Нікольським) тощо. Слова були зафіксовані й у пам'ятках, перекладених із грецької, і в оригінальних текстах, написаних руськими авторами, де їхня кількість обчислюється десятками, що не дуже багато порівняно з Візантією, але достатньо як для молодої культури, що тільки-но долучилася до світових інтелектуальних надбань [Франклин 1992: 82, 84-86].

Якщо коротко охарактеризувати ці ранні згадки науковців (переважно кінця ХІІ - середини ХІХ ст.) про «давньоруську філософію», то можна загалом зазначити, що вони обмежуються лише вказівками на очевидну наявність слів «філософія» і «філософ» у рукописах, констатацією нібито знайомства руських книжників «(тофa 8є елкугг||гг| 0ri<»v каї avGprojrivrovкаї xrфv xcmxrov mxirov» («... мудрість - це знання божественного і людського та їхніх причин» [Philonis 1898: 88]. Ціцерон подає це визначення латиною: «sapientiam esse rerum divinarum et humanarumscientiamcognitionemque, quaecuiusquereicausasit» («мудрість - це пізнання божественного і людського та що є причиною всього») [Cicero].з філософією та зауважуванням шанобливого ставлення до філософії в Русі [Сухомлинов 1853: 232-233]. Утім, якщо можна так висловитись, «концептуальні» підходи з'явилися не одразу, як і перераховані вище тенденції. Загалом, з кінця ХІХ ст. і донині існують чотири головні підходи у вивченні нашої теми.

Філософ у Давній Русі: мудрець чи освічена людина

Найперші спроби з'ясування змісту слів «філософ» і «філософія» з позицій лексикологічних чи контекстуальних припадають на другу половину ХІХ - початок ХХ ст., і пов'язані вони не просто з бурхливим накопичення текстового матеріалу, інтенсивним пошуком рукописних пам'яток, їх палеографічним вивченням і виданням, а із гострою потребою для українців чи росіян віднайти «власну філософію».

Це прагнення виникло на тлі зростаючого самоусвідомлення націй в ХІХ ст. і витоками своїми сягало поширеної на той час переконаності в існуванні так званих: (1) «народного характеру» - набору емпіричних характеристик чи специфічних рис, що описують «вдачу» того чи іншого етносу, а також (2) «народного духу» - есенціалістської характеристики етносу, покликаної розкрити його ідеальну основу. Виходячи з віри в притаманність цих двох властивостей всякому народові, передбачалося, що останній обов'язково повинен мати власну філософію як спосіб маніфестації «національного духу», своєрідність якої визначається «народним характером». Водночас приопускалося, що не в кожного народу вона досягає теоретичного рівня, часто залишаючись розсіяною в народному фольклорі, тобто існуючи на рівні такої собі «народної філософії» Найрепрезентативнішою тут є позиція Клима Ганкевича. Базуючись на геґелівських ідеях, він обґрунтовує правомірність досліджень національних філософій, зокрема і слов'янських, накладанням на розвиток універсальної «світової» філософії національного духу й характеру. Філософія виражає загальне знання й розвиток ідеї, але, з іншого боку, історія філософії нам показала, що існують і різні національні філософії (індійська, грецька, німецька) [Hankiewicz1873: 9]. «Саме тому, що вічний дух повинен поступово проявлятися в людстві, це людство не може бути однорідним..., бо діалектичний процес розвитку духу потребує, так би мовити, діалектичного матеріалу, яким є нації серед людства» [ibid.: 9]. Причиною того є притаманний кожному народові характер («nationalen Charakter»), який сприяє тому, що нації стають «інструментами розуму», який сам по собі розвивається і прогресує. Для Ганкевича загальний дух постає в багатстві його становлення і проявів у світовій історії, однак у цьому процесі, коли дух приходить до певного народу, то цей народ «виражає лише таку форму, в межах якої він формує свій всесвіт і осмислює свій стан» [ibid.: 10]. Тобто на філософію, яка приходить до певного народу накладає відбиток «народний дух» («Volksgeistes»). «У народі розвивається лише певна філософія, ... яка пронизує всі інші історичні сторони народного духу і складає його основу» [ibid.: 12]. Філософія має корелювати із життям народу, інакше вона атрофується «як теплична рослина» [ibid.: 11]. Тільки нація надає філософії «життєвої сили» («Lebenskraft») [ibid.]. У главі «Bedeutung und Wichtigkeit der Volksphilosophie» («Значення і важливість народної філософії») Ганкевич пояснює необхідність Volksphilosophie тим, що вона постає як «перший етап дешифрування духу» [ibid.: 21], у ній містяться «зародки всього, що буде розвиватися і відбуватися...» [ibid.: 22]. Наукова філософія може бути розроблена лише на основі народної філософії [ibid.].. Шукати її в давньоруських пам'ятках першим розпочав архімандрит Гавриїл (Воскресенський) у 1840 р., звісно ж, будучи впевненим: «кожен народ має свій особливий характер, що відрізняє його від інших народів, і свою філософію, більш чи менш наукоподібну, або в будь-якому випадку розсіяну в переказах, повістях, моралі, віршах і релігії» [Гавриил 1840: 1]. Згодом на подібних переконаннях базували свої пошуки практично всі зачинателі давньоруських історико-філософських студій (Євгеній Згарський, Марія Безобразова, Іларіон Свенцицький, Клим Ганкевич Згарський заперечує системний характер «російської філософії», поставивши собі за мету знайти

«філософські скарби» «народного руського духу» у фольклорі, а саме в народних приказках [Згарскій 1873: 3]. На думку Безобразової, «національний характер» визначав на перших етапах розвитку нашої писемності вибір текстів для перекладу й імпортування [Безобразова 1995: 265]. Архимандрит Г авриїл, Свенцицький, Г анкевич вміщують у свої найперші історико-філософські нариси глави, присвячені й «народній філософії» [Гавриил 1840: 6-17], «природній філософії руського народу» [Свенцицкій 1901: 2-5]; «народній філософії» («Vьlksphilosophie») рутенів [Hankiewicz1873: 45-50].). Щоправда, ніхто з них, окрім Ганкевича, не відділяв український «народний характер», «народний дух» чи «народну філософію» від російської [Hankiewicz1873: 45-50].

Звісно, пошуки «власної філософії» наклали відбиток і на аналіз слів «філософія» та «філософ» у писемній спадщині культури. Адже тепер постало завдання не просто з'ясувати зміст цих слів, а знайти оригінальне національне розуміння філософії, яке б відбивало її «народний характер» і виражало «народний дух». А оскільки на основі строгого лексикологічного аналізу виконати це завдання виявилося неможливим, то в найперших працях, по суті, було застосовано контекстуальну реконструкцію. Із перерахованих вище вчених до аналізу лексем «філософ» і «філософія» зверталися тільки Свенцицький і Безобразова.

Результат побіжних студій обох дослідників був такий: слова «філософія» і «філософ» вживалися в Русі у двох значеннях: (1) технічному: філософ - це освічена людина і (2) «класичному»: філософ - це мудрець або любитель мудрості. Відповідно, «філософія» уявлялась русичам або ж знанням, освітою чи освіченістю загалом, або ж мудрістю чи любов'ю до мудрості зокрема. Певна річ, «народною» така філософія могла бути тільки у другому значенні.

Безобразову можна вважати засновницею давньоруських історико-філософських лексикологічних студій: «Перше питання, яке необхідно розв'язати, стосується слів “філософ” і “філософія”», - так пише вона у своїй дисертації: «Рукописні матеріали до досліджень філософії в Русі», виданій у Берні 1891 р. [Безобразова 1995: Дослідниця наголошує на поширеності цих слів у Давній Русі, із чого можна зробити висновок про вагомість філософії для наших пращурів [ibid.]. На її думку, обидва слова мали подвійне значення. По-перше, «філософ» у рукописах - це технічний термін, що позначав освічену людину й був, по суті, синонімом слова «книжник»; по-друге ж, «філософ» - це мудрець або любитель мудрості, наділений моральними чеснотами [ibid.]. До того ж, в образі людини, яку тоді так іменували, мали поєднуватися обидва значення [ibid.]. Партикулярну специфіку дослідниця як раз і вбачала в тому, що «філософом», на її думку, в Русі називали людину, яка втілювала собою ідеал, що уособлював поєднання знань і моральних практичних чеснот.

У такому подвійному значенні, як вона вважала, слово «філософія» подане й у двох згаданих вище означеннях: із «Просторого житія» Констянтина-Кирила Філософа та з перекладу «Діалектики» Йоана Дамаскина [ibid.: 269-271]. Образ Констянтина Філософа в «Житії» відтак є одночасно образом і мудреця, і освіченої людини, що «вивчала тривіум і квадріум у школі Лева» [ibid.: 268] Тобто у Магнаврській вищій школі у Константинополі, керівником якої з 855/6 і до смерті був Лев Філософ (бл. 790 - бл. 870 р.)..

Свенцицький інтерпретує слова «філософія» й «філософ» у давньоруських текстах так само. У своїй дисертації 1901 року «Начала філософії в руській літературі» [Свенцицкій 1901] він здійснив їх короткий огляд («Понятія “философія”, “философ”» [ibid.: 5-6]), де знову відзначив достатню представленість слова «філософ» у літописах («філософом» там названо Констянтина-Кирила, а також невідомого грека, що намагається навернути в християнську віру князя Володимира Святославовича) Мається на увазі відома «промова філософа» із «Повісті врем'яних літ»: «Посемь же прислаша Грьци къ Володимеру философа.» [Карский 1997: ст. 86-102].. На думку Свенцицького, тут воно означає, насамперед, освічену людину, знавця Біблії та іншої богословської літератури [Свенцицкій 1901: 5-6]. Що ж до слова «філософія», то для реконструкції його розуміння вчений користується означенням із перекладу «Діалектики» Дамаскина, вважаючи його загалом «аристотелівським» [ibid. : 6] за складом).

До речі, деякі з найперших дослідників ХІХ - поч. ХХ ст. не поділяли таке подвійне тлумачення слів «філософія» і «філософ» у Київській Русі, обмежуючи їх зміст тільки одним - «освітнім». 1892 року Лопарєвим і Нікольським було введено в науковий обіг згадуване «Послання» митрополита Климента Смолятича до пресвітера Фоми [Никольский 1892: 103-136; Лопарев 1892: 13-31], яке започаткувало незавершену дотепер дискусію на тему: що саме учасники відображеної в ньому суперечки (пресвітер Фома і Климент Смолятич) мали на увазі, коли говорили про «філософію». І Лопарєв, і Нікольський фактично визнали, що «філософія» в «Посланні» фігурує винятково як індикація освіченості окремих тогочасних осіб, котрі у своєму інтелектуальному розвитку виходили за межі простої грамотності. Слово «філософ» означало людину, освіта якої охоплювала систематичне засвоєння грецької мови, класичної літератури, різних наук. Так, наприклад, вважав Лопарєв [Лопарев 1892]. Нікольський також розглядав «Послання» Климента винятково як текст, здатний пролити світло на ступінь освіченості: «Стан південно-руської освіти ХІІ ст., - писав він у передмові до видання “Послання” Климента, - залишається до цього часу предметом незгоди в ученому середовищі. На думку одних, у цьому столітті починається розквіт нашої духовної і світської літератури (згодом нещадно зупинений татарським погромом). На думку інших, перед нашестям Батия у нас не було шкіл, була тільки грамотність, а літературна освіта була випадковістю... Праці, що тут видаються, пов'язані з іменем митрополита Климента, слугують проясненню спірного питання» [Никольский 1892: І].

Климент, як гадав учений, заслужив звання «філософа», бо є насамперед «книжником, знайомим з думками класичних творів Гомера і філософських праць Платона й Аристотеля, начитаним в святоотцівській і слов'янській писемності.» [ibid. : 224]. Філософ - це просто освічена людина, а не любитель мудрості чи мудрець. Вживання цього слова свідчить про високий рівень освіченості деяких осіб у той час, а зі змісту послання можна навіть зробити висновок про існування при дворі князя Ізяслава Мстиславича «гуртка книжників», учасники якого були обізнані на філософській літературі [Голубинский 1901: 847].

Відзначимо, що для декого навіть така інтерпретація видалася занадто гіперболізованою. Євген Голубинський одразу ж розкритикував позицію обох учених, стверджуючи, що іменування Климента філософом не вказує навіть на його освіченість, а не те що на наявність якихось філософських рефлексій. На його думку, Фома прийняв за «філософію», запозичену в Гомера, Платона та Аристотеля, «алегоричний метод тлумачення Священного Писання» та «бачення духовного смислу в природі речовій», які практикував Климент.

Вважати, що Климент чи Фома були обізнані із грецькою мовою та класичною філософською літературою, і взагалі говорити про якусь освіченість у Русі ХІІ ст. є, на його погляд, безпідставним. «Гурток книжників» при дворі князя Ізяслава, як стверджував Голубинський, походить тільки «із голови пана Нікольського» [ibid.: 851], а Климент на сторінках «Послання» («своєї «нехитрої компіляції») [ibid. : 852] «і не думає признаватися, що він читав Гомера, Аристотеля і Платона, а, навпаки, найрішучіше відкидає це» [ibid.: 848].

Тобто, «філософія» в «Посланні» Климента - слово, яким Фома помилково назвав алегоричне тлумачення Біблії та природи, і не більше. Ні про яке «класичне» розуміння філософії, певна річ, тут не йдеться.

Модифікація дореволюційної схеми

Такий подвійний план розуміння слів «філософ» і «філософія», що склався в працях дореволюційних дослідників, з деякими модифікаціями став популярним серед радянських учених у 60-х-70-х рр. ХХ ст., заклавши основи другого, виділеного нами, підходу. Останній відбився у двох «зламних», як вважають, працях з дослідження філософської думки Русі, що вийшли 1968 р. Це були одна із глав п'ятитомної «Історії філософії в СРСР» [Соколов, Тихомиров 1968], присвячена аналізу давньоруських філософських ідей (автори: М. Тихомтров та М. Соколов), що містила й короткий аналіз слів «філософія» та «філософ», а також її розширена версія під назвою «Філософія в Давній Русі», уміщена в посмертне видання праць Михайла Тихомирова [Тихомиров 1968], де питанню: «Що розумілось у Давній Русі під назвою “філософія”» було присвячено окремий параграф [ibid.: 104-107].

Автори обох дописів, звичайно, не посилались на дореволюційних учених, що було нормою для 60-х років, однак, допевне, використали їхній доробок. В обох розвідках ідеться, з одного боку, про «освітній» зміст слова «філософія» в Русі Із філософією як освітою вчені пов'язували образ бджоли, символу збирання мудрості по краплинах, що неодноразово зустрічається і в перекладеній, і в оригінальній літературі. Але такий спосіб освіти інколи й протиставлявся філософії, наприклад, у Слові Данила Заточника, де автор із погордою заявляє, що він «ні за море не ходив, ні у філософів не навчався, але як бджола, сідаючи на різні квіти, збирає медові соти, так і я по багатьох книгах збирав солодощі словесні й розум, накопичував як у міхи води морські» («ні за морє ходилъ, ни Y философъ наоучисА, но бы аки пчела падал по розны цвіто, совок/шілл' мєдвєньїи сотъ. тако и азъ по многи книгамъ, исъбирал слаДость словєсн'ю и раз/. и съвок'пих аки в мі воды морскїа» [Даниил Заточник кін. XVI ст.: л. 285 об.].: «Воно запозичене із грецької мови й від початку означало освіту, науки загалом. Навчати філософії означало те ж саме, що навчати різнім наукам» [Соколов,Тихомиров 1968: 84], а з іншого - «у поняття “філософ” включалось уявлення про людину не тільки книжно-освічену, але й особливо мудру, здатну міркувати, полемізувати» [ibid.]. Цей другий смисл учені, як і їхні попередники, підтверджують передусім атрибутикою образу Констянтина-Кирила Філософа у рукописних пам'ятках.

Використання дореволюційної подвійної схеми розуміння слова «філософія» вимальовується досить чітко, проте в обох згаданих замітках видно й деяку її трансформацію. Скажімо, учені побачили в значеннях слів «філософ» і «філософія» не тільки взаємодоповнення («філософ» - це мудрець і освічена людина), але й певну суперечність, адже, з одного боку, «філософами» у давньоруських текстах називали язичницьких мислителів, з іншого ж - «під правильною філософією, насамперед, розумілося богослов'я» [ibid.: 85] Вченими згадуються випадки вживання термінів «філософ», «філософія» та їм подібних у літописах (наприклад, у образі київського князя Рюрика Ростиславовича (кін. ХІІ ст.,) чи Володимира Васильковича (ІІ пол. XIII с.), перекладених творах («Діалектиці» Дамаскина, «Шестид- неві» Йоана, Екзарха Болгарського, двох «Ізборниках» (1073 та 1076 рр.), «Бджолі», повісті про царевича Йоасафа, повісті про Акіра Премудрого), оригінальних текстах, на зразок «Послання» Климента Смолятича.. До того, ж у праці, яка вийшла під авторством Тихомирова, додаються деякі міркування про еволюцію обох розумінь, як от вказується, що спочатку в Русі утвердилося перше («освітнє») значення і тільки потім за освітою закріпився термін «книжність» (принагідно її носії стали називатися «книжниками»), а філософами почали йменувати не просто книжників, а людей здатних до роздумів і полеміки [Тихомиров 1968: 104]. Відтак поняття «філософ-книжник» і «філософ-мудрець» стали співвідноситись як вужче й ширше за змістом. Наступне приростання змісту утвердилось, коли «філософами» вирішили називати не тільки античних (язичницьких) мудреців, але й християнських богословів [ibid.: 105], що спричинило деякі непорозуміння. Як раз така плутанина, на думку згаданих учених, і стала основою полеміки між Климентом Смолятичем і Фомою. Климент, нібито, вживав слово «філософія» в широкому значенні, як «християнська філософія», а Фома, навпаки, у вузькому, розуміючи під цим словом тільки античну, язичницьку мудрість, яка природньо є джерелом небезпеки для християнина [ibid.: 106].

Подвійне розуміння філософії в Русі фіксує й радянська палеографістка Євгенія Гранстрем, стаття якої «Чому митрополита Климента Смолятича називали “філософом”?» (1970 р.) [Гранстрем 1970] спричинила свого часу серйозне пожвавлення інтересу до теми. Дослідниця, як і її попередники (та все ж таки посилаючись на дореволюційних вчених) повторює думку, що у давніх пам'ятках, по суті, функціонувало два базових значення слова «філософ»: (1) технічне - іменування філософом просто «освіченої людини» та (2) «традиційне» - «любитель мудрості» [ibid.: 24-27]. Обидва вони були запозичені з Візантії, причому перше позначало ще й випускника вже згадуваного Константинопольського «університету». «Особи, що закінчили вищу Магнаврську школу, - пише Гранстрем, - мали право викладати і звання “філософа”, рівноцінне званню вчителя. На чолі філософського факультету вищої школи в Константинополі в ХІ-ХІІ ст. стояв іпат (консул) філософів. Проте, не всі ці філософи ставали педагогами. Багато хто з них вступали в придворний штат імператора, де разом з “риторами” (це звання також отримували деякі із тих, хто закінчив вищу школу) утворювали впливову групу чиновників, до думки яких нерідко звертався імператор. Цим філософам і риторам було властиво хизуватися своїм званням, що приводило до глузувань із них» [ibid.: 25-26]. За гіпотезою Гранстрем, Климент Смолятич цілком імовірно міг навчатися у Магрнаврсь- кій школі, там, подібно до інших учнів, звик називати себе філософом і пишався цим прізвиськом. А от пресвітер Фома, навпаки, уживав слово «філософія» в другому - класичному або «традиційному» - значенні. Через це між ними і з'явилася незлагода. Тобто мова йде про конфлікт між освітнім і класичним змістом слова «філософія». Гранстрем, називаючи друге значення слова «філософія» «традиційним», має на увазі те, що в саме воно переважало в руській практиці, і, на додачу, асоціювалося з іменем Констянтина-Кирила Філософа. Отже в Русі, нібито, вважали, що Климент незаслужено присвоює собі таке високе звання, адже магнаврська практика вживання слова «філософ», на її думку, не була відома в Русі [ibid.: 27].

Варто згадати й іще одну, сучасну спробу дати «освітнє» тлумачення давньоруському слову «філософ». Відома українська дослідниця Ірина Жиленко пов'язує функціонування в Русі слова «філософ» із особливостями книжної, точніше скрипторської діяльності, висловлюючи припущення про те, що це поняття означало в Русі «вищий рівень писемної освіченості» [Жиленко 2014: 80]. На її думку, деякі види писемної роботи, зокрема створення літописних зведень, потребували високого рівня кваліфікації, адже вони не були простим переписуванням. Уже за часів Нестора «оперувати навіть таким обсягом інформації (усними спогадами, писанням, новгородським літописом) було працею надзвичайною» [ibid.]. На відміну від місцевих літописів (на зразок Галицько-Волинського), котрі створювалися досить просто - за допомогою скорочення матеріалу та невеликих вставок «від себе», - великі літописні зведення були, на думку дослідниці, «справою не утилітарною», такою, що робилася «фахівцями, зі смаком» і передбачала наявність кількох добре освічених осіб. «Що стосується зведення, зчитування чи якогось порівняння декількох зведень, то для такої роботи на кінець ХІІ ст. уже потрібні були потужні сили чималої групи вчених писарів, - стверджує Жиленко, - Україна до XVI ст. не знала вищих православних навчальних закладів, та й нижчі давали у своїй основі переважно початкові знання. Якщо мирська освіта ще здобувалася представниками багатих верств навчанням у спеціального вчителя чи поїздкою до західного університету, то більшість спраглих до науки чоловіків (і жінок) набували освіти від переписування книг під наглядом і наукою старшого книжника. Найбільш знані з таких учителів набували прізвисько “філософа”, як випускники візантійського вищого навчання, однак це прізвисько давалося не за дипломом, а за повагою до заслуг “метра”...» [ibid.: 82].

У межах такого модифікованого підходу було закладено й основи третього, який можна назвати полісемантичним. Уже Гранстрем припускала, що окреслені вище тлумачення філософії були результатом відображення Руссю тільки двох із цілої множини тих, що побутували у Візантії: «Слово фЛософіа (“філософія”), - зауважує дослідниця, - багатозначне; значення його дещо змінювалося з часом. Слово це означало любов до мудрості, роздумування, пошуки знання або прагнення знань, цивілізацію загалом, практичну мораль, а в окремих випадках сполучалось у значенні зі словами “пишномовність”, “риторика”. Слово фЛософо; (“філософ”) означало мудреця, наставника в справах совісті, освічену людину. У ранній християнській літературі обидва слова загалом зберігають свої значення, але з'являються й нові відтінки - філософія як частина богослов'я, філософувати - коментувати тексти Священного Писання. Розуміння вислову “життя філософське” як “життя во Христі”, життя відповідно до норм християнської релігії, є лише розвитком язичницького розуміння слова “філософія” як практичної моралі. У творах християнських письменників Григорія Богослова, Василя Великого, Йоана Златоуста виникає поділ на християнську філософію - р ррєтєра фЛооофіа, р ка$ ppаз фЛoоoфа («наша, у нас філософія») - і світську, язичницьку філософію або мудрість - р йa>&ev фlXoGOфa («зовнішня філософія»). З часом виникає і значення слова фЛбоофос; - “чернець”, а фlXoоoфa, нерідко з епітетом пуєиратікр («духовна»), стає рівнозначною поняттю “духовне життя”. У візантійську епоху (а, можливо, і дещо раніше) значення слова “філософ” як “освічена людина” набуває нового відтінку - філософ є людиною, що отримала освіту, пройшла відомий вишкіл...» [Гранстрем 1970: 24-25].

Полісемантичне розуміння слів

Найкраще третій полісемантичний підхід відбився у низці праць Михайла Громова, як конкретно присвячених цьому питанню [Громов 1980; 1989; 1994; 2012], так і узагальнювальних [Громов 1997; Громов, Мильков 2001]. Відштовхуючись від статті Гранстрем, але залучаючи вочевидь ширшу за обсягом джерельну базу, Громов знаходить у давньоруських пам'ятках значно більше значень слів «філософія» і «філософ», ніж два, про які писалося вище [Громов 1997: 41-59; Громов, Мильков 2001: 11-21]. На його думку, слово «філософ» у текстах ХІ-XIVст. У працях Громова й Мількова найчастіше розглядається довший хронологічний відрізок (ХІ -

поч. XVIII ст.), а під «давньорускою філософією» традиційно для російських дослідників розуміється думка «допетровського» періоду.означало: (1) античний діяч будь-якого кшталту (як «зовнішній філософ», так і оратор, письменник, учений, лікар і навіть міфічний персонаж [Громов 1997: 46]); (2) носій східної іудейської чи арабської мудрості (цар Соломон, Філон Алексан- дрійський, Авіцена тощо); (3) представник східної і західної християнської апологетики або патристики, християнський мислитель загалом; (4) чернець; (5) християнський проповідник, богослов, наставник (як наприклад, персона, що навертає в християнство Володимира); (6) «латинянин», католик, противник православ'я; (7) помітний культурний діяч, на зразок Констянтина-Кирила Філософа; (8) «професійний», «у сучасному розумінні» філософ, на кшталт Йоана Дамаскина чи Філіпа Монотропа; (9) майстер біблійної екзегези (як Климент Смолятич та ін.); (10) шанувальник Софії (у християнській традиції Софії Премудрості Божої); (11) вчитель, наставник; (12) людина, яка має підвищений інтерес до книг, небуденне мислення, тобто книжник; (13) високоосвічена людина [ibid.: 45-52] У більш пізніх текстах з'являються розуміння філософа як (14) інтерпретатора природи, космосу,

світогляду; (15) живописця, архітектора або іншого автора творів мистецтва; (16) того, хто віддає перевагу розумові, а не вірі; (17) носія політичної мудрості, мудрого правителя; (18) вправного в красномовності. Окрім того існували й окремі, більш пізні, розуміння філософії, а саме: (19) філософія є обробкою душі, її окультурюванням, або ліками для душі; (20) філософія як засіб приборкання пристрастей [Громов 1997: 45-52]..

Два відомі визначення філософії (приписувані Дамаскину й Констянтину-Кирилу Філософу), на думку Громова, не уніфікують, а навпаки, підкріплюють плюралістичне розуміння: «Шість визначень Дамаскина, разом із його схемою поділу філософії й принагідними додатковими міркуваннями, є найбільш всеохопною системою середньовічного розуміння філософії. На відміну від низки сучасних дефініцій, вони не тяжіють до однозначності, навпаки, полісемантично показують смисл і зміст філософії з різних боків, роблять її розуміння більш об'ємним і цілісним, дозволяють розвивати багатоманітні функції у відповідності з різними її інтерпретаціями» [Громов 1997: 55]. Означення Констянтина-Кирила із його «Просторого житія» Громов цілком точно пов'язує із образом і концепцією «божественної премудрості» - Софії [ibid.: 60-73]. Цілком очевидно? що «Житіє» подає образ Кирила не просто як місіонера чи винахідника нової мови, а як філософа, причетного до божественної премудрості. Згідно з ним, Кирило ще в юному віці поєднує своє життя із філософією і премудрістю, яка являється йому вві сні в образі прекрасної діви, яку він обирає серед інших («ім'я їй Софія, себто Премудрість. Її обрав» «бі имє Софіа, сирічь прімоудршсть. И сію нзбрахь» [Климент Охридски 1973: л. 723].).

Зазначимо, що виділений нами полісемантичний підхід був прямо пов'язаний із термінологічними дослідженнями, які зароджувалися в 50-х-60-х. рр. на Заході й частково відбилися як на радянських, так і на пострадянських давньоруських студіях. Радянським ученим, наприклад, була відома популярна книга Анни-Марії Мелінґрей «“Філософія”. Вивчення групи слів у грецькій літературі від досокра- тиків до IV ст. н.е.» [Malingrey1961] (на неї посилається Гранстрем та ін.). Ще раніше Франц Дьолґер написав замітку «Значення “фЛ6оофо<;” і “фЛoooфa” у візантійські часи» [Dцlger 1953]. Вийшов друком і знаний «Словник грецької патристики» Джефрі Лемпа (1961) [Lampe 1961а], де також була застосована методика аналізу «груп слів» [Lampe 1961b: 1481-1483; Lampe 1961c: 1483c]. Ці праці започаткували довгу традицію західних термінологічних досліджень, котра продовжується до сьогодні [Браґ 2009: 19].

До полісемантичного підходу можна віднести і працю кембридзького славіста Саймона Франкліна «Про “філософів” і “філософію” у Київській Русі» [Франклин 1992]. Маніфестуючи необхідність взяти за основу «думку самих давньоруських книжників з даного питання» [ibid.: 81], дізнатися, «як вони сприймали поняття “філософія”, і ким у їхніх уявленнях був “філософ”» [ibid.], Франклін, фактично, виводить свої висновки з двох засадничих переконань, а саме: (1) про запозиченість давньоруських інтерпретацій слів «філософія» й «філософ» із візантійських і болгарських джерел і (2) про багатозначність цих слів, яку від Візантії, нібито, перейняла Русь. «Як відомо, - зазначає Франклін, - у патристичній і візантійській літературі й суспільстві, “філософія” є досить складним і багатогранним поняттям. Або точніше “фЛoGOфa” і однокореневі з нею слова відносяться не до одного якогось предмета, а до великого комплексу понять, що інколи пов'язані між собою, інколи ж протиставляються одне одному. Словом “фЛoooфa” можна, наприклад, позначити античну думку, або систему християнського пізнання, язичництво, або чернецтво, тлумачення Біблії, або курс вищої освіти, що ґрунтується на “світській” літературі, правильне мислення або хибне мислення, благочестя або єресь тощо. У сполученні з епітетами й додатками (напр. “єю”, “aXpOpз”, “цатша”, “ката Xpiox6v”, “ка0' ppaз” і т. п. ланцюг смислових і оцінкових варіацій можна продовжити майже до нескінченності. “ФЛооофо;” займається “філософією” в усіх цих смислах...» [ibid.: 75].

Свій підхід Франклін називає «історією семантики філософської термінології» [ibid.], яку, на його думку, можна реконструювати тільки порівняно з візантійськими й болгарськими першоджерелами, бо вся ця термінологія є перекладеною. Причому тут ідеться і про «лінгвістичний», і про «культурний» переклади, тобто про інкорпорацію патриотичного й візантійського терміна «фЛооофш> в давньоруську культуру. Поле значень, які опрацював вчений, було обмежене словами з коренем «фЛософ-», а саме: іменниками «фЛооофш> і «фЛооофо;», дієсловом «фіХооофєту» та пов'язаними з ними прикметниками і прислівниками. У результаті множина давньоруських перекладів, отримана з найрізноманітніших текстів, виглядає так: «философія», «мудролюбіє», «премудролюбіє», «пре-мудростилюбіє», «любомудріє»; «премудрость», «мудрость»; «философ», «философіца», «мудролюбец», «премудролюбец», «любомудрец»; «премудрец», «премудрый», «мудрый»; «философствовати», «философисати»; «любомудрствовати», «любезно мудровати»; «мудрствовати», «премудрствовати», «мудрити», «мудровати»; «философский», «философийський», «мудролюбственний», «мудролюбезний», «премудрий», «мудрий» [ibid.: 76].

Як гадає Франклін, слов'янські перекладачі, котрі сформували це лексичне поле, використовували три прийоми: а) транслітерацію, коли грецький термін просто передавався слов'янськими літерами (наприклад. «философии», «филосоеии», «философъ»); б) калькування, коли, унаслідок буквального перекладу складніків грецького слова, утворювався неологізм (наприклад, «любом'дрію» чи «м'дролюбію»); в) смисловий переклад, коли для передачі смислу використовувалися всі доступні засоби й лексика («м'дрость», «прем'дрость» тощо (слова «філософія» і «мудрість», на його думку, часто вживались як синоніми). Проаналізувавши низку перекладених і оригінальних пам'яток, учений висновує: наведена вище множина лексем досить вдало відтворювала множину візантійських значень. Але не існувало чіткої системи, що впорядковувала б контексти застосування, калькування і транслітерацію. Утім, повного хаосу в цьому застосуванні теж не спостерігалося. Традиційно візантійський смисл залишав у слов'янських текстах «слід», хоча останній часто і втрачався [ibid.: 82]. Де-факто Франклін у своєму дослідженні обмежується тільки транслітерацією і калькуванням.

Учений не бачить стійкого смислового ядра, розглядаючи києворуські лексеми як полісемантичні навіть в оригінальній літературі: «філософ» - це людина, наділена знаннями й така, що є джерелом знань; це особа, яка живе по-християнськи; це і єретик, і святий (Констянтин-Кирило Філософ), і радник візантійського царя, і анонімний грек з оповідання про «випробування віри», і руський митрополит XII століття Климент Смолятич, і гіпотетичні афінські вчителі, і невизначені вчені, і волхви, і ченці. Слово «філософія» вживається у зв'язку із: античними авторами, християнським благочестям, загальною освіченістю, єретицтвом тощо [ibid.: 81].

Дуже оригінально кембридзький учений описує руську специфіку сприйняття філософів і філософії. Вона, на його думку, полягала в тому, що: 1) ці слова у києворуських текстах зустрічаються не часто; 2) відсутній інтерес до їх стійкого змісту; 3) ці слова сприймалися як іноземні, адже позначали те, «чого в Русі не було і не могло бути» [ibid.: 84] (а іменування «філософами» Клима Смолятича чи інших тільки підкреслювало їхню ексклюзивність, викликало не тільки повагу, але й агресію, наприклад, з боку Фоми. Остання особливість, як наголошує Франклін, є чинником, завдяки якому «розрізнені фрагменти зростаються й набувають своєрідної цілісності... це і є специфіка образу філософії в Київській Русі, специфіка давньоруського сприйняття й застосування терміна» [ibid.: 82].

Плюралістичний підхід поділяють і деякі сучасні українські дослідники, наприклад, Тетяна Лозова. Досліджуючи розуміння філософії в Климента Смоля- тича, вона пише: «.свої заняття він [Климент. - О. К.] аж ніяк не розглядає як чисте філософування. Мислитель, відводячи від себе нападки, стверджував, що не мав на меті викладати тільки філософію. Насправді він не зрікався античних авторитетів, а лише використовував багатозначність середньовічного поняття філософії» [Лозова 2010: 49-50].

Спроба відшукати сутнісну основу давньоруської філософії

Спроба розв'язати наше питання знаним українським істориком філософії Віленом Горським відрізняється від усіх описаних вище, і це дає підстави виділити позицію вченого як окремий, четвертий, підхід. Не заперечуючи полісемантичності давньоруських слів «філософ» і «філософія», Горський, усе ж, вважає такий підхід до теми формальним. Виділення множини значення цих слів недостатнє для з'ясування сутності уявлень про філософію, що побутували в Київській Русі. До побіжної інтерпретації києворуських слів «філософ» і «філософія» Г орський звертався кілька разів, поступово відшліфовуючи свою позицію в працях різних часів [Горский 1988; 1993; 2001; 2006]. Останньою з них стала книга «Біля джерел» [Горський 2006]. Саме тут він наголошує на необхідності розрізняти в давньоруських уявленнях «зовнішні ознаки філософа» й «сутнісну характеристику філософії як специфічного типу людської діяльності» [ibid.: 79].

Горський відштовхується від того факту, що «філософією» в Русі називали насамперед античну спадщину, ставлення до якої було амбівалентним. «Язичницька мудрість», з одного боку, могла потенційно загрожувати християнській доктрині, з іншого ж - стати джерелом осягнення християнських істин, а також засобом боротьби з єресями: «У християнській традиції таке тлумачення вело до протиставлення “уявної мудрості” “філософа”, яку він одержував із книг “поганських”, “істинній”, нефілософській мудрості, яка відкривалася не в розумі, а у вірі», - пише Горський в одній зі своїх праць [Горський et al. 2004: 34]. Такий мотив, як він наголошує, можна простежити, скажімо, в «Успенській збірці» XII-XIII ст., в оповіданні про двох Єпифаніїв - ченця, який володів істиною «Божественного пізнання», та іншого, «великого ритора, разом із тим і філософа», змушеного визнати хибність свого філософування [ibid.]. Аналогічні ідеї відбились і в поширеному «Синайському патерику» [ibid.]. Як гадав Г орський, досить часто у цих розуміннях філософії протиставлялись розум і віра, або «освіченість» і самостійна здатність осягнути мудрість. Саме це, на його думку, як раз і стало основою суперечки між Климентом і Фомою. Тут зіткнулись не візантійське розуміння філософії як освіченості й класичне розуміння філософії (за Гарнстрем), а різне ставлення до античної мудрості з боку Климента й Фоми. Адже в «Посланні» допевне йдеться саме про античну філософію, філософію «Гомера, Платона і Аристотеля». Утім, як вважав Горський, «термін “філософія” зароджений в античній культурі, у своєму реальному функціонуванні в давньоруській свідомості не обмежувався ототожненням із “еллінською мудрістю”. Формується ширше розуміння філософії як любомудрія» [Горський 2006: 78]. Для Горського «любом'дріге» - це не калька із грецького «фЛoGOфa», як для Франкліна, точніше - це не тільки калька: «любомудріє» може бути синонімом «філософії», але тільки тоді, коли обидва ці слова віддзеркалюють дещо ширший зміст ніж просто «еллінська мудрість» чи «освіченість». «Любомудріє» - більш широкий термін, що, на відміну від «філософії» у античному розумінні, вносить у свій зміст християнське благочестя і засадничі положення християнської віри. У цьому «розширеному» значенні «філософія» як «любомудріє» - це шанована діяльність, яка передбачає висо- корозвинений розум, «хитрість розуму» і освіченість («книжність»). Але не кожен книжник був філософом, хоча кожен філософ був книжником, як зазначав Горський [Горський et al. 2004: 34]. Філософ у Київській Русі - це ще й «вчитель, здатний передати осягнену ним книжну премудрість іншим» [Горський 2006: 78].