Деконструкційний поворот у трансцендентальному мисленні

Анотація

Що означає «подія Дериди» для історико-філософського континууму? Напевно, передовсім спадає на думку термін «деконструкція», що асоціюється з безпрецедентно ризикованими спробами критичного переосмислення метафізичного дискурсу. Від самого початку Дерида заявляє про себе як про яскравого новатора, чия програма філософської діяльності може бути підведена під Левінасову формулу «tout autrement» («зовсім інакше») [Levinas, 2004]. Проте з часом у текстах «філософа деконструкції» дедалі виразніше проступає мотив беззастережної відданості традиції, спонукаючи віднаходити його імпліцитну наявність уже в перших працях мислителя. Але які аспекти філософської традиції перебувають у центрі його уваги й якою є, власне, та традиція, що до неї - хоча й із численними обмовками та застереженнями - ми могли би віднести деконструкційне мислення? У цій статті я пропоную певний історико-філософський підхід до деридиянського концептуального спадку, згідно з яким концепція деконструкції постає однією з найригористичніших версій трансцендентальної філософії, поряд із такими визначальними трансцендентальними проектами, як Кантова критика й Гусерлева феноменологія. На тлі останніх філософія Жака Дериди виявляє себе як гіперболічне довершення трансцендентального мотиву.

Anna Ilyina

Deconstructive Turn in Transcendental Thinking

The paper addresses the problem of the place of deconstruction in the history of transcendental philosophy. J. Derrida's project is considered as one of the most representative and consistent realizations of theoretical foundations of transcendentalism along with prominent conceptions such as Kant's critique and Husserl's phenomenology. The author suggests a number of attributes of transcendental thinking that allow historical reconstruction of the transcendental paradigm. Derridian approach is considered as a turn towards this tradition, conceived as a transcendental tradition par exellence, guided by the attitude of «turning». Historical legacy of deconstructive «turning» is analyzed with respect to Husserlian Rьckfrage: return-inquiry as method, idea and attitude, reproducing in deconstructive strategy of interpretative critique. A concept of hyperbolic transcendentalism is introduced in order to (1) define a deconstructive version of transcendental philosophy and (2) indicate an immanent tendency in the transcendental thought, constitutive for both Kantian critical project and Husserlian strive towards intellectual radicalism extending from methodological hyperboles (reduction and epoche) to radicalization of «transcendental motive». The author relies upon the concept of quasi- transcendental (thematized by Derrida himself), which defines a mode of de-dogmatization, critical purifying and preservation of proper transcendental foundations of philosophical thinking.

Історія питання й постановка проблеми

Актуальність дослідження трансценденталістських аспектів філософії Дериди зумовлена передовсім історико-філософською необхідністю, яку я би визначила як «наведення мостів» між тими філософськими дискурсами, відмінність історичної позиції або епістемологічного фундаменту яких ускладнює можливість їхнього не лише поєднання, але навіть зіставлення.

Трансцендентальна проблематика для історії філософії є не просто одним із багатьох можливих сюжетів, дослідницький інтерес до яких може спорадично спалахувати та згасати, потрапляючи в тінь більш актуальних (хай з якої причини) мисленнєвих перспектив. Натомість конститутивна функція «трансцендентального мотиву» для історії західноєвропейської думки дійсно забезпечує сталу увагу істориків філософії до невичерпного інтелектуального спадку трансцендентальної думки, актуальність якого підтверджується також неперервністю звернень авторів сучасних філософських концепцій до трансценденталістських ресурсів теоретичного апарату та філософської проблематики. Відповідно до непересічної значущості трансценденталізму, кількість історико-філософських досліджень трансцендентальних тем є настільки великою, що бодай узагальнений реєстр конкретних публікацій та найбільш досліджуваних тем потребував би не одного окремого дослідження. З метою фіксації різноманітності дослідницьких ракурсів та філософських шкіл, що вдаються до тих чи інших історико-філософських аспектів дослідження феномена трансцендентального мислення¹, для прикладу можна вказати на роботи Карла- Ото Апеля, Мольтке С. Ґрема, Генрі Елісона, Олексія Круглова, Джитендри Моханті, Вілфрида Селарса, Валерія Семенова, Роберта Ганни, Отфрида Гефе. Мабуть, одним з перших тлумачень Кантового трансценденталізму, що певною мірою можна також віднести до історико-філософських здобутків, є праця Соломона Маймона, сучасника Канта.

Віднаходження наскрізності трансцендентальної настанови у західно-європейській філософській думці, про яку можна говорити щонайменше від моменту Кантового перевороту, видається важливим чинником, що сприятиме руйнуванню хибних упереджень щодо деструктивного характеру філософських теорій так званого «постмодерну», дасть змогу підважити легітимність зведення до термінологічної єдності «постмодернізму» радикально відмінних, а часом взагалі несумірних концепцій. Аналіз академічно-традиційного підґрунтя деконструкційного мислення сприятиме означеному завданню.

Відсутність у вітчизняній літературі ґрунтовних праць, присвячених теоретичному ракурсові спадщини Дериди - додаткова спонука розкрити історико-філософську значущість деридиянського трансценденталізму як одного з найпотужніших філософських проектів. Усупереч пост-сучасним трендам філософського дискурсу, деридиянський проект отримує системне оприявнення - в класичному значенні поняття філософської системи, що включає в себе теоретичний фундамент та засновані на ньому практичні ланки: етику, політику, філософію мистецтва та культурологічні рефлексії в цілому Природно, серед досліджень трансцендентальної проблематики чільне місце належить студіям з

філософії Канта. Згідно з вимогами «лінгвістичного повороту» традиційне місце логіки у філософській системі

Дериди посідає філософія мови..

Проблема традиційності стосовно деридиянської концепції на сьогодні стає дедалі більш питомою серед її дослідників. Зокрема цьому сприяє низка праць «пізнього» Дериди, де чільне місце посідають тема спадку (hйritage) та тісно пов'язана з нею ідея свідоцтва (tйmoignage). У«Привидах Маркса» Дерида зазначає: «Буття тим, чим ми є - це в першу чергу спадок» [Derrida, 1993: p. 94]. Важливо зазначити, що ідея спадку для Дериди, причому спадку саме у вигляді європейської традиції, має безпосередній стосунок до деконструкції: «Європейський спадок не є надбанням, він є невичерпним потенціалом кризи і деконструкції» [Derrida, Roudinesco, 2001: p. 289]. Означені теми розвинено в працях Саміра Хадада [Haddad, 2013], Рудольфа Ґаше [Gaschй, 2009], Марка Крепона [Crйpon, 2006]. Під редакцією Крепона видано збірку статей «Дерида і традиція філософії», до якої увійшли праці таких відомих мислителів, як Рудольф Бернет, Франсуаза Дастюр, Жан-Люк Нансі.

Тема приналежності Дериди до мислителів трансценденталістського спрямування не потребує особливих аргументів.

По-перше, важливим чинником є зауваги самого Дериди щодо стосунків, які виникають між трансцендентальною традицією і його власним проектом. Серія деридиянських критично-інтерпретативних праць, присвячених аналізові Гусерлевої феноменології як трансцендентальної філософської концепції («Голос і феномен», Вступ до Гусерлевого «Початку геометрії», «Проблема генези у філософії Гусерля») засвідчує спадковість щодо філософських текстів засновника феноменології, притаманну деридиянському методу і стилю. Також вельми суттєвим показником ставлення Дериди до трансцендентальної думки є теза, яку зустрічаємо в праці «Про граматологію» - одному з найреволюційніших деридиянських текстів: «Щоб уникнути впадання в...наївний об'єктивізм, ми тут посилаємося на трансцендентальність, яку в іншому місці ставимо під запитання» [Derrida, 1967а: р. 90]. Тобто, за всієї зовнішньої несумісності проекту деконструкції (принаймні в його ранній версії) із трансцендентальною парадигмою (принаймні в її поверховому і стереотипному розумінні, котре, власне, французький філософ і намагається поставити під запитання), Дерида з наявного «логоцентристського» інструментарію погоджується обрати за спільника саме трансцендентальність. Тобто навіть за умов найрадикальнішого філософського демаршу, з усієї множини традиційних парадигм найбільш (чи навіть єдино) прийнятною - хоча й не без певних застережень, - виявляється, як на деконструкційний погляд, саме традиція трансцендентальна. Продовження вищенаведеної цитати дещо детальніше роз'яснює наміри Дериди: «Адже, вважаємо ми, є деяке по цей і деяке по той бік трансцендентальної критики (un en-deза et un au-delа). Зробити так, щоби те, що по той бік (l'au-delа), не поверталося в те, що по цей (l'en-deза) означає розпізнати.необхідність шляху. Цей шлях має залишати в тексті слід (un sillage). Без цього сліду, полишений у простому змісті своїх висновків, ультра- трансцендентальний текст завжди буде невідрізненним від тексту до-критичного» [Ibid.]. Я зупинилась на цьому фрагменті детально, оскільки він яскраво відображає властиву деридиянському мисленню інтенцію на критичне очищення, а відтак гіперболічне прояснення сутності самої трансцендентальної настанови як хиткої позиції між en-deза і au-delа, на яку завжди чатують небезпечне прагнення неможливого (трансцендентного) переходу, а також жага повернення до наївної іманентності Ці протилежні, але однаково деструктивні для трансцендентального дискурсу посили сходяться

в ефекті нової догматизації, наслідком якої є зазначена подібність до прекритичного тексту й запобігання якій є суттєвим завданням трансцендентальної критики., загрожуючи втратою автентично трансцендентальних рис. Однак у працях даного періоду експліцитне звернення філософа до поняття «трансцендентальне» має здебільшого негативно-критичне забарвлення Що, звісно, аж ніяк не заперечує той факт, що деконструкційна стратегія вже в цей час послуго-

вується принаймні елементами трансцендентального методу., коли вживається в словосполученні «трансцендентальне означальне», що стало своєрідним кліше, зумовлюючи низку упереджень стосовно деридиянських стосунків із трансценденталізмом. У пізнього Дериди спостерігаємо підвищення уваги до трансцендентального мотиву в аспекті власного самовизначення: з'являється поняття квазі-трансцендентального та споріднений йому концепт ультра-трансцендентального (останній, як ми щойно пересвідчилися, вживається вже в тексті «Про граматологію», проте тут він ще не отримує належної значущості та не є тематизованим).

По-друге, аспект «трансцендентальності» Дериди є сюжетом, доволі широко обговорюваним серед інтерпретаторів деридиянської філософії. На неабияку поширеність цієї тези вказує назва відомої роботи Річарда Рорті: «Чи є Дерида «квазі»- трансцендентальним філософом» [Rorty, 1995]. Певні аспекти проблеми деридиян- ського стосунку до парадигми трансценденталізму висвітлено в працях Наталії Автономової [Автономова, 2011], Оксани Йосипенко [Йосипенко, 2012], Клер Коулбрук [Colerbrook, 2003], Рудольфа Ґаше [Gaschй, 1986; 1999], Джефрі Бенінґто- на [Bennington, Derrida, 1999],Чунґ-Чінґ-І [Chung Chin-Yi, 2008], Максіма Дойона [Doyon, 2014], Андреа Херст [Hurst, 2004], Флоріана Форестьєра [Forestier, 2015] Цікавою в історико-філософському аспекті є праця польського дослідника Даніеля Ліпки «Дерида - учень Гусерля: як ми маємо розуміти деконструкцію трансцендентальної філосо-фії». У ній автор висловлює думку, в певних аспектах вельми близьку моїй дослідницькій по-зиції: «Піддаючи сумніву ключові феноменологічні категорії...Дерида відкриває ці трансцен-дентальні категорії для справжньої радикальності Гусерлевих текстів» [Lipka, 2011: p. 258]..

Явно чи завуальовано, але трансцендентальної теми за означенням торкаються всі праці щодо феноменологічного походження філософії Дериди. Серед них хотілося б особливо наголосити на дослідженнях Анни Ямпольської (що розглядає філософію Дериди в контексті французької феноменологічної традиції та в аспекті її відповідності концепції Емануеля Левінаса, яку лише частково - але все ж можна вписати до феноменологічної царини) та Леонарда Лоулора. Робота останнього «Дерида і Гусерль: основна проблема феноменології» [Lawlor, 2002] має вагоме значення для пропонованого в цій розвідці ракурсу дослідження деридиянського трансценденталізму. Адже, по-перше, ця ґрунтовна праця дозволяє отримати систематичне, неуривчасте уявлення про «гусерліанство» деридиянської філософії; подруге, вона багатоаспектно висвітлює в компаративному ключі дві постаті з тих трьох, що вище були мною позначені як наріжні для визначення строгого теоретичного ядра трансценденталізму (Кант-Гусерль-Дерида); по-третє, надане Лоулором поєднання «Гусерль і Дерида» доповнює низку відомих історико-філософських творів, присвячених постатям Імануїла Канта й Едмунда Гусерля (найвідомішим з цієї низки є текст Поля Рікера [Ricoeur, 1955], але слід згадати також монографію Ізо Керна [Kern, 1964], статті Джитендри Моханті [Mohanty, 1996] й Анжели А. Белло [Bello, 2011]). Уявляється, що пропонована мною історико-філософська траєкторія дозволить поєднати всі три концепції в єдиний теоретично-філософський блок, що оприявнює фундаментальні засновки трансцендентальної думки.

Я розглядаю філософію Жака Дериди як строге й послідовне втілення принципових настанов трансцендентального мислення, що відповідно тягне не просто слідування взірцевим прикладам трансцендентального філософування, але також і критичне підважування всіх ефектів догматизації, яких не уникла трансцендентальна філософія - як на рівні теоретичних постулатів, так і в процесі їх розгортання в окремих концепціях і текстах. Отже, вихідним засновком цієї роботи є історико- філософська позиція, згідно з якою спадок Дериди розглядається в контексті ми- сленнєвої настанови трансценденталізму. Відповідно, обґрунтування цієї позиції вимагає окреслення горизонту методологічного й тематичного перекривання теоретичних засад деконструкційного мислення і трансцендентальної думки, а також виявлення конструктивних дослідницьких ракурсів аналізу деридиянського трансценденталізму і, відповідно, визначення методологічних пріоритетів такого дослідження. Оскільки деконструкційний трансценденталізм насамперед передбачає звернення до фундаментальних структур філософського мислення, видається доцільним зробити дослідницький акцент на суто теоретичних аспектах трансцендентального дискурсу Легітимність підстав такої редукції зумовлена також філософським підходом самого Дериди, згідно з яким не лише практично-філософські питання й концепти переводяться в теоретичну (спекулятивну) площину, але й ті сюжети та поняття, що на перший погляд взагалі не викли-кають філософських конотацій, не лише виявляються вміщеними у філософський дискурс, але й зазнають ретельного історико-філософського опрацювання. Як відзначає Наталія Автономо-ва, відома перекладачка й дослідниця Дериди, останній «підносить питання майже побутові на рівень питань майже трансцендентальних» [Автономова, 2011: с. 248]. До речі, у цьому «май-же» відчувається зв'язок із деридиянським «квазі-», яке не стільки розташовує, як констатує розташування трансцендентального на межі, на берегах. В рамках «класичного» трансценден-талізму подібні конотації має неодноразово згадуваний і тематизований Деридою кантівський квазі-концепт als ob..

Метою цього дослідження є окреслення кола методологічних та історико- філософських можливостей, згідно з якими аналіз філософії Дериди як складової традиції трансцендентального мислення доводить свою плідність і леїітимність. Оскільки згадане окреслення має проективний характер, тобто відображає передовсім розробку теоретичної та історико-філософської стратегії дослідження деридиян- ського трансценденталізму, основні положення статті, розкриваючи ідею «трансцен- денталістського» підходу до філософії деконструкції, водночас мають статус істори- ко-філософських гіпотез, що слугуватимуть підґрунтям детальних досліджень окремих запропонованих у них сюжетів.

До питання про критерії трансцендентальності

Попри широку вживаність у філософському дискурсі, а, можливо, саме завдяки їй, терміном «трансцендентальне» виявляються позначені геть відмінні феномени філософської думки. Перша проблема його визначення є історико-філософською й пов'язана з відмінністю традицій, в рамках яких поняття трансцендентального є невипадковим і навіть програмним. Це насамперед розрив між трансцендентальним у схоластичній та кантівській інтерпретаціях цього концепту. Проте не варто недооцінювати очевидну спадковість Кантового тлумачення поняття по відношенню до середньовічних конотацій. Адже кантівський трансценденталізм радше розставляє акценти, аніж винаходить геть нові значення ідеї трансцендентального (власне, подібним чином діє Дерида, але вже стосовно зумовленої Кантом традиції розуміння трансцендентального). Друга проблема пов'язана з тим, що, вживаючись у стосунку до того чи іншого суб'єкта, поняття «трансцендентальне» має статус предиката, чим і зумовлюється певна варіативність його значення. Отже, намагання надати універсального визначення концептові трансцендентального приречене на нездійсненність. Втім, оскільки в даному дослідженні все ж ідеться про певне узагальнення ідеї трансцендентального, ми не можемо також задовольнитися просто одним з його контекстуальних значень. Тому потрібно окреслити, так би мовити, контекст узагальнення, що, не зазіхаючи на граничну універсальність, все ж уможливить цілісне схоплення трансцендентальної настанови як мисленнєвого феномена.

Згідно з дослідницьким ракурсом, що передбачає корелятивне визначення фундаментальних засад деконструкційної філософії та трансцендентального теорети- чного спадку й вимагає зигзагоподібного руху Метафора зигзагу для трансценденталістської традиції не є ні випадковою, ані сторонньою: ми повернемося до цього питання згодом. між концептуальною системою деридиянської думки та поняттєвим базисом «класичного» трансценденталізму, я пропоную перелік певних характеристик трансцендентального мислення, які, на мою думку, вирізняють трансцендентальний спосіб філософування як специфічний модус і стиль філософського мислення. В чистому вигляді цей шерег є релевантним принаймні для «мейнстримної» лінії трансценденталізму, що базується на філософіях Канта й Гусерля, і до якої я - згідно з гіпотезою дослідження - додаю концепцію Дериди.

1. Конститутивна функція принципів відношення та відмінності: ця характеристика є вихідною, бо на ній грунтується решта нижченаведених параметрів трансцендентальності (панівним статусом принципу «відношення-відмінності» трансцендентальне мислення відрізняє себе від філософій, що спираються на ідею субстанції як Речі, Першопочатку, граничного «Що»). У філософських концепціях Канта, Гусерля й Дериди, базовими репрезентаціями принципу відношення-відмінності є, відповідно, апріорний синтез, кореляція та diffйrance. Також означений принцип є джерелом таких засадничих атрибутів деконструкційного мислення, як подвоєння, розмежування, амбівалентність тощо.

2. Відповідно, панівний статус в концептуальних системах філософій трансцендентального типу мають поняття, що:

а) виражають ідею відношення (відмінності): синтез, інтенціональність, кореляція, розрізнення, апорія тощо;

б) утворюють дистинкцію, яка має фундаментальний або взірцевий статус для даної системи та не редукується до «ще первиннішого» одного: (ноеза-ноема, трансцендентальне-емпіричне, актив-пасив і т.п.);

в) постають як амбівалентні концепти, що містять ідею відмінності та не підлягають редукції до одного зі своїх сенсів, які, згідно з логікою «здорового глузду», є взаємовиключними («взірцевими» прикладами таких понять є деридиянські hymen та pharmakon, що мають більш-менш локальне значення та можуть співвідноситися зі трансценденталістською поняттєвою мережею лише опосередковано й як приклади; але загалом подібну природу мають і такі універсальні поняття й принципи, як епохе, можливість, конституювання тощо).

3. Критична настанова - мисленнєва інтенція на граничну проблематизацію, що зрештою робить своїм об'єктом мислення як таке.

4. Місце метафізичного пошуку першооснови посідає пошук граничних умов можливості деякого Х (котрим може бути досвід, або значення, або істина та її корелят - очевидність, або - у випадку Дериди - філософія взагалі); метод пошуку при цьому може варіюватися від останнього обгрунтування до граничного запитування.

5. Принципова апоретичність, зумовлена - послуговуючись деридиянською формулою - завжди вже «вписаністю» ідеї Іншого до первинної настанови трансценденталізму на єдність та самодостатність суб'єкта мислення та-або пізнання. Умовно позначимо цю ситуацію як «трансцендентальну апорію», під яку, зрештою, підводяться всі окремі апоретичні, антиномічні та парадоксальні ефекти, що виникають у трансценденталістських концепціях.

6. Чільне місце в трансцендентальному дискурсі посідає часова проблематика (метафорика): як принцип впорядкування відмінностей, час при цьому сам по собі постає носієм засадничої відмінності.

7. Зсув у фокусі філософського запитування зі «що» на «як», з чим пов'язане антисубстанціалістське та панметодологічне спрямування трансцендентальної філософії.

8. Зсув у модальності запитуваного з «є» на «можливо» та-або «належно». Панівний, навіть гіперболічний статус ідеї можливості, що замість однієї з модальностей буття набуває значення фундаментального принципу: граничного критерію в обґрунтуванні та вихідної онтологічної позиції (за умови онтологічної інтерпретації трансценденталізму). Прикладами оприявнень засадничої можливісності є принцип als ob у Канта, «модус нейтральності» та ідея горизонту в Гусерля, концепт «неможливої можливості» в Дериди.

9. Авто-референтність: теорія, концепт або висловлювання є в той же час власним об'єктом (показовим прикладом втілення цього принципу є подвійний генетив «критика чистого розуму»). Ґрунтуючись на трансцендентальній апорії, авто- референтність артикулює питання про власні межі структури, спрямовуючи зусилля на водночас легітимацію та проблематизацію останньої. Кантова самореферентність трансцендентальної аргументації радикалізується у феноменологічному «зигзагові» й гіперболізується в деконструкційних тематизаціях граничних структур (порушуючи питання від більш-менш локальних, на кшталт «метафоричності метафори» [Naas, 2003: с. 41] або репрезентації репрезентації [Derrida, 2007a], до найзагальні- шого - проблеми філософії філософії, що є тематичним і методологічним рушієм деконструкційного мислення).

10. Фундаментальне значення принципу конституювання як типу амбівалентного відношення, що сполучає в собі характеристики конструювання та прояснення, формування та оприявнення.

11. Деконструкція суб'єкт-об'єктної опозиції Попри те, що часто-густо саме з іменем Канта пов'язують остаточне формування «гносеологі-чного розрізнення» - опозиції суб'єкт-об'єкт, саме в Канта ми знаходимо й перші кроки до її деконструкції. Для Канта суб'єкт-об'єктне перекривання зумовлене (1) конститутивною фун-кцією суб'єкта (цей момент абсолютизує феноменологія), (2) наділенням останнього функці-єю пов'язання чуттєвих інтуїцій і категорій: тобто перебуванням суб'єкта між власне автен-тично суб'єктним (апріорним) та тим, що походить від об'єкта, (3) суб'єктивною визначеніс-тю об'єкта, котрий, на відміну від речі-в-собі, за означенням є «зсунутим» у бік суб'єктного полюсу. (передумовами стирання або принаймні «пом'якшення» цієї фундаментальної дистинкції є вищевказані принципи авто-референтності та конституювання).

12. Підвищена увага до проблеми синтаксису: до сфери «філософського синтаксису» відносяться ідеї предикативності та категорності, але Дерида надає філософського значення також тематизації мовно-синтаксичних елементів (префіксів, прийменників, зв'язок та заперечної частки).

13. Вагомий статус ідеї межі та пов'язаних із нею концептів (своєрідність трансцендентального типу філософського мислення значною мірою визначається амбівалентністю функції межі: як обмеження і як можливого, але нездійсненного переходу).

Деконструкія на тлі пост-метафізичних поворотів

Філософія ХХ століття репрезентувала себе низкою поворотів. Лінгвістичний, практичний, прагматичний, комунікативний, антропологічний, етичний, теологічний - цей шерег можна продовжити й деталізувати. Адже метафорично поняття повороту може бути виправдано застосованим чи не до кожної філософської концепції означеного періоду. Така тотальна скерованість філософської думки вимогою «поворотності» є ознакою налаштованості цієї думки на радикальні кроки. Множинність запропонованих поворотів відображає настанову на плюральність мислення, що є спільним підґрунтям філософій «після модерну». Попри відмінність окремих філософських програм, інтенції переважної більшості мислителів спрямовано проти академічно-філософських догм, що зазвичай підводяться під загальну метафору «метафізичності». Відправним пунктом, від якого здійснюються (або, принаймні, плануються) повороти, є метафізична традиція, або метафізика як традиція.

Трансцендентальне мислення як наскрізний мотив філософської думки, на сьогодні є вже не просто елементом західно-європейської мисленнєвої традиції, але її визначальним атрибутом. В той же час, експліцитне визначення трансценденталіст- ської програми, пов'язане з іменем Канта й підготовлене картезіянською концепцією, відпочатку заявило про себе саме в аспекті поворотності, філософського радикалізму, спрямованого знову ж таки проти догматично витлумаченої метафізики. Отже, дещо гіперболізуючи, можемо зазначити, що власне ідея повороту в філософії належить трансцендентальній традиції.

Ставлення післямодерної філософії до трансцендентального спадку не є однозначним. Проте завдяки своїм рисам антиметафізичності (принаймні декларованої) та відкритості до плюралізації своїх версій трансценденталізм був сприйнятий та евристично перетлумачений багатьма філософами ХХ-ХХІ століття. Розмаїття концепцій, що прямо чи опосередковано продовжують традицію Кантового трансценденталізму, сягає від Апелевої трансцендентальної прагматики до трансцендентального неотомізму Карла Ранера; від філософії Іншого Емануеля Левінаса до моральної онтології Чарльза Тейлора. На своєрідній інтерпретації Кантових ідей значної мірою базується філософія Мартіна Гайдеґґера. Окремі трансценденталі- стські позиції отримують потужний розвиток в аналітичній філософській традиції (Пітер Стросон, Барі Страуд, Роберт Гана та ін.). Також не можна не згадати критичну рецепцію Кантової критики Жилем Дельозом, впливи трансцендентально - критичної настанови на концепції Моріса Бланшо та Вальтера Беньяміна. В основному «пост-метафізичні» повороти не відмовляються від трансценденталізму, але піддають радикальній трансформації його засади.

Темою мого дослідження є концепція деконструкції - тобто феномен філософської думки, що для багатьох дослідників гіперболічно втілює всі пов'язані з ідеєю «повороту» очікування (як позитивного, так і негативного змісту). Отже, застосування метафори повороту, що на сьогодні встигла набути характеру історико- філософського кліше, видається мені цілком продуктивним для характеристики (як методологічної, так і історико-філософської) принаймні зовнішнього шару та експліцитного посилу деридиянської думки. В означеному вимірі деконструкція може розглядатися як одна з версій некласично-філософських інновацій, запроваджуваних з метою радикальної зміни мисленнєвих орієнтирів у пост-метафізичному контексті. Проте - і ця думка лежить у основі мого дослідження - характер декон- струкційного повороту радикально вирізняє його з-поміж численних способів «оновлення» філософського дискурсу. Здійснюваний деконструкцією поворот у історико-філософському підсумку виявляється не чим іншим, як інтенцією на повернення до першооснов філософського мислення. Згідно з програмним твердженням Дериди про «подвійний жест», деконструкція й у цьому аспекті виявляє подвійне спрямування: вона й поділяє загальні пост-метафізичні прагнення філософій ХХ століття, і водночас опонує їхнім «поворотам». Якою в цьому радикальному поверненні є роль трансценденталістських імплікацій деридиянської думки? Ця розвідка має на меті якщо не стати остаточною відповіддю на зазначене запитання, то принаймні створити умови можливості такої відповіді, запропонувавши низку міркувань щодо проблеми дотичності деридиянських питань і методологічних пропозицій до тієї філософської настанови, що може бути підведеною під визначення трансценденталізму в строгому значенні цього терміну.

Деконструкційний поворот можна визначити гаслом «назад до традиції». Враження від парадоксальності цього твердження в стосунку до позиції Дериди дещо пом'якшиться, коли згадаємо програмне твердження його геніального попередника: «назад до самих речей». Адже цей гусерлівський заклик наче входить у суперечність з феноменологічною настановою на очищення свідомості та «занесення в дужки», «призупинку» світу. Але ця позірна суперечливість насправді вказує на своєрідність трансцендентального радикалізму, що спонукає Гусерля до пошуку шляхів повернення всередині самої свідомості - свідомості, яка виявляється інтенційною, тобто завжди свідомістю про..., а це за означенням вказує на засадничу зумовленість трансцендентального ego предметним полюсом, або Річчю Певною мірою «Річ» для Гусерля постає метафорично-узагальнюючою репрезентацією ідеї Іншого. Попри численні зауваження, адресовані гусерлівському підходу до ідеї іншості, який редукує останню до об'єктних (предметних) характеристик, а від моменту впровадження ідеї інтерсуб'єктивності - до апрезентаційних переносів і відтак «тиражування» характеристик і визначень вихідного, універсально-єдиного трансцендентального ego, все ж важко переоціни-ти значення концепції інтенційності для формування засад філософії Іншого, серед найвизна-чніших представників якої - Е. Левінас, Ж. Дерида, Б. Вальденфельс.. В подібний спосіб, ізсередини деконструкційної критики ми отримуємо, замість очікуваного «відчуження» від традиції, можливість її очищення та ре-актуалізації. Адже, на думку Дериди, «Наслідувати означає відповідати на подвійний припис: 1. Перепідтверджу- вати те, що не є обраним; 2. Обирати підтримування його життя, його активну ре- інтерпретацію» [Derrida, Roudinesco, 2001: p. 15-16].

деконструкція трансцендентальний мислення