Словник, що філософує

Співавторство мови в думці

Словник має підзаголовок: Лексикон неперекладностей. Філософський сенс словника сягає саме цього - неперекладності.

Мов багато й неперекладність входить у їхнє осердя. Але ніхто не перекладає "мову", перекладають слова, висловлювання, тексти, авторські твори. Та, усе ж, у будь-якому висловлюванні сама мова завжди вже є співавтором. Це ось співавторство мови перекладне менш за все. Це зовсім не технічна складність, бо інша мова - інший співавтор.

Вільгельм Гумбольдт попереджав: "Мову слід розглядати не як мертвий витвір [Erzeugtes], але як процес, що витворює [Erzeugung]. ... Мова - не ergon-знаряддя, а energeia - діяльність, творчість" [Humboldt 1836: 39]. Фразу Гумбольдта "Die Sprache ist das bildende Organ des Gedankens" незмінно перекладають (принаймні - російською) у тому сенсі, що мова є орган, який утворює думку [op. cit. : 50]. Водночас "думка" перебуває тут не в знахідному, а в родовому відмінку, і це genetivus subjectivus, тобто: "мова - це утворювальний орган думки": мова це орган думки, не він утворює, а думка в мові, за допомогою мови утворює ... що? Саму себе у висловлюванні, проріканні, у злученні з мовою... Курйоз у тому, що помилка перекладу передає суть події. У ній два суб'єкти: мова, її власна "внутрішня форма", що вже якось формує думку, і думка, що зі свого боку вперто формує своє прорікання, розуміється на значеннях, шукає або винаходить слова для понять, вкладає в них новий, нечуваний смисл. Мова завжди вже мислить, мислить не лише складом речень, але й усім граматичним організмом (відмінами, дієвідмінами, синтаксисом), а думка, хай би якою мовчазною й утаємниченою вона була, завжди вже бурмоче щось нищечком, вона, так би мовити, приречена на мовлення, зчеплена з голосом і слухом. Цього нас навчає поезія. Але філософія навчає ще й іншого.

Що відчутніше в сказаному співавторство мови, як от у поезії, то виразнішою є присутність не тільки іншої системи, а й іншого співавтора. При цьому кожною мовою можна сказати (ба у ній - у будь-якому висловлюванні - якось уже сказане) все.

Відомим є вислів Мартина Гайдеґера "мова - дім буття" "Die Sprache ist das Haus des Seins. In ihrer Behausung wohnt der Mensch. Die Denkenden und Dichtenden sind die Wдchter dieser Behausung" (Мова - дім буття. У домівці буття мешкає людина. Мислителі й поети - хранителі цієї домівки) [Heidegger 1976: 313].. Його можна розуміти так: смисл буття не схоплюваний в поняттях, трохи розкриває себе в розумінні, характерному саме для мови, буття (його смисл) оселилося в мові, в її поезії, і сповіщає про нього саме поезія. Вдумуючись у це сповіщання, не забуваймо і про те, що таких домівок безліч. Загадкова фраза Гайдеґера чаїть у собі гумбольдтівське sprachliche Weltansichten ("світогляди мов") чи - у менш "тевтонській" глибокодумності - "гіпотезу мовної відносності" Сепіра-Ворфа [див.: Sapir 2008; Wharf 1964].

Мова замикає цілісне й повноцінне буття людей у свій (по-різному облаштований) дім, і мовлення різних "домовиків" змішуються з мовленням тих, хто говорить.

Неперекладність тоді означає - люди, які говорять, живуть у різних домах-світах, і перехід зі світу у світ потребує особливих "обрядів переходу".

Але ж це парадокс! Мова - засіб спілкування - перетворюється на засіб унеспілнення. Стіни цих домівок-світів, стіни, що говорять, оповідають, що звернені до невідомого - будь-якого - адресата й водночас утримують оповідане в собі.

Ні, відповімо ми самобутнім, ми не залишаємося в наших "провінціях". Ми не рослини, закорінені у своєму ґрунті, ми не домашні тварини. Ми не притикаємося in der Hьtten, не розкидані хуторами, селами й селищами, ми живемо в багатодомному всесвітньому місті. Наше місто має агору, форум, площу, майдан, де, як заведено, знаходиться храм, ратуша, музеї, філармонії, бібліотеки - уже готові форми всесвітньої цивілізації, які втілюють можливість політичного, культурного, духовного спілкування. У нас є Європейський - а, за задумом, усесвітній - словник філософій.

Не в європоцентристській мові універсальної науко-техніки, не в узагальнювальній всесвітній посередності якогось універсального есперанто знаходиться мова нашої спільності, та, усе ж, - в єдності, прямо супротивній містечковому аутичному роз'єднанню неперекладних мов і замкнених ментальностей. У Західній Європі над світами національних мов століттями панувала мова спілкування християнського світу - латина. Тепер у всьому глобалізованому світі такою мовою стає англійська. Барбара Касен називає цей global English словом глобиш. Але глобиш к жодному разі не варто плутати з англійською. Різні мови не можуть перетворитися на діалекти й варіації однієї, кожна з них володіє могутністю власного світотворення. Навпаки, це глобиш - службовий діалект міжнародних конференцій та туристичних круїзів, так само як і гугл-перекладач - є службовим інструментом інтернет-спілкування. [Кассен 2012: 44-49]

Мова, утім, стає діалектом (ідіолектом) і в тому випадку, коли замикається в собі. Тоді той, хто має говорити, не говорить, а занурюється в поезію внутрішніх форм, вслуховується в те, як die Sprache spricht і промовляють речі. Такий ідіолект німецької мови створив Гайдеґер, і я дозволю собі, за аналогією з "глобиш", назвати його Schwдbisch (хоча це слово й означає справжній діалект німецької).

Саме ця неприборкна, неузагальнювана суперечність людської спільності щось підказує нам стосовно влаштування і способу людського буття й мислення. Якщо йдеться про нашу загальноєвропейську спільність, буде справедливою фраза Умберто Еко: "Мова Європи - це переклад" За Эко, Європа має стати землею перекладачів, тобто людей, що вміють глибоко вдаватися у вихідний текст і мають велику любов до своєї рідної мови, в якій вони намагаються шукати синоніми. Саме такою, на його думку, є "ідея Європи" [Eco, Schifano 1992].. Переклад перекладає не лише з мови в мову, а й із культури в культуру, з епохи в епоху, зі села в місто, із вулиці в замок чи в комірчину: з одного нескінченного контексту в інший, не менш нескінченний. Таке буття в перекладі, на переході із дому в дім, у спілкуванні на площі між домами-мовами, між націями, конфесіями, культурами, епохами властиво європейській культурі [див.: Ахутин 2015].

Так - по-європейськи - зрозуміле, буття людини є, висловлюючись мовою філософії Шелінґа, вище потенційованим, ніж буття мешканця свого дому. Зрозуміло, що наступним і, мабуть, гранично потенційованим буде буття людини глобального світу як світу неусувно й неперекладно різномовного спілкування. Ідеться про спільність спілкування, а не узагальнювального у(по)середнення.

Саме тут, на порозі "планетарного" буття людини, Словник указує на принципове утруднення.

Поетика мови і логіка логосу

Можна говорити про поетику мови: вона має "внутрішню форму" (В. Гумбольдт), внутрішні форми слів відкривають їхню поетичну складеність (А. Потебня) і поезія, опріч усього іншого, говорить про поетичне єство мови. Але у філософії між думкою і мовою складаються інші стосунки.

Ми вже не раз підкреслювали: "Словник філософій, лексикон неперекладностей" - філософський словник. Сюжети, теми, концепти філософської думки додають проблемі неперекладності нового ускладнення. Саме відкриття, з'ясування цієї перешкоди і робить Словник усерйоз філософським твором.

Думка у філософії зразу має на увазі горизонт граничної універсальності, тут думають і говорять про саме буття, саму істину, про загальний світ, загальне благо, чи взагалі про суще, про дещо взагалі, про чистий розум, поняття, знання як такі, - отже, про те, що, за суттю свого мислимого значення, є вільним від завад мови, її недоречних підказок, метафор і двозначностей.

Тут думають від самого початку, у мовчанні й тиші, відповідно, говорять так, ніби, говорять уперше.

На відміну від наук, філософія не має в ужитку ні "бази даних", ні усталеної аксіоматики, ні формальної, орієнтованої на граничну однозначність мови математики. Вона не має "предметів", на які можна було би вказати пальцем, послатись як на спільне надбання, у ній не можна задати умови для відтворення в загальнодоступному досвіді таких "речей", як "одиничність", "трансценденталії" чи "ego cogitans".

У філософії думка пориває вийти з особливої - мовної - оселі буття до самого буття (до "сущого, позаяк воно суще", як говорить Аристотель). Мовлення, власне, є мовленням не стільки про буття, скільки по цей вихід до нього, про апорії - необхідні непрохідності - на цьому шляху. Одна з апорій полягає якраз у тому, що мові "природного світла рації" на кожному кроці суперечить мова - теж "природна", теж вродженна Мова апріорніша за всі апріорі, вона сміється над "чистотою" кантівського розуму. Саме так казав Йоган Гаман, непримиренний опонент Канта [див.: Hamann 1967: 219-227]..

Вийти з мови (завжди особливої) чи не означає це взагалі втратити мову, мовлення, оніміти? Далі, вийти думкою до буття, чи не означає це вийти думкою також і зі самої думки? Допоки розмірковуємо, ми шукаємо слова, блукаємо в значеннях, міркуємо, маючи на меті знайти, схопити те, що є, і вимовити тим самими те саме, про що й ідеться, а не те, що блукає в нетрях мови, хіба не так? Якою мово проказує філософія свої онтологічні істини? Як думка про річ може перетворитися на думку (і мову) самої речі, на її власне сповіщення? І хіба не списав Аристотель свої категорії з граматичного ладу висловлювання [Benvensite 1966: 63-74]? Власне, саме слово "категорія" (а перша з-поміж них - добре знана сутність, опЫа, substantia) означає "судження", "вирок".

Ми знову, але тепер уже кажучи про мову філософії, опиняємося поміж двох крайнощів (про які говорить Платон у "Кратилі"): штучна мова умовно універсальних систем, філософський словник безпритульних термінів, тезаурус деякої усередненої метафізики-для-всіх, по один бік, з іншого ж - якщо не первісна мова речей, що сповіщають, то деяка одвічна (природно) філософська мова, як-то грецька чи німецька, чи, як гадають Гегель і Гайдеґер, мова, що мовить сама, від філософа потрібні лиш слух, що дослухається, й увага, що зважає.

Отож, - перекладний внаслідок позамовної загальнозначущості термін-знак чи не перекладне нікуди самосповіщальне слово, "самовитое" слово, як казав Вєлімір Хлєбніков.

Наш Словник - філософський, він теж лексикон понять-термінів.

Однак, поставлені поряд зі своїми іншомовними відповідниками, висунуті на межі неперекладності, зведені в неминучу відтепер розмову, вони втрачають термінальну визначеність, закарбована в них думка знову виходить на світло нового - різномовного, і, усе ж, спільного - світу. На непрохідних кордонах ми говоримо не про різні значення, не про різні "узуси" й "дискурсивні практики", а про різні смисли всезагальних за задумом понять ("благо", "істина", "буття"...). Як же це можливо?

Придивимось.

Мова і логос

Щоби будувати мета-фізику, філософська думка має вибратися також і з природи ("фізики") мови, званої природною, має створити свою мета-мову. Вона позначається не лише на мові й у мові, але й у протиборстві думки з мовою, завжди двозначною й багатозначною. Із хаосу наріч, діалектів, говірок, контекстів, сенсів, із натовпу того, як і чим слине дещо в словах людей - з прагматики "гадок", - спираючись на внутрішній устрій мови, думка вибудовує космос свого власного мовлення, свого логосу.

Будь-який елементарний філософський концепт (наявний у словниковій статті, наприклад, той самий "логос") є не навмання вигаданим поняттям, а зачаттям (начатком, початком, "сім'яним логосом", як говорили стоїки) світу, в одну мить осягнутого (конципійованого) і лише потім артикульовуваного (народжуваного) в системі понять. Значення імені філософського концепту окреслюється вже не стихійною полісемією слова, а логічним контекстом авторської системи.

Тут нас очікує інше утруднення. Якщо терміни-поняття це слова, значення яких окреслюється концептуальною системою, а системи відрізняються, то на додачу до неперекладності з'являється непереосмислюваність. Навіть одне й те ж грецьке слово "логос" є неперекладним зі світу Геракліта у світ Аристотеля, а вони обидва - у світ Євангелії від Йоана. У ще іншому світі існує ratio, яке вважається перекладом "логосу". Є "ідея" Платона, і вона відрізняється від "ідеї" Декарта11, Канта чи Гегеля не менше, ніж різняться між собою світи й мови систем цих мислителів.

Тому кожен філософський словник, де терміни тиняються без систем, є антифілософічним, є описом останків, уламків і черепків різних філософських організмів у їхній братській могилі.

Водночас Словник Барбари Касен названий набагато точніше, хай би як загадково звучала ця назва: Європейський словник філософій. Неперекладність з мови у мову (додамо: з епохи в епоху, з культури в культуру) підсилюється тим, що тут ідеться ще й про переклад із одної філософської системи в іншу. Неможливо перейти з одного філософського світу в інший, кажемо ми, але неможливо й не переходити (і не перекладати), якщо ми, усе ж, залишаємося у філософській думці. У спільноті друзів "софії" з'ясування стосунків неминуче.

Але що означає "система"? Чи були системи в Геракліта, Паскаля, Ніцше чи К'єркегора? Філософія є системною завжди, - не завжди у виконанні, але завжди в задумі: це задум осмислення світу від самого початку й до софійного завершения ("софія", варто згадати, це - від Гомера до Соломона - "майстерність, мистецтво", закарбоване в досконалому витворі).

У філософіях перед нами не просто випадкові поняття про се-те, а певні задуми світу, що претендують на первісність і універсальність, певні відповіді на питання "як У Платона речі розпізнаються (пригадуються) у світлі їхніх умоглядних видів-ідей, і можна сказати, дивлячись на шкапу, "хіба це кінь?!" чи, навпаки, дивлячись на доброго коня: "ось це - справжній кінь, усім коням кінь!" Натомість у Декарта відношення речі й ідеї обертається. Тепер (і тільки тепер!) ідеї наші, вони взагалі можуть бути химерами нашого виображення, вигадками нашого ума чи недосконалими, часто хибними подобами речей, невідь як витворюваними в нас невідомими діями: "з природного світла для мене є явним, що ідеї перебувають у мені як деякі образи, котрі можуть, щоправда, легко виявитися менш досконалими від тих речей, з яких їх було видобуто, але не можуть містити нічого більшого чи досконалішого" [Декарт 2014: 192]. можливий світ?" Філософ не обов'язково мислить у заданому собі задумі, але він мислить тут: у задумах, задумами. У філософських задумах задумується й артикулюється ум (відповідь на питання, що означає розуміти), який має на меті артикулювати світ (відповідь на питання, що означає бути).

Ум і світ - узагалі. Філософія може скільки завгодно грати словами, діалектами, жаргонами, жанрами, дисциплінарними мовами, неологізмами, але мета її - Aфyov 5i5ovoi (як сказав Сократ) - скласти звіт, усвідомити, пояснити, обґрунтувати... Чи, можливо, просто дати слово, передати його від нас тому, про що йде мова й що саме слова позбавлене?

Ось і приклад неперекладності, неперехідності. Що, власне, означає цей вираз, як його перекласти з грецької? Знання, каже Сократ (Платон) у "Теететі" (ні, затнемося знову, не "знання", а епістема, а якщо "знання", то в якому сенсі? І чи не переходимо ми з нашими перекладами - scientia, наука - в інший світ?) є "правильна гадка" (5о^а - хіба "гадка"? Ми ж бо знаємо, наприклад, слово "ортодоксія" - "православ'я".) з логосом. Знову цей "логос". "Логос" - підкаже звичайний словник - це "розрахунок", "відношення", "глузд", "слово". Логосом-словом може бути цілий трактат чи поема, як "Слово про закон і благодать". Хай там як, без неї - розсудливого обґрунтування (системи) - ніщо "знане", стверджує Платон, неможливо вважати знанням. Тобто чим? - Справа тут не в загадках, а в тому, що - ось і тут, зараз - відбувається: питання про переклади ніби продовжують сократівські допитування про значення-міркування і, здається, повинні привести до однозначного знання, для якого різнитимуться в різних мовах лише імена, але не суть справи, не самі речі. Що ж це?

Ведучи сократичну розмову (творячи логоси - тож; Xфyouз поіеїсбаї - говорить Сократ в "Апології" (38а) В українському перекладі Йосипа Кобіва цей вираз відтворено стандартно: "вести розмови" [Платон 1999: 37].), ми включаємося в роботу з багатозначними словами й ситуаціями в пошуках визначеної відповіді на питання "що таке?" Ми шукаємо єдине значення, що ніби прямо означає означуване, власне, саму суть справи.. Ми прагнемо визначеності однозначного терміна. І ось, кажуть Платон і Аристотель, шлях із хаосу природної багатозначності до космосу понять, що однозначно знають, прокладає логос - мовлення, що розмірковує та відповідає за себе, думка, яка складає собі звіт у тому, що вона говорить. Не просто та, яка щось знає, але й та, що знає, яким логосом отримане й тримається це знання. Що ж дивного в тому, що відповідальна філософія складається в логоцентричну - ба навіть монолого-центричну - метафізику? Філософ не розповідає власні гадки про світ, не загадкові мудрості сповіщає: він продумує умови розумінння світу, наскільки світ узагалі може бути врозумливим.

Передбачається, що шукана артикуляція універсуму, що мислить, не збігається з артикульованістю (витлумаченістю) світу, що завжди вже відбулася в мові. Нашій цілеспрямованій думці доведеться боротися з мовою і боротьба ця ведеться там і тим, для чого ми залишимо грецьке слово логос. Тобто знову в словах і словами. Ні, ми "будуємо логоси", аби з'ясувалося те, про що й ідеться - ейдос. Такі вже філософські речі: їхнє буття утримується річчю, що мислить.

Омонімія перекладу

Мало не кожне обговорення тематичного поняття Аристотель починає з детального розгляду його узусу, багатоманіття загальновживаних значень його імені (див., наприклад, кн. V Метафізики) і полісемії слова як noAlaxњз Xeyфpevov (того, що говориться у безлічі різних значень). Але запитаймо себе: якщо йдеться про переклад з мови в мову, на скільки ж збільшується це noAlaxњз Xeyфpevov, - можливі значення й розуміння? - Не важко відповісти: збільшується на всі мови йусю історію думки. Наш "Словник філософій" у цілому повинен потрапити у філософський словник майбутньої "першої філософії". Як сучасна філософська думка може бути відповідальною думкою, не розібравшись у цій різно- і багато-значливості? Обговорюваний Словник - перший крок на цьому важкому шляху.

Передбачалось, що шлях розрізнення значень має кінець, межу - terminus, по-грецьки opoз, фpicpфз - головне значення, визначення (Met. VII, 10, 1034b20) Тут і далі посилання на оригінальні тексти Аристотеля ми подаємо за версіями, розміщеними на

сайті L'antiquitй grecque et latine, створеному заходами Філіппа Ремакля http://remacle.org Див.: [Aristote]. - "'Opiapфз ... Tфyoз той xi иgti": означення - "логос" (формулювання, поняття) того, чим є щось [відповідь на питання: що таке?]" (An. post. 2, 10 93b29). Відшукання першоозначень і є головною проблемою Сократа, Платона й Аристотеля.. Визначення - це таке значення імені, яке не просто використовують за різних обставин, воно прямо стосується іменованого в його власній (?) суті. Платонівський Сократ запитує: "що є справедливе саме по-собі?"

Разом зі співрозмовниками він шукає остаточне, граничне визначення, яке заздалегідь має на увазі його розпитувальна думка. Платон "те, що мається на увазі", шукане, називає ідеєю. Нам легко помітити, що його "ідея" - дещо прямо протилежне нашій, "наша" відповідає радше платонівській "гадці"...

Але як же раптом так вийшло? Що таке "нашій"? Якою є роль Декарта в цьому перетворенні? І якщо це так, то що ж вийде, коли ми перекладатимемо Платона, використовуючи грецьке слово "ідея", але не уточнивши, в якому сенсі? Можливо, Сократ (у тексті Платона) не погодився би з "нашим" сенсом, а ми, не спитавши його, переклали його думку в "нашу", в якій і сліду не залишилося від "виду", що звучить у грецькому слові.. У нас на місці "ідеї" стоятиме якесь "уявлення", кажучи українською, чи repraesentatio - латиною (внутрішні форми обох слів різні й викликають різні уявлення).

Платонівський Сократ хоче визначити "знання", "справедливість", "красу", "мужність". так, аби значення цих понять не залежало від прагматики вживання. Ідеї, додамо ми, за задумом не мають залежати від того, як вони іменуються різними мовами, варто тільки замінити ім'я визначенням, і переклад має стати можливим. Якщо ім'я (цvopa) містить у собі й вінчає собою розмірковування (Xфyoз, тобто розбір значень і збирання їх на шляху, що веде до визначення (фpicpфз) чи поняття), то термін може бути перекладеним іншою мовою, варто тільки тут зробити відповідну роботу логосу.

Тут на нас очікує один підступ, який я називаю омонімією перекладу Слово "омонімія" тут ужите умовно. Я використовую його тільки в означенні Аристотеля, яке

наводиться трохи нижче.. Ми помітили: між словом і терміном (визначенням, поняттям) знаходиться логос: деяка робота думки, включена в термін-поняття. Переклад терміна, який ігнорує цей логос, цю роботу думки може бути правильним як переклад слова, але катастрофічно помилковим як переклад філософського терміна. Це стає особливо очевидним, коли саме слово є тим, що мова запозичила з іншої мови.

Технічна мова україномовної філософії містить чимало грецьких і латинських слів; "філософія, ідея, енергія, хаос, космос, субстанція, акцидент, трансценденція". Здавалося б, вони не потребують перекладу, проте тут на нас і чатує помилка, і то чимала.

У "Категоріях" Аристотель так означає омонімію: "'Opњvupa Xйyexai њv цvopa pфvov Koivфv, о 5є Kara xoцvopa Xфyoз xpз oщaiaз exepoз" - "Омонімами [одноіменними] називаються такі [що? не сказано. - А. А.], тільки ім'я яких є спільним, а відповідним цьому імені логос тес усіас різний" (Cat. 1, 1a). Ось цей вираз "Xфyoз xpз oщoiaз" (якщо вдуматись, а не перекладати його просто як "значення") вказує на те місце й подію, де відбувається все філософськи значуще. Якщо при перекладі ігнорується те, що Аристотель тут називає Xoyoз xpз oщciaз (залишимо цю фразу поки без перекладу), виникає перекладацький омонім: ім'я-слово перекладене, ім'я-поняття гірше, ніж втрачене, воно неврозумливо переосмислене.

Ще раз: між іменем-терміном (цvopa) та означуваною-визначуваною "суттю" (ошіа) знаходиться широке поле такої собі прореченнє-думки [рече-мысли] (Xoyoз): складна робота логічної думки й самостійне життя проречення, що завжди вже мислить і то мислить по-своєму. Увага філософської думки помічає й виносить на світло таємне життя цієї роботи, щоб себе в ній усвідомити, і говорить відповідально без таємного співавторства мови.

Перше, що слід помітити: шукана, визначувана суть не передує її імені-означнику, а з'являється разом із ним як продукт логосу.

Аристотель нам пояснив: слово "логос" тут - визначення. Але йдеться не про номінальне визначення і не про словесне формулювання вже якось отриманого поняття, а про логіку утворення понять разом із логікою розуміння визначуваного. Основне утруднення при перекладі філософських понять у тому, що "сутності" ("усіай"), які відповідають цим поняттям ("логосам") (буття, суще, природа, ідея, розум, світ, душа...) не мають місця ніде, окрім логічно визначеного топосу, що утворюється разом із ними. Вони не існують ні як речі, на які можна вказати пальцем (вони умо-глядні), ні як, наприклад, математичні об'єкти, визначення яких включає в себе їхню побудову. Ці істинні "речі", що відрізняються від думки про речі (зокрема, і сама їхня "істинність"), утім, існують тільки як мислимі, тільки як фігури "логосу", що направляють умогляд.

Є, наприклад, ум, що помислює себе, в Аристотеля і є дух, що помислює себе, у Геґеля. Відповідний текст "Метафізики" (XII, 7) можна перекласти з грецької на німецьку, але "логос", яким визначений "ум" в Аристотеля, не є "логос" геґелівської "Логіки", ці "ум" і "дух" онтологічно різні: різні їхні ovaiai-сутності, бо різні Афyoi- логіки, що їх визначають. Переклад вимагає тут не лише філологічної, але й строгої філософської роботи з перетворення "ума" на "дух". А der Geist чи die Vernunft, які перекладають тут о voщз, були б омонімами перекладу.

Філософські поняття іменують речі, які існують тільки в думці та мовленні, і парадокс у тому, що вони існують у думці, помислюються, як ovaiai - поза-мисленннєві сутності, а висловлюються не формальною мовою універсалій, а в стихії своїх природних мов. Вони є продуктами роботи логосу, але поза-логічні: з одного боку, тут у висловлювану думку втручається власне життя мови, з іншого - буття по той бік мови та думки. Логіку цього двоїсто спантеличеного логосу ми назвемо - на відміну від формальної логіки - онтологікою

Філософські системи, тим паче епохи історії філософії, відрізняються цим онтологічним "логосом": не просто відповідями на питання "чим є дещо?", але логіками побудови можливих відповідей від самого початку, різними онтологіками. У події філософської думки немає і не може бути нічого заздалегідь "визначуваного", а це значить - нічого спільного з іншими системами-подіями. .. .Окрім самого починання: говорити, винаходячи мову істини, думати, виправляючи думку в "природне світло рації", бути, починаючи бути вперше.

Та чи не значить це, що філософська думка залишається замкненою, запечатаною в онтологіці свого ума, де, з одного боку, своя мова, з іншого, істина свого буття, яке мислиться в апріорній логіці своєї чистої рації? Якщо так, то виходу - переходу, перекладу - з цього онтологічно продуманого, категоріально артикульованого, своєю мовою сказаного світу в інший немає, і будь-який переклад філософського поняття, що ігнорує цю принципову - онтологічну - неперекладність, є гіршим, ніж помилка: він є недо-розумінням.

Тому вираз Xфyoз Tfз oщoiaз однаково потребує і філологічної, і філософської уваги.

Приклади філософськи значущої неперекладності

Саме тому, що ми не можемо ні вказати, ні побудувати такі "речі", як "єдине", "начало", "природа", "причина", "розум", "свідомість"..., залишається єдина стихія пошуків і означення понять, стихія думки (логіка) та мови (семантика). Тому Аристотель кожен раз рухається від імен до означень, розбираючись у прагматиці й полісемії мови. Я вважаю доречним звернутися тут до колізій, які постають при сприйнятті Аристотеля ближчою мені російською перекладацькою традицією.

Узяти хоча б ту ж oщoia Повсякденне значення цього слова - "майно (нерухомість), статки" За авторитетним давньогрецько-англійським словником Лідла-Скота-Джонса (онлайн-версія), перше

значення oщoia: "that which is one's own, one's substance, property" [див.: Liddell, Scott].. Аристотель у своєму філософському словнику (V кн. Метафізики, 1017b 23-25) дає означення: або "останній підмет, який вже не говорить ні про що інше" (то 0 ' morapaw ecxarov, о цркєті кат ' aMou Хєуєтоа), або "форма і вид кожного" (єкоютои f цорфр каі т<э eiboз), вид, що деяким чином уміщує все. Наприклад, про першостихію іонійців він говорив, що вона "Tfjз pиv oщaiaз mopevornriз toiз 5и nв0eai peraPaMobariз" (Met., I, 983b) - "...щодо [основної] істоти перебуває непорушною, а щодо своїх властивостей, [які підвладні впливам У цьому перекладі взято за основу термінологію російського перекладу Олександра Кубіцького

(основное существо / свойства). Ми перекладаємо тут термін nв0Јoi розгорнуто, не вдаючись в дискусію щодо його оптимального перекладу. Принагідно відзначимо позицію перекладачів англійською. Для перекладу пари oщoiaз / nв0eoi Вільям Рос просто вдається до латинізмів the substance / modifications, а Г'ю Треденік essence / affections.] - змінюється". Але опозиція "сутність-властивості" переносить нас у шкільну метафізику, а "сутність-явище" переносить у філософію XVII століття, де сутність (essence) відрізняється від існування (existentia): сутність це ідеалізація, а явища - множина можливих реальних речей, в яких проявляється сутність.

Тут же в Аристотеля йдеться про характер існування oooia як деякої "основної істоти" (дуже вдалий, на мою думку, переклад Кубицького) та її минущих станів-зазнавань. З нею може багато що статися, вона може багато чого зазнати, але вона не є "носієм властивостей" і не є деякою сутністю, що лежить за множиною явищ і визначає можливість їхнього існування. "Усія" - не ідеальна сутність, а, навпаки, деяке "господарство", що самостійно ведеться, - господарство обійстя, міста чи світу - жива "істота", єдине чи одиничне, що мислиться в повноті свого буття.

Особливо наочно омонімія, про яку я кажу, виявляється там, де російська мова засвоїла грецькі слова, непомітно змінивши їхнє концептуальне значення. Ідеться про той самий "логос тес усіас" - продуктивну логіку розуміння самої суті, - його в подібних випадках змінено так, що між означуваним оригіналу та означуваним в перекладі буквально немає нічого спільного.

Тут буде цілком достатнім розібрати дещо детальніше лише один приклад: слово космос. У відомому фрагменті (Aлt. 2, 1.1 = DK. 14, 21) Див.: [Diels, Kranz 1960: 105]. говориться:

nu0ayфpaз npњToз њvфpace Tpv tцv oXњv nepioxpv KФopov єк Tfз йv amxrn Tв^eњз.

Андрій Лебедєв [Лебедев 1989: 147] В англійських перекладах відповідником для KФopoз зазвичай обирають нейтральне World. перекладає російською:

Пифагор первый назвал Вселенную "космосом" по порядку, который ему присущ.

Слово, здається, просто залишене без перекладу. Насправді ж воно вже перекладене, тобто перенесене в знайомий усім нам контекст уживання, а саме в контекст космології, учення про світобудову, ледве не астрофізики. Тоді буде доречним говорити про "виникнення поняття "космос"", про "розвиток ідеї "космосу"". Тобто - про виникнення того самого поняття й розвиток тієї самої ідеї, яка - у розвинутому вигляді - представлена сучасною теорією Всесвіту. Хоча, якщо f xњv oXњv пєрюхр - це і є Всесвіт (з великої літери), то до чого тут грецьке слово "космос", що це за ідея ним виражена, у чому тут першість Піфагора й до чого той "порядок", через який Всесвіт названо космосом, - усе це залишається неясним.

Ось це і є "омонімія", оскільки "логос тес усіас", реальне означення космосу в сенсі новоєвропейської науки, не має, можна сказати, нічого спільного з тим, що називали космосом греки. Нескінченний, однорідний, ізотропний простір, в якому рухаються точкові центри сил, не кажучи вже про "всесвіт, що розширюється", не тільки не може бути "космосом" у давньогрецькому розумінні, але, навпаки, це гарний приклад повної акосмії, як могли би сказати греки. Сучасною космологією Всесвіт розуміється як скінченний чи нескінченний просторово-часовий континуум, в якому існують уся матерія й енергія Для наочності процитую доволі давній уже опис, що не може, утім, вважатися застарілим і нині:

"У цілому можна вважати твердо встановленою загальну картину еволюції, поєднувану назвою "теорія гарячого Всесвіту". Ця картина включає в себе ізотропне (тобто однакове в усіх напрямах), однорідне (однакове в усіх точках простору) розширення Всесвіту. Всесвіт заповнений матерією, в якій кількісно переважають фотони..." [Зельдович, Новіков 1975: 17].. Навіть якщо там наявний порядок (закони), то, за означенням суті справи (згідно з "логос тес усіас"), там не може бути жодної пєрюхр, нічого осяжно (нехай умоглядно) "всецілого", "усеохопного", але ж саме лєрюхр Пі- фагор, нібито, і назвав "космосом" Слово пєрюхн (за LS, "a containing, enclosing, compass, circumference") у фразі f xrцv цXmv пєріохл означає

охоплювальний кордон (цілого), це синонім офаіра - небесне склепіння. Див., наприклад, Епікурів лист до Піфокла (88, 5-7); вважаю показовим англійський переклад цього фрагмента: "A world [ксхгрос] is a circumscribed portion of heaven that contains stars, earth, and all visible things, the dissolution of which will bring about the annihilation of everything within it; it is separated from the unlimited and terminates at a boundary that is either rare or dense; it is either revolving or stationary; it has an outline that is either round or triangular or of any other shape" [Diogenes Laertius 2018: 523]. Ось цю "піднебесну", ніби вирізану з нескінченної сфери, власне, Піфагор і назввав "космосом", через властивий їй прекрасний лад..

Тож у Піфагора вперше виникає зовсім не наша ідея "космосу"-Всесвіту, це, мабуть, багато хто розуміє. Але чи розуміє читач власне термін грецької космології, що виникає в живій стихії грецької мови й у певній логіці розуміння? Сенс грецького слова космос набагато ближче передає слово косметика (косцрхікр xйxvp - мистецтво прикрашати), ніж, наприклад, слово світобудова.

Ще й покривало накинула зверху з богинь найясніша -

Гарне, тонке, новоткане, й біліло воно, наче сонце,

Пару красивих сандалій до ніг підв'язала блискучих.

А як прикрасами цими своє приоздобила тіло (пері хрої 0ркахо KФcpov),

Вийшла із спальні вона.

(Іл. XIV, 184-187; переклад Бориса Тена Ми цитуємо український переклад Іліади за [Гомер 2006].)

Перекладач природно відтворив тут KФcpoз словом "прикраса".

Отже, у фрагменті з Аетія сказано, що Піфагор, мовляв, першим назвав вбрання всього в цілому - небо - прикрасою через порядок (to^iз) у ньому.

Космос - оздоблення-ошатність-порядок - це (1) гарний вигляд улаштованого цілого; (2) вид, в якому кожне є впізнаваним в цілому, оскільки знаходиться на своєму місці й у свій час; вид, отже, не тільки гарний, але утворює необхідний "син-таксис" розуміння кожного сущого, інакше кажучи розумний вид або навіть вид самого розуму як такого, що існує.

Так підказує мова, її внутрішня семантика, яка корінням сягає міфу й розгортається в епосові, розсіяна в прагматиці повсякденного мовлення. Мова підказує й наштовхує на думку. У поетиці її внутрішніх форм, у метафориці, метоніміях, полісемії мова завжди вже мислить сама. Тут же, у живому мисленні мови, починається думка, яка хоче "дати собі логос - звіт", усвідомити саму себе, розібратися в хаосі мови й зібратись у космос ума. Філософський логос прагне перебудувати приватний дім свого світу і своєї мови на всезагальний - загальнозначущий - космос.

Таким є піфагорійсько-платонівський космос, і тепер ми з розумінням прочитаємо у "Філебі": ".. .сказати, що ум улаштовує все гідним видовища світового порядку - Сонця, місяця, зірок і усього колообігу небесного склепіння (tф 5є voыv navra фiaKocpdv aura фйуоа каі rqз фyeњз roщ KФcpou каі f|Xiou каі oeXqvqз каі аarйpњv каі nаaqз rqз лвріфорас; a^iov)...." (28c-e). Ум цього "космосу" - не пізнавач-експериментатор, який теоретично екстраполює свої місцеві спостереження на нескінченність, а ум-косметор, облаштовувач, що починає з образу цілого. Ум-косметор об-межовує, охоплює все як одне. Мислити цим умом значить давати лад, маючи на увазі одиницю цілого.

Розбиратися і збирати в почленоване ціле - це також сенс власне грецького "логосу" Серед перших значень дієслова Хєую (від якого Xфyoз) - збирати (хмиз, каміння), відбирати, розбирати. У німецькій - той же етимон у слові lesen (читати). Прорікання цього слова, прорі- кання, що витлумачує й мислить, разібране в есеї Гайдеґера [Heidegger 2000].. Ним визначається логіка утворення понять-означень. У горизонті онтологічного космосу, передбаченого заздалегідь умом-косметором, умоспоглядається те, що може бути зрозумілим (зрозуміти - це з'ясувати: як, де й коли кожному сущому краще бути в порядку всезагального космосу). Тут, в умоглядному космосі, перебувають ті істоти, які за допомогою логосу-означення іменуються поняттями-термінами.