Вольф і еклектицизм: від поняття відкритої система до систематичного інтелекту

Перехід від поняття системи до поняття систематичного розуму для Вольфа означав перехід від непослідовного до послідовного здійснення ідеї систематичного обґрунтування всіх видів знань. Систематичний розум, а не математичний, постає в нього вже як парадигма, на підставі якої здійснюється критична оцінка й синтез знань. Цим пояснюється його перехід від математичного до філософського обґрунтування логіки та її фактичне злиття з онтологією.

Ці зміни мали далекосяжні філософські й методологічні наслідки. Якщо в Декарта і Лока суб'єктом пізнання постає гносеологічний суб'єкт, а в Ляйбніца, як і в еклектицистів, - «наукова спільнота», то у Вольфа - систематичний розум. Цей систематичний розум виконує в нього не тільки евристичні, але й критичні та синтетичні функції. Він не просто експлікує приховані зв'язки речей, але і приводить їх у систему, яка вже не залежить ані від окремого суб'єкта, ані від людства взагалі. Це той ідеал знання, якого прагнув Ляйбніц і який він намагався здійснити, розробляючи формальну логіку й «загальну науку» у вузькому сенсі цього слова. Зробивши суб'єктом пізнання безособовий систематичний розум, Вольф, з одного боку, приписує тотальний характер цим прагненням до ясноти й достовірності пізнання, з іншого ж - наділяє суб'єкт пізнання принципово новим статусом. Це вже не реальний суб'єкт, можливості якого обмежені, а абстрактний суб'єкт, що створює можливу систему, яка слугує парадигмою достовірного знання й постає каноном, на підставі якого здійснюється критична оцінка будь-якого знання. Така ідеальна система може бути реалізована більшою чи меншою мірою. Цю можливість треба розуміти не в емпіристському, як щось позбавлене реального існування, а в нормативному сенсі, як вимогу розкладання знання до тих останніх підстав, з яких воно черпає свою достовірність. Вимога експлікації всіх неявних передумов знання отримує своє обґрунтування в меті, якою є досягнення максимальної ясноти й достовірності знання. «Навіть якби не було необхідності в такому розкладанні, - пише Вольф, - то й тоді він [систематичний розум - С. С.] був би впевнений, що міг би здійснитися. Цього достатньо і це таке ж [становище], як і те, за якого розкладання було би здійсненим фактично. Таким чином, що б не було запропоновано систематичному розумові для оцінки, він порівнює це зі системою, яку собі створив. Отже, він розглядає це з такою ж очевидністю, яку має система. Таким чином, він зберігає цю очевидність [evidentia] у процесі всього пізнання» [ibid.: 268 (§ 8)].

Хоча Вольф відверто вказує, що систему будує систематичний розум, він, усе ж, не заперечує, що реалізацією системи займається спільнота вчених. Але питання про те, наскільки можливо реалізувати зазначену мету, - це абсолютно інше питання, яке Вольф, як і Ляйбніц, не ігнорував і на яке давав досить критичну відповідь. Епістемології Ляйбніца й Вольфа орієнтувалися на науковий прогрес, хоча підстави прогресу та його характер у них розумілися по-різному. У питанні про причини прогресу Вольф, подібно до Декарта, орієнтувався на геометрію Евкліда, в якій з невеликого числа аксіом всі її теореми виводилися так, що очевидність аксіом гарантувала очевидність всієї системи істин. Математики, вважає Вольф, постійно просуваються вперед і зберігають очевидність і достовірність завдяки тому, що вони все в кінцевому рахунку зводять до начал Евкліда. Прикладові математиків мають, на його думку, слідувати також інші науки: вони повинні покласти собі в основу систему, яка складається з небагатьох і абсолютно загальних істин. Ці істини будуть тим яснішими, що вони ближчі до загальних понять. «Якщо для просування далі, - пише він, - припускають лише те, що виводиться згідно з надійними правилами висновування з тих принципів, які містить система, то ця система розширюватиметься завдяки постійному зростанню так, що об'єднаними зусиллям багатьох [учених], у кінцевому підсумку, виросте у великий будинок» [ibid.: 268 (§ 9)].

Науковий прогрес Вольф, як і багато його сучасників, розуміє як поступовий приріст знань. Але в нього науки прогресують не завдяки консенсусу вчених, як вважали емпіристи, а завдяки приписам розуму, якими керуються вчені. Із цим погодилися б не тільки раціоналісти, а й еклектицисти. Але, на відміну від них, у Вольфа йдеться про систематичний інтелект. Наявність наукової спільноти - необхідна, але не достатня передумова наукового прогресу. Для останнього необхідно, щоб у науковій спільноті сформувався систематичний інтелект. За Вольфом, «якщо формується систематичний інтелект, то прогрес у науках стає надійним, ми навіть гарантуємо, що система найпростіших засад [systema elementare], яка містить перші істини, не улягає помилкам» [ibid.: 269 (§ 10)].

Вольф, як і Ляйбніц, не відкидає можливості помилок, але ці помилки є, як правило, наслідком неуважності й легко можуть бути виправлені або тим, хто припустився їх, або іншими вченими, які уважніше дотримуються приписів систематичного інтелекту. Останній краще допомагає запобігти суперечностям, ніж еклектицистський інтелект, синонімом якого у Вольфа постає несистематичний інтелект. «Ті, хто мають систематичний інтелект, - пише Вольф, - зовсім легко уникають суперечностей, так що не може бути кращого рятівного засобу [remedium] проти них, окрім постійної ретельності, яку ми спрямовуємо на те, щоби зробити інтелект систематичним» [ibid.: 284 (§ 14)]. Систематичний інтелект - це ідеал, якого має прагнути вчений. Вольф указує на дві причини, через які ученим, що мають систематичне мислення, вдається уникнути суперечності: вони, по-перше, виводять усі положення зі своїх принципів, і, по-друге, не вдаються до положень, які суперечать принципам, навіть якщо ці положення знаходяться від принципів на великій відстані. «Позаяк наступні [положення] виводяться з попередніх у правильній послідовності, то, - пише Вольф, - вони не можуть суперечити принципам та одне одному» [ibid.].

Прикладом систематичного інтелекту для Вольфа є математичний інтелект (у цьому контексті тотожний розуму в широкому сенсі), тобто інтелект, який мають математики. Г оловна перевага систематичного розуму для нього - те, що учені, наділені систематичним розумом (тобто математики), здатні самостійно усувати свої помилки й виявлені суперечності. «Якщо трапиться так, - пише Вольф, - що вони в деякому питанні втратили увагу (що може статися з різних причин) і втрапили в суперечності, несумісні зі системою істин, якою вони володіють, то ці суперечності або помітять і усунуть інші, кому не бракує уважності, або вони самі в інший час, коли підійдуть до розв'язання питання з великою увагою, без сторонньої допомоги побачать суперечності й замінять помилкове [положення] на істинне або, коли істина не випливає більше з виявленої помилки, вони відкидають її і не включають в систему, щоб із одного абсурдного положення не випливало багато [так само абсурдних положень]» [ibid.].

На цю особливість математичного мислення вказував Ляйбніц. У цьому він бачив перевагу математики над філософією, таких можливостей позбавленою. Ляйбніц не вважав за можливе застосування такого методу самоконтролю у філософії, оскільки її висновки мали змістовий характер і формулювалися природною мовою, позбавленою однозначності, притаманної формальній мові математики. Його спроби побудувати універсальну формальну мову були частково спрямовані на досягнення однозначності у філософських міркуваннях, що не допускали перевірки досвідом. Вольф був добре знайомий із цими міркуваннями Ляйбніца, проте вважав, що всі філософські доведення можуть перевірятися так само, як математичні, якщо при цьому керуватися точно визначеними поняттями.

Його спроби обгрунтувати таку можливість показують, що він інакше розуміє перевірки в математиці, ніж Ляйбніц. Останній наголошував, що в математиці ми можемо використовувати різні методи доведення для одного й того ж. Натомість Вольф вважає, що перевірки математичних доказів полягають здебільшого в застосуванні загальних істин до окремих прикладів. Такого роду перевірки можливі й у філософії, «якщо те, що було доведене апріорі, підкріплюється спостереженнями апостеріорі» [ibid.: 280 (§ 12)]. Основне завдання експериментальної філософії, за Вольфом, полягає саме в тому, щоб апріорі дані пояснення природних речей, підтверджувати апостеріорі. Причому це стосується не тільки фізики, а й теології (як природної, так і об'явленої). Але щоби привести в систему всі інші науки, за Вольфом, ми повинні мати вже деяку базову систему, що виступала б як зразок, відповідно до якого слід будувати нові системи. «Таким чином, - робить висновок Вольф, - якщо в систему не вводиться те, що не було доведено з попереднього або - спостереженнями й експериментами, то ніщо не заважає отримати базову систему, вільну від помилок, як і все інше» [ibid.: 281 (§12)]. Згідно з Вольфом, братися за обгрунтування системи ми можемо лише тоді, коли базові положення пройшли перевірку, бо їхня достовірність тільки й може гарантувати достовірність усієї системи.

Той факт, що у Вольфа перевірці досвідом піддаються навіть положення базової системи, вказує на неповне усвідомлення філософом рефлексивного характеру нашого знання. Вольф уважав, багато в чому через свою орієнтацію на Евклідову геометрію, що шляхом аналізу ми можемо досягти елементів знання, доступних дослідній перевірці. Натомість Ляйбніц недвозначно наголошував, що будь який досвід узагалі й експеримент зокрема мають раціональні підстави, невисновувані з досвіду. Окрім того, він вимагав чітко розрізняти підтвердження й ілюстрацію: істини розуму можуть себе виявляти в досвіді, але досвід не в змозі їх підтвердити, отже і спростувати. Хоча істини факту є первинними в тому сенсі, що з них починається пізнання дійсності, Ляйбніц уважав, усе ж, що система метафізики не може на них базуватися й діставати через них своє обґрунтування. Адже задача метафізики - дати раціональний погляд на світ, у рамках якого істини факту отримують свою інтерпретацію. Однак Вольф був переконаний, що завдяки таким перевіркам і випробуванням для всієї системи гарантується яснота. Щоправда, Вольф розмежовує ясноту і очевидність (достовірність). Він стверджує: загальні істини зобов'язані своєю очевидністю доказам, що викликають згоду, своєю ж яснотою - прикладам, що й роблять їх наочними та постають як перевірки для них.

Хоча Вольф відштовхується від того поняття ясноти, яке дає Ляйбніц у статті «Про пізнання, істини та ідеї», він розуміє зазначене поняття відмінно від Ляйбніца. «Яснота, - пояснює він, - властива універсальним поняттям [notionibus universalibus] остільки, оскільки їх спостерігають [intuemur] у конкретних [речах]. Ті [властивості], які в розумі різняться й позначаються різними словами, у дійсності не можуть бути відокремлені від конкретних [речей], в яких вони існують, тож вони окремо існують поза словами і завдяки своїй наочній присутності [praesentia] проливають світло на слова, щоб ті не були порожні» [ibid.: 282 (§ 13)]. «Claritas nimirum notionibus universalibus inest, quatenus eas in singularibus intuemur: neque enim quae mente separantur distinctisque nominibus insigniuntur, a singularibus, in quibus existent, actu separari possunt, ut extra eadem sigillatim existant lucem verbis affusurae sua praesentia, ne sint inania». В оригіналі, як ми бачимо, Вольф не уточнює, чи йде мова про конкретні (singularibus) явища, ситуації або речі. Проте я включив у дужки «річ», оскільки це поняття (res, Ding) вживалося дуже широко, як предмет досвіду взагалі. З контексту видно, що мова йде про те, що є доступним спостереженню. У згаданій вище статті Ляйбніц називає поняття ясним, якщо з його допомогою можна розпізнати предмет, який пізнається. Але для нього поняття, як і ідеї, висловлюють, але не відображають свої предмети. Тому те, що розрізняється в поняттях, має розрізнятися й у предметах досвіду. Згідно з розмежуванням видів понять (знань), яке дає Ляйбніц, наочними є не тільки ясні, але й темні знання. Тим більше для нього не одне й те ж «бути ясними» і «слугувати перевіркою». Саме тому для Ляйбніца приклади можуть слугувати ілюстраціями істин, але не можуть використовуватися для їхньої перевірки. У цьому відношенні Вольф виявляє непослідовність, бо міркує як поміркований реаліст. У наведеній вище цитаті він явно підкреслює, що поняття відображають ті властивості, які притаманні самим конкретним речам, а не є продуктом суто словесних відмінностей, як стверджували номіналісти, і саме завдяки цьому вони наповнюються конкретним змістом.

Ідея базової системи достовірних істин, які повинні лежати в основі будь-якого пізнання дійсності, притаманна не тільки Ляйбніцеві (scientia generalis) і Й. Юнгові (scientia totalis), але й еклектицистам, які (особливо фізики) основне своє завдання бачили в акумулюванні всіх раніше отриманих достовірних знань, складанні з них енциклопедії та включенні їх у підручники у вигляді системи достовірних істин. Відмінність Ляйбніца і Юнґа від еклектицистів полягала в тому, що для обох перших зазначена система була системою раціональних істин, що лежать в основі будь-якого пізнання, включно із досвідним, і тому самі не підлягають перевірці досвідом. Натомість еклектицисти включали в базову систему як досвідні, так і раціональні істини. На перший погляд здається, що Вольф розуміє базову систему знання в дусі еклектицистів. Насправді ж він слідує за Ляйбніцем, який розрізняв «загальну науку» в широкому й вузькому сенсі. «Загальна наука» в широкому сенсі включала також істини факту, тоді як «загальна наука» у вузькому сенсі складалася лише з істин розуму. Вольф розрізняє, відповідно, «спеціальну метафізику» (metaphysica specialis), яка містить положення, що допускають досвідну перевірку, і загальну метафізику (metaphysica generalis), тобто онтологію, яка містить базові принципи всякого пізнання, а тому її принципи не допускають досвідної перевірки. Ернст Фольрат вважає, що поділ метафізики на загальну (Metaphysica generalis) і спеціальну (Metaphysica specialis) має два корені: філософську традицію шкільної метафізики XVII ст. і мислення Декарта [Vollrath 1962: 282]. Зокрема, ідея «універсальної математики» (Mathesis universalis), з її претензією розглядати суще як суще, тобто у своєму бутті, стало приводом для виокремлення «загальної метафізики» [ibid.]. Це припущення ставить під сумнів уже той факт, що розподіл метафізики на загальну і спеціальну, ми знаходимо вже у «Філософському лексиконі» Йоганеса Мікрелія, який визначав загальну метафізику як вчення про суще як суще, а «спеціальну метафізику» як вчення про окремі субстанції, відділені від будь-якої матерії [Micraelius 1653: 654]. Свій «революційний внесок» у метафізику Вольф бачить у тому, що тільки в нього всі положення базової системи, що розуміється у вузькому сенсі, випливають із єдиного принципу й, отже, справді постають як система.

Висновки