Кант і "пробудження" від раціоналістичного принципу достатньої підстави

Це автоматично бере під сумнів можливість ретроспективно нав'язати молодому Канту свідомий антиспінозизм як протест проти спроби обгрунтування практичної філософії спекулятивною. Ба більше, у «Пролегоменах» Кант чітко ідентифікує невдалі спроби доведення синтетичного «закону достатньої підстави» (авторів яких у КЧР не ідентифіковано) зі спробами Вольфа і Бавмгартена вивести цю синтетичну засаду із принципу несуперечності й не дає підстав для ототожнення не тільки із «сильною» версією ПДП Спінози, а й із максимами Лока, Декарта тощо (АА 4: 270). Треба визнати, що обидві обговорювані гіпотези суттєво недооцінюють вплив на Канта німецької шкільної метафізики Надто зважаючи на те, що ледь не єдиною підставою припускати, ніби Кант упізнав у примітці

Ј12.29(d) імпліцитну атаку на спінозистський ПДП, є не менш сміливе припущення Андерсона, що Кант нібито запозичує спростування онтологічного аргументу в «Єдиному можливому об-ґрунтуванні» з Ј12.28, а отже, уважно досліджував ці фрагменти (р. 121)., хоча його концептуальний словник і реальна еволюція аргументів від «Нового висвітлення» до «Єдиного можливого обгрунтування» і «Негативних величин» свідчить про домінування цієї традиції у визначенні проблематики цих ранніх текстів.

Генрих, наприклад, свого часу блискуче дослідив виникнення Кантового поділу на синтетичні і аналітичні судження в період 1762-1763 як реакцію на панівні теорії пізнання в німецькій шкільній філософії, зокрема, у працях Вольфа і Крузія [Henrich, 1967]. Так, у Крузія виникає розрізнення формальних і матеріальних принципів: останні слугують первинним джерелом змісту думки й матеріальними правилами умовисновку для суджень, що не випливають одне з одного безпосередньо. Водночас, у «Мареннях духовидця» 1765 року, схожих за легким, дещо іронічним тоном і манерою аргументації на славнозвісний стиль Г'юма, Кант уже висуває тезу, що каузальний зв'язок неможливо раціонально помислити, і він даний нам лише завдяки регулярностям досвіду. Хоча буквальне цитування Г'юма (AA 2: 370) про неможливість раціонально осягнути каузальний зв'язок навіть на прикладі власної волі переконливо пов'язує цей текст із впливом Г'юма Ј7.11 [Hume 2007: 61]., це не заважає, наприклад, Беку так само приписувати Кантів скептицизм самостійному дослідженню і відносити «переривання догматичного сну» до 1770-1772 рр. [Beck 1978: 115].

Окрім того, Андерсон чітко пов'язує «пробудження» від ПДП з критикою саме онтологічного аргументу в «Дослідженні» (особливо Ј12.28) і навіть сміливо припускає, що саме примітка Ј12.29(d) напровадила Канта на думку про залежність космологічного аргументу від онтологічного (p. 149, прим.). Ця відома «критична» теза вперше з'являється в «Єдиному можливому обгрунтуванні» (1763), що, на перший погляд, свідчить на користь гіпотези про «раннє» пробудження. Втім, в тому ж таки місці Кант експліцитно наголошує, що спростування космологічного аргументу («доведення з емпіричних понять») не залежить від суперечливого статусу ПДП, а лише від чинності «картезіанського доведення» (онтологічного), підваженого в першій частині (АА 2:158). Отже, і тут Андерсон впадає в суперечність: або Канта «пробудили» антитеологічні аргументи Г'юма, або імпліцитна критика ПДП, але аж ніяк не те й інше водночас.

Якщо Андерсон і має рацію, що пробудження Г'юмом полягало в критиці раціоналістичного ПДП і трансцендентного пізнання, то в термінології Канта це дорівнює усвідомленню, що не тільки іманентна каузальна максима, а й пов'язання зумовленого з Безумовним є синтетичним, що аж ніяк не відбито в текстах 1762-1763 років, хоча Кант, авжеж, був уже обізнаний з перекладом Зульцера. Інакше неможливо зрозуміти, який «інший напрям» отримали від цієї зауваги Кантові дослідження.

Коли Андерсон підважує «анахронічну» інтерпретацію Кемп-Сміта, так само й коли Бем приписує Кантовому дослідженню практичний інтерес у спростуванні спінозизму, вони йдуть за логікою, яку Кант остаточно накинув своєму аргументу в теоретичній і практичній філософії вже після публікації КПР. У своєму прагненні віддати належне історичному контексту й актуальності теологічної проблематики, Андерсон не припускає, що Канту після першого ознайомлення з філософією Г'юма не могло навіть спасти на думку серйозно сприймати її антитеологічні конотації. Мав Г'юм вирішальний вплив на формулювання поділу на синтетичні і аналітичні судження (Кант згадує в цьому контексті Лока (АА 4: 270), але не Г'юма) чи ні, Кемп-Сміт правий в тому, що хронологічно дослідження іманентного каузального зв'язку передують скептицизму щодо трансцендентного вжитку ПДП.

Г'юм, ПДП і антиномія

Найслабшим місцем аргументу Андерсона залишається, утім, хронологічний і арґументативний зв'язок пробудження від раціоналістичного ПДП та антиномії, адже, як ми бачили, їх аж ніяк не можна пов'язати з одним моментом розвитку. І сам Андерсон, з одного боку, натякає, що уважне читання «Досліджень» протягом багатьох років Існують свідчення в конспектах 1755-1756 рр, що Г'юм уже тоді був для Канта дуже важливим. як критики саме раціональної теології у формі максими ex nihilo, nihil fit могло відразу наштовхнути Канта на антиномічну проблематику, принаймні в зародку, з іншого, залишає місце для пропозиції Фалькенштайна (на підставі рефлексії 5116), що «переривання догматичної дрімоти» («Передмова») і остаточне «пробудження» (лист до Ґарве) від неї відповідають двом різним етапам Кантового філософського розвитку [Falkstein 1995: 69-71].

Найсильнішим свідченням на користь ототожнення пробудження від ПДП і пробудження антиномією для Андерсона є символічна згадка Епікура у зв'язку з третьою антиномією. Наприкінці першого розділу він цитує А 744/В 772, де Кант нібито стверджує, що критика теології слугує лише для оприявнення певної антиномії розуму. Немає, утім, підстав пов'язувати цю заувагу з критикою конкретно теології, а не трансцендентальної позірності в цілому, надто коли вже в наступному реченні він пише, що ця суперечність культивує антиномію шляхом розглядання свого предмету з двох боків (як явища і як речі самої по собі), що у випадку теологічної проблеми у вузькому Кантовому розумінні є неможливим (А 741/В 769). Інтерпретація фрагмента А 757/В 785 також невиправдано обмежує питання метафізики, щодо яких ми повинні визнати наше принципове незнання, до питань теології (р. 68). Аль-Азм, на якого посилається Андерсон, навпаки, наголошує на принциповій відмінності космологічної проблематики «Антиномії» від теологічної проблематики «Ідеалу чистого розуму» й застерігає від нав'язування теологічних конотацій, зокрема, у випадку четвертої антиномії [Al- Azm 1972: 114-121]. Хоча він має на це свої причини (його реконструкція антиномії із листування Ляйбніца-Кларка виключає теологічну інтерпретацію), Кант неодноразово дає підстави тлумачити ці аргументи як формально й змістово відмінні. Метафора «дрімоти» також виникає в «Пролегоменах» і КЧР у зв'язку з космологічною, а не теологічною проблематикою АА 4: 338, B 434..

Власне, у КПР Кант справді пов'язує діалектику чистого розуму загалом і, головне, антиномію не тільки чистого, а й практичного розуму із застосуванням ПДП (того, що він називає найвищим принципом, а саме вимоги розуму шукати абсолютну тотальність ряду умов) [АА 5:107], і в тому місці називає її «найблаготворнішим заблудом» (wohltдtigste Verirrung), що, урешті, змушує нас шукати розв'язання конфліктів і спекулятивної, і практичної філософії (це перегукується з «пробудженням»). Утім, це ніяк не свідчить про еволюцію цього зв'язку, надто з огляду на часовий маркер «урешті» (zuletzt), що передбачає тривалий проміжок пошуків. Саме тут суттєву роль відіграла б історична розвідка і розрізнення пізніх і ранніх перспектив Канта: 1) у якому значенні Кант використовує поняття «антиномія» в листі до Ґарве? 2) чи можна говорити про Кантове радикальне розрізнення доказів у космології і теології до 1770-х? 3) як наслідок, чи свідчать паралельні згадки пробудження в «Передмові» й у листі до Ґарве про один часовий проміжок, зв'язок із Г'юмом (чи навіть одним єдиним його аргументом)? Манфред Кюн звертає увагу на важливу обставину: антиномія стала антиномією чистого розуму лише в другій половині «мовчазного десятиліття», а до того Канту йшлося про суперечливе зіткнення принципів різних спроможностей людського ума (Gemьt), зокрема, розуму і чуттєвості [Kuehn 1983b: 27-28]. У відомій статті Гінске розрізняє три значення терміна «антиномія» впродовж його еволюції: 1) у 1755-1756 рр. можна говорити про антиномічну проблематику й «антиномії» в множині як суперечності між двома однаково достовірними твердженнями, що підлягають узгодженню; 2) після «Дисертації» 1770 р. Канту йдеться про суперечності між різними законами розсуду й чуттєвості; 3) лише в текстах критичного етапу можна говорити про антиномію чистого розуму у звичному сенсі [Hinske 1965: 491-494]. Та позаяк у листі до Ґарве Кант свідомо перераховує чотири випадки антиномії як вони постають в «Критиці», можна з імовірністю виключити можливість пробудження до 1770 р.

А втім, з огляду на гіпотезу Андерсона про ПДП, цікавішим є виклад антиномії Кантом у «Лекціях про філософську енциклопедію», що їх Кюн датує приблизно 1775 роком [Kuehn 1983а]. Її сформульовано в контексті проблеми каузальності: «Я кажу, що все, що виникає, мусить виникати з чогось, що також виникає: отже, з цього мусить випливати, що першого початку немає. Однак, тепер знову ясно, що в низці підпорядкованих пізнань повинен бути початок. Ці два положення однаково ясні й, тим не менш, суперечать собі» [Kant 1961: 59]. На початку фрагменту Кант полемізує із «новочасним англійцем», який вважає, що всі принципи людського знання закладені в здоровому глузді. Можна припустити, що він має на увазі Біті (який, згідно з "Пролегоменами", абсолютно хибно зрозумів «проблему Г'юма»), адже переклад його «Есею» 1772 року Кант, мабуть, у той час досліджував. Тобто раціоналістичний ПДП може бути спільним знаменником аргументу з «Передмови» й антиномії, але свідчить про різні етапи Кантової філософії.

Висновки

Загалом, ПДП, витлумачений як найвищий принцип розуму, є спільним знаменником усіх аргументів у «Трансцендентальній діалектиці» і справді експлікує зв'язок між неминучими суперечностями розуму зі самим собою і необмеженим застосуванням максими давніх ex nihilo nihil fit, яке Г'юм критикував у «Дослідженні». Ще менше сумнівів викликає те, що саме антиномія в якійсь із її історичних форм уперше наштовхнула Канта на узагальнення діалектичної проблематики і формулювання найвищого принципу людського розуму як джерела всієї трансцендентальної видимості. І все ж, це не дає підстав хронологічно ототожнювати перше пробудження від ПДП і пробудження антиномією. З огляду на розвиток Кантового аргументу, пробудження критикою ПДП (у його спінозистській формі чи в контексті німецької шкільної філософії) могло відбутися не раніше, ніж напередодні публікації 1765 року «Марень .духовидця», хоча не можна заперечувати, що Кант був обізнаний з Г'юмом задовго до цього. Згадка про Г'юма у КПР, утім, суперечить навіть цьому хиткому припущенню. Навіть якщо припустити, що спростування раціоналістського ПДП і розв'язання парадоксів, пов'язаних із його позадосвідним ужитком, можна приписати ранньому Канту як остаточну мету його філософських досліджень, ми змушені будемо відмовитися від хронологічної гіпотези Андерсона і зсунути акцент із теологічної проблеми на космологічну.

Найвірогіднішим нам видається припущення про два кроки пробудження, перший з яких передбачав обізнаність із Г'юмовою «цензурою розуму» (у тому числі з критикою поняття причини й запереченням надчуттєвого застосування ПДП), а другий, завдяки формулюванню й узагальненню антиномічної проблематики, привів, урешті, Канта до усвідомлення необхідності зрілої критики чистого розуму a priori й із принципів, зокрема, критики вимоги чистого спекулятивного розуму відповідно до ПДП дошукуватися Безумовного для ряду умов. Хай там як, ПДП справді червоною ниткою проходить крізь Кантову філософію, а дослідження Андерсона й Бема повинні спонукати до повноцінної історичної розвідки й, можливо, альтернативної реконструкції Кантової Entwicklungsgeschichte та центрального питання про можливість синтетичних суджень a priori винятково на підставі читання Кантом Г'юма. Тоді як сподівання пов'язати провідну роль ПДП із постаттю Спінози, імовірно, доведеться відкинути.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Кант, І. (2018). Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука. (Ред. і Пер. В. Терлецький). Харків: Фоліо.

Al-Azm, S. J. (1972). The Origins of Kant's Arguments in the Antinomies. Oxford: Clarendon Press.

Anderson, A. (2020). Kant, Hume and the Interruption of Dogmatic Slumber. New York: OUP. https://doi.org/10.1093/oso/9780190096748.001.00Q1

Bayle, P. (1697). Dictionaire historique et critique, tome second, seconde Partie: P-Z. Rotterdam: chez Reinier Leers.

Beck, L. W. (1978). A Prussian Hume and a Scottish Kant. Essays on Kant and Hume. (pp. 111129). London: YUP.

Boehm, O. (2015). Kant's Critique of Spinoza. New York: OUP. https://doi.org/10.1093/acprof:oso/ 9780199354801.001.0001

Boehm, O. (2016). The Principle of Sufficient Reason, the Ontological Argument and the Is/Ought Distinction. European Journal of Philosophy, 24(3), 1-24. https://doi.org/10.1111/eiop.12130 Boer, K. de. (2019). Kant's Response to Hume's Critique of Pure Reason. Archiv Fьr Geschichte Der Philosophie, 101(3), 376-406. https://doi.org/10.1515/agph-2019-3003 Falkenstein, L. (1995). The Great Light of 1769 - A Humeian Awakening? Comments on Lothar Kreimendahl's Account of Hume's Influence on Kant. Archiv fьr Geschichte der Philosophie, 77(1), 63-79.

Henrich, D. (1965). Ьber Kants Entwicklungsgeschichte. Philosophische Rundschau, 13(3-4), 252-263. Henrich, D. (1967). Kants Denken 1762-63: Ьber den Ursprung der Unterscheidung analytischer und synthetischer Urteile. Studien zu Kants philosophischer Entwicklung. Hildesheim: Georg Olms, 7-36. Hinske, N. (1965). Kants Begriff der Antinomie und die Etappen seiner Ausarbeitung. Kant-Studien, 56(3-4), 485-496. https://doi.org/10.1515/kant.1965.56.3-4.485 Hume, D. (2007). An Enquiry Concerning Human Understanding And Other Writings (Buckle S., Ed.). Cambridge: CUP.

Jacobi, F. (1998). Schriften zum Spinozastreit. Hamburg: Felix Meiner Verlag. https://doi.org/ 10.28937/978-3-7873-3373-8

Kant, I. (1961). Vorlesungen ьber Philosophische Enzyklopдdie. Berlin: Akademie-Verlag.

Kant, I. (1998). Kritik der reinen Vernunft. Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-2112-4 Kant, I. (2001). Prolegomena zu einer jeden kьnftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten kцnnen. Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-2114-8 Kant, I. (2015). Der einzig mцgliche Beweisgrund zu einer Demonstration des Daseins Gottes.

Hamburg: Felix Meiner Verlag. http://doi.org/10.28937/978-3-7873-2183-4 Kemp-Smith, N. (2003). A Commentary to Kant's `Critique of Pure Reason'. New York: Palgrave Macmillan. https://doi.org/10.1057/9780230595965 Kreimendahl, L. (2015). Eine neue Hypothese zu Kants frьher philosophische Entwicklung? Erwiderung auf Wolfgang Kienzler. Zeitschrift fьr philosophische Forschung 69(1), 43-60. https://doi.org/10.3196/004433015814697861

Kreines, J. (2008). Metaphysics without Pre-Critical Monism: Hegel on Lower-Level Natural Kinds and the Structure of Reality. Bulletin of the Hegel Society of Great Britain 29(1-2), 48-70. https://doi.org/10.1017/S026352320000077X

Kuehn, M. (1983a). Dating Kant's «Vorlesungen ьber Philosophische Enzyklopдdie«. Kant-Studien, 74(3), 302-313. https://doi.org/10.1515/kant.1983.74.3.302 Kuehn, M. (1983b). Hume's Antinomies. Hume Studies, 9(1), 25-45. https://doi.org/10.1353/ hms.2011.0520

Kuehn, M. (1983c). Kant's Conception of Hume's Problem. JournalofHistory ofPhilosophy, 21(2), 175-183. https://doi.org/10.1353/hph.1983.0051

Longuenesse, B. (2001). Kant's Deconstruction of the Principle of Sufficient Reason. The Harvard Review ofPhilosophy 9(1), 67-87. https://doi.org/10.5840/harvardreview2001917 Reid, T. (1782). Thomas Reid's, DD. Lehrer der Moral auf der Universitдt zu Glasgow, Untersuchung ьber den menschlichen Geist: nach den Grundsдtzen des gemeinen Menschenverstandes. Leipzig: Schwickert.

Spinoza, B. (1999). Ethik in geometrischer Ordnung dargestellt. (W. Bartuschat, Hrsg.). Hamburg: Meiner. Watkins, E. (2004). Kant and the Metaphysics of Causality. Cambridge: CUP. https://doi.org/ 10.1017/CBO9780511614217

REFERENCES

Al-Azm, S. J. (1972). The Origins of Kant's Arguments in the Antinomies. Oxford: Clarendon Press. Anderson, A. (2020). Kant, Hume and the Interruption of Dogmatic Slumber. New York: OUP.

https://doi.org/10.1093/oso/9780190096748.001.0001 Bayle, P. (1697). Dictionaire historique et critique, tome second, seconde Partie: P-Z. Rotterdam: chez Reinier Leers.

Beck, L. W. (1978). A Prussian Hume and a Scottish Kant. Essays on Kant and Hume. (pp. 111129). London: YUP.

Boehm, O. (2015). Kant's Critique of Spinoza. New York: OUP. https://doi.Org/10.1093/acprof:oso/ 9780199354801.001.0001

Boehm, O. (2016). The Principle of Sufficient Reason, the Ontological Argument and the Is/Ought Distinction. European Journal ofPhilosophy, 24(3), 1-24. https://doi.org/10.1111/eiop.12130 Boer, K. de. (2019). Kant's Response to Hume's Critique of Pure Reason. Archiv Fьr Geschichte Der Philosophie, 101(3), 376-406. https://doi.org/10.1515/agph-2019-3003 Falkenstein, L. (1995). The Great Light of 1769 - A Humeian Awakening? Comments on Lothar Kreimendahl's Account of Hume's Influence on Kant. Archiv fьr Geschichte der Philosophie, 77(1), 63-79.

Henrich, D. (1965). Ьber Kants Entwicklungsgeschichte. Philosophische Rundschau, 13(3-4), 252-263. Henrich, D. (1967). Kants Denken 1762-63: Ьber den Ursprung der Unterscheidung analytischer und synthetischer Urteile. Studien zu Kants philosophischer Entwicklung. Hildesheim: Georg Olms, 7-36. Hinske, N. (1965). Kants Begriff der Antinomie und die Etappen seiner Ausarbeitung. Kant-Studien, 56(3-4), 485-496. https://doi.org/10.1515/kant. 1965.56.3-4.485 Hume, D. (2007). An Enquiry Concerning Human Understanding And Other Writings (Buckle S., Ed.). Cambridge: CUP.

Jacobi, F. (1998). Schriften zum Spinozastreit. Hamburg: Felix Meiner Verlag. https://doi.org/ 10.28937/978-3-7873-3373-8

Kant, I. (1961). Vorlesungen ьber Philosophische Enzyklopдdie. Berlin: Akademie-Verlag.

Kant, I. (1998). Kritik der reinen Vernunft. Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-2112-4 Kant, I. (2001). Prolegomena zu einer jeden kьnftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten kцnnen. Hamburg: Meiner. https://doi.org/10.28937/978-3-7873-2114-8 Kant, I. (2015). Der einzig mцgliche Beweisgrund zu einer Demonstration des Daseins Gottes.

Hamburg: Felix Meiner Verlag. http://doi.org/10.28937/978-3-7873-2183-4 Kant, I. (2018). Prolegomena to Any Future Metaphysics That Will Be Able to Present Itself as a Science. [In Ukrainian]. (Ed. & Trans. V. Terletsky). Kharkiv: Folio.

Kemp-Smith, N. (2003). A Commentary to Kant's `Critique of Pure Reason'. New York: Palgrave Macmillan. https://doi.org/10.1057/9780230595965 Kreimendahl, L. (2015). Eine neue Hypothese zu Kants frьher philosophische Entwicklung? Erwiderung auf Wolfgang Kienzler. Zeitschrift fьr philosophische Forschung 69(1), 43-60. https://doi.org/10.3196/004433015814697861

Kreines, J. (2008). Metaphysics without Pre-Critical Monism: Hegel on Lower-Level Natural Kinds and the Structure of Reality. Bulletin of the Hegel Society of Great Britain 29(1-2), 48-70. https://doi.org/10.1017/S026352320000077X

Kuehn, M. (1983a). Dating Kant's «Vorlesungen ьber Philosophische Enzyklopдdie«. Kant-Studien, 74(3), 302-313. https://doi.org/10.1515/kant.1983.74.3.302 Kuehn, M. (1983b). Hume's Antinomies. Hume Studies, 9(1), 25-45. https://doi.org/10.1353/ hms.2011.0520

Kuehn, M. (1983c). Kant's Conception of Hume's Problem. Journal of History ofPhilosophy, 21(2), 175-183. https://doi.org/10.1353/hph.1983.0051

Longuenesse, B. (2001). Kant's Deconstruction of the Principle of Sufficient Reason. The Harvard Review ofPhilosophy 9(1), 67-87. https://doi.org/10.5840/harvardreview2001917 Reid, T. (1782). Thomas Reid's, DD. Lehrer der Moral auf der Universitдt zu Glasgow, Untersuchung ьber den menschlichen Geist: nach den Grundsдtzen des gemeinen Menschenverstandes. Leipzig: Schwickert.

Spinoza, B. (1999). Ethik in geometrischer Ordnung dargestellt. (W. Bartuschat, Hrsg.). Hamburg: Meiner. Watkins, E. (2004). Kant and the Metaphysics of Causality. Cambridge: CUP.

https://doi.org/10.1017/CBO9780511614217