Суб'єктно-діяльнісний підхід С.Л. Рубінштейна: неокантіанство і марксизм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУБ'ЄКТНО-ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД С.Л. РУБІНШТЕЙНА: НЕОКАНТІАНСТВО І МАРКСИЗМ

Марина ГУСЕЛЬЦЕВА

Анотація

ГУСЕЛЬЦЕВА Марина Сергіївна.

Суб'єктно-діяльнісний підхід С.Л. Рубінштейна: неокантіанство і марксизм.

Сторінки історії радянської психології нерідко містять лакуни, зумовлені як неповнотою чи недоступністю джерел, так і ідеологічними спотвореннями сприйняття та інтерпретації подій епохи тоталітаризму. Історико-психологічні реконструкції, наснажені в наші дні архівними і ревізіоністськими поворотами, а також методологією латентних змін, пропонують інші інтерпретаційні моделі, котрі, з одного боку, долають усталені міфологеми, з іншого виявляють складну, суперечливу й неоднозначну картину розвитку соціо-гуманітарного знання першої половини XX ст. Під впливом глобалізації і транснаціональних дослідницьких проектів сучасна історіографія так чи інакше оновлює методологічний інструментарій, звертається до поліпарадигмальності і трансдисциплінарності, намагається переходити від лінійних схем інтерпретації до конструкцій, котрі охоплюють, поряд з канонічними, маргінальні та неочевидні наративи і дискурси. У форматі нової інтерпретаційної моделі, що враховує історіографічні матеріали суміжних наук і приховані течії радянської культури, в інтелектуальній біографії С.Л. Рубінштейна виділені для аналізу три методологічні віхи: неокантіанський, марксистський, антропологічний (екзистенційний) періоди його наукової творчості. Підкреслюється, що радянська історіографія практично не залишала сумнівів щодо марксистських підстав суб'єктно-діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна, проте інші інтерпретаційні моделі не тільки занурюють історію психології в контексти епістемо-логічних поворотів соціогуманітарного знання XX століття, а й проблематизують сформовані уявлення, ставлять їх під сумнів. Серед таких проблематизацій постає проблема осмислення неокантіанських і марксистських передумов учення С.Л. Рубінштейна. Стверджується, що принцип творчої самодіяльності, уявлення про саморозвиток та індивідуалізацію суб'єкта, проблеми етики та цінностей як внутрішніх орієнтирів розвитку людини оприявнюють латентне неокантіанство в інтелектуальній біографії цього відомого вітчизняного мислителя.

Ключові слова: методологія, історіографія, неокантіанство, марксизм, людина і світ, етика, принцип творчої самодіяльності.

Annotation

Marina GUSELTSEVA.

Pages history Soviet psychology often contain gaps, which are due to incomplete or inaccessible sources as well as to ideological distortions pеrception and interpretation events epoch totalitarianism. Historical-psychological reconstructions, inspired these days archival and revisionist turns, as well as methodology latent change, offer other interpretative models, on one hand, overcoming established mythologems, and on other, revealing а complex, contradictory and ambiguous picture development sociohumanitarian knowledge first half 20^th sentury. Under influence globalization and transnational research projects, contemporary Russian historiography in one way or another updates its methodological tools, turns to polyparadigmatics and transdisciplinarity, and shifts from linear interpretative schemes to constructions that include marginal and non-obvious narratives and discourses along with canonical ones. In light new interpretive model, which takes into асcount historio-graphical materials related sciences as well as hidden currents Soviet culture, three methodological milestones are singled for analysis in S.L. Rubinstein's intellectual biography: neo-Kantian, Marxist, and anthropological (existential) pеriods scientific work. It is emphasized that Soviet historiography left almost no doubts concerning Marxist foundations S.L. Rubinstein's subjectivе-асtivity аpproach, but other models interpretation not only immerse Russian psychology in context epistemological twists and turns in socio-humanitarian knowledge 20th sentury, but also problematize established ideas and call them into question. Among such problematizations is а comprehension neo-Kantian and Marxist premises S.L. Rubinstein's doctrine. It is stated that principle creative activity, notion self-development and individuation subject, problem ethics and values as internal guidelines human development represent latent neo-Kantianism in intellectual biography scientist.

Key words: methodology, historiography, neo-Kantianism, Marxism, man and world, ethics, principle creative activity.

Постановка проблеми

Сторінки вітчизняної історії психології XX століття нерідко містять лакуни, зумовлені як неповнотою чи недоступністю джерел, так і ідеологічними спотвореннями сприйняття та інтерпретації подій епохи тоталітаризму. Історико-психологічні реконструкції, наснажені в наші дні архівними і ревізіоністськими поворотами, а також методологією латентних змін, пропонують інші інтерпретаційні моделі, з одного боку, ті, що долають усталені міфологеми, з іншою ті, що виявляють складну, суперечливу й неоднозначну картину розвитку соціогуманітарного знання першої половини вказаного століття. Під впливом глобалізації і транснаціональних дослідницьких проектів сучасна історіографія так чи інакше обновляє методологічний інструментарій, звертається до поліпарадигмальності і трансдисциплінарності, переходить від лінійних схем інтерпретації до конструкцій, що охоплюють, разом з канонічними, маргінальні й неочевидні наративи і дискурси. У форматі нової інтерпретаційної моделі, що враховує історіографічні матеріали суміжних наук, а також прихований перебіг радянської культури, в інтелектуальній біографії Сергія Леонідовича Рубінштейна (1889-1960) виокремлені для аналізу три методологічні віхи: неокантіанський, марксистський, антропологічний (екзистенційний) періоди наукової творчості. Неокантіанство і марксизм розглядаються у статті як передумови суб'єктно-діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна.

Актуальність дослідження спричинена тим, що радянська історіографія практично не залишала сумнівів щодо марксистських підстав створюваного в ту епоху психологічного знання, проте в наші дні нові інтерпретаційні моделі занурюють історію психології в загальні контексти розвитку соціогуманітарних наук й тому проблематизують усталені уявлення, принаймні ставлять їх під питання. Одна з таких проблематизацій осмислення неокантіанських і марксистських передумов учення С.Л. Рубінштейна.

Метою статті є ревізія філософсько-методологічних передумов суб'єктно-діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна, критичний аналіз його неокантіанських і марксистських основоположень.

Засадничі положення. Архівні і ревізіоністські повороти рубежу XIX-XXI століть, методологія латентних змін принесли в історію психології інші інтерпретаційні моделі і нові матеріали зі сфери соціогуманітарного пізнання. В лоні інтерпретаційної моделі, що враховує архівні знахідки суміжних наук, а також неявний і латентний перебіг радянської культури, інтелектуальна біографія С.Л. Рубінштейна розкривається в аналізі зміни методологічних віх: неокантіанський, марксистський, антропологічний (екзистенційний) періоди наукової діяльності. Творчий шлях цього відомого мислителя-психолога розглядається в перспективі руху-поступу від неокантіанства до марксизму, надалі подолання марксизму в завершальній праці «Людина і світ». Якщо в ранній роботі «Принцип творчої самодіяльності» (1922) С.Л. Рубінштейн вийшов за межі неокантіанства, «Проблеми психології в працях Карла Маркса» (1934) стали його програмою марксистської психології, то книга «Людина і світ» (1973) з'явилася не просто критикою методологічних обмежень марксизму, але і реалізацією оригінального суб'єктно-діяльнісного підходу, до того ж приховано уміщуваній передумови екзистенційно-антропологічного повороту в психології. Сприйняття С.Л. Рубінштейном марксизму було зумовлене неокантіанською інтелектуальною традицією, котра дозволила виявити в марксизмі такі недоліки, як перебільшення ролі соціального середовища на шкоду, з одного боку, чинникам природи і спадковості, з іншою індивідуальному розвитку суб'єкта і свободі особистішого вибору. Неокантіанська інтелектуальна традиція визначила значущість психологічної самодетермінації та активної ролі суб'єкта у перетворенні самого себе і навколишньої дійсності, пріоритетність етичного вибору особистості перед впливом колективів і тиском суспільства, а також особливе трактування цінностей і культури у розвитку людини. Критична реорганізація С.Л. Рубінштейном неокантіанської традиції знайшла оприявнення у принципі творчої самодіяльності, принципі суб'єктності, підвищеному інтересі до проблем етики, зумовила відношення до марксизму як до всього лише одного з філософських учень у контексті німецького інтелектуального узвичаєння. Стверджуємо, що принцип творчої самодіяльності, уявлення про саморозвиток та індивідуалізацію суб'єкта, проблеми етики і цінностей як внутрішніх орієнтирів розвитку людини становлять латентне неокантіанство в інтелектуальній біографії цього талановитого вченого.

Аналіз епістемологічних досліджень. ВивченняАвторка висловлює вдячність Антону Ясницькому за плідне обговорення цієї теми і за рекомендацію низки джерел, що розглядають вплив неокантіанства на інтелектуальну біографію С.Л. Рубінштейна. філософсько-методологічних передумов суб'єктно-діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна здійснено в рамках методології латентних змін, що розробляється автором (див. [10 - 13]). Раніше нами було показано, що навіть у тоталітарному контексті радянської психології розвивалися ідеї та концепції, які приховано виходили за межі офіційної ідеології: принцип творчої самодіяльності, що упріоритетнює ініціативу суб'єкта (С.Л. Рубінштейн); уявлення про індивідуалізацію завдяки руху до універсальних загальнолюдських цінностей культури (М.М. Рубінштейн), теорія вчинку (В.А. Роменець) та ін. [10; 11]. Український теоретик та історик психології В.А. Роменець у цьому списку яскравий приклад латентного розвитку самобутніх концепцій усупереч тиску радянської ідеології [13].

Дана стаття спирається як на фундаментальні роботи, присвячені вивченню різних періодів творчості С.Л. Рубінштейна [ 1; 2; 25; 31; 41; 44; 49; 54], так і на сучасних дослідженнях, які розвивають ідеї архівного і ревізіоністського поворотів, що пропонують нові інтерпретаційні моделі історії радянської психології [3; 4; 47; 46; 55]. При цьому до недавнього часу якнайменше вивченим в історії психології був найбільш раніший неокантіанський період його творчості [14; 19; 42].

Виклад основного матеріалу дослідження

У російській історіографії виділяють «допсихологічний» і два суто «психологічні» періоди наукової творчості Сергія Рубінштейна: одеський (1920-1930), ленінградський (1930-1940), московський (1940-1950) [ 2; 41; 42; 44]. Проте нові інтерпретаційні моделі розвитку науки в авторитарних системах [3; 4; 10; 11; 45; 46; 48; 54; 55] дають змогу поглянути на його інтелектуальну біографію під іншим кутом, а також переосмислити питання про неокантіанські і / або марксистські джерела суб'єктно-діяльнішого Підходу.

Вельми значущу роль в сучасній інтерпретації інтелектуальної біографії С.Л. Рубінштейна відіграють не тільки аналіз класичних праць і спогадів його сучасників, а й неупереджені зарубіжні дослідження [49; 51], а також архівні знахідки представників суміжних наук [14-19].

Неокантіанська школа думки

Фундаментальну філософську освіту С.Л. Рубінштейн отримав у неокантіанській школі думки. В скрупульозному дослідженні Т. Пейна [49], разом із ключовими віхами інтелектуальної біографії Рубінштейна, міститься заслуговуюча уваги ремарка, що стосується ролі неокантіанства у його творчій еволюції. Подамо її повністю: «У роки, що передували безпосередньо Першій світовій війні, Марбург був одним із двох великих центрів неокантіанської філософії, яка на той час так панувала на німецькій філософській сцені, що її називали філософія школи. Найвідомішими представниками Марбурзької школи були Герман Коген (1842-1918), її засновник, який займався філософією на кафедрі в Марбурзі з 1879 року до самої смерті, та його учень і наступник Пауль Наторп (1884-1924). Ідеї цих людей мали мати вирішальний вплив на інтелектуальний розвиток Рубінштейна. Від них він успадкував цікавість до методології та інтерес до проблемних відносин між думкою та буттям. Саме в цих двох напрямках згодом Рубінштейн зробив найважливіший внесок у радянську філософію. Інтерес Рубінштейна до методу проблем та співвідношення між буттям і думкою проявляється вже в його докторській дисертації, написаній під керівництвом Когена та Наторпа» [49, с. 69].

Отже, з відзнакою закінчивши одеську гімназію, С.Л. Рубінштейн відправився продовжувати навчання у Фрейбург, два семестри вчився у Г. Ріккерта (1909-1910), потім слухав лекції П. Наторпа і Е. Трельча в університеті Марбурга, увійшов до вузького кола учнів Германа Когена (1848-1918); вслід за останнім переїхав до Берліна, відвідував лекції Е. Кассирера [ 14; 15; 54]. Провідною темою роздумів Марбурзької школи того часу були методи природничих і гуманітарних наук. В німецькому університеті С.Л. Рубінштейн захистив докторську дисертацію, присвячену проблемі методу [50]. У першій, опублікованій її частині, він піддав критичному аналізу розв'язання проблеми буття і свідомості засобами раціоналізму як гегелівського, так і кантівського Згідно з Т. Пейном: «У цій тезі Рубінштейн проводить критичний огляд раціоналістичного вирішення проблеми мислення та буття. Він виділяє дві форми раціоналізму: абсолютний раціоналізм, під яким він має на увазі насамперед філософію Геґеля, та дуалістичний раціоналізм, який, здавалося б, включає будь-яку раціо-налістичну систему, яка проголошує антиномію буття та думки; Рубінштейн згадує зокрема філософію Платона та Канта. На думку Рубінштейна, дуалістичний метод вирішення проблеми мислення та буття принципово непри-датний. Розділяючи думку і буття, дуалізм суперечить всій справжній філософії, що визначається як знання справж-нього буття (das wahrhaft Seiende), і тому неодмінно ґрунтується на «іманентності думки і буття»« [49, с. 69].. Друга, неопублікована частина дисертації, фокусувалася на філософській проблемі дуалізму.

Через три роки після повернення на батьківщину С.Л. Рубінштейн називав Марбурзьку школу «живою співдружністю людей у стилі античної Академії співдружністю людей, поєднаних загальним служінням філософії. <...> Якщо думка є діалектика не в гегелівському сенсі антиномійності, а в класичному платонівському дусі, якщо думка за своєю внутрішньою природою є внутрішній діалог, то слухачі та учасники когенівського семінару були присутні при справжньому акті думки» [37, с. 450]. Про свого вчителя Г. Когена С.Л. Рубінштейн незмінно відзивався з особливою теплотою, дружні стосунки між ними збереглися і після завершення навчання: «У цій людині, такій далекій від того, щоб визнати розумність усього дійсного, жив невичерпний оптимізм. Не той оптимізм теперішнього часу, який завжди задоволений усім, що є, продукт легкодухості навіювання слабкості, яка повинна задовольнятися тим, що є, тому що не в її силах створити що-небудь краще. І немає у неї мужності що-небудь відкинути і засудити, а той оптимізм майбутнього, невідступний супутник усякої великої творчої сили, яка вірить, що все буде добре, тому що вона зробить так, щоб все стало добре, вірить, тому що за власним творчим досвідом знає, як багато ще перебуває у сфері її досягнень. Цей оптимізм був психологічним виразом центрування всього його світобачення в майбутньому» [Там само, с. 451].

У фундаментальній праці У. Зіга, присвяченій історії (в оригіналі: Aufstieg und Niedergang розцвіту й занепаду, злету і падінню) марбургського неокантіанства, ім'я С.Л. Рубінштейна зустрічається в розділі про психологічний розвиток традиції Г. Когена [51]. В абзаці, де згаданий С.Л. Рубінштейн, подано дати пред'явлення ним дисертації (початок 1913 р.), вручення йому докторського сертифікату (20 липня 1914), дається характеристика випускника як «дуже талановитого філософа-початківця», також відзначено, що

Г. Коген у відправленому на факультет листі від 16 травня 1913 позитивно відрекомендував «ясність і лаконічність» наукового стилю С.Л. Рубінштейна [Там само, с. 383]. Це підтверджує такий фрагмент: «Це стосувалося студента Р.С. з Маленте, який цікавився соціальними науками (суспільствознавтвом), а також дуже талановитого молодого філософа з Одеси Сергія Рубінштейна, які подали свої дисертації на початку 1913 р. Дослідження Швандта містило вступ до філософських основ політичної економії й, опираючись та розширюючи думки Крена і Штамплера, було спрямоване (поширювалося) на епістемологічні основи економіки. Дисертація «До проблеми методу.

1. Абсолютний раціоналізм (Геґель)» Рубінштейна розмежовує марбурзьке неокантіанство та філософію Геґеля. У своєму листі на факультет від 16 травня 1913 року Коген висловив бажання взяти участь у захисті (бути присутнім при захисті) керованої ним дисертації і похвалив перш за все ясність та лаконічність наукового стилю Рубінштейна» [Там само].

Виявлені Н.О. Дмитрієвою нові архівні матеріали два листи Е. Кассирера до С.Л. Рубінштейна свідчать про тісні стосунки між ученими і про їхні намагання підтримувати наукові контакти як під час Першої світової війни, так і після повернення Рубінштейна до Росії. У листах останнього до дружини повідомлялося про його поїздку до Німеччини «під час осіннього семестру 1927 р.: Рубінштейн приїхав до Берліна 20 жовтня 1927, а повернувся до Одеси 13 або 15 січня 1928. <...> Кінець жовтня він провів у Берліні, а на початку листопаду переїхав у Геттінген, щоб брати участь у семінарі знаменитого на весь світ професора Давида Гільберта з основоположень математики» [14, с. 120].

Судячи з теплого і зацікавленого листа Е. Кассирера, когеніанці визнавали С.Л. Рубінштейна членом власного наукового співтовариства. «24 червня 1918 Ернст Кассирер з Берліна повідомляв Паулю Наторпу в Марбург: «Рубінштейн недавно написав мені з Одеси, що один російський видавець доручив йому підготувати переклад на російську мову малих релігійно-філософських творів Когена. Отож ми спробуємо вислати йому до Одеси необхідний матеріал»« [14, с. 128].

Дане листування дозволяє частково реконструювати неокантіанський період творчості С.Л. Рубінштейна, що почався в Марбурзі і був продовжений в Одесі (український етап інтелектуальної біографії ученого детально досліджений В.А. Роменцем (1926-1998) [31]). У цей час Сергій Леонідович виконував обов'язки директора наукової бібліотеки Одеського університету, писав статті з науково-бібліографічної тематики, читав лекції з історії філософії, логіки, теорії мистецтва, психології, з основ теорії знання, математичної логіки, теорії відносності Ейнштейна. Три публікації одеського періоду були присвячено питанням психології [ 42]. Порядком саморефлексії С.Л. Рубінштейн писав: «За покликанням, за складом думки я філософ і притому філософ, серцю якого особливо близькі не тільки теорія пізнання, а й передусім етика, хоча офіційно я психолог. Звідси гумористичний аспект мого ставлення до моєї спеціальності («у психології я випадкова людина»)» (цит. за: [ 41, с. 421]). В ці роки вчений також цікавився філософськими засновками математики, працював над книгою «Про закони логіки та основи теорії знання» (рукопис книги вважається втраченим). На підставі його листування відомо, що до осені 1922 ця робота була завершена, і С.Л. Рубінштейн шукав для книги видавця [ 14]. Власне уривок з другого розділу цієї книги «Ідея знання» і послужив підґрунтям статті «Принцип творчої самодіяльності» [ 38].

Неокантіанські мотиви прочитуються як у принципі творчій самодіяльності, так і в положенні про самодетерміацію суб'єкта [37 - 39]. Більше того, філософське обґрунтовування цього принципу зближувало С.Л. Рубінштейна з іншим неявним неокантіанцем у радянській психології й однофамільцем Мойсеєм Матвійовичем Рубінштейном (1878-1953) [10, с. 212 - 240; 32]. Слід зазначити, що програмна стаття 1922 року в радянській історіографії довгий час залишалася непоміченою, будучи знайдена в архіві С.Л. Рубінштейна лише у 1969 [2].

Не дивлячись на факти інтелектуальної біографії, питання про неокантіанські витоки вчення С.Л. Рубінштейна продовжує викликати у пострадянській історії психології дискусії та різні інтерпретації. Так, П.А. М'ясоїд упевнений у марксистських засновках його психологічних ідей [ 25; 26]. В недавній збірці статей транснаціонального дослідницького проекту під редакцією Антона Ясницького наукова спадщина С.Л. Рубінштейна інтерпретується даним автором в контексті марксистської психології [ 53; 54]. Тим часом Н.О. Дмитрієва підкреслює: навіть критичні вислови самого С.Л. Рубінштейна про неокантіанство не відміняють того, що ранні роботи і факти біографії вченого вказують на «основоположне значення марбурзького неокантіанства для формування його власної концепції» [17, с. 180]. Зі свого боку, В.О. Лекторський переконаний, що робота С.Л. Рубінштейна «Принцип творчої самодіяльності» (1922) є інтерпретацією неокантіанства тією самою мірою, якою і твір Г.Г. Шпета «Явище і сенс» був інтерпретацією феноменології [21]. «...Роботи С.Л. Рубінштейна і Г.Г. Шпета 20-х років за цілою низкою параметрів виявляються гостро сучасними. Поширена до недавніх пір думка, що тексти С.Л. Рубінштейна початку 1920-х, коли він ще не був марксистом (деякі з цих текстів були надруковані в маловідомих виданнях, а інші взагалі відкриті лише недавно), мають чисто історичне значення і цікаві лише як етап у розвитку філософських і психологічних ідей автора, мені здається помилковим... У цих роботах містяться такі ідеї, до яких їх автор з певних причин не повертався протягом довгого часу (і частково спробував зробити це тільки перед кончиною у своїй неопублікованій за життя роботі), але які сьогодні уявляються вельми перспективними» [Там само, с. 129].

Учні С.Л. Рубінштейна А.В. Брушлінський і К.О. Абульханова-Славська також наголошували на неокантіанських джерелах його творчості [ 2 ]. Неокантіанській шлейф діяльнішого підходу С.Л. Рубінштейна побічно підтверджує і Т.Д. Марцинковська, експлікуючи його уявлення про культуру. «.Для Рубінштейна характерний абсолютно оригінальний підхід до розгляду культури та її ролі у психічному становленні людини, що показує навіть збігле порівняння його концепції з провідними вітчизняними теоріями. <...>. На відміну від них Рубінштейн розглядав культуру як засіб побудови внутрішнього світу, який якоюсь мірою був простором, що уможливлює не тільки розвиток, а й збереження своєї самості, укриття від зовнішнього світу» [23].

Зазначимо, що німецька інтелектуальна традиція у творчості С.Л. Рубінштейна була унаявлена не тільки неокантіанськими і марксистськими, але й гайдеґґерівськими (екзистенційними) і гегельянськими мотивами. На це звертає увагу Т. Пейн, вважаючи, що вплив Г. Геґеля на С.Л. Рубінштейна виявився навіть більш тривалим і значущим, ніж дія неокантіанців: «На відміну від більшості радянських філософів першого покоління, Рубінштейн отримав ранню філософську підготовку за межами Радянського Союзу і, крім того, навчався у двох найвидатніших філософів свого часу. Його навчання за межами Росії поєднало його з основними течіями європейської філософії. Очевидно, він був добре знайомий з неокантіанством, і його дисертація показує, що він вивчав Геґеля досить глибоко. Але з його основних праць бачимо, що вплив Геґеля мав бути тривалішим, аніж неокантіанство» (курсив наш. М.Г.) [49, с. 70]. Помітимо, що геґелівські мотиви не тільки були більш очевидними, а й легше вписувалися в дискурси і риторику радянської епохи.

Власне методу Г. Геґеля була присвячена перша опублікована частина його дисертації [ 50]. Н.О. Дмитрієва також помічає, що С.Л. Рубінштейн «відтворює геґелівський стиль мислення» [15, с. 11] не тільки у своїй першій неокантіанській методологічній роботі, а й у завершальній науковій біографії й опублікованій уже посмертно праці «Людина і світ» (1973). Сьогодні важко з цим не згодитися: «Широта переконань і засвоєний у неокантіанців науковий критицизм зумовили внутрішню самостійність Рубінштейна як філософа. Це давало йому змогу не відноситися до панівного в ті роки марксизму, або до якого-небудь іншого філософського вчення як до єдино правильного та універсального» [Там само].

В оптиці критичного аналізу тоталітарної епохи важливо врахувати, що міграція С.Л. Рубінштейна у професійні сфери психології багато в чому зумовлена тим, що у радянській Росії було неможливо займатися іншою філософією, окрім марксистської. Проте на даний момент можна не стільки довести, скільки припустити: саме глибока зануреність і ґрунтовне опрацьовування німецької інтелектуальної традиції, перш за все неокантіанської, визначили той факт, що С.Л. Рубінштейн одним з перших звернувся до розробки проблеми діяльності у психології. Своє бачення шляху розвитку цієї науки він сформулював (не використовуючи, втім, для неї ніякої назви) у вигляді методологічної програми створення суб'єктно-діяльнісної психології, що грунтується на таких принципах: єдності свідомості і діяльності (можливості просвічувати психіку через діяльність); психологічного детермінізму («зовнішні причини діють через внутрішні умови»); суб'єктності і саморозвитку (в творчій діяльності народжується творець).

Неокантіанська інтелектуальна традиція, на наш погляд, визначила й ту обставину, що серед різновиду діяльнісних підходів у радянську епоху саме вчення С.Л. Рубінштейна відрізнялося найбільшою опрацьованістю і глибиною філософських засновків. Тут позначилися як його фундаментальна філософська підготовка в університетах Німеччини, так і школа думки, пройдена безпосередньо під керівництвом Г. Когена.

Вплив ідей Г. Когена на наукову творчість С.Л. Рубінштейна

У 1917-1918 роках С.Л. Рубінштейн написав невелику роботу «Про філософську систему Г. Когена» (рукопис не був завершений і за життя не публікувався). «Цілком зрозуміти філософську систему можна, тільки розкриваючи творчі мотиви, ті діючі сили, співвідношенням яких визначається її конфігурація. <...> Коли Коген приступив до своєї філософської роботи (це були 60--70-і роки минулого століття), то філософські системи німецького ідеалізму, всіма забуті, лежали, здавалося, вже у розвалинах. Матеріалізм учинив уже свій спустошливий хід, і на зміну йому приходить інша, витонченіша форма натуралізму -- так званий психологізм. Першим філософським завданням і роботою Когена було реставрувати кантівську систему, основу і джерело всіх подальших систем німецького ідеалізму» [ 37, с. 429].

Стаття С.Л. Рубінштейна про «Філософську систему Г. Когена» (почата в 1917 ще за життя останнього: Г. Коген помер 4 квітня 1918 р.) свідчила про вченого, що він цілком склався і володіє власним інтелектуальним стилем; утім, на його науковій самостійності і зрілості наголошувалося ще у період стажування в Марбурзі [51].

Тема етики, що проходить крізь весь творчий шлях С.Л. Рубінштейна, також зближувала його з дослідницькою традицією Г. Когена. Поняття людини останній розробляв саме в контексті етичного вчення. Спочатку він прагнув протиставити німецькій антропології власну антропономіку як особливий культурно-психологічний проект вивчення людини на відміну від наявних на той момент біолого-фізіологічних трактувань. Проте надалі, як очевидно, для концептуалізації природи людини йому виявилося достатньо етичного контексту. «Людина в етиці Когена не має ні психологічного, ні соціологічного виміру, вона постає в ній виключно як суб'єкт культури і світової історії» [17, с. 381].

Марбурзьке трактування людини в зіставленні з марксистською інтерпретацією характеризується перш за все осмисленням його антиномійної і складної природи. «Подвійне смислове навантаження, яке виникає. у такому тлумаченні людини, Коген трактує як «стадії у розвитку поняття людини». В цьому значенні «індивід», або «особа» (Person)..., -- «збірне» поняття, що означає якусь «безліч» емпіричних осіб, якими вони постають у культурі та історії. Поняття ж людини пов'язано у Когена із сукупністю людей, або «загальністю» (Allheit). Але це не «проста абстракція», а єдність, у яку зведено, згідно з Когеном, «все різнорідне різноманіття і відмінність людей». і яке досяжне тільки в ідеї» [17, с. 381].

Н.О. Дмитрієва спирається на низку вивчених нею в оригіналі робіт Г. Когена, у тому числі й на «Етику чистої волі» [47]. На російську мову ця робота повністю не була перекладена, проте, наскільки можливо висновувати із фрагментів, у ній розкриваються саме антропологічні уявлення марбурзької школи неокантіанства -- вчення про людину. Ці обставини створюють особливий контекст для інтерпретації статті С.Л. Рубінштейна «Принцип творчої самодіяльності» 1922 року. Примітно, що він сприйняв у Г. Когена його принцип породження: «Думка породжує весь зміст буття, тому зміст думки становить зміст буття, в цьому сенсі вони ототожнюються. Причому вони ототожнюються не тому, що безпосередньо тотожні, а навпаки, тому що вони пов'язані відношенням, у якому кожне з них відіграє іншу роль: думка визначає й обґрунтовує буття, [тоді як] буття, одержуючи в думці узасаднення, перетворюється на похідну функцію думки -- пізнання» [ 37, с. 435]. «Принцип (Ursprung), що відкидає всяку даність, визначився спочатку як вимога критичності і породження всього змісту думки» [Там само, с. 437].

Вказаний принцип не просто повторюється і відтворюється С.Л. Рубінштейном, але засвоюється і переробляється ним так, що стає органічним, а надалі -- прихованим стилем мислення, супроводжуючи його наукову діяльність упродовж усього життя. «Долучаючись до змісту даного буття, поняття тим самим долає його відносно себе даність, входячи до складу і до побудови його змісту, [у такий спосіб] створює його. Поняття, оскільки воно долучається до змісту буття і в цьому сенсі є породжувальним фактом даного буття, називається «принципом», або в спеціально когенівській термінології Ursprung» [37, с. 432-433]. Цю ідею, цей методологічний принцип ми зустрічаємо й у пізнього С.Л. Рубінштейна в роботах «Свідомість і буття» (1957) і «Людина і світ» (за життя не опублікованої), причому вона присутня, на наш погляд, як латентне неокантіанство.

Річ у тому, що інтелектуальний стиль привласнюється вченим, як і рідна мова: вона стає для мовця прозорою, нею «дихають», не помічаючи. Так само і С.Л. Рубінштейн у самозвітах в подальшому вже не помічає глибоко ввібраного ним у ранній період творчості неокантіанства, перетвореного в іншому історичному контексті в «марксистську психологію». Близький приклад зустрічаємо сьогодні при вивченні челпанівської традиції. Так, згідно з новою інтерпретаційною моделлю, не тільки радянська історіографія, але й найближчі учні Г.І. Челпанова не помічали в приневолюваному до марксизму авторитарному контексті того, що насправді зберігся інтелектуальний стиль челпанівської школи, який став важливим фундаментом радянської психології. Цю спадкоємність у психології челпанівської традиції переконливо показав С.О. Богданчиков у монографії «Відкриваючи Г.І. Челпанова» [4].

Антропологічні і психологічні, і філософські традиції являють собою ще одну з утрачених в історії російської науки XX століття перспектив. Проте частково вони втілилися в науковій спадщині С.Л. Рубінштейна під ім'ям етики. Іншими словами, те, що надалі в соціогуманітарному пізнанні кінця цього ж століття одержало назву антропологічного повороту, в працях С.Л. Рубінштейна досліджувалося як проблема етичного, і цю проблему підкреслимо ще раз, мислитель-психолог успадковував у Г. Когена. «Етичне не покоїться на хитавій і хиткій основі суб'єктивності і не розчиняється у сфері емпіричного. <...> Етичне має ту ж об'єктивність, що й логічне: воно може показати себе і об'єктивністю свого змісту обґрунтувати себе як буття загальнообов'язкової значущості» [37, с. 442]. «Я самовизначаюся у всіх своїх відносинах до людей, у ставленні своєму до всіх людей до людства як сукупності і єдності всього люду. І лише в єдності людства визначається і здійснюється етичний суб'єкт. Людство є передумова та об'єктивний примус для особи як етичного суб'єкта. Зовні людства і до чи поза ним не існує людини як етичної особи» [Там само, с. 447].

Зіставляючи сьогодні два тексти, важко не помітити, що ідеї, які розвиваються у принципі творчій самодіяльності в 1922 році, у своїх початкових формулюваннях були вже у присвяченій Г. Когену роботі 1917-1918: етична людина не існує як даність, вона реалізується і народжується в діяннях і діяннями. «Етичний суб'єкт не є даність, наявна до своїх етичних діянь, і тому в етичних діяннях вона не просто виявляється і маніфестує себе вона взагалі не є, допоки не виявляється: і тому в діянні вона не оприявнюється і вироджується, але в них виникає і народжується. Лише в етичних діяннях етичний суб'єкт визначається і тим самим здійснюється (verwirklicht). Відношення суб'єкта і діяння можна зафіксувати як принцип самовизначення. «Етичний суб'єкт у мені» в діяннях твориться й народжується, або руйнується і розпадається. <.> «Завдання всякого діяння творення етичного суб'єкта. Відтак він сам є мета всякого етичного діяння. Але, існуючи сам лише у своєму діянні, для якого він постає метою, людина як етичний суб'єкт це самоціль» [37, с. 445, 446].

Отже, у системі Г. Когена людина виявляється і народжується в діянні («особа перетворюється на людину завдяки діянню, якщо тільки вона на нього здатна» [47, цит. за: 17, с. 382]. Стаття С.Л. Рубінштейна 1922 року риторично майже дослівно (але в конкретизації стосовно психології) відтворює це положення: «Індивідуальність великого художника не тільки виявляється, вона і твориться у процесі творчості. Така взагалі відмітна особливість усього органічного: функціонуючи, організм сам формується. Створюючи свій твір, художник тим самим створює і свою власну естетичну індивідуальність. У творчості довершується і сам творець. Лише у творенні. етичного, соціального цілого постає етична особа. Тільки в організації світу думок формується мислитель; в духовній творчості зростає духовна особистість. Є тільки один шлях... для створення величної особистості: велика робота над великим творінням... « [35, с. 438].

За С.Л. Рубінштейном, у діяльності створюється не тільки об'єкт (неокантіанський принцип конструктивізму), а й сам суб'єкт (принцип самодіяльності). Філософський принцип детермінізму має на увазі тут принцип суб'єктності: «зовнішні причини... діють через внутрішні умови, так що кінцевий ефект будь-якої зовнішньої дії завжди залежить не тільки від зовнішнього впливу на тіло чи явище, але і від внутрішніх властивостей « [34, с. 350] Пор. із соціодетерміністською позицією Л.С. Виготського: «Змінюючи відоме положення Маркса, ми могли б сказати, що психічна природа людини становить сукупність суспільних відносин, перенесених усередину і посталих функціями особистості та формами її структури» [7, с. 146]. Це ідеологічне настановлення досить точно висловив В.В. Маяковський: «Единица! Кому она нужна?! / Голос единицы тоньше писка. / Кто ее услышит? Разве жена! / И то если не на базаре, а близко...» [24, с. 7]..

Таким чином, латентні неокантіанські мотиви підтверджуються не тим фактом, як позиціонував себе С.Л. Рубінштейн у соціокультурному контексті радянської епохи і як сприймали його сучасники, але перш за все аналізом стилю його мислення. Як зазначено вище, аналогічну інтерпретаційну модель приховано використав С.О. Богданчиков [ 4 ], знайшовши не просто продовження дослідницької традиції Г.І. Челпанова після революції, але і її неочевидну інтеграцію в радянську психологію. Так, учні Г.І. Челпанова з різним ступенем соціальної успішності вживалися в авторитарні контексти радянської повсякденності, їх дослідження набували характерну риторики, ідеологічно вивіреної вербальної упаковки, хоча при цьому зберігали важко вловимий для об'єктивування стиль мислення челпанівської школи. В такий спосіб нові інтерпретаційні моделі дозволяють відстежити в емпіричному матеріалі історії XX століття тимчасові лаги і триваючі шлейфи ідей, які зберігають у змінних соціокультурних обставинах приховану наступність. Скажімо, неявна неперервність неокантіанської дослідницької традиції відстежена нами і в розвитку дореволюційної школи медієвістики І.М. Гревса у радянську епоху [10, с. 250-261].

Неокантіанство і марксизм

Суб'єктно-діяльнісний підхід С.Л. Рубінштейна, що розвивався в контексті радянської психології, виявився глибоко філософським і методологічно фундованим. Його сильною стороною виступала неокантіанська діалектика, яка задавала гармонійне співвідношення внутрішнього і зовнішнього, індивідуалізації і соціалізації у становленні суб'єкта. В цьому підході були відсутні такі акцентуації марксистської ідеології, як перебільшення ролі середовища на противагу спадковості і вільному самовизначенню особистості, домінування інтеріоризації і формувального впливу соціального оточення над саморозвитком і принципом творчої самодіяльності. На наш погляд, цю філософську гармонізацію психологічного підходу С.Л. Рубінштейна зумовила інтелектуальна підготовка у школі неокантіанства з характерною для останнього значущістю духовної активності суб'єкта, його творчого самовираження і самостійності. Воднораз неокантіанську проблематику складали питання культури, етики і цінностей у розвитку людини, що практично не актуалізуються у традиції марксизму. Суб'єкт як продукт саморозвитку, як результат опрацювання себе, що орієнтується на етичні ідеали і цінності культури, був мало цікавий марксизму, де двигуном історії були переважно маси і класи, а пріоритетом формувальної дії на особистість володіли колективи. мислитель рубінштейн марксистський творчість

Радянсько-російській культурі (на відміну від західноєвропейської і північноамериканської) історично була властива недовіра до індивідуального, творчого джерела людини до її ініціативи, заповзятливості, самодіяльності. Проте навіть у контексті тоталітаризму розвивалися концепції, що латентно підтримують неканонічні для епохи ідеї: принцип творчої самодіяльності (С.Л. Рубінштейн); уявлення про індивідуалізацію посередництвом цінностей культури (М.М. Рубінштейн); теорія вчинку (В.А. Роменець). У рамках цих концепцій доводилося, що творчість і становлення індивідуальності людини є одночасно розкриттям універсальних загальнолюдських цінностей: з одного боку, розвиваючись, суб'єкт творить цінності культури, а з іншою у творчій діяльності народжується творець.

У цьому контексті завершальна книга С.Л. Рубінштейна «Людина і світ» постала своєрідним поверненням без повернення до неокантіанства. В ній додана філософська складність тій проблемі людини, яку спростив марксизм. С.Л. Рубінштейн увів у психологію категорію діяння, що підкреслює роль суб'єкта у процесі самотворення й утвердження в існуючім світі цінностей.

Між неокантіанством, що розглядало розвиток особистості через оптику самопобудови, індивідуальність, котра постає всупереч унаявленим обставинам, долає контексти соціальності заради етичного ідеалу, і марксизмом, який підкреслює пріоритет буття над свідомістю, трактує людину як ансамбль суспільних відносин, С.Л. Рубінштейн власним життєвим шляхом, завершенням інтелектуальної біографії однозначно вибрав мужність бути собою.

Ревізія радянської спадщини