Суб'єктно-діяльнісний підхід С.Л. Рубінштейна: неокантіанство і марксизм

У другій частині книги «Принципи і шляхи розвитку психології» (1959) С.Л. Рубінштейн знову звернувся до ранніх рукописів К. Маркса як до філософського джерела методології психології. Він зауважував, що лише в одній з робіт, а саме в «економічно-філософських рукописах 1844 року», Маркс торкнувся проблем психології. В цій роботі він критикує Г. Геґеля, хоча при цьому користується гегелівською термінологією. С.Л. Рубінштейн робить тонке спостереження: «як велика частина подібних робіт, ця робота Маркса побічно зумовлена позицією його супротивника вже внаслідок того, що він від неї відштовхується» [35, с. 332]. Проте таке спостереження доречне і в аналізі відносин Рубінштейна як з марксизмом, так і з неокантіанством.

За С.Л. Рубінштейном, три основні ідеї К. Маркса, сформульовані в «економічнофілософських рукописах 1844 року», важливі для психології: 1) роль практичної діяльності у формуванні людини та її психіки; 2) упредметнення (objectivization) і розпредметнення (de-objectivization) як сторони одного процесу

- породження практичною діяльністю предметного світу, в ході чого розвивається, перетворюється і вдосконалюється не тільки світ, а й суб'єкт; 3) людська психологія суть продукт історичного розвитку [35, с. 326-341]. Однак наскільки оригінальні ці ідеї для марксизму, якщо у тій чи іншій формі їх висловлювали й інші мислителі німецької інтелектуальної традиції і раніше, і крім К. Маркса? Щонайменше сам С.Л. Рубінштейн у статті «Принцип творчої самодіяльності»Український переклад Анатолія В. Фурмана статті див. у цьому числі журналу (Редакція). (1922) розвивав схожі ідеї, при цьому більш чітко виділяючи позиції активності суб'єкта (що в цілому характерно для неокантіанської школи думки).

Ідея про те, що «породження людської діяльності становить виявлення, об'єктивне з'ясування її (особи М.Г.) самої» [35, с. 328] дещо в інших формулюваннях зустрічалася у В. Вундта, В. Гумбольдта, а також К.Д. Кавеліна та О.О. Потебні, котрі стверджували, що висновувати про психіку людини ми можемо на основі аналізу продуктів її творчості / діяльності [ 5; 8; 20; 30]. Загальний же принцип розглядати внутрішнє на основі аналізу зовнішнього (про розвиток свідомості - за розвитком поведінки) як методологічна стратегія психології був сформульований ще Г. Спенсером [52].

Принцип антиномії як дана розуму повнота реальності (І. Кант), діалектичний метод, діалектика взаємоперетворення суб'єкта та об'єкта (Г.В.Ф. Геґель) також існували в німецькій інтелектуальній традиції до і поза К. Марксом. Змінивши акценти у принципі детермінізму зовнішні причини діють винятково через внутрішні умови, ми одержуємо принцип суб'єктності (і тим самим поворотний рух до неокантіанства і перспективний - до філософської антропології).

В одній із праць П.А. М'ясоїд звернув увагу на внутрішню суперечність методологічних настановлень С.Л. Рубінштейна: «Принцип суб'єкта не узгоджується з принципом єдності свідомості і діяльності: перший утверджує ідею активності суб'єкта, другий залежності активності від суспільно-історичного, за певних соціальних умов, характеру людської діяльності» [ 26, с. 480]. По суті це помічення виявляє важливий момент зіткнення неокантіанства з марксизмом у вченні С.Л. Рубінштейна, що, на наш погляд, слугувало внутрішнім рушієм його власної діалектики.

Осмислюючи статтю 1934 року як етап наукової творчості С.Л. Рубінштейна, варто помістити її в більш широкі контексти не тільки соціокультурні і біографічні, а й інтелектуальної історії, зіставивши з передущими і подальшими працями: з одного боку, з «Принципом творчої самодіяльності» (де марксизму ще не було), з іншого з книгою «Людина і світ» (де марксизм вже подоланий й автором однозначно критикується).

Отже, стаття 1934 року відома як найбільш «марксистська» робота С.Л. Рубінштейна [ 54]. Проте останній був достатньо глибоким філософом, що мав за плечима неокантіанську школу критичної думки, щоб на цьому етапі зупинитися, а тому книга «Людина і світ» стала чітко вираженим подоланням марксизму. Нові ідеї цієї книги скрупульозно проаналізував вже згаданий П.А. М'ясоїд: «індивідуальне співвідноситься не з соціальним, а із загальним, з буттям, де людина безпосередньо присутня; світ не тільки сфера матеріального виробництва, це сукупність речей, співвіднесених з людьми; своє єство людина виявляє через будь-яке відношення до світу, включаючи споглядання; людина вільна, коли діє всупереч обставинам; сенс її життя бути «совістю світу»; «людина дзеркало Всесвіту»« [ 26, с. 483]. Однак наскільки нові ці ідеї, якщо розглядати їх у контексті не тільки творчій біографії С.Л. Рубінштейна, але і розвитку німецької інтелектуальної традиції'? Тоді співвідношення індивідуального із загальнолюдським указує більшою мірою на неокантіанську школу думки і може бути проінтерпретоване як неявне повернення до філософії Г. Когена, до етичної та антропологічної проблематики. Ці лінії, з одного боку, були штучно перервані радянською епохою, що не дала повною мірою розвинутися російському неокантіанству [17; 18], з другого зберігали неявну, латентну наступність ідей [10].

Критика марксизму

У роботі «Людина і світ», опублікованої посмертно [39] під однією обкладинкою із статтею 1934 року, немов би врівноважуються глибинні неокантіанські і марксистські мотиви/джерела творчості С.Л. Рубінштейна: критика марксизму і проблема суб'єктності виходять на передній план. «Сутність людини сукупність суспільних відносин у цьому відкриття Маркса, його значення в тому, що існують внутрішні закони суспільного життя. Але в цьому ж, точніше в перетворенні даних законів в основні закони, що визначають єство людини, у провідні закони світу, його обмеженість» [ 34, с. 395-396]. Таке трактування людської сутності є помилка марксизму: вона «руйнує природне в людині та її органічні зв'язки зі світом і тим самим той зміст духовного, душевного життя, який виражає її суб'єктивне ставлення, що відображає цей її природний зв'язок зі світом і людьми» [Там само, с. 396]. Помилка марксизму також редукція «світу до життя суспільства, людини до «маски» до заперечення суспільної категорії, суспільства до «фабрики» і «контори» (Ленін), етики до політики, роботи над людиною (людини над собою) тільки до вдосконалення суспільства» [Там само]. С.Л. Рубінштейн справедливо помічає, що спотворююча і спустошлива дія на людину здатна спричинити не просто капіталізм, а й соціум загалом: людина «немов би безперервно відчужує свій власний внутрішній зміст і немов би спустошується, втягуючись у все нові й нові зовнішні залежності» [37, с. 44]. Саме тут виявляються помилки і підміни марксизму, до прикладу, затьмарення / витіснення індивідуальності та суб'єктності (духовної активності і саморозвитку людини) особистістю та її соціальністю.

Постулати радянської психології часто ґрунтувалися на риторичних положеннях марксистської філософії. Зазначимо, що «радянськість» як особливу механіку розвитку російської психології в 1920--1950-і роки розкрив Т. Пейн, відокремивши два її стовпи фізіологію та ідеологію: вчення Павлова і марксизм-ленінізм [49, с. 38]. У його схематичній періодизації цей час позначений як механістичний (придушення ідеалізму в 1917-1924 роках, домінування механіцизму в 1924-1930) і діалектичний (перехід до діалектики у 1930-1936, тріумф діалектики в 1936-1950) періоди становлення радянської психології [Ibid]. Водночас А. Ясницький відзначає, що «до 1930-го року вже не було радянських психологів, які відкрито виступали б проти марксизму або пропонували йому яку-небудь альтернативу» [54, с. 58].

Однак С.Л. Рубінштейн здійснив справжню роботу методологічного перекладу з абстрактної мови філософії на конкретну мову психології. Він виявився складнішим і більш глибоким мислителем, ніж К. Маркс (швидше критик і перетворювач суспільства, ніж філософ [36]), а тому його переклад марксизму на мову психології став дійсною, а не декларативною програмою розвитку російської психології радянського періоду. Т. Пейн наводить лаконічне формулювання принципів побудови радянської психології, здійснену С.Л. Рубінштейном у 1940 році в праці «Основи загальної психології»: «У 1940 р. Рубінштейн сформулював, на його думку, найважливіші принципи, що регулюють радянську психологію, а саме:

1) принципова психофізична єдність психічного з його органічним субстратом, мозком, функцією якого він є, та із зовнішнім світом, який він відображає;

2) принцип психічного розвитку психічне є похідним, але специфічним компонентом в становленні організму; воно розвивається разом зі змінами в будові організму та у його режимі життя;

3) принцип історичності свідомість людини змінюється із розвитком суспільної істоти людини;

4) теорія і практика принципової єдності» [49, с. 52].

Іншими словами, для С.Л. Рубінштейна марксизм як фундамент розвитку психології виступав справжньою наукою, а не риторикою чи ідеологією, що часто мала місце на рубежі 1920-1930-х років. Так, скажімо, співвідношення змістовності та ідеологізованості наукових дискусій того часу детально обговорюється в роботі С.О. Богданчикова [4].

Четверта відмінність марксизму і неокантіанства стосувалась диференціації наук про природу і наук про дух. Теза К. Маркса про те, що «згодом природознавство охопить науку про людину тією самою мірою, якою наука про людину долучить природознавство: це буде одна наука» (цит. за: [35, с. 338]), нагадує сміливе твердження Л.С. Виготського, згідно з яким «марксистська психологія є не школа серед шкіл, а єдина істинна психологія як наука; іншої психології, окрім цієї, не може бути... Все, що було і є в психології істинно наукового, входить у марксистську психологію: це поняття ширше, ніж поняття школи або навіть напряму. Воно співпадає з поняттям наукової психології взагалі, де б і ким би вона не розроблялася» [ 6, с. 435]. Проте для С.Л. Рубінштейна психологія знаходиться «на стику природних і суспільних наук, будучи пов'язана як з одними, так і з іншими» [35, с. 338], а антропологічне уявлення про людину інтегрує філософські, фізіологічні і психологічні аспекти.

На наш погляд, саме інтелектуальний простір неокантіанства з його проблематикою специфіки наук про природу і про дух й більш виражене позиціювання активності і самодіяльності суб'єкта дало змогу С.Л. Рубінштейну здійснити відсторонену критику марксизму. «Не підлягає сумніву, пише він, що при вивченні психології людини ми маємо справу з тісним взаємозв'язком природного і суспільного, але вирішення питання про їх співвідношення вимагає не просто злиття всіх наук, а спершу ретельного диференціювання, чіткого аналізу різних аспектів проблеми. <...> Психологія не є наукою про суспільство, але, як і всі науки про людину, вона наука про явища, суспільно зумовлені; вона містить певну єдність природного і суспільного, оскільки вона - наука про суспільно спричинені природні, органічні явища» [35, с. 339].

За сучасного прочитання досить наївно (як помилкова дихотомія) звучить марксистська теза про те, що не «свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість», а тому не дивно, що С.Л. Рубінштейн м'яко його критикує: «в цих положеннях дуже безпосередньо співвідноситься свідомість з буттям без вказівки на опосередкований характер їх зв'язку, [до того ж] односторонньо підкреслена тільки початкова провідна залежність свідомості від буття, від життя і зовсім не наголошена [виняткова роль] зворотньої залежності буття, життя людей від їхньої свідомості (вперше набутий матеріалізм немов би відтісняє на задній план діалектику)» [35, с. 340] (курсив наш. - М.Г.).

С.Л. Рубінштейн прочитує праці К. Маркса через учення І. Канта і Г. Когена очима, сповненими неокантіанською оптикою. При цьому слід враховувати, що неокантіанство Когена було критикою апріоризму І. Канта: так, у системі першого вже немає передзаданих апріорних форм, а є акт створення, який породжує об'єкт, а потім і суб'єкт, у трактуванні самого С.Л. Рубінштейна. Інакше кажучи, через критику кантіанства й одночасний його розвиток і формувалася неокантіанська школа думки.

Як додатковий аргумент на користь неокантіанського підґрунтя суб'єктно-діяльнісного підходу С.Л. Рубінштейна, вкажемо на трактування принципу детермінізму (зовнішні впливи діють через внутрішні умови), що було схоже на поставлену І. Кантом проблему методологічної оптики, де апріорні форми є умова спостереження реальності, яку ми несвідомо поміщаємо в дану систему координат. Ідея активності суб'єкта виражена тут гранично чітко: людина не тільки спостерігач, а й творець світу, а всяке пізнання є творчість. Проте якщо у вченні І. Канта формулювалися універсальні принципи пізнання, то С.Л. Рубінштейн зробив ці філософські ідеї психологічними. Він індивідуалізує загальний закон, доводячи його до рівня суб'єкта, тому що внутрішні умови не тільки універсальні як такі, вони бувають також унікальними, різними, змінними від ситуації до ситуації. Це наочно підтверджують такі узагальнення вченого: «Залежність від самого існування суспільного життя зумовлює риси, спільні всім людям, які виражаються у загальних закономірностях психічної діяльності особи; залежність від різних форм суспільного життя спричиняє різні типові характери епохи. Словом, для виявлення переплетення і взаємозв'язку природного і суспільного в людині, у її «психології» недостатньо загальної формули, потрібен конкретний аналіз» [35, с. 339-340]. «Російський вітчизняний тоталітаризм, сталінізм виріс... із революційного анархізму, з повної протилежності німецькому (Ordnung^) з російського безладдя, з російського нехлюйства, лібералізму і відсутності яких би то не було засад організації. Тому тоталітаризм не буде іманентним тому чи іншому національному духу, характеру і, тим більше, тому чи іншому економічному базису. В цьому помилка Маркса, який напряму пов'язував політичний устрій суспільства з його економічним базисом. Питання про соціально-політичний лад суспільства набагато складніше» [34, с. 397]. К. Маркс «пропустив людський етичний канон при розгляді соціальних структур життя суспільства» [Там само, с. 398].

Якщо ж ми порівняємо підходи до розвитку С.Л. Рубінштейна і В.С. Соловйова, то також помітимо тут загальні кантіанські мотиви. За Соловйовим, про розвиток йдеться лише тоді, коли зовнішні дії проходять через внутрішні умови [43]. Розвиток відрізняється від зміни тим, що в перше поняття «входять тільки такі зміни, які мають своє коріння чи джерело у розвитковій істоті, з нього самого витікають і лише для свого остаточного прояву, для своєї повної реалізації потребують зовнішньої дії» [43, с. 141]. Тим часом ця схожість підкреслює не стільки концептуальну близькість названих авторів, скільки той факт, що російська філософія початку XX століття, як і дореволюційна психологія, мала виражені німецькі витоки [ 12].

Нарешті, творча самодіяльність як неокантіанський принцип відрізняється від розуміння діяльності в інтерпретації марксизму. Перші формулювання цих ідей з'явилися вже в роботі С.Л. Рубінштейна, присвяченій системі Г. Когена [37]. Він збагачує вчення останнього, рівною мірою критикуючи як суб'єктивний ідеалізм неокантіанства, так і історичний матеріалізм марксизму. Ще раз підкреслимо, що послідовний історичний матеріалізм приводив би не до відомого формулювання принципу творчої самодіяльності [ 38], а до принципу інтеріоризації, що сформульований Л.С. Виготським: «Змінюючи відоме положення Маркса, ми могли б сказати, що психічна природа людини становить сукупність суспільних відношень, перенесених усередину і посталих функціями особистості та формами її структури» [7, с. 146]. Проте в роботі 1922 року С.Л. Рубінштейн писав: «Але якщо суб'єкт лише виявляється у своїх діяннях, а не ними також сам створюється, то цим передбачається, що суб'єкт є щось готове, дане до і поза своїх діянь, й, отже, незалежно від них» [35, с.437] (ці ж думки в схожих формулюваннях зустрічаються і в тексті 1917-1918, очевидно вони були продумані ще при написанні дисертації). «Суб'єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності, не тільки унаявлюється і виявляється, але в них твориться і визначається. Тому тим, що він робить, можна визначати те, що він є; напрямом його діяльності можна визначати і формувати його самого» в цьому суть педагогіки [Там само, с. 438]. «У творчості твориться і сам сотворитель. Лише у творенні з тих уламків та скалок людства, які одні нам дані, з етичного, соціального цілого постає етична особистість. Лише в організації світу думок формується мислитель, в духовній творчості зростає духовна особистість. Є тільки один шлях якщо є шлях для створення великої особистості: велика робота над великим творінням» [Там само, с. 438].

Згідно з С.Л. Рубінштейном, будь-яка діяльність є процес, це рух-поступ і течія, у якій відбуваються зміни як об'єкта докладання сил, так і самого суб'єкта діяльності. Марксистсько-ленінському принципу відображення (свідомість є відображення буття) С.Л. Рубінштейн протиставляє неокантіанський принцип конструктивізму: буття конструюється у пізнанні. Ми нічого не можемо знати про буття поза творчої самодіяльності це своєрідне розширення поняття І. Канта речі-у-собі тієї об'єктивної реальності, про яку нічого не можна знати поза відношенням до неї суб'єкта і поза її заломленням у його свідомості.

У ракурсі цієї інтерпретаційної моделі твори С.Л. Рубінштейна «Основи психології» (1935), «Основи загальної психології» (1940) були не стільки «марксистською психологією», скільки результатом внутрішньої еволюції вченого, з якої неможливо виключити вже відбулий неокантіанський період: і навчання в цій школі думки, і її критику. Більше того, латентне неокантіанство оприявнилося у життєвій позиції С.Л. Рубінштейна, передусім у його переконаності, що разом із загальними трендами епохи існує також індивідуальна біографія вченого та особистіший вибір, що дозволяє йому не тільки облаштовуватися у соціально-політичних контекстах, але й з різною мірою успіху чинити опір як тоталітарному пресу, так і тиску соціальної ситуації розвитку науки. « Проблема Людини була поставлена Ученим саме в умовах заперечення людяності» (К.О. Абульханова [1, с. 42]). «Принизливе в нинішніх умовах це приниження самої людини, всього внутрішнього в ній» [34, с. 395]. Однак осмислюване в неокантіанстві як покликання, рух-екзисенця і духовна активність суб'єкта, що надходять із середини, з одного боку, не дозволяє людині виявитися жертвою «сукупності суспільних відносин», активізує в ній сили опору, з іншого є передумовою для аналізу маргінальних і латентних шляхів розвитку науки.

Таким чином, створюючи оригінальну діяльнішу психологію відносно незалежно від марксизму Хтозна чи можна погодитися з Т. Пейном, що ідея С.Л. Рубінштейна, згідно з якою, перетворюючи зовнішній світ, людина опрацьовує себе, запозичена з «Капіталу» К. Маркса. Швидше Рубінштейн побачив у цьому висловлюванні Маркса внутрішньо близьке своїм здобутим уявленням про взаємодію буття і свідомості, людини і світу, вже чітко сформульованим у роботі 1922 року. «Ідея запозичена у Маркса, і Рубінштейн цитує в цьому контексті добре відомий текст з Das Kapital: «Діючи на зовнішній світ і змінюючи його, він одночасно змінює свою власну природу» « [49, с. 87]., С.Л. Рубінштейн у 1930-і роки творчо перекроїв марксизм, а потім «переріс» його, подібно до того, як у 1920-і переріс і неокантіанство. В неопублікованій за життя праці «Людина і світ» він окреслив «головну лінію виходу за межі марксизму» за трьома позиціями: 1) сутність людини не слід редукувати до суспільних відносин; 2) історія світу не зводиться до класової боротьби і до переходу від однієї суспільно-історичної формації до іншої; 3) природа не є чимось зовнішнім для людини, це її внутрішня природа [34, с. 394]. «...Природа як така в цілому та її значення у житті людини не можуть бути зведені тільки до однієї ролі. Звести відношення людини до природи тільки до відношення виробника до виробничої сировини означає нескінченно збіднити її життя. Це значить у самих його витоках підірвати естетичний план людського прожиття, людського відношення до світу; більш того, це означає з втратою природи як чогось ні людиною і ніким не створеного, одвічного, не рукотворного загубити можливість відчути себе частиною цього великого цілого і, співвідносячи себе з ним, усвідомити свою мізерність і свою велич; це значить загубити те, що людині аж ніяк не можна втратити, не підриваючи першооснови свого духовного життя» [35, с. 338].

Тим самим «Людина і світ» постала антропологічною перспективою розвитку російської психології. Антропологічному принципу у вченні С.Л. Рубінштейна, а також його прихованому розвитку в контексті радянської психології присвячена стаття Н.А. Логінової [22]. Зі свого боку, К.О. Абульханова підкреслює, що С.Л. Рубінштейн, «вирішивши завдання розкриття діяльної сутності людини на рівні особистості і її життя, залишив нам у спадок завдання онтологічного обґрунтовування і філософсько-антропологічного розкриття її етичної сутності у психології, ... джерела, причини, осереддя її людяності» [ 1, с. 33].

Помістивши людину до часопростору буття, відповідно до самостійно сформульованих методологічних принципів, С.Л. Рубінштейн показував, що при появі людини у світі перебудовується все буття; це був новий, нетиповий для радянського дискурсу, але цілком логічний, якщо брати до уваги приховані й суто латентні тенденції радянської культури, рухпоступ до антропологічної психології. Причому здебільшого саме неокантіанська методологія у західноєвропейській і північноамериканській традиції склала передумови таких напрямів, як соціокультурна і психологічна антропології [10]. «Те, як Маркс подолав антропологізм Фоєрбаха, ...загострило і звузило його, оскільки сама людина була зведена до специфічно суспільної людини в ньому. Спочатку природа була зведена до людини, а потім з людини витравлена її природа» [34, с. 395].

С.Л. Рубінштейн наголошував на обмеженості вчення К. Маркса, котра виявилася в «крайності зведення (природи) людини до сукупності суспільних відносин», де «життя, історія світу звелася до зміни суспільних (виробничих) відносин, до зміни суспільних формацій» [ 34, с. 395]. П оза глибокої філософської культури, вихованої у тому числі і навчанням у школі думки Г. Когена, він навряд чи б зміг подолати межі марксизму, сприйнявши його як систему в шерегу інших систем, а не як єдино вірне вчення, що служило за радянських часів своєрідною настановою замовчування. Проте якби свідомість людини визначалася лише її суспільними відносинами і буттям, для людей не існувало б можливості виходити за межі життєвого світу епохи, долати її світоглядні і когнітивні обмеження.

Висновки