Діалектичний зв’язок гегемонії та мови у марксизмі (Ґрамші, Волошинов, Пазоліні)

Проте таке бачення ще не дає підстав казати про зникнення революційного потенціалу мови надбудови. Позаяк вона якраз і є тиглем, у якому неперервно вирують зміни, в ній перебіг революційних ситуацій відображається з особливою виразністю. «Це відбувається тоді, коли істеблішмент вступає у кризу розвитку внаслідок “революції, створеної ним самим”» (Pasolini, 2005, р. 63-64). Ці «внутрішні революції», сказати б, лексично опосередковані трансформації ідей чи цінностей (якими були, наприклад, Реформація, європейський націоналізм XIX ст. тощо) наближують те, що Пазоліні називає «зовнішніми революціями», чи то пак політичними спалахами, спрямованими на підрив підмурівків цілої системи. Як зауважив колись Ф. Енгельс, Французька революція сталася тому, що вже відбулася революція Просвітництва. Безперечно, контраст між внутрішнім і зовнішнім матиме вплив на характер руху «мутацій» у мові еліт і мові мас; у середовищі еліти зовнішнє є чинником зміни набагато потужнішим через її замкнутість, і, навпаки, у народі революційні зміни уможливлюються, тільки якщо розмовно-писемна мова генерує зміни у собі через опір тискові У А. Ґрамші ця напруга виражається у понятті «пасивної революції», себто активної, хоч і несилової протидії. Докладніше про вжиток ним гегельянського словника див. (Sassoon, 1990, p.18-24). надбудови. Гаданий результат, яким він бачиться П. П. Пазоліні, мав би полягати у заміщенні інструментального кістяка мови т. зв. гуманістичним дискурсом співпраці. Це, своєю чергою, зробило би відмінність у структурі мовної системи теоретично прийнятною, адже тоді «метахронія [усної мови] розв'язала би дилему синхронії та діахронії» (Pasolini, 2005, р. 70). Питання, однак, полягає в тім, щоб спростувати достатність діадичного зв'язку між знаком і значенням.

Пазоліні назагал пропонує доволі гнучку за своїм кроєм альтернативу структуралістській лінгвістиці, основану на розумінні мови як елементу політичної практики. Як інакше витлумачити його твердження, що розмовна мова «не зазнає змін у часі», а діалект являє собою найвиразніше формоутворення традиції? Інтервенцію розмовної мови у царину писемної можна, як заявляє П. П. Пазоліні, подибати вже у текстах А. Ґрамші, який «з юнацького віку приховував прогалини своєї політичної недосвідченості, а точніше прогалини соціалізму, який він обстоював, за допомогою виразної недбалості своєї італійської мови.., використовуючи на письмі одразу дві усно-лінгвістичні традиції (рідну сардинську говірку та флорентійський канон. В. Ц.)» (Pasolini, 2005, р. 52-53). Сказане виявляє запримічену П. П. Пазоліні в італійських інтелектуалів схильність комбінувати простонародне регіональне koine з високим langue. Саме на цій основі було запропоновано тричленну конструкцію, обґрунтовану тим, що «моя мова, отже, не існує як стабільна структура, а переживає цю метушливість у русі, цю потребу метаморфоз структури, яка хоче стати інакшою структурою» (Pasolini, 2005, р. 56). Теза про інакшість, що навіюється формальною структурою, привела П. П. Пазоліні до багатьох плідних висновків, зокрема в семіотиці кіно, але тут ми не в змозі розглянути їх посутньо.

Перевагою концепції Пазоліні є те, що в ній вдається оминути жорстку детермінацію мовленнєвих практик, коли мовець позбавляється вибору між тим, як йому розмовляти. А це вже є відмовою від фетишизації мови з її буцімто нескасовним схематизмом. Розрізнення між елементами лінгвістичної структури також є розмежуванням мови як інструменту порозуміння (розмовна), мови як засобу консолідації спільноти носіїв (національна/писемна) та мови як ідеологічного знаряддя (професійні арго) (Lecercle, 2006, р. 88). Замість іманентистської за своєю природою ієрархії ми знаходимо в міркуваннях П. П. Пазоліні рухливу комбінацію, одиниці якої пересуваються знизу-вгору, утворюючи специфічні континууми, що перетинаються, ймовірно, в точці, де слово збігається з образом. Позаяк образ можна зафіксувати, повідомивши його іншому за допомоги слова, перетин між трьома підструктурами у надструктурі мови не завжди обов'язковий, хоча можливий. (Вочевидь термін «надструктура» елегантно обігрує Марксове поняття надбудови.) Дефетишизація мови через відмову від її субстанціалістського розгляду ставить думку Пазоліні у проміжне поле між марксизмом і лінгвістичним прагматизмом.

Множинне vs єдине: політична значливість діалектів

А все ж, без дослідження місця інтелектуалів у мовному «виробництві» окреслена позиція виглядає як цікавий, але випадковий момент широкої дискусії. У відповіді своїм критикам на шпальтах Rinascita (березень 1965) П. П. Пазоліні, на прикладі генези органічних інтелектуалів, уточнює принципи своєї концепції. Ними виявилися колеги по перу, письменники Італо Кальвіно та Вітторіо Серені, що були заклопотані занепадом високого стилю італійської мови у періодичних виданнях. У подібному розпачі, твердив П. П. Пазоліні, природньо перебувають ті, хто вважає мову священним «даром», який падає людям із небес і який вони мусять оберігати від псування (як тут не згадати українських прескрипціоністів), не усвідомлюючи, що мова, як і будь-який інший суспільний продукт, переживає історичні видозміни. Ці автори збентежені технократизацією слова, їм ріже вухо суржик діалектів, але вони не беруть до відома того, що «між вокальним знаком і графічним знаком існує прірва» (Pasolini, 2005, р. 42), і що сам літературний стиль є, в термінах Ф. де Сосюра, діахронічним. Так, можливо, класиків кожної-ліпшої епохи спантеличувало, що самі вони говорять «вже не так чисто, як колись». Ця мінливість мовлення породжує уявлення про особливу гіпермову, мікс народної говірки з украпленням салонного сленгу освіченої публіки, та писаного слова класиків на кшталт Данте. Позаяк в Італії 1950-х і 1960-х освічені люди були ще вихідцями з лав великої міської буржуазії, гіпермовою, яка для зручності їхнього вжитку циркулювала в періодиці, став покруч бюрократичного та бізнесового жаргону.

Звідси випливає ще одне значливе розрізнення елементів внутрішньої влаштованості мови: її естетичний характер жодним чином не пов'язаний з її лінгвістичним призначенням. Інакше кажучи, граматичні правила не взорують на красу мовної форми, як це має місце з наслідуванням традиції мертвих мов. Так, колись неосвічені селяни говорили правильно, хоча й не вишукано по-аристократичному. Їхнє мовлення було когерентним, бо пройшло верифікацію в успішному розпізнанні їхніх інтенцій слухачами. Так тепер спілкується молодь українських міст, замінюючи множину синонімів, збережених від забуття хранителями словників, на слова-кальки. І в тому, й у іншому випадку важливо бачити не феномен систематичного зміщення споріднених слов'янських мов у ситуації їхнього тривалого співіснування, а дещо важливіше: кальку залучають там і тоді, де вона операційно зручніша, де є змога висловитись, зекономивши мовні засоби від «перевитрати». Ця максима існування розмовної мови нагадує про примат економії засобів у грі з нульовою сумою: якщо виграш зростає пропорційно докладеним зусиллям, є сенс казати про збільшення ставок. У ситуації, в якій визнання завдячує обсягу зужитого культурнолінгвістичного капіталу, принцип лексичної економії працюватиме вже супроти мовця. Думка, яку П. П. Пазоліні хоче донести до своїх опонентів, зводиться до того, що конвертація лінгвістичного капіталу (сам цей термін, звісно, ним не вжито) можлива хіба що за умови, що учасники гри є однаково платоспроможними і можуть гарантувати одне одному певний кредит довіри. І оскільки за типових обставин цей кредит зазвичай не зазнає краху, нарікати на псування мовних засобів є нісенітницею.

Звідси зрозуміло, що аналіз змін у мовленнєвих практиках потребує синтезу обох інтерпретативних позицій філологічної та політичної критики. Це дає змогу внести у літературну критику елемент ґрамшіанської критики ідеології чи, як висловлюється П. П. Пазоліні, сполучити в національно-народному сегменті мовлення скромне й піднесене, вкладене інтелектуалами і вкладене самою соціальною реальністю. Увиразнити це сполучення дає можливість текст будь-якої промови політика: він звертається до широкої авдиторії її мовою, «перекладаючи» на неї те, що належить висловити мовою вищого порядку (науковою, експертною), себто «фізично ненародною, але й не класичною» (Pasolini, 2005, р. 45). За цією методою працює будь-який політичний актор, якщо хоче бути почутим. Щоб побачити схематику «перекладу» з вищезгаданих Мови-1 на Мову-2, потрібно відокремити мовні категорії від експресії, а експресію від лінгвістичної компресії за правилом «зрозумілим буде те, що слухач спроможний зрозуміти одразу» Рефреном на цю «замкнутість розуміння» є відомий пасаж з «Одновимірної людини» Г. Маркузе: «Аналітична структура ізолює керівний іменник від тих його змістів, які могли би позбавити значущості або принаймні перешкодити його загальноприйнятому вжиткові в політичних твердженнях і в громадській думці. Ритуалізоване поняття набуває імунітету до суперечності (курсив мій. - В. Ц). Отже, той факт, що переважним способом [існування] свободи є закріпачення і що переважним способом [існування] рівності є наднав'язана нерівність, блокує вираження остаточного визначення цих понять у термінах сил, які формують відповідний універсум дискурсу» (Marcuse, 1964, р. 91-92)..

У рамках урбанізації сучасної йому італійської лексики, П. П. Пазоліні демонструє, що «італійська мова є мовою італійської буржуазії, яка в силу особливих історичних причин не знає (курсив мій. В. Ц.), як ототожнювати себе з нацією, але залишається соціальним класом: її мова є мовою її звичаїв, її привілеїв, коротше кажучи, містифікації нею класової боротьби» (Pasolini, 2005, р. 49). Період Рісорджименто не завершив формування італійської мови, процес націєтворення тривав доволі довго аж до середини наступного століття. З тодішньої регіональної роздрібненості, отже, й мовної фрагментованості італійців, випливає характерна для суспільства особливість: літературну мову, що мала об'єднати в собі різні діалекти як варіанти національної мови, було привласнено й інструменталізовано одним із класів, який самочинно уповноважив себе на роль культурного провідника суспільства. Цей факт, на погляд П. П. Пазоліні, фундував не розкол у суспільстві, який уже відбувся, а лише зміцнив його ідеологічно як непоборну даність.

З цього випливали далекосяжні висновки. По-перше, італійська мова (станом на середину 1960-х років) не була доконечно уніфікованою, а проте мала на собі ознаки глибинної ієрархізації. Локальні діалекти у цьому процесі виглядали консервативною альтернативою подальшим змінам офіційно-формального мововжитку. По-друге, буржуазія (зокрема, італійська), використовуючи мову як знаряддя ідеологічного домінування, парадоксальним способом сама стає заручником спотворення мови. Протидіяти цьому ефектові вона здатна тільки на рівні формалістичних експериментів та літературної іронії, себто не кидаючи виклику ірраціональній природі власного «поводження» з реальністю. За цих обставин небуржуазні інтелектуали мали шанс повернути мововжитку відібрані у нього раціональність і плюральність, підваживши політично-класовий підтекст мовної нормативності. По-третє, задля цього ліві інтелектуали мали би з'ясувати, як влаштовані механізми взаємодії між національною культурною реальністю та її експресивно-лінгвістичними засобами. Нарешті, політичний порядок денний небуржуазних інтелектуалів полягав не в тому, щоб перешкодити словнику уніфікації поглинути регіональні діалекти, а в перетворенні їх на форми міжкласового порозуміння (Pasolini, 2005, р. 27-29). Тому існування діалектів є не проблемою академічних студій, а нагодою трансформувати політичний дискурс «знизу-вгору». Перешкоди для суб'єктності меншин з їхніми мовами, звичаями, ідеалами оприявнюють той факт, що високий стиль офіційної мови принципово не здатен вийти за межі його носіїв (Venturi, 2020, р. 448).

У «Лінгвістичному щоденникові» П. П. Пазоліні обмірковує перспективи для Компартії Італії перебрати на себе прерогативу гегемона шляхом боротьби проти мовного диктату буржуазних партій над своїм електоратом. Відправною точкою стає осмислення відмінності між мовою як словником і як мовною компетенцією (але не в значенні Н. Хомського; з його вченням П. П. Пазоліні обізнаний не був). Той факт, що особа, яка розмовляє, скажімо, італійською або якою-небудь іншою живою мовою, зіставляє своє мовлення з літературно «правильним» його варіантом, ще не дає підстав вважати її повноправним розпорядником виражальних засобів її думки. Таким розпорядником є колектив, з яким особа має міцні повсякденні зв'язки (Pasolini, 2005, p. 45). Колектив уповноважує свого індивіда передавати комунікативні коди так, щоб його могли сприймати найперше члени цього колективу (це, опріч усього, пояснює схильність більшості людей до конформізму). При цьому поле наших регулярних самоописів передбачає паралельну належність до багатьох колективних досвідів. Приміром, особа може визначати себе одночасно як «чоловіка», «сина своїх батьків», «батька своєї дитини», «спортовця», «курця», «викладача», «особу, що здобуває освіту» тощо до ідентичностей, які нерідко є «несумісними».

Аналізуючи промову голови уряду Альдо Моро, присвячену відкриттю у жовтні 1964 р. «Сонячної автостради», першої транснаціональної магістралі повоєнної Італії, П. П. Пазоліні зауважує, що стиль і типи вживаних оратором фігур мовлення виказують у ньому випускника престижного університету, але з огляду на її предмет і публічну мету мова промовця зазнає компресії виражальних засобів. Оце поєднання високого стилю зі вкрапленням технічної термінології, стислістю формулювань та розлогістю обертонів саме по собі засвідчує вимушений компроміс між панівним дискурсом і «дискурсом» підлеглих. Щоб унаочнити, як культурна гегемонія реалізується у сфері мовної політики, кинемо оком на реконструкцію гомогенного проєкту італійської національної мови. Простонародне koine латинізується на його найвищому рівні (рівні дотику з мовою міської буржуазії, індустрії та науки прикладом цього є діалекти Північної Італії), зберігаючи регіональну відмінність на своєму низовому рівні. Ця ситуація характерна не лише для Півдня, а й для глибинки самої Півночі. У цьому статус-кво дістає відображення як конфронтація між ядром і периферією економіки держави, так і напруга всередині тих зон, які можна вважати аграрною периферією (Венеція-Джулія, Трентино) всередині ядра (Ломбардія, П'ємонт). Поява класу, зацікавленого не в політичній, а у мовно-ментальній єдності країни, і стає моментом формування мовної спільноти. Як зазначає П. П. Пазоліні, «мову Данте» (тоскансько-флорентійський діалект) мешканці Мілана й Турина ще на початку ХХ ст. вивчали як іноземну.

Клас, щоб сягнути домінування, повинен надати своїм претензіям на гегемонію вигляду представництва інтересів усього суспільства, для чого він створює відповідні інститути. На цьому етапі класові інститути, з одного боку, й інститути всередині класу, з іншого, потребують лінгвістичної гомологізації (Pasolini, 2005, р. 17). Утім, неможливо просто «розчинити» наявні мовні традиції, діалекти в якомусь спільному «плавильному тиглі». Цей процес є затяжним і на кожному з етапів виконання потребує легітимації під різними приводами: подолання культурної замкнутості краю, реформування відсталої освітньої системи, покращення шансів для молоді на ринку праці тощо. У будь-якому разі буржуазія країни, інколи всупереч інтересам буржуазії певного регіону (для українців знайома колізія), проголошує свій мовний звичай взірцем для асиміляції субмов і діалектів. Відомо, що П. П. Пазоліні з інтересом вивчав фріульський діалект, спілкуватися яким навчився в дитинстві, а згодом писав на ньому свої вірші 2017 року російське «Свободное марксистское издательство» підготувало переклад збірки віршів, до якої увійшли поетичні цикли, написані фріульською. Задля кращого відображення несхожості італійського літературного канону з цим північно-східним діалектом, редактори вирішили подати два варіанти перекладу: російською та русинською мовами (переклад останньою виконав один із її носіїв, Денис Пілаш).. Мовне завоювання економічно відсталіших регіонів відбувається за схемою військової експансії, втискаючи ті чи ті землі в рамки системи внутрішнього колоніалізму.

І все ж, гомогенізація мови є завжди недовершеним проєктом. Північні діалекти не розглядаються як ті, що можуть замістити собою якийсь інший великий лінгвоареал (південні діалекти); тож завдання полягає не в заміщенні, а в дискредитації творчих потуг, ототожненні відмінного з безнадійно-архаїчним і, як наслідок, підваженні альтернативи такій політиці. Механізм лінгвістичної експансії спрацьовує зигзагоподібно, то прискорюючи, то вповільнюючи свій темп. Це показує, наскільки складною є роль мови у творенні ідеологічної гегемонії.

ґрамші волошинов пазоліні марксистська філософія мова гегемонія

Висновки

Список посилань

Алпатов, В. М. (1995). Книга «Марксизм и философия языка» и история языкознания. Вопросы языкознания, 5, 108-126.

Волошинов, В. Н. (1929). Марксизм и философия языка. Ленинград: Прибой.

Грамши, А. (1991). Искусство и политика (В 2 т., т. 2). Москва: Искусство.

Ґрамші, А. (2017). В'язничні зошити. Вибрані записи. Київ: Вперед.

Лафарг, П. (1936). Литературно-критические статьи. Москва: Художественная литература.

Лютий, T. (2016). Мова та ідеологія. Маґістеріум, 65: Історико-філософські студії, 14-20.

Маркс, К. (1955). Экономическо-философские рукописи. В К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочинения (Т. 3). Москва: Политиздат.

Пазолини, П. П. (2017). Новая молодежь. Москва: Свободное марксистское изд-во.

Серио, П. (2015). Волошинов, философия языка и марксизм. Политическая лингвистика, 2 (52), 254-263.

Anderson, P. (1976). The Antinomies of Antonio Gramsci. New Left Review, 1 (100), 5-78.

Cospito, G. (2020). “The Prison Notebooks”: Hegemony and Civil Society. In A Companion to Antonio Gramsci. Essays on History and Theories of History, Politics and Historiography. Leiden, Boston: Brill.

Hobsbawm, E. J. (1977). Gramsci and Political Theory. Marxism Today, July, 205-213.

Gramsci, A. (1971). Selections from the Prison Notebooks. Washington: International Publishers.

Lecercle, J.-J. (2006). A Marxist Philosophy of Language. Leiden, Boston: Brill.

Marcuse, H. (1964). A One-Dimensional Man. London, New York: Routledge & Keagan Paul.

Pasolini, P. P. (2005). Heretical Empiricism. Washington: New Academia Publishing LLC.

Salamini, L. (1981). Gramsci and Marxist Sociology of Language. International Journal of the Sociology of Language, 32, 27^4.

Sassoon, A. S. (1990). Gramsci's Subversion of the Language of Politics. RethinkingMarxism:A Journal of Economics, Culture & Society, 3, 14-25.

Venturi, M. T. (2020). Beyond the Words: Pier Paolo Pasolini and the Language as Spirit of Life. Qulso, 6, 443-456.

Viacheslav Tsyba

A DIALECTICAL RELATIONSHIP OF HEGEMONY AND LANGUAGE IN MARXISM: GRAMSCI, VOLOSHYNOV, PASOLINI

The article deals with three patterns for interpretation of language in its relation to the cultural hegemony, i.e. Gramscian, Voloshinian, and Pasolinian. As was shown, the analysis of the language problem is the necessary precondition for justifying the unity of theoretical and practical elements within Marxist philosophy. A common feature for the aforementioned patterns was an attempt to answer a fundamental question: how it is possible to make explicit the relationship between ideology and relations ofproduction by means of the materialist dialectics. A refusal to fetishize language as a particular essence, a revealing that any sign systems are mediated by ideologies, and elaboration of a nonSaussurian structure of language are the core results of the proposed analysis. The starting point for the reflections of the mentioned thinkers was a tenet that communication in the state is determined by how much the institutions ofpower are able to bring the interests of society under control without disturbing the balance between the political body and the existing social forces. Thus, an ideology plays in two guises: as a symbolic order of legitimation on the society's part and as a framing the growth of cultural forms. A distinction between the written and the spoken language becomes a politically significant tool to undermine the hegemony, for a balance between the political and the social, between the coercion and the approval, is widely open to fluctuations. Hence is the problem Marxist theorists have tried to solve: how can it be found out, with an examination of statements in non-political contexts, what someone talks of is a part of her political interest. The Marxist thinkers solved it in various ways. For instance, Gramsci focused himself on the reasons of making of the Italian literary canon; Voloshinov considered the proposition that in linguistics a formalism, as well as psychologism, following from a claim that semantics and means of expression are politically independent; and Pasolini sketched the difference between the spoken language, the spoken-written language, and the purely oral language, with unequal subjects of them.

Keywords: Marxism, materialist dialectics, sign, meaning, language, praxis, ideology, culture, Gramsci, Voloshinov, Pasolini.

Размещено на Allbest.ru