Богословсько-філософська концепція діалогу церкви і митців святого Івана Павла ІІ у контексті персоналістичного дискурсу та реалізації душпастирського покликання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва

Львівської національної академії мистецтв

Богословсько-філософська концепціядіалогуцерквиі митців СВ. Івана Павла ІІ у контексті персоналістичного дискурсу та реалізації душпастирського покликання

Річард Горбань

м. Косів

Анотація

Мета дослідження - в проблемному полі богослов'я, релігієзнавства та філософії мистецтва - з'ясувати реалізацію двох принципів: діалогічності й монадності - в особі Кароля Войтили, що дозволило йому створити богословсько-філософську концепцію діалогу у формі богослов'я діалогу, яка визначила душпастирську діяльність 264-го єпископа Риму як у його протистоянні зі злом, зведеним в систему, так і в пошуках парадигмальної альтернативи «цивілізації смерті». Методологія дослідження визначена принципами і методами, виробленими соціогуманітарними науками щодо аналізу й інтерпретації релігійних феноменів; у теоретичному аспекті дослідження спирається на концепції діалогічності, філософсько-богословську ідею покликання та принцип монадності особи. Наукова новизна полягає в опрацьовуванні ключової властивості релігійної, філософської і художньо-естетичної свідомості католицького мислителя, яка сприяла появі богослов'я діалогу та спрямувала діяльність видатного понтифіка на формування та розбудову нової цивілізаційної парадигми на засадах діалогу і персоналістичної норми.

Висновки. Репрезентуючи, як монадна особа, націю, культуру, епоху, св. Іван Павло ІІ, з одного боку, на прикладі історії присутності польської нації у світі запропонував погляд на націю як на модель консолідації спільноти, що уможливлює діалог культур на засадах їх суверенітету, рівності й толерантності, з другого - реалізуючи особове покликання, у філософській, мистецькій і душпастирській діяльності виявив на зламі тисячоліть визначальну інтенцію нової цивілізації - діалогічність. Філософ довів, що глобалізація не означає нівелювання й асиміляцію мов і культур, - об'єднання народів є можливим, якщо відбуватиметься через духовні цінності, визначені благом кожної особи, тому найважливіші потреби сучасності вимагають розбудови нової цивілізації на діалогічних засадах, зокрема діалогу Церкви і мистецтва.

Ключові слова: богослов'я діалогу, принцип монадності особи, ідентичність, історична пам'ять, свобода, любов, персоналістична демократія, атеїстичний гуманізм, справжній гуманізм, справжня цивілізація.

Abstract

Wojtyla K. Milosc i odpowiedzialnosc.

Zarзbianka Z. Spotkanie w Slowie. O tworczosci literackiej Karola Wojtyly. Krakow : Wydawnictwo Pasaze, 2018. 182 s.

ST. JOHN PAUL II'S THEOLOGICAL AND PHILOSOPHICAL CONCEPT OF THE DIALOGUE BETWEEN THE CHURCH AND ARTISTS UNDER THE CONTEXT OF PERSONALISTIC DISCOURSE AND FULFILMENT OF PASTORAL VOCATION

Richard Horban

Kosiv Institute of Applied and Decorative Arts of Lviv National Academy of Arts, Kosiv

The goal of the study is to find out in the problematic field of theology, religious studies and philosophy of art, the implementation of the two principles, i.e. dialogicity and monadism, in the personality of Karol Wojtyla, which allowed him to create a theological and philosophical concept of a dialogue in the form of the theology of dialogue, which shaped the pastoral activities of the 264th bishop of Rome both in his opposition to evil, arranged into a system, and in search of a paradigm alternative to the “civilization of death”. The research methodology is determined by the principles and methods, developed by the socio-humanitarian sciences as for the analysis and interpretation of the religious phenomena; the study in its theoretical aspect relies on the concepts of dialogicity, the philosophical and theological idea of vocation and the principle of monadic personality. The scientific novelty is to research into the key property of the religious, philosophical, artistic and aesthetic consciousness of the Catholic thinker, which contributed to the emergence of the theology of dialogue and directed the activities of the outstanding pontiff to the formation and development of a new civilizational paradigm based on the dialogue and personalistic rules. Conclusions. St. John Paul II, representing the nation, culture and era as a monastic person, on the one hand, taking the history of the presence of the Polish nation in the world as an example, suggested considering the nation as a model of community consolidation, which allows the dialogue between cultures, based on their sovereignty, equality and tolerance; on the other hand, realizing a personal vocation, in philosophical, artistic and pastoral activities, he showed the defining intention of the new civilization - dialogism at the turn of the millennium. The philosopher proved that globalization does not mean the leveling and assimilation of languages and cultures. The unification of peoples is possible if it occurs through spiritual values, determined by the good of every person. Therefore, the most important needs of our time require the development of a new civilization on a dialogic basis, the dialogue between the Church and art, in particular.

Key words: theology of dialogue, the principle of the monadic personality, identity, historical memory, freedom, love, personalistic democracy, atheistic humanism, genuine humanism, real civilization.

Постановка проблеми. 264-й Папа пройшов складний шлях: від Кароля Войтили - польського митця й філософа, становлення особи якого відбувалося в безкомпромісній боротьбі зі злом, зведеним у систему на рівні державних структур, до св. Івана Павла ІІ - єпископа Риму, який виповнив особове покликання, спрямувавши свою душпастирську діяльність проти становлення цивілізації смерті. Парадигмально-цивілізаційним ознакам смерті, які дедалі ближче до кінця другого Тисячоліття християнства давалися взнаки, все більше оголяючи кризу атеїстичного гуманізму, понтифік протиставив парадигму «повноти життя і радості», що у третьому Тисячолітті має визначати розвиток заснованої на «справжньому гуманізмі» «справжньої цивілізації», яка вимірюється не економічним поступом, а людським, моральним і духовним розвитком народів, збереженням їх культурної ідентичності й історичної пам'яті, що є запорукою свободи й гідності кожного народу як спільнотної особи, бо саме гідність і свобода народів-осіб мають стати основою нової демократії, заснованої на любові до особи [30, с. 417; 31, с. 405-406]. Свою світоглядну позицію він обґрунтував концептуально у богословсько-філософський спосіб у формі богослов'я діалогу та послідовно втілював її у життя, намагаючись у ролі очіль- ника найбільш впливової інституції у світі об'єднати людство у глобальну спільноту не на підставі економічних інтересів, а на персоналістичних засадах «діалогу любові», позаяк мирне співжиття людства у новому тисячолітті можливе лише в особоцентричному світі.

Богословсько-філософську концепцію діалогу можна реконструювати як вчення лише в межах персоналістичного дискурсу польського мислителя, тобто на підставі аналізу багатьох створених ним текстів. Попри складний характер цієї концепції св. Іван Павло ІІ викладає її ясно й лаконічно у формі богослов'я діалогу в короткій промові, з якою звертається до молоді на площі перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці у Львові, закликаючи до цілком конкретної справи - розбудови «цивілізованого суспільства» [31, с. 405]. І це є знаменним, оскільки на тлі сучасних подій головний меседж звернення Папи - «Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії!» - проявив свій пророчий зміст. Називаючи себе паломником надії у Києві та Львові, єпископ Риму покладає особливі сподівання саме на українську молодь, яку заохочує до діалогу зі Спасителем. Звернувшись до першого покоління, вихованого у Незалежній Україні, із запитанням, що поставив Христос апостолам: «Може, і ви бажаєте відійти?», він його, як «сторожів нової зірниці надії», закликає не боятися йти дорогою Божих заповідей, навіть якщо інколи вона стає крутою та «вимагатиме жертви відважних виборів» [31, с. 401, 406]. 2001 року - першого року третього Тисячоліття християнства - це було покоління, яке сьогодні дає свідчення героїчної любові, захищаючи цілий світ від зла, зведеного в систему. Сьогодні саме це покоління українців поширило відлунням імператив «Не бійтеся!», проголошений Папою-борцем з фашистським і комуністичним тоталітарними режимами у зверненні до світу, який був облудливо приспаний спадкоємцями цих режимів і дуже повільно прокидається від омани.

Якраз це покоління виборює у російсько-українській війні, вже визначеній «екзистенцій- ною», право на культурну ідентичність й історичну пам'ять не тільки української нації, а й усіх народів світу. Адже в Україні ворог усього людства чинить найтяжчий злочин проти людяності - геноцид. Ворог із ненавистю віками заперечував існування української мови, привласнював здобутки української культури та їх творців, крав і перекручував українську історію, вчиняв штучні голодомори, викорінюючи пам'ять й ідентичність українців та перетворюючи їх на малоросів. Нині він тотально руйнує інфраструктуру, промисловість, сільське господарство, природне середовище, культурно-історичні пам'ятки, храми - усі засоби фізичного й духовного існування; із надлюдською жорстокістю ґвалтує жінок і дітей, катує людей і навіть свійських тварин, цілеспрямовано перетворюючи Україну на землю, не придатну для життя. Нещадно знищує не тільки тисячі людських життів, а й плоди праці багатьох поколінь - результати життєтворчості й життєбудування усіх народів, що заселювали українську землю з прадавніх часів і творили українську культуру, яка ще в дохристиянські часи стала осереддям екзистенційно-кордоцентричного персоналізму, тобто знищує ціннісне домобудівництво української нації як історичної особи, до якого були залучені всі народи з їх культурними й релігійними традиціями, що від багатьох століть населяють українські землі. Такого геноциду світ ще не бачив - це онтологічний геноцид; ворог людяності намагається винищити основи буття української нації, тому найпершою його зброєю стала брехня, яка, за визначенням київського персоналіста Миколи Бердяєва, внутрішньо руйнує особу [2, с. 22].

Оцей профетичний аспект справдженої надії понтифіка на молодь України в розбудові «справжньої цивілізації», адже сьогодні українці ціною власного життя захищають цінності «справжнього гуманізму» - свободу і гідність людської особи, спонукає дослідити концепцію діалогу св. Івана Павла ІІ, яка визначала його бачення зміни цивілізаційних парадигм і шляхи розвитку людства в новому тисячолітті. Таке з'ясування має значення передусім задля розуміння феномену української ідентичності - чому саме українці на початку Третього тисячоліття християнства опинилися на аванпості екзистенційної війни та запеклого протистояння різних шляхів цивілізацій- ного розвитку людства. Зазначений профетичний аспект свідчить і про перспективність досліджень персоналістичної філософсько-релігійної думки, яка протистояла хаосу тоталітаризму в ХХ столітті й здатна протистояти новій його хвилі у ХХІ, а також спроможна створити реальну світоглядну альтернативу постантропологічним реїстичним інтенціям у гуманітарній сфері.

Про перспективність персоналізму висловився ще в 1948 році французький нео- томіст Етьєн Жильсон, стверджуючи, що від початку свого становлення християнська філософія доклала чималих зусиль, щоб поєднати ідею особи з повнотою розвитку внутрішнього життя, і цей засадничий принцип філософського персоналізму далеко не вичерпав свого потенціалу [21, с. 286]. У цей час Войтила робить вибір між служінням вірі і служінням мистецтву й розпочинає душпастирську діяльність, яка стає для нього шляхом до виповнення власної особи, свого покликання і завдяки якій весь світ знатиме його як св. Івана Павла ІІ. Мистецький та релігійний досвід і необхідність надавати реальну допомогу людям в осмисленні та розв'язанні екзистенційних проблем виводять молодого священника на шлях персоналізму, що визначає зміст і форму реалізації його покликання як особи і зумовлює становлення однієї з головних гілок персоналістичного вчення, розробленої польськими філософами, які понад пів століття розбудовують повноцінну філософську систему. Аналізуючи створену Войтилою систему персоналізму, творець універсального реалістичного персоналізму Чеслав Станіслав Бартнік вказує на те, що персоналізм став для цього філософа способом найбільш дієвого втілення у людське життя вищих, справжніх цінностей [44, s. 53].

Аналіз джерел та останніх досліджень. Українські дослідники, такі як Олександр Бондар, Оксана Волинець, Тетяна Гаврилюк, Христина Давидчак, Василь Дуйкін, Анатолій Колодний, Андрій Копитко, Марія Кохановська, Віталій Кравченко, Дарина Марцінов- ська, Олександра Матюхіна, Роман Наконечний, Сергій Присухін, Любомир Ржиський, Інна Савинська, Іван Сас, Ярослав Соболєвський, Дмитро Степовик, Олександр Шатало- вич, Наталія Якимець, Ольга Яроцька, Петро Яроцький та ін., розглядали різні питання антропологічного вчення й діяльності 264-го Папи, його внесок у Другий Ватиканський Собор, зокрема й в аспекті певних форм діалогу: релігії і науки, релігії і культури, екуменічного діалогу, діалогу людини з Богом, однак у фокусі діалогічності як головної інтенції особи св. Івана Павла ІІ проблему діалогу не розглядали.

У зарубіжних працях, що були опубліковані до сторіччя від дня народження св. Івана Павла ІІ, досліджуються різні аспекти релігійної філософії польського мислителя. Так, австралійський дослідник Нейл Пемброук зосереджується на феноменологічному методі католицького філософа, трактуючи поняття «участь» як тринітарну етику [57]. Натомість американський науковець Адам Бейт і австралійський учений Рене Келер- Райан звертаються до філософського дискурсу мислителя в аспекті гендерних питань.

Перший, говорячи про логіку взаємодоповнення католицької богословської антропології, зосереджує увагу на теології Тіла, як її тлумачить Іван Павло ІІ [46]. Другий автор розглядає вплив філософсько-теологічної антропології Едіт Штейн на формування основних ідей «нового фемінізму», висловлених Павлом VI та Іваном Павлом II після Другого Ватиканського Собору [55]. Наведені приклади ілюструють, що в найновіших наукових статтях немає спроб вивести аналіз релігійно-філософського дискурсу Івана Павла ІІ з кола питань постмодернізму. Новизна нашого підходу полягає в тому, що його філософська спадщина вперше вивчається в контексті новітніх діалогічних тенденцій, які мають формувати цивілізаційну парадигму третього тисячоліття і які за своєю суттю є антипостмодерністськими.

Мета статті. На засадах богослов'я, релігієзнавства та філософії мистецтва маємо відстежити, як у персоналістичному дискурсі св. Івана Павла ІІ, організованому за правилами художньої, релігійної й філософсько-аналітичної діалогічної свідомості, сформувалась богословсько-філософська концепція діалогу, що визначила душпастирську діяльність 264-го Папи як у його протистоянні зі злом, зведеним у систему, так і в пошуках парадигмальної альтернативи «цивілізації смерті».

Теоретико-методологічні засади. Дослідження здійснене на матеріалі текстів, створених Іваном Павлом ІІ у різні періоди його життя: 1) філософських - «Любов і відповідальність» (1960), «Особова структура самовизначення» (1974), «Участь чи відчуження?» (1975), «Суб'єктивність і “те, що не піддається редукції" в людині» (1994); 2) поетичних - «Осмислення Вітчизни» (1998); 3) автобіографічного характеру - «Переступити поріг надії» (1995), «Дар і таємниця» (1996), «Пам'ять та ідентичність» (2005);

папських документів - «Про душпастирський підхід до культури» (1999), «Послання Папи Івана Павла II до мистців» (1999), «Лист апостольський Розарій Діви Марії» (2002), енциклік - «З праці своєї» (1971), «Відкупитель людини» (1979), «Апостоли слов'ян» (1985), «Господа Животворящого» (1986), «Сяйво істини» (1993), «Щоб усі були одно» (1995); 5) документів Церкви - «Душпастирської Конституції Про Церкву в сучасному світі» (1964); 6) промов на зустрічах - «Зустріч з представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Україна - Київ - 24.06.2001. Палац Національної Філармонії - Фойє»; «Зустріч із молоддю. Україна - Сихів - 26.06.2001. Площа перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці».

Одним із ключових теоретико-методологічних положень дослідження стала концептуальна настанова на взаємодоповнюваність специфічних для гуманітарного пізнання ідеографічного та біографічного методів, які дозволили виявити й розкрити головну інтенцію життєтворчості Войтили, а також монадологічний характер його особи. Біографічний підхід у поєднанні з інтерпретаційним аналізом богословських і філософських текстів католицького мислителя в ракурсі концепції покликання й принципу монадності особи дали змогу не лише розв'язувати проблему конкретно-історичної індивідуалізації Войтили як видатного мислителя та релігійного й культурно-громадського діяча, а й розкрити зміст і генезу становлення створених ним концепцій та їх значення для становлення ідеї нового гуманізму.

Теоретичним підґрунтям дослідження стала концепція діалогічності - художньої й аналітичної свідомості, відкритої до комунікації на засадах паритету, схильної брати участь у циркуляції ідей, що становить духовну основу людського буття особою. У науковий дискурс поняття «діалогічність» уведене Михайлом Бахтіним на початку 1970-х рр. у контексті розробленої ним філософії діалогу. Зокрема, у праці «До методології гуманітарних наук» філософ пов'язує його з поняттям «діалогу осіб» як діалогу на найвищому рівні [1, с. 384]. Проте концепція діалогічних відношень як безмежної у просторі та часі міжособової комунікації, яка уможливлює діалог між епохами і культурами, була розроблена мислителем ще на початку 1940-х рр. на засадах феноменології Едмунда Гуссерля, філософії персоналізму і філософії діалогу та становить одне із засадничих положень філософії культури Бахтіна. Зокрема, у праці «До філософських основ гуманітарних наук» Бахтін розглядає діалогічність як якість свідомості людської особи, вміння людини пізнати й виразити себе як особу у складній діалектиці зовнішнього і внутрішнього, культурного середовища і власного світогляду [1, с. 429-430].

Утілення принципу монадності в особі св. Івана Павла ІІ з погляду формування діалогічних засад нової цивілізаційної парадигми Видатний український філософ-персоналіст Сергій Кримський, аналізуючи в одній зі своїх публічних лекцій, прочитаній 2002 року, засади духовності новітнього постінду- стріального суспільства, які мають визначати розвиток людства у ХХІ столітті, обстоює думку про те, що в сучасному світі сфера духовності, як альтернатива хаосу та небуттю, потребує не лише здатності людей до колективної творчості, а передусім монадності - здатності особи репрезентувати свою націю, культуру, епоху, подаючи зразки вчинків, інтелекту та зростаючої совісті, й у такий спосіб виявляти індивідуальну іпостась універсального досвіду. Філософ наполягає на тому, що після страшного досвіду ХХ століття будь-які концепції та проєкти мають оцінюватись їхньою спроможністю втілюватись у життя людської особи [32, с. 12-14]. У світлі тривалого процесу переборення світської ідеології гуманізму християнським персоналізмом, стверджуючим самоцінність людської особи як образу Особи Божої, її свободу й гідність, а не абстрактні ідеї, задекларована Кримським вимога вбачається ключовою у формуванні духовних основ сучасної технічної цивілізації, які мають визначати її реальні людські й людяні цінності, здатні протистояти антропології, породженій новочасним утилітаризмом. Позаяк розвиток технічної цивілізації, за спостереженням Івана Павла ІІ, позначений диспропорцією щодо розвитку моралі й етики та вимагає розв'язання питання: чи людина, як людина, в суттєвому змісті технічного поступу стає ліпшою, духовно зрілою, свідомішою гідности своєї людської природи, відповідальнішою, відкритішою для інших? [23, с. 30]. Як бачимо, сьогодні ути- літаристична антропологія й етика, що з неї випливає, які, згідно з визначенням 264-го Папи Римського, «ґрунтуються на переконанні, що засадничо людина змагає до власного інтересу або інтересу групи, до якої належить» [26, с. 49], перетворили Україну - серце Європи, її осереддя персоналістичної думки та годувальницю значної частини світу - на плацдарм російсько-української війни.

Концепція монадної особи була розроблена Бердяєвим - фундатором європейського персоналізму. Розглядаючи в ракурсі персоналізму вчення Ґотфріда Ляйбніца про монаду як універсум, мислитель стверджує, що людина є мікрокосмом лише в потенції, адже особа в людині не є готовою даністю, а є завданням, ідеалом людини. Тому реалізація особи в людині - це шлях постійного трансцендентування, на якому відбуваються екзистенційні зустрічі з Богом та іншими особами. Оскільки особа не є частиною універ- суму, а універсум є частиною особи як її якості, то монада, яка не наповнюється надособо- вими цінностями й якостями, не реалізує свою особу в індивідуально неповторній формі, не виконавши свого покликання як відповіді на заклик Бога, втрачає дану їй здатність бути мікрокосмом. Монада, яка доростає до свого особового покликання і здійснює його в усій повноті та цілісності, представляє не тільки себе, а стає виразником цілої нації, культури, епохи. Монадні особи існували в усі часи - це були пророки, генії, вожді, які формували соціокультурний образ своєї історичної епохи [3, с. 438, 478; 4, с. 12-13, 17, 29].

Розкриваючи у своїх філософських працях свободу як чинник самовизначення особи в її акцидентальному та субстанційному вимірах, який зумовлює її духовний динамізм [12, с. 159], польський мислитель на підставі такого прозопоїчного розуміння категорії «свобода» створює власну дефініцію принципу монадності, але висловлює її в художній формі в поезії «Осмислення Вітчизни» (1998):

Свободу всяк потрібно здобувати,

Її не можна лише посідати!

Її отримуєш, як дар, а втримуєш у боротьбі.

Дар і боротьба вписуються у сторінки невидимі, а все ж явні.

Усім собою платиш за свободу - отож свободою називай те, що можеш, постійно сплачуючи, знову віднайти себе самого.

Тією платою входимо в історію і торкаємось її епох1 [26, с. 84].

Адже поетична спадщина Івана Павла ІІ є своєрідним способом осягнення дійсності, шляхом художньо-літературного, а не лише філософсько-богословського, пізнання релігійної істини. Як зауважує Христина Давидчак, його поезія вимагає колосальної обізнаності в культурній, філософській і релігійній сферах знань [17, с. 327].

Св. Іван Павло II не тільки формулює принцип монадності у філософсько-поетичній формі, а й втілює його у власному житті, досягнувши повноти своєї особи через здійснення душпастирського покликання. У процесі самовизначення як особи, здобуваючи динамічну структуру свого «Я», дану як «самоволодіння і самопанування», та керуючись ним же сформульованим і філософськи обґрунтованим принципом дієвості й відповідальності [12, с. 158; 13, с. 25], Войтила реалізував власні персоналіс- тичні концепції.

Як особа, здатна представляти весь сучасний світ, що входить в епоху глобалізації, 264-й Глава Ватиканської держави вже за життя був визнаний лідером світового масштабу. За часів понтифікату Івана Павла ІІ духовний вплив Ватикану на соціокультурні процеси поширився далеко за межі Європи, й очолювана ним Католицька Церква, долаючи виклики цивілізаційної кризи, спромоглася осучаснити свій образ, надати своєму вченню актуальної спрямованості та вступити у третє тисячоліття своєї християнської історії оновленою, зберігаючи і дедалі посилюючи свій духовний авторитет. Упроваджуючи нову соціокультурну політику Церкви, Папа прокладає шлях новій епосі людства, на засадах християнського персоналізму теоретично і практично розбудовує світоглядну парадигму постіндустріальної цивілізації, обумовлену антропологічним переворотом. У цій новій парадигмі поєднання антропології з етикою визначається такими поняттями як «гідність людини», «соціальна справедливість», «права особи», «персоналістична норма», «діалог любові». У своїх енцикліках, відштовхуючись від концепцій Еммануеля Муньє і Жака Марітена, понтифік подає глибоке філософське обґрунтування помилковості «мислення категоріями економізму» [25, с. 138] і послідовно доводить, що «економічний поступ з усім тим, що належить лише до його закономірності, треба постійно розплановувати й реалізувати з кута бачення загального й солідарного розвитку окремих осіб і народів» [23, с. 34-35]. Головний імператив філософської думки католицького мислителя пов'язаний із домінантою особи. На його переконання, кожна проблема теоретичного чи практичного характеру має розв'язуватися «з огляду на людину, мало того, з огляду на те, що людина є особою» [14, с. 245], отже, з позиції персоналізму, який є філософією цілісної людини.

Біограф єпископа Риму Джордж Вайґель вказує на парадоксальність натури св. Івана Павла ІІ та пояснює її тим, що його життя, переконання і прагнення були справжнім викликом для свого часу, тоді як інші риси його особи цілком відповідали часу. Зокрема, Переклад Андрія Содомори.

американський богослов зазначає, що у світі, в якому історію розглядають як дії економічних інтересів і політичних сил, Папа став на захист культури та творчої сили людського духу [10, с. 13]. Однак зауважені Вайґелем факти свідчать не про протиріччя особи очільника Ватикану, понтифікат якого набув глобального значення на межі тисячоліть, а, навпаки, про цілісність - монадологічну здатність його особи репрезентувати свою епоху, мало того, епоху цивілізаційних трансформацій. Це підтверджує концепція сучасної цивілізації як Третьої Хвилі футуролога й соціолога Елвіна Тоффлера, що розроблялася ним понад чверть століття й остаточно була сформульована у праці 2006 року «Революційне багатство». Американський філософ стверджує, що в новій цивілізації зникне марксистський економоцентризм, в якому культура, релігія, мистецтво були вторинними; економіка буде поставлена на належне їй місце як частина всеохоплюючої системи, в якій на передній план вийдуть духовні феномени: культурна ідентичність, релігія і мораль [41, с. 558-559]. По суті, Тоффлер дав перевірену часом відповідь на питання «Економіка перш за все?», що його поставив 1936 року в «Маніфесті персоналізму» Муньє. Католицький філософ у своїй концепції персоналізму прийшов до висновку, що з огляду на якості особи та їхню ієрархію патологічне зростання економічного принципу має зупинитися в людському світі й поставити цей принцип на відведене йому місце - економічні проблеми повинні вирішуватися в залежності від політики і духовного начала, які є вищими за економіку Здійснюючи наступ на «занепаду цивілізацію», Муньє розуміє, що переосмислення феномену праці вимагає нового погляду на проблему капіталістичної економіки. На думку французького філософа, надмірна увага до економічної проблематики є свідченням соціальної хвороби, бо з кінця ХVІІІ століття економічний організм набув розміру ракової пухлини, відтоді було проголошено суверенітет економічного начала. Інший представник французького персоналізму, католицький філософ Марітен також пропонує розглядати економіку з позиції духовних цінностей. У праці «Релігія і культура» (1930-1933) він вказує на неприродний принцип «плодовитості грошей», що на ньому базується капіталістична економіка, в якій гроші прагнуть стати живим організмом і виробництвом, що використовує людську працю заради утримання самих себе. Таке регулювання економіки законами й потоками грошових знаків ставить цінність речей вище за цінність людини. На переконання філософа, у такій суспільно-економічній системі ні бідні, ні багаті не існують як особи, адже одні виступають знаряддям, а інші - споживачами [36, с. 101-102]. [39, с. 348-349]. Очевидно, що практичною відповіддю на питання Муньє стала також філософська й душпастирська діяльність св. Івана Павла II.

Очоливши найавторитетнішу у світі транскультурну й транснаціональну інституцію, Папа-поляк зберігав свою національно-культурну ідентичність, ніколи не забуваючи, що він - син польського народу. Свою відданість екуменізму, шлях до якого був закладений Другим Ватиканським Собором, Іван Павло ІІ пояснює екуменічними традиціями польського народу. Саме завдяки цим традиціям, що сформувалися протягом тисячолітньої історії розвитку Польщі як держави багатьох народів і багатьох віросповідань - християнських і не тільки, на переконання мислителя, польській культурі притаманні толерантність і відкритість до людей іншої мови, культури та релігії [27, с. 116]. Понтифік постійно наголошує на своєму зв'язку з польською культурою, яка сформувала його як особистість. Так у промові, виголошеній в ЮНЕСКО, порушуючи питання про засилля економізму в сучасному світі та необхідність дотримуватися належного співвідношення між економікою і культурою, він звертається саме до досвіду польського народу, щоб довести на конкретному прикладі, що культура є «найбільшим і найлюдянішим добром»:

Я - син свого народу, який пережив найбільші випробування історії, якого сусіди не раз прирікали на смерть, але який вижив і залишився самим собою. Він зберіг свою тотожність і попри поділи та чужоземне загарбання, свою національну суверенність, не опираючись на ресурси фізичної сили, а лише на свою культуру. Ця культура, як виявилось, мала потугу більшу, ніж усі інші сили [26, с. 92-93].

У філософсько-релігійному дискурсі св. Івана Павла ІІ сформульовано персоналіс- тичну концепцію нації Подібне персоналістичне розуміння нації у працях початку 2000-х рр. висловлює Кримський, який розуміє націю як історичну особу, а національну історію - як найважливіший духовний вимір, позаяк історія власної присутності у світі «дає змогу крізь національне прозріти універсальне, тобто переломлювати загальнолюдський досвід у національну іпостась буття» [32, с. 9]., що набула остаточних обрисів у його останній книзі «Пам'ять та ідентичність». З точки зору католицького мислителя, нація, як і родина, є природною спільнотою, яку не можна підмінити умовними суспільними об'єднаннями на кшталт держави. Нація є спільнотою, народженою в природний спосіб і конкретизованою в часі та просторі через духовний і матеріальний зв'язок осіб, зумовлений поняттями батьківщини й історіографії - історичної пам'яті, зафіксованої письмово. Поняття батьківщини поєднує в собі духовний і матеріальний аспекти, виражаючи глибокий зв'язок між культурою і територією. Історіографія ж є найважливішим елементом культури, який визначає ідентичність нації темпорально. Обдарованість націй історичною пам'яттю інтерпретується філософом як персоналістична ознака, адже історична пам'ять визначає національну ідентичність окремих осіб, яка постає в результаті узгодження особистого вибору з ціннісною складовою культури, що формувала цю особу. До того ж історія народу й історія окремої особи есхатологічно пов'язані, оскільки в присуді окремим особам виражається присуд і націям За твердженням польського філософа, людина є особою, оскільки кожному «Я» в рамках даного «Ми» притаманне як самовизначення, так і самосповнення. Жодне людське «Ми» не може цього придушувати чи нищити [14, с. 256-257]. Звідси випливає, що саме нація, як природна спільнота, есхатологічно пов'язана з особою, зацікавлена в її розвитку - вільному самовизначенні та самосповненні.. Попри те, що нація об'єднана у спільноту різними зв'язками, головним є об'єднання культурою. Філософ наголошує: «Нація існує “через” культуру і “завдяки” культурі» [26, с. 93], тому кожна нація має право будувати майбутнє на засадах і ґрунті своєї культури. Суверенітет національної спільноти, виявлений в її культурі, є запорукою суверенності кожної окремої особи. У концепції нації особливого значення набуває поняття «патріотизм». Воно тлумачиться польським філософом як любов до батьківщини, яка не становить загрозу для інших націй, а, навпаки, визнає за всіма рівні права, отже, патріотизм виявляється «шляхом упорядкованої суспільної любові» [26, с. 93]. Культурний суверенітет і любов до батьківщини відображають постійний елемент людського досвіду і гуманістичних перспектив розвитку людської особи. Якраз нація виховує людину як спільнотну особу, здатну діяти й існувати спільно з іншими, навчає буття у спільноті, об'єднаній культурою й любов'ю. З огляду на це нація в інтерпретації св. Івана Павла ІІ виступає моделлю консолідації спільноти і як така уможливлює діалог культур на засадах їх суверенітету, рівності й толерантності, та передусім - на засадах любові. Персоналіс- тичне розуміння нації як спільнотної особи постає однією з головних підстав для глобального розвитку людства на засадах «діалогу любові», який слід розуміти не лише як екуменічний діалог між християнами, а як універсальну модель існування сучасного людства, здатну не тільки протистояти подальшому становленню цивілізації смерті, «розвиненої під науково-технічним оглядом» [24, с. 253-254], поширення якої понтифік категорично засудив в енцикліці 1986 року «Господа Животворящого», а й об'єднати людство у глобальну спільноту не на підставі економічних інтересів, а на основі справжніх - людяних - цінностей, зумовлених любов'ю:

Шлях навернення сердець позначений ритмом любові, яка звертається як до Бога, так і до наших братів і сестер: усіх братів і сестер, у тому числі й тих, хто не перебуває з нами в повному спілкуванні. Любов оживляє прагнення до єдності навіть у тих, хто ніколи не відчував її потреби. Любов створює єдність людей і спільнот. Якщо ми любимо одне одного, ми намагаємося поглибити наше спілкування та зробити його більш досконалим. Любов звертається до Бога як до найдосконалішого джерела сопричастя, яке є особовою єдністю Отця, Сина і Святого Духа, щоб черпати з цього Джерела силу створювати спілкування між людьми та спільнотами або відтворювати його серед християн, які ще є відокремлені. Любов - це найпотаємніший, життєдайний потік процесу об'єднання [52].

Таким чином, персоналістична концепція нації польського мислителя поставала як альтернатива поширеній у сучасній соціально-гуманітарній науці концепції «зіткнення цивілізацій» Самуеля Гантінітона, утверджуючи важливість збереження в сучасну епоху культурної ідентичності націй, бо на цій засаді комунікація стає діалогом культур, відтак стає можливим об'єднання світу задля розв'язання глобальних проблем через взаємодію та співробітництво. діалогічність богословський філософський душпастирський

Прагнення до встановлення діалогу між Церквою і сучасним світом, яке визначило стиль майже 27-літнього понтифікату 264-го Папи, значною мірою зумовлене розумінням актуальності збереження національно-культурної ідентичності в глобалізованому світі. Адже, як монадна особа, св. Іван Павло ІІ репрезентував нову епоху, польську культуру та польську націю, яка зберегла свою ідентичність усупереч періодам бездержавності в її тривалій історії. Прикладом власного життя він довів, що глобалізація не означає нівелювання й асиміляцію мов і культур, що об'єднання народів є можливим, якщо воно відбуватиметься через духовні цінності, визначені благом кожної особи, і що найважливіші потреби сучасності вимагають розбудови нової цивілізації на діалогічних засадах і «пер- соналістичній нормі». Цю норму польський мислитель пов'язує з любов'ю, що має стати фундаментальним обов'язком щодо людської особи в західному демократичному устрої, адже, на його думку, саме тому, що людина є особою, створеною за образом і подобою Божою, дати їй те, що їй належить, можна лише люблячи її [26, с. 135]. Св. Іван Павло ІІ, по суті, закладає засади персоналістичної демократії, головною цінністю якої має стати людська особа, свобода якої реалізується через любов до людини як особи, а не ліберальні свободи, перетворені економоцентричною ідеологією глобалізму на абстрактні цінності, як це довели глобальні події останніх років - пандемія коронавірусу, війна РФ проти України та реакція на неї істеблішменту ліберально-демократичного світу.

Найвищу цінність західної ліберальної демократії - свободу - понтифік пов'язує з любов'ю до ближнього, бо саме в ній, за словами мислителя, людська свобода має своє найповніше здійснення. Знаковим є те, що в нинішньому світі, який опинився перед прірвою світової війни, справжні зразки виборювання свободи людської особи як найвищої цивілізаційної цінності були явлені обома народами, з якими Кароль Войтила мав кровний зв'язок. Слова св. Івана Павла ІІ про свободу, яка існує для любові і здійснення якої через любов деколи досягає героїчного рівня [26, с. 54], пророчо втілилися на батьківщині його матері Емілії Качуровської. Знаменним є те, що найвищий рівень героїчної любові сьогодні був явлений усьому світу захисниками українського міста, іменованого мовою Нового Заповіту - Містом Марії Як пояснюється в етимологічному словнику топонімів України, ойконім «Маріуполь» постав поєднанням основи жіночого біблійного імені Маріам, якому поклонялися обидві етнолінгвістичні групи приазовських православних греків, румеї й уруми, і грецького поХі; «місто» [35, с. 320]., адже духовний зв'язок із матір'ю, яку майбутній Папа усього католицькою світу втратив на дев'ятому році свого життя, відтоді тривав безперервно на глибинному рівні християнської містики Духовний зв'язок із втраченою в дитинстві матір'ю, виявлений на рівні християнської містики у формі діалогу з Дівою Марією, що стає способом художньо-релігійного мислення, є фактом біографії таких великих митців, як Данте Аліг'єрі й Тарас Шевченко. у формі марійської набожності понтифіка, виразно проявленої в його релігійній свідомості. У своїх душпастирських зверненнях до пастви св. Іван Павло ІІ невтомно наголошував, що Пресвята Богородиця супроводжує кожну людську особу у вірі, надії, любові на шляху до єдності з Христом. 1987 рік понтифік проголосив Марійським Роком, а 2002-й - Роком Вервиці, оскільки надавав великого значення дарам, отриманим завдяки заступництву Богородиці через молитву Розарія. В апостольському посланні про вервицю “Rosarium Virginis Mariae” він пропонує розширити символіку намистин - дозволити їм нагадати нам про наші численні стосунки, про зв'язок спілкування та братерства, які об'єднують усіх нас у Христі [51]. В інтерпретації католицького мислителя Діва Марія постає символом любові й єдності християн, зрозумілим кожній людині незалежно від її віросповідання, переконань чи будь-якої форми соціокультурної приналежності, а вервиця Марії - духовним маршрутом, позаяк у висвітленні св. Івана Павла ІІ найсвятіша вер- виця постає як художньо-богословський образ діалогу любові, об'єднання людства нерозривним колом материнської любові.

У зв'язку з цим маємо звернути увагу на доволі знакову подію 2018 року. Розглядаючи світоглядні та методологічні питання сучасності на останньому Всесвітньому філософському конгресі, що проходив у Пекіні, в контексті його теми «Вчитися бути людиною» науковці обговорювали проблеми формування діалогічної цивілізації. Адже, як зауважує філософ Анатолій Єрмоленко, перехід до комунікативної парадигми - це не тільки методологічний поворот, а й соціально-онтологічний чинник переходу до нової форми суспільних відносин, нової форми спільнотного буття людини - від «суспільства праці» до «суспільства комунікації» [20, с. 9].

Як бачимо, до плідних перехідних процесів перетворення цивілізаційної парадигми «знаків й сигналів смерті», «образу смерті» та «зла, зведеного в систему» на парадигму «повноти життя і радості» [24, с. 253-254; 26, с. 163; 31, с. 406] невтомно закликав св. Іван Павло ІІ, наполягаючи на визначальній ролі віруючих у цих онтологічних змінах. На віруючих понтифік покладає особливе завдання у витривалому ділі захисту людини і справжнього суспільного добра, бо саме вони можуть дати приклад щирої толерантності й активної співпраці, відкритого, витривалого і чесного діалогу. Саме віруючі всіх релігій світу мають відновити засади «справжнього гуманізму», в підґрунті якого лежить покірне й довірливе визнання першості Бога:

Разом вони можуть дати ясне свідчення першості духу перед матеріальними потребами, на які людина має право. Разом вони можуть свідчити, що бачення світу, яке ґрунтується на Бозі, є гарантією також і невід'ємної цінності людини [30, с. 416-417].

У розв'язанні найболючіших проблем сучасності важливу роль понтифік відводить Україні, яка завдяки своєму розташуванню становить природний міст не тільки між Сходом і Заходом, а й між відмінними своїм історичним походженням, культурними традиціями й релігійними віруваннями народами, які живуть на українських землях від багатьох століть. Звертаючись у перший рік нового тисячоліття як «паломник надії» до представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, єпископ Риму зауважує великий потенціал української релігійної спільноти, яка, за його словами, у взаємній пошані та постійному пошуку щирого й успішного діалогу у конкретний спосіб працює на користь встановлення миру між народами, закоріненими в українському суспільстві й культурі [30, с. 413, 415].

Як вже було зазначено на початку статті, з особливою надією св. Іван Павло ІІ звернувся до молоді України, закликаючи перше покоління українців, становлення якого відбувалося в Незалежній Українській Державі і яке сьогодні цю Державу захищає, йти проти течії. У його інтерпретації це означає пройти вузькою стежкою свободи - між «неволею комуністичного режиму» і «неволею споживацтва» [31, с. 405], тобто між матеріалістичними цінностями ідеологій сучасних Сходу і Заходу.

Зауважимо: становлення Войтили як філософа-персоналіста відбулося не без впливу Бердяєва, який розглядав антропологічну кризу як результат заміни духовно обумовленої парадигми культури матеріально обумовленою парадигмою цивілізації. Цей підхід дозволив київському мислителю-екзистенціалісту, по-перше, розкрити онтологічний зміст глобалізації, що полягає у спричиненому пануванням економізму й техніцизму домінуванні кількісних ознак буття над якісними, таке кількісне збільшення за рахунок втрати якості як цінності знеособлює і дегуманізує людину; по-друге, за п'ять років до початку Другої світової війни зробити профетичне попередження, яке здійснилося і в 1939, і в 2022 роках: якщо порушену ієрархію цінностей не відновити, кризові суперечності і надалі вирішуватимуться в раціональний спосіб, це матиме некеровані ірраціональні наслідки, які загрожують людині одержимістю й безумством. У цьому питанні Бердяєв категоричний: людське суспільство неможливо об'єднати механічно на матеріальних засадах, об'єднання людства можливе як духовне єднання осіб, і від нього залежить доля світу [49, р. 15; 50, р. 720].

Зроблене зауваження дозволяє глибше зрозуміти профетичний і категоричний характер імперативу св. Івана Павла ІІ, спрямованого на «побудову солідарнішого та справедливішого світу», справді «цивілізованого суспільства», відтак осягнути зміст і масштаб того «внеску», який «робить» нині тодішня українська молодь, що доросла до «сильного, відповідального й зрілого сумління», якого зажадала від цього покоління свобода, адже, за словами понтифіка, «Свобода вимоглива і, в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя» [31, с. 404-405]. Покоління українців, до якого звернувся Папа, платить цю високу ціну за свободу, тому у світу нарешті з'явилася надія на побудову дійсно «вільного й демократичного суспільства» [31, с. 404]. Відбувся справжній діалог - слово Папи було почуте й втілюється в життя, адже у створеному ним персоналістичному богослов'ї діалогу остаточною метою діалогу людської особи й особи Божої є вихід з рабства гріха до свободи любові.

Діалог, який відбувся між св. Іваном Павлом ІІ і молоддю України, є справжнім не тільки тому, що за визначенням діалог є вербальною комунікацією, а тому, що у створеному католицьким мислителем богослов'ї діалогу діалог - це Слово почуте. Звертаючись 2001 року на площі, яка сьогодні носить його ім'я, до 400-тисячної аудиторії українців як до спільнотної особи, понтифік виступає особою-посередником між особою-нацією і Особою Христа: «Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії!» [31, с. 404].

Підкреслимо: промова до українців, проголошена перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці, включає богослов'я діалогу, ясно і структуровано викладене лише в одинадцятьох реченнях. Папське богослов'я діалогу передбачає маріологію, адже Марія є Матір'ю Слова, що втілюється; також вчення про діалог містить: христологію й есхатологію - «Христос має “слова життя вічного”. Його слова тривають навіки і, понад усе, відкривають двері вічного життя»; онтологію - «Коли Бог говорить, Його слова дають життя, кличуть до існування, скеровують на шлях, зігрівають розчаровані й збентежені серця та вселяють у них нову надію»; космологію - «Бог до нас промовляє. Він говорить до нас, даючи життя усьому створеному. Усе існує задля Його слова: небо, земля, світло, вода, живі істоти, чоловіки й жінки. Його слово надає значення всім речам, визволяючи їх із хаосу»; і як розвинута філософсько-релігійна персоналістична система воно має у своєму складі історіософію - Бог говорить в історії людства. Він об'являє свою присутність у подіях світу, постійно відкриваючи діалог з людьми, створеними за Його образом, щоб з кожним творити сопричастя життя і любові. Таким чином, історія стає дорогою взаємного пізнання між Творцем і людською істотою, діалогом, остаточною метою якого є вести нас від рабства гріха до свободи любові. [31, с. 402].

Оскільки у вченні св. Івана Павла ІІ історія постає у формі діалогу Бога з людьми, то образ «сторожів нової зірниці надії» [31, с. 404] в контексті художньої свідомості понтифіка набуває значення особливої історичної місії, яку має здійснити це покоління українців.

Отже, як монадна особа, св. Іван Павло ІІ виходячи з інтенцій філософсько-аналітичної, художньо-естетичної та релігійної форм своєї свідомості сформулював, теоретично обґрунтував і активно впроваджував у життя концепцію об'єднання людства через діалог культур в особоцентричному світі, протиставивши її економоцентричній формі глобалізації.

Діалог як стиль життєтворчості Кароля Войтили і спосіб здійснення його душпастирського покликання

Розбираючи події свого життя в автобіографічних працях і численних інтерв'ю, св. Іван Павло ІІ неодноразово висловлював думку про те, що у планах Провидіння немає місця випадковостям чи простому збігу обставин, оскільки Божий творчий план «затор- кує живу людину й обіймає все її життя» [22, с. 194]. При цьому він стверджує: оскільки кожна людина є особою, вона творить власну історію життя, керуючись вільним В енцикліці «Відкупитель людини» зауважено: людину зваблюють усілякі блага, тому кожному «раз у раз доводиться дещо вибирати і дечого зрікатися» [23, с. 28]. і свідомим Восени 1940 року Войтила пише наставнику і другу Мечиславу Котлярчику: «...усе, усе може бути дією благодаті, треба лише вміти, а насамперед хотіти із нею співпрацювати» [42]. вибором. Те, що Папа-поляк виявив конститутивну інтенцію, яка визначатиме форму і зміст нової цивілізації - діалогічність, було зумовлене закономірним розвитком і послідовним здійсненням повноти його «Я», реалізацією його покликання як особи. Діалогічність виступає властивістю його художньої, філософсько-аналітичної та релігійної свідомості, що виражається у відкритості довкіллю, готовності взаємодіяти з ним на паритетних засадах, конструктивно реагувати на події, брати участь у циркуляції ідей, пов'язаних з філософськими проблемами особи і спілкування, актуалізованими в персо- налістичній філософії Іншого, та активно й ефективно втілювати ці ідеї в сучасному світі.

Якщо аналізувати діалогічність художньої свідомості Войтили, то вона виявилась у його літературному обдаруванні й акторському таланті у вигляді захоплення театральним мистецтвом і драматургією, адже діалог як тип організації мовлення в літературному творі модифікується залежно від його родово-жанрових особливостей і є найнапруженішим у драматичних творах. Діалогічним характером художньої свідомості було визначено вступ Войтили на філологічний факультет Яґеллонського університету та членство в Театральному братстві й дружбу з Котлярчиком, який походив з відомої у Вадовицях театральної родини і створив власну концепцію театрального діалогу, пов'язану з розумінням того, що слово актора має спричиняти духовний імпульс «усередині» глядача, роблячи його безпосереднім учасником драматичної дії. Ця дружба як творча співпраця в «Театрі захоплення» й спільна боротьба методами мистецтва з тоталітарними режимами (фашистським і комуністичним) проти винищення ними польської національної культури дозволили майбутньому філософу усвідомити дієвий характер висловленого й почутого слова в персоналістичній перспективі як духовного єднання осіб і як знаряддя боротьби проти зла, осягнути його діалогічний характер у спонтанній спрямованості «Я» до Іншого. Театральна ж діяльність стала школою практичного діалогу для майбутнього Папи.

З огляду на це вибір молодого Войтили на користь духовної кар'єри не означав занедбання мистецького дару, а став переходом в іншу площину - служіння і відповідальності перед Іншим (Богом, особою, спільнотою), іншою формою боротьби проти зла, зведеного в систему, - боротьби за людську особу в її невпинному прагненні до правди, добра, краси, до справедливості й любові, адже досвід актора, драматурга, режисера став опорою душпастирської діяльності, зумовленої діалогічним характером його релігійної свідомості. Душпастирство суттєво відрізняється від інших форм і способів служіння Богу, оскільки потребує безпосереднього особового спілкування як співпричастя - духовно-інтимного контакту пастиря з паствою, який, по суті, є тим, що Карл Ясперс називає «справжньою, необмеженою комунікацією вільних екзистенцій» [43, с. 139, 143]. Піднявшись на найвищий щабель професійної кар'єри священнослужителя, св. Іван Павло ІІ зруйнував віджилу й неефективну бюрократично-управлінську модель папства, запропонувавши Церкві та світу у своїй особі Папу-пастиря.

У книзі 1994 року «Переступити поріг надії» Папа зізнається, що душпастир- ська діяльність повоєнного часу вимагала відвертого діалогу, передусім із молоддю, про те, як жити, тому він мав «вступити у простір екзистенційних питань людини». Так зі спілкування й участі в життєвих проблемах вірян постала монографія «Любов і відповідальність» [27, с. 149]. У цій праці окремий параграф з відповідною назвою був присвячений питанню покликання. Отже, практична потреба відповіді спонукає молодого священника до філософського розв'язання екзистенційних питань, а виявлена ще в юнацтві інтенція «співпрацювати» (працювати на засадах діалогізму) з «дією благодаті» інспірує осмислення феномену покликання в онтологічному й етичному вимірах. Це дозволило польському філософу поєднати екзистенційно-онтологічне тлумачення покликання Мар- тіном Гайдеґґером як феномену буття, в якому відкривається трансцендентне, що найбільше виявляється в мові видатних поетів через «покликання до слова як криниці буття» [15, с. 143] з етичним підходом Еммануеля Левінаса, який вважав, що покликання людини належить «до порядку вищої відповідальності» [34, с. 240].