Сковорода, Ковалинський і Мейнґард

Размещено на http://allbest.ru

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Сковорода, Ковалинський і Мейнґард

Сергій Йосипенко , доктор філософських наук,

завідувач відділу історії філософії України,

заступник директора з наукової роботи

Київ

Вступ

Стаття присвячена обставинам використання Григорієм Сковородою псевдоніма «Даніил Меінгард» та ролі, яку відіграв Михайло Ковалинський у прийнятті Сковородою цього псевдоніма. У статті реконструйована біографія пастора Даніеля Менґара, ім'я якого прийняв Сковорода, зокрема спростовані хибні відомості про нього, поширені в україномовній літературі; наведений також стислий опис інтелектуальної біографії його сина -- пастора Ґабріеля Менґара, що на відміну від батька був помітною фігурою інтелектуального життя країни Во другої половини XVIII ст., зокрема одним з найоригінальніших авторів «Івердонської енциклопедії» -- ліберальної протестантської відповіді на «Енциклопедію» Дидро та д'Аламбера.

У статті вказано, що опис Даніеля Менґара, який Ковалинський дає в «Житті Григорія Сковороди» з метою пояснити походження псевдоніма Сковороди, відповідає більше Ґабріелю, аніж Даніелю Менґару. На пояснення цієї двозначності обґрунтована гіпотеза, згідно з якою Ковалинський, обираючи прикладом для наслідування Ґабріеля Менґара, проєктує стосунки сина і батька Менґарів на свої стосунки зі Сковородою. Ця гіпотеза дає підстави переглянути роль Ковалинського в житті Сковороди та у формуванні образу філософа у «Житті Григорія Сковороди». У статті реконструйоване коло читання Ковалинського і продемонстровано, що його літературні уподобання відповідають провідним тенденціям рецепції російським масонством останньої третини ХУШст. західної, передусім ліберальної протестантської літератури. Ця реконструкція дає змогу провести паралель між думкою Сковороди та колом читання Ковалинського, у контексті якого останній оцінює життя та філософію Сковороди; їх споріднюють відданість релігійній та інтелектуальній свободі, еклектизм, а також численні сюжети, які ми вважаємо суто сковородинівськими: пізнання самого себе, внутрішня людина, доброта Бога, щастя, дружба тощо.

Ключові слова: сковородинознавство, «Івердонська енциклопедія», Просвітництво, масонство, філософія Сковороди, «Життя Григорія Сковороди».

Вступ

У листі від 13 лютого 1788 року Михайло Ковалинський пише своєму наставнику і другу Григорію Сковороді: «Я слышал о твоих писаніях. По любви твоей ко мнЪ, пришли мнЪ оныя. Я привык любить мысли твои» [Ковалинський, 1973: с. 481]. Вочевидь, після отримання цього листа Сковорода бере два свої написані раніше твори, додає до них передмови-присвяти Ковалинському й підписує останні як «Даніил Меінгард» [Сковорода, 2011: с. 476] та «Старец Варсава Даніил Меін-Гард» [Сковорода, 2011: с. 830]. Ім'ям Сковороди-Мейнгарда у різних комбінаціях і варіантах підписані також передмова-присвята до «Потопу зміїного», датована 16 серпня 1791 [Сковорода, 2011: с. 942], а також два останні відомі листи Сковороди до Ковалинського -- від 11 вересня 1790 та 2 квітня 1794 [Сковорода, 2011: сс. 1185--1186]. Водночас майже у всіх листах Ковалинського до Сковороди періоду 1779--1788 років, які до нас дійшли, Ковалинський називає Сковороду Меі^аМ'ом, Мейнгардом, Ма^агё'ом і Менгардом [Ковалинський, 1973].

У «Житті Григорія Сковороди» Ковалинський так пояснює появу цього імені: «В 1772 году, в ФевралЪ місяці, друг его [Ковалинський -- С.Й.] поі- хал в чужіе краи и, быв во Франціи в разных городах, прибыл в 1773 году в Швейцарію, в город Лозан. Между многими умными и учеными людьми, каковых в Лозани нашол он, находился там нікто Даніил Мейнгард, человек отміннаго разума природнаго, имівшій дар слова, ученость рідкую, обширныя познанія, благонравіе философское. Он столько похож был чертами лица, обращеніем, образом мыслей, даром слова на Сковороду, что можно бы почесть его ближайшим родственником его. Друг Сковороды познакомился с ним, и они друг друга столько полюбили, что Мейнгард, имія у себя подлі Лозани прекрасный загородный дом, сад и величайшую библїотеку, просил его располагать оным всім в свое удовольствіе, и сей пользовался всегда, как и многими свідініями от него. Возвратясь из чужих краев и увидясь с Сковородою в 1775 году, расказал ему друг его ту удивительную встречу, по которой он нашол в Лозани похожаго человека на него чертами лица, свойствами, образом мыслей и дружбою к нему. Сковорода возлюбил его заочно и с того времени начал подписывать на письмах и со- чиненіях своих имя свое тако: Григорій ВАР (евр[ейский] сын) Сава Сковорода, Даніил Мейнгард» [Ковалинський, 2011: с. 1365].

Постать загадкового Даниїла Мейнґарда незмінно хвилює сковородинознавців і оскільки одним з провідних Ґороі сковородинознавства є встановлення зв'язку Сковороди з творчістю інших філософів, а також з різними інтелектуальними та духовними течіями, то прийняття Сковородою імені Мейнґарда вважають свідченням знайомства Сковороди з творами і/чи поглядами Мейнґарда. Так, Андрій Ковалівський твердив: «що Сковорода знав про Д. Майнґарда щось більше, ніж загальні відомості, можна здогадуватися з одного місця в творі “Ізраїльський змій”, а саме, кажучи про емблематичне значіння числа сім, він додає: “сюда взирает и Даниил с крючками своих седмин”. В рукопису Румянцевського Музею після слова “Даниил” вписано “Мет^агё”. Отже, Сковорода знав, якщо не твори Д. Майнґарда, то в усякому разі дещо з його поглядів» [Ковалівський, 1929: с. 38]*. Леонід Ушкалов підтримує хід думки Ковалівського Йдеться про місце «Ікони алківіадської» (альтернативна назва «Ізраїльскій змій», див. [Сковорода, 2011: с. 752]); насправді, попри додавання прізвища Мейнґарда, вислов-лювання Сковороди відсилає до книги пророка Даниїла (Дан 9:24-27): подібне місце, але без додавання Мейнґарда, є і в «Бесіді першій» [Сковорода, 2011: с. 433]. «Паралель “Сковорода -- Мейнгард”, як слушно зауважував Андрій Ковалівський, -- це один-єдиний реальний зв'язок “між Сковородою та західною думкою” його часу» [Ушкалов, 2016: с. 127]. і продовжує його: розмірковуючи над питанням ставлення Сковороди до астрономії, він доходить висновку, що цитована вище розповідь Ковалинського «красномовно свідчить про інтерес Сковороди до астрономії» [Ушкалов, 2016: с. 126]; далі, посилаючись на повідомлення Григорія Штейна про «дисертацію» Мейнґарда з фізики [Штейн, 2002], Ушкалов твердить: «Мейнгард був астрономом. Принаймні в 1717 році він опублікував у Берні невеличку книжку під назвою “Вузїешаїіз рИузісі” (“Система фізики”), де розглянув на засадах геліоцентричної системи питання космографії. Це була дисертація, захищена ним у Лозаннській богословській школі» [Ушкалов, 2016: с. 127].

Трохи по-іншому дивиться на «паралель “Сковорода-Мейнґард”» Дмитро Чижевський, включаючи в неї і Ковалинського. Для нього і Мейнґард, і Ковалинський, могли виконувати роль посередників між Сковородою та інтелектуальними й духовними течіями того часу; у «Філософії на Україні: спроба історіографії» він констатує, що «залишається відкритим питання як про особу Майнгарта, що безумовно був посередником у знайомстві Ковалінського з духовним життям Швайцарії, так і про ті Швайцарські течії, що він з ними зблизив Ковалінського» [Чижевський, 1926: с. 66]. Значною мірою позиція Чижевського визначена розумінням, що якщо не вдається віднайти більш-менш помітних слідів людини в інтелектуальній історії, то її не можна вважати співрозмірною постаті видатного філософа та автора філософських творів: «розуміється, і наперед можна сказати, що “впливів” значного розміру [Мейнґарда на Сковороду -- С.Й.] тут не було...» [Чижевський, 1926: с. 66]; у примітці до цитованого місця він додає: «Багалій каже, що він не знайшов звісток про Д. Майнгарта у словниках. Я не знайшов цих звісток і в швайцарській бібліографії і в літературі з історії швайцарської культури XVIII в. [...] отже можна з майже повною певністю твердити, що М. нічого не друкував і не грав видатної ролі в духовім житті Швайцарії» [Чижевський, 1926: с. 74].

Практично одночасно з Чижевським починає свої пошуки у цьому напрямі і вже згадуваний Ковалівський: у повідомленні «Нові дані про двійника Г. Сковороди в Лозанні Даніїла Майнґарда та його сім'ю» він наводить відповідь першого бібліотекаря Водуазької кантональної бібліотеки та хранителя Історіографічного музею Фредерика-Теодора Дюбуа на запит стосовно «Даніїла Майнґарда», надісланий на початку 1927 року. У відповіді йдеться тільки про Ґабріеля Менґара, тоді як Даніель Менґар згадується лише як його батько [Ковалівський, 1929].

Чи справді Ковалівський, як він твердить, «не дістав жадної відповіді» у листі Дюбуа? Що насправді означало для Сковороди ім'я «Даніила Меін- гарда»? Яку роль у цій всій історії зіграв Ковалинський? І, зрештою, чи вказує «паралель “Сковорода -- Мейнгард”» на якийсь «реальний зв'язок “між Сковородою та західною думкою” його часу»? Опинившись у краях Даніеля Менґара (саме так, згідно з сучасними правилами, повинно звучати його ім'я) я вирішив пошукати відповіді на ці запитання.

І. Батько і син Менґари

Перша інформація про Даніеля Менґара українською з'являється у повідомленні Анастасії Ніженець та Григорія Штейна «Про походження псевдоніму Г.С. Сковороди» [Ніженець, Штейн, 1975]. З їхнього повідомлення важко зрозуміти, з яких джерел взято дані про роки його життя (1694--1776) та про те, що він був світською людиною. У 5 томі «Historisch-Biographisches Lexikon der Schweiz», що на нього посилаються Ніженець і Штейн, немає статті присвяченої комусь із Менґарів, а у 4 томі французької версії цього словника [Dictionnaire, 1928: p. 762] вказано, що Менґари це «водуазька родина з Шапель і Мудона з XVI ст.» і далі наведені окремі дані про Ґабріеля Менґара з тієї самої статті з «Біографічного словника» де Монте [Montet, 1878: p. 174], переклад якої міститься у повідомленні Ковалівського.

Ім'я Жана-П'єра-Даніеля Менґара (Jean-Pierre-Daniel Mingard) фіґурує у «Книзі ректора Женевської академії», де зібрані всі доступні дані студентів цієї академії за період 1559--1878 років. Згідно з «Книгою» [Stelling-Michaud, 1975: p. 551], Даніель Менґар народився 12 березня 1700 року в Лозанні, в сім'ї пастора Користуючись люб'язною допомогою проф. Етьєна Офмана я перевірив дати наро-дження і смерті Даніеля та Ґабріеля Менґарів за метричними книгами реформатських парафій Лозанни та Шаворне, що зберігаються у Водуазькому кантональному архіві.. У 1712 році вступив у клас красномовства Лозанської академії, відтак згодом перейшов у клас філософії, результатом навчання у якому стали його тези з фізики [Mingardus, 1717], завдяки яким він перетворився в очах українських дослідників на астронома. На той час Лозанська академія була типовим конфесійним закладом, покликаним готувати реформатських пасторів і мала не лише навчальні, а й релігійні функції, зокрема відповідала за добір і випробування кандидатів у пастори, а також здійснювала їх рукопокладання та професійну інтеграцію. Вона пропонувала традиційну для свого часу освіту, подібну до тієї, що її давала тодішня Києво-Могилянська академія. Освітня траєкторія передбачала 3 класи. Перший з них -- красномовства, раніше був старшим класом колегіуму (навчання у якому передувало навчанню в академії), проте згодом його приєднали до академії як її молодший клас; туди за часів Даніеля Менґара приймали у 13 років (він сам вступив у 12).

Навчання тут тривало два роки і включало студії з античної літератури та історії, а також риторики та вміння виголошувати промови. Успішне складання іспитів у цьому класі відкривало доступ до класу філософії, навчання у якому тривало щонайменше три роки і включало три курси -- логіки, фізики та метафізики. Курс фізики мав традиційний для ранньомодерної схоластики вигляд Факультативний курс з експериментальної фізики з'явиться у Лозанській академії лише в 1758 році, а відповідну кафедру відкриють у 1788, що започаткує процес перетворення Лозанської академії на модерний університет., а видрукувані в 1717 році тези з фізики 17-річного студента класу філософії Даніеля Менґара були звичною шкільною вправою з цього предмета -- чимось на кшталт нашої курсової роботи (до наших днів дійшли й тези з фізики інших студентів, зокрема друковані в тому самому 1717 році) Захист тез був звичною практикою ранньомодерних конфесійних закладів, яка мала певні особливості залежно від закладу, періоду і навіть професора, який читав відповід-ний курс, оскільки студент захищав якусь тезу з курсу свого професора. Про захист тез в Києво-Могилянській академії див. [Симчич, 2009: сс. 33--40, 62--67].. Зрештою, по закінченню класу філософії студенти отримували доступ до класу теології, навчання у якому тривало щонайменше чотири роки і в якому були свої шкільні вправи, такі як тези з теології, що їх Даніель Менґар видрукував і захистив у 1724 році [Mingardus, 1724]. За нормальних обставин юнаки навчалися з 13 до 24 років -- віку, коли ті, хто успішно закінчив клас теології, могли починати готуватися до рукопокладання в пастори [Saugy, 1966: pp. 206--214]. В 1720 році Даніель Менґар записався у клас теології Женевської академії (завдяки чому його ім'я фіґурує в «Книзі ректора» цієї академії) Вочевидь це була своєрідна родинна традиція: батько Даніеля -- Жак Менґар (1662-- 1724), по закінченню класу філософії Лозанської академії також якийсь час навчався на теології в Женеві, згодом повернувся в Лозанну, де закінчив академію (1694), захис-тив тези з теології (1697, також вийшли друком у Берні), у тому ж році був висвячений на пастора і до кінця життя працював наставником у колеґіумі при академії [Stelling- Michaud, 1975: pp. 550--551]., а через рік повернувся у відповідний клас Лозанської академії. Точно невідомо, коли він закінчив повний курс академії, однак зазвичай випускники, які мали намір стати пасторами, залишалися при академії аж до рукопокладання і призначення на посаду. сковорода філософ псевдонім меінгард

Лозанська академія перебувала під постійним реліґійним та політичним контролем бернського уряду, який пильно стежив за дотриманням релігійної ортодоксії та політичної вірності своїх підданих Країна Во (Pays de Vaud) на той час перебувала у володінні кантону Берн (за винятком двох округів, які були спільним володінням кантонів Берн і Фрібур) і стала кантоном Во -- самостійним і повноправним членом Швейцарської конфедерації, лише у 1803 році.. У ті часи наука модерного типу розвивалася не стільки в навчальних закладах, скільки поза ними, зокрема завдяки функціонуванню численних наукових товариств та академій, проте між нею та академічною наукою не було непроникних перепон: одні й ті самі люди могли бути одночасно і професорами в конфесійних навчальних закладах, і авторами наукових праць в дусі Нового часу і, навіть, як би це назвали сьогодні, «публічними» філософами й теологами. Зокрема, в Лозанській академії було заборонене вчення Декарта [Saugy, 1966: p. 207], проте професор у класі філософії Даніеля Менґара -- пастор, автор численних праць з математики, філософії та педагогіки, іноземний член Паризької академії наук Жан-П'єр де Круза (Jean-Pierre de Crousaz; 1663--1750), -- той самий, під головуванням якого відбувся захист тез 1717 року, був прихильником Декарта, що вочевидь позначалося не лише на його друкованих працях. І в кантоні Берн, і в місті Женева (як, зрештою, практично всюди в Європі XVIII ст.), урядові кола прихильно ставилися до розвитку наук і мистецтв, за умови, звичайно, що це не порушувало світоглядних засад «реформованої» релігії У 1714 році новопризначений ректор Лозанської академії, який посідав одночасно но- востворену кафедру права та історії ! Жан Барбейрак (Jean Barbeyrac; 1674!І744), ви-голосив промову «Про корисність літератури та наук для блага держави», у якій напо-лягав, що «вільні мистецтва та добрі знання якнайкраще захищають свободу» [Rosset, 2017: pp. 13^4].. Переконання в тому, що проґрес наук і мистецтв не суперечить християнству, поділяли чимало швейцарських реформатських пасторів і теологів XVIII ст.: показовим тут є приклад Франсуа де Роша (Franзois de Roches; 1700--1769) -- однокурсника Даніеля Менґара по Женевській академії, згодом пастора і професора теології в цій академії, теологічні праці якого зазнали помітного впливу Просвітництва.

У період навчання Даніеля Менґара у класі теології помітно загострилось питання Consensus ecclesiarum Helveticarum -- своєрідного реформатського символу віри, що його бернський та женевський уряди змушували прийняти усе піддане їм реформатське духовенство, однак значна частина освічених теологів, пасторів та простих віруючих сприймала і цей примус, і сам Consensus, як виклик одночасно релігійній та політичній свободі. Так його сприймали і професори філософії та теології, у яких Даніель навчався у Женеві та Лозанні: де Круза підкорився вимозі уряду і в якості ректора Лозанської академії у 1722 році публічно закликав лозанське духовенство урочисто підписати Consensus (вочевидь всупереч власній волі, оскільки через 2 роки скористався нагодою і надовго залишив Лозанну), тоді як його женевський професор теології -- відомий реформатський теолог Жан-Альфонс Туретині (Jean-Alphonse Turrettini; 1671--1737) був одним з найактивніших противників Consensus. З цим питанням пов'язана також і справа майора Давеля Після утворення кантону Во майор Давель (Жан-Даніель-Абраам Давель; 1670l1723) став його національним героєм. Син пастора, який спочатку перебував на військовій службі у чужоземних володарів, а потім вступив у бернське військо, відзначився у війні з католицькими кантонами (1712) і отримав від бернського уряду пенсію та посаду ко-мандира ополчення в Лаво біля Лозанни. Під впливом дискусій щодо Consensus і від-мови окремих водуазьких пасторів підписати його, 31 березня 1723 року висунувся зі своїми ополченцями в Лозанну і подав міській раді Лозанни план звільнення країни Во від бернського панування. Наступного дня був заарештований, а потім засуджений ло- занським міським судом і страчений 24 квітня цього ж року. Даніель Менґар був свід-, опис якої ми зустрічаємо у трьох листах Даніеля Менґара до вже згаданого де Рошаком суду і страти майора Давеля (яка справила на нього величезне враження), а його батько -- Жак Менґар, був одним з трьох пасторів, що супроводили майора Давеля на страту. Вперше опубліковані Шарлем Боржо у 1925 році в «Женевській газеті» і передруковані у «Водуазькому історичному журналі» [Воі^еаиіі, 1930]. Описуючи те, що він бачив на власні очі й чув від безпосередніх учасників подій, Даніель Менґар називає майора Давеля «справжнім героєм та досконалим християнином» [Borgeaud, 1930: p. 283], відзначаючи, що той «був великим противником примусу в царині релігії» [Borgeaud, 1930: p. 284]. В цілому, як висновує Боржо, Даніель Менґар «безумовно підтримує мету [майора Давеля], і засуджує [його] виступ, який виявився безглуздим через недостатність наявних засобів [реалізувати цю мету]» [Borgeaud, 1930: p. 275].

З 1724 року Даніель Менґар працює наставником у колегіумі Можливо посівши місце свого батька, який помер у тому ж році., у 1727 був рукопокладений у пастори, а в 1729 році звільняється з колеґіуму й служить у різних парафіях країни Во: спочатку помічником пастора в Бельмоні, у 1731--1738 -- дияконом в Ешалані, у 1738--1749 -- пастором у Вольйоні, з 1749 і до кінця життя -- пастором в Шаворне (з 1766 -- разом з помічниками), де і помер 15 квітня 1777 року. Про його публічну і/чи інтелектуальну діяльність в цей період відомостей немає.

Отже, можна напевне твердити, що пастор Даніель Менґар не був астрономом і справді «не грав видатної ролі в духовім житті Швайцарії». Останнього не можна сказати про його старшого сина -- Ґабріеля, який залишив помітний слід в інтелектуальній історії. Анрі Вюємьє у своїй «Історії реформатської Церкви країни Во за бернського панування» зауважує, що «пастор Ґабріель Менґар був однією з найпотужніших голів водуазького духовенства, втім, незважаючи на це, його ім'я виявилося майже повністю забутим», і робить примітку: «Альбер де Монте присвятив йому у своєму “Біографічному словнику” лише незначну замітку» [Vuillemier, 1933: p. 304]. Інтерес до постаті Ґабріеля Менґара пожвавився лише наприкінці ХХ ст. у контексті досліджень місця і значення «Івердонської енциклопедії» в інтелектуальній історії, зокрема перше дослідження, у якому були зібрані усі доступні дані про його життя, має назву «Пастор Ґабріель Менґар, співробітник івердонської Енциклопедії». Його автор -- Етьєн Офман, наголошує, що «тоді як внесок цього пастора є одним з найориґінальніших з усього корпусу [текстів «Івердонської енциклопедії» -- С.Й.] і він відрізняється (наприклад від Александра Шавана) значно більшою свободою думки, ми насправді дуже мало знаємо про цього видатного водуазького інтелектуала» [Hofmann, 1996: p. 83] Деталі біографії Ґабріеля Менґара наводяться далі за цим джерелом..

Ґабріель-Жан-Анрі Менґар (Gabriel-Jean-Henri Mingard) народився 10 грудня 1729 року в Лозанні. Відомостей про його навчання немає, проте можна припустити, що він закінчив повний курс навчання в Лозанській академії, без чого не зміг би стати пастором. Висвячений на пастора у 1754 році, він відправляється у поїздку в Італію, потім перебирається в Голландію, де в 1756--1763 роках служив пастором валонської реформатської громади у Бреді. Там у 1762 році Ґабріель одружується з донькою бурґомістра Амстердама, який був також головою ради директорів Голландської Ост-Індської компанії. По поверненню в країну Во він служить дияконом у Ґрансоні (1665!1770) та в Орб (1770^773). Водночас посаг його дружини дає йому змогу придбати на околиці Лозанни заміський будинок і упродовж 1767! 1773 добудувати його Цей будинок згодом отримав назву «замок Больє» (chвteau de Beaulieu); сьогодні там розміщений Лозанський музей art brut. Хоча реформатські пастори посідали досить високу позицію в соціальній ієрархії країни Во, вони не мали великих доходів, тому великий і розкішний будинок пастора Ґабріеля Менґара мав виглядати чимось над-звичайним; втім там жила не лише його сім'я, окремі частини здавали заможним квар-тиронаймачам.. Ґабріель фактично припинив виконувати свої обов'язки в Орб вже у 1771 році, поселився у своєму будинку і віддався інтелектуальній праці аж до призначення пастором в Асані у 1779 році, де він служив, продовжуючи жити в «замку Больє», у якому передчасно помер 8 грудня 1786 року.

Ґабріель Менґар був одним із засновників Лозанського літературного товариства Лозанське літературне товариство функціонувало з 1772 по 1782 роки, воно мало на меті ознайомлення своїх членів з книжковими новинками (не лише літературними, а й науковими) задля поширення знань; до його складу входили не лише місцеві швей-царці, а й чужоземці, котрих в Лозанні було чимало, в т.ч. вихідці з Російської імперії [Rosset, 2017: pp. 12^3].. Проте більша частина його літературної діяльності відбувалася у колі Фортунато Бартоломео де Феліче (Fortunato Bartolomeo de Felice; 1723| 1789), який у 1762 переселився з Берна в Івердон (країна Во) і відкрив там друкарню під егідою Бернського типографічного товариства. Де Феліче -- колишній італійський францисканець і учений (перед втечею з Італії посідав кафедру експериментальної фізики в Неаполі), який з огляду на різні обставини змушений був шукати прихисток у Берні, де перейшов у протестантизм, отримав громадянство, одружився і розгорнув активну наукову й видавничу діяльність. З одного боку, він продовжив популяризувати модерну європейську науку в Італії (ще до втечі він переклав італійською твори Декарта, д'Аламбера, Ньютона), а з іншого | почав поширювати здобутки італійського Illuminismo в Європі, зокрема організовуючи переклади творів італійських авторів французькою. Два таких зробив Ґабріель Менґар -- у 1766 році в Івердоні виходить його переклад книги П'єтро Веррі (1728| 1797) «Думки про щастя» -- роздуми на тему гедоністичної етики й утилітаризму (через три роки після оригінального видання) | та у 1773 (через два роки після ориґінального видання) у Лозанні -- переклад «Роздумів про політичну економію» того самого автора; другий переклад зажив неабияку популярність, і його кілька разів перевидавали. Він вийшов з передмовою перекладача, написаною у формі листа до членів Лозанського літературного товариства. Вочевидь з метою вказати на місце перекладеного твору і його автора в інтелектуальній історії, Ґабріель Менґар аналізує історію розвитку наук і мистецтв в Італії з часів Ренесансу і з позиції свого власного, сповненого ентузіазму й оптимізму бачення проґресу наук і мистецтв, а також розуміння соціальних умов інтелектуальної праці. Останнє можна кваліфікувати як типове для «органічного інтелектуала» доби Просвітництва, який переконаний, що проґрес наук та мистецтв є благом Таке переконання у той час поділяли вже далеко не всі, зокрема Русо у своїй «Дискур- сії про науки і мистецтва» (1750) [Русо, 2018] дотримується протилежної думки., водночас вважає підтримку з боку суспільства і влади необхідною умовою цього проґресу: «Потрібно, щоб ученого увінчували якісь відзнаки слави, і щоб багатство захищало його від злиднів, і щоб влада захищала його від нападів: мало є смертних, які беруться просвічувати собі подібних, не сподіваючись на жодне відшкодування, і які погоджуються, що їх забудуть ще за їхнього життя. Ще менше таких, які, займаючись філософією, наукою, мистецтвами відповідно до свого смаку і без будь-якого інтересу, амбіції чи дозвілля, наважуються говорити відкриту ними правду, кидаючи виклик тиранічній владі, що може зробити їх нещасними! Усі століття підтверджують, що всюди, де свобода та захист забезпечують впевнену підтримку філософа й ученого, ми бачимо народження філософів та учених» [Mingard, 1773: рр. ХІХ--ХХ]. Відтак він пов'язує появу в Мілані таких учених, як Веррі чи Беккарія мудрим правлінням (австрійських Габсбурґів), а також хвалить бернський уряд, який «не встановлює жодних перешкод проґресові наук та мистецтв і є зразковим у очах Європи в питанні мудрого толерування всього, що не псує звичаїв і не збурює суспільство» [Mingard, 1773: р. LX]. Звичайно, коли інтелектуали «увінчують відзнаками слави» власний уряд, вони завжди роблять це в кращому разі з певним авансом У книзі з промовистою назвою «Закуток Просвітництва» Франсуа Росе описує полі-тичну та культурну атмосферу в Лозанні («маленькому Парижі бернців») та у франко-мовній країні Во (der schцne Provinz бернської аристократії) цього періоду, як цілком сприятливу для розвитку наук і мистецтв [Rosset, 2017: рр. 69--87].., однак на цій характеристиці варто зупинитись детальніше. Свобода і толерантність, що про них говорить Ґабріель Менґар, не є свободою совісті в сучасному розумінні: кантон Берн визнавав лише одну релігію Проте варто зауважити, що Ґабріель Менґар, а також його батько, служили пасторами у місцях, які були спільним володінням Берна та Фрібура і де реформатські громади змушені були співіснувати з католицькими, що перебували під захистом Фрібура.; йдеться передусім про свободу в межах цієї релігії (справа Consensus давно залишилась у минулому), а також свободу у всьому, що не суперечить цій релігії чи суспільному порядку. Можна твердити, що як і його попередники часів Consensus, пастор Ґабріель Менґар є цілком щирим прихильником релігійної свободи, а також свободи інтелектуальної діяльності, яка, так само як і релігійна свобода, повинна мати межі: так, він відверто засуджує «інтелектуальне лібертинство, моральну анархію та небезпечний скептицизм, до якого нас, здається, намагаються підштовхнути стільки письменників» [Mingard, 1773: p. ХХХІХ]. Під такими письменниками він має на увазі передусім французьких просвітників-енциклопедистів, з якими співробітники «Івердонської енциклопедії» перебували у дуже складних стосунках.

Наприкінці 1760-х де Феліче замислює видання «Енциклопедії або універсального тлумачного словника людських знань», яку зазвичай називають «Івердонською енциклопедією». Ця енциклопедія видавалась з 1770 по 1780 роки, а де Феліче був не лише ініціатором, організатором та видавцем, а й відігравав роль редактора і координатора роботи авторів, часто виступаючи також як автор статей [Felice, 1999: pp. 17--18, 25]. Ґабріель Менґар був активним учасником цього проєкту, зокрема він написав 418 статей основного змісту та 8 статей додатків [Hofmann, 1996: p. 83] на різні теми, ставши не лише одним з найпродуктивніших авторів, а й найкращим автором філософських статей «Івердонської енциклопедії»: «статті, підписані його ініціалами, були дуже помітними. Вони привернули увагу, поміж інших, одного з найкомпетентніших суддів, знаменитого Шарля Боне з Женеви, який заявив у листі Галеру Якого можна цілком назвати «знаменитим Галером з Берна»: Альбрехт фон Галер (Al-brecht von Haller; 1708--1777) -- бернський природознавець і державний діяч, член цілої низки європейських академій; перший том «Івердонської енциклопедії» вийшов з при-святою Галеру., що найзадовільнішими у галузі філософії були статті, підписані ініціалами Ґ.М.» [Vuillemier, 1933: p. 304].

XVIII століття було добою «Енциклопедій»: «Енциклопедія» Дидро та д'Аламбера починалася як спроба перекладу «Cyclopaedia» Ефраїма Чемберса (Лондон, 1728) і, своєю чергою, стала предметом численних передру- ків, переробок та імітацій. Довгий час «Івердонську енциклопедію» вважали лише подібною імітацією, чому також сприяло те, що Вольтер досить нервово й аґресивно відреаґував на її появу. Де Феліче взяв за основу «Енциклопедію» Дидро та д'Аламбера, яка на той момент ще продовжувала видаватися (1751--1772), що було звичною практикою доби, коли авторського права як такого не існувало і коли вважали, що знання не може бути чиєюсь приватною власністю. Частина статей «Івердонської енциклопедії» є передруком статей «Енциклопедії» Дидро та д'Аламбера, однак якщо де Феліче вважав їх невідповідними чи незадовільними, він замовляв своїм авторам переробити їх або ж написати нові; він також замовив чимало статей на теми, відсутні в паризькій «Енциклопедії». Таким чином, «Івердонська енциклопедія» перевершила останню за обсягом: вона включає 42 томи основного змісту, 6 томів додатків та 10 томів ілюстрацій проти відповідно 17, 11 та 4 у Дидро та д'Аламбера. Головною особливістю «Івердонської енциклопедії» було те, що вона пропонувала альтернативу паризькій «Енциклопедії» як символу французького Просвітництва: будучи так само франкомовною (у XVIII ст. універсальною мовою освіти, науки і культури стає французька), вона мала не франкоцентричний, а загальноєвропейський характер, більш відкритий, зокрема, німецькій та італійській культурі, але з помітним швейцарським акцентом. Понад те, співробітників «Івердонської енциклопедії» не влаштовували ні світоглядні настанови авторів «Енциклопедії» Дидро та д'Аламбера, ні їхні поступки католицизму (які насправді були компромісами з французькою цензурою). Кістяк співробітників «Івердонської енциклопедії» складали протестанти, переконані у тому, що проґрес наук і мистецтв не суперечить християнству, які водночас користувалися відносною свободою думки з огляду на кальвіністські традиції та гарні зв'язки в бернському істеблішменті Чого вартий лише той факт, що один з авторів статей на теологічну тематику, вже зга-дуваний Александр Шаван (Alexandre Cйsar Chavannes, 1731-1800) -- пастор і профе-сор теології Лозанської академії, був одночасно одним з цензорів «Івердонської енци-клопедії» [Albertan, Albertan, 2005: p. 159].. Відтак Ґабріель Менґар міг писати про Католицьку Церкву як інституцію те, що не могли дозволити собі французькі філософи, однак такі статті з паризької «Енциклопедії» як «Віра» чи «Деїзм» йому довелося докорінно переробити в дусі ліберального протестантизму [Albertan, Albertan, 2005: pp. 162-169].

Найголовнішою концептуальною відмінністю «Івердонської енциклопедії» було те, що релігійне з самого початку було поміщене у центр її Системи знань [Cernuschi, 2005: p. 143]. Порівнюючи дві енциклопедії, Ален Сернюскі доходить висновку, що «поміщуючи релігійне в центрі Системи знань, івердонські енциклопедисти зовсім не намагалися спростувати показовий жест їхніх французьких колеґ, вони його просто проінтерпретували по-своєму. Бо людина так чи так залишається в центрі переробленої системи, але це людина, духовний складник якої позиціонується як конститутивний вимір плідної взаємодії з проґресом Просвітництва. В цьому розумінні “Івердонська енциклопедія” залишається від початку до кінця релігійною!» [Cernuschi, 2005: p. 158].

Насамкінець, з участю Ґабріеля Менґара в «Івердонській енциклопедії» пов'язана цікава історія: в одному з листів де Феліче розповідає, що окремі статті пастора Ґабріеля Менґара у місцевих релігійних колах сприймали як не дуже ортодоксальні, через що він змушений був підписувати частину своїх статей, які стосувалися релігії, не власними, легко впізнаваними ініціалами (G.M.), а своєрідним псевдонімом M.D.B. (Mingard de Beaulieu, тобто Менґар з Больє). Оскільки після цього статті з підписом M.D.B. почали сприймати як цілком ортодоксальні [Albertan, Albertan, 2005: pp. 175-176], проблема, вочевидь, була не у змістові статей для «Енциклопедії», а у «позаенциклопедичній» діяльності Ґабріеля Менґара?

ІІ. Сковорода і Ковалинський