Платонізм та арістотелізм як джерело відмінностей внутрішньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя

Візантійські емігранти дали відчутний поштовх, по-перше, системному вивченню класичної грецької мови в Італії, а по-друге, платонізації тамтешнього гуманістичного руху.

Уже Варлаам, повернувшись в Італію, допомагав Петрарці (травень - листопад 1342 р.) засвоїти ази грецької мови і прищеплював йому інтерес до Платона [Див.: 10, с. 49-50]. А з 1397 р. Флоренція, завдяки Мануїлу Хрисоларі, стала «першим італійським містом, де гуманісти могли регулярно займатися вивченням грецької мови під керівництвом багатобічно освіченого грека» [58, с. 105]. А далі і візантійських учителів і навчаваних ними місцевих гуманістів тільки неухильно більшало. Зрештою, викладання греки проникало у більшість італійських університетів [Див.: 14, с. 358], а в середовищі італійських гуманістів майже не залишилося тих, хто не навчався у візантійських вчених, або не перебував «у контакті з ними... Знання грецької мови стало своєрідним атрибутом італійської вченості, тією якістю, завдяки якій людині відкривався доступ до studia humanitatis» [14, с. 411].

Перебравшись у 1439 р. в Італію, Г Пліфон став «духовним батьком» (Р. Хаусхільд) двох вогнищ класичної вченості, передусім платонізму.

Першим з них був гурток, товариство вчених («Academia Bessarionis») у Римі, що утворилося навколо візантійського емігранта з 1440 р., учня Пліфона, кардинала-філософа, гуманіста й покровителя гуманістів Віссаріона Нікейського [Див.: 43, 50; 51]. Його будинок (скоріше палац) «став своєрідним епіцентром платонічної експансії, а його багатюще зібрання грецьких рукописів, серед яких найвидніше місце займали твори Платона й платоністів - матеріальною основою цієї експансії» [30, с. 90].

А другим центром була заснована й перебуваюча під опікою Козімо Медічі Флорентійська Платонівська Академія (1454/14591521), душею якої був найвпливовіший і найпопулярніший мислитель-гуманіст Марсіліо Фічіно (1433-1499). Г. Пліфон полонив своїм платонізмом як згаданого впливового банкіра-мецената (а фактично, правителя Флоренції), якому передав дорогоцінне й рідкісне тоді повне зібрання творів Платона (яке зрештою опинилося в руках М. Фічіно), так і самого Марсіліо, оскільки був його безпосереднім попередником [Див.: 13, с. 347]. М. Фічіно читав твори візантійського гуманіста і «навіть власноруч переписував» [30, с. 90], переймаючись, але на свій лад, задумами Пліфона. Марсіліо почував себе людиною місії й блискуче реалізовував те, що усвідомлював як доручене йому Богом.

Три імені, згадані Еразмом «на початку «Адагій» - Піфагор, Платон, Христос - символізували традицію, непомутнінні витоки якої шукали гуманісти», відзначає О. Кудрявцев [13, с. 268]. У ренесансній Європі, в піку латинському Середньовіччю, гостро затребуваними стали Платон і неоплатонізм. Саме їх вчення претендували тоді «на становище панівного світогляду епохи» [13, с. 424]. На порядку денному стояло завдання зладування християнства саме з платонізмом.

М. Фічіно обожнював Платона і завдяки своїм вражаючим масштабністю перекладам (мовним експертом у деяких з яких був учень Пліфона Л. Халкоконділ) цей флорентієць впровадив в інтелектуальний ужиток італійських гуманістів повний корпус творів Платона (видрукуваний у 1484 р.) і Плотіна (виданий 1492 р.), твори Порфірія, Ямвліха, Прокла, тексти герметичного корпусу (1477 р.), Ареопагітики, «Гімни» Орфея, «Теогонію» Гесіода та ін., написав коментарі до деяких творів Платона і програмнокапітальний трактат «Платонівське богослів'я про безсмертя душі» (1482 р.) [Див.: 53]. М. Фігіно сприймав Платона передусім як богослова й намагався довести глибинну родинність платонізму й християнства. І Платон, і Христос, на переконання гуманіста, дбали про одне - про спасіння людини [Див.: 13, с. 71, 75, 76]. У питання про співвідношення вчень Платона й Арістотеля Марсіліо продовжував традицію неоплатонізму і візантійського гуманізму: Арістотель - це «вступні двері» до Платона, шлях від «речей природних» (досліджуваних перипатетиками) до «божественних»; ніхто не осягне «вищі тайни Платона», якщо перед цим не буде посвячений у перипатетичну науку» [Цит. за: 13, с. 285].

М. Фічіно, вочевидь, врахував уроки дискусії, започаткованої у 1439 р. невеличким трактатом Пліфона «Про відмінності між Арістотелем і Платоном» [Див.: 63, 5:112-150]. Лейтмотивними тут були дві думки: про фундаментальну відмінність між їх вченнями і про незрівняно більшу, порівняно зі Стагиритом, наближеність Платона до християнства. Виклична, як і все, що писав Пліфон, розвідка породила жваву й багаторічну дискусію, в якій взяли участь як його опоненти арістотеліки (Георгій Схоларій, Феодор Газа, Георгій Трапезундський), так і однодумці (Михаїл Апостолій, Андронік Каліст). Дотримуючись радикально протилежних позицій, сторони часто підміняли аргументи емоціями (чим найбільше грішив Г. Трапезундський). Найавторитетнішим серед учасників дискусії був Вісаріон Нікейський. Він мудро поєднував реальне вивищення Платона з позірно-серединною позицією. Писав, що любить і Платона, і Арістотеля й дивується їм обом. Радив брати в провідники обох, наголошуючи, одначе, на тому, що св. отцям і вчителям «нашої віри» особливо «приязним» було богослів'я Платона. Вісаріон закликає не заперечувати, що «в Платона була якась ідея нашої релігії», яку Творець «повніше... розкрив і з милості своєї очевидніше засвідчив у божественному вченні свого Сина». Вісаріону «зрозуміло, що певні засади істинного богослів'я» беруть початок і начебто походять з Платонових писань» [Цит. за: 13, с. 352]. Так вважав Вісаріон, до нього - Пліфон, після них - М. Фічіно (якому Вісаріон послав свій трактат «Наклепнику Платона»).

Вісаріон зібрав унікальну бібліотеку рукописних традицій платонізму (всі твори Платона, Плотіна, твори Прокла та ін.) та арістотелізму (всі твори Арістотеля й коментарі перипатетиків), що стали базою для пізніших друків. Усі 768 книг (492-і з яких грекомовні) гуманіст передав у 1468 р. Венеції (де вони й досі зберігаються в бібліотеці св. Марка).

«Твоїми трудами Греція переселилась до Риму», - гласить складена Михаїлом Апостолом епітафія на могилі Вісаріона [58, с. 122]. Коло замкнулось. Спочатку Рим поселився в Греції - і виникла Візантія (її Грецька релігія і грекомовна культура), а потім, на новому витку історії, Греція, спільними зусиллями, передусім італійців та візантійців, «переселилась» в Рим - і виникла епоха Відродження й народження Європи Нового Часу. В обох випадках класична Греція відігравала роль закваски, що піднімала хліб культури.

Цього короткого історико-філософського екскурсу, гадаю, достатньо, щоб, спираючись на нього, зробити певні надійні висновки.

Візантія, на відміну від Західної Європи, зберегла в культурі світський сегмент. Успадкувавши грецьку класичну спадщину, античну світську освіту та світську вченість, православна Візантія постійно відтворювала тонкий прошарок носіїв цієї вченості, які з часом, виділили зі свого середовища тих, кого з деякими застереженнями, назвали «гуманістами». Їх родовою прикметою стало світоглядне самовизначення й почуття самоідентичності на основі асиміляції насамперед культури класичного елінізму, але - й християнства. Візантійський гуманіст є учнем Христа й водночас - Платона і Арістотеля. При цьому наука нерідко бере гору на внутрішніх форумах гуманістів над релігією, вчений - над віруючим.

Про силу емоційної прихильності гуманістів до Елади, зокрема до Платона, можна судити, наприклад, з тієї глибокої схвильованості, яка охопила батька візантійського філотомізму Д. Кідоніса, коли він почув, що з Афону мають принести якийсь рукопис тексту Платона. Смакуючи передбачувану зустріч з твором, гуманіст у захваті пише, що вже наперед ніби обіймає філософа й подумки розмовляє з ним, намагаючись зрозуміти «як він жив, рухався, говорив»; «розпитуючи про Академію і Стою» про те, «чи займається молодь Афін геометрією» і взагалі намагаючись - зауважте - «не пропустити жодного питання щодо тамтешнього життя» [Цит. за: 14, с. 189].

Занурившись у грецьку культуру, у філософську спадщину, гуманісти започаткували й виплекали традицію «візантійської античної філософії» (В. Лур'є). То була «книжна філософія» інтелектуалів-книжників [Див.: 47, с. 195], стурбованих у своїх студіях насамперед накопиченням знань та риторичної майстерності; пильнуючими не так про пошук істини (вже, як вважалось відомої), як про задоволення вченої допитливості. У цих гуманістах було багато чого від архіваріусів і замало від творців, пов'язаних з життям. Вони були філософами в країні, де в пошані були святі; де, як з болем визнавав Д. Кідоніс, «немає нічого ганебнішого, ніж філософ» [Цит. за: 48, с. 220]. Це були філософи, які, за І. Медведєвим, «не внесли нічого особливо нового» у філософію [30, с. 214]. Їм майже завжди бракувало оригінальності думки, яка була там «ніби вигнана» [4, с. 181]. Усі твори одного з найвизначніших серед них, М. Псела, за винятком ораторських, - це компіляції [Див.: 4, с. 181].

Почасти це можна пояснити пануванням християнства, Церкви й зовсім іншої філософії, яку ототожнювали з чернечоісіхаським способом життя [Див.: 17, с. 452]. Візантієць міг читати й вивчати все, що завгодно, але приймати за істину - лише те, що збігалося з церковно-православним уявленням про Бога, світ та людину. «Звідси, - зазначають дослідники, - виник християнський спосіб тлумачення Платона, Арістотеля та інших філософів, за яким виходили не з внутрішньої логіки тексту та ідей, вкладених у нього автором, а з бажання тлумача побачити в тексті потрібні йому самому думки, щоб погодити твір давнього автора зі вченням отців Церкви та Біблією: важливим було саме «богооткровенне вчення», а не те, що насправді було на думці давніх філософів. Античних філософів вивчали не для того, щоб прийти до якогось нового розуміння істини, світу та історії, а щоб уміти висловлювати на технічній філософській мові вже відкриту і, як вважалося, непорушну християнську істину; все, що цій істині суперечило, вважали за краще не помічати або засуджувати» [64, р. 279. Цит. за: 46, с. 234]. Вивчати та викладати філософію за таких умов не означало бути власне філософом, який не обмежується тим, що говорить про Платона й Арістотеля, а розмірковує разом з ними [Див.: 64, р. 286; 46, с. 235].

Оскільки гуманіст часто не міг бути істинним філософом, то був, зазвичай, філософствуючим ритором. Якщо не можна було вільно заглиблюватися в думку грецьких мислителів, то залишалося любуватися їх мистецтвом слова. Риторику реабілітував Арістотель, Платон вважав її мистецтвом підміни істини ілюзіями. Візантійці пішли за Стагиритом. Термін «ритор» і «філософ» були у свідомості певних кіл майже синонімами [Див.: 30, с. 38]. В одному з листів М. Псел повідомляє, що повсякчас тримає в руках дві книжки: «одна - риторична, інша - філософська» [Цит. за: 4, с. 144]. Хіба не логічно, питав ще Фотій, «щоб учні Слова користувалися належним (з погляду риторики. - В. Б.) словом?» [56, с. 173].

Візантійці, зазначає І. Шевченко, «володіли особливою й унікальною здатністю насолоджуватися вислуховуванням повідомлень, позбавлених жодного змісту» [Цит. за: 35, с. 60]. Д. Кідонісу довелося, на прохання імператора, перечитувати йому «знов і знов вподобані ним звороти» Тарханіота, і це продовжувалося так довго, що цей перший міністр «навіть втомився» [35, с. 59]. Непересічне красномовство нерідко винагороджувалося посадами [Див.: 14, с. 142], і деколи - високими.

Але хоча Арістотель був автором важливої для візантійців «Риторики»; хоча він - базовий автор у шкільній освіті; хоча, почасти із цієї причини інтелектуали примножували коментарі на його твори й учбові посібники «за Арістотелем» (чим особливо прославився Никифор Влемід); хоча, на думку зовнішнього спостерігача, Арістотеля знали у Візантії більше, ніж Платона й учень нібито був авторитетнішим від учителя, насправді, з погляду зсередини візантійської культури, філософська ситуація виглядає істотно іншою, а у дечому - прямо протилежною.

Візантія не знає латинсько-схоластичного феномена Філософа. Маючи доступ до творів Платона, Арістотеля та інших давньогрецьких філософів, тут розуміли, що ці двоє - генії; що можна уподобати одного з них більше від іншого, але не можна його («іншого») відкинути. Тому, умовно кажучи, «Філософом» візантійських гуманістів номінально була дуада Арістотель-Платон, а посутньо - все-таки Платон. Грецькі гуманісти цілком органічно успадкували в цьому відношенні позицію грецьких неоплатоніків (деякі з яких перейшли з пізньої Античності в ранню Візантію). І ті й інші бачили Платона вершиною філософської мудрості, а Арістотеля провідником до її дверей; Арістотеля - вчителем про «речі природні», а Платона - про «надприродні», «божественні»; Арістотеля логіком і фізиком, а Платона - метафізиком і богословом, навіть передусім - богословом. Бог у Платона - Творець, а у Арістотеля - «першодвигун» (отже, «Механік»). Ні Псел і Італ, ні Варлаам Калабрійський і Никифор Григора, ні Г. Пліфон і Вісаріон Нікейський не приймали Арістотеля за ланку в ланцюгу вчителів базової для гуманістів богословської традиції, за означенням Г. Пліфона, «від Зороастра до Платона». А оскільки саме богослів'я увінчувало драбину сходження до Істини, то Платон-богослов вочевидь вивищувався над Арістотелем «не богословом». Його ніхто не вважав конкуруючим із християнством. Натомість Платона Псел напівприховано, а Пліфон і Вісаріон відкрито приймали за філософсько-богословського предтечу Христа.

Відтак, як слушно наголошують візантіністи, філософською основою візантійського гуманізму є насамперед платонізм (неоплатонізм), а допоміжно-службово - арістотелізм. Платонізм і арістотелізм є підмурковими філософськими вченнями і в італійському гуманізмі. «Вигодувана» передусім Арістотелем (із застосування елементів платонізму) схоластика - це не гуманізм. І ренесансні діячі були скоріше її ворогами, ніж друзями. М. Фігіно, як ніхто тоді, зрозумів духовно-відроджуючу значущість філософської спадщини Платона-Плотіна як для світогляду, так і для способу життя гуманістів.

Візантійці, судячи з усього, не оцінили основний філософсько-богословський твір Стагирита - його «Метафізику». Своєю сухістю і, за відгуками, «плутаністю», вона приводила естетичнориторично налаштованих гуманістів у розпач і скоріше компроментувала Арістотеля в їх очах, ніж звеличувала. Ф. Метохіт, як пам'ятаємо, вважав, що було б краще, коли б цього твору взагалі не існувало. Але в Арістотеля були й інші трактати, за які його всі шанували, хоча любили - лише люди з особливим складом розуму. Натомість Платон - улюбленець усіх гуманістів першого ряду й абсолютної більшості - другого. Філософа, крім усього іншого, любили за художність текстів, за «горність» думок і поривань і просто за те, що він не Арістотель, а зовсім інший - напружуючий не лише інтелект, а й пробуджуючий духовно, зворушуючий душу, потаємні глибини серця.

Візантійські гуманісти - це платоніки за світоглядом, але арістотеліки за логікою й способом мислення. І як могло бути інакше, коли врахувати, що Платон - родоначальник європейського містицизму, а жоден з цих гуманістів не був містиком, дехто ж, як Варлаам і Никифор Григора, навіть спростовували містиків. Правда, Псел, Никифор Григора, Пліфон захоплювалися Гермесом Трисмегістом; Псел читав «потаємні книги» і шукав мудрості «недоступної логічним доводам» [40, с. 81], але, як сам зізнався, далеко на цьому шляху не зайшов. І як міг шанувальник «стилю Платона й Демосфена» (мовний штамп Д. Кідоніса) мислити як Платон, якщо він вважав вище знання (тобто, власне знання) невимовним? Візантійські гуманісти чули про недискурсивний, містичний спосіб пізнання, але не володіли ним і свідомо вибрали епістемнораціональне пізнання. Містичне пізнання (так би мовити, «внутрішній платонізм») - прерогатива полярної щодо гуманізму гілки візантійської філософії.

Візантійський гуманізм - це гуманізм в умовах, як вважається, непохитності (принаймні до XV ст.) середньовічної моделі свідомості. Тому гуманісти, які свідомо або підсвідомо розмивали її, ніколи не почували себе «першими». Вони завжди були «другими» після тих, хто був, як гадали, опорою цієї моделі - чернецтва, святоотчого традиціоналізму церковно-чернечої духовності, що переконливо засвідчили підсумки гуманістично-ісіхастських суперечок 40-60-х років XIV ст. Гуманізм у Візантії тривалий час був «струмочком», пізніше - чимось повноводнішим, але ніколи тією могутньою рікою, якою був православний традиціоналізм. Тому, як відзначає І. Мейєндорф, даремними були спроби гуманістів пробити мури християнсько-теократичної «твердині візантійської цивілізації», а відтак - і створити реальний синтез, «породити культурну революцію подібну італійському Відродженню» [25, с. 505-506].

Візантійські гуманісти заслужили нашу вдячність принаймні за два своїх історичних звершення.

По-перше, за збереження грецької класичної спадщини. Є всі підстави стверджувати, що чи не найціннішими пам'ятниками візантійського платонізму й арістотелізму гуманістів були манускрипти творів Платона і Арістотеля, Corpus Platonicum і Corpus Aristotelicum [Див.: 16, с. 171], повноцінне збереження яких було б неможливим без тих, хто перетворив учення цих філософів на складник власного світогляду й способу життя, відтак - і живої культури.

По-друге, за те, що гуманісти й справді, як сказано в епітафії Вісаріону, перенесли цю збережену ними грецьку класичну спадщину в «Рим» і були в Італії в певному сенсі акушерами пологів ренесансного гуманізму. Знаменно, що тамтешні гуманісти визнали візантійських за «своїх», засвідчуючи цим їх світоглядну спільність із собою. Серед учасників Флорентійської Платонівської Академії бачимо грецьких гуманістів, а в колі вченого товариства Вісаріона в Римі - гуманістів Італії. Ті й інші виявилися однодумцями, товаришували й вчилися одні в одних.

Влившись у західноєвропейську культуру, візантійська антична філософія гуманістів залишилась майже невідомою на Русі і взагалі для православних народів Східної Європи, які, разом з балканськими слов'янами, пережили свого роду «православне Відродження» під впливом іншої, альтернативної гуманістам, «власне візантійської філософії», про яку йтиметься в останній розвідці цього «тричасткового» циклу.



Література

1. Аверинцев С. С. Византийская философия. Аверинцев С. С. София-Логос. Словарь / ред. Н. П. Аверинцевой и К. Б. Сигова. Киев: Дух і Літера, 2006. С. 138-144.

2. Анна Комнина. Алекссиада / пер. с греч., предисл. Я. Н. Любарского. СПб.: Алетея, 1996. 704 с.

3. Безобразов П. В. [Рецензия] Ф. Успенский. Очерки по истории византийской образованности. СПб., 1892; Ф. Успенский. Синодик в неделю православия. Одесса, 1883. Византийский временник. 1896. Т. 3, вып. I. С. 125-150.

4. Безобразов П. В. Византийский писатель и государственный деятель Михаил Пселл. Две книги о Михаиле Пселле. СПб.: Алетейя, 2001. С. 12-181.

5. Білодід В. Д. Платонізм і арістотелізм як джерело відмінностей внутрішньої форми християнських традицій Західної Європи та Візантії доби Середньовіччя. Мультиверсум. Філософський альманах. 2021. Вип. 2. Т. І. С. 111-139.

6. Гукова С. Н. Школы и образование в поздней Византии. Культура Византии, ХІІІ - первая половина XV в. / отв. ред. Г Г. Литаврин. М.: Наука, 1991. С. 395-411.

7. Иоанн Итал. Апории / вст. ст. и пер. с греч. А. Е. Карначев. СПб.: «Своё издательство», 2013. 312 с.

8. Каждан А. П. Никита Хониат и его время / подготовка к изд. Я. Н. Любарского, Н. А. Белозеровой, Е. Н. Гордеевой; пред. Я. Н. Любарского. СПб.: «Дмитрий Булавин», 2005. 544 с.

9. Каждан А. П. История Византийской литературы (8501000 гг.) Эпоха византийского энциклопедизма / пер. с англ. Д. Р. Абдрахмановой, С. Э. Анреевой, В. Г. Герцик, М. Л. Кисиелира, В. В. Федченко, Д. А. Черноглазова. СПб.: Алетейя, 2012. 376 с.

10. Канаева Э. Ю. Богословское наследие Варлаама Калабрийского: Опыт реконструкции на основе сохранившихся сочинений. Дис. на соиск. уч. ст. кандидата теологии. М., 2019. 268 с.

11. Канаева Э. Ю. Богословское наследие Варлаама Калабрийского: опыт реконструкции на основе сохранившихся сочинений. Автореферат дис. канд. теологии. М., 2020. 30 с.

12. Карначёв А. Е. Иоанн Итал: философ пред судом Церкви. Иоанн Итал. Апории / вст. ст. и пер. с греч. А. Е. Карначёва. СПб.: «Своё издательство», 2013. С. 14-39.

13. Кудрявцев О. Ф. Флорентийская Платоновская Академия (Очерк истории духовной жизни ренессансной Италии) / изд. 2-е, испр., доп.; отв. ред. Л. М. Брагина. М.: ЛУМ, 2018. 474 с.

14. Кущ Т. В. На закате империи: интеллектуальная среда поздней Византии. Екатеринбург: Изд. Уральского ун-та, 2013. 456 с.

15. Лебедев А. П. Очерки внутренней истории ВизантийскоВосточной церкви в Х в ХІ веках: от конца иконоборческий споров в 842 г. до начала крестовых походов - 1096 г. / 3-е изд., испр., доп. СПб.: Изд. Олега Абышко, 2012. 336 с.

16. Лебедев А. П. Аристотелизм. Новая Философская Энциклопедия: в 4-х т. М.: Мысль, 2010. Т. I. С. 171-173.

17. Лемерль П. Первый византийский гуманизм. Замечания и заметки об образовании и культуре в Византии от начала до Х века / вст. ст. и пер. с фр. Т. А. Сениной (монахини Кассии). Изд. 2-е, испр. СПб.: Изд. проект «Квадриум», 2017. XIV - 482 с.

18. Лев Математик и Философ. Сочинения / пер. с греч., вст. ст., ком. Т. А. Сениной. СПб.: Алетейя, 2017. 154 с.

19. Лев Хиросфакт. Сочинения / пер. с греч., вст. ст., ком. Т. А. Сениной (монахини Кассии). СПб.: Алетейя, 2017. 284 с.

20. Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии / общ. ред. А. А. Тахо-Годи, И. И. Маханькова. М.: Мысль, 1993. 959 с.

21. Любарский Я. Н. Предисловие. Анна Комнина. Алекссиада / пер. с греч. Я. Н. Любарский. СПб.: Алетейя, 1996. С. 5-51.

22. Любарский Я. Н. Михаил Пселл. Личность и творчество. К истории византийского предгуманизма / изд. 2-е, испр., доп. Две книги о Михаиле Пселле. СПб.: Алетейя, 2001. С. 183-541.

23. Лурье В. М. История византийской философии. Формативный период. СПб.: Axioma, 2006. ХХ - 553 с.

24. Майоров Г. Г. Философия как искание Абсолюта. Опыты теоретические и исторические. М.: Едиториал УРСС, 2004. 416 с.

25. Мейендорф И., протопр. Духовные тенденции в Византии в конце ХІІІ и начале XIV веков. Мейендорф И., протопр. Пасхальная Тайна: Статьи по богословию / пер. с англ. фр.; М.: Эксмо: Прав. Св.Тихонов. гуманитар. ун-т, 2013. С. 496-514.

26. Мейендорф И., протопр. Начало исихастских споров. Мейендорф И., протопр. Пасхальная Тайна: Статьи по богословию / пер. с англ., фр.; М.: Эксмо: Прав. Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2013. С. 515545.

27. Мейендорф И., протопр. Горе-богослов единства XIV века: Варлаам Калабрийский. Мейендорф И., протопр. Пасхальная Тайна: Статьи по богословию / пер. с англ., фр.; М.: Эксмо: Прав. Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2013. С. 546-563.

28. Мейендорф И., протопр. Верен ли термин «исихазм»? Заметки о религиозной идеологии XIV столетия. Мейендорф И., протопр. Пасхальная Тайна: Статьи по богословию / пер. с англ., фр.; М.: Эксмо: Прав. Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2013. С. 652-663.

29. Мейендорф И., протопр. Византийское общество и культура в XIV столетии: круг религиозных проблем. Мейендорф И., протопр. Пасхальная Тайна: Статьи по богословию / пер. с англ., фр.; М.: Эксмо: Прав. Св.-Тихонов. гуманитар. ун-т, 2013. С. 664-682.

30. Медведев И. П. Византийский гуманизм XIV-XVвв. 2-е изд., доп. СПб.: Алетейя, 1997. 340 с.

31. Невзорова М. В. Антропологические взгляды Феодора Метохита и их истоки. Идеи и идеалы. 2014. № 4 (22). Т. 2. С. 41-47.

32. Острогорский Г. А. История византийского государства / пер. с нем. М. В. Грацианского; ред. П. В. Кузенкова. М.: Сибирская Благозвонница, 2011. 895 с.

33. Пападокис А., Мейендорф И., протопр. Христианский Восток и возвышение папства: Церковь в 1071-1453 гг. / пер. с англ. А. В. Левенского, У С. Рахновской, А. А. Чеха. М.: Прав. Св.-Тихонов. гуманитар. Ун-т, 2010. 630 с.

34. Палама Г. Триады в защиту священно-безмолвствующих / пер., посл., ком. В. Вениаминова. М.: Канон, 1995. 384 с.

35. Поляковская М. А. Портреты византийских интеллектуалов. Три очерка. Екатеринбург: Изд. Уральского ун-та, 1992. 256 с.

36. Плифон Г. Г. Сочинение Плифона о «Законах». Медведев И. П. Византийский гуманизм XIV-XVвв. 2-е изд., доп. СПб.: Алетейя, 1997. С. 221-290.

37. Плифон Г. Г. О Добродетелях. Медведев И. П. Византийский гуманизмXIV-XVвв. 2-е изд., доп. СПб.: Алетейя, 1997. С. 291-300.

38. Плифон Г. Г. Речи о реформах / пер. и пред. Т Г. Горянова. Византийский Временник. 1953. Т 6. С. 313-334.

39. Пселл М. Письмо монаху Иоанну Ксифилину, ставшему патриархом / пер. Т А. Миллер. Памятники византийской литературы ІХXIVвв. / отв. ред. Л. А. Фрейберг. М.: Наука, 1969. С. 154-155.

40. Пселл М. Хронограф / пер., ст., прим. Я. Н. Любарского. М.: Наука, 1978. 320 с.

41. Пселл М. Богословские сочинения / пер. с греч., пред. и прим. архим. Амвросия (Погодина). СПб.: РХИ, Летний Сад, 1998. 384 с.

42. Рязанов П. А. Роль греко-византийской интеллигенции в становлении гуманистической культуры в конце XIV-XV веке. Автореф. канд. истор. н. Нижний Новгород, 2007. 23 с.

43. Садов А. Виссарион Никейский, его деятельность на Ферраро-Флорентийском Соборе, богословские сочинения и значение в истории гуманизма. СПб., 2018. 266 с.

44. Самодурова З. Г. Школы и образование. Культура Византии. Т 2. Вторая половина VII-XII вв. / отв. ред. Г. Г. Литаврин. М.: Наука, 1989. С. 366-400.

45. Святитель Фотий, патриарх Константинопольский. Антилатинские сочинения / пер. с древнегреч. Д. Е. Афиногенова, Л. В. Кузен - кова. М.: Общецерк. аспир. и докторант. им. свв. Кирилла и Мефодия, 2017. 248 с.

46. Сенина Т А. (монахиня Кассия). Эллинизм в Византии IX века. СПб.: Алетейя, 2018. 266 с.

47. Сенина Т А. (монахиня Кассия). Афины versus Иерусалим? Отношение к научному знанию в Византии. Вестник Волгоградского государственного Университета. Сер. 4. История. Религиоведение. Междун. отношения. 2017. Т 22. № 5. С. 192-204.

48. Сорочан С. Б. Византийские парадигмы быта, сознания, культуры. Учеб. пособие. Харьков: Майдан, 2011. 952 с.

49. Скабаланович Н. А. Византийская наука и школы XI века. Христианское чтение. 1984. № 5-6. С. 730-770.

50. Удальцова З. В. Философские труды Виссариона Никейского и его гуманистическая деятельность в Италии. Византийский Временник. 1973. С. 81-88.

51. Удальцова З. В. Жизнь и деятельность Виссариона Никейского. Византийский Временник. 1976. Т. 37. С. 74-97.

52. Успенский Ф. Н. Делопроизводство по обвинению Иоанна Итала в ереси. Известия русского археологического института в Константинополе. Т. 2. Одесса: «Экономическая типография», 1897. С. 1-66.

53. Фичино М. Платоновская теология о бессмертии души в XVIII книгах / пер. с лат. А. Я. Тынова. СПб.: Владимир Даль, 2020.

54. Фрейберг Л. А. Античное наследие в византийскую эпоху. Античность и Византия. М.: Наука, 1975.

55. Фрейберг Л. А. [Предисловие]. Памятники византийской литературы IX-XIVвв. / отв. ред. Л. А. Фрейберг. М.: Наука, 1969. С. 9-38.

56. Фотий, св. патриарх. Избранные трактаты из «Амфилохий» / пер., сост., ст. Д. Е. Афиногенова и Л. В. Кузенкова. М.: Индрик: Синод. Б-ка Моск. Патриархата, 2002. 208 с.

57. Феодор Метохит. Слово о нравственных проблемах, или Об образованности / пер. с древнегреч. вст. ст. Д. М. Макарова; ком. Я. Попелоиса, Д. М. Макарова. СПб.: Дмитрий Буланин, 2020. 256 с.

58. Хартман Г. М. Значение греческой культуры для развития итальянского гуманизма. Византийский Временник. 1959. Т. 15(40). С. 100124.

59. Чорноморець Ю. П. Візантйський неоплатонізм. Від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ: Дух і Літера, 2010. 568 с.

60. Шичалин Ю. А. История античного платонизма. В институциональном аспекте. М.: ГЛК, 2000. 439 с.

61. Щукин Т. А. «Православное» богословие Михаила Пселла и его учение о Троице. EINAI. Проблемы философии и теологии. 2012. Т. 2. С. 389-406.

62. Beck H.-G. Theodoras Metochites. Die Kriese des bizantischen Weltbildes 14. Jahrhundert. Munchen, 1952. 146 s.

63. Georgios Gemistos Plethon. Politik. Philosophie und Rettorik im Spatbyzantischen Reich (1355-1452) / uber. und erl. von Wilhelm Blum; Ed. A. Hiersmann. Stuttgart, 1988. VI - 213 s.

64. Gutas D., Siniosoglou N. Phylosophy and «Bizantine philosophy». The Cambridge Intellectual Hystory of Bizantium / ed. A. Kaldellis and N. Sinissoglou. Cambridge, 2017. P. 271-295.

a. Papadopulus S. G. Thomas in Bizanz. Thomas-Rezeption und Thomas-Kritik in Bozanz zwischen 1354 und 1453. Vol. 49. Theologie und Filosofie. Jahrgang, Heff 1/3, 1974. S. 274-304.



References

1. Averintsev, S. S. (2006). Byzantine philosophy. Averintseva, N. P. & Sigov K. B. (Eds.). Sofia-Logos. Dictionary (рр. 138-144). Kyiv. [In Russian].

2. Komnina, Anna. (1996). The Alexiad (p. 704). St. Petersburg. [In Russian].

3. Bezobrazov, P. V.(1892). [Review] F. Uspensky. Essays on the history of Byzantine education. SPb.; F. Uspensky. Synod for the week of Orthodoxy. (pp. 125-150). Odessa, 1883. 1896. Vol. 3, issue. I. Byzantine Almanac. [In Russian].

4. Bezobrazov, P. V. (2001). Byzantine writer and statesman Michael Psellos. Two books about Michael Psellos (pp. 12-181). SPb. [In Russian].

5. Bilodid, V D. (2021). Platonism and Aristotelianism as a source of the differences between internal forms of Western European and Byzantine christian traditions in the Middle Ages. Multiversum. Philosophical almanac. 2, Vol. 1, 3139 [In Ukrainian].

6. Gukova, S.N. (1991). Schools and education in late Byzantium. Culture of Byzantium, ХІІІ - the first half of the XV century. (pp. 395-411). G. G. Litavrin (Ed.). Moscow. [In Russian].

7. Italus, John. (2013). The Aporia (p. 312). A. E. Karnachev (Transl.). SPb. [In Russian].

8. Kazhdan, A. P. (2005). Niketas Choniates and his time. (p. 544).

9. Lubarsky Ya. N., Belozerov N. A., Gordeev E. N. & Lubarskyi Ya. N. (Eds.). SPb. [In Russian].

10. Kazhdan, A. P. (2012). History of Byzantine literature (850-1000). Epoch of Byzantine encyclopedism. SPb. [In Russian].

11. Kanaeva, E. Yu. (2019). The Theological Heritage of Barlaam of Calabria: Experience of Reconstruction on the basis of preserved works. Moscow. [In Russian].

12. Kanaeva, E. Yu. (2020). The Theological Heritage of Barlaam of Calabria: Experience of Reconstruction on the basis of preserved works. Moscow. [In Russian].

13. Kamachev A. E. (2013). John Italus: Philosopher in front of court of the Church. John Ital. The Aporia. (pp. 14-39). A. E. Karnacheva (Transl.). SPb. [In Russian].

14. Kudryavtsev, O. F. (2018). Florentine Platonic Academy (Essay on the history of the spiritual life of Renaissance Italy). Moscow. [In Russian].

15. Kush, T. V. (2013). At the decline of the empire: the intellectual environment of late Byzantium. Yekaterinburg. [In Russian].

16. Lebedev, A. P. (2012). Essays on the internal history of the Byzantine-Eastern Church in the 10th and 11th centuries: from the end of the iconoclastic disputes in 842 to the beginning of the crusades - 1096. SPb. [In Russian].

17. Lebedev, A. P. (2010). Aristotelianism. New Philosophical Encyclopedia: in 4 volumes. (pp. 171-173). Vol. I. Moscow. [In Russian].

18. Lemerl, P. (2017). Byzantine humanism, the first phase. Remarks and notes on education and culture in Byzantium from the beginning to the 10th century. T. Senina (Transl.). SPb. [In Russian].

19. Leo the Mathematician (or the Filosopher). (2017). Works. T. A. Senina (Transl.). SPb. [In Russian].

20. Leo Choirosphaktes, (2017). Works. T. A. Senina (Transl.). SPb. [In Russian].

21. Losev, A. F. (1993). Essays on ancient symbolism and mythology. TakhoGodi, A. A. & Makhankov, I. I. (Eds.). Moscow [In Russian].

22. Lyubarsky, Ya. N. (1996). Foreword. Anna Komnene. The Alexiad. (p. 5-51). I. N. Lyubarsky (Transl.). SPb. [In Russian].

23. Lyubarsky, Ya. N. (2001). Michael Psellos. Personality and creativity. On the history of Byzantine pre-humanism. Ed. 2nd, corrected, add. Two books about Michael Psellos. (pp. 183-541). SPb. [In Russian].

24. Lourie, Basil. (2006). History of Byzantine Philosophy, formative period. St. Petersburg.

25. Mayorov, G. G. (2004). Philosophy as a search for Absolute. Theoretical and historical Experiences. Moscow. [In Russian].

26. Meyendorff, I., rev. (2013). Spiritual trends in Byzantium at the end of the 13th and beginning of the 14th centuries. Meyendorff, I., rev. Paschal Mystery: Articles on theology. F. English (Transl.). Moscow. [In Russian].

27. Meyendorff, I., rev. (2013). Beginning of hesychast controversy. Meyendorff, I., rev. Paschal Mystery: Articles on theology (pp. 515-545). F. English (Transl.). Moscow. [In Russian].

28. Meyendorff, I., rev. (2013). Unfortunate theologian of unity of the XIV century: Barlaam of Calabria. Meyendorff, I., rev. Paschal Mystery: Articles on theology (pp. 546-563). F. English (Transl.). Moscow. [In Russian].

29. Meyendorff, I., rev. (2013). Is the term “hesychasm” correct? Notes on the religious ideology of the 14th century. Meyendorff, I., rev. Paschal Mystery: Articles on theology (pp. 652-663). F. English (Transl.). Moscow. [In Russian].

30. Meyendorff, I., rev. (2013). Byzantine society and culture in the XIV century: religious problems. Meyendorff, I., rev. Paschal Mystery: Articles on theology (pp. 664-682). F. English (Transl.). Moscow. [In Russian].

31. Medvedev, I. P. (1997). Byzantine humanism of the XIV-XV centuries. St. Petersburg. [In Russian].

32. Nevzorova, M. V. (2014). Anthropological views of Theodore Metochites and their origins. Ideas and ideals, 4(22), v. 2, 41-47. [In Russian].

33. Ostrogorsky, G. A. (2011). History of the Byzantine stat. M. V Gratskansky (Transl). Moscow. [In Russian].

34. Papadokis, A., Meyendorff, I., rev. (2010). The Christian East and the Rise of the Papacy: The Church in 1071-1453. Levensky, A. N., Rakhnovskaya, A. V. & Chekh, A. A. (Transl.). Moscow. [In Russian].

35. Palamas, Gregory (1995). Triads For The Defense of Those Who Practice Sacred Quietude. N. Veniaminova (Transl.). Moscow. [In Russian].

36. Polyakovskaya, M. A. (1992). Portraits of Byzantine intellectuals. Three essays. Yekaterinburg. [In Russian].

37. Plethon, Gemistos (1997). Book of Laws. Medvedev I. P. Byzantine humanism of the XIV-XV centuries. (pp. 221-290) St. Petersburg. [In Russian].

38. Plethon, Gemistos (1997). On Virtues. Medvedev, I. P. Byzantine humanism of the XIV-XV centuries. (pp. 291-300) St. Petersburg. [In Russian].

39. Plethon, Gemistos (1953). Talks on reforms. T G. Goryanov (Transl). Byzantine Almanac, 6, 313-334. St. Petersburg. [In Russian].

40. Psellos, Michael. (1969). Letter to the monk John Xifilin, who became patriarch (p. 154-155). T. A. Miller (Transl.). Monuments of Byzantine literature of the IX-XIVcenturies. Moscow. [In Russian].

41. Psellos, Michael. (1978). Chronographia. Ya. N. Lyubarsky (Transl.). Moscow. [In Russian].

42. Psellos, Michael. (1998). Theological works. Агск Amvrosiy (Pogodin) (Transl.). Spb. [In Russian].

43. Ryazanov, P. A. (2007). The role of the Greek-Byzantine intellectuals in the formation of humanistic culture at the end of the XIV-XV centuries. Nizhny Novgorod. [In Russian].

44. Sadov, A. (2018). Bessarion of Nicaea, his activities at the Ferrara-Florence Council, theological writings and significance in the history of humanism. St.

45. Petersburg. [In Russian].

46. Samodurova, Z. G. (1989). Schools and education. Culture of Byzantium. Vol. 2. The second half of the VII-XII centuries. (p. 366-400). Moscow. 1989. [In Russian].

47. Photius, Patriarch of Constantinople, (2017). Anti-Latin compositions. E. Afinogenova & L. V. Kuzenkova (Transl.) Moscow. [In Russian].

48. Senina, T. A. (2018). (nun Cassia). Hellenism in Byzantium of the 9th century. St. Petersburg. [In Russian].

49. Senina, T. A. (Nun Cassia). (2017). Athens versus Jerusalem? Attitude to scientific knowledge in Byzantium. (pp. 192-204). Bulletin of the Volgograd State University, Part 4, vol. 22/5. History. Religious Studies. Foreign relations. [In Russian].

50. Sorochan, S. B. (2011). Byzantium paradigms of life, consciousness, culture. Kharkiv. [In Russian].

51. Skabalanovich, N. A. (1984). Byzantium science and schools of the 11th century. Christian reading, 5-6. [In Russian].

52. Udaltsova, Z. V. (1973). Philosophical works of Bessarion of Nice and his humanistic activities in Italy (pp. 81-88). Byzantine Almanac. [In Russian].

53. Udaltsova, Z. V (1976). Life and activities of Vissarion of Nice. Byzantine Almanac, 37, 74-97. [In Russian].

54. Uspensky, F. N. (1897). Prosecution on charges of John Italus for heresy. Bulletin of the Russian Archaeological Institute in Constantinople. Vol. 2, 1-66. Odessa. [In Russian].

55. Ficino, M. (2020). Plato's theology on the immortality of the soul in XVIII volumes. A. Ya. Tynov (Transl.). St. Petersburg. [In Russian].

56. Freiberg, L. A. (1975). Antique heritage in the Byzantine Epoch. Antiquity and Byzantium. Moscow. [In Russian].

57. Freiberg, L. A. (1969). [Foreword]. Monuments of Byzantine literature of the IX-XIV centuries. (pp. 9-38). L. A. Freiberg (Ed.). Moscow. [In Russian].

58. Photius, St., Patriarch. (2002). Selected treatises from “Amphilochia”. E. Afinogenov, L. V. Kuzenkov (Transl.). Moscow. [In Russian].

59. Metochites, Theodore. (2020). A word about moral problems, or about education. (p. 256). D. M. Makarov (Transl.). St. Petersburg. [In Russian].

60. Hartman, H. M. (1959). The significance of Greek culture for the development of Italian humanism. Byzantine Almanac, 15(40), 100-124. [In Russian].

61. Chornomorets, Yu. P. (2010). Byzantine Neoplatonism. From Dionysius the Areopagite to Gennadius Scholarius. Kyiv. [In Ukrainian].

62. Shichalyn, Yu. A. (2000). History of Ancient Platonism. In the institutional aspect. Moscow. [In Russian].

63. Shchukin, T. A. (2012). The “Orthodox” theology of Michael Psellus and his doctrine of the Trinity. EINAI. Problems of philosophy and theology, 2, 1/2, 389-406. [In Russian].

64. Beck, H.-G. Theodoros Metochites. (1952). The crisis of the bizantian worldview in 14th century. Munich. [In German].

65. Plethon, Georgios Gemistos. (1988). Politics. Philosophy and rhetoric in the late Byzantine Empire (1355-1452). Wilhelm Blum (Ed.). Stuttgart. [In German].

66. Gutas, D., Siniosoglou, N. (2017). Philosophy and “Byzantine philosophy”. The Cambridge Intellectual History of Byzantium. (pp. 271-295). A. Kaldellis & N. Sinissoglou (Eds.). Cambridge. [In English].

67. Papadopoulos, S. G. (1974). Thomas in Byzantium. Thomas reception and Thomas criticism in Bozanz between 1354 and 1453. Theologie und Filosofie, 49, 1/3, 274-304. [In German].

Размещено на Allbest.ru

...