Національна ідея та ідеологія персоналізму як гуманітарна аура українства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна ідея та ідеологія персоналізму як гуманітарна аура українства

Володимир Сабадуха

Анотація

Сабадуха Володимир Олексійович.

Національна ідея та ідеологія персоналізму як гуманітарна аура українства.

У дослідженні проаналізовано роль і значення української національної ідеї (УНІ) та національної ідеології для утвердження незалежності, зокрема для духовної перемоги українців у російсько-українській війні. УНІ розглянуто не лише як відповідь на соціально-політичні та економічні проблеми розвитку української нації, але й як багатоаспект- ний - екзистенційний, метафізичний, глобальний - виклик. Для розв'язання цього комплексу проблем здійснено фундаментальне переосмислення поглядів на людину й суспільство та механізми їх взаємодії. Сформульовано суть авторської теорії ступенів духовного розвитку людини як метафізичної теорії особистості, яка має історико-філо- софську традицію, що походить від стародавньої китайської та античної філософії. Людина у процесі свого соціально-політичного й духовного розвитку здатна пройти такі ступені духовного становлення: залежна, посередня особа, особистість і геній, хоча й може зупинитися на нижчих ступенях розвитку. На цьому підґрунті доведено, що може бути лише дві парадигми буття людини: або знеособлена, або особистісна, та сформульовано їх фундаментальні ознаки. Здійснено переосмислення понять рівності й духовної ієрархії. Ідею Сковороди про нерівну рівність витлумачено як поєднання рівності та ієрархії: громадянсько-політичної, правової рівності та духовної ієрархії. Запропоновано в основу УНІ покласти пріоритет духовного та метафізичну теорію особистості, у якій остання є субстанцією, тобто першоносієм суспільної буттєвості. УНІ постає як відповідь на панування посередньої людини та знеособленої парадигми її буття, як єдність першоначал (принципів) і першоджерел (особистостей), які є їх творцями і діячами. Таке розуміння української ідеї надає підстави для цілісного розв'язання соціально-політичних, екзистенційних, педагогічних, історичних, метафізичних проблем нації і має перспективу духовного вдосконалення ковітального соціуму. На фундаменті метафізичної теорії особистості та УНІ сформульовано основні положення національної ідеології, призначення якої полягає у формуванні критичної маси етнічно свідомих особистостей. Аргументовано, що військова перемога потребує утвердження в суспільній свідомості засадничих положень УНІ та ідеології персоналізму. Запропоновано керівні положення УНІ та ідеології персоналізму покласти як рамкову умову суспільного договору, що сприятиме подоланню знеособлених тенденцій в українському суспільстві.

Ключові слова: українська національна ідея, національна ідеологія, теорія ступенів духовного розвитку людини, залежна особа, посередня людина, особистість, першоносій, ідеологія персоналізму, російсько-українська війна, знеособлена парадигма буття людини, особистісна парадигма буття людини, пріоритет духовного, глобальні виклики.

Annotation

Volodymyr SABADUKHA

Key words: Ukrainian national idea, national ideology, theory of degrees of human spiritual development, dependent person, mediocre person, personality, first bearer, ideology of personalism, Russian-Ukrainian war, impersonal paradigm of human existence, personal paradigm of human existence, priority of spiritual, global challenges.

Постановка проблеми

Відсутність дієвих української національної ідеї (УНІ) та національної ідеології призвела до духовного й політичного хаосу як у головах українців, так і в сфері суспільно-політичного життя. Важливість національної ідеї для відродження української державності усвідомлювали як внутрішні, так і зовнішні вороги України. Згадаймо «праці» В. Медведчука (1997) та І. Богословської (2006), які були зорієнтовані на маніпуляції свідомістю українців. Заклики М. Михаль- ченка до формування інтегративної ідеології в 90-х роках XX століття були не почуті [16]. Значущість УНІ була теоретично обґрунтована М. Михальченком та З. Самчуком [17] й водночас образно сформульована А.В. Фурманом «як щит і меч українства» [35]. Політична еліта 1990 - 2000-х років належним чином не усвідомила важливості УНІ та національної ідеології для утвердження державності, що знайшло віддзеркалення в загальновідомих словах, що «українська ідея не спрацювала». УНІ й не могла спрацювати, бо державні діячі й політики керувалися не національними інтересами, а власною вигодою. Сукупно це сприяло формуванню умов для майбутньої російсько-української війни, що свідчить про політичну й духовну незрілість нашої «еліти» й політичної зокрема, яка шукала вихід із національної кризи шляхом пристосування до зовнішньополітичних умов. Ця позиція знайшла втілення в ідеї багатовекторності.

Осмислюючи суспільно-політичні події періоду української незалежності, маємо визнати, що «еліта» суспільства часто діяла всупереч світовому досвіду і застереженням вітчизняних філософських авторитетів. Так, С. Кримський, розмірковуючи над викликами третього тисячоліття, дійшов висновку, що XX століття опинилося в стані хаосу, створеного посередністю, а тому людство зіткнулося із «феноменом абсолютної помилки» [8, с. 3] (курсив. - В. С.). Ця помилка виявляє себе в тому, що людство, з одного боку, в полоні матеріалістичних настановлень намагається подолати кризу, а з іншого - суб'єктом громадсько-політичного життя продовжує залишатися посередня людина, яка не здатна до державотворчої діяльності.

Відсутність УНІ та національної ідеології призвела до психологічного хаосу 2019 року, коли нація втратила здатність до критичного мислення. Цим скористалася росія, розгорнувши 24 лютого 2022 масштабну війну. Російсько-українська війна загострила проблему фундаменталій суспільно-політичного буття. Міжнародний масштаб війни висвітлив ще одну проблему: вичерпаність чинних суспільно-політичних, світоглядних та духовних підвалин буттєвості, а саме пріоритету матеріального, а заодно й недостатній інтелектуально-психологічний та моральний потенціал посередньої людини, котра його реалізовує.

На формування європейських національних ідей у XIX столітті в основному впливали соціально-політичні фактори та національні особливості. Уявлення про такі ідеї формувалося у рамках класичної раціональності. Складність становлення новітньої УНІ полягає в тому, що першооснови суспільного буття, які сьогодні перебувають у підґрунті новоєвропейської парадигми, вичерпані. Докази: екзистенційний вакуум, індивідуалізм, примітивізація людини, деградація культури, зростання соціально-психологічного хаосу, нездатність лідерів провідних держав світу до глобального мислення. Воднораз актуалізувалася проблема самореалізацїі людини, яка потребує філософсько-психологічного осмислення. Для формування УНІ треба шукати нові теоретичні конструкти і методологічні засоби та розглядати її у постнекласичному вимірі раціональності. Новітній варіант української ідеї має вийти за межі соціально-економічних основ життєдіяльності нації й охопити екзистенційні та метафізичні засади буттєвої мозаїки сучасності.

Відсутність УНІ та національної ідеології також свідчить про недорозвинутість філософської думки в Україні. Ми беззастережно захопилися «досягненнями» європейської філософії (комунікативна філософія, постмодер- ний філософський плюралізм тощо) і втратили свою філософську самобутність. Запанувала знеособлена атмосфера, верх взяли «шлункові ідеї» (І. Франко), які прирікають людину на гедоністичне животіння.

Російсько-українська війна гостро поставила питання: «Хто є хто?» і «Що є що?» Війна свідчить про нездатність філософської антропології відповідно до життєвих фактів пояснити людську суть і, зокрема, змістовий ландшафт поняття «о с о б и с т і с т ь». Злочини російської політично-військової «еліти» та армії примушують переглядати погляди на людську сутність і на проблему особистості. Сучасна філософія й психологія стверджують, що кожна людина є особистістю. З цієї позиції українські добровольці, військові і путін з його поплічниками теж є особистостями. Виходить, що герой і злочинець - особистості? Очевидна суперечність. Загальною методологічною вимогою до будь-якої теорії є правило: теорія має бути вільною від внутрішніх суперечностей (П. Фойєрабенд). Відповідно до правила Патнема, теорію слід зберігати доти, поки вона не суперечить фактам. До того ж в науці треба розрізняти факт і угоду, факт і цінність. Тому якщо зміст поняття суперечить фактам, то варто переглядати теорію.

Формування сучасної УНІ потребує переосмислення цілої низки проблем: поглядів на людську сутність, а саме на проблему особистості, екзистенційних аспектів особистої життєдіяльності, світоглядних і метафізичних засад суспільного буття. Як відомо, пара'дигмальні кризи вимагають світоглядної зміни орієнтирів. Проте проблема ускладнюється тим, що філософська спільнота не усвідомлює цього. Соціально-економічні, політичні й правові аспекти УНІ сьогодні, на жаль, перебувають на узбіччі інтелектуального опрацювання, тому що на перший план вийшли екзистенційні, гуманітарні та глобальні проблеми.

Метою дослідження є оновлення УНІ в контексті екзистенційних, світоглядних, метафізичних та глобальних викликів, перед якими опинилися українська нація, що вимагає розв'язання таких з а в д а н ь: по-перше, сформулювати теоретичні уявлення і методологічні засади УНІ і виявити «червоні лінії» модерної й постмодерної філософії, які гальмують розвиток свідомості людини й суспільства; по-друге, аргументувати, що УНІ має бути відповіддю на виклики знеособленого буття людини; по-третє, з'ясувати недоліки чинних підходів до розуміння УНІ, сформулювати її фундаментальний зміст та основні положення національної ідеології; по-четверте, проаналізувати напрями реалізації УНІ в сучасних умовах.

Виклад основного матеріалу дослідження

1. Теоретичне підґрунтя і методологічні засади дослідження УНІ

Проблеми, що сьогодні постали перед українською нацією, неможливо вирішити в межах чинних принципів і традиційних поглядів, які вичерпали свій конструктивний потенціал. Вочевидь потрібна інша система філософських координат або, як переконує А.В. Фурман, нова методологічна оптика [34]. За цих умов УНІ має цілісно охоплювати як внутрішні, так і зовнішні аспекти буття людини й нації. Такому підходу відповідає теорія німецько-швейцарського філософа Р. Авенаріуса (1843 - 1896) про принципову координацію (ізоморфізм) між Я і соціальним довкіллям, а саме між властивостями панівного типу людини і середовищем. Я постає як центральна ланка координації, а середовище - як протичлен. Витоком цього принципу є «закон свідомості» И. Фіхте про органічну єдність Я і не-Я. З часом ця ідея знайшла розвиток у Е. Фромма в концепції соціального характеру [33, с. 145151]. Український філософ П. Копнін (1929 - 1971) свого часу сформулював фундаментальну вимогу щодо будь-якої нової ідеї: вона має ґрунтуватися на нових знаннях про суб'єкта та об'єкта і про умови їх взаємодії. У сучасній соціогуманітарній науці цю ситуацію помітив А.В. Фурман. Як методолог він звернув увагу на «фундаментальний факт неподільності, особи й соціуму, що свідчить про постійний взаємообмін психологічними вартостями, значеннями й смислами між цими, по-різному унікальними, суб'єктами» [36, с. 12]. Отож філософи усіх часів і світоглядних орієнтацій різними поняттями сформулювали ідею про те, що між людськими рисами та суспільними формами буття існує органічний неподільний зв'язок.

Подібні збіги К. Юнг у праці «Синхронія» пояснював тим, що існує єдине смислове поле, в межах якого розвивається буття й людська думка. Утім зауважимо, що між Я і соціальним довкіллям пріоритет належить людським властивостям, що достатньо чітко сформулював И. Фіхте, коли доводив, що Я (особистість) своїми рисами-якостями конституює не-Я. Незважаючи на конструктивний потенціал ідеї про засадову координацію, провідну роль свідомості у феноменології Е. Гусерля, філософи продовжують абсолютизувати значущість суспільних форм буття і не надають належної уваги свідомості. На пріоритетній ролі останньої сьогодні наполягає А.В. Фурман, підкреслюючи, що «свідомість - це найвища субстан- ційна форма людського буття...» [37, с. 31], але його аргументи залишаються непочутими. Звідси очевидно, що аналіз суспільних проблем й зокрема УНІ треба починати з людських властивостей-чеснот і свідомості.

Незважаючи на специфіку історичних епох та еволюцію філософських поглядів на людину від Конфуція до сучасності, частина філософів виокремлює три або чотири рівні духовного розвитку людини, між якими є змістовна кореляція. Особа у процесі життя може пройти такі ступені духовного становлення: залежна, посередня людина, особистість і геній, хоча здебільшого й залишається на нижчих щаблях розвитку. Для людини нижчого ступеня характерна залежність від своїх нерозвинутих потреб і зовнішніх обставин, вона перебуває під визначальним впливом власного й колективного несвідомого. Для людини посереднього ступеня розвитку характерною ознакою є пристосування до соціально-політичних умов, наукових парадигм, панівного світогляду задля отримання вигоди. Вона намагається маніпулювати свідомістю інших, хоча сама часто потрапляє під тиск власного та колективного несвідомого. Сутність особистості полягає в тому, що вона здатна вирішувати проблеми в межах чинної технологічної, соціально- політичної, наукової парадигми, має чітку систему моральних цінностей і живе відповідно до них, незважаючи ні на що. Особистість не відокремлює своє життя від суспільства, виконує свої зобов'язання, якими б вони не були. Істиною для неї є обов'язок, мораль, благо Іншого, тобто вона великою мірою унезалеж- нена від зовнішніх обставин. Атрибутивна риса г е н і я - здатність започаткувати якісно нову парадигму в науці та суспільному повсякденні. Життєдіяльність генія можна охарактеризувати поняттям «самобуття», оскільки він не потребує додаткових умов, навпаки, своїм способом життя конституює світ. У середньовічній філософії цей підхід до людської сутності отримав назву метафізичних ступенів буття, а в авторському витлумаченні постав як теорія ступенів духовного розвитку людини, або як метафізична теорія особистості [24, с. 297-328]. Ігнорування вказаних ступенів розвитку, на наш погляд, спричинило декаданс філософії [22].

Отож, авторська теорія особистості виокремлює ступені духовного розвитку людини, тобто визнає принцип духовної ієрархії, і категорично наполягає на тому, що ставлення до кожної людини має бути як до особистості. Так, власне, поєднуються егалітарний (екзис- тенційний, гуманістичний, демократичний) та елітарний (есенційний, ієрархічний) підходи до розуміння людської сутності [24, с. 316]. З подібним підходом погоджується й Г. Балл. Він пропонує синтезувати егалітарний та елітарний підходи до розуміння особистості, підкреслюючи роль і значення культури у її становленні [1, с. 32-41]. Психолог формулює інтегративно-особистісний підхід до особистості [2, с. 187-193], який, на наш погляд, корелює з метафізичною теорією особистості. Підкреслимо, що цей український психолог запропонував у теоретичних дискурсах уникати тверджень, що кожна людина є особистістю, а вважати його метафорою. Натомість осереддя авторської теорії становить принцип духовної ієрархії, що почасти викликає негативні емоції та інтелектуальні заперечення, а тому потребує ґрунтовного відрефлексування. Стародавні та середньовічні філософи визнавали пріоритетну роль духовно розвиненої людини - особистості. Відмінності між нижчими (першим і другим) і вищими (третім та четвертим) ступенями розвитку максимально чітко висловив християнський мислитель Иоан Золотоустий (347-404): людина вищого ступеня розвитку завжди діє відповідно до моральних норм, утім, так звана «розумна людина» ніколи не забуває про матеріальну та іншу вигоду [6, с. 97, 335]. Підкреслимо, що саме у християнській філософії народжується ідея особистості як духовно досконалої людини, яка не зупиняється на власному розвитку, а прагне вдосконалювати інших і суспільство в цілому.

Незважаючи на чітко сформульовану традицію в китайській, античній, середньовічній європейській та арабській філософіях, епоха Просвітництва, обстоюючи ідеї гуманізму, видалила ієрархічні уявлення про людську сутність. Під тиском колективного несвідомого принцип рівності поклали у підґрунтя розуміння людської квінтесенції. У результаті європейська спільнота стала жити за принципом: «кожна людина - особистість». Однак й донині не існує такої праці й такого філософа, де було б доведено, що кожна людина є особистістю! Як таке могло статися? Це судження - надумане відображення соціальних уявлень мас, колективного несвідомого, воно стосується соціально-політичних умов життя, тому не центрується на людській суті, а має ціннісний характер. Цей концепт ототожнив людську природу зі ставленням до людини. Спрощено осягнений принцип рівності накреслив для модерної й постмодерної філософії та людської свідомості «червоні лінії», і філософи донині не можуть їх подолати. Але найгірше те, що вони у своїх рефлексивних возіях опинилися під впливом колективного несвідомого. Виходить, що колективне несвідоме провело «червоні лінії» для філософського розуміння людської сутності. Відтак визнаємо, що несвідоме панує не лише в суспільному житті, але й у філософії [27]. Так народився філософський симулякр: втрачено здатність відрізняти сутність від існування.

Звісно, немає підстав заперечувати значущість принципу рівності, особливо у соціальному вимірі буттєвості. Однак саме він створив умови для вкрай негативних явищ. Посередня людина навчилася його використовувати для досягнення політичної вигоди, що призвело до формування тоталітарних держав. Протест проти абсолютизації цього принципу та спрощеного розуміння принципу ієрархії спостерігаємо у таких філософів, як Р. Ґенон, Ф. Ніцше, М. Шелер та ін. Так, скажімо, Ф. Ніц- ше глузував з принципу: «Ми всі рівні», сказавши, що це є безглуздям більшості [20, с. 284]. Принцип рівності ігнорує моральні риси особи, сприяє формуванню спрощених підходів до істини. «Якщо всі рівні, то я теж маю право на істину», - такою є логіка постмодерної людини. Цей принцип спотворив і демократію. Не маючи критеріїв «Хто є хто?» і «Що є що?», людська й суспільна сегменти життя свідомості опинилося в хаотичному стані.

Загалом теорія ступенів духовного розвитку людини долає «червоні лінії» модерної і постмодерної філософії в центральній ланці - обмеженості принципу рівності й доводить, що пріоритет у сьогочасному суспільстві належить посередній людині. Відповідно до положення про спричинювальну координацію цей тип людини формує суспільство під свої здібності та потреби, в якому не має місця особистостям і геніям. Уперше цю небезпеку ще у 1884 році усвідомив французький психолог Г. Жолі, заявивши, що у суспільстві бракує геніїв. З часом К. Ясперс доведе, що в осьовий час існує певна повнота буття, що сприяла формуванню геніїв, хоча згодом, в модерну епоху, зафіксовано духовний регрес.

Теорія ступенів духовного розвитку дає відповіді на питання «Хто є хто і що є що як у житті, так і в історії?». Історики до цього часу не мають об'єктивних критеріїв для обґрунтованої відповіді про достеменний зміст історичних подій. Утім ця теорія доводить, що в історії завжди відбувається боротьба знеособленого й особистішого (докладніше див. [25]). Авторська метафізична теорія особистості дозволяє зрозуміти сутнісні сили особи в контексті моралі, а також усвідомити спрямованість розвитку конкретної людини у співвіднесенні з напрямом поступу суспільства. Вона - ключ для розуміння особою самої себе, історії й світу, себто має метафізичне змістове підґрунтя, а тому може бути покладена у засновки новітньої УНІ.

Подальше пізнання людської сутності та суспільного буття пов'язано з відродженням принципу духовної ієрархії і його соціо- культурної значущості. Метафізична теорія особистості корелює з філософією М. Шелера, яка просякнута ідеєю ієрархії й стосується як соціально-політичного життя, так і людських рис-якостей. Людина у М. Шелера постає як духовна істота. «Людина є істота піднесена й така, що підноситься у собі й над усім життям та його цінностями, істота, у якій психічне звільнилося від служіння життю й ошляхет- нилося, трансформувавшись у «дух», у той самий дух, якому тепер і в об'єктивному, і в суб'єктивно-психологічному сенсах слугує саме “життя”».

Головним завданням сучасної йому епохи М. Шелер вважав створення філософської антропології. Згідно з його концепцією, людина має спиратися на особистісну каузальність і, отже, мусить стати суб'єктом власного духовного розвитку. Приклади такого підходу філософ убачає у діяннях героїв і геніїв. Історія за такого підходу стає втіленням «духовного образу героїв та геніїв, або як говорив Ніцше, «вищих екземплярів» людського роду». Відтак особистості й генії постають утіленням духовної ієрархії та власної активності. Закономірним результатом таких роздумів є думки про спасіння. У людини повинна з'явитися любов до свого духовного спасіння, тобто «справжня самолюбність». Причому існує відмінність між самолюбством (егоїзмом) і самолюбністю (самошануванням). Останнє починається з того моменту, коли людина наважується подивитися на себе очима Бога, а з філософського погляду - із позиції універсуму. Це врешті-решт має привести її до духовного народження - зненавидіти свій егоїзм і переповнитися любов'ю до світу. Тому любов у філософа має особистісний з-мисл. Вочевидь ці уявлення - це філософський протест проти егалітарного розуміння проблеми особистості, у засновках якого закладено спрощене тлумачення принципу рівності. Натомість справжня особистість завжди виходить за дихо- томійну рамку суб'єктно-об'єктих відношень.

У ситуації початку панування народних мас (20-і роки XX ст.) в окремих філософів відбувається прозріння. Осмислюючи негативні наслідки панування мас після жовтневого перевороту, М. Бердяев у праці «Призначення людини» (1931) доходить усвідомлення ролі ієрархії в конституюванні суспільства, розрізняючи ієрархію духовну і соціальну й надаючи перевагу духовній. Водночас французький філософ Р. Ґенон (1886 - 1951) доводить, що, по-перше, ієрархія є нормальним станом буття, та критикує «профанну філософію», яка знищила цей принцип; по-друге, заперечення ієрархії результативно спричиняє панування несвідомого. Сам принцип ієрархії він вважає ознакою «універсального порядку», де його зміст становить єдність [5, с. 115, 137, 142-143]. Егалітаризм, як відомо, - це заперечення будь- якої ієрархії, хоча в суспільствах потаємно існує номенклатурна ієрархія. Відсутність ієрархії веде до хаосу, де вихід може бути лише один: відновлення істинної інтелектуальності та становлення нової еліти. Актуальність цих роздумів зумовлена відсутністю аргументів для конструктивного заперечення поверхового розуміння нормативів принципу рівності.

С. Франк (1930) проблему ієрархії виводив із природи суспільства, яке функціонує як жива система завдяки службовій драбині. Звідси очевидно, що принцип ієрархії є відображенням об'єктивної потреби суспільної організації засадничої умови соціальної єдності, витоки якої перебувають у покликанні служіння, яке вважав одним із першооснов повсякденого життя. Уособленням такого служіння є духовна аристократія. Суспільство, визнаючи владу духовної аристократії, свідомо й підсвідомо відтворює її цінності, життєві принципи, спосіб життя. Суспільне й державне будівництво - це завжди духовне керівництво на основі ідей, котрі народжуються «вгорі» і йдуть до «низів».

Спостерігаючи реалізацію ідеї розподільної рівності (справедливої рівності) в радянській росії, С. Франк передбачив її трагічні наслідки, а тому стверджував, що членів суспільства слід розподіляти за різними щаблями ковітальної організації відповідно до їхньої придатності та вправності у справі суспільного будівництва, й ідеалом тут є не мінімум, а максимум диференціювання та ієрархії. Отож цей самобутній філософ розвиває погляди Р. Авенаріуса щодо ізоморфізму між рисами людини і структурою соціуму. Розподіл громадян за різними щаблями суспільної ієрархії має відбуватися відповідно до їхніх професійних, інтелектуальних та моральних здібностей і властивостей.

С. Франк стурбований такою проблемою: якщо принципу духовної ієрархії має належати пріоритет, то яке місце тоді відводиться рівності. Він урешті-решт обґрунтовує сутнісно інше розуміння рівності. Принцип рівності означає однаковість обов'язків стосовно виконання суспільних функцій, що є наслідком принципу «noblesse oblige» (положення зобов'язує).

Така рівність - важлива онтологічна ознака буття, що підносить й ошляхетнює всіх громадян. Такий підхід до рівності філософ називає аристократичним (кожен усвідомлює себе вільним учасником спільної справи), що веде до солідарності. Тоді рівність в онтологічному сенсі постає як загальність служіння. Усі однаково покликані до вільного служіння суспільству, а тому мають рівні права на участь у загальній справі. Підсумовуючи, зауважимо, що проблему координації духовної ієрархії та рівності розв'язано на онтобуттєвому фундаменті служіння.

Висновки С. Франка корелюють із роздумами німецько-американського теолога й філософа П. Тілліха (1886 - 1965) про суспільне життя, яке постає як піраміда «рівнів буття». Представники вищих рівнів, хоч і мають досконаліші риси-якості, але їх кількість менша, тоді як представники нижчих рівнів не такі досконалі, проте їх більше. Між ними точиться прихована, або й відкрита, боротьба в усіх сферах суспільного життя.

Отже, М. Бердяев, Р. Ґенон, П. Тілліх, С. Франк, М. Шелер обстоювали об'єктивну значущість принципу ієрархії. Вони усвідомлювали руйнівний характер спрощеного розуміння рівності, під впливом якого розвивалося XX ст., утім розуміли, що саме цей принцип використовувався панівними класами й Церквою для зміцнення своєї влади. Водночас вони визнавали, що призначенням вказаного принципу для всіх часів і народів є подолання хаосу в суспільному розвитку. Незважаючи на їх зусилля, ідея духовної ієрархії в епохи модерну й постмодерну видається архаїчною.

Постає питання: чому принцип духовної ієрархії не отримав належного софійного і суто логічного розвитку? Відповідь знаходимо в українського письменника й філософа Є. Ма- ланюка (1897 - 1968). Принцип ієрархії бере людину в інтелектуально-психологічний полон і вимагає самоозначення [12, с. 76]. Незважаючи на те, що цей принцип існував у стародавньому світі й Середньовіччі як аксіома, в модерну добу його намагаються знецінити, відтак у кожну епоху його треба доводити знову [Там само, с. 72].

Вочевидь негативне сприйняття принципу ієрархії пов'язане з обмеженим його розумінням та абсолютизацією соціально-політичних аспектів буття, хоча він посутньо акцентує увагу людності на здібностях особи, на її моральних та духовних якостях. Наведені роздуми дозволяють визнати принцип духовної ієрархії за конститутивне першоджерело як людини, так і суспільства. На ідейному рівні йому немає альтернативи. Ще Г. Сковорода писав про нерівну рівність, яка становить результат осмислення єдності ієрархії і паритетності. Нерівну рівність пропонуємо прийняти за оновлений принцип суспільного буття. Його основоположення такі.

Перше. Нерівна рівність тлумачить сутність як єдність суперечностей, що варто розуміти як ієрархічну рівність. Суспільне життя постає як єдність протилежностей - духовної ієрархії та соціально-політичної й правової рівності.

Друге. Нерівна рівність дозволяє запровадити чесну, відкриту, гласну ієрархію - закон найменування (М. Мамардашвілі, А. Фурман та ін.), коли в публічному просторі всі про всіх все будуть знати, що повно відповідає принципам демократії і відкритого суспільства.

Третє. Закон найменування надає підґрунтя для започаткування нових відносин між активною меншістю й пасивною більшістю, коли ініціативна меншість підтягує інертну більшість до свого рівня.

Четверте. Уможливлює трансформацію знеособленої моделі освітнього процесу на альтернативно-варіативну [4, с. 150-177] та запровадити модульно-розвивальну систему навчання [36, с. 99-105]; все це дає змогу перейти від знеособленої парадигми буття людини до особистісної.

У будь-якому разі принцип нерівної рівності та метафізична теорія особистості узасаднюють несуперечливе поєднання засновків субординації (духовної ієрархії) та координації (соціально-політичної та правової рівності). А це означає, що особистість здатна як до соціальної координації, так і до субординації, максимально спроможна виконувати соціальні функції, є системоутворювальним, конститутивним осереддям суспільного й державного буття й саме тому її варто покласти в основу УНІ.

2. УНІ як відповідь на виклики знеособленої парадигми буття людини

Концепція Авенаріуса, теорія ступенів духовного розвитку людини вказують на те, що сутнісно може бути лише дві п а р а д и г м и людського й суспільного буття: знеособлена та особистісна. Науково-технічний прогрес не змінює існуючу парадигму: посередня лю- дина розбудувала суспільство за своїми властивостями й цінностями. Однак для прикриття своєї знеособленої сутності за світоглядне підґрунтя людським загалом було прийнято твердження «кожна людина - особистість», яке отримало філософське обґрунтування у вигляді знеособленої парадигми буття, де безпосереднє людське існування проголошено самоціллю. Особа перетворилася на раба власних потреб, а її життя нагадує метушню без мети і сенсу, що знайшло відображення ще в християнському настановленні як марнота марнот. В умовах знеособленої парадигми буття у людини обмежені можливості реалізувати своє право на «сродну працю», на «здушевлення сердечне» (Г. Сковорода); та й суспільство не цікавлять моральні і духовні авторитети, в усіх судженнях панує світогляд посередності, омана превалює над деформованою істиною, хоча все це подається як гуманізм.

В умовах такого редукованого гуманізму людина деградувала до знеособленого животіння. Гуманізм як філософська першооснова модерну й постмодерну спирався на повсякденний розум, а тому проігнорував суперечності, абсолютизував рівність, що призвело до спрощеного розуміння людської сутності і врешті-решт стало передумовою формування ціннісного судження «кожна людина - особистість», яке не стосується сутнісних горизонтів буттєвості людини, а реалізує соціальні уявлення представників народної маси. Гуманізм, проголошуючи рівність, у дійсності сприяє збереженню нерівності у найгіршому варіанті, коли пріоритет залишається за посередністю. У підсумку спотворені ідеї гуманізму породили суспільство споживання, що свідчить про їх вичерпаність і що вказує на потребу переосмислення філософських принципів буття.

Ознаки більшої-меншої вичерпаності людського й суспільного буття знайшли відрефлексу- вання у таких висновках відомих філософів: пробудження інстинктів та деструктивність (Т. Адорно, Ж. Еллюль, Г. Маркузе); екзис- тенційний вакуум як відсутність смислу буття (В. Франк); поглинання людини технікою (М. Гайдеґґер, Ж. Еллюль); панування інструментального розуму (М. Горкгаймер); відсутність етичних засад буття і фрагментарність життя (Ч. Тейлор); культ гедонізму (Ж. Липовецький); культ матеріального, втрата людиною здатності розрізняти добро і зло, що привело до панування зла (Ж. Бодріяр); панування масової культури й еклектичність культурного життя (А. Дахній). З позиції теорії ступенів духовного розвитку людини отримуємо чітку відповідь на причини деструктивних процесів та гібридного світо(без)порядку. Гібридна реальність - результат негативного впливу посередньої, себто знеособленої, соціомаси на людську свідомість, де переважає (мати й володіти, а не бути, за Е. Фроммом). Загалом панування знеособленої парадигми буття - це логічний результат «діяльності» посередньої людини і примарного розв'язання суперечностей між її сутністю та існуванням, між прагненням особи до вдосконалення та бажанням тілесного комфорту [24, с. 381-382]. У цьому контексті українська реальність перетворилася на всеохватний симулякр: вдавання демократії, реформ, боротьби з корупцією, економічного зростання, поліпшення добробуту громадян і т. ін.

Отже, вкажемо на атрибутивні ознаки знеособленої парадигми буття людини. 1. Світоглядною засадою суспільного повсякдення є пріоритет матеріального. 2. Поведінкове поле соціально-політичної активності належить людині маси, тому інші суб'єкти діяльності перетворені на засоби досягнення мети. 3. Економічна умова панування посередності - відчуження основних мас населення від власності та управління. 4. Формальною політико-пра- вовою засадою є принцип рівності. 5. Посередня людина перетворила демократію із соціально-політичного способу громадянського життя на механізм маніпулювання суспільною свідомістю [10, с. XI]. 6. У моральній сфері панують евдемоністичні цінності, психологічна агресивність та насильство. 7. Свободу проголошено принципом буття, але насправді одні форми залежності заступили інші. 8. Відсутність органічних суспільних форм буття людини, які б сприяли її духовному розвитку, що породило відчуття «екзистенційного вакууму».

Очевидно, що засадниче узмістовлення суспільного буття сьогодні характеризується конфліктністю знеособленого й особистісного начал, яка у різні історичні епохи і в різних філософів та релігійних мислителів набувала різних форм: Ормузд - Аріман (зороастризм); Інь - Ян (китайська філософія); буття - небуття (Парменід); Христос - Диявол (християнство); сутність - існування (християнська філософія); здоровий глузд - розум, буття в-собі - буття для-іншого (Ґ. Геґель, Ж.-П. Сартр); W achsein - Dasein, культура - цивілізація (О. Шпенглер); персоналізація - деперсоналізація (Е. Му- ньє); калькуляційне мислення - осмислювальне мислення (М. Гайдеґґер), особистість de jure та особистість de facto (3. Бауман), бути - мати (Е. Фромм). Протистояння знеособленого й особистісного у XX столітті прийняло форму дихотомії «гуманізм - персоналізм». Гуманізм, на словах захищаючи людину, насправді її знеособлював, що призвело до оприявнення ознак антрополого-глобальної катастрофи. Відбулося «забуття буття» (М. Гайдеґґер), особистісних засад суспільного життя.

Боротьба знеособленого й особистісного спостерігається не лише в Україні, а й в інших країнах, до прикладу, в сьогоденній Північній Америці як на рівні політичної еліти (боротьба між республіканцями й демократами), так і на рівні електорату щодо допомоги Україні. Подібні процеси відбуваються і в країнах ЄС. На жаль є підстави констатувати, що знеособлене стало глобальним злом. Домінування посередньої людини - це небезпека не лише для України, але й для світу. Слідом за Аве- наріусом стверджуємо, що знеособлена маса породжує знеособлених лідерів: сталіних, гітлерів, путіних, лаврових, януковичів, Лукашенків, які, своєю чергою, старанно розбещують народ за допомогою маніпулятивних технологій. Закономірний результат цього - перманентні конфлікти і широкомасштабні війни. Те, що світ опинився на порозі третьої світової війни, є глобальним наслідком руйнівної діяльності посередньої людини.

Утім дві парадигми буття було передбачено у філософії И. Фіхте як дві епохи в розвиткові людської історії. Перша - людина й людський рід, спираючись на інстинкти, існують поза межами Розуму; друга - людина й суспільство розвиваються відповідно до Розуму, коли вирішальну роль відіграє с в і д о м і с т ь. Незважаючи на панування знеособленого, особистісне начало завжди присутнє у філософській думці та соціальній реальності. На часі перехід до особистісної парадигми буття людини й суспільства. Підкреслимо, коли А.В. Фурман доводить, що свідомість має бути субстанцією буття [37], то у дійсності він наголошує на необхідності переходу до другого етапу розвитку людини й суспільства. Теорія ступенів духовного розвитку, з одного боку, а життя - з іншого, доводять для нас очевидне: посередній людині не може належати пріоритет у сучасному суспільстві й влада в державі. Недоліки, породжені знеособленою парадигмою буття людини, повсюдно притаманні Україні, ба більше, суперечності знеособленого й особистісного досягли апогею. УНІ здатна дати відповідь на ці виклики, консолідувавши неімовірні зусилля нації на Перемозі. І тут за світоглядний орієнтир є філософська традиція, сутність якої полягає в орієнтації громадян на духовне вдосконалення та особистісний розвиток як передумову успішної боротьби України на всіх фронтах.

3. Зміст УНІ та основні положення національної ідеології

Досліджуючи літературу з проблеми УНІ та національної ідеології, констатуємо, що авторами не було враховано, по-перше, наявної парадигмальної кризи людського буття; подруге, існування феноменальної плероми екзистенційного вакууму; по-третє, всіх аспектів буттєвості громадян, крім соціально-політичного [11; 15; 17; 21]; по-четверте, специфіку ментально-духовного світу української людини, її прагнення до особистісного вдосконалення [9, с. 185]. До того ж, зауважимо, що соціально-політичний зміст УНІ важливий, але не єдиний, принаймні він не вичерпує її сутності.

Перший крок до подолання вказаних недоліків здійснила Ліна Костенко ще у 1999 році, коли обстоювала думку, що не економіка, а моральні якості та гуманітарні здобутки українців мають бути ключем до виходу із кризи. Найважливішим аргументом була апеляція до Слова. «В початках сотворения нації теж повинно бути Слово» [7, с. 13]. Треба визнати, що гуманітарії-науковці не дали належної відповіді на запитання нашого Духовного авторитету: «А яка ж має бути гуманітарна аура нації?» Осмислюючи зміст європейських національних ідей, Л. Костенко, з одного боку, підкреслює роль особистості у творенні нації, з іншого, - зауважує, що має місце «дефект нашого головного дзеркала». На наш погляд, цей дефект полягає в тому, що відсутній закон найменування, який би давав відповідь на питання «Хто є хто і що є що?»

Гуманітарна аура нації має дві складові. По- перше, принципи, першоначала, які узасаднюють суспільне буття. По-друге, особистості, першоносії, які ці першоначала формулюють і відтворюють своєю діяльністю. Першоначала і першоносії утворюють органічну єдність. Такий взаємозв'язок між принципами і суб'єктом діяння відповідає засадничій координації Авенаріуса. Дослідники зосереджують увагу переважно на першоначалах (не-Я) і недооцінюють їх творців (Я).

Ідеї Л. Костенко знайшли розвиток у філософуванні С. Кримського. Шукаючи відповідь на історичні виклики, перед якими опинилася Україна, він пропонує звертатися до ідей, які «пройшли випробування всією всесвітньою історією (на зразок ідеї нації чи Декалогу)», які центруються з духовністю та особистістю [8, с. 8-9]. Щодо української ситуації орієнтація на пріоритет духовного надзвичайно актуальна, оскільки передбачає пріоритет особистостей, здатних бути спонукуваними інтересом суспільства як цілісного організму. З цього приводу філософ пише: «Жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи завдяки виключно економічним обставинам. Адже в основі економічної діяльності перебуває певна психокультура, що потребує відповіді на питання: для чого заробляти гроші? Усвідомлення такої психокультури як чинника діяльності й окреслює антикризовий вектор духовності, вказує орієнтири до берега спасіння» [Там само, с. 7].

На багатоаспектність УНІ вперше звернув увагу А.В. Фурман і підкреслив, що вона має дати відповідь на питання «для чого, чому, куди і як...» [35, с. 7] і досить вдало в образній формі сформулював її як щит і меч. Щит - принципи буття, які залишаються незмінними, незважаючи на соціально-політичні трансформації. З цим варто погодитися, але треба визнати, що вони не набули понятійного визначення. Меч, з одного боку, - це суб'єкт національної свідомості й діяльності, з іншого, - носій ідеї. У цьому підході чітко простежуємо координацію між Я і не-Я, Я і соціальним довкіллям. Осмислюючи ці роздуми, додамо, що щит - це першоначала, принципи, які самодостатньо не можуть бути реалізованими. Меч - це першоносїі, особистості, які є творцями, діячами й реалізаторами першоначал. На відміну від соціальних, економічних, політичних тлумачень української ідеї, А.В. Фурман розвиває думку, що національна ідея має відповідати сутності українського менталітету, «формам історичного Буття нації», духовному та культурному досвіду, бути продуктом самоусвідомлення [36, с. 32]. Як методолог, він орієнтує українство на всебічне методологічне осмислення національного менталітету та його психокультури для того, щоб піднятися до всепланетарного рівня [Там само, с. 60]. Ці висновки надають переконання, що

УНІ дійсно треба піднести до розуміння філософських засад людського буття взагалі. Такий підхід уможливлює постановку питання про відповідність українського менталітету духовним надбанням людства і сформувати УНІ з позиції досягнень світової філософії. А.В. Фурман підкреслює елітарний характер українського часопростору, з якого народжується менталітет, з його орієнтацією на ідеали вірності, доблесті, честі, почуття власної гідності, самоповаги, самостійності думки, живого українського слова [Там само, с. 55-56]. Ці висновки дають підстави стверджувати, що конфлікт знеособленого й особистісного досяг в Україні межового рівня, коли знеособлене опустилося до аморальності, а зміст конфлікту варто тлумачити як дихотомію «честь - безчестя».

A. В. Фурман уточнює зміст гуманітарної аури нації - це комплекс гуманітарних наук, які надають нації об'єктивну картину про себе, але погоджується з тим, що гуманітарна аура нації, з одного боку, застаріла, а з іншого, - з'явилося кілька взаємосуперечливих підходів до її тлумачення [36, с. 46]. У цій ситуації нами пропонується за методологічний ключ метафізична теорія особистості, яка надає можливість як окремому індивіду, так і нації дати відповідь на питання «Хто є хто і що є що?», і водночас створює світоглядне підґрунтя для осмислення національного менталітету в контексті історії філософії, чітко висвітлюючи реальний стан духовного розвитку людини й суспільства й у такий спосіб допомагаючи процесу національного самопізнання.

B. Москалець підкреслив роль і значення українських традицій (першоначал), яким притаманний демократизм, пошанування індивідуальної свободи, прав особистості, які ґрунтуються на християнській моралі [19, с. 14]. Натомість роздуми з приводу змісту УНІ філософськи узагальнив М. Савчин, котра має бути «автентична природі людини» [29, с. 133]. У цьому контексті додамо, що із європейських національних ідей до розуміння їх гуманітарного змісту найбільше наблизився И. Фіхте, поклавши в її засновок риси шляхетної людини [32, с. 10-17]. Осмислюючи наведені роздуми Л. Костенко, С. Кримського, А.В. Фурмана, В. Москальця, М. Савчина, И. Фіхте підкреслимо, що, незважаючи на відмінності, вони віддають пріоритет людським рисам- якостям, а також підкреслюють виняткову роль особистості в побудові національної держави.

Власні роздуми автор свого часу узагальнив у монографії «Українська національна ідея та концепція особистісного буття», де було доведено, що особистість як людину, котра здатна діяти в інтересах суспільства, варто розглядати як провідного носія УНІ [26]. І це суголосно окремим філософським концепціям, де особистість визначається субстанцією суспільного буття. Так, британський історик А. Тойнбі констатує, що суспільство деградує і зникає, коли його активна, творча меншість перетворюється на внутрішній пролетаріат [31, с. 368-395]. У цьому смисловому контексті ідеолог українських націоналістів Я. Стецько пише: «Коли ж еліта - тобто найкращі з усіх соціяльних прошарків народу - характером слабне, коли вона невихована, сама не виховується і народу свого не виховує, приходить занепад нації, залежність від інших націй, що мають здорову еліту» [30, с. 17]. Отож найбільшою загрозою для суспільства є деградація його еліти і втрата духовних засад буття. Як відповідь на історичні виклики Я. Стецько зазначає: «Ми обстоюємо національно-суспільний «персоналізм», себто наповнену національним змістом людину» [Там само, с. 230].

Отже, буття нації - це суперечлива єдність суб'єктивного та об'єктивного: рис-якостей панівного типу людини та принципів суспільного буття й соціально-економічних, політичних умов її життєдіяльності. Поєднання філософських, історичних висновків та наявність особистісної традиції як у житті, так і в психо- культурі українців, надає підґрунтя для того, щоб пріоритет духовного та ідею особистості покласти в підґрунтя УНІ. Такий підхід відповідає вимогам філософії Г. Сковороди: суспільне буття має розбудовуватися на основі знання людської сутності. Українська ідея як любов до духовного вдосконалення органічно притаманна філософії Г. Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав».

З позиції постнекласичної науки, основних положень принципу нерівної рівності та як відповідь на роздуми А.В. Фурмана про зміст української ідеї (для чого, чому, куди і як?) варто виокремити такі аспекти функціонування УНІ. Соціально-політичний - регулює відносини між різними суб'єктами соціально-політичного життя з позиції рівності, але враховує принцип духовної ієрархії і водночас доводить, що пріоритет повинен належати особистості, яка має професійний, психологічний, інтелектуальний, моральний потенціал діяти з позиції інтересів суспільства. Правовий - відносини між принципами ієрархії та рівності мають бути закріплені в Конституції України та у системі законів. Ідеологічний - зміст УНІ має бути конкретизований в національній ідеології. Педагогічний - метафізична теорія особистості та УНІ задають принципи виховання, норми поведінки, способи життя й орієнтують громадянина на активізацію творчого потенціалу; в християнстві це отримало назву «еманація» - виховання «зверху»; особистість стає прикладом для виховання, відтворює шляхетний спосіб життя, який був притаманний українцям; причому еманація доповнюється вихованням «знизу», де школа покликана подолати знеособлений зміст освітнього процесу і бути зорієнтованою на виховання особистості. Моральний - закони моралі та національні традиції мають стати реальним регулятором суспільних відносин. Екзистенційний - призначений допомогти людині зрозуміти саму себе, дати відповідь на запитання «Хто Я?» стосовно власної сутності, відкрити нові можливості розвитку. Світоглядний - здійснює переорієнтацію з матеріального на пріоритет духовного, змінює детермінанти діяльності з теперішнього на майбутнє. Метафізичний - інтегрує всі аспекти функціонування УНІ й філософськи приймає максиму, що особистість є осереддям буття; тому всі зусилля нації скеровуються на формування критичної маси особистостей, здатних діяти в інтересах суспільства. Міжнародний - Україна презентує себе як держава, яка започатковує особистісну парадигму людського буття. Глобальний - показує приклад цілісного розв'язання глобальних проблем у поєднанні соціально-економічних, екзистенційних, світоглядних та метафізичних аспектів людського життя з позиції майбутнього. Виокремлені аспекти УНІ сут- нісно корелюють з цілями і завданнями, які тезово сформулював М. Савчин [29, с. 133].