Сучасна українська філософська синологія в Національній академії наук України: класичні та інноваційні шляхи до витоків

В роботі використано аналітичний підхід, що ґрунтується на дослідженні історико-філософських джерел. Основою методології є такі ключові методи історико- філософської науки, як проблемно-категоріальний аналіз, соціокультурний аналіз і біографічний підхід. Крім того, у роботі застосовано методи ситуаційного та контекстуального аналізу наукових текстів.

Результати

1. Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАНУ як осередок сучасної вітчизняної філософської синології': наукові здобутки В. Кіктенка та його колег. Як було зазначено в наших попередніх китаєзнавчих публікаціях (Vdovychenko, 2021; Vdovychenko, 2022), головну роль у розпочатій ще в 90-х рр. ХХ ст., напередодні проголошення незалежної України і в першу декаду її історії, інституціалізації сучасного вітчизняного сходознавства та, не в останню чергу, якраз китаєзнавства, відіграли Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАНУ та Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАНУ. Заснований за дієвої участі його першого очільника (1991-1999), теж засновника і першого директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, чи не найвідомішого українсько-американського орієнталіста ХХ - поч. ХХІ ст., професора Омеляна Пріцака, інститут імені його вчителя - співзасновника Української академії наук, всесвітньозна- ного орієнталіста А. Кримського, став провідною науковою установою незалежної України із вивчення країн Сходу. Очолюваний сьогодні В. Кіктенком відділ Азіатсько- Тихоокеанського регіону цього інституту є продовжувачем традицій синологічних студій Київського й Харківського сходознавчих товариств, об'єднаних ще 1926 р. у Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства, що її було реорганізовано в Український науково-дослідний інститут сходознавства вже 1930 р. (з 1931 - Близького Сходу). Найдокладніше висвітлений у згаданих вище монографіях В. Кіктенка, процес розвитку й інституціалізації модерної вітчизняної синології у наукових товариствах, духовних і світських вишах і академічних інституціях від епохи національно-визвольних змагань - в УНР та Українській державі, а згодом - 70 років, в УРСР і, з 1991 р. - у незалежній Україні, сягає його корінням у глибоку давнину. Становлення українсько-китайських зв'язків і, відповідно, зародження вітчизняного, зокрема філософського, китаєзнавства припало на раннє Середньовіччя, про що, у тому числі, свідчать зафіксовані в перекладній літературі VI ст. н. е. певні дані. Соціокультурні контакти між археологічними культурами неоліту та енеоліту на теренах сучасних України і КНР є одними із перших свідчень зародження цих зв'язків. Уже в XIII ст. про Україну-Русь було відомо в Піднебесній - у монгольській імперії династії Юань, причому в тому самому столітті вона, як і Китай, була окупована татаро-монгольською державою Темуджина - Чингісхана.

Перші паростки фахового китаєзнавства в Україні, на думку В. Кіктенка, проростають уже за розквіту Гетьманщини - епохи Бароко, а саме гетьмана І. Мазепи, на самому початку XVIII ст. Запропонований В. Кіктенком умовний поділ історії вітчизняної синології трьох минулих і початку вже цього століть логічно й аргументовано класифікований ним на два основні (умовні) етапи: 1) у межах, в основному, російського китаєзнавства у XVIII ст. - 10-х рр. XX ст.; 2) власне українська - дорадянська, радянська й пострадянська синологія з кінця 10-х рр. XX ст. до сьогодні. Цей поділ відобразив специфіку українських націо-, культуро- та державотворення від періоду ліквідування інституту гетьмана та перетворення козацької держави Війська Запорозького в 60-х рр. XVIII ст. на т. зв. Малоросійську губернію Російської імперії до етапу відродження української державності в 1917-1921 рр., періоду її тривання в СРСР і утвердження з 1991 р. України як суверенної європейської держави. На перший із цих етапів, з 1701 до 1918 р., за В. Кіктенком, припали три перші періоди інституціалізування української синології: 1) донауковий (1701-1806); 2) науково-освітній (1806-1913); 3) розвитку практичної синології (19131918) тощо. На 1918 р. - 20-ті рр. XXI ст. припав триваючий нині другий, власне український, етап інституціалі- зації вітчизняної синології з трьох періодів: 1) формування української радянської синології (1918-1941); 2) поступ китаєзнавства в УРСР у повоєнний період (1945-1991); 3) розвиток українського китаєзнавства в контексті відродження українських наукових традицій (з 1991). Докладно висвітлюючи перебіг і специфіку цих періодів, як-от четвертого, - страшної доби нищівних репресій злочинного сталінського режиму проти сходознавства в УРСР, В. Кіктенко присвятив чималу увагу темі його відродження за часів хрущовської "відлиги" і пізніше - до епохи горбачовської "перебудови" включно. Розгорнено описуючи внесок відомих і призабутих українських китаєзнавців другої половини XX ст. - своїх учителів і їхніх колег з вишів та академічних установ УРСР і, в цілому, СРСР, як-от Р. Бродського, Б. Вєтрова, В. Волко- винського, З. Енольського, М. Кнороза, А. Ковалевсь- кого, Л. Лещенка, М. Литвиненка, А. Шаніна та ін. - до становлення вже постсталінської вітчизняної синології, він окремо зупинився на винятково важливій ролі в цьому постаті засновника школи українського перекладу китайського письменства І. Чирка.

Викладач китайської мови у Київському держуніверситеті, а згодом - Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, як і співробітник Інституту українознавства АН УРСР, Іван Чирко постав не тільки прикметним прикладом, але і показовим уособленням плідної науково-освітньої взаємодії вітчизняних вишівсь- кого й академічного китаєзнавства, збереження та пере- дання його плідного і глибокого досвіду сучасній українській синології (Koval, 2019). Присвячуючи серед усіх представників останньої найбільшу та найпоказовішу увагу шляху її успішного поступу протягом понад трьох минулих десятиріч у двох згаданих вище монографіях, В. Кіктенко звернувся у статтях (Kiktenko, 2017; Kiktenko, 2019) до поглибленої оцінки класифікованих і розглянутих ним сімох, а потім - вісьмох, напрямів розвитку сучасної української синології. У їхній перелік у складі історії, мовознавства, літературознавства, політичних наук, економіки, педагогіки, музейної справи входить і філософія, як один із провідних відповідних напрямів, представлений вагомими здобутками учених НАН України, науковців і викладачів вишів, переважно Києва. Цікаво, що захищена В. Кіктенком 1999 р. під керівництвом канд. іст. наук О. Огневої в Інституті сходознавства імені А. Кримського НАНУ кандидатська дисертація й була присвячена темі "Становлення українського китаєзнавства. XVIII ст. - 41 р. ХХ ст." і, по суті, визначила проблематику його центральних китаєзнавчих досліджень. Проте в окресленому ним самим полі його наукових інтересів "історія українського китаєзнавства" посідає лише третє місце після такої проблематики, як "історія філософії та наукової думки Китаю" й "історія українсько-китайських відносин". Узагальнюючи плідні підсумки розвідки першої з них у докторській дисертації "Школа Джозефа Ні- дема: філософія і методологія досліджень китайської науки і цивілізації", захищеній ним 2013 р. в Інституті філософії імені Г. Сковороди НАНУ, В. Кіктенкодієво доклався до розробляння й філософського напряму модерної вітчизняної синології. Огляд публікацій цього найвідомі- шого вітчизняного синолога незалежної України засвідчує неперехідну вагу його внеску до філософського напряму сучасної української академічної синології.

З 1999 р. - лауреат стипендії для молодих учених Президії НАНУ, а вже 20 років згодом - з 2018 - носій відзнаки НАН України "За професійні здобутки" (2018), а з 2021 і досі, - виконувач обов'язків директора Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАНу, В. Кіктенко, разом із колегами з очолюваному ним відділу Азіатсько-Тихоокеанського регіону цього інституту, фахово досліджує чотири класифіковані нами, основні аспекти чи тематичні вектори вказаного напряму. Крім вивчення історії вітчизняного китаєзнавства XVIII - поч. ХХІ ст., ми зарахували до їхнього переліку вивчення: 1) історії філософських освіти, науки і культури Давнього Китаю, як-от конфуціанства, даосизму, китаєзованого буддизму, моїзму, легізму тощо; 2) китайської філософії ХІХ - поч. ХХІ ст., як фахових філософських напрямів, течій і шкіл, так і ролі філософських ідей, тем, проблем у культурному й суспільно-політичному житті, зокрема поглядів та вчень усіх політичних і державних лідерів КНР; 3) історії модерної зарубіжної синології, зокрема європейських та американських концепцій розвитку наукової думки і філософії Китаю. Разом із В. Кіктенком, історію української синології й, водночас, японознавства, активно досліджує в обох згаданих інститутах його колега, канд. філософ. наук, старш. наук. співробітник як згаданого вище відділу, так і Сектору історії східної філософії Інституту філософії імені Г. Сковороди НАНУ, Сергій Капранов. Він, як і В. Кіктенко та їхні колеги Володимир Пирогов і Василь Гамянін, є автором осяжного та значущого масиву наукових і науково-публіцистичних публікацій з історії китайської філософії від архаїки до початку ХХІ ст. включно, у першу чергу, зі статтями, присвяченими теорії та практиці конфуціанства, постаті його славетного засновника, наприклад (Hamianin, 1999; Kapranov, 2014). Показово, що такий аналіз у їхніх студіях, у першу чергу в статтях В. Кіктенка (Kiktenko, 2005; Kiktenko, 2014), здобувається на осмислення місця й ролі конфуціанства, як і даосизму, інших шкіл філософії, в історії зарубіжної синології та в розвитку і модернізації суспільно-політичного устрою КНР. Ці дві публікації є цікавими прикладами плідного перетину проблематики всіх згаданих основних аспектів філософського напряму модерної вітчизняної синології.

До дієвого розвитку останнього з них причетні С. Капранов і, головним чином, знову В. Кіктенко, як автор першої вітчизняної докторської дисертації, присвяченої ним постаті автора проєкту "Наука і цивілізація в Китаї", члена Королівського товариства, Британської академії наук, ексголови Міжнародної спілки історії і філософії науки Д. Нідема. Розробляючи в ній ідеї виданої ним у 2009 р. першої вітчизняної монографії з цієї теми - "Історико-філософська концепція Джозефа Нідема: китайська наука та цивілізація (філософський аналіз теоретичних підходів)", В. Кіктенко розвинув їх згодом у присвяченій "питанню Нідема" і науковій "школі Джозефа Нідема" таку нідемознавчу розвідку (Кіктенко, 2020). Його найперші публікації останньої третини 90-х рр. XX ст. у журналі "Сходознавство" стосувались теми кандидатської дисертації й були адресовані творцям вітчизняної синології та її поступу в xVlII-XX ст. А вже з початку першої декади цього століття і дотепер В. Кіктенко продовжує дієво досліджувати різні аспекти нідемознав- чої тематики, зокрема погляд Д. Нідема на основні філософські школи давнього Китаю та, ширше, аналізування ним метафізичного й ідеалістичного аспектів формування науки в стародавньому та імператорському Китаї. На початку минулого десятиріччя у виданні "Східний світ" того самого Інституту та іншій науковій періодиці побачила світ серія статей В. Кіктенка з історії переходу від класичних до нових "моделей реконструкції китайської науки і цивілізації", присвячена найпершим українським студіям з: "інституційної теорії науки" Т. Хайфа, концепції Д. Бодде, "культурного релятивізму" Н. Сівіна, "порівняльної епістемології" Д. Ллойда, "крайнього орієнтоцент- ризму" Дж. Хобсона та "культурно-історичної моделі китайської науки" Б. А. Ельмана. А вже із середини минулої декади В. Кіктенко звертає настійну увагу на історію китайських філософії та суспільно-політичної думки XIX - поч. XXI ст. у найширшому, порівняно з його колегами, тематичному та проблемному спектрі. Саме тоді він актуалізує в низці публікацій у виданнях "Східний світ" і "Китаєзнавчі дослідження" й тематику ідейно- світоглядних передумов, засад і сутності перетворення КНР на глобального геополітичного гравця.

Прикметно, що поруч з докладним аналізом доробку лідера руху нового конфуціанства, одного з найвідомі- ших випускників філософського факультету Пекінського університету і знаного критика як культурної політики КПК, так і її творця Мао Цзедуна, - Моу Цзунсаня, у статті "Моральна метафізика Моу Цзунсаня: постканті- анство і неоконфуціанство" (2014), В. Кіктенко присвятив серію публікацій вивченню еволюції ідеології КПК у період політики реформ і відкритості. Звертаючи, як і його колега та, як і він, співзасновник Української асоціації китаєзнавців, відомий український синолог В. Седнєв, суттєву увагу на особистість Ден Сяопіна та визначення шляху КНР у постмаоїстську епоху як "конфуціанський соціалізм", В. Кіктенко проаналізував його зміст на прикладі "великого реформатора" та його політичних нащадків у статтях: "Теорія Ден Сяопіна" (2020), "Потрійне представництво Цзян Цземіня" (2021), "Концепція наукового розвитку" Ху Цзіньтао" (2021) та "Ідеї Сі Цзіньпіна" (2021). Разом із тим, у полі його уваги постали відомі постаті сучасної фахової філософської думки КНР, як-от Чжао Тін'ян, а також ідеї "нових конфуціанців", концепції китайських апологетів феноменології й аналітичної філософії ХХ - поч. ХХІ ст. Яскравим прикладом плідної наукової взаємодії вітчизняних вишів, у першу чергу Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Харківського національного університету імені Василя Каразіна, з Інститутом сходознавства імені Кримського НАНУ в царині китаєзнавчих студій є внесок до них вихованців цих вишів і, водночас, колег Кіктенка з цього інституту - відомих сучасних синологів В. Пирогова та В. Гамяніна. Завідувач кафедр східних мов вишів Харкова і Києва в 90-х рр. ХХ ст., наприклад Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди та Київського національного лінгвістичного університету, Володимир Пирогов був у 20042007 рр. Радником з питань освіти та науки Посольства України в Японії, а у 2007-2010 - старшим науковим співробітником Інституту сходознавства імені А. Кримського НАНУ. Фаховий перекладач, знавець десяти мов, він викладав у вишах України курси з лінгвокраїнознавства й історії та лексикології східних мов і оприлюднив понад 70 наукових та навчально-методичних публікацій, у тому числі в царині орієнталістики.

Знавець японської мови, зокрема автор словника японських прислів'їв і приказок та дослідник як відображеної у них системи ментальних стереотипів (Пирогов, 2007), так і, в цілому, системи японських паремій, він зосередився в публікаціях позаминулого десятиріччя на логіко-семіотичному моделюванні у паремійних фондах мов народів Сходу і Заходу. Вивчаючи роль логографіч- ної писемності як "інструменту пізнання і моделювання світу", В. Пирогов вдався до порівняльного аналізу структур японської та китайської мов (Пирогов, 2011), як-от на прикладі віддзеркалення в перекладі японською китайського трактату "Цяньцзивень" структурно-семантичної специфіки японських фразеологізмів йодзідзюкуго. Переходячи до поглибленого вивчення китайської ієрогліфіки у широкому тематично-проблемному спектрі: від відображення в її архітектоніці концепції космічної думки до оцінки цієї ієрогліфіки як "умови реекологізації світового культурного простору", В. Пирогов актуалізував у серії статей, зокрема "Архітектоніка ієрогліфічного письма як відображення космогонічної картини світу давніх китайців" (2014), другий із класифікованих нами у філософській академічній синології незалежної України її аспектів. Зосереджуючи науковий пошук на розгляді знаково-символічної системи китайської ієрогліфіки, він виходить на рівень осмислення, на матеріалах порівняльного аналізу стійких фразеологізмів, "екософ- ських і лінгвістичних засновків" "мудрості Сходу та Заходу". Такий саме аспект, тобто вивчення історії філософських освіти, науки й культури Давнього Китаю, як і, водночас, найдокладніше розроблений нині В. Кіктенком наступний аспект - вивчення китайської філософії ХІХ - поч. ХХІ ст., продовжує дієво досліджувати В. Гамянін. Колега В. Кіктенка і В. Пирогова зі згаданого інституту, випускник факультету іноземної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, він 2000 р. захистив в Інституті сходознавства імені Ю. Кримського НАНУ кандидатську дисертацію за темою "Трансформаційні процеси в історії Китаю новітнього часу (1911-1949)". Науковець, зокрема перекладач і знавець китайської мови, дипломат, радник-пос- ланник Посольства України у КНР (2011-2012), а в 20122013 рр. - Тимчасовий повірений у справах України в КНР, В. Гамянін є автором понад 20-ти наукових публікацій і, водночас, наукових та художніх перекладів текстів китайського класичного й модерного письменства.

Показово, що у своїх перших публікаціях у виданнях цього інституту "Східний світ" і "Сходознавство" останньої третини 90-х рр. XX ст. - поч. XX ст. він перейшов від аналізу ідей і творчості одного з найвідоміших поетів, прозаїків і публіцистів модерної китайської саньвень - безсюжетної прози, Чжу Цзицзіна, до її історичних джерел - "вільної прози" Давнього Китаю III - VI ст. н. е. Висвітлюючи тему "нового життя китайського Саньвень", Гамянін, у той же час, звернувся у серії статей, передусім (Гамянін, 1999; Гамянін, 2001), до історико-фі- лософського й мовознавчого аналізу окремих текстів славетного конфуціанського "П'ятикнижжя". Його розділ "Чжун Юн", виокремлений за епохи Суннеоконфуціан- цями Чен І та Чжу Сі в окремий трактат, уміщений до складу "Чотирикнижжя" разом із текстами "Лунь Юй", "Да Сює" і "Мен-цзи", і постав у центрі уваги В. Гамяніна. Вдаючись до визначення, на основі першого українсько- мовного перекладу цього трактату, "адекватного терміну" для перекладу категорії "чжун-юн" українською, він розглянув низку традиційних його тлумачень, передусім як "урівноваженість і гармонія". Заглиблюючись у мовознавчий аналіз піктограм ієрогліфів цієї назви, як "категорії класичного конфуціанства", пояснюючої його етичний аспект, В. Гамянін звернув увагу на проблему взаємозв'язку етикету і державно-політичної традиції в китайській історії у статті "З традиції благопобажань в імператорському Китаї" (2000). У той самий час, як випливає з його публікацій з історії суспільно-політичної думки в Китаї та його історії першої половини XX ст., присвячених "функціональним особливостям деяких концептів особистості" та "ідеологічному забезпеченню китайського суспільства першої половини ХХ ст.", на початку позаминулого десятиліття він уже активно цікавився, як і В. Кікте- нко й В. Седнєв, динамікою політичної історії КНР. Як і В. Кіктенко, не раз виступаючи в українському медіапро- сторі, зокрема на UKRLIFE.TV, з рядом інтерв'ю про потребу розвитку співпраці з КНР, про відчутний поступ українського китаєзнавства, секрет успіху Китаю та його вихід у "лідери руху глобалізації", В. Гамянін узагальнив свої роздуми з цього приводу в публікації (Гамянін, 2019).

Член правління Української асоціації китаєзнавців, перекладач багатьох яскравих взірців класичної китайської поезії та, водночас, "Історичних записок" Сими Цяня, він фахово розкрив у цій статті особистісний досвід зацікавлення історією та культурою Китаю "через мову" - "невідомий темний човен", який "і досі несе мене морем життя" (Гамянін, 2019, с. 42). Описуючи першу зустріч із КНР у 1991 - році здобуття Україною незалежності, зокрема його піврічне стажування в Пекінському університеті, В. Гамянін визначив феномен Китаю у зіставленні з феноменом України в такий спосіб: "Що вразило одразу? Все! Це був інший світ, з іншими законами фізики, незбагненним менталітетом і великою широкою душею... Але по-справжньому здивували (і продовжують дивувати досі) дві речі: невтомний упертий необорний дух руху вперед і глибина колективної життєвої мудрості, подібну якій іноді довелося зустрічати в невеликих українських селах у людей дуже поважного віку. Ще - парадокс прогресу: гармонійне поєднання стрімкого розвитку й неспішної виваженості в довгостроковому - ні, дуже довгостроковому - плануванні. Китай - це наївне, гамірне енергійне дитя й сивочолий мудрий дідо в одній особі" (Гамянін, 2019, с. 42). Підкреслюючи, що динаміка трансформування китайського суспільства в новітню епоху відтворює прагнення цієї нації повернути собі колишню велич Серединної Держави, він прокоментував секрет "економічного дива" КНР, не в останню чергу, як "фундаментальні індивідуальні цінності" в їхньому поєднанні з "мудрою і зваженою внутрішньою політикою Уряду". Указуючи перспективи у соціокультурному кому- нікуванні України та КНР, зокрема в медіапросторі, де головним його опосередковувачем, на жаль, ще донедавна виступала країна-агресор РФ, В. Гамянін, водночас, зазначив значні перспективи нарощування українсько- китайського співробітництва в XXI ст. Одним із прикметних кроків у цьому напрямі з боку української філософської синології стало упорядковане за участі В. Гамяніна та ще чотирьох перекладачів: Є. Гобової, Н. Кірносової, Д. Тимченка і В. Урусова, багатотомне видання виступів, бесід, інтерв'ю та інших матеріалів Сі Цзіньпіна, перший том якого ("Про державне управління в Китаї") побачив світ минулого року в харківському видавництві "Фоліо".

2. Сучасне українське філософське китаєзнавство в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України: сходознавчий доробок С. Капранова і Усик. Показний підсумок співпраці науковців Інституту сходознавства імені А. Кримського НАНУ і вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка, цей науково-видавничий проєкт привернув увагу фахової спільноти вітчизняних і зарубіжних синологів, як і широкої читацької аудиторії, до ряду знаних постатей у модерній українській філософській синології. Крім того, і Гамяніна, як і висвітлених у наших публікаціях особистостей викладачів цього вишу, синологів Н. Кірносової та В. Урусова (Вдовиченко, 2021; Вдовиченко, 2022). Важливий внесок до неї робить дослідниця згаданого вище інституту, нині секретарка Української асоціації китаєзнавців і виконавча директорка від України у Всесвітній асоціації китаєзнавства, Євгенія Гобова. Співробітниця Інституту сходознавства імені А. Кримського НАНУ, вона захистила 2013 р. кандидатську дисертацію за темою "Просодичні шаблони еліптичних конструкцій у китайській мові (фонологічні особливості безсполучникового зв'язку" і оприлюднила протягом минулої декади низку публікацій з цієї теми. Водночас, здійснюючи у кількох іншомовних публікаціях порівняльний аналіз сучасної мовної політики в Україні й КНР, Є. Гобова, як разом із В. Кіктенко та радником Правління Української асоціації китаєзнавців А. Гончаруком у статті "40 років політики реформ і відкритості Китаю" (2019), так і окремо - у статті (Гобова, 2018), підбила основні підсумки цього визначного етапу історії КНР. Її першим вагомим внеском до налагодження українсько-китайського наукового й культурного співробітництва є виданий 2019 р. у Сходознавчому видавництві Safran Book переклад українською "Чайного канону" - першого писемного трактату про чай знаного китайського поета та мислителя династії Тан Лу Юя. Вихованець дао- ського храму, відлюдник і містик-візіонер, він був представником китайського традиційного вчення, історія і зміст якого, разом із конфуціанством та китаєзованим буддизмом, перебувають у центрі наукової уваги таких знаних сучасних українських синологів з Інституту філософії імені Г. Сковороди НАНУ, як С. Капранов і А. Усик.

Уже не раз згаданий відомий вітчизняний японіст і синолог С. Капранов, який є старшим науковим співробітником як Сектора історії східної філософії цього Інституту, так і очолюваного його колегою В. Кіктенком відділу, спільно з останнім, значно вплинув на, по суті, всі класифіковані нами основні аспекти сучасної української філософської синології. Якщо А. Усик і О. Бойченко, зазначені в низці публікацій В. Кіктенка, зокрема статті (Кіктенко, 2019) як автори перших захищених у незалежній Україні дисертацій з історії філософії Давнього Китаю, головним чином саме конфуціанства, то С. Капранов - також прискіпливий його дослідник, наприклад у статті (Капранов, 2014), присвятив свій науковий пошук значно ширшому спектру японістсько-китаєзнавчої тематики. Саме на цьому дисциплінарно-проблемному перетині сформувались основні напрями його студій, визначені ним самим як "історія сінто", "японська філософія XIX - XX ст." та "життя і діяльність японських інтелектуалів - випускників КДА". Автор захищеної в Інституті філософії імені Г. Сковороди НАНУ 2002 р. кандидатської дисертації з теми "Ісемоноґатарі" як пам'ятка японської релігійно-філософської культури доби Хейан", присвятив їй свою першу однойменну, монографію, видану НаУКМА2004 р. Осмислюючи сюжет, образи й ідейно-світоглядні засади "Повісті про Ісе" - цього класичного зразка японської віршованої повісті кінця XI ст. у контексті аналізу, зокрема історії мистецтва середньовічної Японії та синто-буддійського синтезу в езотеричній практиці у світлі, що вельми цікаво, трансперсональної психології, С. Капранов удався протягом двох минулих десятиліть до вивчення багатьох маловідомих аспектів українського японознавства другої половини XIX - XX ст. Розглядаючи у серії статей про "японських інтелектуалів - випускників Київської духовної академії" перші українсько-японські науково-богословські контакти, а у статтях "Ошіма" Давида Бурлюка, прочитана японістом" (1997) і "Образ Японії в українській поезії 1930-х рр.:

О. Ольжич і С. Гординський" (2003), формування образу Японії в українській авангардній культурі, він дав у розлогій публікації "Становлення японознавства в Україні" (2010) у журналі "Сходознавство" узагальнюючу оцінку підсумків становлення цього напряму в академічній орієнталістиці незалежної України.

Деталізуючи її в авторському розділі "Японознавство в Україні: головні етапи розвитку до 1991 року" виданої того ж 2010 р. колективної монографії "Мовні та літературні зв'язки України з країнами Сходу", С. Капранов, разом із тим, звернув окрему увагу на розвиток вітчизняної синології в діаспорі у 30-х рр. ХХ ст. у низці статей, присвячених діяльності Товариства українських орієнталістів у Харбіні (1936-1937). Найпоказовішим зразком внеску в неї самого вченого є авторський розділ (Капранов, 2013) у колективній монографії "Місце філософії в інтелектуальних традиціях Сходу", підготованій ним і його колегами із Сектора історії східної філософії під орудою Ю. Завгороднього. Не раз порушуючи у своїх виступах, як-от на міжнародній науковій конференції "Укра- їна-Китай: діалог і взаємозбагачення культур" (2008), питання проблем викладання історії далекосхідної філософії у вітчизняних вишах, С. Капранов активно долучився до її популяризації в онлайн-лекціях і ТВ-програмах, зокрема в телепередачі "Вторгнення" на телеканалі "Гамма" від 2 жовтня 2015 р. на тему "Даосизм - шлях до безсмертя". Показово, що він творчо сполучив у них японознавчо-синологічну наукову проблематику, на межі її перетину, у статті "Головні течії японського конфуціанства в епоху Едо" (2005) та в осяжному авторському розділі "Китай в ідеології японського паназіатизму" у підготованій уже Інститутом сходознавства імені А. Кримського НАНУ разом із Українською асоціацією китаєзнавців колективній монографії "Китай очима Азії" (2017). Автор низки публікацій у виданні "Україна - Китай", присвячених ювілейним (знаковим) датам в історії культури та філософії Китаю, 2565-тій річниці з дня народження Конфуція (Капранов, 2014) та 650-річчю заснування династії Мін (Капранов, 2018), він деталізував у кількох статтях аналіз історії конфуціанства та інших напрямів і шкіл філософії Давнього Китаю. Поруч із вивченням "феномена конфуціанського храму" у контексті крос- культурних контактів у традиційних суспільствах Східної Азії, С. Капранов дослідив як специфіку інтелектуальної діяльності давньокитайських філософів-чжуцзи, так і проблему свободи у філософії Чжуан-цзи.