Феномен неявного знання: проблема походження, типологія та особливості функціонування

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Харківський національний університет радіоелектроніки

Феномен неявного знання: проблема походження, типологія та особливості функціонування

Старікова Г.Г., к. філос. н., доцент

The phenomenon of implicit knowledge: problem of origin, typology and characteristics functioning

Starikova H.G.

1. Термінологічні особливості визначення поняття «неявне знання»

Неусвідомлена складова людського пізнання здавна цікавила дослідників. Так чи інакше цієї теми торкалися Платон, Декарт, Кант. Слід відмітити, що всі роздуми про сферу неявного пізнання стосувалися окремих його фрагментів феномену інтуїції, інсайту тощо. Як найбільш плідні можна відмітити, по-перше, концепцію «вроджених ідей», розроблену Р. Декартом, і по-друге, ще більш значущою для розвитку цього напрямку думки, теорію апріорних форм відчуття і апріорних форм розуму, запропоновану І. Кантом. Але відразу можемо сказати, що цілісної концепції цього фрагменту людської когнітивності не створено навіть у сучасній науці.

Перші ідеї щодо такої цілісної концепції виникли наприкінці ХХ століття. Ми вважаємо, що важливим чинником її створення, як це не дивно, стала теорія несвідомого, запропонована З. Фрейдом. З одного боку, створювалася ця теорія як протилежність, опозиція раціональному світогляду, традиційному для західної цивілізації. В основі лежало жорстке протиставлення раціонального як усвідомленого і несвідомого, неусвідомленого фрагменту людської психіки. У цій парадигмі будь-яке знання апріорі вважалося елементом раціонального.

Але важливим є те, що Фрейд привернув увагу дослідників до самого факту існування несвідомого і його важливої ролі у функціонуванні, бутті людського індивіду. І поступово дослідники почати замислюватися над можливістю існування в несвідомому фрагментів, які приймають участь у пізнанні. Особливу, можна сказати, вирішальну роль в активації подібних роздумів відіграла робота М. Полані «Personal Knowledge: Towardsa Post-Critical Philosophy» [1], яка довела на конкретних прикладах не лише існування неусвідомленого знання, але й його значну роль у пізнавальному процесі. Таким чином, феномен неявного знання поступово став об'єктом серйозних теоретико-наукових та філософських досліджень, та все ж ця тематика знаходилася на периферії гносеології та епістемології, оскільки безпосередні послідовники М. Полані (М. Малкей, Дж. Гілберт, Т. Кун) сконцентрували свою увагу на соціокультурній і соціопрактичній природі неявного знання. Наприкінці ХХ і на початку ХХІ століття з'являється все більше робіт, які, так чи інакше, присвячено дослідженням неявної когнітивності, перш за все, феномену неявних знань. Слід підкреслити, що незважаючи на достатню кількість робіт з цієї проблематики, у них відсутнє чітке визначення самого поняття неявного знання, його інтерпретація дещо відрізняється у різних авторів, а тому відрізняються й підходи до вивчення феномену неявного знання. Складається враження, що дослідники неявного знання надають його визначення так саме неявно. В результаті й досі не сформувалося єдине для наукової та філософської спільноти бачення цілісного феномену неусвідомленої когнітивності, однією з базових складових якої є неявні знання.

Відомо, що на феномен «неусвідомлених знань» звернули увагу ще античні мислителі, зокрема, Платон. З розвитком філософії пізнання Р. Декарт знову звернувся до цього феномену, визначивши його як «вроджені ідеї». Згодом у концепції І. Канта ми зустрічаємо поняття «апріорні форми чуття» та «апріорні форми розуму», які теж за своєю сутністю можна вважати «неусвідомленим знанням». Звертає на себе увагу той факт, що жоден філософ, який досліджував або згадував подібний феномен впродовж історії філософії, не називав його знанням. Складається враження, що мислителі інтуїтивно, неявно відчували невідповідність цього різновиду інформації терміну «знання», оскільки в цій інформації вочевидь відсутня базова, фундаментальна характеристика знання його усвідомленість, обов'язкова втіленість у понятті/слові, якими людина оперує в мові або мисленні. Лише у середині ХХ сторіччя М. Полані визначив цей феномен як «неявне знання», точніше, tacit knowledge «знання без слів» [1].

Що ж надало Полані та його послідовникам можливість, на відміну від попередників, називати подібний феномен саме знанням? У зв'язку з цим потрібно, на наш погляд, розглянути питання, за якими саме критеріями проводиться демаркація між явним та неявним знанням. Відповідь здається очевидною, однак ми знаємо, що картезіанський критерій очевидності вже не вважається досить переконливим і суто науковим. Справа у тому, що висхідний термін tacit, запропонований М. Полані, означає, в першу чергу, «мовчазний», а також «не втілений у слова», «такий, що мається на увазі», причому виразу «не втілений у слова» відповідає лише слово tacit. Отже, першим і основним критерієм для даного поняття була відсутність понятійно-вербального оформлення цього типу знання. Звідси можна зробити більш загальний висновок про визначення поняття явного знання, яке існує у сучасній філософії: «Знання це образ реальності у формі понять та уявлень». Тобто лише усвідомлена, зафіксована у свідомості хоча у вигляді уявлення інформація, згідно з цим визначенням, може вважатися знанням. Але ж неявні знання, як правило, зовсім не представлені у свідомості!

Існує також більш загальний варіант визначення знання це те знання, яке можливо перевірити і довести емпірично або логічно, те знання, яке приймає участь у практичній діяльності людини. Але, з одного боку, для такої участі необхідним є усвідомлення людиною змісту знання, яким людина користується або, тим більш, яке доводить або перевіряє. На перший погляд, неявне знання не надає такої можливості усвідомлення взагалі. Але, з іншого боку, сучасними дослідженнями доведено, що у здійсненні практичної діяльності, навіть у наукових дослідженнях, можуть приймати участь і такі знання, які не усвідомлюються. Таким чином, сучасна філософія робить припущення, що знання не обов'язково повинно бути усвідомленим. Саме така, більш широка трактовка знання і робить можливим включення «неявного знання» до сукупності людських знань і використовувати для їх позначення термін «implicit» сховані, приховані, неусвідомлені знання. Але тоді виникає питання, що саме із безкінечного неусвідомленого вважати знанням, а що ні? На наш погляд, це одна з проблем для майбутніх досліджень у цьому напрямку.

2. Явне та неявне знання. Проблема походження неявного знання

Сутнісні особливості та специфіку неявних знань можна також визначити шляхом їх порівняння зі знаннями явними. Саме до такого аналізу досить часто звертаються сучасні дослідники неявної когнітивності. Ми пропонуємо розглянути це співвідношення з дещо незвичної для гносеології ракурсу, а саме, спираючись на тій передумові, що обробка інформації та майже всі інтелектуальні дії здійснюються спочатку на неявному рівні. Лише невелика частина результатів такої роботи стає надбанням свідомості, тобто отримує явну форму. Для того щоб обґрунтувати це припущення, ми звернемось до двох базових систем роботи з інформацією, які існують у людини, до першої та другої сигнальної системи, які, на наш погляд, представляють два протилежних напрямки у формуванні когнітивної сфери.

Живе відрізняється від неживого, зокрема, тим, що здатне регулювати свою поведінку у залежності від зміни умов навколишнього середовища. Задля цього в живому організмі виникає і розвивається спеціалізована система когнітивна система. Вона здійснює відразу дві найважливіші функції:

по-перше, це правильна інтерпретація отриманої інформації (небезпека, їжа тощо);

по-друге, це вибір адекватної реакції, правильного поведінкового партерну для даної конкретної ситуації.

Розглянемо, як саме здійснюється перша функція: є набір «зразків», у яких закріплено інформацію про базові, для даного організму, характеристики середовища (ця інформація фіксується спочатку у вигляді інстинктів, пізніше, з ускладненням нервової системи, у вигляді безумовних і умовних рефлексів); нова інформація порівнюється із взірцем і обирається найбільш придатний варіант, який і є інтерпретацією нових даних. З кожним з таких варіантів однозначно пов'язаний строго визначений спосіб реакції, набір дій у кожному конкретному випадку збігу із взірцем. Це вже друга функція. В процесі природного відбору з великої кількості випадкових індивідуальних варіантів реакції відбираються найбільш ефективні, вони й закріплюються поступово на генетичному рівні. В результаті кожний індивід отримує вроджений набір реакцій на вплив навколишнього середовища. Інакше кажучи, функція управління та регуляції інформації щодо правильної інтерпретації й адекватної реакції передається від виду до індивіду.

Друга сигнальна система робить можливим протилежний напрямок. Коли індивід знаходить новий, більш оптимальний тип поведінки та усвідомлює цей новий набір дій, вербалізує його, розуміє і, в результаті, запам'ятовує і може відтворити його за власним бажанням, незалежно від вродженого, санкціонованого предками поведінкового паттерну. Більш того, він може передавати цю інформацію іншим індивідам, таким чином, відбуваються зміни і у їх поведінці, у їх звичних реакціях. Одним з результатів може стати значне підвищення варіативності поведінки людини в порівнянні з тваринами. З іншого боку, стає очевидним, що також кардинально змінюється напрямок «наслідування» інформації тепер вона передається від індивіда до роду, а не навпаки. Вона фіксується за допомогою слів-понять, стає надбанням загальної культури, і саме культура, а не спадковість тепер сприймається як джерело поведінкових нормативів для людини. І саме з культурних носіїв індивід обирає ті норми і правила поведінки, якими він буде керуватися. З одного боку, ці правила вже апробовані і перевірені суспільством, тобто родом, але, з іншого боку, їх було «відкрито», сформульовано саме індивідом, і це докорінно змінює систему когнітивної обробки інформації. Можна стверджувати, що друга сигнальна система робить не лише можливою, а й, у деяких випадках, більш ефективною саме індивідуальну обробку інформації й засновані на ній, також індивідуальні, висновки і нові моделі поведінки.

При цьому очевидно, що така робота значно звужує, обмежує обсяг обробленої інформації його обмежено вже можливостями індивіда. У цьому процесі значна частина інформації залишається поза межами свідомості й раціонального аналізу, обробляється лише те, що індивід вважає за необхідне/важливе/суттєве. Все інше, як і раніше, обробляється на неявному, неусвідомленому рівні.

Таким чином, модель когнітивної діяльності, яка базується на другій сигнальній системі, стає більш ефективною для соціуму, але у неї існує принципова особливість, яку можна вважати недоліком: вона повністю ігнорує результати когнітивної роботи, здійсненої на неявному рівні. Й що вище розвиток загальнолюдського інтелекту, що вище розвиток суспільства і культурі, тим більш значущим і глибоким стає прірва між природно-біологічною, спадковою «тваринно-організменною», неявною формою роботи з інформацією і специфічно людською, абстрактно-раціональною, понятійно-логічною.

Коли людина стає «культурною істотою», вона намагається «забути» про своє тваринне минуле, відмовитись від нього, не розуміючи, що намагається відмовитись від базових, необхідних для виживання навіть у самій високорозвиненій цивілізації здібностей і можливостей, що є у будь -якого живого організму. Людина як жива істота успадкувала всі найкращі, відпрацьовані й перевірені тисячоліттями когнітивні механізми своїх попередників. Та з появою мови й формуванням найпростішого словникового запасу поступово формується й «фільтр», який здійснює відбір інформації, «перенаправлення» її потоків основна частина, як і раніше, залишається у неявному вигляді, а невеликий її фрагмент вже може бути усвідомленим і позначеним словом; саме він і стає надбанням раціонального мислення. Поступово кількість такої усвідомленої інформації звеличується, але навіть зараз її обсяг є неспівставним з обсягом неусвідомленої інформації і, головне, з неявними можливостями обробки такої інформації.

Справа у тому, що в раціональному мисленні існують певні, доволі чіткі й точні правила понятійного оформлення і подальшого аналізу інформації. Окрім того, індивід, який сформувався у певній культурі, природним чином несе у собі й неминучу низку суто культурних нормативів і обмежень, що поширюються також і на його когнітивну діяльність (наприклад, мовна картина світу тощо).

Неявний рівень не настільки «кодифіковано», хоча певні правила роботи з інформацією існують й там, просто ці правила визначаються скоріше навіть не біологічним видом чи конкретною ситуацією, а найзагальнішими принципами організації й функціонування Всесвіту. На неявному рівні припустимим є порівняння, співставлення будь-якої інформації з будь-якою ж, пошук будь-яких аналогій, і будь-які результати такого співставлення є прийнятними. Інформація зберігається у неявному вигляді й, при певних умовах, інтелектуальних можливостях й зусиллях з боку індивіда може бути усвідомленою. Інакше кажучи, те, що ми вважаємо результатом нашого абстрактно-логічного мислення, спочатку є результатом неусвідомленої обробки інформації, й лише потім знаходить ймовірність отримати понятійне оформлення.

Таким чином, проведений аналіз показав, що взаємозв'язки явного і неявного знання у когнітивній системі людини мають достатньо давнє еволюційне коріння, причому обидві когнітивні підсистеми об'єднує загальна задача забезпечити індивіду отримання оптимальної інформації про зміни навколишнього середовища для кращого пристосування й виживання, на рівні тварин, і більш ефективно перетвореного людиною. Подальші дослідження даного феномену можуть спиратися на запропонований підхід для вияву раніш не досліджених особливостей неявної когнітивної сфери. Зокрема, такий підхід продемонстрував ще один, досі ніким не використаний шлях дослідження неявного знання аналіз його походження, розгляд генезису і етапів розвитку неявних знань в процесі еволюції живого на нашій планеті. Стає очевидним, що неявне, імпліцитне знання, не tacit, а саме implicit knowledge, є обов'язковим, невід'ємним елементом пізнавальної діяльності на будь-якому, навіть найпростішому, рівні організації живого організму.

Слід відмітити, що існуючі дослідження неявних компонентів пізнання спрямовані на аналіз імпліцитних складників когнітивної системи сучасної людини, у цих роботах не розглядається походження і розвиток системи імпліцитних знань від перших етапів їх виникнення, впродовж усієї історії становлення людства до сучасного періоду.

Аналіз походження неявних знань надасть нам змогу виявити ті базові форми, які згодом стали фундаментом, основою для формування феномену, який ми зараз називаємо неявним знанням. І на цьому шляху необхідно звернутися до попередників людини на сходинках еволюції, як далеких, так і більш близьких «родичів» людини тварин взагалі і, зокрема, приматів.

Коли дослідники вивчають особливості та специфіку людського знання, вони майже повністю ігнорують факт походження когнітивної системи людини від аналогічної системи тварин, безпосередній зв'язок і зумовленість всіх виключно людських пізнавальних можливостей типу розуму, абстрактно-логічного мислення попереднім рівнем розвитку пізнавальних здібностей живих істот на нашій планеті. І почати, мабуть, необхідно з відповіді на просте питання навіщо тварині потрібно пізнавати світ і коли саме ця здатність з'являється у живих істот? Зрозуміло, що пізнання навколишнього світу, тобто отримання інформації про стан навколишнього середовища та зміни, які у ньому відбуваються, конче необхідно будь якій живій істоті просто для виживання у цьому світі. А отже, ця здатність повинна, нехай у найпростішому вигляді, сформуватися й існувати вже на перших кроках життя на планеті, у найпростіших, одноклітинних організмів. З плином еволюції поступово формуються спеціалізовані органи спочатку для отримання такої інформації (органи чуття), а згодом і для її відповідної обробки (нервова система і мозок).

Найбільш давнім типом імпліцитних знань можна вважати так зване «протознання» інформацію про навколишній світ, яку отримано спадковим способом від тваринних предків. Незважаючи на відсутність можливості (для носія цієї інформації) її вербалізації та усвідомлення, на наш погляд, її також необхідно віднести до неявних знань, оскільки подібні знання украй необхідні для виживання як індивіду, так і роду в цілому. Цими «знаннями» користувались предки людини розумної й перші представники нашого роду задовго до появи власне homosapiens. До них можна віднести вроджені інстинкти та наслідувані безумовні рефлекси, а також механізми утворення рефлексів умовних, які стають основою, висхідною базою для переміщення людини на наступний рівень створення і збереження знань.Це знання, які отримано у процесі аутопоеза, безпосередньої практичної діяльності людини у навколишньому світі. Подібного роду знання, у принципі, отримують усі живі істоти на нашій планеті, оскільки усі вони взаємодіють з навколишнім середовищем, отримують таким чином певну інформацію про світ і повинні враховувати її у своїх діях. На рівні вищих ссавців, а потім і людини, ця інформація може фіксуватися у вигляді образів, що якійсь час можуть зберігатися у пам'яті, а не у глибинах несвідомого. За своїм походженням вони із самого початку мають особистісний, індивідуальний характер, тому що їх отримує конкретна людина у своїх власній практичній діяльності. За відсутності мови цю інформацію досить складно, з одного боку, передати іншим людям, але й самому запам'ятати нелегко. Необхідні якісь «носії» для збереження подібної інформації ними можуть бути образи або перцептивні відчуття різного типу. Наприклад, запах (звук, колір тощо) викликає згадку про певну ситуацію і відповідні правильні, ефективні дії у цьому випадку.

Як ми вже відмітили, цей вид неявних знань можна вважати скоріше біологічним, психофізіологічним, притаманним скоріше вищим приматам, ніж людині. Однак ця інформація поступово фіксується навколишніми людьми і, у випадку її корисності/важливості для пристосування й виживання, може ставати «загальною», таким чином подібні імпліцитні знання на неявному, практичному, аутопоетичному рівні можуть передаватися іншим членам людської спільноти. Саме тоді й формується спосіб передачі специфічно людського, але неявного знання, що описаний у роботі М. Полані. Цей процес отримання знань за десятки тисяч років також став вродженим і спадковим, він притаманний усім представникам homosapiens. Оскільки він виникає і формується на «долюдському» етапі еволюції, його «носіями» є біологічні, досить прості психофізіологічні утворення. Можна припустити, що деяка важлива інформація фіксується органами відчуттів, але не поступає для аналізу до свідомості. Ймовірно, це пов'язано саме з історією формування даного когнітивного механізму. У процесі еволюції він досить успішно функціонував без участі свідомості (якої спочатку не було взагалі), тому уся інформація залишається і оброблюється на рівні підкірці, її усвідомлення, вербалізація і формалізація пов'язані з великими труднощами.

У якості прикладу можна розглянути відомий випадок із вченим Стенфордського університету. Він створив нову розробку і надрукував у науковому журналі детальний опис технологічного процесу. Дослідники із багатьох країн намагалися відтворити цю розробку, керуючись текстом статті, але нікому це не вдалося. Тоді усі зацікавлені вчені приїхали до автору, й він продемонстрував їм саму конструкцію та її функціонування. Ніякої нової інформації він не надав. Після цього усі вчені повернулися до своїх лабораторій, й у всіх дослідників апаратура запрацювала. Вчені прийшли до висновку, що під час безпосереднього спілкування та взаємодії з'явилася деяка додаткова важлива, суттєва інформація, яку не було вербалізовано ані автором розробки, ані його колегами, але яка виявилась вирішальною при здійсненні експерименту. У чому полягав зміст цієї інформації, ніхто так і не дізнався.

Це класичний приклад аутопоетичного способу отримання неявних знань, зміст яких вже є специфічно людським, більш того, науковим, але при цьому залишається несвідомим. Можна сказати, що у процесі розвитку людства і становлення цивілізації біологічний зміст подібного типу знань поступово замінюється на соціокультурний. До речі, схожа еволюція від біологічного змісту до специфічно людського спостерігається і в іншому, згаданому раніше різновиді неявних знань передумовних знаннях. Цей аутопоетичний тип імпліцитних знань можна вважати перцептивним як за його походженням, так і за формою «носія» та способам міжособистісної трансляції. Таким чином, вони з самого початку э позараціональними і несвідомими.

З іншого боку, поява цієї форми імпліцитних знань свідчить про формування специфічно людських способів фіксації, збереження і передачі інформації. Можна вважати цей тип «протосоціальним» інформаційним конструктом, який відрізняється від біологічних способів передачі інформації, що обмежена питанням виживання. Для людини суттєвим стає не тільки виживання як таке, але й покращення, з одного боку, форм подібного буття у світі, а, з другого, поступова трансформація у процесі аутопоеза навколишнього середовища у відповідності з інтересами та цілями людської спільноти. Під час цього процесу відбувається як удосконалення форм і способів практичної діяльності, так і поява нових знань про світ, але імпліцитні знання, як і раніше, зберігають свою важливу роль у житті людини.

3. Неявні компоненти у природній мові

З появою первісної мови кардинально, принципово змінюються носії інформації, у тому числі, як не парадоксально, й неявні знання. По-перше, здійснюється остаточний «зсув» у сторону соціальної форми фіксації та передачі інформації. По-друге, основним носієм інформації віднині стає слово/мова. На даному етапі формується пласт неявних знань, які тісно пов'язані з природною мовою. Цей аспект імпліцитних знань майже не вивчався дослідниками, навіть лінгвісти звернули на нього свою увагу лише у зв'язку з прикладними проблемами перекладу, білінгвізму та навчання іноземним мовам. Однак необхідно відмітити, що один із засновників європейської лінгвістики В. Гумбольдт ще наприкінці ХІХ ст. першим сформулював ідею про творчий і активно-діяльнісний характер мови, про зворотний вплив мови на національний дух і інтелектуальний рівень народу. При цьому він відмічав імпліцитний характер такого впливу, говорячи, що ця діяльність іманентна і конструктивна для мови [2, с. 58].

Подібні міркування ми зустрічаємо в працях М. Фуко: «Граматичні структури мови виявляються апріорними передумовами усього, що можна виразити за допомогою мови» [3, с. 320]. Французький філософ вважав, що мова пов'язана з цивілізаціями на рівні пізнання, якого вони досягли через дух народу, що породив їх й може впізнавати в них себе (мовна ідентифікація). «Виказуючи думки за допомогою слів, над якими вони не мають влади, вкладаючи їх у словесні форми, люди вважають, що їхня мова їм підкорюється, не відаючи про те, що вони самі підкорюються її вимогам» [3, с. 321].

У мові кожного народу існує глибинний шар, з якого й «виростає» і на якому базується природна мова. До цього шару входять імпліцитні компоненти, позасвідомі структурні та семантичні передумови мови. Тому, зокрема, і наука може розглядатися як текст на природній мові, де образ (і його семантичний зміст) мають фундаментальне, визначаюче значення для відтвореної картини світу й побудови теорій (тобто для відтворення нашого уявлення про реальний світ, уявлення, яке переломлюється через нашу мову, традиції тощо) [4].

З позицій семіотики культури наша мова постає як базова, ядерна знакова система етнокультури, над якою надбудовуються усі інші знакові системи даної культури як допоміжні, вторинні моделюючі системи. При такому підході природна мова це метапрограма, що регламентує через різного роду приписи заповіді, закони, афоризми, прислів'я, рекламу, піар людську поведінку, тобто певні програми поведінки, які функціонують у суспільстві у знаковому вигляді [4, с. 45]. Слід відмітити, що далеко не завжди ці знакові приписи являються «відкритою» для суб'єкту-індивіду, тобто усвідомленою, осмисленою інформацією. Дуже часто, особливо на рівні заповідей та традицій, їх реальний зміст, реальна об'єктивна причина їхнього формування вже давно забута, і модель поведінки сакралізовано без усвідомлення її сутності. Наприклад, різноманітні харчові обмеження або гігієнічні правила, норми одягу у різних релігіях носять, як правило, саме такий характер. Ми бачимо, що у цьому випадку за явним знаком, який розуміється соціумом, насправді стоїть несвідома, імпліцитна, забута багато поколінь тому інформація. Це один з типів імпліцитних складників природної мови.

До подібних складників можна віднести цілу низку невербальних лінгвістичних кодів, які мають скоріше образний, ніж мовний характер. Це різні образні системи певної культури, які виконують алегоричну і символічну функції. До них у певній мірі можна віднести так звані лінгвокультурні коди певні думки, що ззовні мають мовну форму, але їхня семантика не співпадає з цією формою. Наприклад, кінестетичний код, який сформувався на базі невербального коду міміки та жестів, з одного боку, у своїй внутрішній формі містить образи цих жестів, з іншого, зміст цих висловів на відповідає їхньому вербальному оформленню: клонити голову, знизувати плечима, кусати лікті і подібне. Вченим відома ціла низка подібних лінгвокультурних кодів. Це космогонічний (бути на сьомому небі, луч надії, небо кличе), соматичний (голова колони, третє око), кількісний (тридесяте царство, у три струмки, на семи вітрах, сім разів відміряй, один раз відрізай), архітектурний (мости дружби, храм науки), геометричний (зробити круглі очі, круглий відмінник, круглий сирота, обвести навколо пальця), одорістичний (запах крові, пахнути війною) і тому подібні. Цікавим є факт, що у різних культурах віддається перевага різним типам кодів. Так, для жителів Великої Британії особливе значення має спортивний код, для слов'ян соматичний. Слід підкреслити, що носій мови, використовуючи подібні вислови, оперує семантичними одиницями (зміст), незважаючи на реальну зовнішню мовну форму (слово). Це також підкреслює імпліцитну специфіку даного фрагменту природної мови, який у теоретичній лінгвістиці отримав назву «безеквівалентна лексика».

У якості неявного складника мови дослідники також виділяють так зване «фонове знання» або «екстралінгвістичне знання». У процесі комунікації на природній мові людині, яка говорить, і тому, хто слухає, необхідно, окрім власне мови, володіти також і суттєвими фоновими знаннями знаннями про реалії, які не проговорюються, але маються на увазі у кожній конкретній ситуації. Наприкінці 80-х років ХХ ст. лінгвісти прийшли до висновку про необхідність відображення цих знань у теоретичній моделі мови. «... неможливо зрозуміти мову, якщо не маєш уявлення про умови, у яких живе народність, що розмовляє цією мовою», писав А. Мейе [5, с. 8].

Намагання вивчати фонові знання, спираючись виключно на раціональні підходи і уявлення про повне, вичерпне усвідомлення змісту мови, не принесли бажаних результатів, оскільки виявилося, що більшість екстралінгвістичних феноменів несвідомі, імпліцитні та не вербализуются. Лінгвісти виявили, що у подібних дослідженнях не враховувалася наявність, як мінімум, двох рівней буття мови: мовний (вербально-понятійний) та невербальний, неявний (смисловій). Дослідники прийшли до висновку, що необхідно повернутися до старої гіпотези про два рівні свідомості експліцитній свідомості, рівні, який вербалізується й логічно усвідомлюється та імпліцитній підсвідомості, зміст якої не вербалізується й не усвідомлюється. Саме цей підхід лежить в основі сучасної когнітивної психології та психолінгвістики. Фонові знання як раз і належать до другого, невербального, смислового рівня.

Отже, навіть у такому «явному», усвідомленому феномені, як мова, завжди і обов'язкова присутні неявні, імпліцитні компоненти.

4. Типологія неявних знань. Проблема класифікації

Ми бачимо, що багатоманіття підходів до розробки типології неявних знань найтіснішим чином пов'язано з тим, як саме розуміють, інтерпретують сутність феномену неявного знання різні автори, які когнітивні або поведінкові феномени вони вважають/називають неявними знаннями. Це, врешті решт, і визначає особливості кожної конкретної типології. Досить часто функціонування неявних знань обмежується конкретною формою людської діяльності. Аналіз джерел показує, що найбільш поширеними є дослідження ролі неявних знань у педагогічному процесі, у роботі соціальних працівників, у навчанні іноземним мовам або перекладацькій діяльності, в економіці та менеджменті тощо.

Прикладом подібного бачення проблеми неявних знань можна вважати підхід, запропонований А.В. Фурманом, який навіть розробив цілу концепцію так званої освітології, положення якої значною мірою спираються на специфіку феномену неявних знань [6]. Керуючись, перш за все, метою розробки принципово нових методів та технологій навчання, автор пропонує своє бачення типології неявних знань:

1. Власне неявне особистісне знання, яке проаналізовано у роботі М. Полані.

2. Так зване парадигмальне знання, що базується на концепції Т. Куна.

3. Певні форми інтуїтивного знання, які розглядаються у деяких філософських ученнях і відомих психологічних концепціях.

4. Методологічне неявне знання, яке, за думкою/твердженням Фурмана, «мисле-діяльнісно охоплює значеннєво-смисловий діапазон» у форматі «ноумен-феномен» [6, с. 97].

Таким чином, виявляється що на сучасному рівні дослідження даної проблематики існує не лише значна кількість варіантів типології неявних знань, але навіть безліч найрізноманітніших підходів до самих принципів розробки такої класифікації.

Слід відмітити, що як представлені, так й інші подібні типології відрізняються неповнотою і наявністю відмінних підстав для класифікації, що значно утруднює створення єдиної цілісної системи уявлень про типи неявних знань. Ми вважаємо, зокрема, що однією з важливих причин такої обмеженості підходів є те, що усі дослідники розглядають неявні знання сучасної людини як сталий феномен, ігноруючи питання про генезис подібних знань. Виходячи з цього, ми вважаємо досить плідним вирішення питання про типологію неявних знань на шляху аналізу формування і розвитку даного типу знань в історії становлення людства.

Для розробки єдиної цілісної типології необхідно, перш за все, проаналізувати найбільш обґрунтовані й відомі варіанти. Так, одним з результатів сучасних досліджень імпліцитного, неявного компоненту пізнання стало виокремлення трьох значних і принципово різних за своїм характером типів неявного знання:

1) передумовне (обґрунтувальне);

2) практично-діяльнісне;

3) ціннісно-оцінювальне неявне знання.

Передумовними, або ж обґрунтувальними, називають неусвідомлені знання, які стають підґрунтям подальших, вже усвідомлених роздумів. Частіш за все до таких знань відносяться, по-перше, базові, в тому числі і наукові знання, котрі вже стали настільки очевидними для усіх, що не лише не формулюються повністю, але й не усвідомлюються. По-друге, це певні способи і прийоми мислення, побудови логічних міркувань тощо, які завдяки постійній практиці теж стали частиною неявної когнітивности. Поняття передумовного знання отримало свій аналіз у роботах Д. Холтона, Ж. Бокошова, а також К. Пейперта та М. Мінського, які взагалі не використовували термін «неявне знання»; натомість вони запропонували інші поняття для позначення деяких різновидів цього феномену «фрейми», «рамки», «сценарії», «матриці» [7; 8]. До речі, ці терміни, на наш погляд, можуть стати у нагоді при більш глибокому аналізі внутрішньої структури неявних знань. неявний неусвідомлений когнітивний науковий пізнавальний

Практично-діяльнісними неявними знаннями можна вважати саме ті неявні знання, які досліджував свого часу М. Полані знання, які стають наслідком сумісної діяльності різних суб'єктів, зосереджуються виключно на неусвідомленому рівні пізнання і мають переважно інструментальне значення. Подібні знання можна отримати як в процесі спільної професійної діяльності з колегами, так і в процесі освоєння майбутньої професії, під час навчання у спеціалістів тієї чи іншої сфери діяльності.

На початку ХХІ століття увагу науковців привернув третій, доволі специфічний тип імпліцитних знань знання ціннісно-оцінювальні, які пов'язані, в першу чергу, з нормативно-ціннісними аспектами наукового пізнання. З одного боку, в науці засвоєння подібних знань є частиною професійної підготовки майбутнього вченого. З іншого такі знання «розчинені» у кожній культурі, і вчений засвоює їх на протязі усього свого життя, неусвідомлено, але неминуче. Але всі ці три компоненти неявного знання, по суті, являють собою великі фрагменти цілісної імпліцитної когнітивної сфери, що включають до себе найрізноманітніші типи неявних знань. Тому, на наш погляд, потрібна розробка більш детальної типології.

Відразу ж хотілося б звернути увагу на різницю в термінології, яку ми використовуємо, а саме на різницю між поняттями «типологія» та «класифікація»: для науки значно більшу цінність має класифікація певних явищ чи феноменів, а типологія розглядається лише як перший крок на шляху створення такої класифікації. Ці міркування у повній мірі стосуються й питання про неявні знання. Як ми продемонструємо далі, на сучасному рівні освоєння даного аспекту пізнання розробка послідовної, чітко структурованої класифікації виявляється неможливою, саме тому ми будемо й надалі використовувати термін «типологія».

Отже, проведемо аналіз запропонованих типів неявного знання. У подальшому тексті в лапках наводиться початковий варіант, потім надається його аналіз з точки зору сучасних знань про досліджуваний феномен.

1. Периферичне (маргінальне) неявне знання. Його сутність полягає в тому, що фокусування (фіксування) уваги на одних фрагментах концептуальної системи (на так званому «фокальному знанні») неминуче призводить до переходу інших її фрагментів до класу «фонового» знання. Таким чином, зміст цих знань взагалі не враховується, головною характеристикою стає тимчасовість неявності та принципова можливість їх усвідомлення. Отже, у даному випадку неявність носить ситуативний, характер, і «схована» на периферії свідомості інформація за бажанням суб'єкта може отримати явну форму і бути вербалізована.

2. Інструментальне неявне знання можна вважати одним з різновидів попередньої форми. У якості периферичної, неусвідомленої сфери у даному випадку виступають засоби пізнавальної діяльності. Відразу ж стає очевидним, що термін «інструментальне знання» доволі некоректно відносити лише до пізнавальних інструментів, засобів, прийомів інтелектуальної діяльності. Не менше значення мають практичні, прикладні інструментальні знання, які стосуються будь-яких видів людської діяльності. До речі, саме ці неявні знання, пов'язані з практичною діяльністю людини, розглядаються у наступному пункті.

3. Неявне знання, яке існує у практично-діяльнісній формі (умінь, навичок тощо). Воно у принципі не може бути повністю відчужено від суб'єкта-носія і вербалізовано. Основний спосіб його трансляції тривала спільна діяльність вчителя та учня за принципом «роби як я». Ми бачимо, що наведене формулювання взагалі не враховує той глибокий аналіз, який отримала саме ця форма особистісного неявного знання в роботі М. Полані. Згідно до його концепції, саме інструментальні й дієві знання складають основу неявних знань у цілому. Можна припустити, що об'єднання (2) та (3) пунктів у майбутній типології було б більш логічним.

4. Об'єктивоване і парадигмальне неявне знання у складі особистісного знання. Суб'єкт-особистість інтерпретує фрагменти знання, яке належить суб'єкту-суспільству або суб'єкту-науковій спільноті, в результаті індивід отримує також й ті імпліцитні елементи, що притаманні такому знанню. Ці елементи можуть бути експліковані у контексті особистісного знання конкретного вченого (наприклад, розкриття протиріч, які присутні в загальновизнаній теорії у неявній формі). Ми вважаємо необхідним підкреслити, що поняття «об'єктивоване знання» в принципі некоректно застосовувати щодо неявного знання, яке за своєю природою не може бути об'єктивованим. Цей термін, скоріше, вказує на джерело походження подібної неявної інформації в системі неявних особистісних знань дослідника-науковця як представника певної наукової спільноти.

5. Системне неявне знання. Це, скоріше, результат існування і функціонування будь-яких неявних знань, тому що знання суб'єкта-особистості утворює унікальну системну цілісність, а отже, неминуче існування і нових системних якостей, які в багатьох випадках не усвідомлюються їх носіями (наприклад, особистісних смислів). Відразу ж стає зрозумілим, що системність, про яку йде мова, це, скоріше, загальна характеристика, якість, яка притаманна, до певної міри, будь-якому знанню, у тому числі й неявному. Нам здається, що саме для неявного знання ця якість має навіть більше значення, ніж, наприклад, для явного знання повсякденного чи міфологічного типів. Більш того, ймовірним можна вважати припущення, що для неявного знання системність така ж принципово необхідна, базова характеристика, як і для знання наукового.

Можливо, надалі ми зможемо показати, як саме ця цілісність неявного знання робить можливим його активну і, головне, ефективну участь у пізнавальному процесі Якщо б неявні знання не були пов'язані у цілісну систему, неможливим було б, наприклад, інтуїтивне знайдення неочікуваної, нелогічної і несподіваної з точки зору розуму і явних знань висновку/рішення/відкриття тощо. Саме завдяки цьому зв'язку стають можливими найнесподіваніші для свідомості асоціації. Тобто у даному випадку майже завжди існує певна цілісність, і не має значення, що вона знаходиться поза свідомістю. До речі, взаємопов'язаність знань у певні комплекси ми можемо спостерігати на прикладі семантичного поля і його компонентів-семем, кожна з яких об'єднується з іншими водночас у кілька різних підсистем, є елементом одночасно декількох семантичних утворень, що й забезпечую функціонування механізму асоціацій.

6. Контекстне неявне знання, яке близьке за своєю природою до системної форми: з тим чи іншим елементом індивідуального знання досить часто пов'язаний який-небудь неявний компонент, який визначається усім контекстом особистісного знання (наприклад, особливе, особисте розуміння певної проблеми або факту). Лінгвістам та перекладачам добре відомий цей феномен, він навіть отримав спеціальну назву «фонового знання». Дослідникам досить давно відомо, що з будь-якою вербалізованою, понятійно оформленою інформацією пов'язано навіть не один, а, можливо, й декілька контекстів, у залежності від суб'єкту, який надає інформацію (у нього один контекст), суб'єкту або й суб'єктів, які сприймають цю інформацію у кожного може бути свій, дещо відмінний від інших, контекст, який базується на особистісному досвіді суб'єкта.

7. Редуковані, або «сховані», зв'язки і відношення в тих випадках, коли реально існуючі проміжні етапи між початковою причиною і кінцевим результатом відсутні у особистісному знанні. Цей різновид не потребує коментарів, адже він є типовим «представником» цього типу знань.

8. Асоціативне неявне знання. Індивідуальні значення (структурні елементи особистісного знання) взаємопов'язані багатомірною системою асоціацій, у якій більшість зв'язків існує в арефлексивній, імпліцитній формі. На певному етапі творчого розв'язання задачі в результаті напруженої пошукової діяльності відбувається актуалізація найнесподіваніших асоціативних ланцюжків, про існування яких їх носій навіть не підозрює. Ми вважаємо, що до цього типу у повній мірі відноситься все, що було сказано у зв'язку з системністю неявних знань. На наш погляд, очевидно, що асоціативність це не особливий різновид знань і не їх характеристика. Це механізм функціонування, притаманний і дуже важливий, навіть необхідний для ефективного здійснення різних пізнавальних дій, в тому числі й з використанням неявних знань. По суті, це загально-когнітивний механізм, притаманний пізнавальній діяльності людини на будь-якому рівні. Більш того, надалі мова піде про витіснені (у розумінні психоаналізу) неявні знання асоціативність у цьому випадку може стати інструментом сублімації, що особливо стосується мистецтва.

9. Підсвідоме (або витіснене) неявне знання: функціонування професійного знання підкорюється певним психологічним закономірностям, які досліджені в психоаналізі. Тому можливо витіснення думок, що неприйнятні для свідомості індивіда (суб'єкта мислення/пізнання), в арефлексивну область неусвідомленого. Взагалі-то неусвідомлене можна вважати «кладовищем» для безлічі подібних витіснених знань. Необхідно погодитись з тим, що подібний різновид неявних знань займає значне місце у неявній когнітивній сфері.

10. Неявні знання, що приховуються: до них відносяться випадки, коли здійснюється більш-менш усвідомлене приховування тонкощів і таємниць професійної діяльності; приховування або «недомовленність» аргументів, які здаються надто простими, очевидними для професійного рівня вченого, вони нібито принижають його. Нам здається, що цей різновид має багато спільного, причому принципово спільного із першим типом периферичного, тимчасово неявного знання. Приховане знання теж знаходиться відносно «недалеко» від фокусу свідомості, й може бути усвідомлене за бажанням суб'єкта пізнання. Інша справа у тому, що небажання його усвідомлювати у цьому випадку не є випадковим, як у першому різновиді, воно пов'язано з певними особистісними, часто психологічними причинами, які й не дозволяють його усвідомити.

11. «Антипарадигмальне», «хибне» й ненаукове неявне знання: вони втілюють вплив на погляди вченого тих концепцій і ідей, значення і навіть зміст яких не може бути ним усвідомлені, оскільки цьому перешкоджають внутрішніх установки та переконання, особливо якщо ці концепції належать до альтернативної парадигми або навіть до позанаукових духовних утворень. Це також доволі типовий різновид неявних знань, який може мати особливе значення для наукового пізнання.

12. Передумовне неявне знання: реконструкція поглядів вченого дозволяє виділити загальні світоглядні й методологічні принципи, ідеали й норми, на яких він неявно базується у своїх міркуваннях/умовиводах. Досить важливий різновид, на який свого часу звернув увагу Т. Кун [9].

Передумовне знання дійсно є неусвідомленим фундаментом, на якому будується будь-яка наукова концепція. Слід підкреслити, що подібні знання, як правило, мають культурно-історичне походження, беруть свій початок у традиціях певного етносу або спорідненої групи етносів, а тому можуть докорінно відрізнятися у представників різних, далеких за своєю історією культур. Крім того, цей тип неявного знання, на відміну від багатьох попередніх, відрізняється джерелом свого походження це джерело явно знаходиться поза конкретною особистістю-індивідом, поза суб'єктом пізнання, воно носить, як правило, соціокультурний характер.

13. Загальновідоме, «таке, що саме собою розуміється» у якості неявного знання: досить часто вчений пропускає певні положення, присутність і значення яких йому здається повністю очевидним. Однак те, що очевидно в контексті особистісного знання, не обов'язково може бути ясно і зрозуміло для того, кому адресована ця інформація (читач, студент, учень, навіть колега). Необхідно погодитися, що цей різновид неявного знання також можна вважати типовим «представником» саме особистісної його форми.

Наведений аналіз продемонстрував як інформативність і змістовність, так і певні недоліки й слабкі місця наведеного підходу. Ми бачимо, що запропонований перелік неявних знань, по суті, є лише списком різних видів цих знань, тобто його можна назвати, в кращому випадку, типологією. Але цей перелік ні в якому разі неможливо вважати класифікацією, тому що класифікація передбачає наявність єдиного принципу її побудування, єдиного критерію для розробки певної ієрархії різновидів тих чи інших феноменів. В цьому ж прикладі неможливо виокремити якийсь один критерій; запропоновані види неявних знань можуть перехрещуватися один з одним, як, наприклад, антипарадигмальні й витіснені; або навіть можуть підпорядковуватися, як передумовні й парадигмальні тощо. Отже, подібна типологія вимагає досить глибокої і серйозної переробки. Більш того, ми вважаємо, що наведений поділ не досконалий хоча б тому, що запропоновані різновиди насправді не існують як окремі феномени, вони не здатні функціонувати без зв'язків з іншими підвидами неявних знань. Наприклад, передумовні знання до них можна віднести (в залежності від проблеми, яку вирішує суб'єкт пізнання) і парадигмальні або й антипарадигмальні знання, констатуючі знання про характеристики/особливості/якості предметів та процесів, загальновідомі, редуковані або приховані неявні знання, тобто майже всі різновиди можуть бути передумовними. Те ж саме можна сказати про такі типи, як витіснене і периферичне, або парадигмальне і об'єктивоване вони теж можуть включати до себе різні типи неявних знань.

Ці міркування приводять нас до дуже важливого, принципового висновку щодо структури й особливостей функціонування неявних знань. Логічним буде вважати, що неявне знання, як і будь -яке людське знання, навіть повсякденне, являє собою цілісну, складну систему з багаторівневою ієрархією, яка ніяк не може бути описана/зафіксована у лінійній схемі. Різні типи неявних знань тісно пов'язані один з одним, перетікають та перетинаються між собою. В ході пізнавального процесу відбувається взаємодія цих знань, що врешті решт і призводить до інтуїтивного осяяння, відкриття нового знання, яке неможливо було вивести формально-логічними засобами на понятійному рівні.

Ми вже говорили про асоціативність як один з базових механізмів функціонування неявних знань. Пов'язаність цих знань одне з одним призводить до того, що у випадку ініціювання одного знання (наприклад, парадигмального) активуються і деякі інші (периферичні, витіснені тощо), які з ним безпосередньо перетинаються або взаємопов'язані Цікаво, що цей зв'язок може бути як змістовним, тобто ці знання стосуються однієї сфери буття або діяльності людини; але можливо виникнення асоціацій «за послідовністю» появи цих знань (у життєвому досвіді індивіда вони співпадають у часі), або навіть з певним емоційним фактором чи схожим підсвідомим впливом тощо. Результатом і може стати несподіваний висновок, неочікувана інформація або гіпотеза, які насправді стають результатом подібної синергії неявних знань.

Отже, лінійний підхід до класифікації неявних знань не дозволяє досить чітко визначити специфіку того чи іншого типу, а також їх взаємозв'язки і принципи взаємодії. Ми пропонуємо використати багаторівневу схему, у якій знайде своє відображення як специфіка кожного виду, так і відносини між ними, а також, що не менш важливо, особливості походження цих різновидів. На першому кроці ми пропонуємо виділити два великих фрагменти, які повністю вичерпують весь перелік відомих нам неявних знань. Перший фрагмент власне особистісні неявні знання, які формуються у індивіда в результаті його власного життєвого досвіду, те, про що говорив ще М. Полані.

Інший фрагмент це той тип неявних знань, на який й досі ніхто з дослідників не звертав уваги, ми пропонуємо для його позначення робочий термін «позаособистісні неявні знання». Позаособистісні знання, у свою чергу, теж можна розділити на два типи. Перший це неявні знання біологічного походження, що дісталися нам у спадок від предків-тварин. За визначенням поняття «неявне знання» вони теж є частиною цього когнітивного феномену, оскільки, з одного боку, включають до себе суттєву для буття людини інформацію про навколишній світ, а, з іншого, мають принципово неусвідомлений характер, існують виключно у неявній формі. Можна сказати, що саме цей тип знань І. Кант позначив як апріорні форми чуття до них відноситься інформація про найбільш загальні якості та характеристики навколишнього світу, які безпосередньо впливають на існування людини як живої істоти. Ці «знання» функціонують й передаються виключно на біологічному, тваринному рівні, без них неможливим було б ані пристосування, ані виживання, ані участь у боротьбі за існування будь-якої живої істоти на нашій планеті. Цей інформаційний пласт включає до себе як дані про базові характеристики світу, так і правила, способи найбільш адекватної реакції на вплив та зміни у навколишньому середовищі; він формувався на протязі мільйонів років біологічної еволюції і забезпечує існування будь-якої форми життя на Землі.

Другий різновид позаособистісного неявного знання це неявні знання соціальної природи, зокрема, архетипи колективного несвідомого. Вони теж, по суті, успадковуються людиною на генетичному рівні і можуть бути охарактеризовані як апріорні, оскільки є вродженими, а не формуються на протязі життя людини. Певна частина подібних знань з часом, в процесі життя індивіду стає особистісними, отримує внутрішню, суб'єктивну форму існування, але частина все ж залишається саме на позаособистісному рівні, і з нього здійснює «керування» поведінкою людини. Особистість підкорюється цим вимогам, тому що відчуває, навіть на підсвідомому рівні, що «так потрібно», «так правильно» тощо.

З іншого боку, особистісний рівень це неявні знання, які стали надбанням конкретного індивіду в результаті його персонального життєвого досвіду. Переважно такий тип неявних знань і став свого часу основою для дослідження М. Полані. Ми вважаємо, що поділ особистісних знань необхідно проводити спочатку на змістовній основі, тобто виокремити види, які є різними за своїм змістом і, відповідно, напрямком застосування. Першим кроком може стати поділ на інструментальне та «констатуюче» знання, тобто, з одного боку, неявні знання про правильні дії, операції тощо; з іншого знання про характеристики, якості, особливості предметів, явищ, процесів. Ми вважаємо, що це досить відмінні один від одного типи, і тому їх необхідно групувати окремо.

Розрізняти ці типи необхідно ще й тому, що «класик» теорії неявних знань М. Полані не виокремлював їх, розглядаючи подібні знання як знання одного порядку. Але зараз дослідникам вже зрозуміло, що існує принципова різниця між знанням, наприклад, про навички їзди на велосипеді і неявним знанням лікаря-діагноста або фізика-експериментатора. Взагалі дихотомічний поділ можна використовувати і в подальшій розробці типології, але це потребує глибокої і кропіткої роботи дослідників. До речі, виникає ще один варіант подібного поділу, який ще не спадав на думку вченим поділ на неявні знання, що стосуються і використовуються у повсякденному житті, і на знання, які стосуються науково пізнавальної, специфічної і професійної діяльності. Нам здається обґрунтованим твердження про те, що ці неявні знання теж принципово відрізняються одне від одного й повинні розглядатися окремо.