Феномен неявного знання: проблема походження, типологія та особливості функціонування

5. Роль неявних знань у науково-пізнавальному процесі

Наявність неусвідомлених компонентів у науковому пізнанні активно заперечувалась в класичній філософії на досить логічній підставі, що наукове пізнання це суто, виключно раціональна, абстрактно-логічна пізнавальна діяльність, і тому в ній не має і не може бути місця для неусвідомлених елементів. Заслуга Полані як раз і полягає у тому, що він не лише узагальнив результати роздумів своїх попередників, зокрема, науковців, вчених-природознавців, про важливу роль неявного знання у науковому пізнанні, але й вперше в історії філософії заявив про існування неявних пізнавальних компонентів, які є невід'ємною частиною особистісної когнітивної сфери суб'єкта пізнання.

Дослідження наступників Полані М. Малкея [10], Дж. Гілберта, Т. Куна [9], Дж. Уоткінса, К. Пейперта та М. Мінського [8] довели, що неявне знання приймає участь у будь-яких пізнавальних діях людини. На наш погляд, особливе значення для теорії пізнання має аналіз участі неявних знань у найбільш раціональному й максимально усвідомленому типі пізнання пізнанні науковому. За останні пів-століття цьому напрямку було приділено певну (хоча, на наш погляд, і недостатню) увагу. Можна згадати, наприклад, роботи М. Мельничука [11], в яких неявне знання було предметом аналізу, аналогічним до предмету будь-якого наукового дослідження, тобто досліджувалися й раціонально обмірковувалися певні факти, дані тощо. Ми пропонуємо підійти до розгляду цієї проблеми дещо з іншого боку проаналізувати, як участь неявних знань у науковому дослідження сприймають самі вчені-учасники цього дослідження. Слід сказати, що у ХХ столітті значна кількість науковців була зацікавлена саме цим питанням, тому ми маємо достатньо матеріалу для аналізу того, яку роль відіграють, на думку вчених, неявні знання на різних етапах науково-дослідницької діяльності.

Необхідно нагадати, що наукове дослідження включає до себе певні етапи: пошук та формулювання проблеми дослідження, вибір та реалізація емпіричних методів отримання даних, інтерпретація отриманої інформації, аналіз та формульно-математична її обробка, знайдення нових, раніш невідомих закономірностей або характеристик досліджуваного об'єкту. У даній роботі ми зосередимось на аналізі ролі неявних знань на перших етапах наукового дослідження етапі вибору проблеми (який і досі не привернув достатньої уваги дослідників) та на етапі отримання емпіричних даних шляхом спостереження, вимірювання й експерименту.

Ми звернулися безпосередньо до робіт науковців попередників та сучасників М. Полані, які звертали увагу або навіть намагалися проаналізувати місце та участь неявних знань у їх науково-професійній діяльності. Особливе значення, на наш погляд, мають роздуми на цю тему А. Пуанкаре, який, так само. Як свого часу й І. Кант, зацікавився питанням про те, як науковець відкриває щось нове, як дослідники приходять до неочікуваних відповідей, як взагалі відбувається процес наукової творчості. Він не лише самостійно розмірковував над цими питаннями, він листувався на цю тему з багатьма видатними сучасниками, представниками науки того часу А. Ейнштейном [12], П. Діраком, М. Планком та іншими. Результати цих роздумів знайшли своє втілення у декількох статтях та есе Пуанкаре [13].

Важливий внесок у розробку цієї проблематики внесли також роботи видатного вченого тих часів Ж. Адамара, який досить прискіпливо аналізував процес наукової діяльності, зокрема, і його творчу складову. Тому його роботи надають багато матеріалів для висновків про роль неусвідомлених компонентів на різних етапах наукового дослідження [14]. Певну цікавість представляють також окремі висловлювання з цього приводу таких видатних діячів науки, як А. Ейнштейн, П. Фейєрабенд, Т. Кун [9], які, так чи інакше, звертали увагу на процес власного пізнання і, зокрема, на участь у ньому неусвідомлених компонентів.

Спираючись на самоаналіз творчого процесу видатних вчених свого часу (А. Пуанкаре, А. Ейнштейна, Ж. Адамара, Г. Гельмгольца тощо), Г. Уоллес свого часу запропонував схему наукового творчого процесу, яка залишається прийнятною й досі. Ця схема включає до себе чотири стадії: стадію підготовки наукового відкриття; стадію його «дозрівання»; момент раптового осяяння; стадію наступної перевірки.

Більшість дослідників найбільшу суб'єктивну, психологічну навантаженість пов'язують не з початковими етапами, а з миттю осяяння, інсайту, точкою «виникнення з небуття» нового знання. Однак не менш важливим і не менш «завантаженим» неусвідомленими компонентами слід вважати вже перші етапи науково-дослідницької роботи, зокрема, пошук проблеми для дослідження, її більш -менш чітке формулювання й пов'язаний з цим вияв можливих шляхів та напрямків вирішення цієї проблеми. Виявлення і постановка проблеми розкриває неповноту попередніх знань й тим самим є необхідним моментом у переході до нового знання.

Проблеми не лише відокремлюють одну науку від іншої у змістовному плані, проблемність як така забезпечує науковому дослідженню творчий характер. Вибір проблеми співпадає з вибором напрямку дослідження, яке, власне, і складається з намагань вирішити проблему. Саме тому представники сучасної епістемології погоджуються з думкою А. Пуанкаре про те, що творчість, винахідництво це, перш за все, вміння вибирати [13, с. 247]. Як правило, здійснення цього вибору починається з орієнтації вченого в проблемному просторі своєї науки і наступного визначення меж більш вузької проблемної області. Необхідно підкреслити, що первісна орієнтація в проблемному полі науки безпосередньо залежить від наявних у кожного вченого неусвідомлених фундаментальних теоретичних уявлень, що є основою будь яких пізнавальних дій. Вибір, який науковець здійснює на першому етапі, визначає весь хід його подальшої роботи. Насправді цей вибір визначає не лише напрямок або конкретну проблему, в результаті «автоматично» обираються також методи, висхідні базові концепції/теорії, математичний апарат тощо.

Глибинні передумови теоретичного вибору беруть свій початок в інтуїтивно очевидних для широкого кола наукової спільноти уявлень про структуру і характеристики реальності, які нібито «вбудовані» в наукову теорію. Отже, неявним обґрунтуванням для теоретичних вподобань є глибоко вкорінені у свідомість людей, у тому числі й вчених певної епохи, уявлення про світ та способи його пізнання, тобто певну картину світу. Саме такого роду передумови ускладнили в свій час відношення між традиційною, класичною й новаторською, релятивістською концепціями на початку ХХ ст., коли вчені вимушені були робити вибір між ньютонівською теорією гравітації й загальною теорією відносності А. Ейнштейна. За його словами, це стало поворотним пунктом, який призвів до сумнівів у поширених серед науковців тих часів уявлень, зокрема, впевненості в тому, що фундаментальні поняття і закони можна вивести з експериментів шляхом абстракції [12, с. 183-184].

Як загальноприйнятні, традиційні концепції, так і ті, які прийшли їм на заміну, можна віднести до парадигмальних, за термінологією Т. Куна, знань, які є загальними для всіх членів наукового співтовариства. Однак дослідники часто забувають при цьому про суб'єктивного «носія» теорії, її творця й інтерпретатора, про конкретного вченого, який і здійснює вибір на користь певної теоретичної конструкції. Отже, вибір між парадигмами і теоріями визначається не лише логікою й експериментом. Поряд із соціальними і науково-пізнавальними причинами завжди можна знайти також глибинно -особистісні мотиви, якими досить часто і визначається остаточний вибір теоретичної основи для подальшого дослідження. По суті, окремий суб'єкт є носієм цих «парадигмальних установок» й розглядає їх через власну суб'єктивність. Ще Кун писав, що «у процесі наукового пізнання необхідно приймають участь особистісні характеристики вченого, які відіграють певну роль у виборі теорії, у креативній діяльності, яка створює теорію, у формі, в якій ця теорія виникає» [9, с. 175]. Таким чином, вже на стадії орієнтації у загальному проблемному полі науки неусвідомлені компоненти і, зокрема, неявні знання значно впливають на вибір проблемної області для дослідження і базових теоретичних передумов. В цьому процесі, зокрема, приймають участь найбільш глибинні фрагменти неявних знань, які в однаковій мірі визначаються як культурно-історичним середовищем, так і особистісними особливостями й пристрастями конкретного вченого. Такі неявні знання складають основу «картини Універсуму», яку описав у своїй роботі М. Полані [1, с. 167]. Можна припустити, що до цієї «картини» входять світоглядні, архетипічні, передумовні типи неявних знань. Отже, можна припустити, що роль особистісного фактору значно зростає в момент вибору конкретної проблеми для дослідження. Спостереження за діяльністю окремих вчених, а також їх самоспостереження надають змогу стверджувати, що усвідомлений перелік і критичний аналіз усіх можливостей не тільки не є обов'язковим, але й неможливий [14, с. 134]. Сучасні дослідники наукової творчості погоджуються з твердженням, що у цілому вибір проблем має здебільшого творчий характер, і в цьому процесі необхідна скоріше інтуїція й досвід, ніж методика. Наприклад, Ж. Адамар згадує випадок, коли він зайнявся вивченням одного алгебраїчного питання (про визначальники), керуючись лише відчуттям, що він заслуговує на зацікавленість, але не вбачаючи у його вивченні реальної користі для науки. Лише через сім років з'явилася теорія Фредгольма, для якої отриманий Адамаром результат був досить суттєвим [14, с. 120].

Адамар, до речі, був впевненим, що, поруч з художнім або літературним смаком, у талановитих дослідників й винахідників існує також і науковий «смак». Він згоден з думкою Пуанкаре про те, що у процесі вибору проблеми однією з важливих рушійних сил, «гідом» для справжнього вченого є «відчуття краси... особа естетична чуттєвість» [14, с. 118]. За думкою Пуанкаре, «інтуїтивне відчуття математичного порядку, яке дозволяє нам вгадувати гармонію і сховані співвідношення», допомагає вченому не лише відчувати порядок у математичних міркуваннях, але й «бачити» весь умовивід цілком [13, с. 186]. Іноді це відчуття краси й довершеності стає визначальним фактором при виборі проблеми для дослідження.

Слід відмітити, що початковий вибір проблеми для дослідження здійснюється неусвідомлено з того матеріалу, який знаходиться у неявній формі, тому на вибір можуть впливати витіснені пласти неявних знань, які знаходяться поза контролем свідомості. Іноді витіснені неявні знання стають причиною негативного вибору, навіть відмови від тієї чи іншої теоретичної побудови, а також навіть «необґрунтоване» забування правильно поставлених проблем. Зустрічаються також випадки, коли вчений, спираючись на власні суб'єктивні схильності, визначає для себе певну теорію як ненаукову, натомість найближче наукове співтовариство дотримується іншої думки. При цьому негативна аргументація може бути витіснена зі свідомості, але не втрачається повністю, вона переходить у форму неявного знання й існує у такому вигляді, «очікуючи» моменту для своєї актуалізації. В подібній ситуації опинився Пуанкаре, який категорично заперечував необхідність геометрії Римана або Лобачевського. Він не зміг знайти відповідні математичні аргументи для спростування, він послався на авторитет Канта для доказу єдності й універсальності евклідової геометрії, оскільки вона є апріорною формою людського сприйняття світу, а тому й незмінна [13]. Таким чином, внутрішнє суб'єктивне несприйняття неевклідової геометрії виявилося настільки сильним, що «переважило» навіть математичні й логічні докази, й вимусило шукати аргументи світоглядного, філософського типу. В ситуації вибору з кількох теорій подібна негативна інформація, яка закладена у неявних знаннях, може заблокувати процеси пам'яті ще на неусвідомленому рівні. У результаті суб'єкт про певну теорію взагалі не може згадати, хоча вона і може входити до контексту всіх існуючих теорій того чи іншого розділу науки.

Ще один важливий й принципово неусвідомлений на початку елемент наукової творчості це інтуїція. На її особливу роль у виборі шляхів дослідження першим звернув увагу А. Пуанкаре. У роботі про роль інтуїції й логіки у математиці він пише: «Чистий аналіз надає нам багато прийомів, гарантуючи їх непогрішність, він відкриває тисячу різних шляхів, яким ми можемо повністю довіряти... але який з цих шляхів скоріш за все приведе нас до мети? Хто скаже нам, яку потрібно обрати? Нам необхідна здатність, яка б дозволила бачити мету здаля, а ця здатність і є інтуїція. Вона необхідна досліднику при виборі шляху.» [13, с. 166]. Спостереження сучасних психологів довели, що формулювання, яке виникло «інсайтним» чином, стає в особистісному плані ближчим й ціннішим для автора, ніж те, яке було здобуто логічним, аналітико-раціональним способом. Суб'єктивне відчуття правильності не завжди можливо обґрунтувати раціонально-логічно, особливо на першому етапі дослідження. Тим не менш сам дослідник з великим небажанням й лише під значним тиском погоджувався на зміни у формулюванні проблеми. Зокрема, це свідчить про значну роль неусвідомлених пізнавальних елементів, яку вони відіграють у цьому випадку. Можна навіть сказати, що відношення вченого до самостійно сформульованої ним проблеми базується не лише і навіть не стільки на емоціях, у тому числі й «інтелектуальних», але також на тих висхідних особистісних неявних знаннях, які, власне, і забезпечують виникнення саме такого формулювання. В якості єдиного аргументу у подібних випадках вчені досить часто використовують вже згадані нами «відчуття внутрішньої довершеності», «естетичної гармонії» тощо, оскільки всі власне наукові, експериментальні або теоретичні й логічні докази лише належить отримати [12, с. 75-76].

На етапі уточнення формулювання проблеми також здійснюється вибір між конкретними «конкуруючими» варіантами. Перегляд й аналіз цих варіантів, їх оцінка на максимальну адекватність висхідним передумовам здійснюються одночасно на свідомо-рефлексивному і неусвідомленому рівнях. У цих міркуваннях можна послатися на Пуанкаре, який припускав наявність так званого «фільтра» в ситуації вибору проблеми. За його думкою, подібну роль відіграє вже згадане відчуття краси, яке, за його словами, «наказово керує процесом вибору» [14, с. 88]. Виключно впливом такого відчуття, судячи зі спогадів, керувався Ж. Адамар при виборі теми своєї докторської дисертації. Він згадував, що спочатку сам не міг логічно обгрунтувати свій вибір. Вербальна аргументація виникла значно пізніше, вже у процесі безпосереднього дослідження [14, с. 119].

Спираючись на одну із сучасних типологій неявного знання [15], ми можемо припустити, що у складі такого «фільтру» особливу роль будуть відігравати ті різновиди неявних знань, які мають переважно позаособистісне джерело це об'єктивоване, парадигмальне, загальновідоме, антипарадигмальне тощо. Однак необхідно підкреслити, що, поруч з ними, для остаточного понятійного оформлення проблеми суттєве значення отримують такі види неявних знань, як системне й контекстне неявні знання, які забезпечують особистісним змістом будь-який понятійний фрагмент людських знань.

Наступним етапом, який є дуже важливим для емпіричного пізнання, є саме процес отримання емпіричних даних. Слід підкреслити, що і цей фрагмент наукового пізнання залишився майже поза увагою дослідників неявного знання, тому й досі найбільш інформативними джерелами щодо неявних складових у спостереженнях, вимірах, експериментах залишаються спогади і міркування самих вчених.

З одного боку, структура сприйняття, яка лежить в основі спостереження, очевидним чином обумовлена минулим досвідом суб'єкта у поділі властивостей і явищ світу відповідно до потреб, мотивів, цілей діяльності людини. З іншого боку, психологам та епістемологам давно відомо, що сам процес сприйняття не є вільним від «теоретичних привнесень». Це дозволяє говорити про смислову навантаженість чуттєвого образу, тобто бачить не само по собі око, а людина-індивід, суб'єкт сприйняття. Тому навіть у ситуаціях, коли всі начебто бачать одне й те саме, може значно відрізнятися спосіб організації «частин» того, що сприймають люди, у єдине ціле, Ми вже бачили, що на цей процес узагальнення інформації значний вплив, поряд з іншими чинниками, має і неявна пізнавальна сфера. «Ми ніколи. не можемо дійсно спостерігати, якщо під цим процесом розуміти просту реєстрацію неконцептуалізованого змісту, відмічає Е. Гомбрич. Без деякої початкової схеми ми ніколи не змогли б встояти перед потоком досвіду» [16, с. 88]. Можна припустити, що значну роль на цьому етапі відіграють неявні знання, які поєднані у так звану «картину Універсуму». Особливо роль також відіграють інструментальні, практично-дієві, допоміжні неявні знання, що поза участю свідомості регулюють порядок і способи дій. Їх функціонування безпосередньо пов'язано з навичками й автоматизмами, що відносяться як до фізичних дій, так і до інтелектуального процесу.

Однак цим внесок неявних знань, наприклад, у процес спостереження не обмежується, оскільки неусвідомлені елементи (особистісні смисли тощо) можуть активно втручатися у діяльність органів відчуттів і таким чином впливати на результати суто фізіологічного процесу сприйняття. Деякі дослідники навіть вважали, що процес наукового сприйняття і спостереження є одночасним поєднанням сприйняття і «початкової» інтерпретації. Так, за думкою П. Фейєрабенда, існують такі «передумови, які невіддільні від матеріалу відчуттів. Вони не додаються до результату сприйняття, а приймають участь у формуванні самого цього результату, оскільки виступають інструментом для організації матеріалу відчуттів» [17, с. 48]. Зрозуміло, що у складі цих висхідних для сприйняття передумов значне місце займають неявні знання, і саме вони забезпечують здійснення тієї самої «початкової» інтерпретації, яка, на відміну від інтерпретації факту як раціональної процедури, у явному вигляді не формулюється.

Як вказували деякі дослідники, в процес формування результатів спостережень залучаються суб'єктивні погляди дослідника, які можуть включати до себе й деякі уявлення, що не відповідають дійсності, є хибними або спірними. Ось що писав про це А. Пуанкаре: «Часто говорять, що необхідно експериментувати без упередженої ідеї. Це неможливо, це не лише зробило би будь-який досвід безплідним, але й це значило б бажання неможливого. Кожний носить у собі своє світобачення, якого не так легко позбутися... наша мова просочена упередженими ідеями і цього неможливо уникнути. Окрім того, ці упереджені ідеї неусвідомлені, й тому вони у тисячі разів небезпечніші, ніж інші» [13, с. 93].

Висновки. Проведений аналіз показав, що феномен неявного знання це складний, багаторівневий компонент неявної когнітивної сфери людини. Подальшої розробки, зокрема, вимагає питання класифікації неявних знань. У свою чергу, це питання найтіснішим чином пов'язано з необхідністю більш ретельно дослідити походження і розвиток цього феномену. Ми бачимо, що використання історико-генетичного аналізу для побудови подібної типологізації може бути досить ефективним і новим підходом.

Слід підкреслити, що найдавніші за своїм походженням неявні знання до цього часу не були предметом досліджень у рамках гносеології чи епістемології. Між тим, як продемонструвала наша робота, подібний тип знань відіграє знану роль у процесі пізнання сучасної цивілізованої людини. Крім того, з цим найдавнішим шаром неявних знань тісно пов'язаний тип знань, який отримується людиною, у тому числі й сучасною, в процесі аутопоезу спільних з іншими людьми дій, спрямованих як на пізнання навколишнього світу, так і на його перетворення. Отримані таким чином знання, частіш за все, залишаються поза свідомістю, і саме вони стали об'єктом дослідження в роботі М. Полані. Крім того, серйозної уваги потребує ще один дуже важливий, але й досі практично не досліджений імпліцитний компонент когнітивної системи людини імпліцитні знання, які притаманні природній мові. Ця складова неявних знань носить обов'язковий характер, э невід'ємною частиною пізнавальної діяльності, постійно впливає на усі пізнавальні процеси, навіть суто наукові, але цей вплив досі не став предметом глибокого теоретичного дослідження на філософському рівні.

З іншого боку, аналіз міркувань вчених ХХ століття про роль неусвідомлених компонентів в їх науковій діяльності дозволив більш точно й змістовно розглянути участь неявних знань у діяльності науковця на перших етапах наукового пізнання. Ми бачимо, що неявні знання активно функціонують з першої миті знайомства з проблемою, навіть з починаючи з моменту її пошуку. Первинна інформація «запускає» певні фрагменти неявних знань, далі поступово до них доєднаються й інші комплекси неявних знань. На початку дослідження найбільш активним є глибинний шар неявних знань передумовні, світоглядні й інші, що входять до загальної картини Універсуму. Їх функціонування сумісно з цілеспрямованим логічним мисленням стимулює активізацію нових, найрізноманітніших типів неявних знань. В процесі обробки фактологічної інформації реалізується одна з найважливіших й дуже суттєвих для пізнавальної діяльності переваг неявного знання можливість одночасної обробки інформації відразу на кількох рівнях неусвідомленого і з використанням різних видів неявних знань. Досить ймовірним є припущення, що уявлення/інформація про один і той самий фрагмент реальності, яка міститься у парадигмальних, загальновідомих, схованих та інших неявних знаннях, завжди буде дещо відрізнятися. Отже, і результати, які отримуються в процесі неусвідомленого аналізу цих уявлень, можуть і будуть мати певні відмінності.

Знайомство з роботами Ж. Адамара та А. Пуанкаре продемонструвало, що далеко не завжди вчений усвідомлює роль цих неявних компонентів у його роботі. Інколи він здогадується про їх участь у творчому пошуку лише після його завершення. Але все ж завдяки наведеним прикладам самоаналізу видатних науковців ми маємо змогу більш точно і повно уявити принципи дії неявних знань, різноманіття їх участі у науково-дослідному процесі тощо. Необхідно підкреслити, що при всій різноманітності неявних знань, які приймають участь у тій чи іншій пізнавальній дії, вони функціонують зовсім не хаотично. Неявні знання структуруються певним чином, у залежності від змісту проблеми, яку вирішує/досліджує вчений, при цьому на кожному етапі пізнавального процесу створюється своя, специфічна структура для вирішення конкретної вузької задачі. Таким чином, можна дійти висновку, що подальший аналіз робіт видатних науковців, які так чи інакше стосуються процесу отримання нового знання, надасть змогу більш ґрунтовно дослідити проблему неявного знання як елемента неусвідомленої когнітивної системи людини.

Джерела

1. Polanyi M. (1958). Personal Knowledge: Towards a Post-Critical Philosophy. University of Chicago Press. 215 p.

2. Wilhelmvon Humboldt. Essays on Language. T. Harden and D. Farelly (eds.), Frankfurt, Berlin, Bern, New York: P. Lang. 1997. 218 р.

3. Foucault, Michel. The Subject and Power. University of Chicago Press, 1982. 345 с.

4. Голубовська, І.О. Етнічні особливості мовних картин світу. Київ: Логос, 2004. 283 с.

5. Meille А. Introduction a I'etude comparative des langues indo-europeennes. Cambridge University Press, 2010, 516 p.

6. Фурман А.В. (2006) Освітологія як синтетична наукова дисципліна: проблема завдань, обкат, предмета, методу. Вітакультурний млин, 3. С. 4-9.

7. Minsky M.L. (1975) Frame work for Representing Knowledge. Winston Press (Ed.): The Psycholog of Computer Vision, McGraw-Hill. P. 135-218.

8. Papert, S; Minsky, M. (1988). Perceptrons: an introduction to computational geometry. Cambridge, Massachusetts, MIT Press. 289.

9. Kuhn T.S. (1970) The Structure of Scientific Revolutions. Second Edition, Enlarged. The university of Chicago press. 210 p.

10. Mulkay M. (1984) Opening Pandora's box: a sociological analysis of scientists' discourse / Michael Mulkay, G. Nigel Gilbert. Cambridge University Press, Cambridgeshire, New York.

11. Мельничук М.І. (2012) Неявне знання як аналог апріоризму в некласичній парадигмі епістемології. Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія, 603. С. 36-40.

12. Einstein A. (1938) The Evolution of Physics: The Growth of Ideas from Early Concepts to Relativity and Quanta. Cambridge University Press. 218 p.

13. Poincare H. (1920) Science et Method. Paris Ernest Flammarion, Edteur 26, rue Racine. 315 p.

14. Hadamard J. (2008) An Essay on the Psychology of Invention in the Mathematical Field. Hadamard Press. 164 p.

15. Старікова Г.Г. (2023) Сучасні підходи до розробки типології неявних знань. Дослідження з історії і філософії науки і техніки. Вип. 32, 1. С. 10-27.

16. Gombrich E.H. (1969) Art and Illusion: A Study in the Psychology of Pictorial Representation. N.Y. Published by Princeton University Press. 560 p.

17. Feyerabend P.K. (1991) Three Dialogues on Knowledge. Wiley-Blackwell. 176 p.

Размещено на Allbest.Ru