Філософські засади науки і технонауки

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

Філософські засади науки і технонауки

Кудлач В.І., к.і.н., доцент

Проблеми філософії наукових знань і технонауки зумовлені обранням Україною європейського вектору розвитку. Розвиток нашої держави немислимий безпоєднання, збалансованості наукових можливостей, економічного зростання та соціально-культурних потреб людей. Сучасна Україна потребує практичних втілень основ демократії, соціально зорієнтованої на глобальні трансформації науки і техніки. Дослідження даної проблеми допоможе у визначенні відповідності модернізаційних процесів новим об'єктивним потребам, інтересам та цілям сучасного суспільства; підґрунтя для інженерного розвитку та самовдосконалення; синтезу основних фактів і закономірностей фундаментальних та прикладних наук в єдину систему світоглядних знань.

Сьогодні перед Україною стоять завдання не тільки стабілізації, а всеосяжних системних інституціональних і соціокультурних перетворень. Наука і технології проникають у всі пори нашого існування, ми осмислюємо, до якої міри їх проникнення стає можливим. Матеріально-виробнича, фінансово-економічна, управлінська сфери, політичне життя демонструють не лише відкритість до впровадження наукових методів та знань, але усе більшою мірою та різнопланово потребують висококваліфікованих, озброєних філософсько-науковими знаннями та фаховими уміннями й навиками спеціалістів, так і розроблених із використанням новітніх природничих та соціально-гуманітарних наук відкрить технологічних і управлінських систем, оптимальних відносин у трудових колективах і т.д.

Статус сучасної науки - бути унікальним і необхідним визначальним складовим відношення людини до світу у тому розумінні, що вона наповнює сучасним змістом, обґрунтованими новітніми науковими знаннями й методом, розуміння гуманізму, як важливішого чинника буття [6, 9].

Наука сьогодення є складним і багатогранним явищем, що виступає як компонент культури, система знань, особлива діяльність для одержання і застосування знань, продуктивна сила суспільства, соціальний інститут. Виникла наука в Європі, в XVI-XVII ст. в епоху становлення капіталізму і виробництва спочатку спеціалізованих природничо-наукових знань, відділених від філософії. Передумови науки створювались ще в стародавніх цивілізаціях у вигляді окремих математичних, астрономічних та етичних знань. Науковий образ світу, природи поступово позбавлявся казкових істот, духів і Бога. Природа розумілась як сукупність природних подій, взаємодій, явищ, процесів.

У філософії визначаємо особливі причини становлення науки. До внутрішніх - інтерналізму - відносимо жагу до знань, дослідницьку природу людини, допитливість. Зовнішні причини (екстерналізм ) - це потреба суспільства в знаннях, які можна використати у виробництві різних речей та у зовнішніх соціально-економічних чинниках.

Науку розглядаємо як творчий діяльнісний процес отримання нових знань та їх систематизація. Основне завдання науки - відкриття нових знань, законів, формулювання понять, принципів, гіпотез, теорій і передбачення майбутнього. Знання стають науковими, якщо вони входять у певну систему. Науці потрібна постійна методологічна рефлексія, усвідомлення методів і засобів отримання знань. Вищою цінністю науки є істина.

Основними ознаками науки як системи знань є наявність таких складових: достовірного та систематизованого знання, яке можна перевірити; єдність описування, пояснення та розуміння; методологічної складової, за допомогою якої отримують нові знання, особливої мови з точним змістом понять, які презентують певний фрагмент реальності; вихідних принципів, аксіом, філософських положень.

Упродовж різних історичних епох західноєвропейські філософи розмірковували про науку не конкретно-тематично, а здебільшого у зв'язку з метафізикою, онтологією, теорією пізнання.

Знання про структуру науки - одне з головних завдань філософії науки. Наука є пізнавально-соціальною діяльністю з метою виробництва та систематизації істинних знань, які можна підтвердити або спростувати. Наука є соціальною діяльністю, бо сам суб'єкт пізнання може пізнавати в умовах різноманітних сфер суспільного життя. Вона виробляє, систематизує та перевіряє знання як форму духовного освоєння результатів пізнання, відмежовуючись від різних форм гадки, тобто суб'єктивних думок-припущень, та віри як раціонально необґрунтованої впевненості у реальному існуванні чогось чи когось.

Наукові знання мають відповідати вимогам:

1) бути об'єктивними (твердження про об'єкт);

2) дискурсивними (мовним міркуванням);

3) однозначними (за значенням і смислом термінів);

4) обґрунтованими логічно і емпірично, фактично;

5) перевіреними аналітично і досвідно;

6) загально значимими, тобто однаково зрозумілим для наукового співтовариства.

Такі вимоги дають можливість розрізняти наукове знання від всіх інших видів знань - буденних, релігійних, міфологічних, художніх, практично-життєвих. Для науки пріоритетним є відкриття нових властивостей, складу, функцій тощо речей та явищ, нових законів, принципів. Цінність новизни стоїть поруч з такими науковими цінностями як точність, доказовість, практична застосовуваність [19, 86].

Сучасна наука - складна, гетерогенна за своїм змістом і структурою система. Вона має різні галузі, рівні пізнання і знання, види діяльності, а також методів, регулятивів, цінностей, просторових форм.

Кожен з цих структурних елементів аналізуються з філософської точки зору в статиці (синхронно) і в русі (діахронно). Науку як ціле вимірюють як: особливий вид і систему знань; особливу пізнавальну діяльність, як специфічний соціальний інститут, як основа інноваційної системи, як особлива підсистема культури, як особлива форма занятості людей, їх життєдіяльності.

Наука як особлива система наукового знання орієнтована на пізнання різних об'єктів, навіть і тих, які конструюються мисленням. Такі об'єкти є елементами об'єктивної реальності, мають певну матеріальну форму (предметну, графічну, термінологічну), чуттєво сприймаються, спостережувані, відтворювані. Це відноситься і до ідеальних об'єктів. Якщо такі реальні явища свідомості як сон, галюцинації, передчуття, фантазії, переживання не мають вищеназваних ознак, то вони не є об'єктами науки, а складають внутрішній світ людини і пізнаються опосередковано, наприклад, психоаналітично, як у З. Фрейда.

Разом з тим, наука складається із різних видів і систем наукового знання:

1) різних галузей знань (природничі науки, соціальні, гуманітарні, математичні, логічні);

2) різних видів знань (аналітичні, синтетичні, дескриптивні та ін.);

3) рівні пізнання і знання;

4) комп'ютерні знання такі як бази даних.

Наука як соціальний інститут характеризується виникненням особливої соціальної страти - вчених, науковців і створенням певних соціальних організацій. Науковими, пізнавальними, навчальними організаціям, які мають відношення до створення знань, їх засвоєння і від творення були чи ї різні школи, академії, університети, інститути, лабораторії, наукові журнали, різні міжнародні організації і об'єднання. Безпосередньо наука дана як сукупність моделей часткових фрагментів світу і як діяльність по побудові таких моделей. Для моделюювання послуговуємося онтологічним, гносеологічним, епістемологічним, семіотичним, логіко-конструктивним рівнями [21, 117].

Наука має справу не тільки з емпіричною і теоретичною реальностями, але й з абстрактною та ідеалізованою. В емпіричну реальність входять знаннєві явища (дані, факти), інструментальні (прилади, установки), діяльнісні (спостереження, експерименти, вимірювання; вони ж є і емпіричними методами). Факт - установлена, відкрита подія з точки зору певної концепції, теорії, гіпотези. Для перетворення певних даних у наукові факти потрібно створити форму представлення подій, що відповідає умовам розуміння, які прийняті в даній предметній області.

Абстрагування та ідеалізація є способами введення об'єктної структури в теорію. При абстрагуванні відволікаються від деяких ознак, рис, а при ідеалізації об'єкт наділяють такими ознаками, які не існують в реальності. Абстрагування - редукція структури об'єкта до його суттєвих ознак. Ідеалізація - конструктуювання нової структури об'єкта; тут суб'єкт проявляє самостійну творчість. Отже, наука створює нові емпіричні, теоретичні (абстрактні, ідеалізовані) реальності. Тут реальністю є перетворена дійсність фактів.

Для філософії важливо визначити, які рівні, ступені має наукове знання. Сучасна філософія схиляється до того, що таких рівнів не два - емпіричний і теоретичний, а три, тобто ще мета теоретичний [13, 62].

Наукове знання отримується на раціональній ступені пізнання, на якому інтенсивно працює мислення у формі понятійного дискурсу. Чуттєві дані стають науковим знанням, коли вони мисленно оброблені і подані в понятійній мовній чи символічній формі (система понять, емпіричне висловлювання (речення), діаграми, графіки тощо). І емпіричне знання, і теоретичне є результатом діяльності об'єктної свідомості, яка зв'язана безпосередньо (чуттєво-емпіричний рівень), або опосередковано, ідеально (теоретичний рівень).

На емпіричному рівні активно працює розсудок шляхом таких операцій як аналіз, синтез, абстрагування, порівняння, узагальнення, індукція, дедукція, створення гіпотез, формулювання емпіричних законів, обґрунтування, спростування. На цьому рівні об'єкт пізнання представляється по-різному:

1) як «річ в собі», об'єкт сам по собі;

2) як річ в чуттях, чуттєво сприйнята, чуттєвий об'єкт;

3) як річ в мисленні (розсудковому), як емпіричний абстрактний об'єкт.

При цьому зміст цих об'єктів залежить від цільових установок дослідника, що він хоче знати і пізнати. Такі цільові установки відіграють роль своєрідних фільтрів, механізму відбору властивостей, ознак, функцій. Суб'єкт шукає те, що йому потрібно. Пізнавальними фільтрами на емпіричному рівні є теоретичні і практичні установки, операціональні прийоми розсудку, вимоги мови, попередні емпіричні знання, науково-теоретична інтерпретація. Емпіричне знання не копія і не образ того, що бачать і спостерігають в лабораторіях, а певна інтерпретація чуттєво сприйнятого показника, на основі певного погляду чи теорії.

Чим відрізняється чуттєве знання від емпіричного? Чуттєве знання - множина чуттєвих образів, отриманих через відчуття і сприйняття. Емпіричне знання - множина висловлювань (речень, суджень). Вони близькі за змістом, але між ними немає відношення логічної вивідності. Емпіричне знання не є логічним узагальненням даних відчуттів і сприйнять у спостереженні і експерименті, а дані спостереження і експерименту логічно не виводяться із емпіричних висловлювань. Між чуттєвими і емпіричними знаннями існують відношення репрезентації (моделювання) та інтерпретації. Емпіричне знання - понятійно-дискурсивна модель або інтерпретація чуттєвого знання. А саме чуттєве знання - форма інтерпретації емпіричного знання [20]. Логічна вивідність здійснюється всередині емпіричного знання, між його елементами. З яких же елементів складається емпіричне знання і як вони зв'язані, тобто яка структура емпіричного знання?

Першим елементом емпіричного знання є одиничні висловлювання, які позитивісти назвали протокольними реченнями. Це дискурсивний результат одиничних спостережень. Другий елемент - факти. Факти - індуктивне узагальнення протоколів, висловлювань, стверджень статистичного або універсального типу. Вони фіксують наявність певної кількості властивостей і відношень у таких символічних формах як графіки, діаграми, таблиці, класифікації, математичні формули. Третій - емпіричні закони різних видів: функціональні, причинні, структурні, динамічні, статистичні. Закони узагальнюють суттєві, повторювані відношення, події, стани, процеси з часовою і просторовою постійністю.

Емпіричні знання є понятійною структурацією чуттєвих даних і мають гіпотетичний характер. Воно не представляє собою весь зміст чуттєвого данного, а тільки його певні сторони, аспекти. Особливість людського пізнання полягає в тому, що вже на чуттєвому рівні людина відчуває і сприймає не все, а частково, оскільки її обмежують самі органи чуття, які, наприклад, не бачать мікросвіту. Емпіричне знання також у свою чергу не всі чуттєві дані узагальнює, а тільки частину з них. Піднімаючись від нижчого рівня пізнання і знання до вищого, знання «біднішає», стає менш повним і тому об'єкти залишаються річчю в собі. Повнота і точність знань збільшуються за допомогою застосування нових приладів, пристроїв, апаратів. Але вони ніколи не можуть стати абсолютно досконалими і. отже, давати абсолютно точні дані.

Отже, емпіричне пізнання - окремий, самостійний рівень пізнання, що виникає і формується в процесі безпосереднього чуттєво-предметного зв'язку з дійсністю, чуттєвого досвіду шляхом методами спостереження, вимірювання, експерименту і формами опису (реєстрації зміни явищ, показань приладів) в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних даних. Емпіричне знання - сукупність чуттєво- предметних уявлень та фактів про спостережуваний світ. Вони очевидні, наочні і не потребують спеціальних процедур доведення. Емпіричне пізнання і знання є основою для теоретичного пізнання і знання. Перебільшення ролі емпіричного пізнання і знання, твердження, що все знання виводиться із чуттєвого досвіду веде до емпіризму і сенсуалізму [14].

Вищим рівнем пізнання знання є теоретичний, який якісно переробляє емпіричне знання шляхом раціонального мислення, розуму і новими методами. Особливо важливими є такі логічні операції теоретичного мислення як ідеалізація та інтелектуальна інтуїція. Останні конструюють особливий тип предметів - ідеальні об'єкти, які є основою теоретичного пізнання і знання.

Об'єктом технічних знань, технічних наук є як окремі машини, прилади, механізми, так і розробка теоретичних основ створення машин, технічних комплексів. Чим складніші виготовляються знаряддя праці, прилади, механізми, тим необхідніше стає розчленування наукового знання на знання про властивості природних тіл і знання про способи їх уречевлення в техніці. Машинна техніка вимагає усвідомленого застосування даних природничих наук.

Ідеалізація є способом логічного моделювання ідеалізованих об'єктів, мисленнєвим переходом від спостережуваних властивостей об'єктів до гранично логічно можливих значень їх інтенсивності. Наприклад, точка є певним зменшенням протяжності речі, абсолютно чорне тіло - стовідсоткове поглинання світла. Шляхом такого кількісного мисленнєвого руху створюється новий об'єкт, який уже не є спостережуваним (актуальна безконечна множина, душа, дух, буття тощо). В математиці ідеальні об'єкти конструюються шляхом введення їх гіпотетично для рішення певних проблем. І тоді математика як наука «про абстрактні структури» (Н. Бурбакі) чи «про можливі світи» (Л. Вітгенштейн) не обов'язково змушена співвідносити свої власні об'єкти з емпіричними об'єктами.

Створення окремих ідеалізацій (чистих сутностей) і взагалі будь-яких теорій мають два обґрунтування:

1) зовнішнє, практична користь

2) внутрішнє, логічне вдосконалення, логічна гармонія.

Л. Больцман, ввівши уявлення про ідеальний газ, як хаотичний рух сукупності незалежних атомів. Пояснив закони термодинаміки і запропонував статистичне тлумачення її другого начала - закону неперервного зростання ентропії в замкнутих термодинамічних системах. Або, коли Г. Кантор ввів ідеальне уявлення про «актуальну безконечну множину», то це дозволило витлумачити основні поняття всіх головних розділів математики - арифметики, алгебри, аналізу.

Ідеальні об'єкти, теоретичні знання економлять мислення, як виражався Е. Мах. Вони ощадливо репрезентують всю наявну емпіричну інформацію про певну предметну область. Будуються такі логічні моделі емпірії, коли із невеликої кількості теоретичних допущень виводиться максимально велике число емпірично верифікованих наслідків. Логічні моделі реальності вимагають певного її спрощення. Схематизації, ідеалізації і вони мають інструментальний характер, сприяючи організації систем теоретичного знання. в такому випадку емпірична інформація захищена від втрат, зручно зберігається і транслюється в культурі, є достатньо оглядовою і легко засвоюється в процесі навчання [12, с. 91].

Відзначаємо ще методи теоретичного пізнання, як мисленнєвий експеримент, математична гіпотеза, теоретичне моделювання, аксіоматичний метод, генетично-конструктивний метод побудови наукових теорій, метод формалізації. Якою є структура теоретичного пізнання і знання? Першим рівнем їх і найбільш загальним є аксіоми, принципи, закони. Другий рівень - часткові теоретичні закони, які описують структуру, властивості і поведінку ідеальних об'єктів. В класичній механіці - це, наприклад, рух ідеального маятника. Ці закони отримують шляхом мисленнєвого експерименту над новими ідеальними об'єктами. Третій рівень - часткові, одиничні теоретичні висловлювання, які торкаються конкретних властивостей, відносин, станів ідеальних об'єктів. Одиничні теоретичні твердження дедуктивно виводяться із загальних і часткових теоретичних законів шляхом підстановки на місце змінних цих законів, деяких конкретних величин.

Таким чином, теоретичне знання є логічно організованою системою множини висловлювань про ідеальні об'єкти. Переважно тут залучена конструктивна діяльність раціонального мислення, розуму. Створене теоретичне знання стає об'єктивною реальністю з якою необхідно рахуватись і звірювати свою діяльність. Теоретичному знанню притаманний внутрішній потенціал розвитку. Контроль за зміною теоретичного знання покладається на інтелектуальну інтуїцію і логіку. Взаємозв'язок емпіричного і теоретичного знання здійснюється через емпіричну інтерпретацію теоретичних знань, вводячи визначення деяких термінів теоретичної мови в термінах емпіричної мови і навпаки. Такі визначення позитивіст Р. Карнап назвав «редукційними реченнями», або їх ще називать інтерпретаційними, правилами відповідності.

Метатеоретичний рівень є найбільш загальним рівнем пізнання і знання. Він складається із таких підрівнів:

1) загальнонаукового знання

2) філософських основ науки.

Загальнонауковий підрівень пізнання і знання складається із загальнонаукової картини світу і загальнонаукових методологічних, логічних і аксіологічних принципів. Загальнонауковими знаннями є загальнонаукові картини світу і загальнонаукові методологічні, логічні і аксіологічні принципи. В математиці метатеоретичні знання виступають у вигляді окремих математичних дисциплін - метаматематики і металогіки, в яких досліджується несуперечливість, повнота, незалежність аксіом, доказовість, конструктивність. У природничих і соціально-гуманітарних науках мета теоретичні знання існують у вигляді відповідних картин світу, загальнонаукових і філософських принципів. Ці знання не складають окремих дисциплін, а прив'язані до певних наукових теорій [18].

Життя суспільства постійно збагачується речами, явищами, процесами, виготовленими на основі науки. Наша мова насичена науковими термінами і люди намагаються жити за приписами науки. Уже з Нового часу філософи зрозуміли силу наукових знань і почали їх аналізувати, але в рамках теорії пізнання і методології як робили це Ф. Бекон, Р. Декарт. У ХІХ ст. О. Конт, Дж. Мілль, Е. Мах наукове пізнання визначили головним предметом всієї теорії пізнання. А. Пуанкаре, Б. Рассел піддали структуру науки та її методи спеціальному дослідженню.

У 30-х роках ХІХ ст. перші позитивісти О. Конт, Г. Спенсер, Дж. Ст. Мілль намагалися звільнити науку, конкретно-наукове пізнання від традиційної філософії як далекої від потреб науки і суспільства. Вчені не знали як відноситись до багатьох філософських концепцій, тому природним виникло питання про необхідність та спроможність представників точних наук побудувати наукову теорію пізнання і свою філософію. Перший позитивізм зробив спробу побудувати гносеологію і філософію науки на основі емпіричного вивчення реальної науки, її змісту, структури, методів. Для цього були достатні передумови : зростала самостійність науки, європейська наука спиралась на спостереження і експеримент і здобувала факти, на ґрунті яких пояснювала світ, наукові знання стали втілюватись в практику, в технічні та технологічні винахідництва, престиж науки як фактору розвитку суспільства зростав.

Позитивістські емпіричні індуктивісти щодо моделі наукового пізнання виходили з того, що джерелом, основою і критерієм наукового знання є тільки емпіричний досвід, а інструментом - індуктивний метод. Для цього Дж.Ст. Мілль розробив різні процедури відбору гіпотез, застосовуючи метод подібності і відмінності, об'єднаний метод, метод залишків, метод супутніх змін. Такий метод назвали «методом встановлення причинно-наслідкових зв'язків». Однак згодом вчені, філософи і самі позитивісти помітили хиби цього методу. Реальне пізнання доводило, що воно може починатись не з спостереження чи експерименту, але і з теоретичних ідей (як в математиці чи теоретичному природознавстві). Відкриття наукових законів відбувається не тільки індуктивним шляхом, але й за допомогою інших методів: дедукції, аналогії, інтуїції, ідеалізації, конструктивного мислення тощо. Сама індукція ще не могла бути засобом доказу істинності знань, вона скоріше підтверджувала істинність чи ймовірність наукових знань [3].

Усі аргументи спонукали до створення нової моделі наукового пізнання. Е. Мах, А. Пуанкаре, П. Дюгем започаткували емпіріокритицизм та конвенціоналізм. Вони стверджували, що наукове пізнання не є чисто логічним процесом, а складним психологічним і творчим процесом, в якому велику роль грають продуктивна уява та інтуїція.

Уважний аналіз створення класичної механіки І. Ньютона термодинаміки, молекулярно -кінетичної теорії газів Л. Больцмана доводив, що крім індуктивного узагальнення фактів, вони утворювали ідеалізовані об'єкти такі як матеріальна точка, ідеальний газ, абсолютний час, абсолютний простір, абсолютно ізольована система, абсолютно інерційна система, абсолютне чорне тіло, абсолютне біле тіло, абсолютний хаос. Ці об'єкти не спостерігаються і не створюються в експериментах, вони не можуть бути предметом чуттєвого пізнання, емпіричного дослідження. Отже, теорії не завжди виводяться із досвіду, а створюються конструктивною діяльністю розуму. Побудова неевклідових геометрій М. Лобачевським, Б. Ріманом теж доводила, що теорії, зокрема математичні, можуть мати поза емпіричний характер. Критерієм істинності знань почали вважати також логічну несуперечливість, доказовість, корисність, ефективність.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття виник конвенціоналізм як самостійний напрям другого етапу еволюції позитивізму. Лє Руа, А. Пуанкаре, П. Дюгем усвідомили, що не можна рішити проблему істинності та об'єктивності знань ані з позицій емпіризму, ані з позицій апріоризму. Згідно їхніх учень, немає якихось завершених і безперечних основоположних знань в людському розумі як до цього вважали Р. Декарт, І. Кант, Г. Гегель. Наукові знання є результатом конструктивної діяльності мислення. Прийняття чи неприйняття наукових теорій здійснюється шляхом вільного вибору, свободи вибору, конвенціональним актом. Істина - результат погодження вчених, що в майбутньому може бути порушеним.

На початку ХХ ст. набув розвитку такий напрям як логічний позитивізм або логічний емпіризм. Засновниками логічного позитивізму були Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, М. Шлік, Р. Карнап, Г. Рейхенбах. Їх не влаштовувало історичні та психологічні методи аналізу та рішення проблем філософії науки. Вони поставили своїм завданням обмежити предмет філософії науки тільки мовою науки і створити ідеальну так би мовити еталонну наукову мову засобами математичної логіки і логічної семантики, які на цей час мали великі успіхи в побудові строгих логічних моделей доказу. Програма філософії науки логічного позитивізму зводилась до логічного аналізу наукового знання, структури наукових теорій, їх доказовості, уточнення смислу і значення фундаментальних понять науки засобами математичної логіки і логічної семантики [9].

З розвитком наукових знань вчені виявили, що існує не два рівні наукового пізнання, а три. Третім є метатеоретичний рівень. Наукова теорія має ідеальні знання, які не можна звести до емпіричних даних. Теорії є відносно когнітивно самостійними і не повністю контролюються і управляються емпіричними фактами. Переважно тільки математичні теорії дедуктивно організовані. В інших науках вони організовуються інакше. Із теорій не можна безпосередньо вивести емпіричні знання. Критерієм істинності є не тільки відповідність знань фактам, але ще і несуперечливість, внутрішня досконалість, простота, краса тощо.

Дану програму неопозитивісти так і не змогли реалізувати. Очевидно, ще і через обмеженість самих методів реконструкції наукового знання. Роботи А. Черча, К. Геделя, Б. Расселла, А. Зінов'єва та ін. показали, що реальне наукове знання не вкладається у формальні схеми математичної логіки чи якоїсь «логічної фізики». Тим більше, наукове знання соціально-гуманітарних наук далеке від формально- логічних правил. Адже тут неабияку роль грають розуміння, комунікація, неявне знання, особистісне знання. Не можна виключати, як це робили неопозитивісти, реальних суб'єктів пізнання, історичні, соціальні та психологічні контексти пізнання.

Не врятував від хиб і такий напрям неопозитивізму як лінгвістичний аналіз науки. Г. Райл і Дж. Остін вважали, що предметом філософії науки має бути мова науки. Але на відміну від логічних позитивістів вони вважали, що це має бути мова реальної науки, а не штучно сконструйована засобами математичної логіки. І цю мову науки вони розуміли як специфічний вид гри з набором певних правил, застосування яких визначається задачами спілкування суб'єктів пізнання, предметом, цілями і контекстами досліджень, мовними іграми як висловився Л. Вітгенштейн. На початку 70-х років ХХ ст. неопозитивізм зійшов з арени філософії науки.

На зміну неопозитивізму прийшов постпозитивізм. Його такі відомі представники як К. Поппер, І. Лакатос, П. Фейєрабенд дійшли висновку, що предметом філософії науки переважно має бути розвиток наукового пізнання. К. Поппер створює концепцію критичного раціоналізму і фальсифікаціонізму, синтезуючи емпіризм і конвенціоналізм. Він змінює погляд на роль емпіричного досвіду в пізнанні. Філософсько-методологічні концепції вчених Віденського гуртка М. Шліка, Р. Карнаппа, О. Нейрата, Г. Фейгля, В. Дубіслава, логіка Б. Расселата А. Уайтхеда призвели до необхідності реформувати науку та філософію.

Процес реформування полегшив Л. Вітгенштейн, який у своєму «Логіко-філософському трактаті» почав онтологізувати структуру мови логічної системи, створеної Б. Расселом і А. Уайтхедом. Мова логіки, за Л. Вітгенштейном, складається із простих, «атомарних» речень, які за допомогою логічних зв'язків з'єднуються в складні «молекулярні» речення. Згідно його вчення, реальність складається із атомарних фактів, які теж можуть об'єднуватись в молекулярні факти. «Лінгвістичний поворот» посприяв тому, що філософію почали зводити до аналізу мови науки, логічного аналізу, розробки формалістичних інтерпретацій. В США філософія науки прийняла форму аналітичної філософії [6].

Філософія науки виникла на початку ХХ ст. під впливом інтенсивного і швидкого розвитку природничих наук і математики, а також у зв'язку з кризою в цих науках. Від І. Канта склалось на той час класичне розуміння науки як ясність, чіткість, непорушність знань, отриманих емпіричним шляхом, логічно доказових, несуперечливих. Це була кантівська когнітивна модель фізико-математичної науки, піднесена на рівень парадигми знання.

Наприкінці ХІХ ст. вчені-математики відчули втрату концептуальної ясності щодо таких фундаментальних понять, як безконечність, неперервність, функція, а в геометрії по відношенню до п'ятого постулату Евкліда. У математиків захиталась впевненість, що математичні знання очевидні і мають безсумнівну основу. Настала криза основ математики, яка породила ряд нових гносеологічних і методологічних проблем щодо надійності знань, їх логічної строгості, онтологічних уявлень про те, яке існування притаманне математичним об'єктам. Такі плутоністи і логіцисти як Б. Рассел і Г. Фреге переконували, що математичні об'єкти існують дійсно, а антиномії виникають через мову, яку треба уточнити. Інтуїтисти, на кшталт, Л. Брауера вважали, що антиномії виникають як наслідок прийняття до розгляду актуально безконечних множин, в той час як треба розглядати тільки фінітно досліджувані операції. Р. Гільберт намагався довести можливість несуперечності хоча би в найпростіших математичних знаннях (елементарній арифметиці). Але знаменита теорема К. Геделя (1931 р.) довела неможливість позбутись суперечностей. Логіка не може гарантувати отримання нових знань в математиці. Теорема про несуперечливість обґрунтовувала неможливість доведення несуперечливості формальної системи її власними засобами. Це можливо зробити лише застосовуючи методи більш розвинутої формальної теорії. Отже, програму Р. Гільберта про формалізацію всієї математику без суперечностей не можна виконати.

Основоположну роль у фізиці відігравала механіка, так як теорія множин у математиці. У ХІХ ст. ряд вчених робили спроби теоретично звести всі галузі фізики до механіки, показати, що всі їх основні поняття можна визначити за допомогою механічних величин, а закони вивести із законів і принципів механіки. Це не вдалось зробити, особливо щодо пояснень другого принципу термодинаміки і електромагнітного поля. Криза основ у фізиці посилилась, коли на початку ХХ ст. виникла квантова механіка і теорія відносності. Вчені засумнівались у тому, чи є теорії відображенням реальності, чи представляють теоретичні конструкції знань дійсність. Е. Мах поспішив заявити, що теорії є економічно корисною схематизацією для організації емпіричного матеріалу і не дають точного знання про дійсність. У новій фізиці об'єкти стали неспостережуваними звичайними органами відчуттів і це посилювало антиреалістичні та інструменталістські концепції науки [3].

Науковцям важко було зрозуміти і пояснити поєднання перервності і неперервності у мікросвіті, двоїсте представлення одного і того ж мікрооб'єкта як частинки і хвилі. Маса і простір, які вважались незмінними властивостями речей, тепер виявилось, що вони змінні і залежать від швидкості. Відкрито, що простір і час як різні сутності є взаємозалежними. Мікрофізика змусила вчених вивчати ймовірнісні закони природи. Логічний позитивізм почав давати філософське пояснення цим новим відкриттям у фізиці. Він чітко розділив наукове і буденне пізнання і запевнив, що лише наука дає істинне знання. Вивчення науки відокремлюється від теорії пізнання.

Емпіричний досвід не стільки має доказувати істинність теорій, скільки в розпізнаванні, критиці та спростуванні хибних теоретичних гіпотез. І запропонував фальсифікацію як спосіб перевірки наукових результатів (ідей, гіпотез, концепцій, теорій) шляхом спростування положень, які їм суперечать. Кожне знання є потенційно помилковим, схильне до помилок (фаллібілізм) і треба бути готовим, на думку Е. Бернштейна, дослухатись до критичних аргументів іншої позиції. К. Поппер допускав, що деякі емпіричні факти визнаються вченими за угодою. Такий конвенціоналізм припиняє безконечний пошук доказових фактів для певної теорії.

Філософ І. Лакатос створив концепцію наукових дослідницьких програм, які взаємодіють і конкурують між собою. В основі таких програм лежить «жорстке ядро» (стабільне поєднання наукових та філософських принципів, припущень) і «захисний пояс» (мінлива сукупність допоміжних знань у виді гіпотез). Процес заміни дослідницьких програм є ознакою зрілості наукових теорій. П. Фейєрбенд розробив методологічний принцип, згідно якого треба створювати теорії несумісними із загальновизнаними в науці, породжувати «епістемологічний анархізм», за яким творчість вченого не обмежувати раціональними методологічними стандартами.

У рамках постнекласичної філософії науки виділилися такі її напрямки як соціальна епістемологія, антропологічна епістемологія, радикальний конструктивізм, культурно-історичний аналіз науки, синергетична методологія, діалектична епістемологія. Соціальна і соціально-психологічна епістемологія розроблялась в працях М. Фуко, Т. Куна, Н. Коллінза, А. Сторера, Л. Лаудана, Дж. Гілберта, М. Маклейя, М. Барберата ін. Усі вони підкреслювали суттєвий суспільний вплив на науку, інтегрованість її в більш широкі пізнавальні системи і контексти, залежність розвитку науки від різних соціальних факторів та детермінант (матеріальних, соціально-психологічних, науково-організаційних, теоретичних та методологічних стереотипів, творчого мислення, якості приладів і устаткувань, ефективності науково - технічної політики держави).

Представники гуманітарної, антропологічної парадигми наукового пізнання (герменевтика, когнітивна психологія, пост структуралізм, теорія наукової творчості) акцентували увагу на ролі особистісних факторів на функціонування та динаміку наукового пізнання. Такими факторами вважали якісні характеристики самих суб'єктів пізнання, їх пізнавальні, вольові та організаційні здібності, творчий потенціал [11, с. 219].

Коли з'ясувалось, що всі теоретичні компоненти науки не можна звести до фактів спостережень, атомарних фактів, наступила криза аналітико-емпірицистської філософії науки. Зовнішньою причиною кризи стала книга Т. Куна «Структура наукових революцій» у 1962 р., яка започаткувала перехід у філософії науки від дослідження структури науки до вивчення її динаміки, історії науки, реальних умов її розвитку. Логічні розробки аналітичної філософії не могли пояснити динаміку науки, перехід від однієї теорії до іншої, прогресивні зміни в науці. Таким чином, Т. Кун посприяв соціологічному підходу до науки.

У першій половині ХХ ст. інтерес філософів від пізнання граничних начал буття перемістився до загальних проблем пізнання і, зокрема, мови науки. Таке переміщення стимулювалось успіхами застосування математики у фізиці і фактом створення і застосування універсальної мови представлення знань, що спирається на точний і доступний математичному аналізу синтаксис як мову символічної логіки. Суть нового підходу полягала в тому, що онтологічні твердження як закони матеріального світу можна інтерпретувати як твердження, що визначають і уточнюють смисл використовуваних в науці термінів, понять - метамовний рівень. Онтологічні твердження перевели у «формальний модус» (Р. Карнап). Це стало ключовим критерієм їх осмисленості [10].

З 80-х років ХХ ст. на основі інформаційних технологій стали створювати формальні онтології предметної галузі, системи, засновані на знаннях. Почали здійснювати логічну систематизацію опису дійсності, логічну формалізацію конкретних понятійних систем. Так почали створювати концептуальні моделі предметної області, інженерні онтології або комп'ютерні онтології. Виникли різного роду «маленькі», локальні онтології. Їх легше формалізувати, але важче знайти сумісність між ними.

Разом з тим, для сучасної науки актуальною є і традиційна онтологія. Логічна рефлексія щодо онтологічних допущень, які приймаються в процесі конструювання теорії, вимагає чіткого розуміння понять і категорій. К. Поппер довів, що кожна фаза в розвитку науки проходить під впливом метафізичних ідей. Ці ідеї визначають, які пояснюючі проблеми ми вибираємо в нашому дослідженні і які можуть бути відповіді. Вчені використовують метафізичні дослідницькі програми, які складаються із загальних уявлень про структуру світу. Якщо прийняти, що будь-яке наукове дослідження починається з питань, то такі запитання випливають із певних онтологічних припущень. Запитати «чому?» означає виходити із визнання причинності, запитати «де?» і «коли ?» значить визнати, що всі речі існують в просторі і часі [8, 119]. Отже, звільнитись від метафізики (філософії) неможливо. філософський соціокультурний інновація технонаука

На основі синергетики успішно застосовуються методологічні ідеї та принципи цієї науки в усіх сферах суспільного життя. Синергетика вчить про узгодженість рухів, дій, які ведуть до становлення нових упорядкованих структур у відкритих системах. Самоорганізація складних систем прямує від хаосу до порядку. У процесі такої самоорганізації система націлюється до майбутньої впорядкованості. Речовинно-енергетичні процеси системи спрямовуються її інформаційним змістом. У певних критичних точках розвитку системи, точках розгалуження, біфуркації, вона обирає один із багатьох можливих шляхів розвитку.

До синергетики наука переважно вивчала системи сталі, однорідні, лінійні, впорядковані, замкнуті. Але ми в житті стикаємося в переважній більшості з системами неоднорідними, нестабільними, нелінійними, нерівноважними. В таких системах малий сигнал на вході може викликати сильний відгук на виході, синергійний ефект. Синергетичний підхід став загальнонауковою методологією і набирає ознак філософської методології.

Ознаками синергійних систем є: ієрархічність (наявність певної субординації між всіма рівнями системи; більш високий рівень системи не можна описати мовю більш простого, нижчого рівня; емерджентність (раптове створення нового); гемеостатичність (підтримання внутрішніх характеристик системи власною внутрішньою енергією); темпоральність (зміна темпу розвитку); не лінійність (багатовекторна зона); відкритість (постійний обмін речовиною, енергією, інформацією з оточуючим; несталість (для розвитку системі потрібна внутрішня нерівно важність); необоротність (виникає із несталості системи); релятивність (характеристики хаосу і порядку залежать від позиції спостерігача; від погляду на систему з певного боку, з певного відношення, певних цілей); атрактивність (майбутній стан системи притягує, організує, змінює її наявний стан; дисипативність (розкидання, втрата енергії); відповідальність (коли в систему включена людина, то вона стає відповідальною за вибір майбутньої структури).

В синергетиці знати означає зрозуміти як відбуваються індивідуальні акти або їх кооперативня дії. синергетика орієнтується на взаємодію, на погодженість цілого і частин, мікро- і макрорівнів.

Найбільш адекватною парадигмою філософії науки є діалектична, яка враховує структуру та динаміку наукового пізнання, а відправною точкою є емпіричний аналіз пізнання. Вона враховує реальні суперечності структури і динаміки процесу пізнання і знання. Відомими представниками в Україні є В. Шинкарук, М. Попович, Б. Кримський, М. Булатов, В. Табачковський та ін.

Соціально-культурну парадигму динаміки наукового знання розвинув американський вчений філософії науки Т. Кун. Розвиток пізнання він пояснював перервністю і неперервністю знання, еволюційними і революційними періодами, функціонуванням внутрішніх законів розвитку наукових знань і зовнішніми впливами, зокрема соціально-культурними. Згідно його вчення, в науці завжди функціонує загальноприйнята фундаментальна теорія -парадигма загалом чи окремо взятій науці [1, 189].

Такими парадигмами в науці були геоцентрична і геліоцентрична система світу в астрономії, ньютонівська механіка, квантова механіка у фізиці, несвідоме, стимул і реакція, діяльність в психології, первинність духовного або первинність матеріального у філософії. Дані парадигми допомагали бачити певну предметну галузь в цілому і на їх основі виробляється певна методологія розв'язання проблем. У нормальний період розвитку науки парадигма дозволяє розвивати науку внутрішніми ресурсами. Згодом вона вичерпує свої пізнавальні можливості (наприклад, не може пояснити нові факти або натикається на внутрішні суперечності). Назріває революція в певній науці, виникає нова концепція, яка пробує пояснити нові факти і розв'язати суперечності.

Вважаємо, що епістеміологічна концепція Т. Куна має ряд недоліків. Вона відкинула впливові моделі пізнання Н. Бора і К. Поппера, заперечувала наявність певного загального змісту у старій парадигмі і тривалий процес комунікації між вченими щодо утвердження нової парадигми. У сучасних філософів визначаються хаос і порядок, біфуркація, синергія у синергетиці, система - в системному підході, деконструкція і реконструкція в постмодернізмі. На основі цих концептів і підходів формуються нові різноманітні теорії.

Когнітивна соціологія науки, яка виникла в 70-роках ХХ ст., почала враховувати в розвитку пізнання об'єктивні, соціокультурні і особистісні фактори. Справжнім суб'єктом пізнання визнається наукове співтовариство. М. Малкей, С. Уолгар, К. Кнорр-Цетіна, Р. Уітлі підкреслювали, що наукове пізнання здійснюється у певному соціокультурному середовищі. Конкретні вчені-суб'єкти суттєво впливають на вибір наукових тем і спосіб їх розв'язання. Аналіз функціонування реальної науки під впливом ціннісних факторів, соціокультурним контекстом лежить в основі такого напряму постнекласичної епістемології, як культурно-історичний аналіз науки та її динаміки.

На початку ХХ ст. заявив про себе радикальний конструктивізм, спочатку в середовищі математиків. Л. Брауер і А. Гейтінг протиставили свою концепцію математики і емпіризму апріоризму. Емпіризм не відповідає ідеалізованому характеру математичних знань (математичні об'єкти не завжди отримують шляхом узагальнення емпіричного досвіду, а шляхом вільного конструювання їх). Апріоризм не може пояснити плюралізм в математиці, коли в ній існують альтернативні і водночас істинні концепції та теорії (евклідова і неевклідова геометрія, комутативні і некомутативні алгебри, статистичні, логічні і суб'єктні теорії ймовірності). Отже, найбільш вірогідно визнати, що всі математичні знання є результатом свободи конструктивного мислення математиків.

Математики почали вважати, що математичне конструювання тотожне предметно-матеріальному конструюванню, тобто із вихідних елементарних об'єктів шляхом простих правил будуються складні об'єкти. А. Марков, Г. Цейтін, М. Шанін обґрунтовували математичне мислення як найбільш конструктивне. На їх погляд, будь-яка реальність з'являється в процесі практичної діяльності з нею. Існувати в математиці означає бути побудованим. Конструктивне діяльнісне начало стало помітним у природничих, технічних та соціально-гуманітарних науках. Конструктивний характер мають переходи від об'єктивної реальності до чуттєвого знання, яке здійснюється автоматично в структурі органів чуття, несвідомо, далі від нього до емпіричного знання і до теорії.

У 70-х роках ХХ ст. конструктивізм стали поширювати на всі типи, види і етапи наукового пізнання. П. Вацлавік, У. Матурана, Ф. Варела, П. Бергер, Н. Лукман започаткували у філософії радикальний конструктивізм. Вони критикували теорію відображення як пасивну і апріорно раціоналістичну. Евристичний потенціал конструктивізм виявив в соціально -гуманітарних науках, інженерно-технічних, методологічних побудовах. Г. Щедровіцький вважає науку як різновид проективної діяльності. Проте і у радикального конструктивізму є такі недоліки:

1) абсолютизується продуктивна мисле тильна діяльність і недооцінюється репродуктивна;

2) порушений баланс об'єктивно-детермінованого впливу і конструктивної дії в пізнанні;

3) недостатню увагу звертають на конструювання знань на різних етапах і рівнях пізнання.

Гуманітарними парадигмами постнекласичної епістемології вважаються герменевтика і постструктуралізм. Герменевтика зародилася як спосіб тлумачення висловлювань жерців, оракулів, мудреців, а потім релігійних текстів і згодом стала загальною філософською теорією тлумачення будь -яких текстів (філософи Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей). Х. Гадамер, П. Рікер, Е. Хірш, Е. Ротхакер, К. Апель довели, що тлумачення, інтерпретація, пошук смислів понять, суджень, концепцій притаманно всім наукам і всім рівням наукового пізнання. Всім наукам властиво, стверджують вони, і пояснення і розуміння. Але вони не дуже досліджують, яка степінь використання пояснення і розуміння в природничих, технічних та соціально-гуманітарних науках. Очевидно, що розуміння в більшій мірі використовується в гуманітарних науках, де значну роль грають ціннісно-смислові погляди.

Постструктуралізм виник в 1970-х рр. течія лінгвістичної філософії, пов'язана з переосмисленням структуралістської парадигми у мовознавстві. Ж. Дерріда, Ж. Ліотар, Ж. Лакан, Ю. Крістева показали, що істина і смисл знаходяться не всередині тексту, як думали структуралісти, а поза ним і належать автору та інтерпретатору. Істина і смисл породжуються в результаті акту взаємодії читача з текстом. Істина тому відносна і суб'єктивно-особистісна.

Вчений постійно і напружено мислить. Мислення за своє природою є філософським процесом пізнання. С. Кримський зазначав у філософській енциклопедії, що мислення є опосередковане, узагальнене пізнання, «яке за допомогою абстрагування, міркувань... і типізації даних про світ явищ розкриває їх необхідні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку. Мислення виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. Мислення визначається низкою логічних операцій.» [5, 378].

Зміст суджень розкривається через побудову умовиводів, синтезом суджень є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї. Отже, теоретичний розум вченого, його мислення є філософським, використовуючи неявно формальну логіку (судження, поняття, умовиводи), такі пізнавальні процедури як абстрагування, індукція, дедукція, аналіз, синтез і т.д., які є в компетенції філософії. «Мислення визначається категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального, необхідного в явищах дійсності». [5, 378] А категорії, як відомо, є основою філософських знань.

Якщо мислення вченого є не тільки конкретно -науковим, специфічним, але й завжди філософським, то воно і розкидане, розсіяне по певному науковому тексту, дискурсу. Такими є, наприклад, знання: «Простір і час у фізиці є окремі субстанції» (І. Ньютон); «Числа - сутність речей» (Піфагор); «Числа існують об'єктивно» (Платон); «Наукові знання - детерміністичні» (П. С. Лаплас); «Закони мікросвіту - індетерміністичні» (Н. Бор); «Простір і час у фізиці - не субстанціональні, а атрибутивні і відносні» (А. Ейнштейн). Не існує чіткої розмежувальної лінії між вченим і філософом, між поняттями конкретної науки і філософським поняттям. Всесвітньовідомі вчені певною мірою мислили філософськи, а їхні поняття, принципи згодом набули статусу філософських.

Філософія науки виникла в новосучасну епоху серед філософів, які практикували в емпіричному природознавстві і намагались побудувати нову, наукову філософію, розчарувавшись в умосяжно-схоластичній філософії. Філософію очищали від метафізичних та релігійних елементів. У філософію науки приходили вчені з професіонального природознавства і математики і приносили з собою емпіричну орієнтацію і прихильність до логічної строгості. Класична філософія науки всі зусилля спрямовувала на те, щоб відбирати факти і методи з науки і критично аналізувати саму науку. Збираючи факти і методи із природничих наук, філософія науки посилила натуралістичну тенденцію, в неї стали входити багато емпіричних даних і концептуальних інструментів нових наукових підходів. Виникла загроза потонути в нерозв'язуваних філософією спеціальних проблемах.

В. Порус писав, що філософія науки, в кінцевому результаті, є філософія про людину, яка здійснює наукову пізнавальну діяльність, досліджуючи умови, смисл і форми людської свободи у сфері наукового пізнання, аналізує наукові тексти, будову наукового знання, типологію теорій і закономірності їх формування. Саме тим і займались основоположники філософії науки - Т. Кун, К. Поппер, І. Лакатос. Ще більшу свободу має людина у сфері мистецтва та літератури. Отже, аналіз «двох культур» (знання про речі і знання про дух, людину) входять в предмет філософії науки.

Метою філософії науки є виявлення ефективних норм науково-пізнавальної діяльності людини, світоглядне виправдання науки. Наука щораз більше прагматизується, суспільство підтримує прикладний характер науки. Виникає проблема співвідношення фундаментальних і прикладних наук.

Загальною тенденцією в розвитку науки є технологізація наукового мислення, його інструменталізація [1, 249]. Зростає вага технологічних розробок у складі наук, домінування методології, знання розглядається як форма дискурсивної практики. Наукове знання виступає як безперервний потік інновацій. Ядром сучасної філософії науки є аналіз процесу наукового дослідження, особливо проблемно-орієнтованого дослідження, спрямовані на соціально -значимі цілі, задачі. Будь-який акт пояснення чи розуміння пов'язаний з багатьма концептуалізаціями. Наукове знання є багаторівневою мережею взаємопов'язаних символічних концептуалізацій, де вузлами є смислові концепти. На перший план висуваються осягнення росту наукового знання, побудова концепцій і моделей розвитку наукового знання як сукупності інновацій, що стягуються в наукові дослідницькі програми.

Сучасна філософія науки виходить із мультипарадигмальності наук, множини способів пояснення досліджуваних процесів і явищ, мультиваріативності науково-раціонального дискурсу. Утверджується ймовірнісне тлумачення наукового знання. Знання розуміється як таке, що може бути помилковим, з елементами заблудження, має певну степінь прадоподібності.

Одиницею аналізу науки став дискурс. Наука розуміється як розмаїття дискурсів, наративних дискурсів. Метафори, фігури мови, риторика стали засобами аналізу науки, стали умовами можливості розуміння Іншого. Вони розкривають нелінійний характер міркувань і мислення, роль парадоксів, гнучкості, динамізму, метафоричності. Нелінійна модель мислення здійснювана уявою, афектами, волею, ціннісними орієнтаціями. стрибками думки від одного образу і поняття до іншого входить в когнітивне поле. Вона пом'якшує принцип раціональності, дедуктивно-аксіоматичні докази.

Філософія науки - міждисциплінарна галузь пізнання, її предметом є філософські основи науки і філософські проблеми науки. Філософські основи і проблеми науки різноманітні: онтологічні, гносеологічні, соціальні, аксіологічні. І це не предметне знання, а інтерпретоване, зв'язок філософії і науки, створення логічного мосту між ними, взаємопосилення один одного. Філософія науки - вертикальний синтез різних рівнів знання, філософія тут займає вищу сходинку (бо її знання більш загальне). Наука як явище культури вимагає такого синтезу, бо і філософія і наука самі по собі є однобічними, неповними знаннями.

Розвиток науки і творчо -конструктивна діяльність людини принципово змінили природу і саму людину, спільносвіт. За всю історію людства людина пройшла від найпростійших знарядь праці до нанотехнологій. Техніка зробила зв'язок людини з природою опосередкованим і виступила проміжним засобом. Вона базується на розсудку, як зауважив К. Ясперс, тобто на розрахунку з передбачанням можливостей.