Історія політичної думки

Визначний філософ, професор, ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, «філософ на троні».

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі -- козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

У другій половині XIX ст. в історії суспільно-політичної думки України визначне місце займає творчість Михайла Драгоманова (1841 -- 1895 рр.). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоврядування, необхідністю політичної боротьби й т. п.

Суть його програми політичної боротьби для українців полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації й федералізації в рамках Росії й Австро-Угорщини, а центром цієї національної боротьби повинна була стати Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути досягнуті на основі політичних свобод -- чим більше політичних свобод, тим більше національних прав.

2. СУЧАСНИЙ СТАН РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Наука про політику. Політична наука чи політологія? Політична наука в кризі? Чи впливає ця наука на суспільні процеси? Ці та інші питання доволі часто дискутуються в середовищі науковців. У пропонованій статті зроблено спробу визначити стан і перспективи розвитку цієї важливої галузі суспільствознавства.

Сучасний етап розвитку політичної науки в Україні можна охарактеризувати як період стабільності. Окреслено предметне поле політології, визначено проблематику і методи досліджень. Вийшли друком монографічні праці, присвячені актуальним проблемам політичної науки, підручники, навчальні посібники. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Поряд із такими „старими” журналами, як „Віче”, „Політика і час”, з'явилися нові часописи політологічного профілю - „Політична думка”, „Нова політика”, „Людина і політика”, „Розбудова держави”. А ось сьогодні читач тримає в руках перше число журналу „Політичний менеджмент”.

Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім.В.Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут проблем міжнародної безпеки, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Зріс чисельно, і це особливо приємно, корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 - на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Отже, політична наука в Україні поступово посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Про зростаючий інтерес до політології, як і про труднощі в її становленні, свідчить і те, що з ключових проблем цієї науки тривалий час точились - не вщухають і нині - гострі дискусії.

Насамперед, щодо визначення предмету політології. Після тривалих дискусій переважна більшість фахівців дійшла висновку, що політологія є загальною інтеграційною наукою про політику в усіх її проявах. У широкому розумінні політологія є наукою про політику та її взаємини з людиною і суспільством. У вузькому - це наука про політичну владу, її природу і сутність, зміст і механізми здійснення. Але, відрізняючись від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає універсальні та специфічні закони політичного життя, спосіб організації і здійснення влади в динаміці, в дії.

При цьому політологія як наука і як навчальна дисципліна має свої специфічні особливості. Головне її завдання - у безперервному процесі пізнання отримувати знання про політику на основі узагальнення достовірних фактів, досліджувати питання, відповідей на які ще немає, розмежовувати ілюзії та дійсність. Політологія як наука досліджує закономірності і сутність політичної сфери, політичної системи суспільства, політичної свідомості і культури, глобальних геополітичних проблем. Як навчальна дисципліна, вона, спираючись на отримані дані, висвітлює історію політичної думки, дає знання про політичні інститути, їх організацію та функціонування; права, свободи, обов'язки громадян; участь особи в політичному житті; суб'єкти і об'єкти політики; політичний маркетинг і політичний менеджмент, політичну культуру, сучасні політичні доктрини, світовий політичний процес. Завдання політології як навчальної дисципліни - дати всім, хто цікавиться цими проблемами, мінімум наукових знань про політику, а політиків - навчити досягати успіху у виборчих кампаніях.

У кожній країні політологія, мабуть, більше, ніж будь-яка інша суспільна наука, „прив'язана” до національної специфіки. А тому виникає спокуса (і це питання також широко дискутувалося) визначити її як окрему українську національну науку. Проте політологія і як наука, і як навчальна дисципліна має загальний характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку. Тому видається некоректним визначати її лише як українську науку. Якщо підемо цим шляхом, то свідомо відмежуємося від досягнень світової науки про політику. Водночас з ряду ключових проблем теорії політики українські політологічні школи можуть і повинні здійснювати наукові розробки, які б за своєю досконалістю, інноваційним потенціалом вигідно відрізнялися від інших політологічних досліджень. Такими проблемами теорії політики, які вивчаються, зокрема, в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, є:

- політична система та інститути громадянського суспільства сучасної України;

- Україна в контексті трансформації політичних систем в країнах СНД, Балтії, Центральної і Східної Європи;

- Україна в сучасному геополітичному просторі.

ТЕМА 4. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Історія політичної думки в Україні нерозривно пов'язана з політичною історією українського народу. Політичний процес спонукав формування і розвиток політичних ідей, які, в свою чергу, стимулювали державотворчі політичні дії в українському краї.

Українська політична думка в Х-ХVIII ст. На початкових етапах свої еволюції, особливо на першому з них - часів Київської Русі (Х-ХШ ст.) українська політична думка розвивалась під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, яких відображені політичні ідеї, були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» літописця Нестора та ін.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми:

- забезпечення незалежності та єдності Русі;

- утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу;

- закріплення норм права і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках;

- дотримання присяги та норм права князями;

- верховенство світської влади над церковною;

- засудження князівських міжусобиць.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київської Русі мало «Слово о полку Ігоревім» (ХП ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби перед небезпекою іноземного поневолення.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії (ХIV - перша половина ХVII ст.) Його початок збігся в часі з утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних держав - Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 р., за умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих умов значно загальмувався.

Руйнація української державності та територіальне розчленування України істотно вплинуло на стан і зміст політичної свідомості народу. Основними проблемами, які знайшли відображення в політичних ідеях України в ХVI-ХVIII ст. є питання влади, походження та суті держави, розбудови української державності, прав і свобод членів суспільства. Серед багатьох імен українських мислителів та політичних діячів, у творчості яких знайшли відображення політичні погляди цього періоду, можна назвати І.Вишенського, П.Могилу, професорів Києво-Могилянської академії І.Кононовича-Горбацького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепу, П.Орлика та ін.

Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П.Могила розвинув ідею верховенства церкви над державою. Майбутнє української держави він пов'язував з національно-визвольною боротьбою українського народу. На чолі цієї держави повинен був стояти сильний православний володар, вірний вірі в Бога, від якого одержав владу, і гуманний в стосунках з підданими.

Національно-визвольна революція середини ХVП ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина ХVII - ХVIII ст.) Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики.

Розв'язання порушених проблем було запропоновано на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у «Березневих статтях» 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у Гадяцькому трактаті» 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім військового союзу) з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського і України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.

Помітний внесок в історію політичної думки зробили випускники і викладачі Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1656-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736). Магістр філософії та вільних наук, просвітитель і поет С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем.

Ф.Прокопович навчався в Києві і Римі. В Київський академії викладав філософію, богослів'я, риторику та інші предмети, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра 1 прибув у Петербург, де став ідеологом політичних і церковних реформ у Росії. Він вперше в умовах російської держави розробив концепцію освіченого абсолютизму, базуючись на теорії природного права й суспільного договору. Ф.Прокопович висловив думку, що форма держави залежить від розмірів її території. Для великомасштабних держав придатною є лише монархічна форма правління.

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетманьскої доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ний передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

Українська політична думка ХIХ ст. Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку Х1Х ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів зробили представники різних сфер інтелектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, юристи О.Терлецький, А.Кистяківський, письменники Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.

Після вбивства у 1804 р. імператора Павла1 і на початку царювання Олександра 1, в Росії розпочався період певної лібералізації. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним центром українського культурно-наукового життя у першій половині ХIХ ст. Дворянство, в т.ч. і українське почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів - С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич та ін., - на чільне місце ставила питання відродження української державності. В катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації - М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. - згуртувались довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації.

Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов'янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.

У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.

В.Антонович (1834-1909), автор численних історичних і публіцистичних праць, виклав власне розуміння політичної науки. Він висловив такі ідеї: вроджена нездатність і нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - с трудовим селянством.

М.Драгоманов (1841-1895) продовжив традиції Кирило-Мефодієвського братства. Політичний світогляд М.Драгоманова побудований на таких засадах:

визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;

ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ;

ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами;

ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої;

ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних началах.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що спиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.

Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та ін.

М.Грушевський був федералістом в поглядах на майбутню українську державу. Він сподівався на чесну і справедливу державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переконала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР.

Українська політична думка першої половини ХХ ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський (1873-1924). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності проторованими шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло «Україна - для українців!», яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. В брошурі «Самостійна Україна» він чітко поставів питання про незалежну українську державу, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічної конструкції Д.Донцова (1883-1973). Він увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Особливого звучання ідеї Д.Донцова набувають у праці «Націоналізм», у який він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

- вольовий принцип;

- постійне прагнення до боротьби за незалежність;

- романтизм і фанатизм у національній боротьби;

- синтез національного та інтернаціонального;

- необхідність виховання нової політичної еліти;

- орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Націоналістична ідеологія в творчості Д.Донцова дала поштовх тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

Представником державницького націоналізму був український правник, політолог С.Дністрянський (1870-1936). Він відстоював ідею національно-демократичної держави. Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

- інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації на суверенністю держави;

- обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

- ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

- визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

У 20-ті роки ХХ ст. з'явилися наукові твори В.Липинського (1882-1931) - видатного історика і політолога. Він заснував консервативну школу в української політології. Доктрина українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

- політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

- особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

- суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

- реалізація доктрини консерватизму де проголошується поширення консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

- в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, що спирається на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського - «до української нації через українську державу». Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

ТЕМА 5. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

1. СИСТЕМА ТА СУЧАСНИЙ СТАН ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому -- до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап -- фундаментальна зміна уста­лених політичних і економічних структур. Другий -- розвиток і закріп­лення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап -- політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду -- проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необ­хідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її зако­нів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробіт­ництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Полеміка, що розгорнулася навколо національної ідеї, засвідчує не тільки її актуальність, а й складність. Національна ідея -- це не лише етнічна, а й державно-політична категорія. її основна функція -- консолідувати весь народ України на будівництво нового суспільного устрою незалежної держави. Для цього потрібна політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці як корінне населення (титульна нація) дали назву країні, українська мова є держав­ною. Політична нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етніч­них груп, позбутися відчуття меншовартості, уявлення про підневільний, стражденний народ, яке дедалі нас супроводжує.

Справа ця не проста. Щоб оволодіти такою ідеєю, необхідно створити наукові школи, з'єднати їх з комп'ютерними технологіями, які б систем-ніше поширювали її консолідуючий зміст, впливали на засоби масової інформації для ефективного формування у свідомості громадян почуття цілісності, соборності, єдності з суспільством, народом.

Зрозуміло, що на це підуть роки. Але вже сьогодні слід розв'язувати життєві, реальні проблеми і мати ідею, яка б сприяла поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б бути ідея викорінення бідності. У майбут­ньому, коли подолаємо бідність, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечує поступове зняття відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різноманітними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей демократичний інститут функціонує багато років. Соціальна злагода й економічна стабільність не можливі без ефективно налагодженої взаємодії тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур та їхніх спільних зусиль, спря­мованих на визначення і здійснення економічної політики, яка б забезпе­чила поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів громадян.

Яким же бачиться співвідношення моделі та дійсного стану політичної системи в сучасній Україні, виходячи з Конституції та стратегічних теоретико-програмних документів, з одного боку, обставин практичного становлення нових політичних структур -- з іншого?

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демо­кратичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон­цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до форму­вання політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефек­тивності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояс­нюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційо­вано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основопо­ложний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лін­кольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Винятково важливу роль у процесі вдосконалення нашої політичної системи відіграють партії. Політична партія --добровільне об'єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї та прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, причому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об'єднання.

Політичний спектр сучасних партій характеризується переважно такими напрямами:

Лівий. Це -- Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, розвиток міждержавних відносин, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД.

Центристський. Це -- Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія зелених України, партія Регіонів, партія Трудова Україна та ін. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Правий. Це -- Народний рух України, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Християнська демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД -- основні програмні вимоги цих партій.

Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що пар­тійна система в Україні (нині зареєстровано понад сто партій) буде посту­пово трансформуватися від атомізованої, з великою кількістю нечислен­них, маловпливових партій, яка зараз справляє враження квазіпартійної системи, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих.

Отже, лише за умови чіткої визначеності соціальної бази, наявності програм, здатних позитивно впливати на свідомість громадян, приваблю­вати їх своїми ідеями і, що головне, спроможних вивести суспільство з політичної та економічної кризи, партії здатні стати дійовими суб'єктами політичної системи в Україні.

2. МЕХАНІЗМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ У СУСПІЛЬСТВІ

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший -- ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, -- преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, -- каральні органи, зброя тощо.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. -- користь, вигода) ресурси -- це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади -- це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення -- винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя. Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо.

Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли ЇЇ вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі. Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.

Використання сили -- це примус, орієнтація на страх, як передбачені й допускаються законом. Насилля -- це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом. Нормативні ресурси влади -- це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини.

Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо. Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади. Специфічним -- демографічним -- ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів.

Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків. Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-економічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей. Керівництво на рівні суспільства -- це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку.

Легітимне ставлення до правових норм країни -- одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади -- форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні субґєкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних субґєктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

-- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

-- харизматичний (грец. charisma -- милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

-- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У звґязку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності -- зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують дві основні точки зору. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було, наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті воєнного перевороту державна влада наводила порядок у країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у суспільстві, ^економічний прогрес і піднесення добробуту населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства «реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і стати нелегітимною.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталістичні держави, оскільки вона виявилася спроможною забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.

Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади -- на виборах чи референдумах. Хоча зв'язок між участю у виборах і легітимністю державної влади не є прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень ЇЇ легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10--20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така участь може бути відверто чи приховано примусовою.

ТЕМА 6. ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

1. СХЕМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Форма державного устрою України включає конституційну форму правління в Україні, її адміністративно-територіальний устрій та політичний режим.

Форма правління характеризує порядок утворення та організацію вищих орга­нів державної влади, їх взаємовідносини, ця категорія вказує, хто і як здійснює владу в державі. Залежно від особливостей форми правління держави поділяють­ся на монархічні та республіканські.

Монархія -- це форма державного правління, за якої систему вищих органів влади очолює одна особа -- монарх (цар, король, шах, імператор, султан тощо). Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи і є спадко­вою. Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха монархії поділяються на необмежені та обмежені.

Республіка -- форма правління, за якої вищі органи державної влади обира­ються громадянами або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) установами. Республіки поділяються на парламентські, прези­дентські та змішані.

Відповідно до ст. 5 Конституції, Україна є республікою. Україна є змішаною напівпрезидентською республікою.

Адміністративно-територіальний устрій відображає територіальну структуру держави, співвідношення між державою в цілому та її складовими територіальни­ми одиницями. За формою державного територіального устрою держави поділя­ються на прості (унітарні) та складні (федеративні). Унітарною вважається держа­ва, в складі якої немає інших держав або державних утворень, і територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. До складу унітарної дер­жави можуть входити автономні утворення (у складі України таким утворенням є .Автономна Республіка Крим), але при цьому не порушуються основні принципи, які лежать в основі унітарної держави:

- єдність території, її неподільність і недоторканність;

- єдина система права і державних органів;

- поєднання державних і регіональних інтересів.

Відповідно до ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання цент­ралізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціаль­но-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Стаття 133 Конституції закріплює систему адміністративно-тери­торіального устрою України, яку складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Авто­номна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кірово­градська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Міста Київ та Сева­стополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Авто­номна Республіка Крим, згідно зі ст. 134 Конституції України, є невід'ємною частиною України.

Політичний режим є системою засобів та способів здійснення державної вла­ди, характеризується рівнем гарантованості прав і свобод людини і громадянина. Політичний режим традиційно поділяють на демократичні та недемократичні.

Стаття 1 Конституції характеризує Україну як демократичну державу. Консти­туція закріплює принципи народного волевиявлення, поділу влади, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, відповідальності держави перед людиною за свою діяльність тощо.

Стаття 5 Конституції України визнає народ носієм суверенітету та єдиним джерелом влади. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Народовладдя в Україні здійснюється безпосередньо, через державні органи і органи місцевого самоврядування. Проявом безпосереднього народовладдя є ви­бори, всеукраїнський і місцевий референдуми, народні ініціативи, громадські об­говорення тощо. У разі здійснення народом влади через державу формуються ор­гани народного представництва.

У державному апараті слід розрізняти органи первинного і вторинного пред­ставництва народу. Державні органи первинного представництва утворюються шляхом їх виборів, за допомогою яких влада делегується державі безпосередньо народом. В Україні ними є Верховна Рада України та Президент України. Дер­жавні органи, які формуються Верховною Радою України та Президентом Ук­раїни, є органами вторинного, опосередкованого представництва. Позитивною якістю безпосереднього народовладдя є широта залучення народу до вирішення державних справ. Перевагами функціонування представницьких органів є те, що вони є постійно діючими, діють на професійній основі.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2002 р., «місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади».

В Україні до проведення конституційної реформи вибори депутатів здійснюва­лися за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою: 225 депутатів обирали­ся за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (далі -- багатомандатний округ) за виборчими списками кандидатів у депу­тати (далі -- виборчі списки) від політичних партій, виборчих блоків політичних партій; 225 депутатів обиралися за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., прийняття якого оформило проведення конституційної рефор­ми в Україні, вибори народних депутатів Верховної Ради України у 2006 р. прохо­дили за пропорційною виборчою системою. Верховна Рада України, обрана у 2002 р., продовжувала здійснювати конституційні повноваження до дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 р. Конституційний склад Верховної Ради України у кількості 450 народних депутатів України обирав­ся у 2006 році на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах пропорційної системи з обранням народних де­путатів України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за ви­борчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій відповідно до закону.

Чергові вибори депутатів Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня п'ятого року повноважень Верховної Ради України.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має су­димість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не зня­та у встановленому законом порядку.

...