Політичні аспекти визначення поняття Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЄВРОПИ

Вступ

Актуальність теми дослідження.

В сучасному світі людина не встигає своєчасно аналізувати особливості політичних, економічних, соціокультурних, технічних, екологічних змін та їх вплив на життя окремого індивіда та суспільство вцілому. Допомогою у творенні раціональної картини світу для людини стають теоретичні наукові дослідження актуальних явищ та процесів. Постає необхідність використання загальнонаукових принципів та способів формування теоретичних знань для осмислення сучасного світового порядку.

Особливо гостро ця проблема проявляється в політології - відносно молодій галузі наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільства. Але, незважаючи на існування досліджень в даній науці, управлінці, політики, політичні аналітики, політтехнологи, політичні експерти та інші, хто задіяний у плануванні, здійсненні та аналізі поточної політики, не використовують належним чином результати фундаментальних досліджень. Вирішення багатьох проблем сучасної світової та української політики буде можливим з урахуванням в політичній практиці політичної теорії, яка має стати раціональним підґрунтям політичного життя.

Останні десятирічча найбільш гострі дискусії розгортаються довколо можливостей окреслення європейського простору, визначення того, чим є Європа за своєю суттю. В сучасному політичному дискурсі актуальними постають питання про основи та межі подільшого розширення Європейського Союзу. Обговорення вступу нових членів до ЄС закономірно викликає необхідність наукового роз'яснення того, що таке Європа, яким чином її можна визначити на сьогодні та які основні підходи до її розуміння найбільш відповідають дійсності. Щоправда, в основу поняття Європи часто покладаються зовсім різні характеристики: географічні, релігійні, культурні, економічні, політичні. Якщо географічна дискусія з приводу визначення поняття Європи буде найпростішою та найменш проблематичною, то політичне визначення Європи викликає велику кількість суперечливих думок серед представників соціально-політичних та філософських наук. Тож, при визначенні поняття Європи виникає необхідність аналізу різних підходів, врахування суперечливих аспектів ідейно-теоретичного та практичного значення концепту Європи, а також тих наслідків, які з цього випливають.

Об'єкт дослідження: Європа як ідейно-теоретичний та політичний проект в сучасному світі.

Предмет кваліфікаційної роботи: політичні аспекти визначення поняття Європи.

Мета даного дослідження: дослідити місце і роль політичних чинників у формуванні поняття та образу Європи в світі.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

розглянути теоретико-методологічні засади визначення європейського простору;

систематизувати знання про основні політичні проекти об'єднання Європи;

визначити змістовне наповнення концепту Європи в світовому політичному вмірі.

Методи та джерельна база дослідження.

У дослідженні використано для розгляду розвитку політичної теорії, системного та синергетичного підходів, а також для вирішення поставлених завдань були застосовані такі загальнонаукові методи, як: історичний, системний, структурно-функціональний та компаративний.

За допомогою історичного методу стає можливим простежити формування й основні етапи розвитку того чи іншого явища, процесу, теорії. Використання системного методу разом із структурно-функціональним сприяє послідовному проведенню дослідження, відбору даних за чітко визначеними критеріями, встановленню зв'язків між спорідненими теоріями, структуруванню та систематизації отриманих результатів. Компаративний метод, в свою чергу, дозволяє провести порівняльний аналіз різних теоретичних підходів для встановлення співвідношення між ними.

Такі логічні методи як аналіз, синтез та аналогія сприяли формуванню теоретико-методологічних засад дослідження, вивченню наукових здобутків в різних ґалузях суспільно-політичного знання та відбору даних, необхідних для втокремлення політичних аспектів визначення поняття Європи.

Джерельною базою кваліфікаційної роботи є наукові праці вітчизняних та зарубіжних дослідників.

Структуру кваліфікаційної роботи складають: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел, який охоплює 90 найменувань.

Теоретико-методологічні засади визначення європейського простору

Політична дійсність набуває нових форм та виявів під впливом кліматичних, технічних, економічних, соціокультурних перетворень. Відповідно змінюється і зміст як усталених виразів, так і наукових понять. Це стосується як визначення європейського простору в цілому, так і поняття Європа зокрема. Дослідження будь-якого предмету, процесу або явища потребує використання певного теоретико-методологічного та понятійного апарату. До питань про визначення понять зазвичай існує досить поверхове ставлення, так само, як і до теоретичних досліджень.

Європа на сьогодні представляє собою одну з найбільш мінливих та суперечлвих учасниць світових політичних процесів, де відбуваються унікальні для світової історії політичні інституційні зміни. Для розуміння тих політичних перетворень й інституційних змін, які відбуваються на сьогодні в Європі, не достатньо збору фактів та емпіричних даних. Варто звернутися до теоретико-методологічного апарату політичної науки. Саме вона може висунути парадигму для дослідження політичних проявів такого складного, багатовимірного конструкту та феномену соціально-політичного життя як Європа. Артикуляція та пояснення термінологічної сутності загальновживаних слів представляється нелегким завданням та його виконаня стає можливим за допомогою звернення до політичної теорії.

В широкому розумінні теорія (грец. teoria - розгляд, міркування) - це «особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність» [філ Максименко, с. 633]. В теорії зазвичай об'єднане певне різноманіття явищ, які зведені до невеликої кількості принципів. Це гіпотеза, підтверджена на практиці, а також систематизоване знання про певну сферу, проблему людської життєдіяльності, яке базується на комплексі різноманітних уявлень про світ. У більш вузькому значенні зазвичай мається на увазі наукова теорія, тобто «найбільш розвинена форма наукового знання, яка дає цілісне відображення закономірних і суттєвих зв'язків визначеної сфери дійсності» [Кохановский, с. 141]. Карл Поппер визначає теорію як «сіті, призначені вловлювати те, що ми називаємо “світом”, для усвідомлення, пояснення й оволодіння ним» [Поппер, с. 82].

Базисом політології як науки є саме політична теорія в широкому сенсі - «важливий підрозділ політичної науки, який націлений на оцінку, пояснення і прогнозування політичних феноменів; система основних ідей у сфері політичних знань» [Горбатенко, с.653]. Теоретичні знання визначають зміст політики, є підґрунтям проведення практичних досліджень.

Карл Поппер стверджував, що без теоретичного базису немає сенсу говорити про будь-яке наукове дослідження, адже для зібрання емпіричних даних необхідно використовувати загальну термінологію, яка може міститися лише в теорії, а спроби обійтися без неї можуть призвести до самообману й використанню необґрунтованої, ненаукової точки зору. Девід Істон вказує на важливість існування теорії в будь-якій науці, адже вона є «індексом розвитку… в напрямку досягнення істинного знання» [Easton, с. 52]. Завдання політичної теорії, на думку Роберта Хайнемана, - дати чітке уявлення про політичну систему, політичні процеси, головних акторів політики. Саме на її основі розробляються норми і критерії, які дають можливість оцінити легітимність того чи іншого політичного інституту чи акту.

В сучасній політології спостерігаються значні відмінності у формуванні політичної теорії в різних країнах та на різних континентах, які зумовлені відмінностями в інтелектуальній традиції певної країни чи регіону. Так, американські дослідники роблять акцент на вивченні соціальної психології, політичної поведінки та економічної політики. Натомість, в багатьох європейських країнах робота зорієнтована на вивчення історичних, соціологічних та філософських аспектів політики. Особливості національних політологічних шкіл відбиваються й на поясненні феномену європейського простору.

Також важливою особливістю політичної теорії є те, що наукові засади формуються здебільшого науковим співтовариством, яке представлено в університетах і лише іноді в науково-дослідних інститутах. Девід Річчі наголошує на тому, що політологія представлена конкуренцією наукових співтовариств. Політична наука в ситуації, коли професіоналізм окремих вчених і всього академічного співтовариства загалом не можуть дати суспільству і країні необхідної інформації про політику. Як вказує Девід Істон, вивчення політики часто зводиться до певних історичних узагальнень. Через те, що політична теорія одночасно вивчає минуле і повернена до майбутнього, більшість дослідників орієнтовані саме на історичний вимір політичної науки, ігноруючи тим самим її значення для майбутнього. Внаслідок цього дослідники говорять про занепад політичної теорії (Девід Істон) та кризу політичної науки (Девід Річчі).

Отже, необхідно звернути увагу на особливості політичної теорії, які впливають на дослідження феномену європейського простору. Постає питання про те, як в політології дослідник повинен аналізувати європейські явища та прочеси, якими принципами керуватися, на які чинники звертати увагу, щоб уникнути ненаукових, суперечливих теоретичних висновків, які на сьогодні перешкоджають розвитку політичної науки в цілому та визначенню поняття Європи зокрема.

На початковому етапі дослідження певної проблеми, на думку Карла Поппера, науковець має чітко визначити проблему дослідження, висунути гіпотези, які допоможуть сформувати теорію, адекватну поставленим завданням.

Щодо формулювання гіпотез, то це можна робити ad hoc (до даного випадку), як це пропонує І. Лакатос, або ж на основі загального теоретизування, що є більш прийнятним для К. Поппера. Створення так званої «позитивної евристики» в кожній науково-дослідній програмі «визначає проблеми дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії» [Лакатос, с.217]. Також для постановки політологічної проблеми важливі знання про історичну епоху, якої вона стосується, а також комплексне розуміння самих об'єктів, щодо яких проводиться дослідження.

У цьому контексті можна наголосити на особливому значенні для теоретичних досліджень Європи концепції зростання наукового знання Карла Поппера, згідно з якою за допомогою чіткого формулювання нових проблемних ситуацій, висунення сміливих гіпотез та їх заперечення, багатосторонньої критики в процесі дискусії відбувається розвиток будь-якої науки. Можна зауважити, що «не існує ані логічного методу отримання нових ідей, ані логічної реконструкції цього процесу» [Поппер, с. 52]. Висунувши певні гіпотези, дослідник може встановити верифікованість, тобто прийнятність висновків тієї чи іншої теорії, її істинність. Цей процес охоплює порівняння отриманих наслідків теорії, дослідження логічної форми теорії, порівняння її з іншими теоріями і, нарешті, емпірична перевірка даних. Таким чином, із загальної політичної теорії дедуктивно виводяться одиничні твердження щодо явищ та процесів політичної дійсності. Наслідуючи інструменталістів, можна стверджувати, що не існує ані хибних, ані істинних теорій. Будь-яка наукова теорія слугує лише інструментом опису та передбачення майбутніх подій та процесів. Тож, в даній роботі політична теорія слугуватме з одного боку способом, з іншого - результатом вивчення політичного феномену Європи.

Також важливим елементом для визначення поняття Європи та концептуального його оформлення є знання про метод (грец. methodos - шлях дослідження, теорія, вчення), який виступає як «спосіб побудови і обґрунтування системи знання; сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності» [Фил сло Моск, с. 356]. В побутовому сенсі метод можна визначити як «спосіб діяльності, за яким проводиться мисленнєвий процес або розгортаються дії» [Handbuch Grundbegriffe, с.913]. Його необхідно відрізняти від методики, яка є сукупністю методів, необхідних для виконання певного завдання, або ж вченням про методи викладання тієї чи іншої науки. При використанні певного методу необхідно визначитися не тільки із самим методом, а й з суб'єктом пізнання, галуззю знань та метою дослідження.

У випадку визначення поняття Європи в політичній теорії необхідно визначитися зі цілою сукупністю специфічних принципів та способів вивчення дійсності, тобто обрати методологію, на основі якої будуть отриманні, обґрунтовані та перевірені ті чи інші результати. Її можна розглядати як сукупність методів, як систему принципів та орієнтацій, які скеровують загальну стратегію дослідження, а також як вчення про «застосування логічних законів у різних галузях знань» [Handbuch, с. 914]. Для політичної науки методологія визначає систему «принципів і засобів побудови політичних теорій, різних рівнів систематизації політичного знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного (політологічного) аналізу» [Пол словн Шемшуч, с. 198]. Методологічні дослідження визначені певним кутом зору, під яким можна аналізувати політичні процеси та явища європейського простору.

Після знайомства з працями Майкла Полані та Пола Фейєрабенда в дослідників політики може виникнути враження, що в політичній науці не потрібно дотримуватися певного методологічного підходу, а політична теорія може формуватися на основі збирання різноманітних фактів. Науковець у дослідженнях може спиратися на принцип «допустимо все» (anything goes), за якого будь-які методи ведуть до наукового прогресу. Наприклад, у дослідженнях Європи ніби-то за допомогою власного інтуїтивного відчуття науки можна поставити та вирішити певну наукову проблему.

Потрібно мати на увазі, що Пол Фейєрабенд в роботі «Проти методологічного примусу» (1975) акцентував увагу лише на застосуванні плюралістичної методології, а не на повній відмові від останньої. Принцип необмеженої проліферації чи примноження конкуруючих і альтернативних теорій полягає в тому, що дослідник, який прагне глибоко вивчити певну проблему, має «застосовувати плюралістичну методологію» [Фейерабенд, с.161]. Майкл Полані, натомість, наголошував на необхідності поєднання особистісного знання (мистецтво експериментування, переконання та схильності вчених) та інтерперсонального знання (представленого в поняттях і теоріях) в пізнавальній діяльності вченого. Тобто визначення Європи в межах політичної теорії можливе лише після оволодіння методологічною базою науки, яке доповнюється відчуттям науковцем проблеми дослідження.

Стосовно політичної теорії це означає, що для більш детального вивчення феномену Європи та концептуалізації даних необхідно використовувати різні науково-дослідні програми, комбінувати вже існуючі теорії та методи. Визначення пріоритетних методологічних підходів, в свою чергу, залежить від внутрішніх переживань дослідника, його віри в науку, його наукової інтуїції (М. Полані). Науковець на основі здорового глузду може вибирати необхідні сумісні методи, теорії для аналізу складних політичних явищ та процесів.

Використання тієї чи іншої методології допомагає подолати «проблему демаркації», окреслену Карлом Поппером, яка полягає у складності відбору фактів, необхідних для побудови політичної теорії, тобто відділення науково значущого знання від неважливого, другорядного. Дана проблема може бути подолана шляхом «висунення домовленості, або конвенції» серед вчених у визначенні європейського простору.

В цьому контексті доречно згадати про роль наукового співтовариства у розвитку «нормальної науки» та зміні парадигм в концепції Томаса Куна. Він вказує на те, що «спільність настанов та видима узгодженість … представляють собою передумови для нормальної науки» [Кун, с.28]. Сукупність авторитетних вчених в певній галузі знань визначає ті принципи, способи та методи постановки і вирішення наукових проблем. Наука, таким чином, набуває конвенціонального характеру, а виробництво знань стає колективним.

Але конвенціоналізм в науці часто призводить до вкрай небезпечних наслідків, коли хибні припущення групи вчених стають істинними для всього наукового співтовариства. Дослідники рідко можуть пояснити, чому саме одні факти підлягають класифікації, а інші - ні. Наукова дисципліна в такому разі перестає відображати загальносуспільні процеси, не намагається знайти вирішення актуальних, значущих проблем, а займається лише внутрішньо науковими питаннями.

Незважаючи на негативні сторони існування домовленостей між вченими, вони є вкрай необхідними для існування «нормальної науки» (Т. Кун). Їх головною функцією є дотримання наукових та культурних традицій, забезпечення консенсусу між науковцями та подолання кризових станів в науці. Згода між вченими є головною передумовою існування «жорсткого ядра» науки (І. Лакатос), яке встановлює можливість її інституціоналізації та функціонування.

В даному контексті необхідно наголосити на тих особливостях конвенціалізму, притаманним дослідженням європейського простору. Його визначення, назва та основні характеристики складаються відповідно до тієї чи іншої політичної ситуації в певний історичний період та варіюються залежно від суб'єкта, який відповідає за позначення європейського простору. Це означає, що європейський простір розкривається не стільки в конкретних фізичних явищах, або в лавах наукових товариств, скільки в конкретних соціально-політичних умовах. Далі буде показано, що в більшості випадків європейський простір окреслювався теоретиками відповідно до прагнень та цілей тих чи інших політичних діячів, що зумовлювало його ситуативний та контекстуальний характер. Те, що за певним визначенням європейського простору можна завжди віднайти інтереси певних політичних та суспільних груп, віддзеркалення громадської думки, створює особливі складності для теоретичних досліджень та представляє неабиякий інтерес.

Звідси випливає, що під час теоретичних досліджень європейського простору необхідно узгодити використання термінології. Саме поняття Європи є досить неоднозначним як в науці, так і в політичній практиці. Тому досить часто дослідники вводять нові терміни і поняття, або наповнюють вже існуючі новим значенням. Використання різноманітних та неузгоджених між собою термінів може призвести до парадоксу, який називається «дилемою теоретика». Він полягає в наступному: якщо терміни, якими позначається та чи інша теорія, адекватно відображають дійсність, то виникає можливість замінити їх на поняття, які загальновживані в повсякденному житті. Навпаки, якщо терміни не відповідають емпіричній дійсності через свою надмірну складність чи надуманість, то виявляється недоцільним подальше їх використання. Зважаючи не те, що в кожній теорії терміни або виконують, або не виконують своєї функції, виявляється можливим визнати їх в обох випадках зайвими. Але за відмови від термінології та за відсутності чіткого тлумачення використаних понять в будь-якій науці, особливо в політології, може виникнути плутанина понять, які пояснюють певні фрагменти дійсності. Що на сьогодні і відбувається з використанням поняття «Європа». Вкладаючи в ного різні основи - політичні, економічні, культурні, релігійні та інші - серед деяких науковців, а особливо публіцистів та політиків, відбуваються беззмістовні суперечки та випливають нераціональні висновки. Як вказував Едґар Морін, «слово “Европа” криє в собі як ілюзорну географічну конкретність так і мінливу історичну реальність, спричинену поділами та конфліктами» [Морін]. Отже, використання чітко визначених термінів більш ефективне для проведення досліджень політики як в межах однієї наукової школи, країни, так і на міжнародному рівні співпраці політологів.

Також, визначаючи систему методів для визначення понятя Європи, потрібно враховувати, що політична теорія може легко перейти в «просте накопичення купи висловлювань спостереження» [Попер, с.43], або ж до «грубого емпіризму, в якому факти нагромаджуються на факти і втрачається розуміння сенсу» [Истон Упадок, с. 214]. Карл Поппер наголошує, що численні спроби філософів створити єдину мову науки, не дали ніяких результатів, адже через захоплення питаннями мови ігнорувалися важливі суспільні й методологічні проблеми. Необхідно наголосити на небезпеці, яку представляє собою навіть найзагальніша методологія для науковця. Вона полягає в тому, що політолог обмежується використанням певних методів, які можуть бути занадто застарілими для вивчення тієї чи іншої суспільної проблеми. Тим самим дійсність певним чином примітивізується, а наука «спрощує світ рівно настільки, наскільки не може зрозуміти його за допомогою своїх методів» [Крауз-Мозер, с. 230]. На даному етапі розвитку політичної науки світ політики набагато різноманітніший, аніж існуючі методи, методологія, парадигми за допомогою яких ми можемо його пізнати. Тож необхідо врахувати можливість упущення науковцем тих чи інших фоктів, що буде зумовлене тією метдологією, яку він використовує. Але за допомогою «концептуалізації основних сфер емпіричних досліджень в політичній науці» [Истон Упадок, с. 217], використанні розроблених методологічних підходів в дослідженнях політичних процесів та явищ можна вивести політичну науку на новий рівень розвитку, сприяти адекватному дослідженню європейських явищ та процесів.

Політична теорія в широкому розумінні є складним багатовимірним явищем в політології, від формування та розвитку якого в деякій мірі залежить функціонування політичних інститутів, встановлення політичних відносин, існування відповідного рівня політичної культури. Проте, перш за все, теоретична база визначає рівень досліджень політики, можливість пошуку альтернативних рішень політичних проблем, раціональність та доцільність політичних рішень. Саме тому в даному дослідженні проводитиметься вивчення Європи як певного теоретичного конструкту в межах політичної теорії. Тож, після розгляду загальних основ політичної теорії, можна перейти власне до розгляду можливих варіантів потрактування європейського простору.

Не варто змішувати поняття європейського простору та євразійського, або, як іноді вживається, європейського континенту. Континент - це стале наукове поняття, яке визначається і закріплюється в географії. У вітчизняній науці виокремлюють таких шість континентів як Євразія, Африка, Північна та Південня Америка, Австралія, Антарктида. Часто, особливо в соціально-політичних наукових та публіцистичних роботах можна зустріти таке поняття як «європейський континент» або «континент Європа». Під кутом зору української та російської науки таке словосполученняє лише поєднанням слів та не має ніякого змісту. Його вживання в україно- та російськомовній літературі зумовлено тим, що в англійській мові немає аналогу поділу на частини світу і континенти, а є лише сім континентів, які за своїм змістовним значенням аналогічні частинам світу у вітчизняному науковому трактуванні. Навіть для позначення Європи як частини світу британці використовують такий вислів як «the Continent», тобто континентальна Європа, яка не включає Британські острови.

Простір - це філософська категорія, яка може бути визначена як «всезагальна форма буття метерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх метеріальних системах» [Філ словн 1983,с. 541]. Коли мова йде про європейський простір, то маюься на увазі території, які не мають визначених чітких кордонів, але розглядаються в прив'язці до того чи іншого історико-політичного контексту. До того ж, «географічно і історично поняття ``європейський простір'' не тривке, воно постійно змінюється» [конф Сів,с. 7]. Також вживання даного поняття дозволяє врахувати те, що саме поняття «Європа» почало використовуватися по відношенню до країн, розташованих на Заході континенту Євразія відносно нещодавно - з доби Просвітництва. До цього, ці землі мали назви тих племен, які населяли дані території, держав або імперій (Римська імперія), що були тут утворені. Раніше європейський простір маркували за допомогою визначень цивілізованих та нецивілізованих, або варварських народів. До ХVІІ ст. було поширене позначення європейського простору як «християнського світу», але зогляду на ті протиріччя, які могло викликати вживання й надалі цього поняття, потрібно було винайти більш нейтральне визначення, яке було б прийнятне для всіх.

Поступово теоретики та мислителі, а згодом і політичні діячі відійшли від акценту на християнській спільності народів і почали наголошувати на «європейськості», в яку кожен вкладав свої характеристики. Європа стає тим поняттям, яке, з одного боку, об'єднує народи і конструює основи їхньої спільності, а з іншого - виступає найбільш дискусійним, адже може бути наповнено відповідно до тієї чи іншої політичної ситуації. Як зауважив Адольф Мушг, «Європа - це факт, який стає таким через те, що його усвідомлюють» [Мушг].

Можна виокремити наступні теоретичні підходи до визначення поняття Європи, які надалі будуть роз'яснені:

географічниий;

релігійний;

культурний;

на основі ідентичності;

політичний.

В більшості енциклопедичних та спеціальних словників запропоноване географічне потрактування Європи. До уваги не береться давньогрецький міф, за яким Європа - донька фінікійського царя, яку викрав Зевс. Та якщо аналізувати навіть лише географічні визначення, можна чітко простежити, що жоден інший континент не має настільки нечітких та рухливих меж як Європа. Особливо це стосується її східного боку.

До ХVІІI століття було поширене позначення східного кордону Європи за річкою Танаіс (сьогодні Дон), яке запропонував ще Геродот. Та ані античні, ані середньовічні автори не приділяли значної уваги цьому факту, адже частина Європейської рівніни не була ще заселена. Тож в описах Європи обмежувалися найблищими країнами. Тільки у 1730 р. (за даними Н. Дейвіса) шведський офіцер на російській службі Штраленберґ запропонував відсунути кордони Європи до Уральських гір. Тим самим, Петро І домігся включення Російської імперії до європейського континенту, адже межа Європи була перенесена до підніжжя Уралу, річки Урал, Каспійського та Чорного моря, протоки Босфор, Мармурового моря, протоки Дарданели (за енциклопедією Брокґауза). Щоправда, в тій самій енциклопедії зазначається, що така межа, як Урал «не представляє собою дійсного бар'єру» [12,с. 628], а є суто умовною. Лише у 1833 р. після виходу «Підручника з георгафії» Фольґера сприйняття Європи від Атлантики до Уральських гір здобуло загальне визнання. Отже, не так однозначно трактування георгафічного визначення поняття Європи, але в порівнянні з іншими воно викликає найменшу кількість дискусій.

Від географічного розуміння Європи перейдемо до більш абстрактних та соціально-обумовлених її визначень. Марк Крепон пропонує два способи визначення Європи в соціо-культурному контексті.

За першого способу Європа пов'язується «з обраним та обмеженим спадком» [Крепон, с. 4]. До нього можна віднести Античність, Римську імперію, християнство та будь-що інше, що дозволить віднайти спільне і маркувати його відповідно до соціально-політичних потреб спільноти. В той час, коли «той чи інший з цих складників стає предметом політичної інструменталізації, вони надихають на те, що можна назвати “політиками ідентичності” чи “політикам належності”» [Крепон, с. 5]. Такий спосіб потребує пошуку «сутності» Європи, яка має бути єдиною, неповторною та виключати інші можливі сутності, що призведе до пошуків аутентичності, ґенеалогії, в якій нівелюється вплив інших на становлення Європи.

Друга орієнтація передбачає пов'язування Європи з винятковим її призначенням, яке вибудовується навколо спільних цінностей та способів пізнання та осмислення дійсності. За такого варіанту національні відмінності нівелюються з метою побудови спльного проекту Європи.

Ще однією особливістю визначення поняття Європи є її персоніфікація. Часто не лише в політичних промовах, заявах, а й в наукових працях дослідників вжваються особовий займенник «вона» в різних відмінках, а також присвійний займенник «її», до яких вживаються якісті прикметники. Ти самим складається враження про наявність персональних рис у Європи, таких як, наприклад, чесність, справедливість, порядність, культурність та інші.

В науковій літературі визначають Європу залежно від поширення того чи іншого типу релігії. Зокрема Річард Льовенталь (Lцwenthal) наголошував, що Європа - «це та частина континенту, де християнство не підпадало під вплив Візантії» [5,с.17]. Католицизм заклав такі основні характеристики Європи, як дуалізм світської та церковної влади, перевага раціональності перед вірою, добровільна спільність, панування правового порядку, увага на індивідуальній відповідальності. Дану думку підтримує і Хантінгтон, який проводить історичний та культурний злам цивілізацій Сходу і Заходу по лінії, що відділяє «західні християнські народи від мусульманських і православних народів» [10, с.243]. Це межа Європи, яка знаходиться біля кордону Росії зі Скандинавськими та Прибалтійськими країнами, в районі України, західної Білорусі, Румунії. Мілан Кундера наголошує на поділі континенту на дві частини: «одна була пов'язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква» [Кундера,с. 628]. Але, якщо брати до уваги лише релігійний чинник, то навряд чи православну Грецію можна було б віднести до Європи.

Визначення поняття Європи часто виводять зі спільної історії та культурних надбань. Можна стверджувати, що «за браком спільних політичних структур європейську цивілізацію можна було визначити лише за культурними критеріями» [Дейвіс, с. 25]. Античність, Середньовіччя, Відродження, Новий та Новітній часи - культурно-історичні епохи, які було пройдено усіма європейськими народами. Так, Мілан Кундера в роботі «Трагедія центральної Європи» зазначає, що саме культура, а точніше культурна пам'ять, є найбільш важливим аргументом єдності Європи, з якої з'являється та актуалізується європейська ідея та виникають можливості для вирішення загальноєвропейських проблем. Щоправда, в основу європейської культури він покладає культуру «серединної», тобто Центральної Європи, зокрема Німеччини та Чехії. Як наголошує Едґар Морін, суттєва риса Европи - це різноманіття культур, об'єднане спільними науковими підходами, способами пізнання дійсності та тенденціями в літературі. Європі притаманна «єдність відмінного та протилежного … - принцип діалогу, проблематизації та пошук основ» [Морін]. Культура Європи включає спільні науково-методологічні підходи до опису та аналізу як фізичних, так і соціальних явищ. За даного підходу Європа розглядається як «цивілізаційний простір, основною умовою існування якого є збереження культурного різноманіття» [Пахльов, с. 599].

Щоправда, таке узагальнення призводить до нехтування тим фактом, що одні культури піднімалися у вигляді наукових чи мистецьких шкіл, інші - занепадали. В окремих міснах та районах існували специфічні культурні традиції, аналогів яким не було в Європі. Жан Марі Доменак наголошує, що немає і не існувало “єдиної європейської культури”, потрібно говорити “не про європейські культури, а лишень про культури Європи, кожна з печаткою власної окремішності”. До того ж “історія - це спосіб, яким культура трактує минулі події, щоб на тому ґрунті проаналізувати свою сучасність і планувати майбутнє” [4]. Теоретичною прблемою в даному контексті є те, що досить важко розмежувати культуру і релігію, адже вони постійно знаходяться у тісному взаємозв'язку та взаємодії, що призводить до підміни цих понять.

Також можна говорити про принцип самоідентифікації тих чи інших народів, який визначає належність чи неналежність до європейського простору. Німецькі дослідники наголошують, що «Європа знаходиться там, де європейці відчувають себе європейцями» [5, с.14]. Щоправда, невідомо в чому може проявлятися “відчуття” себе європейцем, і за якою шкалою виміряти, чи воно є дійсним, чи це омана або самообман. Визначення Європи через ідентичність дає можливість розуміти її в двох основиних ракурсах: інклюзивному та ексклюзивному.

В основу інклюзивного поняття Європи покладаються загальнолюдські цінності, притаманні спільноті та які формують її ідентичність, зокрема повага до прав людини і громадянина. Саме інклюзивне поняття Європи та Европейського Союзу «відображає тривалий, ймовірно домінуючий, дискурс, який активно підтримується всередині Союзу» [Charl, c. 37]. Інклюзивна європейська ідентичність передбачає комунікацію та взаємовплив з іншими політико-теріторіальними і культурними одиницями. Так можуть бути встановлені умови для прийняття/неприйняття інших спільнот в коло європейців. Ті, хто відкрито демонструють прихильність проголошених спільних європейських цінностей, визначають свою прихильність до основ європейського суспільного співжття, відносяться до Європи.

Натомість ексклюзивна ідентичність відображає взаємодію Європи із зовнішнім середовищем. Це розуміння Європи як «фортеці», яка утворюється на основі спільного ринку та жорсткого контролю за зовнішньою міграцією. «Фортеця Європа» - це спосіб ідентифікції спільноти в негативному значенні, тобто за допомогою протиставлення себе іншим спільнотам. Одиним зі способів такого визначення Європи - це розмежування «своїх» і «чужих», визначення «європейських», «майже європейських» та «неєвропейських» народів. Так, «інший» розглядається не як ще один, а чужий, який уособлює власні негативні риси та ті характеристики, які становлять суттєву загрозу для «своїх». До такого розмежування вдається Едвард Саїд, коли зауважує, що протягом віків в в європейській культурі відбувалося «іншування» Сходу, наділення його такими стереотипними рисами, які сприяли утворенню розламу між західним і східним світами. Захід розглянув свою відмінність від Сходу як його слабкість і, як зазначає Едвард Саїд, накинув йому штучну політичну доктрину - оріенталізм [Саїд]. Тож, «ексклюзивна ідентичність базується на пізнанні власного шляху за допомогою неприйняття, заперечення „іншостей“ як „чужостей“» [Petruseva, с. 620]. Така ідентичність предбачає шляхом виключення за межі Європи інших, ідентифікувати «своїх».

За основу визначення європейського простору можна взяти політичні процеси та особливості побудови політичної системи. Політика відігравала провідну роль як в процесі становлення, так і під час визначення поняття Європи. В межах даного підходу простежуються кілька точок зору.

По-перше, Європа як політична величина зводиться до подій політичної історії. Так, європейський простір тотожний колишній імперії Каролінгів, спадкоємцем якої вважається Священна Римська імперія. Традиції та здобутки цього державного утворення перейшли в спадок народам, яки населяють цю територію і саме вони можуть вважатся істиними спадкоємцями і представниками Європи. Фактично, це не всі сучасні західно- та центральноєвропейські країни. З перебігом історичних подій територія обох імперій суттєво змінювалась і держави, які існували в той час, на сьогодні значно трансформувалися. Такий підхід пропонує буквальне сприйняття європейської політичної історії.

По-друге, до європейських країн зараховують ті, які мають сталу демократичну форму правління, дієву конституцію та правову систему, верховенство права і розвинене громадянське суспільство. Сюди також відносять «капіталізм як центральну силу економічного розвитку» [5, с.11]. За данною логікою, якщо країна досягла певного рівня розвитку економіки, який характеризується впровадженням ринкових механізмів і демократичних норм, то її можна віднести до європейського поля. Європа виступала «недосяжним ідеалом, метою, до якої мали прагнути всі європейці» [Дейвіс, с. 26]. І тепер, реалізувавши певні способи державотворення та управління, ідеал Європи ставорений і може бути застосований як мірило європейськості тієї чи іншої спільноти. Дане визначення в основі своїй містить євроцентричні настрої, які проявляютья у сприйнятті політики кількох західноєвропейських країн як зразкової.

По-третє, сучасний німецький політолог Херфрід Мюнклер пропонує розглядати Європу як простір, заснований на принципах множинності і різноманітті. Так, «розвиток різних націй може розглядатися саме як сутнісна риса Європи і її історії - як у добрих, так і в поганих проявах»[7]. Європа за цього визначення постає як ідеальне поєднання плюралізму, спільних політичних інтересів і взаємозалежності.

По-четверте, часто в засобах масової комунікації, заявах політиків та суспільно-політичних організацій, а також і в багатьох наукових роботах, Європа ототожнюється з Європейським Союзом, конструкцією, «виробленою брюсельською бюрократією та технократією» [7]. Це пов'язано з провідною, системоутворюючою роллю, яку виконує ЄС в межах європейського простору. Членство в ЄС означає легітимізацію належності до Європи, а ототожнення понять Європи та ЄС стає агальновживаним в науці і практиці. Тобто, ті держави, які не вступили до ЄС, не вважаються європейськими країнами. До цього підходу відноситься також поняття «політичної системи Європи» яке тотожне за своїм змістом поняттю «політична система ЄС».

Отже, політичні визначення Європи неоднозначні і потребують значного уточнення, але у своїй сукупності вони виконують провідну роль у створенні образу сучасної Європи. Політика, яка не зводиться на сьогодні лише до державної, а включає й інші її різновиди у локальному та глобальному вимірах, створює образ Європи, якй визнається як всередині її, так і ззовні. Сучасна Європа, мається на увазі Європа, яка утворилася на межі ХХ - ХХІ століть, характеризується провідною системоутворюючою роллю основних політичних інститутів Європейського Союзу, багатостороннєю взаємодією між основними її складовими та взаємообміном із зовнішнім середовищем, яким виступають як інші держави, так недержавні організації.

З усіх вище перерахованих підходів можна зрозуміти, що Європа розглядається не лише як виключно географічна, культурна чи релігійна область. Можна говорити про те, що Європу визначає не один з вище перерахованих чинників (географічний, релігійний, ідентифікаційний, культурно-історичний, економічний або політичний), а лише всі вони разом у тісному взаємозв'язку та взаємодоповненні. Так, Європа на сьогодні стає космополітичною, як на те вказують Ульріх Бек та Едгар Гранде. Це означає, що її специфічна суспільна форма характеризується визнанням різноманітності в усіх її проявах: національної, культурної, релігійної, а насамперед політичної. Європа стала тим, чим вона є завдяки, з одного боку, внутрішньому обміну між власними складниками, а з іншого - «завдяки виходові за власні межі» [Крепон, с.16]. Внутрішня взаємодія на європейському просторі та постіний зовнішній вплив на нього, перманентний політико-культурний взаємообмін обумовили появу такого умовно зконструйованого явища як Європа.

Зважаючи на фактичні дані про історичний розвиток Європи, аналіз яких не ставиться за мету даного дослідження, та сучасний її стан, варто наголосити, що Європа на сьогодні - це особливий політичний проект. Це не волевияв народу чи певних територіальних груп, які спільно вирішили обрати самоназву «Європа». Скоріше навпаки, через акт виявлення та реалізацію політичної волі групи правлячих осіб відбулося нав'язування її іншим особам, зокрема населенню Європи та поширення такої думки у світовій спільноті. Тим самим, владні відносини виходять на передній план у дискурсі про визначення Європи.

Європа - це «найбільш високоскладний та зовнішньо диференційований, рухомий політично та політично рухливий проект» [11, с. 23]. Саме політичні процеси та явища визначають визначають, які держави та народи можна зараховувати до європейських, які сутнісні риси їм надавати. Як показує Юрген Хабермас, “Європа була відповіддю на внутрішні проблеми; сьогодні ми здебільшого спостерігаємо проблеми, які закидаються до нас ззовні” [Hab What need].

Якщо використати концептуальний апарат Нікласа Лумана, то як всередині політичної системи, так і в її зовнішньому середовищі, яким є інші, відмінні політичні системи, відбувається постійний комунікативний обмін. Звідси випливає потреба в організації, адже «система може вести комунікацію зі своїм зовнішнім середовищем лише як організація, тобто в формі власної єдності»[6, с.18]. Також, П'єр Бурдьє в роботі «Соціологія політики» наголошував, що індивіди не можуть стати групою, не відмовившись від своїх прав на користь того чи іншого представника, якому вони делегують повноваження та наділяють його владою над собою. Для того, щоб сформувати єдність та солідарність будь-якої системи, зокрема ЄС, потрібно звернутися до інтергації, тобто «зменшення ступінів свободи окремих систем» [6, с.14].

Отож, якшо говорити не про індивідів, а про національні суверенні держави, то необхідно знайти спосіб визначити, які держави мають право, а які ні делегувати свої повноваження до Європейської Спільноти не лише в політичному сенсі, а й в соціокультурному та економічному. Мають існувати певні критерії для отримання можливості входження в систему та хтось, або щось, що їх би визначало. європейський політичний союз

З одного боку, це проблема політичної самоідентифікації та політичних інтересів самих цих держав. Залежно від того, на співпрацю з якою зі сторін - Європою або Азією - налаштовані правлячі політичні кола, визначатиметься належність держави до однієї з бінарних опозицій. Зокрема, в Росії на сьогодні в основу політики правлячої еліти покладена ідейно-теоретичні положення євразійства, за яким пропонується переорієнтація Росії з проєвропейської на проазійську політику. В той же час, чеські дослідники та політики ще з 50-60-х рр. будучи під впливом Радянського Союзу постійно заявляли про своє центральне положення в Європі як географічно, так і культурно-історично.

З іншого боку, це питання політико-економічних інтересів брюссельської еліти, яка на сьогодні володіє значними владними та матеріальними ресурсами у світі. Саме вони за допомогою своїх політичних дій та рішень можуть визначити, хто є «своїм», а хто «чужим» для Європи як політико-економічного союзу та як культурно-історичної єдності.

Сучасна Європа - умовний політично сконструйований образ, а не географічна одиниця, провідним і системоутворюючим чинником якої виступає Європейський Союз. Політичний образ Європи формується певною ідеєю, яка закладається на рівні політичних еліт Європейського Співтовариства і визначає засади демаркації політико-географічних одиниць в сучасному світовому політичному просторі. В той же час, суб'єкти світової політики сприймають подібні процеси як належні та адаптують власні національні політичні системи до вимог, які висуваються політичними групами та інститутами.

Таким чином, в даному розділі були розглянуті основні теоретико-методологічні засади визначення європейського простору. Для розгляду такого складного та багатоаспектного поняття як Європа необхідно відійти від емпіричних та практичних спрощень і узагальнень, а використаті ті можливості, які надає політична теорія. Чітке визначення термінів і понять, вибір методології та відбір на її основі фактів, звернення до доробку наукового співтовариства дозволяє виявити специфіку дослідження європейського простору.

Європейський простір - це філософська категорія, яка дозволяє відійти від історичної та політичної обумовленості визначення поняття Європи, яке залежно від контексту змінювало своє наповнення. За основу визначення поняття Європи можна брати географічні, релігійні, культурні, ідентифікаційні та політичні показники. Всі вони вживаються у тісному взаємозв'язку, але найбільш багатоаспектним та значущм в сучасному світі виступає саме політичне визначення Європи.

Європа в політичному сенсі може бути визначена як нащадок політичної історії Священої Римської імперії, як одиниця з високою ступінню розвитку демократії та капіталізму, як плюралістичний простір та як Європейський Союз.

Політична еліта ЄС монополізувала, на сьогодні, право визначення змісту і форм європейського простору. Саме інституції Євросоюзу встановлюють ті критерії «європейськості», які висуваються до інших країн. Тим самим, поняття Європи набуває політичного змісту і формується умовно відповідно до конкретного політичного інтересу.

Отже, вивчення європейського простору в межах політичної теорії обґрунтоване змістом поняття Європи. Необхідно перейти до дослідження тих ідей його впорядкування та наповнення, які були висунуті провідними мислителями та вплинули на сучасне розуміння поняття Європи.

Основні політичні проекти об'єднання Європи

Дослідження Європи вимагає звернути увагу на ті особливості політичної взаємодії між її країнами, які артикулювалися провідними мислителями та політичними діячами в різні історичні часи. В даному розділі представлені основні ідеї створення об'єднаної Європи, які згодом втілилися в Європейському Союзі як одному з найбільш довгоочікуваних політичних проектів, в якому знайшла вираження ідея мирного співжиття в Європі. Початок формування ЄС припадає на середину ХХ століття, а вже наприкінці того ж століття він став одним з найвпливовіших міжнародних акторів. Проте ідея єдиної Європи зовсім не нова, а з'явилася ще задового до «Декларації Шумана». З часів Середньовіччя розроблялися проекти можливого об'єднання европейських народів, а також декілька разів були здійснені спроби втілити їх в життя.

В основу ідеї об'єднання покладалися політичні, економічні, культурно-етичні, релігійні чинники спільності європейських народів. До того ж, процес створення єдиної Європи, «ніколи не задавався чіткою схемою, яка могла б розглядатися в якості раз і назавжди прийнятого проекту» [Инноземцев]. Особливістю більшості проектів було те, що відмінні основи об'єднання в будь-якому разі потребували політичного наповнення, тобто створення особливих політичних органів управління. Цей факт дає змогу стверджувати, що більшість проектів об'єднання Європи є політичними, за винятком деяких, в яких йшлася мова лише про духовну та ідейну єдність Європи, яка не потребує створення єдиних існтитуів управління (наприклад, у Фрідріха Гегеля).

Політичні явища та процеси знаходяться в безпосередній залежності від тих ідей, які були висловлені мислителями та політичними діячами. Будь-якому політичному утворенню передує та чи інша політична ідея, яка має подвійний характер. З одного боку, вона окреслює мету існування такого утворення, а з іншого - відповідає на питання про його основи та форми діяльності. Політична ідея може набути форми політичної ідеології або політичного проекту. Основна відмінність полягає в тому, що ідеологія є системою взаємопов'язаних уявлень та концепцій про способи існування суспільства, а політичний проект - це абстрактна теоретична конструкція, яка спрямована на майбутній політичний порядок суспільства.

Одними з найбільш давніх політичних проектів єдиної Європи були ті, в яких обґрунтовувалась необхідність створення єдиної європейської імперії на чолі з монархом. Імператор Оттон І наприкінці Х ст. утворив державу на основі центральних європейських земель, яка пізніше стала називатися Священною Римською імперією. Незважаючи на те, що ця імперія протягом більшості часу свого існування була досить слабкою і не мала еального впливу на міжнародній арені, мислителі зверталися до її образу як до історичного зразку, ідеалу можливого об'єднання Європи як монархії. Зокрема, Данте Аліг'єрі в своєму політичному трактаті «Монархія» (1310 - 1313), написаному в останній період життя, розкриває засади політики італійського короля Генріха VII. В роздумах Данте простежується возвеличення Священої Римської імперії, яка виступає для нього як найбільш вдале державне утворення всіх часів. З особливої властивості людей «можливого інтелекту», який може реалізуватися лише в людському цілому, випливає необхідність створення універсальної світської імперіїї (або монархії, для Данте ці поняття є тотожними). Це випливає з того, що «людський рід знаходиться в найкращому становищі, коли управляється одним» [Данте, с.50], тобто монархом. Верховний монарх наділений владою від бога, не залежить від папи і спирається у своєму врядуванні на принципи справедливості, свободи і права.

Данте першим запропонував створення єдної світової імперії, щоправда серед дослідників існують суперечки з приводу того, чи ця держава має бути загальноєвропейською монархією, чи вона охоплюватиме території всього світу. В самій роботі Данте в російському перекладі Василя Зубова термін «Європа» зустрічається лише в георгафічному сенсі, а виключаючи будь-які політичні контексти. Натомість Міхаель Гелер називає Данте «пропагандистом імперії», який «в монархії, що охоплює весь континент, „monarchia totius europae“» вбачав першочергову глобальну мету [Gehler, с.58]. Саме «починаючи з Данте, зв'язок ідеї світової або ззагальноєвропейської держави із завданням встановлення всезагального миру в наступному стала невід'ємною рисою різноманітних проектів об'єднання Європи» [c. 46, Чубарьян Идеи]. Тож, можна припустити, що Данте під загальносвітовою імперією мав на увазі саме європейську монархію, адже в той час зв'язки з іншими конттинентами були досить слабкими.

Ідею універсальної монархії розвинув надалі Себастьян Мюнстер (1488-1552), настановами якого користувався Карл V. Він зображував Європу як молоду дівчину, головою якої була Іспанія, пуп - це Богемія (Чехія), груди - Франція та Німеччина, а руки й ноги - Італія та Данія. Саме ці країни могли утворити єдине ціле та мали об'єднатися в імперію під проводом одного монарха. Ця імперія могла також розширитися, включивши також в свій склад Росію та країни Балтії, завдяки чому європейська імперія стала б найбільш повною та могутньою.

Значного поширення набували проекти об'єднання Європи на основі релігії. Серед них можна умовно виокремити два основних типи: ті, яки обмежували християнство католицизмом та протестантизмом, та ті, які включали всі християнські народи. Поширення таких думок обумовлено необхідністю встановлення миру серед християнських народів, а також здійснення опору туркам та іншим мусульманським народам, які здійснювали набіги на землі християнських народів. «Іншування» Сходу почалося ще в Середньовіччі та було пов'язано з посиленням папської влади та прагненням повернути Константинополь.