Політичні аспекти визначення поняття Європи

Першу групу проектів, в яких відображується ідея створення унії католицьких держав, представляють такі мислителі, як П'єр Дюбуа та герцог де Сюллі. В ХІІІ столітті особливо актуальною поставала ідея єдності хритиянських народів, відновлння святої землі, яка на той час знаходилася під владою мусульман. П'єр Дюбуа, наближений до французького короля Філіпа IV Красивого, в 1306 р. пише роботу «Повернення Святої Землі» ("De recuperatione Terrae Sancte"). Він відстоює ідею миру серед усіх християнських народів. Щоправда, до християн за Дюбуа належать лише католики, та деяка частина тих, хто прислуховується до ромської церкви. Новоутворений союз буде заснований на принципах внутрішнього миру та виправданної війни проти турків та арабів, тобто представників інших релігій. Цей союз мав очолити французький король, який отримував право вилучати майно і землі в тих правителів європейських земель, які б розпалювали ворожнечу всередині римокатолицької Європи. Необхідно зауважити, що незважаючи на прагнення Дюбуа устворити союз держав на релігійній основі, він виступав за позбавлення папи світської вдали та вилучення церковних земель. Так, Дюбуа був першим, хто запропонував модель єдиної європейської держави, в основі якої був би католицизм та єдине монархічне правління.

Герцог де Сюллі (1560-1641), помічник короля Генріха IV, висуває новий проект політичної перебудови Європи - «великий задум» (“Grand Dessin”). Він полягає в тому, що 15 європейських християнських держав приблизно однакових за своєю могутністю та розвитком утворять конфедерацію. Керівними органами будуть загальна рада, яка утворюватиметься на основі пропорційного представництва всіх членів союзу (60 членів) та матиме законодавчі та судові функції, та шість регіональних рад. З цих країн має бути 6 спадкових монархій, 5 конституційних монархій, 4 республіки. Це, на думку Сюллі, сприятиме встановленню рівноваги в союзній державі, в якій дврома основиними релігійними течіями можуть бути лише католицтво та протестантизм. Таким чином можна уникнути релігійних війн та протистояти мусульманам і православним, які за природою своєю є варварами зі схожою культурою та звичаями, протилежними європейським.

Такий «новий порядок» Сюллі запропонував з метою обмежити панування Габсбургів в Європі та зміцнити владу французького короля. Цей проект був унікальним за своєю суттю, адже був першим, який проголошував необхідність встановлення миру в Європі та отримав широкий розголос.

Історичним прикладом спроби об'єднати хритиянські, а саме католицькі держави було зібрання голів європейських держав, організоване папою Пієм ІІ (Єнеа Пікколоміні) 1 червня 1459 року. Передумовою даного зібрання були ідеї папи з приводу нового оформлення європейського простору, викладені в роботі «Трактат про державу Європа» (1458 р.). Папа хотів об'єднати європейських правителей для боротьби проти «невірних» та встановлення миру в Європі. Щоправда, на це зібрання з'явилося лише декілька європейських монархів, тим самим плани папи утворити та очолити союз християнських держав Європи не могли бути втіленими у життя.

Представник німецького романтизму Новаліс (справжнє ім'я - Фридрих фон Харденберг), політична концепція якого викладена в роботі «Християнство або Європа» (1798), звертався до античної та середньовічної Європи як до ідеалу духовної культури, де можно було віднайти зразок політичного і державного устрою, заснованого на домінуванні релігійного духу перед світськими прагненнями. Саме спільність духовно-культурного розвитку Західної, Центральної та Східної Європи обумовлює її єдність та можливість створення єдиної держави, яка забезпечить загальносвітовий мир. В її основу Новаліс покладав християнство, що у вигляді католицизму має поширитися на увесь світ, адже «лише релігія може знову збудити Європу і захистити народи, і … встановити християнство на землі» [c.332, Новаліс]. Так буде встановлений новий світ, заснований на розвитку духовної (для Новаліса це означає релігійної) сфери. Цей процес відбувався в Середньовіччі та знову зароджувався в Німеччині часів Новаліса. Романтизм та переважання аналізу духовних чинників розвитку людства в Новаліса дозволяють проводити паралелі між його концепцією та ідеєю вічного миру Імануїла Канта.

Інша група проектів об'єднання християнської Європи представлена доробками таких мислителів як Еразм Роттердамський та Шарль де Сен-П'єр. Роттердамський прохолошував єдність хриситян незалежно від національності, що створює умови для існування спільної християнської свідомості, а, відтак, і спільного мирного співжиття. Аббат Сен-П'єр (Charles-Irйnйe Castel de Saint-Pierre) натомість наголошує на необхідності створення конфедерації держав, об'єднаних спільною ідеєю, яка забезпечить мир та баланс сил в Європі. В своєму «Проекті вічного миру в Європі» («Projet pour rendre la paix perpйtuelle en Europe») (1713) він розкриває три основних характеристики Європи, які обумовлюють можливість її об'єднання. До них він відносить спільну історію Священої Римської імперії, появу інтересу до громадянських пров та законів (кодекси Юстініана та Феодосія) та поширення християнства, що підкріплене схожістю географічних характеристик. Європу він обмежує саме християнським державами, виключаючи з неї турків, татарів, населення Північної Африки. Тож існують всі умови для того, щоб «підписати договір про конфедерацію» [c.121, Трактаты], верховним органом влади якої стали б збори представників держав-членів. Вони повинні були б регулювали відносини між державами та запобігати появі революцій та повстань. Також однією з основних умов утворення подібного союзу проголошувалася незмінність вже існуючих кордонів територій держав, які не можна було б дарувати, продавати або розділювати.

Проект Сен-П'єра мав широкий розголос і отримав як схвалення, так і критику провідних тогочасних мислителів. Зокрема, Жан-Жак Руссо назвав його повною утопією, адже християнство не могло стати основою для об'єднання, а лише суспільний договір. До того ж він критикував Сен-П'єра за прагнення позбавити європейські держави суверенітету та «наївність» у визначенні засобів для реалізації проекту. Та будь-які філософські роздуми про Європу до кінця ХІХ ст. будуть пов'язані з іменем аббата, а також саме його визначають як автора ідеї створення Ліги Націй.

Найбільш велика група проектів об'єднання Європи - це влсне політичні плани, в яких за основу об'єднання взято принцип політичної доцільності та необхідності створення умов для безпеки та миру в Європі. Серед таких проектів можна виокремити два типи: ідеї створення політичного союзу європейських народів (федерації та конфедерації) та обґрунтування необхідності об'єднання держав у Сполучені Штати Європи. Вони схожі між собою в окресленні загальних характеристик майбутнього політичного усторю Європи, але відмінні у визначенні цілей об'єднання.

Першим, хто заропопонував об'єднання Європи на засадах рівновправ'я, незалежності та мироного співжиття народів, був чеський король Георг Подебрад. З огляду на особливості історичної епохи пізнього Середньовічча, в проекті об'єднання Європи Подебрада присутні звертання до християнської моралі, врахування папаської влади та інші елементи впливу релігії на політику, але вони не є домінуючими. Подебрад в роботі «Договір про союз та конфедерацію» запропонував план створення «Європейського союзу правителів» [c.63, europa] для забезпечення миру шляхом федерації народів без панування єдиного папи або світського правителя. Наголос на необхідності спільної оборони від турків, проведення хрестових походів та забезпечення миру дозволяло Подебраду уникнути анафеми від церкви, незважаючи на проголошений ним принцип секуляризації в майбутній союзній державі. Його пропозиція містила такі положення як: право на відшкодування збитків союзних держав під час воїн, переслідування порушників миру, вирішення спірних питань за допомогою суду, який враховує думку більшості народу. Інституціями управління в союзі мали стати постійний дорадчий колегіум, який мав би змінне місце зібрання (розташування мало б мінятися щороку) та регулярнодіючі виборчі органи, що складалися б з представників усіх держав-членів, які мали обиратися раз на п'ять років.

Проект Подебрада був першим, в якому розкривалася ідея необхідності світського мирного союзу європейських держав та зменшення акценту на релігійному чиннику. Також важливою рисою проекту є те, що в ньому не ставилося за мету утвердження панування якоїсь окремої держави або династії.

Значно пізніше ідею мирної світської федерації розвинув Іммануїл Кант, який в роботі «До вічного миру». Він розкриває ідею «федерації, яка має охопити всі держави і призвести такий шляхом до вічного миру» [с. 37 Кант]. Він не говорить про об'єднання саме європейських держав, а наголошує на ідеї загальносвітового миру, яка згодом поширилася серед прихильників об'єднання саме Європи. До того ж, федералізм для Канта «означав лише об'єднання для досягнення всезагального і вічного миру і ні в якому разі не зачіпав суверенності кожної держави» [с. 31 Трактатs]. Зважаючи на суспільно-філософські погляди Канта, можна стверджувати, що до об'єднання він перш за все закликає європейські країни, на яких покладається відповідальність за розвиток світу і які мають розпочати його федеративне об'єднання.

Окремою групою політичних проектів об'єднання Європи постають ті, в основу яких покладені принципи керівництва та панування однієї певної нації в новоутвореному союзі. Зокрема, Наполеон Бонапарт заявив свої претензії на панування на всьому континенті та проголосив постулат «Європа вільних народів» [c.84, europa]. Він прагнув до створення єдиної Європи, неподільним правителем та провідником європейської цивілізації мав стати він сам. Ідею об'єднаня Європи відстоював Теодор Жоффруа (1792-1842), для якого Європа є авангардом людства, а Франція - авангард Європи

Найбільш розвиненими націоналістичні погляди були в Німеччині, більшість яких спиралася на твердження Фрідріха Гегеля про існування та збереження абсолютної світової ідеї саме тут. Уникаючи імперських тенденцій, німецікий публіцист Константин Франц (1817-1891) вже наприкінці ХІХ ст. вивів досить конкретні шляхи досягнення політичної стабільності в Європі. В роботах «Про европейську рівновагу» („Ьber das europдische Gleichgewicht“, 1859), «Федералізм» („Der Fцderalismus“, 1879), «Світова політика» („Die Weltpolitik“, 1883). Він пропонував визнати Прусію та Австрію ядром об'єднання європейських народів - «Германського Альянсу», до якого мали згодом приєднатися Угорщина, Румунія, Литва, Польща, Болгарія, Бессарабія, Голандія, Швейцарія, Лотарінгія та Савойя (Франція). Цей союз мав би слугувати збереженню основ європейського устрою, який можуть порушити Росія та США. В такий спосіб буде утворено сильну федеративну державу, керівництво якою візьме на себе Німеччина.

Франца наслідує Фрідріх Науман, який пропонує проект «Серединної Європи» (1915). Так само як і Франц, він виходить з необхідності утворення федеративної Європи, але як форму організації внутрішнього політичного устрою він вбачає демократичну республіку, провідне становище в який має зайняти Німеччина. Всі континенти, за Науманом, протистоять один одному, особливо що стосується економічного розвитку. Саме тому він пропонує створення економічного та військового союзу у вигляді європейської федерації народів Центральної Європи, тобто Німеччини, Австрії та Угорщини. Але співтовариство має залишатися гнучким для подільшого розширення, адже кінцевоНауман був першим, хто розкрив взаємозв'язок економіки усіх країн світу. План Наумана відігравав значну роль у зміні світового порядку після 1918 року, але головним моментом критики був властивий йому пангерманізм.

Претензії Німеччини на панування в Європі, особливо шляхом її об'єднання продовжили націонал-соціалісти. Адольф Гітлер, Йозеф Гебельс, Вальер Фyнк (Funk) стверджували необхідність створення нового образу Європи, в якому основним елементом мав бути єдиний європейський економічний простір. Але до управління ним готові ще не всі народи, тож вони мають передати свої повноваження німцям, які зможуть забезпечити процвітання Європи та повноцінну боротьбу з більшовизмом та американізмом.

Провідна роль Італії в об'єднаній Європі обґрунтовувалася Вінченцо Джоберті (1801--1852). Об'єднання Європи, на його думку, має розпочатися з Італії як носія високої культури та центра християнсства. Католицька церква має взяти на себе відповідальність за це, а Рим має стати політичним провідником нового союзу.

Варто також розглянути позиції марксизму щодо об'єднання Європи. Карл Маркс та Фрідріх Енгельс в своїх роботах не надавали особливого значення можливості та необхідності створення єдиної Європи. В таких статтях як «Політичний стан в Європі», «Криза в Європі», «Перспектива війни в Європі» Маркс робить акцент на тогочасних політичних подіях та їх відображенні на економічному житті. В той час, як питання єдиної Європи вважає він не вартим особлвої уваги.

З початку ХХ ст. активізується дискусія довкола питання створення Сполучених Штатів Європи, що отримало резонанс в роботах провідних теоретиків соціалізму. Володимир Ленін в статті «Про лозунг Сполучені Штати Європи» (1915) визнає доцільність виокремлення поняття СШЕ в політичному сенісі, адже «лозунг республіканських Сполучених Штатів Європи, поставлений у зв'язок з революційним повергненням трьох реакційних монархій Європи, з російською на чолі, абсолютно невразливий» [с. 351 О СШЕ]. Та в економічному плані, на думку Леніна, він не витримує критики. За капіталізму СШЕ стануть лише черговим розподілом колоній, а якщо проголосити такий лозунг, спираючись на соціалізм, то не варто обмежуватися виключно територією Європи. «Сполучені Штати миру (а не Європи) є тією державною формою об'єднання і свободи націй, яку ми пов'язуємо із соціалізмом» [с. 354 О СШЕ], робить висновок Ленін. Але навіть в такому ракурсі, на думку Леніна, цей вислів не можна використовувати, адже, з одного боку, він тотожний ідеї соціалізму в цілому, а з іншого - держава, в якій вперше буде встановлений соціалізм, може потрактувати його невірно, виправдовуючи тим самим свою зверхність над іншими народами. На цих роздумах про можливість об'єднання Європи Ленін ставить крапку.

Натомість, десятьма роками пізніше, відразу після смерті Леніна, Лев Троцький (Бронштейн) висловлює протилежну позицію в статті «Про своєчасність лозунгу “Сполучені Штати Європи”» (1923). Версальські статті, на думку Троцького, обмежують подальший економічний розвиток Європи і можуть призвести в майбутньому до економічної кризи Європи. Тому термінво необхідно утворити єдину федеративну державу шляхом пролетарської революції на соціалістичних засадах - «Сполучені Штат європейських робітників та селян» [с. 273О совр СШЕ]. В новоутвореній державі мають бути усунені будь-які кордони, особливо економічні, а кордони її поступово повинні просуватися на Схід - робітники та селяни мають створити «федеративне об'єднання з Радянським Союзом та вільними народами Азії» [Евр и Амер]. Лев Троцький таким вбачав новий світовий порядок, в якому Сполучені Штати Європи зможуть протистояти наступу Америки на їх економічну та політичну незалежність.

Після утворення Сполучених Штатів Америки та їх затвердження як сильної держави активно почали розвиватися ідеї про створення альтернативного політичного проекту Сполучених Штатів Європи. Щодо того, хто вперше використав це поняття, немає єдиної думки: Віктор Гюго, Джузеппе Мадзіні або Карло Каттанео. Та основи цієї ідеї розробив ще в ХVII ст. американський політичний діяч Вільям Пен в «Есе про теперішній і майбутній мир в Європі» (1693). Він запропонував створити Європейську лігу або конфедерацію, найвищим органом управління в якій мали бути збори всіх представників європейських держав. Таке правління мало засновуватися на принципах справедливості та мирного вирішення міждержавних суперечок. До можливого європейського об'єднання він відносив як Польщу та Курляндію (західна частина сучасної Латвії), так і Російську імперію і Турцію. «Суверенні правителі Європи … або самі люди … мають .. через любов до миру та порядку організувати по взаємній згоді зустріч їх представників на всезагальному Конгресі, в Палаті держав, або в Парламенті» [c.88 Трактаты], а всі суперечки між ними вирішуватиме верховний суд. Зібрання парламенту мало б проводитися, на думку Пена, один - два рази на рік, відповідно до прийнятої конституції. Кожна держава мала б певну кількість голосів на загальноєвропейських зборах, яка була б встановлена «виходячи з цінності території», а не могутності її правителя чи кількості населення, але не меньше одного і не більше дванадцяти голосів (для Німеччини).

Свій проект європейського об'єднання Пен спрямовував на подолання релігійної ворожнечі в Європі демократичними шляхами. Його можна розцінювати як ідейну передумову створення Європейського Союзу, а саме Європейського Парламенту.

Джузепе Мадзіні (Mazzini) пропонував конкретні шляхи створення Єдиної європейської держави у формі союзної організації, в якій буде встановлена свобода особистості та права національних держав. Європа лише в єдності Така федерація мала б охоплювати Італію та Німеччину, а також усі землі від Балтийського до Егейського та Чорного морів. До того ж Мадзіні застосував лозунг єдиної Європи та Сполучених Штатів Європи, які є «важелем світу … країною свободи» [c.85, Gehler].

В серпні 1849 року Віктор Гюго виступив на Конгресі миру з доповіддю, в якій окреслив майбутні дебати європеїзму. Він заявив, що «ми наочно побачимо два гігантських союзи - Сполучені Штати Америки та Сполучені Штати Європи» [c.209, Гюго], адже Європу населяє єдина нація, яка прагне до єднання та встановлення рівності людей та держав.

Ця ідея поширилась сред провідних політичних діячів і після Другої світової війни Вінстон Черчіль в промові до студентів Цюріхського університету 9 вересня 1946 р. проголосив необхідність побудови «чогось на зразок Сполучених Штатів Європи» [Черч], де матеріальні та владні ресерси одних країн не чинитимуть тиску на інші країни. Це дозволить уникнути війн в Європі в майбутньому та засновати цілісну правову державу. Основна відмінність ідеї СШЄ від інших проектів об'єднання Європи полягає в тому, що вана була виголошена і розвинута провідними політичними та культуриними діячами, лідерами провідних країн світу. В той час, як інші проекти політичної уніфікації були зазвичай подані та обґрунтовані мислителями та науковцями.

Окремо можна розглянути проект Пан'Європи, висунутий Річардом Куденхове-Калергі, який набув широкого значення в світовій політиці та зумовив перебіг дебат про Европу між двома світовими війнами. В ньому ще більш політичного характеру надано культурі, яка зумовлює спорідненість європейців по духу, що сприяє їхньому об'єднанню в сильну федеративну державу. Куденхове-Калергі вважає, що найбільшою «перепоною до створення Пан'Європи є німецько-форнцузьке суперництво» [c.101, europa]. В 1922 р. він проголосив необхідність створення єдиної Європи, яка б простягалася від Португаліїї до Польщі, а вже 1923 р. видав манівест «Пан'Європа», а з 1924 р. почав видаватися однойменний журнал.

На думку Куденхове-Калергі, культурна єдність Європи дає право говорити і про єдину європейську націю, яка за мовними та політичниоми ознаками розділена на різні групи. Можна виокремити такі основні кроки створення єдиної держави - Пан'Європи або Організації об'єднаних народів Європи:

скликання конференції декілької европейських урядів з метою ствроення комісії з питань загального суду, гарантій безпеки, пересування народів, валюти та інше;

підписання забов'язувальних гарантій між демократичними державами континентальної Європи та введення єдиних пан'європейських кордонів та валюти;

об'єднання армії та флоту, створення єдиного європейського парламенту, який складався б з двох палат: Палати Народів (300 депутатів) та Палати Держав (27 представників урядів);

розробка європейської конституції та посилення почуття європейської солідарності.

Саме через виведення на перший план Куденхове-Калерги культурної спільності європейців та подальшу детальну розробку політичних заходів зі створення єдиної Європи, які набули широкого розголосу та мали прихильників серед мислителів та політичних діячів як в той час, так і сьогодні, проект Пан'Європи варто виокремити серед інших варіантів об'єднання Європи.

Найбільш активним прихильником проекту Пан'Європи був міністр закордонних справ, а згодом прем'єр-мініст Франції Арістід Бріан, який здійснив ряд конкретних заходів з його впровадження та розпалив жгучі дебати з приводу нового політичного образу Європи («План Бріана»). У Відні 3-6 жовтня 1926 р. відбувся Перший Пан'європейський конгрес, де був створений Пан'європейський союз, президентом якого був обраний Бріан.

Він був переконаний, що між народами, чиє георгафічне положення є таким, як в європейських народів, безумовно має виникнути федеративний союз. Бріан звернувся до європейської спільноти з «Меморандумом про організацію режиму європейського федеративного союзу» (травень, 1930). Він вперше вжив словосполучення «Європейський Союз» для позначення міждержавного утворення європейських народів, основним принципом взаємодії між якими буде повага суверенітету союзних держав. Бріан пропонував створити наступні органи управління.

Європейська Конференція - провідний орган, який складався б з предстваників національних урядів.

Постійна політична комісія - виконавчий орган союзної Європи.

Секретаріат - опора адміністративного управління.

Бріан надавав пріоритету військовій безпеці та політичному союзу, який мав виражатися в об'єднанні кордонів європейських держав. Щоправда, план Бріана був підтриманий лише деякими політичними діячами, а широкої народної підтримки так і не набув. Сприйнявши ідеї Куденхове-Калергі, Бріан надав більшого політичного змісу та преніс акцент зі спільної культури європейців на зручне георгафічне положення, яке мало обумовити об'єднання європейських держав.

Незважаючи на велику кількість проектів об'єднання Європи, втілитися в життя деяким їх постулатам судилося через економічну унію. Така ідея зародилася ще у ХVIІ ст., автором якої був французький монах та викладач Емері Крюсе. Саме він вперше в історії европеїзму запропонував відкинути релігійні протирічча та заснувати державу, враховуючи виключно економічну доцільність. В політичному трактаті «Новий Кіней» (1623) він виступає за створення міждержавної асамблеї, яка б знаходилася у Венеції та об'єднувала б як европейські християнські держави, зокрема й Московське царство, так і нехристиянські регіони - Персію, Індію, Китай, Японію та Північну Африку. Основа миру між усіма цими державами - стійкий економічний розвиток на основі вільної торгівлі, розвитку ремесел та введення однакових мір ваги та виміру. Та ідеї Крюсе не отримал підтримки серед європейських правителів того часу.

Ідею економічного союзу підтримував також Імануїл Кант, який у вищезгаданному трактаті «До вічного миру» наголошував на необхідності підтримки «духу торгівлі», що «не може існувати поряж з війною» [с.172 Трактаты]. Саме прагнення до економічної стабільності, а не до відсутності війни є ґарантією миру між державами.

Французький утопіст Анрі Сен-Сімон в роботі «Про реорганізацію європейського суспільства» ("De la rйorganisation de la sociйtй europйene", 1814), написаній разом з Августином Т'єррі, наголошує на необхідності створення єдиної багатонаціональної Європи. Цей процес мають розпочати Франція і Англія, які після об'єднання мають утворити спільний парламент, очолюваний загальноєвропейським королем. Щоправда, національні парламенти мають зберігатися для прийняття рішень місцевого значення. Процес об'єднання має розпочатися з «економічної інтеграції як попереднього етапу», що дозволить поступово, не революційним, а прогресивним шляхом утворити європейську федеральну державу.

Реалізація ідеї об'єднання Європи на економічних засадах стала можливою після Другої світової війни, коли Роберт Шуман 9 травня 1950 р. проголосив про необхідність підпорядкування всього німецько-французького виробництва вугілля та сталі спільному вищому органу. Цей проект був розроблений Жаном Моне, який став першим президентом Європейського об'єднання з вугілля та сталі (ECSC). Першопочатковими учасниками цього об'єднання відповідно до Договору від 18 квітня 1951 р. стали такі країни як Франція, ФРГ, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Згодом це об'єднання розширилось, взаємостосунки поглибилися на основі союзних договорів і на сьогоні трансформувалося в Європейський Союз, який містить 27 держав-членів з населенням близько половини міліарду.

Незважаючи на те, що проекти об'єднання Європи є досить різноманітними та багатоаспектними, а також були запропоновані мислителями в різні історичні періоди, винайдення спільних елементів дозволяє зрозуміти основні підходи до забезпечення миру та єдності народів на європейському континенті. Тож, проекти об'єднання Європи можна систематизувати в групи за допомогою таблиці.

Таблиця 1. Основні проекти об'єднання Європи.

Так ідея єдиної Європи набула конкретного вираження в міжнародній політиці та дала поштовх подальшому розвитку європейських інституцій, що призвело до створення Європейського Союзу. Паралельно вникали різноманітні регіональні організації на європейському просторі, які поступово утворили багатосторонню систему взаємозв'язку та взаємозалежності європейських держав.

На сьогодні, особливо в період після ходолної війни, ЕС «представляє основну дійсну інновацію в сенсі політичної та інституційної унікальності» [с. 272, Civ Pow]. Розвиток інтергаційних процесів та поширення їх на все більше коло країн призвело до зміцнення позицій європейських держав на світовій арені. Тож, проект єдиної Європи можна вважати одним з найбільш вдалим політичним актом після Другої світової війни.

Таким чином, ідея об'єднання Європи не є новою, а виникла під впливом релігійних та монархічних протистоянь ще за Середньовіччя. Незважаючи на те, що протягом століть були висунуті різноманітні проекти об'єднання Європи, більшість з них передбачала створення особливих органів управляння єдиною Європою, що дає підстави називати ці проекти саме політичними.

Потребу в об'єднанні обґгрунтовували всі наведені автори, та основні засади ствоення можливої унії були різними. Данте Аліг'єрі, Себастьян Мюнстер пропонували здійснити політичний і утворити загальноєвропейську імперію на чолі з монархом, проекти об'єднання християн і протистояння туркам висувалися герцогом де Сюллі, П'єром Дюбуа, Еразмом Роттердамським, Шарлем де Сен-П'єром, ідеї політичної уніфікації Європи відстоювали Георг Подебрад, Іммануїл Кант, Анрі Сен-Сімон, а націоналістичного забарвлення їм надавали Константин Франц, Фрідріх Науман, Адольф Гітлер, Йозеф Гебельс, Вальер Фyнк, Наполеон, Теодор Жоффруа, Вінченцо Джоберті, а про необхідність створення Сполучених Штатів Європи відкрито заявляли Вільям Пенн, Віктор Гюго, Вінстон Черчіль. В решті решт реалізованим був проект економічного союзу двох європейських країн - Франції та Німеччини, який трансформувався на сьогодні в один з найвдаліших політичних проектів - Європейський Союз.

Отже, основна ідея всіх наведених політичних проектів єдиної Європи - це створення союзу європейських держав, керівництво яким перебере на себе один чи декілька наднаціональних органів управління. Ця ідея була втілена в політичному утворенні - Європейському Союзі, який завдяки акумулюванню економічних, соціальних та культурних ресурсів став одним з визначальних одиниць в новому світовому порядку. Тож, необхідно розглянути особливості становища Європи в межах Европейського Союзу з іншими світовим акторами.

Концепт Європи в світовому політичному вимірі

На початку ХХІ ст. можна спостерігати зміну становища і ролі Європи, яка відбувається на її взаємодії з іншими політичними утвореннями. Наприкінці ХХ ст. відбулося перегрупування сил у світовому політичному просторі, що вплинуло на характер та спобоби визначення меж Європи, її позиціювання серед інших політичних сил та ноповнення цього поняття сенсом. За визначенням філософського словника, концепт (від лат. conceptus) - зміст поняття [Фил сл 1983, с. 321]. Тож, важливо розглянути ті особливості концепту Європи в сучасних політичних умовах, які актуалізуються на початку тисячоліття.

Найбільш значущим політичним утворенням на європейському континенті виступає Европейський Союз. Протягом коротокого часу після розпаду СРСР до ЄС приєдналася значна кількість країн колишнього соціалістичного табору, завдяки чому збільшилася кількість його територіальних, економічних та людських ресурсів. Це дозволило ЕС неформально проголосити право монополії на визначення меж Європи. Така ситуація зумовлена відсутністю вже тривалий час будь-яких інших альтернативних політичних проектів по об'єднанню або кооперації в межах європейського простору. Таким чином, концепт Європи вміщує ЄС як політичний інститут, що утворює «ядро» Європи, та ряд країн, які виступають або країнами-кандидатами до всупу в ЄС, або країнами-сусідами. На сьогодні Європа - це умовний політичний конструкт, який «з'являється тільки в залишковому, інституціональному плані, як результат політичних рішень» [Mьnk], форма на наповнення якого змінюється залежно від поточної політичної ситуації.

Значна частина найбільш руйнівних конфліктів та війн в історії людства була зумовлена нечіткістю визначення кордонів або бажанням їх змінити. Державні кордони закріплюються дво- або багатосторонніми договорами, в яких прописується особливості забезпечення непорушності території. В цьому значенні, в Європейському Союзі існує два типи кордонів: внутрішні та зовнішні. Перші повністю скасовані, що дозволює вільно пересуватися людям, товарам, капіталам. Зовніншні ж кордони чітко визначені і мають надійну ситему захисту. Щоправда, домовленості та угоди, які існують між ЄС та країнами-кандидатами, ближніми та дальними сусідами, полегшують або ускладнюють перетин зовнішніх кордонів. Як наслідок, кордони такого політичного утворення як Європейський союз можуть змінюватися залежно від політичної ситуації.

Для розуміння меж простору, який підпадає під визначення Європи, доцільно звернутися до вироблених теоретичних конструктів символічної георгафії. Так само, як і Захід зазвичай розуміється як дві основних частини: американська та європейська, можна виокремити деякі межі всередині Європи. Сама вона ніколи не була цілісною, а містила різні бар'єри, кордони, першкоди, які зміщувалися відповідно до характеру міждержавних політичнх та економічних відносин.

Європа відрізняється від інших частин світу своєю різноманісністю та нерівномірністю розвитку, що сприяло значній внутрішній диференціації Європи. На думку Стейна Рокана це зумовлено наступними причинами [Федотова]:

стартові умови;

фактори, пов'язані з наоднаковим перебігом національних та промислових революцій;

різноплановість державної політики (особливо між 1848 та 1950 рр.);

входження держав до складу різнх імперій;

здатність деяких країн, які географічно знаходяться на Заході, але фактично сприймаються як окраїнні, переферійні, стати частиною Заходу (Португалія, Греція);

змінний характер Заходу і не-Заходу в цілому.

Для початку варто вказати, що Європа в тому вигляді, в якому ми її сприймаємо сьогодні, склалася не так давно. Утвердження типу політичної, зокрема партійної системи, політичної культури, встановлення умов громадянства та закріплення основ державного будівництва європейських країн відбулося здебільшого в період 1910 - 1920-х рр. Рокан визначає цей проміжок часу європейської історії як точку «затвердіння». З цього моменту можна вести мову про переміщення вісей всередині самої Європи через усталені національно-державні форми, в той час як до цього зміщення вісі могло бути обумовлене появою нового державного утворення.

Європейський простір можна також розділити на основі особливостей проведення політико-економічних перетворень на «першу» та «другу» Європу. Такий поділ заснований на марксистському сприйняті суспільного розвитку, який базується на капіталістичних перетвореннях. «Перша» Європа представлена країнами Західної Європи, які відрізняються від інших країн перевагою внутрішніх процесів у трансформації держав. Перехід від феодальної до капіталістичної системи був зумовлений саморозвитком цих держав, промисловими та технічними революціями, «колоніальними захопленнями, Ренесансом, Реформацією та Просвітництвом» [Федорова] та не нав'язувався ззовні іншими державами.

У визначенні країн «другої» або «іншої» Європи можна виокреми ти два підходи. По-перше, до неї відносять такі країни як Японія, Бразилія, Південна Корея і навіть Китай. Тобто, це країни, які у своєму економічному розвитку та політичних перетвореннях досягли високого рівня і за значенням в своєму регіоні можуть бути прирівняні до значення провідних країн в Європі.

По-друге, «інша» Європа - це ті країни, які мають або на певному етапі свого розвитку мали недемократичний політичний режим та відстають або відставали в економічних перетвореннях. Так, до певного часу такі країни як Німеччина, Італія, Австрія, Іспанія, Португалія «були країнами другого ешелону розвитку всередині Заходу» [Федорова]. На сьогодні такими країнами називають ті незахідноєвропейські країни, які обрали шлях модернізації та прагнуть «наздогнати» країни Західної Європи в економічному та політичному розвитку, зокрема до них відносять Росію, колишні республіки СРСР, европейські посткомуністичні країни та Турцію. Модернізація деяких з цих країн ще триває, в деяких вона вже завершена, та необхідно ще виробити власні принципи ідентичності та основи спільності.

На думку Валентини Федорової, країни «другої» Європи стали такими не після поширення в них соціалізму, а ще до того. Саме економічне, політичне та культурне відставання створило необхіжні умов для сприйняття комуністичної ідеологі, яка для свого часу виявилась теж модернізаційною в країнах «які не досягли західного ступеня розвитку і які прагнули обігнати Захід особливим шляхом, якщо вже не вдається наздогнати його шляхом природної еволюції» [Федорова]. Країни «другої» Європи мають такі спільні риси:

вони розташовані географічно поряд із Заходом, але в жодному сенсі не виступають ним;

виступають наслідками розпаду імперій з тоталітарними або авторитарними режимами;

мають невеликий внутрішній ринок та не становлять вагомої частини світової економіки;

всі вони орієнтовані на Захід та прагнуть розірвати контакти зі Сходом;

модернізація в них здійснюється з домінуванням мобілізаційних, а не інноваційних ресурсів [Федорова].

В даній концепції поділу європейського простору можна виокремити ряд недоліків та протирічь. По-перше, вона була сформульована в другій половині 90-х рр. ХХ ст., що зумовлює неврахування нею багатьох факторів розвитку, притаманним ХХІ ст. По-друге, в ній визнається безумовне лідерство лише Франції та Британії та США, рівень політичного, економічного та культурного розвитку яких приймається за безумовний ідеал, тим самим нівелюються буль-які традиції національного розвику. По-трете, дана концепція може бути розглянута як спроба створення ідейного підгрунття для кооперації постсоціалістичних країн та виправдання належності Росії до європейського простору. Тим самим, нівелюються політичні дії Росії по співробітництву з азійськими країнами. Тож, спроба поділу європейськог простору на «першу» та «другу» Європу за способами проведення суспільно-економічних перетворень здебільшого суто умовний і може сприйматися як теоретичний конструкт, який багато в чому не відповідає сучасним політичним процесам.

Виокремлюють також Стару і Нову Європу. До Старої Європи відносять Британію, Англію, Францію, Данію, іноді - Італію та Грецію. До нової - всі інші країни, які відносно нещодавно почали претендувати на статус європейських.

Більш усталеним є умовний поділ Європи за двома вісями Південь - Північ, Захід - Схід. Вона також міститиме Центральну Європу, по якій проходитиме «пояс міст» (за Стейном Роканом). Цей поділ значно відрізняється від тих позначень, які можна знайти на географічних картах, або зустріти в роботах науковців в ґалузі географії. Таке розмежування проводиться на основі виокремлення тих чи інших характеристик, підтверджених політичною спільнотою.

Північ Європи на сьогодні не викликає особливих дискусій, адже ця межа визначається океаном. Проте так було не завжди. За часів Римської імперії та імперії Карла Великого північна межа тих країн, які називали «європейськими» або «цивілізованиими» проходила недалеко від південного кордону сучасної Німеччини та Чехії. Всі території, що знаходилися північніше, називалися «варварськими» та «нецивілізованими». Окреслення Скандинавських країн європейськими відбувалося досить повільно.

З кордонами колишньої Римської імперії тісно пов'язане питання про Південь Європи. Здавалося б, щодо південної межї Європи не має бути жодних суперечок, адже тут існує такий природній кордон як Середземне море, яке розділяє такі континенти як Євразія та Африка, а от таку частину світу як Європа з його допомогою виявляється досить важко відмежувати. Це пояснюється впливом історії на сприйняття Європи. Одним з витоків європейської цивілізації виступає Римська імперія, для якої Середземне море було центром, основним способом внутрішньодержавного сполучення, а не крайньою межою. Згодом італійські морські республіки Венеція та Генуя, а також Османська імперія утвердили провідну роль у спілученні та торгівлі саме Середземного моря. Ларі Вульф вказує, що «для європейців доби Ренесансу континент поділявся на дві основні частини - Північ і Південь» [Вульф, c. 35]. Італійські міста були центрами в науковому, культурному і політичному плані, на що постійно наголошували тогочасні мислителі. До того ж, колоніальна політика деяких європейських країн зблизила між собою два континенти як економічно, так і політично. Так, Південа Африка була населена французами, британцями, італійцями, греками та іншими народами з європейської частини світу. На сьогодні виявляється досить зручним, розглядати Середземне море як межу Європи, та це не «позбавляє від необхідності політичної та економічної стабілізації протилежного берегу» [Mьnkl Imp, c. 251]. Також звернення до історичного минулого дає підстави північноафриканським країнам претендувати на включення до європейського регіону.

Так, тривалий час Європа була поділена на основі релігії на Західну і Східну - католицьку і православну. Після закінчення Другої світової війни «кордон між двома Європами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу» [Кундера].

Норман Дейвіс виокремлює шість основних ліній розлому Схід - Захід в Європі [Дейвіс, с.35].

Географічний поділ - від м. Нордкап до м. Матапас.

Римські кордони, дуже близькі до лінії виноробства.

Поділ католицизм - православ'я, де можна окреслити це одну - греко-католицьку лінію.

Османська лінія, дуже близька до сучаснихмеж ісламу.

Лінія індустріалізації ХІХ ст.

«Залізна завіса» 1955 - 1989 рр.

Розшаруванню європейського простору на західну і східну частини сприяло існування так званого «поясу міст», який, за твердженням Рокана, сформувався під час існування Римської імперії та був провідним важелем європейської політики, який зумовлював подальший пребіг історії. Після занепаду Римської імперії, міста, навідміну від політико-територіальних утворень, які то зникали, то знову відроджувались, зберігли свою міць та територіальне розташування. Це допомогло їм стати провідними ланками торгівельної системи Європи, а також структурувати європейське політичне життя, обмежувати або сприяти росту імперій. Крім того, в містах «склалося стійке сполучення внутрішньої рівноваги і дивовижної стабільності в часовому масштабі» [Ларсен], яка доповнювалася взаємонезалежністю та відсутністю єдиного центру.

Стейн Ларсен вказує на те, що після Другої світової війни найбільшого економічного розвитку біло досягнуто саме в містах і має вигляд банану, який тягнеться від Лондона до Мілана. Цей «пояс міст» називають «блакитний банан», або европейський «гарячий банан», завдяки якому відбулося економічне відродження Західної Європи і закріпилося в теперішні часи розуміння її окремішності, певної вищості від Східної Європи.

Тривалий час на європейському просторі існував «трикутник імперських центрів» (за Роканом), який багато в чому зумовлював хід соціально-політичних та економічних процесів. Він утворювався між Візантією, Віднем та Москвою - основним династичними центрами, які «будучи не в стані проникнути всередину «поясу міст», підкорили собі землі, розташовані між цим «поясом» і своїми головними міськими центрами» [Ларсен]. Так були створені умови для формування національних держав, в яких домінували авторитарні тенденції та прагнення до централізації, де не було можливостей для вільного розвитку міст, отже там могли сформуватися лише «канали» обміну інформацією, відмежовані від впливів з боку «поясу». Тим самим можна простежити зародження відмінностей між Сходом і Заходом Європи.

Незважаючи на легкість визначення, на перший погляд, західної межі Європи, тут теж існують деякі складності і протиріччя. Західною межею для Європи взначається зазавичай Атлантичний океан. Але тут цікавою є позиція Великобританії, яка, з одного боку, географічно відноситься до Європи та є членом Євросоюзу, але, з іншого боку, політично та культурно більше асоціюється з поняттям Заходу, аніж Європи та є близькою за багатьма ознаками до США. Як зауважують деякі дослідники, «належність Британії до Європи не менш сумнівна, ніж належність Росії» [Дейвіс, с. 29]. Британія зазвичай знаходилась осторонь більшості європейських справ та була орієнтована на свої колонії. Британці «безперечно, були європейці, але позаєвропейські інтереси в них переважали» [Дейвіс, с. 30]. Тим самим, простежуються її прагення на доміновання в світі, необмежені лише одним європейським континетом.

Ще одним прикладом невизначеності західної межі Європи є Португалія, території якої за всіма географічними показниками знаходяться на заході Європи, але тривалий час не підпадали під поширене сприйняття Західної Європи як найбільш розвиненої та прогресивної її частини, залишаючись на переферії.

При визначенні Західної Європи можна зіштовхнутися ще з однією теоретичною проблемою. Поняття «Західна Європа» часто ототожнюється з поняттям «західної цивілізації», яке виходить далеко за межі Європи (наприклад, Північна Америка) та зазвичай виключає частину країн, які географічно розташовані в західній частині європейського континенту (Португалія, Ірландія, Скандинавія та інші). Сама «“західна цивілізація” набувала все нових і нових значень та підтекстів, нагромаджуваних протягом сторічь» [Дейвіс, с. 39]. Так, Норман Дейвіс виокремлює такі основні варіанти інтерпертації поняття «західної цивілізації» [Дейвіс, с. 41 - 42]:

країни, які можуть претендувати на спадок Римської імперії;

християнська цивілізація, навідміну від ісламської, яка уособлює Схід;

виключно католицький світ, де був поширений поділ на церковну і світську владу;

протестанство як запорука економічних та політичних перетворень;

французький варіант, який був поширений у XVII - XVIII ст. та передбачав домінування французької мови та культури в міжнародних відносинах;

імперські держави, які до 1914 р. харакреризувалися передовими промисловими економіками і складними системами врядування (Німеччина, Англія, Франція);

марксистський варіант - західними є ті країни, в яких стрімкий економічний розвиток призведе до швидкого занепаду та початку пролетарських революцій;

перший німецький варіант - зростання ролі «Серединної Європи» та занепад західних країн;

варіант БАСП (білі англосакси-протестанти - домінантна група протягом років формування США) - наголос на спільних культурних традиціях та політичних інтересах Північної Америк та Британії, які здатні протистояти німецькій гегемонії;

другий німецький варіант - нацистський, в основі якого - «арійський» расизм;

американськй варіант - був сформульований після 1945 р. з початком «холодної війни» на основі прагнення протистояти поширенню комунізму; до західних в такій інтерпретації відносяться європейські країни-члени НАТО, а також Японія, Південна Корея, Філіпіни, Південна Африка, Австралія та інші;

євроваріант - виник наприкінці 40-х рр. ХХ ст. як спосіб створити міцний економічний союз в Європі напротивагу співробітництву між США і Великобританією та задля обмеження впливу СРСР на континенті.

Так, поняття Західної Європи визначається суб'єктивно на основі оцінки дослідником переваг та здобутків тих чи інших країн Європи, тим самим західноєвропейське стає синонімом цивілізованого, прогресивного, іноваційного. Звідси виникає такий феномен як євроцентризм - «це традиційні тенденції європейських авторів розглядати свою цивілізацію як вищу і самодостатню і нехтувати необхідність завжати на неєвропейські погляди» [Дейвіс, c. 33]. Він використовувався в міжнародних відносинах з ХІХ ст. і має свої витоки в колоніальній політиці європейських держав. Євроцентризм постулює першість, правильність та прогресивність європейських наукових досліджень. В такий спосіб, «роблячи з розуму, проґресу, демократії і т. п. властивість Європи, її перетворюють на центр світу» [Крепон, c. 28]. Той шлях розвитку, який пройшла Європа, має бути пройдений й іншими частинами світу, якщо вони прагнуть до високих досягнень. Євроцентризм можна розглядати як «ідеологічну побудову, в основі якого лежить ряд ірраціональних постулатів, ідеалів» [Кар-Мур, c. 28].

Визначення Центральної Європи також містить суперечності, пов'язані із трактуванням ролі ядра, або середини в європейській політиці та культурі. Свою «центровість» прагнули довести Великобританія, Німеччина, Франція, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Україна. Але, варто знову ж таки наголосити, що географічні виміри в даному випадку виявляються найменш впливовими. Передусім, йдеться про складення політичної кон'нкутури таким чином, щоб європейською спільнотою визнавався такий центр. Наприклад, обґрунтування Україною права на членство в ЄС тим, що саме на українській території знаходиться географічний центр Європи, сприймається представниками більшості європейських держав досить скептично та з долею іронії. В той же час, розташування Швейцарії європейському «серці» дозволяє їй зберігати формальний суверенітет, утримуватись від членства в Євросоюзі та, в той же час, підпадати під простір, окреслюваний поняттям «Європа». Центральна Європа в політичному сенсі є однією з найбільш слабких, нестійких та неравномірних [Федотова] частин Європи.

Перш ніж перейти до розгляду Сходу Європи, варто розглянути межову територію Південного Сходу, де перетинаються три частини світу - Європа, Азія, Африка. Він протягом тривалого часу був провідним регіоном європейського життя (за часів Візантійської імперії), регіоном торгівельного сполучення, а також обміну племенми і народами між Сходом і Заходом. Якщо на сьогодні підходити до цієї проблеми з точки зору релігійного визначення поняття Європи, то проблеми як такої не має, адже більшість населення країн Малого та Близького Сходу є мусульманським, а отже не може бути включене до поняття Європи. Та сучасний підтекст набагато складніший, адже через динамічність процесів євроінтеграції, поширення капіталізму та демократії, питання, які «раніше були переважно культурними проблемами, стали за суттю своєю політичними проблемами» [Mьnkl Imp, c. 251]. Це визначає мінливість проведення південно-східної межі Європи.

Схід Європи, напевно, найбільш рухливий та неоднозначний і на сьогодні. Залежно від країни, від якої виходить інформація, політичної ситуації та контексту, суб'єкту мовлення (політик, науковець, громадський діяч) пересувається східна межа Європи. Кундера вказує, що «оскільки Європа сама перебуває в процесі втрати своєї власної культурної протилежности, вона сприймає Центральну Європу як політичний режим, або, іншими словами, вона бачить в Центральній Європі лише Східну Європу» [Кундера].

Країною на Східної Європи, довкола якої розгорталися і досі тривають найрізноманітніші дискусії, є сучасна Росія. Щоправда, деякі країни колишньої Російської імперії та так званого «соціалістичного табору» та західні її сусіди відкинули колишні сумніви і однозначно розірвали свої зв'язки з нею (наприклад, Польща, Литва), інші - ще вагаються, так само як і «самі росіяни ніколи не мали впевненості, хочуть вони бути в Європі, чи ні» [Дейвіс, с. 27], незважаючи на твердження Петра І та Катерини ІІ про належність Росії до Європиосія РРирпо.

З ХІХ ст. в Російській імперії домінували дві ідейні групи - західники та слов'янофіли. Західники використовували такі способи обґрунтування європейськості Росії як територіальну належність, спільність історичного шляху та християнської релігії. Ідеї слов'янофілів були оформлені в чітку геополітичну концепцію в межах такої течії як євразійство. Фундатори євразійської ідеології прагнули осмислити різноманітні проблеми «духу й буття», створити своєрідну філософію російської історії, застосувати до її вивчення методологію цивілізаційного і культурно-типологічного аналізу. Провідна ідея євразійства полягає в проголошенні Росії особливим світом, «місцем розвитку», якому відповідає назва «Євразія» і який в своїх культурних та релігійних традиціях наближений до Азії, Сходу, а не до Європи. Теоретики євразійства вважали, що необхідно переорієнтувати все політичне, економічне, соціальне, а в першу чергу культурне і духовне життя слов'янських народів із західноєвропейського типу у самобутнє континентальне русло. Під час існування Радянського Союзу, після смерті Володимир Леніна антиєвропейські насторї були закріплені в офіційній політиці комуністичної партії. На сьогодні орієнтація на Схід в Росії відродилася в такій течії як неоєвразійство, яке здобуло широкої популярності серед народних мас і в офіційній політиці російського уряду. Деякі дослідники, як вказує Оксана Пахльовська, пропонують проводити поділ між Сходом і Заходом єврозійського континенту на основі до ставлення до власного тоталітарного минулого. Так, Польща, наприклад, належить до Європейських країн, адже вона відмовилася від авторитарних форм правління та перейшла до демократичного устрою. Натомість Росія «культура “східна”, яка намагається “врятувати” елементи тоталітарного минулого для майбутнього» [Пахль, с. 601]. Тож, це знову детермінація визначення поняття Європи політичними чинниками, які надають підґрунтя для легітимації поділу.