Історія політичних вчень

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

I.Політична думка Стародавнього Сходу

1.Політичні ідеї Стародавнього Єгипту та Вавилону

Єгипет на протязі всього періоду існування був теократичною східною деспотією, тобто державою, всю владу в якій -- як світську, так і духовну -- зосереджував у своїх руках фараон -- верховний правитель. З огляду на це, наскрізною ідеєю міфологічних творів є божественне походження верховного правителя, його рівність з богами. Тобто в Єгипті бере початок розвиток теократичної доктрини державної влади. Це зумовлювало і формування певної стратегії державної влади. У цьому аспекті викликають інтерес практичні вказівки, поради, які вмираючий фараон Аменемхет І (близько 2000 р. до н.е.) дає своєму наступнику Сенусертові І: "Щоб ти міг бути добрим царем на землі, щоб ти міг енергійно правити країнами і поширювати всяке добро, зроби своє серце твердим до всіх підданих. Народ поважає того, хто тримає його в тривозі. Ніколи не зближайся з ним віч-на-віч. Хай твоє серце не любить жодного брата. Ніколи не знай жодного приятеля, з нічиєї душі не роби свого довіреного". Проте Єгипет проходить ряд стадій становлення і зміцнення держави, які пізніше проходять чи не всі країни світу. На території Єгипту формується 40 округів (номів), які операються на родову організацію суспільства. Близько 3500 р. до н.е. ці округи об'єдналися в дві держави, 300 років пізніше -- в одну. Але залишається проблема контролю центральної влади над округами, яка поряд з соціальною проблемою є однією з головних у державному житті, а отже і в теоретичних роздумах. Власне вже в цей період починають формуватися не тільки, або не стільки політико-теоретичні знання, скільки повсякденні практично-політичні знання, які закріплюються у численних "Посланнях".

Конкретними джерелами політичної та правової думки Єгипту є наступні праці: -- "ПовченняПтахотепа", яке належить приблизно до III тисячоліття до н.е. Птахотеп -- візир одного з фараонів V династії -- звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам. Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію. При цьому, ті, хто знаходиться на нижчих щаблях соціальної драбини, повинні "перед вищими опустити руки і зігнути спину". І далі: "Згинай покірно свою спину перед твоїм начальником... І тоді дім твій простоїть довго, і все, що в домі, збережеться, і нагорода тобі буде відповідна. Погано бути впертим у ставленні до начальника. Жити спокійно можна лише тоді, коли начальник ласкавий до нас. Якщо ти в покорі слухаєш начальника, ти добре чиниш щодо бога".

Надзвичайно цікавими є ідеї, викладені в настановах фараона Тутмоса ІІІ своєму новому візирові: "Пам'ятай, що високий чиновник твого рангу живе на очах у всіх. Вітер і вода розповідають про все, що він робить, і ніколи не залишається в таємниці те, що він зробить. Єдиний для такого чиновника порятунок -- суворо додержувати букви законів і робити так, як у них написано".

Наступною працею є "Повчання Гераклеопольського царя своєму синові". В ній також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які мають суто гуманістичне спрямування. Так, у "Повчанні" говориться: "Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе... Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її".

Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці -- "ПовченняАменемопе", -- написаній у X-IX ст.ст. до н.е. Головна ідея цієї праці -- це необхідність поміркованості та обережності у державних справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є порушення або зловживання з боку влади. "Стережися грабувати бідних і випробовувати силу на слабких". Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за хабарництво.

Таким чином, в античному Єгипті на практично-політичному рівні появляється осмислення ряду проблем, які і в пізніші періоди зберігають свою гостроту і актуальність.

2.Політична думка Стародавньої Індії

Політичні та правові ідеї стародавньої Індії знаходять своє закріплення вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв ("Веди" -- "священне знання" кінця ІІ тисячоліття до н.е.); священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" -- перший і найстаріший збірник, -- "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; пізніших релігійно-філософських творах "Упанішади"; в поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна"; а особливо, в юридичних збірниках, які являють собою, в значній своїй частині, не стільки пам'ятники законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські і політичні трактати. З огляду на це, особливо цікавий збірник, відомий під назвою "Закони Ману", який відноситься до ІІІ ст. до н.е. В цьому документі, який, очевидно, мусів відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, міститься ряд цікавих ідей щодо права, закону та їхньої ролі не тільки у суспільстві, але й в людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль та суть покарання: "Покарання є правитель, це -- керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править всіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону".

Ряд політичних проблем піднято також у трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI-III ст.ст. до н.е. В цьому трактаті містяться поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики.

Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначає сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна казна, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується із занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Архашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над всіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить до самої суті державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус -- на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди".

3.Основні напрямки формування політичної думки Стародавнього Китаю

Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних переказів "Шудзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) -- володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Він був посередником між небом і землею, він також встановлював гармонію між небом і землею і через те міг впливати на регулярність атмосферних явищ, що гарантувало населенню врожай. Образним виразом принципу загальної закономірності, що пронизувала небо і землю, були шляхи, накреслені рухом планет, -- звідси і визначення цього принципу, який лежить в основі китайської філософії, -- "дорога неба" ("дао").

Основним завданням володаря було забезпечення у світі гармонії, яку накреслив Великий план (Хунг фан). У суспільних відносинах гармонію повинно було забезпечувати додержання восьми елементів управління, а саме: турбота про харчування і забезпечення предметами широкого вжитку населення, турбота про принесення жертв, піклування про публічні роботи, піклування про науку, запровадження справедливих кар, піклування про гостей, військо. Великий план вказував на справедливість, суворість і лагідність, як на три засоби, якими повинен користуватися добрий володар, щоб забезпечити п'ять благ для своїх підданих: довге життя, здоров'я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка завершує життя. Тут же було викладено п'ять основних залежностей, на яких базується суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від володаря, друга від друга.

В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та правовій думці. Витворюються чотири суспільно-політичні напрямки.

Перший -- започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого

Другий -- започатковане Конфуцієм конфуціанство.

Третій -- вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні були базуватися відносини між людьми.

Четвертий -- школа юристів ("фадзя"), які вперше рішуче виступили за безумовне дотримання писаного права, як основи охорони власності та особи. Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою вчення Лао-цзи є дао -- щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке, що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Людина може наблизитися до "дао" через цілковиту відірваність, абстрагування від оточуючого світу. "Треба зробити своє серце максимально відчуженим, твердо зберігати спокій, і тоді всі речі змінюватимуться самі по собі, а нам залишається лише спостерігати за їхнім поверненням. У світі велике розмаїття речей, але всі вони повертаються до свого початку. Повернення до початку називається спокоєм, а спокій -- поверненням до суті. Повернення до суті називається постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності призводить до безладдя і, як наслідок, до лиха. Той, хто знає постійність, стає досконалим; той, хто досяг досконалості, стає справедливим; той, хто набув справедливості, стає володарем. Той, хто стає володарем, слідує небу. Той, хто слідує небу, слідує дао... Найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує". Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм шляхом. "Держава є витвором духу, і впливати на неї не можна. Всякі спроби втручання завжди засуджені на невдачу і розбивають єдність".

Основи вчення Конфуція, 551-479 рр. до н.е., викладені у праці "Лунь-юй". Головною метою, яку він ставить перед собою у суспільному плані, є повернення втраченої рівноваги в державі і сім'ї; шлях до цього лежить через вдосконалення людини. Один з учнів Конфуція так висловив його ідеал: "Я дбав би, щоб міста і площі не були більше обгороджені мурами, і тоді народ перекує мечі на орала і без страху і боязні буде пасти свою худобу в долинах і лісах. Я подбав би про тисячолітній мир". Найбільш яскравим послідовником Конфуція був Мен-цзи, відомий під латинізованим іменем Менцій, який підкреслював, що "без царя і батька -- без держави і сім'ї -- людство повернулося б до тваринного світу".

Мо-дзи (До Ді) жив і творив через два покоління після Конфуція, 479-400 рр. до н.е. Він заснував напрямок, який отримав назву моїстичної школи. Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові і шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином, хитрий обманює простодушного.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI і V ст. до н.е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Прихильники правової доктрини вбачали головне джерело хорошого ладу у політичних і правових установах.



II.Політична думка античності

1.Політична думка Стародавньої Греції

У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні звґязки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність звґязків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава -- найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.:

-Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду

-Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту

-Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації

-Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність

-Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру

Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян.

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

-У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.:

-Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті

-Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову

-Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління

-Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення

-Політику тісно повґязував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики.

2.Політична думка Стародавнього Риму: загальна характеристика. МаркТуллій Цицерон та його погляди на державу і владу.

Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106--43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, повґязаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.

Основа могутності держави, на думку Полібія, -- богобоязливість громадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спрямовані добрі звичаї І справедливі закони.

Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н.е. Її засновником вважають Марка Тулія Ціцерона (106-43 рр. до н. е.).

Судження Ціцерона спирались на уявлення про природне походження держави. Йдучи в теорії слідом за Арістотелем, він стверджував, що люди від природи наділені богами вродженим прагненням до спілкування. Держава теж виникає природним шляхом -- на основі родини. Він переконував, що державна влада має бути вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення «світового божественного розуму». Згідно з поглядами Ціцерона, держава -- це «справа народу», а народ -- це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою злагодою у питаннях права і спільності інтересів. Звідси і мета держави -- охорона майнових інтересів громадян.

Розвиваючи природно-правові уявлення, Ціцерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права.

Ціцерон глибоко переконаний, що право має розповсюджуватися і на державу. У його трактовці право -- це невід'ємний компонент держави, її визначальна ознака. У цьому розумінні держава виступає уже не тільки моральним осередком спілкування вільних громадян. Вона набуває ще однієї важливої характеристики. За Ціцероном, держава -- це правове співтовариство.

Ціцерон велику увагу приділяє формам державного правління. Залежно від кількості правителів, він виділяє три простих форми правління: царська влада; влада оптиматів (аристократів); народна влада (демократія).

Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. До такого ладу, за Ціцероном, наближалася римська республіка, у якій монархічні засади були представлені владою консулів, аристократичні -- правлінням сенату, демократичні ж -- народними зборами і владою трибунів.

Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою має людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знанням про державу і право та застосовувати їх у правлінні. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові, за Ціцероном, мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Громадянин не повинен порушувати право власності, мусить надавати допомогу тим, хто потерпів від несправедливості, а головне -- трудитись задля спільної користі,

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Ціцерон характеризує як вимушений акт, припустимий тільки у разі безуспішності мирних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.



III.Політична думка Середньовіччя та Відродження

1.Релігійна політична думка Середньовіччя

В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія.

Одним із основних творців християнської політичної теорії вважається італієць Аврелій Августин (354 -- 430), за свої заслуги перед церквою названий Блаженним.

Августин Блаженний -- християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина -- язичника. Августин різко протиставляв церкву й державу. У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.

Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя.

Фома Аквінський виводить теорію "справедливої ціни", а також вперше говорить про прибуток від торгівлі, як винагороду за ризик підприємця. Гроші вважає мірою життя, визнає дві функції грошей - міру вартості і засіб обігу. Виправдовує Ф.Аквінський позичковий процент, прирівнюючи його до зняття орендної плати за землю (ренти). Були розроблені юридичні процедури, завдяки яким відсоток за позику прирівнювався до ренти з землі.

Обстоюючи централізацію влади, Фома Аквінський визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.

Він піддав ретельному аналізу вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Теолог поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою.

Фома Аквінський назвав форми держави в такому порядку: монархія, аристократія, політія (править більшість в інтересах загальної користі), тиранія, олігархія, демократія. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

2.Політичне вчення Марсилія Падуанського

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди -- в племена, на базі яких виникають міста й у кінцевому підсумку -- держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада -- й світська, й духовна, тільки він -- носій суверенітету й верховної законності. Щоправда, народом учений вважав не всіх громадян держави, а лише представників впливових суспільних станів -- військовиків, священиків, чиновників, торгівців, землевласників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені -- обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої й виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади важливе місце відводилося виборності як засобові утворення установ і добору посадових осіб держави всіх рівнів. Надаючи перевагу монархії, оптимальною формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського мало істотний вплив на формування уявлень про демократичний політичний устрій суспільства. ?

3. Розвиток політичних ідей в епоху Відродження та Реформацій. Політична концепція П.Макіавеллі

Культура Відродження зародилася в італійських містах-державах у XIV ст. і вже наприкінці XV ст. поширилася на інші країни Західної Європи. її основу становив гуманізм, представники якого прагнули замінити середньовічне традиційне дослідження текстів Біблії, постанов церковних Соборів і праць отців церкви розвитком світських наук і освіти, вивченням людини, її психології і моралі. У цей час відбувалося повернення до основ античного світосприйняття, за якого наука не була й не могла бути служницею церкви.

Основним принципом наукових досліджень цього періоду став аналіз проблеми людини, її ціннісного ставлення до навколишньої дійсності. Епоха Відродження характеризувалася радикальною перебудовою соціально-політичного і духовного життя. Політичне знання виокремилось в автономний напрям, суспільно-політичні проблеми знайшли всебічне відображення в гуманістичній літературі й зумовили зрушення в системі політико-правового мислення.

Політична діяльність гуманістів є початковим етапом генези державотворчої доктрини ранньобуржуазного зразка. З огляду на те що політико-правова думка цього періоду висвітлила нові аспекти проблеми людини і суспільства, мислителі Відродження крізь призму етики окреслили питання політичної активності. Крім цього, було порушено проблему свободи в концепції максимальних можливостей людини в державній сфері. Це означало відхід від середньовічного світогляду та початок формування природно-історичних уявлень про державу. Проблеми формування держави, її типологічних характеристик спричинили політичні дискусії гуманістів кінця XIV - початку XV ст. У цей час з'явилася концепція флорентійського республіканізму. Поява монархічних концепцій узаконювала абсолютистські тенденції північноіталійських держав.

У XVI ст. деякі країни Західної і Центральної Європи охопив масовий рух проти католицької церкви, який увійшов в історію під назвою Реформація (лат. reformatio - перетворення). Широкого розмаху процеси Реформації набули в Німеччині. Протестантизм, що уже сформувався, реанімував ранньохристиянські політичні ідеї. Реформація вороже ставилася до державної влади, критичними були погляди її ідеологів і на право. На їхню думку, християнам право не потрібне, вони керуються заповідями Христа. Такий радикальний підхід був несумісний з практикою посилення державної влади в XVI ст., тому ідеологи Реформації намагалися все ж таки примиритися з державою і правом.

На епоху Відродження і Реформації припадає діяльність італійського філософа, державного діяча Н. Макіавеллі, німецьких ідеологів Реформації Т. Мюнцера, М. Лютера. У жорстку полеміку з М. Лютером вступив започатковував християнського гуманізму БразмРоттердамський (1469-1536). Ідеалами Е. Роттердамського були освічена і гуманна монархічна влада, свобода і ясність духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбство, простота.

До проблематики держави, права, влади звертались соціалісти-утопісти, які шукали відповіді на питання, якими повинні бути політико-юридичні інститути, здатні адекватно втілити устрій, що ґрунтується на спільній власності задля встановлення соціальної справедливості.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".



IV.Політична думка Нового часу

1.Раціоналістичні концепції політики в епоху Просвітництва

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.

Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.

До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

-право на життя, що захищає безпеку людини;

-право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;

-право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний "золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи, якому належить відомий вислів "людина народжується вільною, але скрізь вона у кайданах", в своєму політичному трактаті "Суспільний договір" конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості. Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути вільними.

Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції. Один з перших документів Великої французької революції - Декларація прав людини і громадянина (1789) - проголошував право людини на свободу, власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея "спільної волі" Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп'єр і його прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору. Головним засобом ствердження "спільної волі" стала гільйотина. В роки революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей, серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.

Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу парламенту.

Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади.

1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

-законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;

-виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

-судова влада відповідає за безпеку громадян.

2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.

2. Німецька політична думка Нового часу та її основні ідеї та концепції (І.Кант, Й.-Г.Фіхте,Г.В.- Ф.Гегель)

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки Нового часу, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шелінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Їхні філософські системи зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

Теорія пізнання Канта грунтується на визначенні ним “речей у собі” і “речей для нас”. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, “речами для нас”. Людина може пізнати тільки явища. Якими є речі самі по собі, які їхня сутність, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі», непізнаними, нерозкритими. Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступне тільки Розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спонукається розумом, прагне до абсолютного знання, виходить за межі досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях, антиноміях (антиномія - суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі). Антиномії мають місце там, де за допомогою скінченого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей: можна незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має границь у просторі, і можна незаперечно довести, що світ почав існувати в якийсь момент часу і що він обмежений у просторі і т.і. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче. Але разом з тим Кант стверджував, що ці протиріччя є уявнимі і виникають через претензії розуму судити про світ як безумовну цілісність, тоді як він є «річ у собі», яку неможна пізнати.

Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ «речей у собі» закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до людини, як їй поводитися в цьому світі. Головною вимогою, категоричним імперативом є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Людина поводиться необхідно, оскільки вона є «явище» серед інших «явищ» природи й у цьому відношенні підлягає необхідності, що панує у світі явищ. Але та ж людина є моральною істотою і як така належить до світу свободи.

Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Знання змушувало б людину вести себе певним чином, її вчинки було б “легальними”, але не моральними. Зникла б свобода, яка можлива лише в ситуації фундаментальної невизначенності. Але моральність і свобода є основою людської особистості. Вони складають, за Кантом, вищу цінність буття. За Кантом, людина є головной проблемою філософії. Центральне питання “що таке людина” підсумовує три інших питання: “що я можу знати?”, “що повинен робити?”, “на що можу сподіватися?”, що розкривають різні види діяльності людини.

Гегелем створена нова наука - діалектична логіка. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу. Стверджуючи об'єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. Понятійний простір діалектики

Гегель вважав, що його «абсолютний ідеалізм» усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму -- критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання -- тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.

Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є «абсолютна ідея». «Абсолютна ідея» - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна «ідея» - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розуміє Гегель «абсолютну ідею» - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта й об'єкта. Першим кроком на шляху подолання протилежності суб'єкта й об'єкта, на думку Гегеля, є рух індивідуальної свідомості до ототожнення з загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, усі ті етапи, що пройшло людство протягом своєї історії. Розвиток духу - це одночасно процес розвитку всесвітньої культури, нагромадження духовного досвіду людства й освоєння цього досвіду конкретним індивідом. По закінченні цього процесу виховання й освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе з позицій світової історії, що завершилася, тобто «світового духу». І, таким чином, знімається протилежність суб'єкта й об'єкта, досягається тотожність мислення і буття.

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності, як сходження від абстрактного до конкретного, відповідність історичного і логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.

Ідеї Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762- 1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності".

За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з Його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в таму він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! -- ось для чого ми існуємо".



V.Історія української політичної думки

1.Політична думка Київської Русі: основні джерела та їх характеристика

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були :

· -погляди на походження держави і князівської влади

·- правове регулювання суспільних відносин

-· стосунки між церквою і державою

·- проблеми єдності та суверенності політичної влади

-· об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,

-· самостійності й незалежності Русі

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

"Повість врем'яних літ"

Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.

Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).

Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

"Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054) "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства

"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

...