Історія політичних вчень

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

·- в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;

-· в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

·- включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

Переважаючою тенденцією є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, тому що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, залежить від самої людини.

2.Політичні погляди українських мислителів у литовсько-польську добу(поч.14ст. - сер. 17ст.)

-галицький період(Ю. Дрогобич, С.Оріховський);

-київський період(І.Вишенський,Філалет,М.Смотрицький).

Становленню ідей гуманізму в цей період сприяли соціально-економічні умови першу чергу формування буржуазних відносин, піднесення культури й освіти на Україні, пробудження національної свідомості народу тощо- Зачинателями гуманістичної культури в Україні, найвизначнішими гуманістами XV -- першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орі-ховський-Роксолан та ін.

Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) (бл. 1450 -- 1494) -- родоначальник українського гуманізму, народився у м. Дрогобичі. Вчився у найбільших на той час гуманістичних центрах Європи, доктор філософії та медицини, професор, знав астрономію, географію, математику, обіймав посаду ректора у Болонському університеті. Найвідоміші його праці: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", в якій викладені проблеми філософії, астрології, географії, "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490). У цих працях містяться думки про світ, про людину, історію людства. Юрій Дрогобич вніс певний вклад у розвиток географії, медицини тощо. Але найбільше його цікавила і хвилювала доля народу, доля людини. Звеличуючи силу науки, знання, людського розуму, Ю. Дрогобич стверджує, що людина здатна без Божого одкровення пізнавати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях.

Всупереч Біблії Ю. Дрогобич стверджує, що історія людства не є велінням Божим, а постає людською драмою дій у лоні природних сил, які вирішують долю людини. "Все у підмісячнім світі живе за законами неба; нами керують також (хто заперечить!) зірки..." [8, ч. 1, с.15]. Навіть становище папи римського, його місце на престолі є не волею Всевишнього, а наслідком випадку -- щасливого розташування космічних тіл у день його народження. "Певно, любов'ю Венери й Юпітера стиснене, Сонце правити світом тебе настановило колись" [ Там само]. Цим самим Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 -- 1566)--український гуманіст XVI ст., український і польський публіцист, історик, оратор і філософ. Народився в с. ОріховціПеремишлянської округи Руського воєводства. Вчився в університетах Кракова, Відня, Вігтенберга, Падуї, Болоньї, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р. повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю, брав активну участь у гуманістичному русі. Помер у Перемишлі.

Найбільш значні його твори: "Про турецьку загрозу слово 1-е та 2-е" (1543 і 1544), "Про целібат" (1547), "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" (дві редакції -- 1543, 1548), "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право" та ін. Праці С. Оріховського були дуже популярними в західноєвропейських країнах і неодноразово перевидавались.

У галузі філософії передусім цікавився проблемами етики й політики, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та Реформації. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазначаючи, що вона -- результат не божого промислу, а дії реальних людей, які є справжніми її творцями. Пов'язуючи історичний процес з діяльністю людини, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює потребу у творчому вдосконаленні, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С. Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління тощо. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем із світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада теж є наслідком угоди між людьми, і через ца церква не повинна втручатись у державні справи. Люди мають вважати себе підлеглими не папі римському, а передусім королеві. Король, у свою чергу, мусить бути мудрим, дбати про державу, про повагу громадян, про мир і злагоду між ними. В "Напученні..." він називає короля "сторожом" держави, захисником громадян. "Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, піклуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудись так, щоб ми, слабкодухі, мали у твоїй особі захист. Якщо вороги оточать нас звідусіль і треба буде боронитися, ти, як сторож і вождь, станеш нашим захистом. І доки будеш за всіма пильнувати, ми будемо спокійні за здоров'я дітей, дружин і за власну долю"

Крім питань про державу, державну владу, Оріховський розглядає проблеми природного права, яке теж, як і держава, і влада, існує незалежно від божої волі. Ці ідеї містяться у тому самому "Напученні...", "Про турецьку загрозу" тощо. Він написав працю з цього питання -- "Про природне право", проте вона до нас не дійшла. Природне право, на його думку, вище людських законів. Людські закони можна і потрібно змінювати, якщо вони суперечать природному праву (закону). При цьому основний принцип -- жити у злагоді із законами природи, які є запорукою справжньої свободи.

З проблемами природного права Оріховський пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність, рекомендував усім людям, і передусім королеві та його оточенню, дотримуватись цих якостей, виступав проти соціальної несправедливості, гноблення, жорстокості.

Розглядаючи питання держави, державної влади, природного права, Оріховський звертається до теоретичної спадщини античних мислителів -- Платона, Арістотеля, Цицерона, середньовічних християнських учених Августина, Аквінського, але користується їхніми ідеями творчо, критично, з позицій нового мислення, яке характерне для епохи ранніх буржуазних революцій.

Одним з найяскравіших представників цього напрямку літературно-політичної творчості став І. Вишенський (1550 -1620 рр.). Він закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм; бачив головне призначення влади (яка належить Богові, а не царям) у ствердженні законності та справедливості. Українські полемісти виступали з ідеями гуманізму і демократії, критикували феодально-кріпосницьку дійсність, всі форми гноблення, засуджували деспотичне управління, Ватикан і католицьке папство.

Збагачували богословську політичну думку XVI -- XVII ст. численні православні братства і братські школи, які до того ж дали практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і братерства. Згодом з них постали колегії, академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки.

Люблінська унія об'єднала політично Литву й Польщу в одну федеративну державу -- Річ Посполиту, яка певний час була ще нестійким союзом, допоки політичну спільноту не доповнило духовне об'єднання. Оскільки в ті часи духовне життя майже повністю минало в релігійних рамках, духовна єдність спочатку означала єдність релігійну. Такий союз і був укладений 1596 р. у Бресті, що означало скріплення політичного союзу релігійним. Релігійна боротьба мала й політичний характер, вона позначилася одразу і в культурному житті. Школу й освіту почали розглядати як релігійну й політичну зброю, знаряддя національної боротьби. Пожвавішала діяльність численних братств та шкіл, що спричинило появу великої кількості полемічної літератури.

В історії української полемічно-публіцистичної літератури кін. XVI -- першої пол. XVII ст. постать М.Смотрицького -- одна з найскладніших, найсуперечливіших і ще не зовсім вивчених. Якщо історики церкви в дожовтневий період вивчали життєвий шлях "архієпископа Полоцького" М.Смотрицького та давали йому характеристику здебільшого у зв'язку із суспільно-релігійною боротьбою /А.Аскоченський, Філарет, Д.Сцепуро, А.Осинський та ін./, то істориків літератури та мови М.Смотрицький цікавив як літератор, проповідник і філолог -- автор славнозвісної "Граматики" /І.Засадкевич, В.Завитневич, І.Франко, С.Голубев,. П.Житецький, В.Перетц, С.Маслов, П.Попов, Н.Дилевський, В.Німчук, Є.Прокошина та ін./.

М.Смотрицький мав реальну можливість познайомитися як із основоположними ідеями західноєвропейського Відродження, так і безпосередньо з творами найпомітніших його представників. Підтвердженням його високої ерудиції є широке цитування та посилання принаймні у полемічному трактаті "Тренос" на 150 авторів Давнього Сходу, Єгипту, Візантії, Європи.

М.Смотрицькому приписують памфлети "Историа о листрийском, то есть о разбойническомферарском або флоренскомсинодЂ" та "Отписы на листу в бозЂвелебногоИпатия /Потия/" /Острог, 1598/, що були опубліковані під псевдонімом Клирик Острозький. На нашу думку, таке приписування блискучих памфлетів, що здобули широкий резонанс серед православних і католиків своєю майстерністю, тоді ще "спудею" Острозької школи М.Смотрицькому безпідставне. Зрештою, авторство названих творів приписували і Гаврилу Дорофеєвичу, і Христофору Філалету, й Іову Борецькому. Інша справа "Антиграфе, тобто отпис", що вийшов 1608 р. під псевдонімом "одного брата братства Віленського", та знаменитий "Тренос" /Вільно, 1610/, підписаний псевдонімом Теофіл Ортолог, який не був секретом ні для православних, ні для уніатів та короля Речі Посполитої. На цей час М.Смотрицький уже повністю сформувався і як особистість, і як учений, і як письменник. Він добре вивчив не тільки полемічну літературу, але й протестантську, знав твори Кальвіна і Лютера, став безпосереднім учасником тодішньої суспільної та ідеологічної боротьби. Тексти підготовлених ним "елюкубрацій", на жаль, не збереглися /"Розмовыберестянина з братчиком", "Воскресший Наливайко"/. Свій трактат "Антиграфе" М.Смотрицький присвятив Янушу Острозькому, написавши, як і його батько, віршову присвяту на честь герба князів Острозьких у надії, що Януш, хоч і перейшов до табору латинників, але буде стояти на сторожі прав і свобод, "однаково призначених для всіх". Але сподівання батька і сина Смотрицьких були марними.

Христофор Філалет (Мартин Броневський) (р. н. н. -- після 07.12.1650) -- релігійний і культурний діяч, представник Острозького культурно-освітнього осередку. Син Прокопа Броневського, реформатора з Великопольщі, близького до Чеських Братів.

Православний мислитель з чітко вираженою реформаційною спрямованістю, X. Ф. схилявся до об'єднання православних і протестантів у боротьбі з католицькою експансією. Був довіреною особою кн. К.-В. Острозького у його стосунках з головою литовських реформаторів Кшиштофом Радзивілом, близько контактував із Кирилом Лукарісом. До історії укр. думки увійшов як автор надрукованого польською (Краків, 1597) і давньоукр. (Острог, 1598) мовами "Апокрисису" -- твору, написаного у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський синод" (1597). Обґрунтовуючи реформаційні за своєю суттю ідеї безпосередньої богопричетності кожного віруючого християнина, рівності усіх людей перед Богом, правомірності індивідуальних шукань істин віри та спасіння особистою вірою, свободи сумління як вищої духовної цінності віруючого, ідею всесвященства, контролю мирян за діяльністю пастирів, світської влади, право укр. народу на свою віру і церкву, X. Ф. закладає підґрунтя для формування, щоправда у релігійній формі, принципу загального громадянського права.

3.Політична думка часів Визвольної війни українського народу. Державницькі погляди Б.Хмельницького,Ю.Немирича,І.Гізеля

Державницька концепція гетьмана Б. Хмельницького стала вершиною державницького мислення доби розвинутої Козацької держави. Вона засвідчила утвердження цієї держави, визначення її внутрішньої та зовнішньої політики. На нашу думку, головною ідеєю політики Козацької держави найчастіше була ідея орієнтаційна, тобто: українські гетьмани мислили позиції України винятково в тісному союзі з іншою державою чи під її протекторатом. Фактично питання про існування Козацької держави як цілком самостійної і незалежної не ставилося. Певний рівень суверенності завжди зумовлювався підтримкою тієї чи іншої держави.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у "Гадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані: у першому випадку - через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди, у другому - через відсутність соціальної бази.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого "Мир з Богом людині" заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського православ'я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього, вийшов "Синопсис" (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович (1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

В 1640 році Юрій Немирич одержав важливу посаду Київського підкоморія (урядник суду, що займався розглядом справ про межі земельних володінь). Вона була досить впливова і давала йому можливість підтримувати своїх одновірців. Немирич, часто буваючи послом на сеймах, виступав проти гонінь на антитринітаріїв, які в цей час посилюються з боку католицької церкви та польського уряду. Остаточний удар антитрнпітаріанству був нанесений в ході Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Социніани разом з дворянами інших віросповідань рятувались втечею від наступаючого козацького війська. Козаки не відрізняли їх від маси інших польських або ополячених шляхтичів. Зошшмушений був утікати на Захід і Юрій Немирич, але вже восени 1648 року він повертається в свої маєтки. В цей час, виконуючи доручення Яна Казимира, він познайомився з Богданом Хмельницьким.

В жовтні 1648 року Юрій Немирич, як довірена особа кандидата па польську корону королевича Яна Казимира, прибув до похідного козацького табору під Замостям. Через нього, намагаючись знайти підтримку українських козаків, Ян Казимир засвідчував їм свою прихильність і повідомляв, що інший претендент його брат Кароль - непримиренний ворог повстанців. Як відомо, Богдан Хмельницький підтримав домагання Яна Казимира на польську корону, не став штурмувати Замостя і повернувся з військом на Україну.

Повернувшись у свої маєтки, Юрій Немирич очолив військовий загін шляхти, яка організувалась і виступила проти повстанців на захист своїх володінь. В 1649 році шляхта Київського воєводства, зібравшись на сеймик, вибрала Немирича керівником шляхетського ополчення проти козаків, а його помістя Горошки (нині село Володарсько-Волинського району) визначила центром військових операцій. В 1652 році київська шляхта просила короля нагородити Немирича, який активно виступив на захист шляхетських маєтків і багато потратив на це своїх коштів. В 1651-1655 рр. Ю. Немирич неодноразово вибирався послом на різні сейми, де відстоював інтереси місцевих поміщиків. Коли в 1655 році на Польщу напало шведське військо короля Карла X, Немирич, як і багато інших шляхтичів, перейшов на його бік. Для нього як представника антитринітаріан, проти яких католицьке духовенство організовувало жорстокі гоніння не було мотивів захищати католицьку Польщу. Тому в 1656 році він разом з іншими магнатами (Конецпольським, Вишневецьким) в таборі шведського короля. Однак інтереси шведів теж не були співзвучні з настроями Немирича, і наступного року він переходить на бік Богдана Хмельницького, який в той час був союзником шведського короля. Є свідчення ніжинського протопопа Максима Филимоновича про те, що Немирич вступив на козацьку службу тижнів за два-три до смерті Богдана Хмельницького (помер 27 червня 1657 року).

VI.Розвиток української думки у 18ст

-основні ідеї конституції Пилипа Орлика та «Вивода прав України»;

-розвиток політичної думки у Києво-Могилянській академії. Політичні концепції С.Яворського, Ф.Прокоповича.

Конституція Пилипа Орлика - поширена назва пам'ятки політико-філософської та правової думки України ХVІІІ ст.

5 квітня 1710 р. під Бендерами на козацькій раді гетьманом України було обрано Пилипа Орлика і затверджені "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська" (латиною - "PactaetConstitutioneslegumlibertatumqueexercituszaporoviensis").

Повна назва - "Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою".

Перша європейська конституція в сучасному розумінні.

Згідно з конституцією, законодавча і виконавча влада були розділені: законодавчі функції надавались Генеральній Раді, яка виконувала роль парламенту, а найвищу виконавчу владу мав гетьман. До Генеральної Ради обиралися генеральні старшини, цивільні полковники від міст, делегати від полків, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6).

Генеральній Раді належало працювати сесійно, збираючись тричі на рік. Вона розглядала питання безпеки держави, заслуховувала звіти гетьмана, за поданням гетьмана обирала генеральну старшину, а в разі потреби, розглядала питання про недовіру гетьману та інші громадські справи.

Найвища виконавча влада належала гетьману. У період між сесіями Генеральної Ради гетьман виконував її повноваження. Права гетьмана були чітко визначені та обмежені: він не мав права розпоряджатись державним скарбом, землями, проводити власну кадрову політику (полкова і сотенна старшина вільно обиралась, а гетьман тільки затверджував її), не міг застосовувати покарання до винних (цим займалась судова гілка влади). Конституція також чітко визначала матеріальне забезпечення гетьмана, проте тільки на період перебування його на посаді.

У філософських курсах викладачів академії значне місце посідали проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була зміна предмета пізнання: на перший план виступило пізнання природи і людини порівняно з бого- пізнанням. У зв'язку з цим по-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши розумом, дав їй змогу самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності.

Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення пізньої й другої схоластики. В курсах Гізеля, Прокоповича, Яворського досить помітне звільнення арістотелевого вчення від його схоластичної інтерпретації.

Повністю відійти від схоластики учені Києво-Могилянської академії, звичайно, не могли. їх офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обгрунтування православ'я, що постало перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію, вибір використовуваних учень західноєвропейських мислителів.

Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце у курсах багатьох викладачів академії.

Стефан Яворський (1658 -- 1722) посідає гідне місце у плеяді просвітників Києво-Могилянської академії. Письменник, церковний і політичний діяч, філософ. Народився Ст. Яворський (у миру Симеон Іванович) у містечку Яворові на Галичині у православній сім'ї. Отримав освіту в Києво-Могилянській академії. У 1684 р. він виїхав з Києва і продовжував навчання у Львові, Любліні, Познані, Вільні, де прийняв уніатство. Повернувшись з-за кордону, Яворський відмовився від уніатства, прийняв чернецтво під іменем Стефана. Витримавши іспит перед професорами Київської академії, декілька років викладав тут риторику, поетику, філософію і богослов'я, був префектом академії. Ще за кордоном він почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав звання "лавроносного поета". Пізніше писав панегірики Петру І.

У 1697 р. Яворський на запрошення Петра І відбув до Росії. Там він був митрополитом, екзархом, обіймав посаду протектора Слов'яно-греко-латинської академії у Москві, де реформував навчальний процес на зразок

Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів. При академії заснував театр. Він підтримував реформи Петра І, але рішуче виступав цроти підпорядкування церкви світським властям, стверджуючи пріоритет церкви над світською владою в політичних справах.

Філософські погляди Ст. Яворського дістали відображення в курсі "Філософські змагання...", який він читав у Київській академії. Курс складався з трьох частин: логіки, фізики та метафізики. Маючи теологічну спрямованість, він водночас містив багато нових положень та ідей, які відповідали тогочасним поглядам.

На натурфілософському курсі Ст. Яворського, незважаючи на його загальну теїстичну концепцію про створення світу Богом, позначився вплив пантеїстичного ототожнення Бога з природою. Мислитель вважав, що матерія ніким не створена і не знищувана. Вона є справжньою причиною форми та її поєднання. Вона існує незалежно від Бога; діяльна, активна, постійно перебуває в русі, який мас чотири види: народження і загибель, зростання і зменшення, зміна якості, просторове переміщення. Розглядаючи проблему зміни речей, мислитель використовував не просто поняття "заперечення", а "заперечення заперечення", хоча до висновку про його загальну закономірність не дійшов. Його діалектичні здогадки особливо відчутні при вирішенні питання про рух і спокій, їх суперечливість.

Проблему співвідношення філософії і теології Яворський розглядав з позиції визнання подвійної істини, цим самим визнаючи за філософією самостійність. Не заперечуючи ролі й значення розуму людини, Ст. Яворськийне допускав втручання останнього у віру. Найвищою мудрістю він вважав теологію.

Вирішуючи проблему пізнання, мислитель стверджував, що об'єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи. Поділяючи відчуття на зовнішні й внутрішні, він був близький до вчення Локка про первинні та вторинні якості речей.

Феофан Прокопович (1681 -- 1736) -- найяскравіша постать серед українських просвітників першої половини XVIII ст. Він був видатним українським та російським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф. Прокопович (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився у родині київського міщанина. Залишившись у трирічному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, на честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчався у Києво-Могилянській академії. Не закінчивши останнього курсу богослов'я, він вирушив за кордон для поглиблення знань.

Для того, щоб мати можливість навчатися у західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство. Грунтовно оволодівши знаннями, Прокопович у жовтні 1701 р. втік з Риму, порвавши з католицизмом. Пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, де знайомився з гуманістичними, просвітницькими, реформаційними ідеями, й 1702 р. повернувся в Україну. З 1705 по 1716 р. викладав у Києво-Могилянській академії риторику, поетику, арифметику, геометрію, філософію, богослов'я. У 1710 -- 1716 рр. був ректором академії.

У 1716 р. закінчився київський період життя і творчості Ф. Прокоповича і почався петербурзький. За викликом Петра І він переїхав спочатку до Москви, а згодом до Петербурга, де став радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синоду, архієпископа. Активний учасник реформ Петра І, Прокопович багато уваги приділяв просвітництву. Він був найосвіченішою людиною в Росії того часу.

Ф. Прокопович -- автор ряду навчальних посібників, історичних праць, першої світської трагікомедії "Володимир", "Духовного регламенту", філософсько-юридичного трактату "Правда волі монаршої", промов, проповідей тощо.

Усі просвітницькі твори Ф. Прокоповича спрямовані проти прихильників церковної автономії. У цьому питанні, як і щодо співвідношення філософії і теології, він був постійним опонентом Ст. Яворського, Р. Лопатинського та ін.

2.Програмні документи Кирило-Мифодіївського товариства про державно-політичний устрій України

політичний стародавній рада конституція

Документи Кирило-Мефодіївського товариства творились передусім під впливом тогочасних українських історичних реалій суспільного буття, з урахуванням новітніх по політичних концепцій, що висували на перший план народ як головну рушійну силу історії.

В інших програмних документах кирило-мефодіївці накреслили схему політичної організації української держави в союзі слов'янськім. Це, передусім, республіканська форма правління, відсутність кріпацтва, пріоритети соціальної і національної рівності. З цієї точки зору цікавою є відозва М. Костомарова «Брати українці» і «До братів поляків і великоросіян», а також статут товариства, авторство якого належить, за висновками дослідників, М.Костомарову і В. Білозерському. Головні ідеї цих документів фокусуються на таких моментах:

1.Створення слов'янського союзу, але «щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (республіку -- авт.) і управляв окремо від інших», щоб кожен народ мав і розвивав свою мову, літературу, освіту -- отже, влаштовував цілком осібне внутрішнє життя.

2.У кожній такій слов'янській державі мав бути «свій правитель, обраний на час», подібно до президентської посади.

3.На чолі всього слов'янського союзу має стояти «спільний сейм або Рада Слов'янська» (подібно до парламенту). Крім того, обирається «на час» «над цілим Союзом» також правитель.

4.В усьому цьому союзі слов'янських суверенних держав забезпечувалася рівність народів і віросповідань, ліквідація станів, знищення кріпацтва і т. п.

Концепції кирило-мефодіївців справили значний вплив на подальший розвиток демократично-республіканських ідей і в Україні, і в Росії. З великою прихильністю до них завжди ставився Т. Шевченко. Згодом М. Костомаров у своїх спогадах писав, що «Шевченко ставився до ідей слов'янської взаємності з поетичним захопленням», що, як відомо, відбилось і в його творчості. Ідеї слов'янської федерації в її українській інтеграції поділяв пізніше і видатний російський публіцист о. Герцен. Уже наприкінці 50-х років XIX ст. він писав: «Я щиросердно бажаю не розриву слов'янського світу, а його вільної федералізації». Цю ідею згодом розвивав і видатний український мислитель М, Драгоманов. У часи свого захоплення соціалістичними теоріями він вважав за можливе створити в майбутньому «велику всенародну спілку (інтернаціональну федерацію), до якої увійшли б і інші народи Східної Європи. В цілому ж концепції кирило-мефодіївців відкривали нову перспективу в міжнародних відносинах.

3.Українська політична думка другої половини 19ст. Політичні ідеї у творчості у М.Драгоманова,І.Франка

Першим серед українських енциклопедистів, засновників ліберально-демократичної думки, державника з великої літери можна назвати М. Драгоманова. Провідною в його політико-ідеологічних пошуках стала ідея української державності, що попередньо вже відзначалось.

Як нами зазначалося, ця ідея практично завжди була наскрізною темою політико-ідеологічної думки українських мислителів. Інша річ, в якому ключі вона подавалась відносно інших держав і особливо відносно Росії -- як федерація чи конфедерація, або ж як самостійна і незалежна. Перша з них рельєфно представлена філософсько-політоло­гічною спадщиною М. Драгоманова; друга -- політичними творами М. Махновського, Д. Донцова та В. Липинського.

Як відомо, ім'я М. Драгоманова (1841 -- 1895) відсутнє не тільки у філософсько-енциклопедичному словнику, виданому в Москві у 1983 p., але й в алфавітному іменному покажчику українського філософського словника 1986 p. І це не випадково. Над вченим висів «дамоклів меч» ленінської характеристики як українського «холопа». Вивчати оригі­нальні філософські думки М. Драгоманова за радянських часів було небезпечно. Нині теоретикові віддається належне. Сьогодні маємо мож­ливість вивчати його спадщину, відверто полемізувати з М. Драгомановим щодо майбутнього суспільства в цілому, українського громадянського життя зокрема.

Перу М. Драгоманова належать такі фундаментальні праці з питань суспільного будівництва, як «Положение и задачи науки древнейисто­рии», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про україн­ську національну справу» та ін. Написане М. Драгомановим «Переднє слово» до «Громади», за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить «переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки»; понад те, зазначає вчений, його «Переднє слово» «можна взагалі вважати першою українською політичною програмою»12.

М. Драгоманов прекрасно розумів роль економічних чинників у роз­витку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а зазначав роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив з множинності чинників, що детермінують істо­ричний процес.

Соціалізм в Україні не є випадковим явищем, зазначав учений. Адже тут, як і в Росії, зароджуються капіталістичні відносини, чисельно і соціально зростає пролетаріат, шириться робітнича справа. Для побу­дови соціально справедливого суспільства потрібна докорінна зміна економічного ладу, що включає передусім передачу землі і всіх знарядь праці робітникам. Проте економічний чинник не є визначальним і єдиним для суспільного прогресу. Надзвичайно важливу роль відіграють у ньому політичний та інтелектуальний чинники. Всі три чинники треба розглядати як рівнозначні, наголошував М. Драгоманов. Саме тому, що Україна має свої особливості в політичній та інтелектуальній історії, вона піде до соціалізму (до цього її спонукає економічний чинник), проте своїм шляхом -- шляхом культурницьких реформ, просвіти, розвитку громадського самоврядування.

Насильницької революції та пролетарської диктатури М. Драгоманов не приймав. Вчений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише і можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості.

У майбутній державі, яку революційним шляхом побудує простий народ -- робочі люди по селах і містах, -- економічну основу стано­витиме суспільно-колективна форма власності. Нарешті, буде вирішено питання про організацію праці (право на яку є святим правом кожної людини), політичні свободи особистості. Виходячи з праць К. Маркса та Ф. Енгельса, які, за зауваженням М. Драгоманова, нічого не мали проти федералізму, вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації.

Саме цей висновок М. Драгоманова, який поділяли й обґрунтовували майже всі українські соціалісти 70-х -- початку 80-х років XIX ст., спри­чинив нищівну критику вченого з боку В. Леніна. Намагаючись відповісти демократам і М. Драгоманову, В. Ленін писав: «Недозволено було б забу­вати, що, відстоюючи централізм, ми відстоюємо виключно демокра­тичний централізм. Щодо цього всяке міщанство взагалі і національне міщанство (покійний Драгоманов в тому числі) внесли таку плутанину в питання, що доводиться знов і знов приділяти час його розплутуванню».

I. Франко був людиною з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в розвитку, вченим, який прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє людства. У його творах відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протя­гом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. Безперечно, що на доробку І. Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-політич­ної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій перелом­ного періоду в історичному поступі людства.

Світоглядні й політико-ідеологічні переконання І. Франка формува­лись в умовах зростаючого руху трудящого селянства проти соціального й національного гноблення. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого він боровся все своє життя. У статті «Дещо про себе самого» читаємо: «Як син українського народу, вигадуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видря­патись на висоту, де видно світло, де ясніють вселюдські ідеали». Значний, а може й вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

І. Франко глибоко знав історію української культури, високо поціно­вував доробок прогресивних діячів російської культури, добре був обіз­наний і з європейською культурною та науково-філософською традицією. При цьому він не лише активно використовував ці знання -- у його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тейлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін. -- але й наполегливо спрямовував розвиток української інтелектуалістики в європоспрямоване річище.

Ставлення І. Франка до модного в ті часи такого напряму суспільно-політичної думки, як марксизм, було суперечливим. Вчений ретельно ознайомився з «Капіталом», переклав українською мовою 24-й розділ цієї фундаментальної праці, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він простудіював «Маніфест Комуністичної партії», а також «Становище робітничого класу в Англії», «Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії» і «Анти-Дюринг». Можна сказати, що ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка істотний вплив. Однак «марксистом» -- правовірним послідовником і провідником ідей марксизму -- І. Франко не став. Вчений піддає гострій критиці деякі марксистські положення, прогнозує негативні наслідки реалізації ряду суперечливих постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного життя, до комплексного розв'язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Подібне ставлення до марксизму характерне для переважної більшості українських мислителів цього періоду. Як зазначає Іван Лисяк-Рудницький, причиною останнього було те, що «марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрощеного марксизму з наївно романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й «Кобзарем» у другій... Але назагал молоде покоління соціялістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників»...»14.

Відмінну від марксизму позицію І. Франко, зокрема, займає стосовно ключового положення -- історичної місії пролетаріату. Як відомо, марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити револю­ційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, -- це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. І. Франко підходив до цього дещо інакше: розв'язання політичних проблем він пов'язував з усією «робітницькою масою», до якої відносив усіх трудящих, у тому числі селян, і навіть працюючу інтелігенцію, «дрібних майстрів» і «дрібних власників», тобто не тільки суто пролетаріат. Заперечення вченого викликало й положення про пролетаріат як «авангардну силу революції». У статті «Російські соціал-демократи» І. Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Дехто із вчених пояснювали таку позицію селянським походженням автора, інші -- слабким розвитком пролетаріату в Галичині. Однак відомо, що І. Франко добре знав і життя Східної України, Росій­ської імперії в цілому, політичне становище в країнах Західної Європи, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І. Франко не поділяв марксистської ідеї стосовно «історич­ної місії пролетаріату» скоріше не тому, що не зміг побачити револю­ційного потенціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея аван­гардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була пов'язана з ідеєю диктатури пролетаріату як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень.

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою політичною й загаль­ною культурою, не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами.

І все ж, І. Франко стояв за «соціалізм»; «народна революція» асоцію­валася у нього із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Вчений був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві. Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І. Франко каже, що ці гасла були «великим засівомі на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі». Проте уявлення І. Франка про майбутнє «царство праці» відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.

Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І. Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на якнайширшім само­управлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. Що ж до держави, то вона в сучасному її розумінні, на думку І. Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі. Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важ­ливою передумовою його вкрай негативного ставлення до ідеї диктатури пролетаріату як державного, хоча й тимчасового, устрою.

4.Українська політична думка доби Центральної Ради та УНР. Універсали Центральної Ради. Конституція УНР 1918 року

У статті досліджується питання визначення прав національних меншин, яке для української нації постало одночасно з вимогою національно-державного самовизначення. Головну увагу присвячено державно-правовим актам січня - квітня 1918 р. відповідно до яких проводилася політика Центральної Ради щодо національних меншин.

Одним із суттєвих аспектів державотворення в період Центральної Ради стали міжнаціональні відносини. Поряд з проблемою визначення національно- державного статусу, об'єктом постійної уваги з боку Центральної Ради було питання статусу національних меншин, що проживали на її території, оскільки, відповідно до статистичних даних, представники 20 національностей проживали в Україні на початку 1917 року. Найчисленнішими меншинами були росіяни, євреї, поляки, загальна їх частка в населенні перевищувала 25%.

Метою даної розвідки є висвітлення особливостей проведення політики Центральної Ради щодо національних меншин в період незалежності УНР. Аналізуються події громадсько-політичного життя та державно-правові акти, за якими відбувалося впровадження національних вимог протягом січня - квітня 1918 р.

Питання національної політики в добу Української Центральної Ради комплексно не досліджувалося, хоча окремі його аспекти представлені в узагальнюючих працях з історії періоду. Фрагментарно воно присутнє у доробках Г.Кривоший, В.Куртяка,О.Наймана , О.Старуха, Ф.Турченка. Головним джерелом дослідження стали опубліковані документи Української Центральної Ради та національно-визвольного руху

9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон про національно- персональну автономію, Рада розраховуючи, що він стане одним із чинників зміцнення взаєморозуміння з національними меншинами, сприятиме лояльному ставленню етнічних груп до Української держави, яка набувала статусу самостійної. Насамперед, ішлося про підтримку національними меншинами IV Універсалу.

Як відомо, прийняття IV Універсалу зумовлювалося потребами внутрішнього життя, загрозою експансії більшовицької Росії, участю делегації УНР у мирних переговорах у Бресті.

«Всі демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній УН. Р. нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня», - проголошував IV Універсал

Відповідно до положень IV Універсалу джерелом влади є народ України. Універсал надав якісно нового статусу Українській державі, яка стала незалежною, самостійною, проголосивши ще одну важливу ознаку державності - суверенітет.

У програмному відношенні IV Універсал був, без сумніву, поворотним пунктом в Українській революції, але проголошення самостійності України сприймалося в суспільстві неоднозначно. Не визнавали Універсал селяни, оскільки земельне питання він так і не вирішив. Так, наприклад, в архівах Житомирської області знаходимо документи зборів селян с.Андреєво, які не визнали Центральну Раду відмовились виконувати її рішення Анопольської волості

Не підтримав самостійність, проголошену Універсалом, більшовицько налаштований Чорноморський флот, про що свідчать резолюції засідання Севастопольської ради і Цетрофлоту

Навіть М.Грушевський намагався дати спеціальні роз'яснення: «Серед самих українців знайшлися групи, настільки захоплені російською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські»

Отже, IV Універсал підтримали тільки українські фракції. Протилежних позицій дотримувалися російські меншовики і бундівці, а російські есери, поалей-ціоністи, об'єднані єврейські соціалісти утрималися. С.Гольдельман зауважив, що єврейські партії голосували проти цього документа, оскільки вважали, що Універсал означав роз'єднання з євреями Росії

З партій національних меншостей лише польський соціаліст, представник революційної фракції ППС Корсак, заявив про підтримку незалежної України .

Негативна оцінка представниками національних меншин IV Універсалу, а відтак, незалежності України, означала розкол у Центральній Раді і негативно позначилася на міжнаціональних відносинах у державі. М.Зільберфарб згадував, що під час і після проголошення самостійності спостерігалося «значне загострення взаємовідносин між українськими і неукраїнськими партіями».

І вже в перші дні роботи Центральної Ради після проголошення Універсалу ці «загострення» проявились. Так, наприклад, 12 січня заявив про відставку очільник секретарства із російських справ Д.Одинець; 17 січня з аналогічною заявою звернувся М.Зільберфарб.

Представники Бунду і меншовики утримались при голосуванні за особовий склад кабінету В.Голубовича. 20 січня 1918 р. представники національних меншин подали до Центральної Ради заяву «Відношення меншостей до Центральної Ради», у якій звинувачували останню в бездіяльності щодо єврейських погромів, що набували масовості .

Однак загострення відносин не переросло у відкритий антагонізм з національними меншинами, і після IV Універсалу багато національних громад і політичних груп виступали з лояльними щодо незалежності України заявами. Так, єврейська демократична фракція Олександрівської міської думи (Катеринославської губернії) обнародувала після проголошення IV Універсалу Декларацію, у якій застерігала від звинувачення всіх євреїв в антиукраїнстві.

Проголосивши Україну самостійною і незалежною державою, IV Універсал повідомляв про перейменування Генерального Секретаріату в Раду Народних Міністрів. Міжнаціональні справи стали компетенцією міністерства закордонних справ. Самостійно функціонували міністерство великоруських справ, єврейських справ, польських справ .

Однак у такому складі уряд діяв не довго. 12 січня на засіданні Малої Ради фракція українських есерів поставила вимогу відкликати з уряду українських соціал-демократів. В.Винниченко, а за ним і О.Шульгін подали у відставку .

18 січня 1918 р. дев'яті загальні збори Центральної Ради затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з В.Голубовичем. Право обирати міністрів національних справ надавалося національним організаціям, потім кандидатури затверджувала Мала Рада .

Отримавши такі повноваження, Міністерство єврейських справ перебрало під свою опіку всі єврейські інституції, які до того підлягали різним державним установам. На облаштування цього міністерства Центральна Рада виділила 150 тисяч карбованців.