Історія політичних вчень

Міністерство єврейських справ у контексті чинності закону про національно-персональну автономію розробило «Положення про єврейський Національний союз на Україні», основні параграфи якого визначали такі повноваження: опікування розвитком науки, мистецтва і, «взагалі всіх форм духовної культури», а також надання всіх видів допомоги (грошової, медичної, квартирної, продовольчої та ін.) тимчасово чи постійно особам єврейської національності, ведення статистичних досліджень національного життя і, що важливо, «управління майном і фінансами єврейського Національного союзу» .

«Положення» закріплювало, що органи єврейського Національного союзу є державними органами і діють в УНР на загальних підставах, а посадові особи користуються правами державних службовців. Єврейському Національному союзу надавалось виключне право представництва єврейського населення. Влада союзу розповсюджувалась на всіх членів, незалежно від місця знаходження їх на території УНР .

Згідно зі статтями «Положення» всі члени Єврейського Національного Союзу проголошувались рівними. Ніхто не міг бути позбавлений виборчого права .

Структурно Єврейський Національний Союз складався із органів місцевого самоврядування, якими були: єврейські общинні збори і їх комітети, єврейські повітові й волосні комітети, єврейські окружні Ради та їх правління. Загалом, єврейська община була основною одиницею ЄНС в Україні .

За короткий термін існування міністерство досягло конкретних результатів, особливо в сфері освіти. Воно отримало від Міністерства освіти 50 тисяч карбованців для Спілки демократичних (ідишських) вчителів на видання підручників мовою їдиш. У квітні 1918 р. було прийнято рішення про асигнування півмільйона карбованців на видання шкільних підручників для єврейських шкіл та придбання друкарні .

Міністерство отримало 3 тис. крб. для створення бібліотеки та 6750 крб. на розробку проекту статуту Єврейського Національного союзу , але подальший хід подій революції не дав можливості скористатись цими коштами.

Керівники Центральної Ради розуміли, що відродження національної державності неможливе без чіткого юридичного визначення статусу громадянина України. Особливо актуальною ця проблема стала після проголошення IV Універсалу. Тому 2 березня Центральна Рада ухвалила дуже важливі конституційні акти - закон про громадянство УНР та закон про реєстрацію громадянства УНР.

Перш за все, слід підкреслити, що в УНР запроваджувалися змішані принципи громадянства, а саме: принцип крові та принцип ґрунту. Так, у параграфі 1 закону говорилося: «Громадянином Української Народної Республіки уважати кожного, хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням» .

У цьому випадку не мала значення національність особи, а до уваги брався лише факт її народження в Україні. У параграфі 8 закону про громадянство запроваджується і принцип крові як тісний звґязок з Україною.

У законі про громадянство за європейськими зразками визначався і процес натуралізації іноземних громадян та апатридів. Так, встановлювався термін постійного проживання в Україні - 3 роки, наявність законних джерел існування як «тісний зв'язок з територією своїм промислом чи заняттям». Між іншим, серед умов надання громадянства немає умови володіння державною мовою, що, на наш погляд, свідчить про бажання уряду УНР полегшити цю процедуру для не українців.

Згідно із законом про громадянство УНР надавала своїм громадянам весь обсяг громадянських і політичних прав, особливо право на участь в управлінні державою на виборних посадах і службу в різних державних і державно- громадських установах.

Терміном підтвердження свого наміру стати громадянином УНР були три місяці з моменту опублікування закону про громадянство. Особливою умовою отримання громадянства також була необхідність складення присяги на вірність УНР. Разом з тим, у законі встановлено обмеження для осіб, що не виявили бажання отримати громадянство, а саме негромадяни УНР на території України мали перебувати не більше трьох місяців.

З метою підготовки вчителів для шкільної мережі з єврейською мовою навчання 11 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про відкриття єврейської вчительської семінарії, затвердила її статут та асигнувала на утримання цієї установи 80420 крб.. Міністерство освіти видало розпорядження про введення для єврейських дітей, які вчились у загальних школах, курсів їдишу, івриту та єврейської історії. При обговоренні законопроекту наголошувалось, що із 700 тис. населення Києва 80 тис. визнають єврейську мову своєю рідною .

Рішення про заснування такої самої навчальної установи в Житомирі прийняло Волинське губернське земство. Крім того, у Кам'янець-Подільському державному університеті було засновано кафедру єврейської історії і літератури.

У Києві відкрилася семінарія, яка мала на меті підготовку вчителів для початкових єврейських шкіл на території УНР і вважалася середньою школою, складалася з одного підготовчого і наступних 4-х класів, а підпорядковувалася безпосередньо міністерству єврейських справ .

З метою прищеплення знань про свій народ тим єврейським дітям, які навчалися в приватних середніх школах, за пропозицією міністерства з єврейських справ Міністерство освіти України видало розпорядження про викладання для цієї категорії учнів курсу євреєзнавства, зміст якого складався з єврейського письменства, єврейської історії, мови їдиш або івриту .

Щоб здійснити перехід на єврейську мову навчання в приватних єврейських гімназіях, було вирішено негайно ж замінити в першому класі російську мову викладання на єврейську.

Учнями підготовчого класу семінарії могли стати юнаки та дівчата з 15 років, що закінчили двохкласну початкову школу, а 1-го класу - з 16-ти років, які одержали вищу початкову освіту. Ті й інші повинні були складати іспити з єврейської, староєврейської мов і єврейської історії. Для молоді з середньою освітою термін навчання зменшувався до 2-х років. Усього в семінарії мали навчатися приблизно 205 студентів: по 40 у кожному класі і 45 - у підготовчому. Учні забезпечувалися стипендіями.

Слід зауважити, що більшість положень цього закону залишались нереалізованими.

За свідченням М.Зільберфарба, відносно інших питань національно- культурного відродження єврейського населення, окрім народної освіти, за часів Центральної Ради не вдалося більше нічого зробити. І справа тут не в ставленні української влади, бо вона не тільки не чинила перешкод планам національно- культурного (й не тільки) відродження єврейського населення України, а навпаки, була готова фінансувати (і фінансувала) кожну ініціативу єврейського міністерства. На заваді стали нестабільність політичної ситуації, короткотривалість існування Центральної Ради .

27 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради обговорювали закон про створення Тимчасових національних установчих зборів російської, польської і єврейської національностей. За інформацією міністра єврейських справ

І.Хургіна, Єврейська Національна Рада уже затвердила Статут єврейських національних установчих зборів, який визначив регламент роботи Єврейських Національних зборів - по сесіях, визначив компетенцію голови зборів та голови

Єврейської Національної Ради, зазначив органи, що користуються правом законодавчої ініціативи, та процедуру прийняття рішень .

Закономірним наслідком державотворчого процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р., стало прийняття Конституції Української Народної Республіки. У своїй загальній частині Конституція УНР проголошувала, що Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Суверенне право в державі належить народові і здійснюється через Всенародні Збори України.

Основний закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права: соціальне походження, віросповідання, національність, освітній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв для них. Пункт 17 гарантував свободу слова, друку, організації, страйків тощо, проголошувалися також рівність прав та обов'язків для чоловіків і жінок.

Щодо національних меншин, то Конституція УНР гарантувала націям право на впорядкування своїх культурних прав через організацію в національні союзи, тобто право на національно-персональну автономію Розділ VIII Основного закону -- «Національні союзи» -- повністю включив закон про національно-персональну автономію, затверджений Українською Центральною Радою

Таким чином, надавши IV Універсалом якісно нового статусу Українській державі, Центральна Рада намагалася утримати свої позиції і в національній політиці. Традиційні гасла про рівність усіх народностей, що проживали в Україні, збереження їхньої мови і культури, надання права національно- персональної автономії вона закріпила не тільки IV Універсалом, а й цілою низкою нормативно-правових документів. Подальшого розвитку отримали Національні союзи, право на створення яких було надано законом про національно-персональну автономію.

Окрім того, в умовах проголошеної незалежності України продовжили свою діяльність Міністерства з російських, польських і єврейських справ; серед них особливо активно діяло останнє. Воно опікувалося освітою серед єврейського населення, займалося законотворчою діяльністю, формувало органи національної автономії.

Література

1.Байтин М. Государство и политическаявласть. - Саратов, 2002.

2.Загальна теорія держави і права. - К., 2004.

3.Конституція України. - К., 1998.

4.Основи держави і права. - К., 1997.

5.Рябов С. Політологічна теорія держави. - К., 1996.

6.Ткаченко В. Україна на межі цивілізації. - К., 1995.

7. Політологія: Підручник для вузів / Під ред. М.А. Василика. М.: - МАУП, 2001. - 592 с

8.Бородінов В.Д. Політологія. Д.: КІТІС, 2000. - 392с.

9.Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології: - К.: Товариство "Знання", КОО, 1999. - 427 с.

10. Політологія. За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: "Академія", 2001. - 528 с.

Размещено на Allbest.ru