Внутрішні, регіональні та міжнародні фактори в еволюції Косовського конфлікту

В контексті аналізу впливу збройного етнополітичного конфлікту на політичну безпеку держави необхідно виокремлювати її внутрішню та зовнішню складові. У внутрішньополітичній сфері в умовах збройного етнополітичного конфлікту відбувається дестабілізація політичної системи в напрямі зменшення легітимності політичної влади та зниження ефективності діяльності органів державної влади, згортання демократичних процесів. Ознакою ескалації конфлікту є виникнення і функціонування політичних партій, пов'язаних із сепаратистськими і терористичними угрупованнями. В підсумку виникає загроза встановлення авторитарного чи навіть тоталітарного режиму.

Проблема сепаратизму може призвести до порушення територіальної цілісності держави та виведення з-під контролю центральних органів влади певних територій та адміністративних одиниць. В контексті ескалації внутрішнього етнополітичного конфлікту серед основних зовнішньополітичних загроз переважають: зовнішнє невоєнне, політичне втручання у внутрішні справи держави з метою підтримки опозиційних етнічних груп, сепаратистських рухів та націонал-терористичних організацій; погіршення міжнародного становища держави та ускладнення відносин з іншими країнами; поширення радикальних ідей, зокрема національної та релігійної нетерпимості, із-за кордону, що сприяє подальшій дестабілізації внутрішньополітичної ситуації.

Вплив збройного етнополітичного конфлікту на військову безпеку держави має як внутрішній, так і зовнішній аспекти. Різні форми збройної боротьби, застосування сили у етнополітичному конфлікті становлять внутрішню військову загрозу національній безпеці. Проте збройні етнополітичні конфлікти зазвичай стають джерелом зовнішнього воєнного втручання, мають тенденцію до інтернаціоналізації, спричиняють міждержавні збройні конфлікти та війни, що перетворює їх на чинник виникнення зовнішньої загрози військовій безпеці держави.

Процес збройної боротьби та інші форми етнічно вмотивованого насильства, які охоплюють суспільство і можуть поширитися на всю територію держави, демографічні, політичні та соціальні наслідки конфлікту негативно відбиваються на реалізації економічних інтересів окремих осіб, соціальних груп та держави як суб'єктів економічних відносин, що призводить до негативних умов для розвитку національних економік і загрози економічній безпеці держави.

Аналіз сучасних етнополітичних концепцій свідчить про відсутність єдиної точки зору на загальні причини виникнення внутрішніх етнополітичних конфліктів, механізми їх ескалації та інтенсивність насильницьких форм протиборства. Основні розбіжності стосуються визначення рушійних сил внутрішніх конфліктів, які залежать від конкретно-історичних та політичних обставин. Основними перемінними, які слід брати до уваги, є чинники економічного розвитку, інтенсивність дискримінації за етнічними ознаками, рівень освіти, роль жінок та ін. Але навіть за умови, що всі ці фактори належним чином проаналізовані, подекуди важко передбачити, який з них стане домінуючим і наскільки він впливатиме на схильність етнічної групи в цілому до активної участі в конфліктному протистоянні з владою та конфронтації з іншими етнополітичними громадами. В цьому сенсі очевидно, що сукупність декількох чинників збільшує ймовірність та інтенсивність конфлікту. Водночас суб'єктивною обставиною, яка зменшує конфронтаційне навантаження, можна вважати "поріг толерантності" в межах певної етнічної групи, а також усвідомлення ступеня важливості потреби в захисті прав спільноти. Іншими суб'єктивними чинниками можна вважати ступінь згуртованості етнічної групи, її політичної та етнокультурної однорідності, стан її мобілізації, вплив елітних груп у її межах, спосіб та механізми ухвалення рішень та ступінь довіри рядових представників до номінальних лідерів.

З точки зору наукового аналізу конфлікту в Косово принципову важливість має визначення критеріальних особливостей на різних етапах формування та розвитку конфлікту. Це стосується особливостей впливу та співвідношення різних факторів при розгортанні конфлікту, ступінь сформованості ідентичності різних громад, вплив та поширення міфів та політичних ідей, на яких міфах вона ґрунтувалася і т. п. В цьому існуючі етнополітологічні концепції та теорії дають лише часткове пояснення ситуації в Косово, специфіка якої вимагає врахування додаткових факторів. Зокрема це стосується такого чинника, як специфічна роль засобів масової інформації та вплив зовнішніх інформаційних кампаній, які порівняно менш інтенсивно впливали на розвиток етнополітичних конфліктів у деяких регіонах країн Європи і взагалі мали відносно слабкий вплив на етнополітичні конфлікти в країнах Азії та Африки. Водночас феномен конфлікту в Косово дозволяє констатувати посилення ролі мас-медіа в формуванні ідентичності місцевих етнотериторіальних громад та характеру їх політичної поведінки. Розвиток сучасних інформаційних технологій і роль, яку відіграє інформатизація в суспільних відносинах, обумовлюють поширення ареалу протистояння в етнополітичних конфліктах на інформаційну сферу. Загрозу інформаційній безпеці держави становить процес інформаційної боротьби, в якому опозиційні етнічні групи, націонал-терористичні та сепаратистські угруповання, а також іноземні держави як агенти зовнішнього втручання в конфлікті використовують інформаційну зброю з метою руйнації інформаційних ресурсів держави та інформаційно-психологічного впливу на її населення. Небезпечним є також поширення в національному інформаційному просторі негативних етнічних стереотипів та ідей етнічної нетерпимості, закликів до насильства щодо представників інших етнічних спільнот.

Зазначені проблеми займають усе більш чільну увагу в наукових та політичних дискусіях, зокрема в контексті постановки проблеми демократичного транзиту. Окремі дослідники стверджують, що незалежні й неупереджені засоби масової інформації можуть стати вельми ефективним знаряддям у відверненні етнічних конфліктів. На думку автора, діяльність міжнародних і місцевих засобів масової інформації у Косові доводить, що гонитва за сенсаціями і небезсторонність оцінок наносять істотну шкоду справі запобігання конфлікту та послабленню його напруженості. Установка ЗМІ на спрощене тлумачення фактів заради використання сенсаційних приводів та збільшення власного рейтингу призводить лише до зміцнення існуючих негативних та конфронтаційних стереотипів. Вплив ЗМІ також відображає і посилює консенсус еліт, що спостерігалося і в Сербії, і в Косово під час ескалації конфлікту.

З точки зору зростання рейтингу ЗМІ, чим довше триває конфлікт, тим вагомішими є прибутки від нього. Зі зростанням драматизму та брутальності конфронтації зростають можливості розширення читацької аудиторії. Водночас така інформаційна ситуація ускладнює завдання миротворчих сил, перед якими постає потреба скрупульозного пояснення своєї ролі та аргументації причин, з яких слід попередити розгортання конфлікту та зменшити його інтенсивність.

Один із провідних дослідників націоналізму Е.Сміт (професор Лондонської школи економіки та політичних досліджень) сформулював теорію про символічну прив'язаність до певної території. Згідно з його аргументацією, серби вважають Косово колискою своєї нації та культури. Однак те ж саме стверджують і албанці. При цьому авторам "національного міфу" байдуже, чи справді відбувалися події, які використовуються як чинник етнополітичної мобілізації. Найголовніше полягає в тім, щоб сучасна нація або етнополітична спільнота вірила в нав'язувану їй версію історичного минулого та підлягала мобілізаційним технологіям. Іллірійський міф албанців та пам'ять про битву на Косовому полі (1389 р.) роблять Косово в рівній мірі важливим для сприйняття історичного минулого та політичної свідомості як косовських албанців, так і сербів. У випадку формування причин конфлікту в Косово емоційна прив'язаність до землі сприяла визріванню відносин взаємного неприйняття між цими етнічними групами. Колишній лідер Югославії С.Мілошевич особисто відіграв значну негативну роль в загостренні етнічного конфлікту, схваливши рішення про заборону використання населенням албанської мови та примусове виселення частини албанського населення з місць постійного мешкання. С.Мілошевич (президент Сербії з 1990 р.), апелював до глибоких патріотичних почуттів сербів і став виразником радикально-патріотичного політичного напряму. За його правління політика властей СРЮ сприяла розпаленню націоналістичних настроїв. Характерним для того часу було висловлювання С.Мілошевича, що "сербський націоналізм є змієм, який причаївся на грудях сербського народу". Водночас лідер косовських албанців, "президент" самопроголошеної республіки І.Ругова та керівники Армії визволення Косова (АВК) апелювали до патріотичних почуттів свого народу, закликаючи ствердити власну державу на територіях, де албанська державність ніколи раніше не існувала. Набагато важливішим для них став "міф сотворіння", для реалізації якого міркування історичної правди чи "історичної справедливості" не мали ніякого значення. Формулювання політичної мети оцінювалося не на основі історичних доказів, а з огляду на те, наскільки охоче її сприймали верстви етнополітичної групи, які пропонувалась можливість утворити нову націю.

З огляду на сучасну політичну практику націоналізм можна визначити як доктрину, згідно з якою джерело індивідуальної ідентичності розчиняється в межах "народу" або етнічної групи, що розглядається як носій суверенітету, котрий вселяє почуття відданості. На цій основі формулюються критерії колективної солідарності, яких індивід має дотримуватися добровільно чи примусово. Водночас варто додати, що націоналізм - це ще й ідеологічний рух, який прагне зберегти згуртованість етнічної групи, розраховуючи, що на певному етапі вона стане нацією. Іншим словами, націоналізм - це ідеологія і водночас субстанція для існування та діяльності політичного руху (як правило, руху меншості). Лідери цього руху прагнуть здобути статус нації для обраної групи. "Статус нації", в свою чергу, передбачає наявність трьох базових ідеалів:

- права групи на автономію і самоврядування, які іноді, однак не завжди, тлумачаться як передумова для відокремлення;

- солідарність і дух братерства в межах групи на визначеній території ("етнічної домівки");

- обстоювання самобутніх або унікальних історії та культури, яких не має жодна інша група.

Реалізація цих ідеалів націоналізму має призвести до сполучення громадянства з етнічними ознаками і владою чи домінуванням на певній території. На додаток до вже згаданих причин спалаху етнічних конфліктів важливо підкреслити, що з точки зору різних національностей конфлікти виникають тоді, коли один з цих трьох елементів набуває проблемного характеру - ставиться під сумнів. Приміром, етнічна група не володіє чітко визначеною територією, на якій проживають інші меншини/етнічні групи, або громадянство надається не за етнічною, а за іншими ознаками. Останній нюанс допомагає кращому розумінню причин та підґрунтя конфлікту в Косові. Втілення наведених ознак та критеріїв призводить до висновку, що в критеріальних параметрах націоналізму Косово може бути або албанською державою, себто плодом албанського націоналізму, або частиною сербської держави, що не припускає створення албанської держави на своїй території.

Порівняльний огляд конфліктів 1990-х рр. на Балканах свідчить про прояв своєрідних форм націоналізму, сполученого з релігійними переконаннями. Приміром, можна стверджувати, що релігія надає необхідні засоби для того, щоб наректи певну націю "особливою" і водночас змалювати її ворогів як злочинців. Балканському різновидові націоналізму властиве прагнення позбавити глибини і складності непрості соціальні та історичні реалії, підігнавши їх під спрощені категорії, що не потребують докладного пояснення. Водночас будь-які інші явища трактуються у довільній манері. За цією логікою, якщо нація є особливою і навіть обраною Богом, людина мусить бути готовою (коли в цьому виникне потреба) померти за неї. "Релігійний" націоналізм надає великого значення таким цінностям, як жертовність і мучеництво, і через це він часто видається надзвичайно жорстоким та ірраціональним. Як приклад ми можемо навести сербський націоналізм. На ньому лежить помітний відбиток релігійних мотивів і переживань, що стосується також і підходів до Косова, яке відгравало значну роль як історичний осередок Сербської православної церкви.

Зазначимо, що розпад югославської федерації оголив строкатість етнорелігійного складу колишніх союзник республік. У деяких із них було ініційовано власні проекти побудови держав-націй, в інших спостерігалися зміни етнодемографічного складу внаслідок міграцій, переміщення населення та потоків біженців, що вельми ускладнювало досягнення тривалого миру і сталого розвитку. Окремі національні еліти (серби і косовари в цьому плані не є винятком) висували прагнення створити власні державні утворення. Такий підхід зумовив конфедеративний устрій Боснії та Герцеговини, проте був відкинутий в Хорватії, Сербії та Македонії. При етнократичному підході першочергова увага приділяється не економічним функціям держави та гарантуванню її демократичних засад, а атрибутам незалежності, згуртованості та "чистоті" нації. Для більшості національних еліт на Балканах, в тому числі й у Косові, надзвичайно важливе значення мало забезпечення політичної легітимності, що спонукало до створення власної держави та пошуку зовнішньої підтримки в ході конфронтації з сербськими властями.

З точки зору інструменталістських критеріїв, націоналістичний підхід пропонує в якості способу захисту своєї етнічної групи її пропорційне представництво в усіх державних інститутах. При цьому, внутрішня консолідація етнорелігійної чи етнокультурної групи потрібна з точки зору потреб забезпечення її панівного статусу та закріплення системи її колективних цінностей у сфері державної політики. За такою логікою, лише створення та гарантування життєздатності власної держави може забезпечити цю групу як цілісний етнополітичний організм (примордіалістський критерій).

Ідейна та концептуальна безкомпромісність націоналізму втілюється в тлумаченні боротьби за створення власної держави як самодостатньої мети. Це підтверджує статус і сам факт існування групи й водночас служить гарантією, що убезпечує цю групу перед лицем реальних і гіпотетичних викликів з боку недружнього середовища, або ж середовища, котре внаслідок маніпуляцій чи інших причин сприймається як недружнє. Подібні висновки добре вписуються в пояснення причин етнічних конфліктів, які пропонують прибічники теорії раціонального вибору. З точки зору цього підходу етнічні війни спричинені переживаннями лідерів окремих груп за власну безпеку та безпеку збереження своєї групи. Стверджується, що ці міркування виникають за умов, коли одна з сторін конфлікту невпевнена в намірах іншої сторони, і коли сторони вороже ставляться одна до одної.

Слід зауважити, що до розпаду СФРЮ конкуруючі націоналізми в якості політико-ідеологічних рухів не набули завершеного характеру. Їх дозріванню активно сприяли турбулентність політичних процесів на межі 1990-х рр., посилення економічних проблем, зростання політичної та соціальної напруги, а також практика некоректних рішень та спекулятивного тлумачення національного питання з боку сербського керівництва. Ці фактори призвели до загострення проблем краю та визрівання прямого протистояння між двома етнонаціональними групами в Косово, яке опосередковано посилювалося впливом націоналістичних рухів та ворожнечі в інших республіках колишньої Югославії, що значною мірою сприяло кризі в Косові. В цьому процесі важливу роль відіграли настрої та плани політичної еліти, поведінка якої активно сприяла політичній та соціальній диференціації, які до певного часу мали скоріше прихований характер. Таким чином, попри змішане походження багатьох косоварів, включаючи албанську частину населення краю, політичним лідерам цієї групи вдалося спрямувати процеси в бік її етнополітичної консолідації, чому активно сприяло створення неформальної суспільної організації напіввоєнного характеру.

Проблема Косово має значне міжнародно-політичне значення. Косовська криза слугує наочним уроком вагомим і аргументом на користь зваженої політики держав щодо захисту своєї територіальної цілісності й непорушності кордонів. Водночас тактика політичних лідерів косовських албанців так само може розглядатися і як успішний приклад у спробах низки сепаратистських рухів домагатися державної незалежності під гаслом національного самовизначення. В світі існує чимало невизнаних або частково визнаних квазідержав. Деякі з них, на кшталт Абхазії та Придністров'я чи окремих бунтівних провінцій в країнах Африки мають неформальний статус "держав під протекторатом" зовнішніх союзників. З цієї точки зору полеміка з приводу прецедентного чи безпрецедентного значення проголошення незалежності Косово може істотно вплинути на перебіг міжетнічних відносин у багатоскладових суспільствах, впливаючи на процеси суверенізації та десуверенізації на територіях, де спостерігається істотний рівень напруженості етнополітичних взаємин.

Джерельна база дослідження включає декілька груп, що включають офіційно-документальні матеріали (документи ООН та її спеціалізованих установ, документи НАТО, документи зовнішньої політики США, ЄС, Росії), доповіді комісій, що досліджували ситуацію в Косово після закінчення військових дій, документи адміністративних структур Косово, заяви та коментарі політичних лідерів, а також інформаційні матеріали, пов'язані з процесом переговорів та внутрішньою та зовнішньою реакцією на проголошення незалежності краю.

Основні документи, що стосуються конфлікту в Косово, можна віднести до декількох груп, включаючи:

- документи ООН та її спеціалізованих установ, включаючи резолюції Ради Безпеки ООН; документи Генерального секретаря ООН, офісу спеціального представника Генерального секретаря ООН по Косово, Місії ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово;

- документи НАТО та ЄС щодо форм спільного реагування на кризу та формату подальших дій у контексті політичного врегулювання та відновлення цивільних форм адміністрації краю;

- документи, пов'язані з проголошенням незалежності Косово;

- документи зовнішньої політики та дипломатії США, Росії, інших провідних держав та колективні рішення ЄС стосовно політичної присутності та сприяння економічному розвитку Косово.

- документи ЄС та створених ним структур з метою відновлення цивільної адміністрації Косово та нагляду за місцевими політичними процесами.

Значний фактичний матеріал, який розкриває перебіг ескалації конфлікту, зміст політичних підходів та формування сприйняття проблеми з точки зору зовнішніх акторів містить блок документальних джерел, які належать до фази конфлікту, яка передувала воєнній операції НАТО (1997-1999 рр.). Ця фаза була позначена загостренням протистоянням етнічних громад, скасуванням автономії Косово (1989 р.) та початком партизанського руху з боку Армії визволення Косово.

До найважливіших документів цього періоду належать перші пропозиції щодо припинення конфронтації та врегулювання конфлікту, розроблені в структурах ООН, під егідою ОБСЄ та в межах НАТО. Серед документів цього періоду найбільш вагоме значення мали "Угода про Контрольну місію Організації з безпеки і співробітництва в Європі в Косово" (S/1998/978) та "Угода про Контрольну місію в Косово між Організацією Північноатлантичного договору і Союзною Республікою Югославія" (S/1998/991).

До офіційних документів, що стосуються розвитку конфлікту та його інтернаціоналізації (зовнішнього реагування на кризу), належать різні пропозиції, які передбачали застосування політичних методів врегулювання конфлікту. В цьому списку пріоритетне значення має "Проект угоди Рамбуйє" (проект "Тимчасової угоди про мир і самоврядування в Косово" від 23 лютого 1999 р.), який було в ультимативній формі запропоновано уряду СРЮ з боку держав НАТО.

До документів, які пропонували різні схеми політичного врегулювання в ході конфлікту, зокрема після початку бомбардувань території СРЮ, належать "Мирна ініціатива Генерального секретаря ООН" (S/1999/402), "План мирного врегулювання в Косово. Пропозиція Німеччини" (S/1999/428), "План врегулювання кризи в Югославії. Пропозиція України" (S/1999/433), "Мирна ініціатива. Пропозиція Ємену". (S/1999/465), "Загальні принципи політичного врегулювання Косовської кризи. Ухвалені міністрами закордонних справ Групи 8" (S/1999/516).

Після припинення супротиву з боку СРЮ та введення військ НАТО і Росії до Косово нова ситуація в краї була закріплена шляхом підписання "Військово-технічної угоди між Міжнародними силами безпеки ("КФОР") та Урядом Союзної республіки Югославія і Республіки Сербія" (Угода Куманово, 9 червня 1999 р.), а також ухвалення Резолюції РБ ООН 1244 від 10 червня 1999 р.

Серед перших документів, які пропонували визначення шляхів постконфліктного врегулювання в Косово, варто згадати проект "Угоди про принципи для сприяння врегулюванню кризи в Косово (план мирного врегулювання)", представлений М.Ахтісаарі та В.Черномирдіним (S/1999/649).

Окрему групу документальних джерел становлять офіційно- документальні матеріали, які відбивають процес розробки конституційних засад постконфліктного устрою Косово та перебіг переговорів стосовно визначення його міжнародного статусу. Основні документи, які віддзеркалюють процес переговорів та пошук адекватних політичних рішень стосовно Косово, включають:

- документ МООНК "Конституційні рамки для тимчасового самоврядування" (15 травня 2001 р.),

- лист Генерального секретаря ООН до президента Ради безпеки S/2004/932 (17 листопада 2004 р.),

- лист Генерального секретаря ООН до президента Ради безпеки S/2005/635 (7 жовтня 2005 р.),

- "Керівні принципи Контактної групи з питання визначення статусу Косово" (7 жовтня 2005 р.) та інші заяви і рішення Контактної групи,

документи офісу спеціального представника Генерального секретаря ООН по Косово (UNOSEK), розроблені протягом лютого 2006 - березня 2007 рр.

- "Основні пропозиції щодо Всеохоплюючого врегулювання статусу Косово" (S/2007/168), або "План Ахтіссарі", що включає два додатки: "Збалансовані пропозиції для врегулювання статусу Косово" та "Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря ООН щодо статусу Косово".

- доповідь місії РБ ООН з відстеження фактів в Косово (4 травня 2007 р.) та стенограма засідання РБ ООН, на якому обговорювалася ця доповідь (10 травня 2007 р.),

- доповідь "Трійки" ЄС/США/Росія по Косово (4 грудня 2007 р.).

пропозиція Генерального секретаря ООН щодо ре конфігурації МООНК (12 червня 2008 р.).

Основними, документами, що стосуються проголошення незалежності Косово, є текст Декларації про проголошення незалежності (17 лютого 2008 р.), Конституція Республіки Косово, затверджена 9 квітня 2008 р. (вступила в силу 15 червня 2008 р.) та відповідні заяви і коментарі з боку політичних лідерів та дипломатів основних країн, причетних до процесів політичного врегулювання та визначення статусу Косово.

Позиція ЄС щодо врегулювання ситуації в Косово та визначення його міжнародного статусу представлена в "Плані щодо імплементації стандартів" (31 березня 2004 р.), "Плані дій Європейського партнерства" (9 серпня 2006 р.), висновках Ради ЄС по Косово (18 лютого 2008 р.) та спільних заходах ЄС щодо місії ЄС в Косово (EULEX) та спеціального представника ЄС в Косово (4 лютого 2008 р.).

Основним документом, який віддзеркалює позицію Сербії щодо Косово слід вважати "Ініціативу Республіки Сербія про початок нового етапу переговорів з статусу Косово і Метохії" (S/2007/312-A/61/927). Подальші заяви та пропозиції з боку Сербії продовжували ґрунтуватися на основних положеннях цього документу, який виходив з визнання Резолюції РБ ООН 1244 від 10 червня 1999 р. за умов формального збереження територіальної цілісності Сербії.

Вагоме значення в ході підготовки дисертаційного дослідження мали джерела політичного характеру - заяви, промови та статті політичних лідерів різних держав, заяви та меморандуми глав дипломатичних установ та представників дипломатичних відомств США, країн ЄС, Сербії, Росії та України. Заяви провідних політиків Косово та Сербії подано на підставі репортажів місцевої преси та повідомлень інформаційних агентств. Автором використано статистичні дані з матеріалів державної статистики Югославії та Сербії.

При написання дисертації використано значний обсяг інформаційних та аналітичних матеріалів, включаючи наукові статті провідних українських та зарубіжних спеціалістів з питань балканської історії, політичних наук і міжнародних відносин.

При цьому, попри значний політичній інтерес до проблеми Косово, слід зауважити відсутність до цього часу в українській політичній науці комплексних досліджень з обраної проблематики. Проблема Косово має істотне політичне та практичне значення і може розглядатися як чинник, що впливає на трансформацію міжнародних відносин, оскільки являє собою прецедент перегляду окремих обмежень, яких основні учасники міжнародної взаємодії дотримувалися впродовж останніх десятиліть.

У другому розділі "Внутрішні та регіональні фактори ескалації конфлікту в Косові" Косовська криза досліджується як фактичний рубіж не тільки в новітній історії Югославії, але й як складний феномен європейської безпеки.

З'ясовано причини, внаслідок яких Косово стало вогнищем одного із найінтенсивніших воєнних конфліктів на європейському континенті після закінчення другої світової війни та ідеологічні чинники, які спонукали керівництво тодішньої Югославії затято утримувати важелі влади в цій "заколотній провінції". Простежено витоки радикально-націоналістичної ідеології лідерів конфлікту з числа косовських албанців та ідеологічно вмотивовані причини, які враховувалися при ухваленні рішення про початок першої в історії НАТО наступальної воєнної операції. В даному контексті предметом аналізу також є надзвичайно тверда й непоступлива реакція Росії щодо висловлених західними політиками ініціатив і рецептів з приводу зміни статусу Косова.

Визначено чотири головні фактори, які мали вплив на конфлікт у Косово. До цих факторів належать:

- Демографічне зростання чисельності албанської громади, лідери якої погрожували сербам, що тих виженуть з їхніх "історичних територій". Демографічний тиск, який набув характеру політичної загрози, викликав посилення сербського націоналізму.

- Загострення економічних проблем Косова, яка була однією з найменш розвинених земель колишньої Югославії. В цих проблемах, включаючи інфляцію та скорочення соціального захисту, був звинувачений Белград, що не виконував своїх фінансових зобов'язань.

- Припинення сербськими властями фінансування розвитку албанської культури та мови, що спричинило побоювання серед албанців, що їх нація або етнічна група перебуває під загрозою.

- Історичні розбіжності в Косові між сербами та албанцями, які можна прослідити від часів битви на Косовому полі. Історія містить чимало суперечливих ситуацій та випадків, що дозволяє свідоме перекручення фактів.

Ці головні фактори використовувалися з метою етнополітичної мобілізації, яка достатньо адекватно, хоча й по-різному тлумачиться різними теоріями етнічних конфліктів: примордіальними теоріями (примордіального невдоволення та "примордіальної соціальності"), теорією раціонального вибору, теорією маніпуляції еліт та теорією модернізації.

Простеження передісторії Косовської проблеми дозволяє поглибити розуміння специфіки та динаміки розвитку нинішньої кризи, в основі якої межить суперечність між зростанням національної свідомості албанського населення та прагненням сербів зберегти територіальну цілісність своєї держави. В цьому плані важливим елементом залишається аналіз альтернативних ідеологем та аргументації позицій в ході конфлікту з боку сербської та албанської сторін. В 1998 - 1999 рр. безпосередній вплив конфлікту відчували Чорногорія, Македонія, Греція, Туреччина, Болгарія, Угорщина, Боснія та Албанія, не кажучи вже про Сербію, яка істотно потерпала від напливу біженців.

Варто також зазначити, що коли в 1913 р. Косово було відокремлено від Османської імперії, ця територія була розділена між Сербією, Чорногорією та Албанією. На певному етапі ця обставина тлумачилась як привід для висунення планів створення "Великої Албанії", які дістали підтримку з боку албанських політичних кіл за президентства С.Беріші.

Для сучасної Сербії криза в Косово ідеологічно сприймається як одна з головних причин остаточного розпаду югославської федерації. Сам процесс розпаду Югославії почався зі скасування автономного статусу Косово в межах Сербії.

Суперечки з приводу "історичних прав" на ту або іншу територію, характерні для Балкан і Кавказу, принципово неспроможні "з'ясувати істину", вказують на домінуючий стереотип "історичного мислення", пронесену через століття пам'ять про власну минулу славу й втрачену велич і, навпаки, - завдані сусідами образи слугують психологічним фактором конфліктності, який мусять враховувати всі, хто претендує на роль посередника або миротворця в етнополітичних конфліктах.

Вади етнічної політики Югославії часів Й.Б. Тіто та криза соціалістичної моделі федералізму призвели до "мутації" інтернаціонального комунізму в націонал-шовінізм, який породжує не менш агресивний збройний сепаратизм. Прийшовши до влади, комуністи перетворилися на стійких державників, прихильників строгого централізму й не зупинялися перед етнолінгвістичною дискримінацією "нетитульних" етнічних груп.

На рубежі 1990-х рр. Югославія в цілому була більш ліберальним, більш ринковим, і більш компактним утворенням, аніж колишній Радянський Союз. Проте саме колишня СФРЮ стала вогнищем багатьох конфліктів, переконливо продемонструвавши, що після закінчення "холодної війни", наприкінці XX - на початку XXІ століть, на рівні міждержавних відносин не класична збройна агресія, а саме конфлікти на етнічному або на релігійному ґрунті вийшли на поверхню як основні збудники нестабільності, що породило сумніви в керованості процесів реорганізації світового геополітичного простору.

Відцентрові сили, які впливали на розпад колишньої Югославії, мали внутрішні та зовнішні виміри. Зовнішні чинники - вплив світової економіки та МВФ і Світового банку на структурні елементи держави, що впродовж багатьох літ забезпечували її стабільність, а також вплив зовнішніх сил, які намагалися отримати певний зиск шляхом розколу колишньої Югославії - здатні були послабити державу, але не призвели б до її розпаду.

Порівняно більший вплив мали внутрішні чинники дестабілізації. Мова йде про суміщення політичної дезінтеграції зі спробами перерозподілу економічних ресурсів та економічних активів. Ці чинники знайшли прояв у діях ласих до влади політичних ділків, схильних використати націоналістичну карту для власного збагачення з огляду на значні природні багацтва Краю (поклади свинцю, цинку, кадмію, срібла, золота та значні розвідані запаси вугілля).

В сенсі пояснення процесів дезінтеграції СФРЮ часто пропонується використання структуралістських аргументів на користь того, що крах соціалістичної моделі поховав державу і вивільнив націоналістичні почуття. Принагідно зауважується, що схильність до конфліктів на етнічному ґрунті лише посилювалась через погіршення економічної ситуації та політичні маніпуляції. Водночас не можна не враховувати, що виникнення низки воєнних конфліктів, сторонами в яких формально виступали різні етнічні групи, й призвідцями яких були націоналісти, спиралося на використання й оживлення існуючих суперечок між етнічними групами, які не вдалося залагодити в період після Другої світової війни.

З точки зору структуралізму пропонується версія, що внутрішні чинники та суперечності раніше чи пізніше привели б країну до краху. З огляду на зовнішні та внутрішні виміри неможливо було уникнути негативного сценарію. Югославії було призначено розпастися за етнічними ознаками (з більш або менш інтенсивним застосуванням сили). З цієї точки зору конфлікт у Косові тлумачиться як невідворотний - він раніше чи пізніше мав статися, адже держава, що колись утримувала ситуацію під контролем - колишня Югославія - припинила своє існування. Оскільки попередні конфлікти виникали саме на етнічному ґрунті, не було підстав вважати, що доля Косова складеться по-іншому. З точки зору тих, хто перебуває у регіоні, масштаб етнічного конфлікту в Косові міг би бути іншим, але сам конфлікт неминуче мав відбутися.

У цьому зв'язку зазначається роль сербського етнонаціоналізму як домінуючої характеристики сербської суспільної свідомості із її "зануренням в історію" й зосередженістю на традиційних психоментальних комплексах і "недовиграних війнах" (П.Кандель). Якщо великоросійська психоментальність заснована на імперському принципі, то великосербська - на етнічному, коли доводиться "доводити чистоту крові" або переходити в православ'я. Одного лише державного підданства (паспорта) і знання мови недостатньо.

На противагу цим спрощеним аргументами доцільно запропонувати й більш ґрунтовне й правдоподібне пояснення. З точки зору структурно-функціонального підходу косовська криза виступає як результат взаємодії різних чинників і набагато складніше явище. Хоча фактори релігії і мови істотно розділяють сербів і албанців, це лише зовнішня сторона конфлікту. Пояснення суперечностей за допомогою цих відмінностей видається придатним лише частково, оскільки вони відігравали роль зовнішніх ознак конфлікту. Проте, з точки зору внутрішньої структури конфліктної взаємодії, на думку автора на розвиток конфлікту більш вагомо вплинув фактор конкуренції між сербським і албанським націоналізмами, що сягнула свого апогею 1999 р., коли конфлікт перейшов у силову фазу. При цьому все більш важливу роль відігравали вторинні чинники, які посилювали роль первісних суперечностей та розбіжностей. Ці вторинні чинники можна згрупувати за чотирма категоріями, включаючи демографічні, фінансово-економічні, соціокультурні та ментально-психологічні.

Стосовно Косово демографічні фактори мали значну роль. З 1970-х рр. соціально-демографічні чинники розглядалися як частина проблеми політичного балансу. Зниження рівня репродуктивності на більшій частині території Югославії було предметом політичного занепокоєння. Це стосувалось особливо Словенії та Хорватії, де приріст населення практично дорівнював нулю. Однак були причини для стурбованості й у Сербії з огляду на високий рівень репродуктивної активності Косовських албанців. Якщо 1981 року середній розмір родини в Югославії в цілому становив 3,62 особи, то в Сербії - 3,63 особи, а в Косові - 6,92 особи. Це призвело до того, що частка албанців у населенні Косова досягла майже 90%. За останні 30 років кількість албанців зросла більш ніж удвічі. Сербські націоналісти розцінювали зростання рівня народжуваності як "біологічний геноцид".

Напругу між етнічними групами посилювало й небажання сербської держави сприяти розвиткові албанської мови та самобутніх інститутів албанського суспільства. Албанці наполягали на підвищенні статусу їхньої культури. Серби були готові лише частково задовольнити їхні вимоги, стверджуючи, що албанцям належить асимілюватися у домінуючу культурну спільноту на території колишньої Югославії, себто - у сербську культуру. Цілком очевидно, що мова відігравала лише символічну роль - Косовські албанці відчували, що заборона мови ставить під загрозу їхню ідентичність. Серби аргументували свою позицію вкладенням в економіку Косово значних коштів та наданням краю широкої провінційної автономії. Сербську владу також непокоїла доля православних пам'яток і святинь, які традиційно відігравали роль важливої ознаки сербської ідентичності. Серби побоювались, що розширення самоврядування й подальша суверенізація або входження краю до "Великої Албанії" може призвести до послаблення та руйнування зв'язків між основною територією Сербії та Косово.

В контексті переважно політичного тлумачення конфлікту в Косово автор поділяє припущення Д. Горовіца, за типологію якого цей конфлікт підпадає під категорію зіткнення культур. Цей важливий чинник потрібно враховувати, оскільки ідейно-політичні інтерпретації цілей та мотивацій безпосередніх учасників конфлікту сягнули рівня ірраціональності, коли такі символи, як мова і культура, сприймаються як важливіші за міркування доцільності та економічного добробуту.

Іншим вагомим чинником, що прияв ескалації конфлікту, були економічні проблеми та фінансово-економічні ускладнення. Одна з найсерйозніших проблем, що постійно впливала на перебіг політичних процесів у Югославії, полягала в істотній нерівномірності економічного розвитку її регіонів. Після 1945 р. цей розрив неухильно збільшувався. В 1952 р. ВВП Словенії на душу населення становив 181,82% від середнього рівня федерації, Хорватії - 121,39%, а Косова - 46,51%. Напередодні розпаду СФРЮ у 1989 р. ВВП Словенії на душу населення сягнув позначки у 196,80% від середнього по федерації рівня, а Хорватії - 126,26% від середнього рівня. Водночас розмір ВВП на душу населення в Косові знизився до 25,66% від середнього рівня федерації. На цьому тлі брак інвестицій та бюджетні ускладнення впливали не тільки на загальний економічний стан, але й на фінансування поточних потреб, включаючи функціонування місцевих органів влади та покриття культурно-мовних потреб місцевої громади.

Наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр. економічна ситуація в Югославії неухильно погіршувалась. Це сприяло поглибленню конфлікту між республіканськими і галузевими елітами довкола визначення засад та напрямків економічного курсу. На передній план вийшла політика перерозподілу власності та активів. Ті групи та територіальні утворення, які в рамках системи були донорами, критикували її як марнотратну політизацію економіки. Вони намагалися довести, що могли б добитись кращих результатів, якби їм дозволили залишати в себе більшу частку коштів для капіталовкладень. Представники відсталих регіонів і галузей закликали інших докласти більших зусиль, аби задовольнити їхні потреби. Косово стало своєрідною "серцевиною" загальнодержавної дискусії щодо економічного розвитку. Стан цього найвідсталішого регіону Югославії привертав увагу всіх учасників тодішньої полеміки.

Спостерігається прямий зв'язок між основними спалахами громадянських заворушень у Косові та періодами найбільших економічних потрясінь у країні в цілому. Як найбідніше територіальне утворення в рамках югославської федерації, Косово виявилося найбільш вразливим до економічних проблем, з якими стикався федеральний уряд.

Ідеологічні причини конфлікту коріняться в намаганнях лідерів албанців і сербів формувати ідентичність власних етнополітичних спільнот за допомогою методів політичної мобілізації. Складовою частиною їхніх основоположних національних міфів, які суперечать одне одному, стали твердження про історичні права на Косово та обґрунтування цієї тези за допомогою історичних фактів. Згідно з такою логікою битва на Косовому полі подавалась як протистояння сербів і турків. Однак насправді армії, що вступили в двобій 28 червня 1389 р., були сформовані за феодальним принципом і не були однорідними. Турецьке османське військо мало армію, що складалась не лише з мусульман, а й з європейських контингентів, очолюваних їхніми васалами, включаючи слов'ян. До армії султана Мурада входили загони його васалів-християн: болгарського князя Костянтина з Вельбужда, серба Марко Кралєвіча - ворога князя Лазаря, а також загонами мусульманських емірів і союзників з Малої Азії. Проти них виступили армії князя Лазаря і короля Твартко разом із загонами воєводи Мірчі з Валахії та албанцями на чолі з Георге Балша і Деметером Йонімою. Є також дані про участь у битві угорських та боснійських загонів, а також найманців. За наявними історичними фактами ця битва не дає підтверджень про виключно міжконфесійний характер протиборства, яке радше мало характер зіткнення двох феодальних альянсів. Так само й політичний націоналізм в його науковому розумінні є феноменом 18-19 століть, а не наслідком історичної традиції середньовіччя, за часів якого ідентичність не була чітко окресленою, а етнічні ознаки не слугували показником приналежності до певного державно-політичного утворення.

Використання битви на Косовому полі на як центрального аргументу сербського національного міфу стало важливим психологічним фактором, що сприяв піднесенню сербського націоналізму та прискоренню розпаду Югославії. За допомогою засобів масової інформації уряд С. Мілошевича прагнув переконати суспільство, що його влада буде сприяти та посилювати незалежність Сербії, а Косово буде повернуто до складу країни. При цьому С. Мілошевич особисто був ініціатором використання медіа для активної пропаганди націоналістичних цілей в якості офіційної державної ідеології. Сербська офіційна пропаганда працювала не тільки на виправдання репресій у Косові, а й для переслідування сербської опозиції, про що свідчить випадок з радіо "B92".

Що стосується косовських мас-медіа, вони здебільшого виходили з тлумачення Сербії як конкуруючої, ворожої ідентичності, що віддзеркалювало непримиренність косовського націоналізму та підсилювало ультимативну вимогу про створення власної держави.

Перенесення ідеологічних пристрастей в площину міжетнічного конфлікту призвело до того, що серби намагалися знищувати мечеті, а албанці - церкви. Це робилося для того, аби стерти сліди присутності супротивника на спірній території та позбавити його права претендувати на Косово. Створення нації Косовських албанців пов'язувалось з побудовою власної держави. В ході цього процесу вони мусили вживати контрзаходів проти ідентичності іншого народу, який претендував на ту ж саму територію.

Національний міф прив'язував албанців, як і сербів, до Косова. Оскільки мирне співіснування тлумачилося як заздалегідь неможливе й було відкинуто, це призвело до зіткнення сторін у формі збройного протиборства. Зіткнення двох націоналізмів спочатку знайшло своє відображення у боротьбі конкуруючих ідеологій. Серби намагались довести, що міф про утворення албанського народу був вигадкою. Вони підкреслювали, що Косовські албанці не можуть стати народом, а тому й не мають права претендувати на створення держави на території Косова. Сербські й албанські націоналісти використовували засоби масової інформації та знаряддя публічної пропаганди, щоб довести або спростувати національний міф косоварів. Національні еліти прагнули маніпулювати суспільними настроями з метою політичної мобілізації. В основу обох підходів було покладено принцип прив'язки певної території до націогенезу. Проголошувалося, що нація може вижити лише за умови існування власної держави, що контролює певну історичну територію, що є життєво важливою для втілення її історичної місії. При цьому етнічна та політична гомогенність тлумачились як основа збереження етнічної ідентичності.

Загострення політичних суперечностей відчувалося в Косово з 1968 р. На початку 1980-х рр. в краї почалися антисербські демонстрації під гаслами суверенітету. Цей рух, що мав підтримку з боку Албанії, набув виразного антидержавного спрямування. Зі створенням албанських напівввоєнних формувань в краї почалися акти саботажу, терору проти сербського населення та захоплення землі. В 1990 р. сербські власті відповіли на це введенням військ та впровадженням прямого правління, яке набуло характеру тривалої окупації.

Вагоме політичне значення мало рішення ООН (13 серпня 1992 р.), яке прирівняло політику етнічних чисток, до яких вдавалися серби та інші учасники конфліктів на Балканах, до воєнних злочинів.

З початку 1998 р. збройний конфлікт у Косово набув характеру інтенсивної партизанської війни. Від імені Контактної групи з колишньої Югославії, до якої входили Великобританія, Італія, Росія, США, Франція та Німеччина, Сербії було запропоновано зовнішнє посередництво в переговорах з лідерами албанців. Проте на організованому властями Сербії референдумі (24.04.1998 р.) щодо міжнародного посередництва стосовно врегулювання конфлікту майже 95% населення висловилися проти зовнішнього втручання у внутрішні справи. У відповідь на це Контактна група з колишньої Югославії запровадила санкції проти СРЮ.

Внаслідок тиску із зовні президент СРЮ С. Мілошевич та президент самопроголошеної "Республіки Косово" І. Ругова погодилися на проведення регулярних консультацій з проблем врегулювання відносин, проте це не означало припинення військових дій. Лідери АВК оголосили про відмову виконувати наказ І. Ругови про припинення збройних нападів. Після того, як АВК, що контролювала південно-західну частину провінції зазнала значних поразок, 23.09.1998 р. РБ ООН ухвалив резолюцию № 1199, яка зобов'язала Сербію припинити воєнні дії та вивести війська з Косово.

З цього часу позиція країн - членів НАТО стає все більш лояльною до лідерів Косово, яким пропонувалася підтримка в проведенні переговорів з керівництвом Сербії. 13.10.1998 р. Генеральний секратар НАТО віддав наказ про прискорення підготовки воєнної операції проти СРЮ. Держави НАТО пред'явили Белграду ультиматум з вимогою виконати всі раніше ухвалені рішення про мирне врегулювання ситуації в Косово. У відповідь на ультиматум НАТО С. Мілошевич підписав з спецпредставником США Р. Холбруком угоду про відведення військ та відправку в Косово 2 тисяч спостерігачів ОБСЄ.

28.01.1999 р. Контактна група знову висунула вимогу до обох сторін конфлікту почати мирні переговори та припинити кровопролиття. За основу переговорів пропонувалося взяти 10 принципів врегулювання, включаючи повагу до територіальної цілісності Сербії та надання Косово широкої автономії. Однак переговори між керівництвом Сербії та лідерами косоварів у Рамбуйє (Франція) в лютому та березні 1999 р. зазнали фіаско. Попри згоду з більшістю пунктів, сербська делегація відмовилася підписати весь пакет угод, хоча після від'їзду сербів ці угоди демонстративно підписали албанські лідери.

"План Рамбуйє" передбачав укладення "проміжної" угоди терміном на 3 роки. Передбачалося розміщення в Косово 30 тис. солдат НАТО для забезпечення демократичних виборів та безпеки та проведення в краї виборів парламенту і президента. Сербська поліція замінялася албанськими підрозділами. Наприкінці терміну дії угоди планувалося скликати міжнародну конференцію для визначення довгострокового статусу Косова. Інакше кажучи, відокремлення Косово від СРЮ відкладалося на три роки. За свідченням Дж. Пілджера ("Гардіан", 18 травня 1999 р.), один з додатків до угоди в Рамбуйє вимагав від Сербії введення контингентів НАТО не тільки на територію Косово, але й прямий дозвіл на введення цих військ на решту території СРЮ. Відмова від виконання ультиматуму НАТО, проти чого висловився не тільки С. Мілошевич, але й югославський парламент, зробила зовнішнє втручання неминучим.

У третьому розділі "Роль зовнішніх факторів в контексті інтернаціоналізації та розвитку конфлікту" розглянуто реакцію міжнародного співтовариства на кризу в Косово та простежено еволюцію підходів зовнішніх акторів до проблеми врегулювання цього конфлікту.

Проведення військової операції НАТО проти СРЮ призвело до виведення этнополітичного конфлікту в Косово на якісно новий рівень. З березня 1999 р. проблема Косово вийшла за межі локального конфлікту в балканській країні, який обмежувався внутрішнім та регіональним контекстом. Застосування НАТО сили проти СРЮ означало початок першої масштабної війни в Європі після 1945 р., яка набула значення гострої міжнародної кризи регіонального масштабу.

Наслідками воєнної операції НАТО проти СРЮ стали значні економічні втрати Сербії, загроза гуманітарної катастрофи в деяких сусідніх країнах, загострення стосунків між Росією та США та призупинення відносин між Росією та НАТО.

Крупномасштабна воєнна операція "Союзна сила", що тривала з 24 березня по 10 липня 1999 р., завершилася лише після підписання представниками армії СРЮ та НАТО воєнно-технічного договору про виведення з Косово військ та поліції СРЮ та розміщення міжнародних сил КФОР. Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію № 1244, яка санкціонувала положення угоди про розміщення військ, яким було надано статус воєнного миротворчого контингенту.

Воєнна операція НАТО продемонструвала значні розбіжності між її цілями, серед яких дослідники відзначають аспект внутри- та зовнішньополітичних інтересів країн НАТО та формат сприяння розв'язанню етнополітичного конфлікту в Косово та забезпечення незворотності процесу мирного врегулювання.

Аналіз нових аспектів, які стосувалися міжнародно-політичного значення та наслідків Косовського конфлікту, свідчить про наміри США і НАТО випробувати на практиці нову стратегічну концепцію Альянсу, яка передбачала новий тип операцій "з реагування на кризу". Перехід США і НАТО до прямого застосування сили без урахування позиції всіх членів РБ ООН накреслив вектор змін в системі європейської та міжнародної безпеки, пов'язаний зі спробами встановлення однополярної гегемонії. В цьому контексті важливе значення мала позиція Росії, включаючи використання нових механізмів її взаємодії з НАТО.

В цьому сенсі балканську кризу 1999 р. можна тлумачити як чинник, що істотно загальмував подолання розколу Європи, який вважався очікуваним результатом закінчення "холодної війни". Попри те, що США і Росія офіційно проголосили один одного стратегічними партнерами та декларували ідентичні або паралельні інтереси, Росію не було допущено до процесу ухвалення принципових рішень. Також показовою була участь в операції НАТО лише 14 з 19 країн-членів, що засвідчило неоднозначність сприйняття застосування сили з боку політичного керівництва та громадської думки окремих держав. Через відмову НАТО надати Росії окремий сектор відповідальності в Косово, 12-13 липня 1999 р. російським десантникам було віддано наказ про переміщення з Боснії до Пріштіни, де вони ще до підходу сил НАТО встановили контроль над аеродромом Слатіна.

Припинення воєнних дій у Косово було з започаткуванням миротворчої операції НАТО "Спільний вартовий" ("Joint Guardian"), у якій брали участь від 37 до 46 тис. військовослужбовців, що представляли армії 36 країн світу з числа членів та країн - партнерів НАТО. В якості офіційної підстави для проведення міжнародної миротворчої операції слугувала резолюція РБ ООН № 1199. Введення контингенту КФОР ("Kosovo Force") дозволило проконтролювати розведення протиборчих сторін (албанської Армії визволення Косова та сербських сил безпеки). Сербія погодилася на створення буферної зони Прешево в межах 5-кілометрової смуги з боку Сербії.

Попри досягнення бажаних наслідків, воєнна операція НАТО проти СРЮ засвідчила об'єктивну обмеженість воєнно-силових методів як способу розв'язання складних політичних, соціально-економічних, етнічних, релігійних та інших протиріч, що лежать в основі сучасних регіональних конфліктів. Цілком очевидно, що будь-яке довгострокове врегулювання та забезпечення його незворотного характеру передбачає досягнення взаємної згоди з його умовами та досягнення компромісних рішень.