Внутрішні, регіональні та міжнародні фактори в еволюції Косовського конфлікту

На тлі складних проблем у взаєминах між балканськими країнами часткове рішення навряд чи може вважатися за достатню гарантію від поновлення суперечностей, що потенційно можуть викликати нову хвилю ескалації, створюючи передумови для нових раундів силового протистояння.

В 2001 та 2004 рр. міжнародна адміністрація та тимчасові органи влади Косово провели два раунди "вільних та демократичних" виборів" до провінційного парламенту та місцевого самоврядування. В парламенті Косово було встановлено етнічні квоти (100 місць з 120 надавалось албанцям, а решта 20 були зарезервовані за меншинами, в т. ч. 10 - за сербами). Проте переважна більшість тих косовських сербів, які ще залишилися в краї, вибори ігнорували.

Попри присутність військ НАТО в краї тривало насильство на етнічному ґрунті (спалення будинків, руйнування православних храмів и монастирів). Стосовно статусу Косово в ООН була поширена думка, що до остаточного визначення його статусу слід досягти нормалізації умов життя (формула "стандарти до статусу"), що також передбачало досягнення консенсусу між усіма політичними силами та етнічними групами. Проте ця політика не передбачала реальних умов для повернення сербських біженців на попередні місця мешкання (бл. 200 тис. осіб), значна кількість яких залишилася в Сербії.

В жовтні 2005 р. РБ ООН висловилася за поновлення переговорів про статус Косово. Контактна група по Косово (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Росія) в листопаді 2005 р. затвердила "Керівні принципи з урегулювання статусу Косова". Цей документ містив обтічні та суперечливі формулювання, які, проте, містили посилання на резолюцію 1244 РБ ООН, яка прямо не обумовлювала питання про надання Косово незалежності. Визначалося, що врегулювання косовської проблеми має відповідати нормам міжнародного права та сприяти регіональній безпеці та сприяти збереженню територіальної цілісності та стабільності сусідніх держав. З іншого боку, "Керівні принципи" фіксували положення про "неповернення Косово до ситуації, що існувала до березня 1999 р.".

В січні 2006 р. на засіданні Контактної групи по Косово на рівні міністрів закордонних справ (за участю США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Росії та представників ЄС і НАТО) було погоджено три основні принципи, за якими Косово не мало повертатися під управління Сербії, не підлягало територіальному розділенню й не мало бути приєднано до іншої держави. Висловлювалися очікування, що в процесі врегулювання конфлікту край отримає умовну або відкладену незалежність, а її повне визнання Косово одержить лише в ході інтеграції до ЄС разом з іншими країнами Західних Балкан. До того часу пропонувалося зберегти формат часткового міжнародного протекторату.

На переговорах у Відні, що розпочалися 20 лютого 2006 р. між представниками влади Сербії та Косово за посередництва спеціального представника Генерального секретаря ООН М. Ахтісаарі, сторони лише підтвердили свої позиції. Албанці наполягали на повній і беззаперечній незалежності, а Белград розраховував на підтвердженні хоча б формальної приналежності Косово до Сербії та наполягав на наданні косовським сербам самоврядування в місцях їх компактного мешкання. Згідно вимог сербської делегації, в компетенції сербських органів самоврядування мали залишатися питання охорони здоров'я, освіти, юридична та соціальна служби, а також питання забезпечення правопорядку (поліція). В разі задоволення цих вимог в Косово мали б паралельно діяти дві правові та політичні системи - албанська та сербська.

Впродовж 2006 - 2007 рр. основна дискусія точилася довкола принципів політичного врегулювання та методів їх реалізації. З точки зору держав-членів НАТО та ЄС основною передумовою вирішення конфлікту був шлях суверенізації. Передбачалося, що в ході формування демократичної політичної системи Косово буде функціонувати як держава під міжнародним протекторатом. В якості фактора зовнішнього сприяння було визначено забезпечення перспективи інтеграції всього Західно-Балканського субрегіону до євроатлантичних інститутів, до яких Косово потенційно могло ввійти лише в статусі незалежної держави. Водночас висловлювалися очікування, що з часом на заміну резолюції РБ ООН № 1244 буде ухвалено новий документ, який буде враховувати фактичний стан справ.

Межею, яка позначила принципове розходження в підходах до статусу Косово між США та їхніми європейськими союзниками, з одного боку, та Росією, - іншого, стала доповідь Спеціального посланника Генерального секретаря ООН з питання про визначення майбутнього статусу Косово М. Ахтіссарі, розповсюджена як додаток до листа Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна від 26 березня 2007 р. (Док. S/2007/168/Add.l).

Доповідь містила чітко окреслену рекомендацію про надання Косово незалежності "під наглядом міжнародного співтовариства". В більш конкретизованому вигляді цей висновок тлумачив незалежність як єдину можливість забезпечення політичної стабільності та економічної життєздатності Косово. Зазначалося, що "тільки незалежне Косово з власними демократичними інститутами буде мати повну відповідальність за свої дії. Обстоювання цієї тези ґрунтувалося на очікуваннях, що Белград не зможе відновити свою владу, не спровокувавши відчайдушного супротиву, й тому автономія Косово в кордонах Сербії, якою б умовною вона не була, є "нелогічною". Так само, доповідь визначала продовження повноважень міжнародної адміністрації як нетривке та тимчасове рішення через незворотні перетин повноважень та загострення суперечностей з місцевою владою.

При цьому, попри політичну напруженість та етнічне насильство, надання незалежності тлумачилося як вирішальний чинник для "забезпечення поваги до верховенства права та ефективного захисту меншин". Декларувалося, що збереження постійної політичної двозначності мир і стабільність у Косово та регіоні будуть залишатися під загрозою. Більше того, саме незалежність Косово мала стати запорукою "сталого та довготривалого партнерства між Косово та Сербією". При цьому визнавалося існування значних проблем, що стосувалися захисту прав меншин, демократичного розвитку, економічного відновлення та соціального примирення. Серед інших положень "Плану Ахтіссарі" показовим елементом був заклик до косовських сербів брати активну участь в "інститутах Косово" та припинити тактику бойкоту.

Заперечуючи можливість існування Косово як автономної провінції Сербії, М. Ахтіссарі наголошував, що головною гарантією виконання його плану має бути міжнародна цивільна і воєнна присутність з сильними повноваженнями в таких сферах, як суспільні відносини, права людини, децентралізація, захист Сербської православної церкви та забезпечення закону.

Пояснення М. Ахтіссарі ґрунтувалися на визнанні унікальності ситуації в Косово, яка, за його словами, не створює прецеденту для інших неврегульованих конфліктів. Ця безпрецедентність пояснюється тим, що внаслідок ухвалення резолюції № 1244 (1999), Рада Безпеки у відповідь на дії С. Мілошевича в Косово позбавила Сербію "ролі в управлінні" провінцією, через що Косово потрапило під тимчасове управління ООН, а також передбачила політичний процес, покликаний визначити статус Косово на майбутнє. Унікальність та екстраординарність ситуації щодо Косово випливала саме з поєднання цих факторів.

Подальші події, що розвивалися у відносній відповідності до "Плану Ахтіссарі", призвели до загострення політико-правових суперечностей та більш чіткого визначення позиції Росії. Впродовж тривалого часу міністр закордонних справ РФ С.Лавров намагався дотримуватися гнучкої лінії, уникаючи втягнення російської дипломатії до прямої полеміки щодо статусу Косово та дотримуючись установки на збереження "керівної ролі" РБ ООН впродовж усього періоду косовського конфлікту. За офіційною позицією МЗС Росії, саме РБ ООН мав "забезпечити суворі міжнародно-правові рамки статусної фази врегулювання на базі резолюції 1244". Проте поступливість керівництва МЗС Росії щодо схвалення "Керівних принципів з урегулювання статусу Косова" викликала заперечення з боку тодішнього президента РФ В.Путіна, який під час зустрічі з членами уряду РФ 30 січня 2006 р. чітко висловився на користь "універсального характеру" рішень Контактної групи з урахуванням їх можливого застосування при розв'язанні конфліктів на пострадянському просторі. За словами В.Путіна, Росія не погоджується з підходом, за яким "в одному місці ми будемо застосовувати одні принципи, а в іншому - інші". При цьому В.Путін прозоро натякнув, що рішення щодо Косово можуть створити прецедент для ряду "невизнаних держава на пострадянському просторі, які могли б скористатися прикладом Косово і вимагати їх визнання в якості незалежних держав.

Подальша російська позиція ґрунтувалася на запереченні унікальності випадку Косово, який на думку дипломатів країн НАТО і ЄС "не створює прецедентів". Тактика РФ зосереджувалася на блокуванні визначення статусу Косово з посиланням на визнання недекларативного характеру положень резолюції РБ ООН № 1244 щодо приналежності Косово до Сербії.

Російська дипломатія в ООН продовжувала наполягати на тому, що лише РБ ООН може ухвалити остаточне рішення по статусу Косова "на основі компромісу між сербами і косовоалбанцями", оскільки "лише його вердикт може бути легітимним". В іншому разі російська сторона обіцяла накласти вето на будь-яку резолюцію чи пропозицію, які могли б легітимізувати "одностороннє вирішення проблеми Косово".

В ширшому плані, позиція РФ щодо ситуації на Балканах була елементом стратегії протидії розширенню НАТО, заперечення розміщення об'єктів ПРО США в Центральній Європі та загострення відносин з США по багатьох регіональних проблемах, включаючи Іран та ситуацію в Судані. В цьому ж контексті мають тлумачитися і рекомендації Кремля на адресу керівництва Сербії утримуватися від намірів вступу до НАТО. Кульмінацією суперечностей між Росією і Заходом щодо статусу Косово став російсько-грузинський конфлікт в серпні 2008 р., наслідком якого стало визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії.

Проте позиція Росії лише опосередковано впливала на дії апарату Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна, який передав розробку та реалізацію рекомендацій щодо політики в Косово відомству свого Спеціального представника - керівника Місії ООН. Однак російська позиція все ж до певної міри враховувалася і після проголошення незалежності Косово.

Наслідком проголошення незалежності Косово стало деяке скорочення та уточнення функцій Місії ООН, яке співпрацює з іншими структурами, які поступово перебирають на себе контрольні та управлінські функції. В листопаді 2008 р., РБ ООН схвалив запропонований Пан Гі Муном компромісний план з шести пунктів, що передбачає розміщення в Косово місії ЄС (EULEX). За цим планом, місія ЄС поступово візьме на себе функції протекторату, включаючи контроль над основними секторами внутрішньої адміністрації. Албанські власті наполягали на тому, аби EULEX діяв на підставі "Плану Ахтісаарі" та Конституції Косово, тобто на принципах визнання незалежності та суверенітету. Проте Сербія та Росія, які підтримали план Пан Гі Муна, домоглися, аби мандат цієї місії не був пов'язаний з визначенням статусу Косова як незалежної держави. Таким чином, місія ЄС формально діє на підставі резолюції 1244. Таким чином, EULEX контролює албанські органи влади, скорочена місія ООН зберігає відповідальність за сербські анклави, які підтримують певні зв'язки та дістають допомогу з боку сербського уряду. Після невдалих спроб передачі сербських анклавів під контроль албанської влади, штат судів, поліції, культурних закладів та освіти в компактних сербських районах буде набиратися з числа місцевого населення.

Окрім поліцейських підрозділів ООН, в краї також зберігається пряма міжнародна військова присутність, яку здійснюють Сили для Косово (КФОР). Попри проголошені наміри щодо її скорочення, ця військова місія під контролем НАТО виконує загальну стабілізуючу роль та діє в контакті з Міжнародним цивільним представником "в межах підтримки косовських інститутів". Попри відсутність підтримки планів розділення Косово на основі передачі Сербії ряду етнічних анклавів, Белград продовжує підтримувати з ними прямі зв'язки.

Така хитка ситуація спричиняє сумніви в міцності досягнутих компромісів та викликає заперечення з боку владних структур косовських албанців, які вважають будь-які поступки і компроміси чинником, що підриває суверенітет Косова та зберігають потенційну можливість висунення вимог про передачу Сербії території сербських анклавів.

Регіональний балканський вимір Косовського конфлікту, що є елементом етнополітичної "атомізації", тісно пов'язаний з конфліктними проявами взаємодії цивілізаційно-конфесійних компонентів, етноконфесійною строкатістю Балкан та специфікою історичного минулого, пов'язаного з традиціями збройної боротьби за звільнення від іноземного панування. Міжцивілізаційний контекст Балкан, де впродовж тривалого часу зіштовхувалися три цивілізаційні традиції, представлені різними етносами, релігіями та конфесіями європейського континенту, наклав своєрідний відбиток на формування націй і держав, які супроводжувалися багаторазовим насильницьким "перекроюванням" кордонів.

Косовська криза створила важливий прецедент у сучасній практиці міжнародних відносин. Вперше військову силу було застосовано проти суверенної держави не в відповідь на акт зовнішньої агресії, а з метою реагування на внутрішній конфлікт та насильницькі дії, які ця держава (колишня СРЮ) чинила відносно населення однієї з провінцій в її межах. "Надмірна" реакція країн НАТО на етнополітичний конфлікт у Косові віддзеркалювала конфлікт політичних ідеологій, й водночас була спробою випробування нової військово-політичної стратегії. Намагаючись насильницьким чином припинити воєнні сутички та етнічне насильство в регіоні країни НАТО керувалися, з одного боку, принципами політичного реалізму, а з іншого, - прагненнями впровадження принципів демократії в поліетнічному суспільстві. З цією метою здійснювався послідовний тиск на ксенофобськи налаштованих політиків та громадських діячів як у самій провінції Косово, так і на території всієї колишньої Югославії. В ході "гуманітарної інтервенції" здійснювалися спроби контрманіпулювання масовою суспільною свідомістю, отруєною ксенофобськими міфами, за допомогою спеціальних методів впливу на засоби масової інформації.

Ідейно-політичне значення Косовської кризи полягає передусім у тому, що в ході зовнішнього реагування на неї було вперше продемонстровано рішуче несприйняття ідеології та практики насильницької ксенофобії з боку світового співтовариства. Цей чинник має самостійне значення попри існуючі різкі розходження в реакції на інтервенцію НАТО та масоване застосування зброї під час бомбардувань Сербії. Було продемонстровано, що національний уряд у межах кордонів своєї країни не має права використовувати ксенофобські заклики для створення образу "внутрішнього ворога" в особі однієї з етнонаціональних меншин, і що застосування ідеології агресивного націоналізму перестає бути суто внутрішньою справою даної держави.

Після конфлікту в Косово масовий вихід біженців із регіону конфлікту розцінюється як один з визнаних приводів для міжнародного втручання. Відео-документальні свідчення про масові репресії стали головним доказом для світової громадськості, який істотно вплинув на сприйняття подій, пов'язаних з конфліктом.

Водночас, міжнародний контекст Косовської кризи полягає в її впливі на розвиток протиріч між США та Росією, а також значному впливі на процес формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки в межах ЄС.

З одного боку, неспроможність Росії зупинити воєнні дії НАТО проти СРЮ переконливо продемонструвала її слабкість та залежність від Заходу. Демарші з боку російського керівництва (скасування візиту до США російського прем'єра Є.Примакова) мали здебільшого демонстративний характер. Попри протести Росії в ООН, спеціальний представник президента РФ В.Черномирдін займав обережну та помірковану позицію в ході розробки схем пост конфліктного врегулювання в Косово. Проте, незважаючи на свідоме ухилення російського керівництва від загострення стосунків, чимало експертів і офіційних осіб у США розцінили російську політичну поведінку під час кризи як остаточне свідчення провалу російських реформ періоду "транзиту".

Згодом, на тлі економічного посилення, Росії конфлікт довкола Косова використовувався російським керівництвом як чинник заперечення силового домінування США і НАТО та опосередкованого невизнання гегемонічної однополярності. Російська дипломатія все більш активно наполягала на неприпустимості застосування сили без прямої санкції РБ ООН. В контексті формування нової архітектури міжнародної безпеки криза в Косово підвела риску під першим десятиліттям після "холодної війни" й виразно продемонструвала межі досягнення компромісів між Заходом і Росією. Втіленням цього компромісу стала резолюція РБ ООН 1244, яка створила можливість розміщення в Косово як сил КФОР, так і Місії ООН. Серед компромісних формулювань зазначеної резолюції варто відзначити, зокрема, положення, що стосуються майбутнього статусу Косова. Резолюція 1244, у підготовці якої активну участь брала Росія, не лише створила підґрунтя для забезпечення міжнародної присутності в Косові, але й закріпила нормативи щодо побудови в краї демократичного багатоетнічного суспільства. Проте досі подібна перспектива є малореалістичною через продовження практики подальших "етнічних чисток" та досить умовне й вибіркове тлумачення "верховенства права".

На основі реальних фактів та тенденцій проаналізовано роль та ступінь успішності діяльності Місії ООН та комплекс причин внутрішнього та зовнішнього характеру, які перешкоджали виконанню її обов'язків у різних аспектах миротворчості.

Доведено ідеологічну значущість Косовського феномену для формування нового міжнародного середовища безпеки, оскільки Косово створило потенційно різні варіанти розвитку ситуації як на локальному, регіональному, так і на глобальному рівнях. На думку автора, від того, які з можливих варіантів розв'язання кризи будуть втілені на практиці, багато в чому буде залежати напрямок подальшої методики реагування на локальні кризи і регіональні конфлікти. На певному етапі оптимізм світової громадськості та сподівання на успішне врегулювання Косовської кризи супроводжувався припущеннями з приводу того, що потреби в миротворчості не тільки морально згуртують світове співтовариство, але й нададуть потужний імпульс формуванню прототипу "світового уряду", що стане "проривом" до політичного об'єднання людства. В цьому сенсі виловлювалися передбачення, що таким прототипом може стати Організація Об'єднаних Націй, яка доти частіше слугувала ареною конфронтації, аніж форумом гармонійного співробітництва. У випадку з Косово Рада Безпеки ООН, яка нерідко блокувала шляхи розв'язання міжнародних та локальних конфліктів через незгоду між постійними членами, на певному етапі продемонструвала схожість підходів, оскільки право вето не застосовувалося жодною з держав - постійних членів декілька років поспіль.

В процесі дебатів щодо врегулювання в Косово було істотно розширене й переосмислене поняття миротворчості. Крім пасивної підтримки миру ("peacekeeping") була наочно продемонстрована потреба в активному примушуванні до миру ("peace enforcement"). З'явилося відносно нове поняття "гуманітарної інтервенції", зміст якого полягає в наданні відсічі владним структурам, які практикують насильство проти громадян. Як наслідок уперше ст. VII Статуту ООН, присвячену колективним силовим акціям проти агресора, було застосовано в зв'язку з внутрішнім етнополітичним конфліктом. Це знову привернуло увагу до проектів створення постійних міжнародних збройних сил і поліції, реанімації положення про створення Військово-штабного комітету ООН, надання Генеральному секретареві ООН функцій "всесвітнього головнокомандувача" і т. п.

Проаналізовані політико-ідеологічні чинники, через які "новий інтервенціонізм" опинився перед подвійною дилемою, зіштовхнувшись з освяченим міжнародним правом принципом територіальної цілісності держав та правом націй на самовизначення, яке є його своєрідною альтернативою. Очевидно, що в світі, де проживають близько 2 тисяч етносів, буквальна реалізація "права на відокремлення" не може не призвести до загального хаосу.

Щодо доктрини міжнародного втручання в ім'я захисту прав людини (гуманітарної інтервенції) варто зазначити, що вона однозначно передбачала обмеження суверенітету держав. Це пояснюється як наслідок загальної демократизації міжнародних відносин та визнання того, що права людини в будь-якій країні є предметом заклопотаності всього світового співтовариства. Отже, порушення цих прав неминуче має зумовлювати реакцію з боку міжнародних організацій, об'єднань держав і окремих урядів. Унаслідок Косовського прецеденту міжнародне втручання, якщо в ході внутрішнього конфлікту виявляються порушеними права людини, поступово стає нормою. Водночас саме це втручання має переважно вибірковий характер, і "інтервенти" практично не мають можливості уникнути звинувачень у "подвійних стандартах".

При застосуванні такої практики в балканських країнах подібні звинувачення виправдані ще й тим, що втручання у внутрішні справи держав цього регіону в ім'я захисту прав "одновірців" - стара практика, до якої провідні європейські держави вдавалися ще в XVIII - на початку ХХ ст. Як правило, таке втручання здійснювалося "в індивідуальному порядку" й супроводжувалося конкуренцією, але іноді "інтервенти" діяли погоджено (як, наприклад, учасники "Священного союзу").

Відтак, істотну проблему становлять ідеологічні розбіжності між державами з приводу характеру "гуманітарної інтервенції", її форм, суб'єкта та об'єкта застосування. Оскільки з цього приводу готових рецептів міжнародна практика не надає, закономірно виникають дискусійні моменти та сумніви з приводу визначення міжнародного органу, який має право на прийняття легітимних рішень у таких випадках, формування сил, на які покладаються завдання щодо виконання цих рішень, визначення форм і меж застосування миротворчими контингентами фактора сили в гуманітарних цілях, а також забезпечення рівної рівності та відповідальності всіх країн з точки зору дотримання ними міжнародного права.

На практиці виконання цих умов досі не вдається забезпечити з огляду на різні силові потенціали, інтереси та принципові підходи, яким слідують різні учасники міжнародної взаємодії. В цьому сенсі показово, що суперечності між провідними світовими державами загострилися після проголошення в лютому 2008 р. державної самостійності Республіки Косово, що спричинило складні політико-правові наслідки. Ці аспекти проявилися в політиці РФ щодо етнополітичних конфліктів на пострадянському політичному просторі. Російська дипломатія активно використала "прецедент Косово" для визнання державної самостійності Абхазії та Південної Осетії, хоча їх незалежність не була визнана навіть найближчими союзниками РФ по ЄврАзЕС та ОДКБ.

Висновки

1. Конфлікт в Косово має потужний етнічний та ідеологічний підтекст, який відчутно вплинув на політику держав субрегіону Західних Балкан, розвиток їх політичних систем та економічні процеси. На переконання автора, жодна з існуючих теорій етнополітичного конфлікту та побудовані на їх основі підходи до їх врегулювання не дають переконливої універсальної відповіді, чому відбуваються етнічні конфлікти. Існуючі теорії корисні для пояснення окремих причин, однак не можуть бути застосовані до розробки та моделювання зниження інтенсивності конфліктів у цілому. Більшість існуючих теорій конкурують між собою та містять положення, які взаємно виключають одна одного. В сенсі теоретичного підходу концепція автора побудована зі значним урахуванням положень теорії етнічних конфліктів проф. Д. Горовіца з університету Дюк (Канада) та розвиває її положення.

Базовий концептуальний підхід дисертації ґрунтується на тлумаченні безпосередніх сторін Косовського конфлікту як політичних представників конкуруючих націоналізмів. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє стверджувати, що як елемент політичної дійсності в сенсі своєї практичної реалізації націоналізм прагне набути державних форм для окремої групи - "нації". Для досягнення цього пропонується поєднання громадянства з етнічністю та територією. Метою націоналізму є створення характерної етнополітичної групи, якій пропонується самореалізація через створення власної держави. Територія вважається джерелом виживання, і через це відтворюється в міфах нації з метою її "гомогенізації". Для цього можуть використовуватись будь-які засоби, включаючи застосування насильства. Під час Косовського конфлікту насильство застосовувалось як засіб створення протилежних та несумісних етнічних груп з населення, доволі різнорідного за походженням, яке за мирних умов не мало сильного потягу до широкої "уявної" національної громади. Коли створення однорідної групи завершено, така група починає прагнути створення власної держави. Таким чином, теоретично, поки націоналісти превалюють в обох таборах, Косово має бути або незалежним, або частиною Сербії, але не може бути одночасно і тим, і іншим. В етнічних конфліктах медіа відіграють негативну роль і сприяють загостренню конфлікту. В суспільстві, розколотому конфліктом, медіа менш об'єктивні і таким чином є негативним чинником, прискорюючи розвиток етнічного конфлікту. Коли уряд або потужні зацікавлені сили беруть медіа під повний контроль, новини стають своєрідною формою пропаганди та погіршують соціальні упередження через небезсторонні та маніпулятивні репортажі.

2. Значну роль у формуванні конфліктного потенціалу в Косово відіграло використання звернення до історичних коренів конфлікту. Серби та албанці воювали за цю територію кілька разів з часів Оттоманської імперії. Проте на сучасний конфлікт в Косово більше вплинули не сутички в далекому минулому, а маніпуляції історією. Сербський націоналізм, який виник у XIX сторіччі, активно використовував міф про Косовську битву для політико-ідеологічної мобілізації сербського населення. Сербська Православна церква відіграла значну роль у збереженні "нової" сербської ідентичності. Косовські албанці також вважали Косово колискою албанської нації. Зіткнення двох ворожих одна до одної ідеологій - великосербської та великоалбанської - в Косовському збройному конфлікті мало своїм наслідком потужну медіа-кампанію, яка різноскеровано відмовляла тій або іншій нації у праві на самостійне державницьке існування. Сторони особливо зловживали поняттям "історичного права", підкреслюючи на його засадах зв'язок між нацією та територією. Створення Югославії не вирішило проблему конкуруючих націоналізмів. На виправдання дій сербської сторони, аж до етнічних чисток з елементами етноциду включно, режим С. Мілошевича запропонував радикальну ідеологію, яка сполучала в собі елементи націоналізму та соціалізму й стала причиною краху колишньої союзної держави Югославія. У вимірах цієї ідеології конфлікт довкола Косова драматизувався й розглядався як ключова проблема для виживання Сербії як держави. Натомість косоварський націоналізм розглядав створення власної держави як ключове питання для виживання косовської нації. Політичні лідери обох сторін намагалася впливати на суспільну думку, аргументуючи приналежність Косово своїй нації та стверджуючи про необхідність володіння конфліктною територією для забезпечення виживання нації або збереження її "історичності".

3. З'ясовано комплекс внутрішніх та зовнішніх причин, що призвели до виникнення та ескалації конфлікту в Косово. Вирішального значення в розвитку Косовського конфлікту відігравали чотири головні фактори: демографічний (зростання кількості албанського населення та виселенням сербів з їх "історичних територій", що спричинило відновлення сербського націоналізму); економічні проблеми Косово як найменш розвинутої частини Югославії; відмова сербів продовжувати фінансування розвитку албанської культури та мови; конфлікт різних версій історичного минулого. Відцентрові сили, які призвели до розпаду Югославії, активно використовувалися зовнішніми спонсорами, насамперед з боку США та країн Західної Європи. Вплив зовнішніх факторів призвів до політичного та економічного послаблення Югославії, однак її розпад спричинили внутрішні чинники. З початком розпаду Югославія за етнотериторіальними ознаками конфлікту в Косові став неминучим, однак за сприятливих обставин ступінь насильства міг би бути значно меншим.

4. Порівняння Косовського конфлікту іншими конфліктами в колишній Югославії дозволяє зробити висновок про вплив окремих чинників та компонентів на ступінь інтенсивності конфлікту, включаючи мовні, релігійні та економічні розбіжності. На відміну від Боснії та Герцеговини, в Косові поділ сербів та албанців був не тільки релігійним, але й мовним, що сприяло більшій інтенсивності ворожнечі. Інша відмінність між Косовським та іншими конфліктами в колишній Югославії стосується сфери економіки: в той час, як Хорватія та Словенія намагалися відокремитися від Сербії через те, що їх економічний розвиток був вищим (Хорватія), або значно вищим (Словенія), в Косові рівень економічного розвитку був значно нижчим. Проте Косовські албанці відчули, що залишатися у федерації, що розпадається, через економічні міркування також вже непривабливо в контексті сподівань на економічну допомогу з боку Заходу.

5. Позиції керівництва Сербії та лідерів косовських албанців визначалися різними цілями та різними підходами ще на латентних стадіях конфлікту. Косовські албанці, спостерігаючи за війнами в Хорватії та Боснії, бачили конфлікт як можливість для відокремлення, оскільки серби були істотно послаблені цими війнами. Серби, навпаки, прагнули уникнути повторення помилок попередніх конфліктів та зберегти те, що вони вважали власною територією. Внутрішні позиції сторін теж були різними: у той час, як косовські албанці були розділені на два табори, хоча обидва прагнули досягти незалежності для Косова, однак різними шляхами (мирним та за допомогою партизанської війни), політичне керівництво Сербії об'єдналося навколо політики С. Мілошевича.

Важливий аспект конфлікту полягав в використанні релігії як засобу посилення ідентичності. Сербське керівництво використовувало релігію як одну з визначних характеристик своєї ідеології та змальовувало албанців як мусульман, наводячи історичні паралелі. Внаслідок мультиконфесійності албанського населення, радикальна ідеологія албанців Косово була за своєю природою більш світською. Хоча албанські націоналісти вважали різноманітність релігійної орієнтації албанців перешкодою національній єдності, косовські албанці незначною мірою використовували релігію як мобілізаційний фактор боротьби з сербами, використовуючи знищення сербських пам'яток переважно як демонстрацію оволодіння життєвим простором. Оскільки жодна з релігій не могла слугувати адекватним імпульсом для етнічної мобілізації, головна роль відводилася мові, яка стала стрижнем та основним гаслом національної ідеології.

В своїй зовнішній пропаганді лідери Косовських албанців презентували себе назовні як поміркований раціональний рух, постійно підкреслювали ненасильницький характер їхньої боротьби та повагу до методів народної дипломатії. Натомість С.Мілошевич використав конфлікт у Косово для демонстрації себе як сильного лідера, придушення сербської опозиції та намагався використовувати Косово для відволікання уваги громадськості всередині країни від програних воєн у Боснії та Хорватії та економічних проблем самої Сербії. Попри те, що в Косові зіткнулися дві крайні націоналістичні ідеології, сербський націоналізм виглядав в очах світової громадської думки як більш релігійний та ірраціональний, а косоварський - як секулярний та раціоналістичний. В цій ситуації відбувалася "гра з нульовою сумою", за якої обидва націоналізми та їхні носії не мали шансів на співіснування. Зовнішнє втручання забезпечило фактичну перемогу націоналізму Косовських албанців.

6. Основна мотивація застосування з боку США і НАТО сили проти СРЮ полягала в відсутності інших засобів впливу на керівництво Сербії, які б могли змусити Белград вивести війська та погодитися на розміщення в Косово багатонаціональних іноземних військ. При ухваленні рішення НАТО про застосування сили в 1999 р. були враховані геополітичні міркування, пов'язані з можливістю поширення конфлікту на території сусідніх держав (Македонія, Албанія). Окрім прагнення посилити вплив заходу на Балканах та усунути основну політичну перешкоду на цьому шляху, США та країни НАТО намагалися випробувати нові політичні підходи, що ґрунтувалися на новій "глобальній" політичній культурі, що передбачала використання силових методів просування демократії, дотримання прав людини та тлумачила будь-які "внутрішні справи" в зв'язку з їх впливом на міжнародні процеси. За цих умов використання медійних політичних технологій стало знаряддям інформаційних війн, які подекуди важать більше, ніж пряме застосування військ. В сенсі представництва та обґрунтування своєї позиції в світових ЗМІ, сербська сторона інформаційну війну повністю програла. В політико-інформаційному плані конфлікт в Косово розглядався як конфлікт між принципами дотримання прав людини і демократичного врядування, - з одного боку, та принципами етнічної зверхності й тоталітаризму, - з іншого.

7. Внаслідок Косовського прецеденту було легалізоване міжнародне втручання "в обхід державного суверенітету", яке почало розглядатися як нормативна форма реагування на порушення гуманітарних норм та нехтування правами людини в ході внутрішнього конфлікту. Водночас це втручання має переважно вибірковий характер, оскільки не може уникати практики застосування "подвійних стандартів", що пов'язано з неминою присутністю в поведінці держав певних специфічних інтересів. Аналіз інформаційних матеріалів, що ілюструють ескалацію конфлікту свідчить, що лідери косовських албанців не змогли б розпочати повномасштабні партизанські операції без істотної західної допомоги. Відповідно, попри гуманітарні міркування, які мотивували втручання з боку США і держав Західної Європи, вони не дотримувалися в ході конфлікту неупередженої позиції й використовували наявні засоби для допомоги косовським албанцям. Головна політична мета в ході операції проти СРЮ полягала в усуненні від влади С. Мілошевича, на якого покладалася відповідальність за війни в Боснії та Хорватії.

8. В ході ескалації та спроб врегулювання конфлікту в Косово позиція Росії еволюціонувала від спільного з США, державами НАТО і ЄС пошуку форм припинення конфлікту та пошуку компромісу до заперечення остаточного визначення статусу Косово. Російська дипломатія використала проблему Косово як привід для заперечення однополярного домінування США і НАТО в міжнародних відносинах та демонстрації ролі Росії як незалежного центру сили. Проте тактика невизнання незалежності Косово з боку Росії скоріше мала суто службову роль з метою подальшого виправдання визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. В цьому контексті підтримку резолюції РБ ООН № 1244 з боку Росії можна вважати результатом силових та політичних переваг з боку Заходу та відносної слабкості позицій Росії наприкінці 1990-х рр. З подальшим посиленням позицій Росії її заперечення щодо окремих аспектів врегулювання в Косово ставали все більш наполегливими. Хоча російська дипломатія неспроможна впливати на структуру міжнародної присутності в Косові, спочатку Росія активно обстоювала незаконність відокремлення Косово від Сербії з використанням трибуни Ради Безпеки ООН, ОБСЄ та Ради Європи, а згодом виправдовувала одностороннє визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії посиланнями на прецедент дій з боку держав, які визнали незалежність Косово. Виходячи з того, що незалежність Косова не була схвалена Радою Безпеки ООН, як державне утворення Косово в осяжній перспективі має сумнівні можливості стати членом ООН.

9. Конфлікт у Косово має ряд довготермінових наслідків, які можуть істотно впливати на систему міжнародних відносин. Залежно від обставин, прецедент проголошення незалежності Косова може бути використаний в інших конфліктах. Косовська криза висвітлила низку складних та спірних проблем, з якими міжнародна спільнота та ООН можуть стикатися в майбутньому, включаючи визначення підстав та форм для міжнародного втручання, роль ООН та її інституцій, прийнятність та доцільність багатосторонніх форм міжнародного реагування на внутрішні кризи та регіональні конфлікти.

Список опублікованих праць

1. Шлапаченко Д.М. Ідеологічний вимір етнонаціонального конфлікту в Косово // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 78 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2008. - С.73-79.

2. Shlapachenko D. M. Kosovo conflict and the new role of the media // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 59 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2006. - С. 104-112.

3. Shlapachenko D. M. Clash of nationalistic ideologies: the sources of ethno-conflict in Kosovo // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 68 : Частина І. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2007. - С. 33-40.

4. Shlapachenko D. M. Understanding of ethno-conflict in Kosovo: Serbian national mith and the role Kosovo pays in it // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 70 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2007. - С. 45-53.

5. Шлапаченко Д.М. Екстремальна журналістика та медіа комунікаційний менеджмент у зонах конфліктів // Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму: матеріали круглого столу (Київ, 11 жовтня 2001 р.). - К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. 2002. - С. 18-20.

Размещено на Allbest.ru