Основи політології
Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення. Демократія в політичному житті сучасного світу. Політична влада і політична система суспільства: еліта, лідерство, партії, режими. Політична свідомість, культура та ідеологія, трансформації.
| Рубрика | Политология |
| Вид | учебное пособие |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 09.07.2017 |
| Размер файла | 699,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціалізму» різношвидкісні й різноякісні.
Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом». Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав -- понад 200, з них 90% -- багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».
За іншою концепцією національна держава:
-- утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість населення даної країни;
-- є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
-- створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;
-- поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.
Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.
Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу, її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. -- 5,4%, в 1984 р. -- 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.
Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.
Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства -- через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» було б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави -- приватновласницька, капіталістична.
Структура держави -- система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.
Вона охоплює:
-- органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі (парламент);
-- органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);
-- президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;
-- органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;
-- контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;
-- органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.
Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.
Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.
Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Внутрішні функції:
-- правотворча -- творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).
-- правоохоронна -- контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусо-
вих заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;
-- економічно-господарська -- захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;
-- соціальна -- регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;
-- культурно-виховна -- регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;
-- екологічна -- захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.
Зовнішні функції:
-- оборонна -- захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;
-- дипломатична -- відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;
-- співробітницька -- розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.
Форма правління -- організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.
Існують дві основні форми державного правління -- монархічна й республіканська.
Монархія (від грец. monarch/a -- єдиновладдя) -- форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи -- глави держави -- спадкоємного монарха.
Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.
Абсолютна монархія -- форма правління, за якою керівник держави (монарх) -- головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апа- ратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.
Конституційна монархія -- форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі -- уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).
Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія -- форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча -- в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.
Теократична монархія (грец. theokratia -- влада Бога) -- форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).
Республіка (лат. respublika, від res -- справа, public -- громадський) -- форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.
Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду -- перед президентом або парламентом -- розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.
Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» -- не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури -- імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в СІЛА, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.
Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) -- фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки -- Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.
Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент -- глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.
Державний устрій -- спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна (лат. unitas -- єдність, однорідний, що складає ціле) держава -- єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав -- унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація -- союзна держава, до складу якої входять державні утворення -- суб'єкти федерації.
Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне -- для суб'єктів федерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У
разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати -- у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі -- у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони -- у Швейцарії; провінції -- в Аргентині, Канаді).
Конфедерація (лат. confederatio -- спілка, об'єднання) -- союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.
За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації -- конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державного об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у СІЛА (1776--1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815--1867). Щоправда, термін «конфедерація» вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.
Демократична, соціальна, правова держава. Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності, які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.
Демократична держава -- тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.
У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг. Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.
Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.
Соціальна держава -- держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.
Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.
До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і суб-сидарності.
Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою та один перед одним.
Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження держави, некон-трольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.
Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.
Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон -- володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління -- процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; Державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.
Правова держава -- тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правову державу характеризують:
-- верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
-- вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
-- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
-- гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та
індивідів;
-- високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
-- контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
-- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
-- органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу -- дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.
Майбутність держави. Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV--II ст. до н. е. (Зенон, Хрісіппа) стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина всесвітня держава на чолі з мудрим царем -- пастирем народів і одне космополітичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX столітті ідею «вічного миру», пов'язував її досягнення зі створенням у майбутньому всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав республіканського типу. Отже, створення федеративного космополітичного союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля, освіта, виховання народів. До речі, космополітичне громадянство є головним постулатом і сучасної ідейно-політичної течії -- космополітизму, яка стверджує примат громадянина світу над громадянином держави. Означені погляди гіпотетично підводять до думки про можливість єдиної світової держави.
Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на зламі століть відбуватиметься відчутне зближення держав-учасниць міжнародного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироблення в XXI ст. світового консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності. Такий прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі якого відбудеться неослабне економічне зростання засобів глобального взаємопроникнення та солідарного розвитку. Прихильники протилежного погляду (американські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світовій арені суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось відцентрового розвитку, її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний досвід, не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, розумної світобудови в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання держави.
Проте сучасний історичний розвиток, хоч і суперечливо, підтверджує точку зору про спільну державу, особливо щодо інтеграційних процесів у світі. Які будуть наслідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскільки продуктивні сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення світового господарства. Хоч колишні колоніальні народи переживають ейфорію національної державності, «стара» Європа йде до об'єднання політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне співтовариство за маастріхт-ськими домовленостями перейшло до нового етапу інтеграції, уклало договір про політичний і валютно-фінансовий союз. Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки конфедерації, а й часткової федерації: узгоджена спільна лінія у зовнішній політиці, обороні, економіці та інших сферах. У середині 1998 р. створено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 р. -- введено єдину валюту -- евро, ліквідовано митниці тощо.
Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні тенденції світового розвитку: міжнародна правова діяльність, демократизація держав, 9 І-53 формування об'єднань держав і міжнародних організацій тощо. Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення провідних держав світу.
Прибічники концепції відмирання держави стверджують, що цей інститут стане перехідною формою від держави до недержави. Діяльність державних органів набуватиме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в державі як особливому політичному інституті. Утвердиться неполітичне громадське самоврядування, де регуляторами суспільних відносин будуть авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо. Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається поступово через зміцнення державності, посилення ролі інститутів громадянського суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і народами світу.
Запитання, завдання:
1. Які типи держав існують у сучасному світі і що їх характеризує?
2. Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть їх конкретні приклади.
3. Що таке «форма державного устрою»? Які ви знаєте його різновиди?
4. Назвіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов'язані між собою?
5. Покажіть відмінність федерації і конфедерації за такою схемою:
|
Ознаки |
Федерація |
Конфедерація |
|
|
Правова основа |
|||
|
Форма об'єднання |
|||
|
Територія |
|||
|
Спосіб управління |
|||
|
Законодавство |
|||
|
Громадянство |
|||
|
Грошова система |
|||
|
Збройні сили |
|||
|
Судова система |
|||
|
Податкова система |
Теми рефератів:
1. Сутність та принцип правової держави в сучасному світі.
2. Громадянське суспільство і держава: питання співвідношення та взаємодії.
3. Основні тенденції розвитку сучасної держави.
4. Українська держава на шляху демократизації.
3.5 Політичні режими
Поняття «політичний режим» -- одне із загальноприйнятих у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними; клерикальними, теократичними та ін. Усе це зумовлює суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах, що й позначається на своєрідності політичного режиму, який тісніше та безпосередніше пов'язаний із сутністю держави, ніж інші її форми.
Політичний режим -- система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення.
Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками:
1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненнямвлади;
2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;
3) відносинами між політичною владою та громадянами.
Поняття «політичний режим» охоплює порядок форкування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості права та обов'язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умовною, позаяк «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60-х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60-х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про ба-гатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософсько-політичних аспектах внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.
Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні Для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО--40-х роках XX ст. Із появою фашизму та його різновидів.
Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує мен- тальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.
Тоталітаризм (лат. totalis -- -увесь, повний) -- спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.
Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілі-заційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.
Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного ентузіазму, а також екстенсивно -- за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. З тоталітаризмом пов'язаний султпаністичний політичний режим, який характеризують наявність верховного правителя за відсутності розмежування державної та приватної сфер; погляд представників влади на суспільство як на неподільну власність правителя, члени родини якого здебільшого обіймають провідні посади в державному та економічному управлінні; особлива ідеологія (найчастіше названа за ім'ям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клановість; відсутність реальної судової влади. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
-- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;
-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;
-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
-- жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;
-- концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917--1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921--1929 pp. (авторитарний режим); 1929-- 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956--1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos -- один) й закритості суспільства.
Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нор-мотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав -- сильна виконавча влада.
Авторитаризм -- тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу. Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов'язкова, головне -- відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.
Сутнісні ознаки й проблеми утвердження демократичного політичного режиму. Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому -- це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.
Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій).
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму -- визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector -- виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.
У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40--50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.
Чимало сучасних учених пов'язують зміст демократи з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.
Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація -- процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Ток-віля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.
Серед проблем утвердження демократи, пов'язаних з економікою і політикою, -- відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібералізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія -- рівності перед волею.
Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона є не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого -- рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.
Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше -- слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності.
Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим є віднайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження Демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо.
Запитання, завдання:
1. Зіставте кілька визначень політичного режиму і дайте власне категоріально-політологічне визначення даного явища.
2. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.
3. Порівняйте демократичні режими кількох країн (першого, другого і третього ешелонів капіталізму) за такими політологічними параметрами: стан громадянського суспільства, держава і політична мобілізація, система владного впливу.
4. У чому полягає відмінність державного і політичного режимів?
Теми рефератів:
1. Витоки й основні характеристики тоталітаризму.
2. Сучасні концепції демократії.
3. Порівняльно-політологічний аналіз елітарної та плюралістичної демократій.
4. Японська модель переходу від тоталітаризму до демократії.
5. Основні причини зміни політичних режимів.
3.6 Політичні партії
Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішеннь як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільна значущий результат діяльності партій ймовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії -- не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.
Поняття і типологія політичних партій та партійних систем. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази -- протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й само- го панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII--XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели -- тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.
У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.
Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.
Політичні партії утворюються:
-- внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;
-- внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;
-- у надрах масових рухів;
— під впливом міжнародної партійної системи;
— як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
...Подобные документы
Політична еліта в структурі влади. Політична еліта і демократія. Сутність політичного лідерства та його типологія. Функції та механізми політичного лідерства. Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності
реферат [34,1 K], добавлен 24.10.2004Дослідження сутності і типів політичних еліт - організованих груп, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви. Феномен політичного лідерства і його типологія. Політична еліта і лідерство в Україні.
реферат [26,1 K], добавлен 01.12.2010Теоретико-методологічні підвалини політичної науки. Політика і влада. Механізм формування і функціонування політичної влади. Інституціональні основи політики. Політична свідомість і політична ідеологія. Політичні процеси. Політична думка України.
учебное пособие [468,6 K], добавлен 02.01.2009Типи влади (традиційна, харизматична і раціонально-правова) згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера. Політична еліта та політична влада в Україні. Владно-політична функція влади, формування нації та стабілізація соціально-політичного життя.
реферат [39,3 K], добавлен 10.06.2011Армія і політична влада. Класифікацій ресурсів влади. Типи політичних режимів (типи влади) та їх сутність. Армія в політичній системі суспільства. Структура політичної системи. Політичні принципи й норми. Політична свідомість. Політична культура.
курсовая работа [26,8 K], добавлен 04.01.2009Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.
шпаргалка [164,8 K], добавлен 07.12.2007Визначення терміну "політична влада" у світовій науковій літературі. Влада як суспільний феномен, її принципова особливість. Політична влада і її основні риси. Політична влада в Україні: підвалини, становлення, розвиток, перспективи та проблеми.
реферат [36,5 K], добавлен 17.11.2007Свідомість - вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Буденна і теоретична політична свідомість, їх цінність та значення у політичній культурі суспільства. Рівень розвитку політичної дійсності як особливої системної якості.
реферат [20,8 K], добавлен 16.02.2012Політична думка стародавнього Сходу та Заходу. Політичні ідеї Раннього Християнства та Середньовіччя. Політична думка епохи відродження та Реформації. Світська політична думка Нового часу. Утвердження політології як науки. Політична думка Київської Русі.
лекция [167,2 K], добавлен 15.11.2008Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі. Вибори та їх роль у політичному житті. Основні умови забезпечення демократії. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні. Політична діяльність, її форми та суперечності.
шпаргалка [233,4 K], добавлен 19.02.2012Політична свідомість як одна з найважливіших форм суспільної свідомості, яка відображає політичне буття людей. Характеристика основних структурних елементів політичної свідомості - політичної психології та ідеології. Рівні політичної свідомості.
презентация [191,8 K], добавлен 03.01.2011Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Дослідження сутності, основних понять та критеріїв політології. Характеристика її головних функцій – тих ролей, які виконує політична наука стосовно суспільства (академічні, світоглядні, методологічні). Аналіз елементів внутрішньої структури політології.
реферат [21,7 K], добавлен 10.06.2010Особливості політичної системи Японії. Конституція, державний устрій та форма правління Японії. Глава держави - Імператор. Законодавча влада - Парламент. Політичні партії та профспілки. Виконавча влада - Кабінет Міністрів. Влада на регіональному рівні.
творческая работа [53,3 K], добавлен 13.12.2012Політична наука в контексті історії розвитку світової політичної думки. Становлення політології як наукової, навчальної та практичної дисципліни. Типологія та функції політики. Держава як форма організації суспільства. Політичні свідомість та культура.
учебное пособие [998,3 K], добавлен 03.05.2010Напрями досліджень методів в зарубіжній політології. Розвиток американської політичної науки, вплив об'єктивних зовнішніх дій на її становлення. Етапи політичної науки після Другої світової війни. Особливості політичної науки в США, Німеччині та Франції.
реферат [27,7 K], добавлен 20.06.2009Політична влада як суспільне явище. Засоби, типи влади, їх класифікація. Армія і політична влада. Трактування і підходи до визначення природи влади. Суб’єкт і об’єкт влади. Соціальна роль політичної влади, її функції. Структура механізму владних відносин.
курсовая работа [32,2 K], добавлен 04.01.2009Суспільно-політичні уявлення давнього світу, процес накопичення знань про людину та її взаємовідносини із соціумом, поява політології як науки. Політична думка Нового часу і виникнення буржуазної ідеології. Характеристика політичних теорій ХХ століття.
реферат [21,6 K], добавлен 13.10.2010Розвиток політичних еліт та поява їх в Україні, основні представники лідерства того часу та їх роль у подальшому розвитку політичної думки України. Типологія та класифікація лідерства. Проблеми політичного лідерства в Україні та способи їх вирішення.
реферат [323,7 K], добавлен 15.12.2010Загальна характеристика, населення та форма правління Ізраїлю. Парламент як вищий законодавчий орган країни. Політична влада кабінету міністрів. Громадські організації та елементи громадянського суспільства. Політична система і політичний режим Ізраїлю.
реферат [27,6 K], добавлен 02.06.2010
