Основи політології

Політична етика (грец. ethika, від ethos -- звичай, характер) -- галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (У вузькому розумінні).

Політична етика у широкому розумінні піддає критичному аналізу функціонуючу моральну свідомість учасників політичного процесу і виявляє міру відповідності її наявним політичним і моральним відносинам. У вузькому розумінні проблема політичної етики пов'язана з тим, що державні діячі та політики мусять зіставляти свої вчинки не тільки з положеннями Конституції і чинного законодавства, а й з моральними принципами і нормами. При цьому етичний кодекс, яким вони керуються, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки політичної діяльності, неординарних обов'язків і повноважень, покладених на депутатів, урядовців, службовців державних установ. Формування політичної етики може ґрунтуватися і на етиці політичної гри, організації, менеджменту тощо.

Щоб зрозуміти етику політичної діяльності, слід брати до уваги не її окремі, суто моральні чи суто політичні мотиви, а ті інтегральні ціннісні установки, які виникають внаслідок тісної взаємодії політичного і морального чинників. Так, у 90-ті роки XX ст. в Україні динамічно розвивалася інституціональна демократія, але за відсутності уваги до інституціональної етики.

Досвід модернізації країн третього світу свідчить, що інституціональні реформи, навіть якщо вони і підкріплені певним політичним ідеалом та національною ідеєю у суспільстві, але не забезпечені відповідним етичним прогресом, часто приречені на провал. Наприклад, модель президентської демократії в США виявилася ефективним політичним інструментом, за допомогою якого за декілька сторіч було створено потужну світову державу, але та ж модель у країнах Латинської Америки породила військові диктатури та затяжні внутрішні кризи країн.

Політична етика народжується в суперечностях між політикою і мораллю, її науковою основою є нормативні теорії моралі, що обґрунтовують уявлення про те, якою повинна бути політична поведінка за певних умов. Політична етика охоплює моральні аспекти політичних рішень, типи, засоби і форми їхньої реалізації. Вона займається такими нормами політики, як принципи справедливого соціального устрою, критерії легітимного правління, співвідношення прав, обов'язків керівників і громадян, проблеми справедливості у відносинах між державами тощо. Відповідно до сфери політичної етики відносять теорії соціальної справедливості, легітимного правління, справедливих війн, оптимального використання влади правлячими колами. До етичної проблематики політики належать і питання обґрунтування системи базових цінностей суспільства, формування соціального порядку, що відповідає цим ціннісним уявленням; питання інституціо-нальних відносин, відносин соціальних груп і рухів, відносин між суспільством і особистістю, взаємин між окремими громадянами щодо відстоювання власних політичних поглядів тощо. Суб'єктами політичної етики є учасники політичного процесу (партії, рухи, особистості).

Будучи важливим елементом політичної культури, політична етика створює механізм суспільної довіри, а тому забезпечує стабільне функціонування соціальної системи, перешкоджає виникненню протиріч, спроможних руйнувати систему зсередини, якщо політична етика і політична система узгоджуються між собою. Але неодноразово політична етика зазнавала глибоких деформацій, вироджуючись у політичну ідеологію, наприклад, марксизм, націонал-соціалізм. Демократизація в країнах Заходу була не тільки результатом економічного і технологічного розвитку, а й складним етичним процесом, який пройшов через глибоку кризу традиційної ціннісної свідомості. Як свідчить перебіг подій, суспільства, які не справилися з етичним завданням прийняття нової культурно-технологічної ситуації і подолання віджилих норм, опинилися в XX ст. в лещатах тоталітаризму.

Тому, прогнозуючи політичні процеси в Україні в XXI ст., слід обов'язково враховувати моральний вимір проблеми -- співвідношення політичних засобів, які будуть задіяні політичною етикою. За багатьма оцінками, нинішня криза в Україні є насамперед моральною кризою, наслідком недостатньо розвинутої політико-етичної свідомості. Певною мірою такий її стан спричинений історичними умовами, в яких визрівала політична етика. Від своїх початків політична етика українського народу виявляла толерантне ставлення до різноманітних форм політичних інститутів і базувалася на суто демократичних засадах. Здавна суспільна свідомість сприймала певний політико-етичний порядок з властивою йому наявністю змішаних політичних інститутів, що тепер ототожнюється з політичним ідеалом поділу влади. Наприклад, своєрідним політико-етичним порядком була триєдина схема поєднання різноманітних форм влади. У Київській Русі в кожному окремому князівстві існувала етико-політична схема: князі--бояри--віче, тобто монархічний, аристократичний і демократичний елементи. Тривалий час південноруські землі були підвладні або ординським, або західноєвропейським володарям, що стримувало розвиток етико-політичної системи. А Запорозька Січ, яку К. Маркс називав «першою християнською республікою» із її «чистою» демократією є певним зразком політико-етичної поведінки. Наприклад, особа, яку обирали гетьманом або отаманом перед військовим походом мусила двічі відмовлятися від виявленої честі й погоджувалася лише на третій раз після запрошення з тривалими вмовляннями, ритуальною лайкою й погрозами. Церемонія виборів закінчувалася покладенням старими козаками на голову обраного жмені землі. Це символізувало вірність обраного товариству. За словами Івана Огієнка, «все життя українське, увесь розпорядок дому, увесь державний наш лад, -- все це повсякчасно було демократичним. Стан прислуги у нашого старого панства ніколи не був пригнобленим -- вона завше була вільною і рівною всім... Всі міста на Вкраїні -- за старих часів мали повне самоврядування: всі урядовці, всі чиновники були виборними, вибирались з самих городян і завше одповідали тій громаді, що їх поставила».

Важливою була і роль церкви в житті тогочасного українського суспільства, в діяльності якої теж простежувалися демократичні традиції, що є суттєвою характеристикою політичної культури: «Митрополита у нас завше вибирали вільними голосами, а патріарх Константинопольський тільки благословляв його. На Вкраїні в церковнім житті скрізь було тоді виборне начало: вільними голосами вибирали священиків, епіскопів, архімандритів, ігуменів і навіть митрополитів» (І. Огієнко). Отже, очевидним є той факт, що простий народ України мав виборчі права, певний політичний досвід і певну політичну етику.

Проте, позбавляючи народ голосу, автономії, ініціативи, російське самодержавство планомірно здійснювало політику ослаблення етичної свідомості, що зміцнювало власну владу, але перешкоджало інтелектуальному розвитку як російського, так і українського народів. «Під упливом соціально-економічних, політичних, культурних умов життя в Російській імперії, -- зазначає В. Бебик, -- через упровадження московського державного устрою та скасування (по 110 роках після договору 1654 року) української автономії демократичні цінності українського суспільства поступово «вимиваються» соціально-політичними й психологічними установками російської, а по суті східної (або азіатської) політичної культури».

Етика самодержавства була нічим іншим, як спробою зосередження політичної етики «в одних руках» і, відповідно, звільнення від неї народу. А хто не несе відповідальності, той, як відомо, опиняється поза етичними відносинами. Жовтневий переворот 1917 р. став своєрідним судом над нормами політичної етики. Цей «суд» існував у тому сенсі, що практично були відкинуті всі колишні ідеали, а імперативом був висунутий ідеал комуністичний, що «звільнив» від загальнолюдських етичних норм не одне покоління людей, остаточно змінивши їх етико-політичний світогляд. Українську аристократію як головного «генетичного» носія етичних цінностей нації було в основі своїй знищено. А за словами відомого іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, розкладання аристократії рівнозначне розпаду суспільства. Відсутність «кращих» і є фатальною безхребетністю нації, що призводить до її розчленовування, соціального хаосу, бо справжній аристократизм духу є цілісним складом душі, у якій присутні незмінні й обов'язкові етичні якості, що стали в процесі історії людства певними усталеними сполученнями.

Нова ж політична еліта «від народу» була позбавлена морально-етичних понять. У більшовицькому сенсі «класова мораль» виявилася лише завуальованою спробою позбавити політику етичного виміру. Свої політичні проблеми вона вирішувала знищенням супротивників. Наприклад, яскравим феноменом у процесі утвердження нового політичного ідеалу після жовтневого перевороту 1917 р. став етичний і правовий нігілізм, за яким право вважалося неповноцінною формою регулювання соціального життя, відживаючим інститутом, що лише на певний час і в силу необхідності був запозичений у старих експлуататорських класів. Правові норми заперечувалися цілком, а захист особистої незалежності -- громадянської, трудової, майнової, творчої -- вважався несуттєвим. Поширення отримав соціальний і політичний патерналізм (розуміння «батьківського» піклування над усіма сторонами суспільного життя), покликаний здійснювати авторитарне, а нерідко й примусове піклування про трудящих.

Етико-правовий нігілізм відсвяткував свій перший тріумф 5 січня 1918 p., коли було розігнано Установчі збори. Саме в цей період була закладена підпорядкованість законів ідеалові «майбутнього щастя всього людства». І ніби поза увагою залишився той факт, що в ім'я створеного ідеалу було втрачене усвідомлення цінності окремого людського життя, виробилися навички лише військово-терористичного способу вирішення будь- яких нагальних проблем, що збереглися на довгі роки. Із знищенням політичної еліти, яка концентрувала у своїй свідомості всю політичну етику, країна була приреченою на десятиліття політичної жорстокості. Усе, що було дороге нації, піддавалося насильству. Руйнувалася непорушність моральних засад -- цінностей, які за будь-яких обставин мали залишатися недоторканними. Політична свідомість стала насиченою деструктивним змістом, радикалізмом, цинізмом.

Політична етика за радянських часів базувалася на етиці партійної номенклатури, яка була зацікавлена, з одного боку, в індиферентизації (збайдужінні) політико-моральної свідомості населення, а з іншого -- нагнітала ідеологічний психоз, пов'язаний з так званою класовою боротьбою, протистоянням двох політичних систем, з «ідеологічними диверсіями загниваючого капіталізму проти прогресивного світу». КПРС виробила свою внутрішню партійну етику, засновану на регламентативних принципах. Наприклад, у Петербурзі часів Жданова, крім статутних норм, існували різноманітні етичні кодекси поведінки членів партії: їм заборонялося купувати дорогі речі й нерухомість; працівник партапарату не мав права ходити до ресторану тощо.

Німецько-радянська війна значно змінила суспільну свідомість і водночас основи політичної етики. Реалізацію тогочасних ідеалів щиро пов'язували з особистістю Й. Сталіна, а потім М. Хрущова. Проте викриття «культу особи» Сталіна, певна зміна політичного режиму вбік демократизму істотно не розхитали основ політичної етики тоталітарного суспільства. З іншого боку, за часів Хрущова з'явилися нові елементи у політичній етиці. Так, сам Хрущов втручався в карні процеси. За період його перебування при владі у Кримінальному Кодексі СРСР з'явилося багато статей, що передбачали страту.

У судово-правовій практиці 60--70-х років намітилася й інша небезпека, пов'язана з одним із постулатів етичного і правового нігілізму. Утопічне уявлення про безпосередню близькість комунізму, що проникло в багато програмних документів тих років, давало підстави припускати, що суспільство впритул підійшло до періоду «відмирання права» і цей процес можна форсувати шляхом заміни покарання судом морально-виховними санкціями партійних і громадських організацій. Приміром, значного поширення набула практика передачі обвинувачуваного «на поруки трудовому колективу». Було встановлене правило, «гідно з яким деякі справи, що не становили «серйозної суспільної небезпеки», взагалі не передавалися до суду. Злочинці, які мали «високі зв'язки», потрапляли під захист і так званого «телефонного права».

Етичний і правовий нігілізм виявлявся не тільки в теоретичних міркуваннях. Він істотно деформував і мову. Наприклад, слово «буржуазне» поєднувалось із словом «право» як негативний епітет. Це ж стосується і таких понять, як «парламентаризм», «юридична особа», «формальна рівність». Навіть слово «особистість» набуло негативного відтінку, а слово «маса» -- величезної значущості. Воно зрослося із словами «народна», «трудова», «революційна» і практично втратило споконвічне закладений у нього соціально-критичний зміст. Кожний, хто в 60-х роках XX ст. виявляв національний патріотизм, активність у суспільному житті, був підданий репресіям. Посилився ідеологічний наступ проти «ідеалізації минулого українського народу». Вважалося неетичним вживання епітетів «український», «козацький», словосполучення «Запорозька Січ» тощо.

Уже після падіння влади КПРС номенклатура все ще залишалася головним носієм етико-політичної свідомості. З цього погляду «безкровні» революції, що в багатьох постсоціалістичних країнах зберегли партійні еліти при владі, забезпечили певну спадкоємність у сфері політичної етики. Проте нові потрясіння, навіть якщо вони сприяли видужанню соціальної системи, не зміцнювали політичної етики.

Політика і мораль в умовах реформування українського суспільства. На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні роз'їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим капіталом і криміналітетом. Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.