Основи політології
Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення. Демократія в політичному житті сучасного світу. Політична влада і політична система суспільства: еліта, лідерство, партії, режими. Політична свідомість, культура та ідеологія, трансформації.
| Рубрика | Политология |
| Вид | учебное пособие |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 09.07.2017 |
| Размер файла | 699,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Розвиток громадських об'єднань і рухів -- це шлях до зростання ролі громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.
Запитання, завдання:
1. Дайте визначення і поясніть співвідношення понять «громадські об'єднання», «громадські організації», «громадські рухи».
2. У чому полягають функції непартійних громадських об'єднань?
3. Дайте класифікацію громадських об'єднань за ознакою їх структурної організації (мета, статус, членство та ін).
4. Які особливості притаманні громадському руху? Охарактеризуйте основні види громадських рухів.
5. Охарактеризуйте особливості українського лобізму.
Теми рефератів:
1. Профспілки: можливості, проблеми, результати діяльності.
2. Неформальні об'єднання: структура та роль у суспільному житті.
3. Молодіжний рух у постготалітарній Україні.
3.8 Політична еліта і політичне лідерство
Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cm. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони -- реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.
Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії. Починаючи з XII ст., термін «еліта» використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом -- у сфері суспільного життя для вирізнення груп «кращих» людей -- вищої знаті, духовенства, військових.
Політична еліта (франц. elite -- краще, відібране, вибране) -- самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати тільки вибрані -- ті, хто отримав особливе виховання і має досвід управління державними справами. Людей, які не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб уникнути хаосу в державному керівництві. Платон пояснював необхідність і природність існування еліти з огляду на своє вчення про душу, яка начебто складається з трьох частин: розумової, вольової (афективної) та чуттєвої. Перші дві частини притаманні небагатьом вибраним -- аристократії, а третя -- простим людям. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід (як виняток) обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої та навпаки. Спираючись на це положення, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт і А. Стоун називали Платона попередником теорії «циркуляції» еліт. І небезпідставно: його теорія справила значний вплив на вчених, які розвивали теорію еліт на зламі XIX--XX ст., -- італійських соціологів В. Парето і Г. Моску, німецького філософа О. Шпенгле-ра, французького вченого Ж. Сореля (Б. Муссоліні називав його своїм духовним батьком) та багатьох інших.
В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та найздібніші в різних сферах діяльності особи, які отримали «найвищий індекс» у своїй діяльності. Соціальна система, за теорією Парето, прагне до рівноваги; ця рівновага не статична, а динамічна, її динаміка детермінується елітою -- меншістю, яка править. Виокремлення еліти -- вихідний пункт теорії Парето. Для цього він пропонував статистичний метод, за яким у кожній сфері діяльності людини можна встановити певний індекс, тобто найвищу і найнижчу оцінки діяльності. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу оцінку, Парето й називав елітою. Наприклад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний -- 6, нездатний -- 0. Саме так він розглядав принцип визначення й формування еліти, виводячи необхідність її існування з нерівності індивідуальних можливостей людини: заможні, талановиті, обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він сформулював теорію «циркуляції еліт», згідно з якою еліти виникають із ни- жчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там розширюють свій вплив, досягають розквіту, а потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом історичного розвитку згідно з конкретною ситуацією. Парето вирізняв два головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси -- майстри політичних комбінацій. За стабільної політичної системи домінують леви, у нестабільній ситуації -- лиси.
Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політичне найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, але він завжди існує, навіть більше -- він визначає і формує політичний процес. Така організованість меншості -- одна з умов її панування над більшістю. Ще одна умова -- моральна вищість над керованою масою, що виправдовує владу меншості. Моска розрізняв два принципи правлячої меншості: активний і ліберальний. Кожній епосі, на його думку, відповідає свій принцип, головне, щоб він діяв якомога ефективніше.
Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який, характеризуючи роль особи в суспільному житті, місце та роль еліти в управлінні державними справами, застосував відоме з християнської богословської літератури поняття «харизма» -- виняткова обдарованість. Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі здібності, вірить у своє призначення, а його послідовники неодмінно повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується суто на особистісних характеристиках. Цим він відрізняється від так званих традиційного і раціонально-легального авторитетів, які спираються на традиції та закони. Та щоб утримати, зміцнити свої позиції, харизматичний авторитет мусить пристосуватися до повсякденного життя. Отже, харизматичний авторитет зі своїм оточенням з часом переходить до управління державними справами, стає бюрократичною елітою. Саме так найчастіше відбувається заміна аристократичної еліти на бюрократичну, головна мета якої -- компетентність. У системі бюрократії всі підкорені інтересам організації, а не особі, людина в ній виконує лише певну функцію. Вебер вважав, що бюрократія -- це ієрархія знання, верхи якої покладаються на низи в знанні часткового, а низи на верхи -- у знанні загального.
Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає увагу концепція «національної аристократії» В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав «національною аристократією», як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Тільки за цих умов вона може очолити, здійснити та завершити процес структурування та організації нації. В. Липинський підкреслював необхідність оновлення національної аристократії, оскільки кожному політичному угрупованню потрібні нові ідеї та організатори. Водночас обов'язковим є зворотний зв'язок із керованою більшістю. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв'язувати національна аристократія.
Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт. Наведемо найпоширеніші з них.
Біологічний підхід. Представники його вмотивовують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти, володіють ціннішим, вищим біологічним, а відповідно -- фізичним і розумовим потенціалами. На такі аргументи спирався, зокрема, фашизм.
Психологічний підхід. Згідно з ним еліта і маса наділені особливими, лише їм властивими психологічними якостями. Серед психологічних тлумачень еліт поширеною є концепція 3. Фрейда, який вважав, що диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету. Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві. У дорослої людини це існує у сфері підсвідомого та виявляється в потребі підкорятися встановленим владою нормам і правилам. Зовнішні протиріччя -- це вияв внутрішніх. І в кожної людини, за Фрейдом, є два начала -- бажання життя (ерос) та бажання смерті (танатос). В еліти переважає перше, а в маси -- друге. Масу Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому насилля, що чинить еліта, є благом для маси.
На думку неофрейдистів (Е. Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси зумовлені садистсько-мазохістськи-ми механізмами. Характерні для елітарної орієнтації садистські тенденції означають бажання зробити інших залежними від своєї волі; прагнення використати особу для своїх цілей; потяг до фізичного, морального насилля. Масі властивий мазохізм, який, за Фроммом, є одним із захисних механізмів, що допомагають людині запобігти ізоляції. Вона втікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється встановленим владною елітою принципам. Звідси висновок: існування еліти і мас психологічно й політичне необхідне.
Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж. Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що формування еліти залежить від функцій, які в певну епоху відіграють у суспільстві головну роль. Дж. Бернхем у книзі «Менеджерська революція» стверджує, що капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників -- директори, керівники великих компаній. Згідно з функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для утвердження інтелектуальної еліти. Влада тепер -- це доступ до знань та інформації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, спеціалістів виробництва.
Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин, здійснюватися кваліфікованою елітою- головним знаряддям, з допомогою якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади обіймають представники еліти (правляча еліта). Правляча еліта -- це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.
Правляча еліта складається з трьох взаємопов'язаних елементів:
1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій, її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.
2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.
3. Комунікаційна та ідеологічна еліта -- представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.
Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, які заклали основи макіавеллістської школи, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу.
Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній політичній науці поширені ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції.
Ціннісні концепції еліт. їх об'єднують такі спільні настанови: еліта -- найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності; панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення; формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників; елітарність -- закономірний наслі- док рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.
Теорії демократичного елітизму. Згідно з ними керівна група не лише наділена певними якостями, а й здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).
Концепції плюралізму еліт. Передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності; перебування еліт під постійним впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок -- відсутність стійких позицій панівного класу; умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.
Ліволіберальні концепції еліт. Базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.
Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт -- відкриту й закриту.
Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей -- моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами: економічна вагомість, політичний статус, популярність, професіоналізм у своїй сфері діяльності, підтримання власного авторитету; увага до суспільної думки.
Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки: заперечує спонтанність формування; члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни; головне в підборі -- відданість вождеві з урахуванням особистих якостей; спосіб підбору -- кадрова політика партії та влади; посадова вимога -- точне виконання директив керівництва; ігнорує громадську думку, посади часто надають за прихильність керівництву.
У західній політології еліту поділяють: за особисти ми якостями -- на статичну і виконавчу; за типом впливу -- на професійну і групову; залежно від форми правління -- на традиційну, внутрішню і зовнішню; за стилем правління -- демократичну, ліберальну, авторитарну. Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи: 1) на основі крові; 2) на основі приватної власності; 3) на основі інтелектуальної продуктивності. На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства -- для індустріального, а еліта продуктивності -- для постіндустріального.
Природа, концепції та класифікація політичного лідерства. Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.
В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи -- інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.
Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844--1900). Лідер, за його концепцією, -- вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої -- це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР). Французький соціолог Габріель Тард (1843--1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.
Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.
У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.
Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага -- це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.
Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв'язує актуальну для певного періоду проблему.
Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.
Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства -- певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.
У політологічному аспекті лідерство визначають: як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку. В загальнополітологічному означенні політичне лідерство -- це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.
Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності -- насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.
У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства. Лідерів поділяють:
-- за мірою впливу на суспільство: на реальних («лідери-герої»); на менеджерів, які не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;
-- за психологічними рисами і типами поведінки: а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик); б) стосовно своїх прихильників -- лідер-харизматик (формує волю виборців) і лі-дер-представник (виражає волю тих, хто його висунув); в) щодо супротивників -- лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника); г) за способом оцінки здібностей -- відкритий лідер та лідер-догматик.
Вищеназвані чотири дихотомії «чистих» лідерів визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях.
У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних. За стилем керівництва і політичною системою вирізняють:
-- диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;
-- демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;
-- автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.
Виокремлюють ще плутократичний тип лідера (часто це лідери «тіньової» економіки); лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнятні (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій; лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього. Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.
Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: об'єднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.
Запитання, завдання:
1. Як впливає соціальна мобільність у суспільстві на процеси формування політичної еліти?
2. Порівняйте концепції еліт В. Липинського і Д. Донцова.
3. Проаналізуйте тенденції трансформацій політичних еліт під час переходу від одного типу політичного режиму до іншого.
4. У чому полягають негативні для суспільства наслідки існування номенклатурної системи?
5. Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.
Теми рефератів:
1. Походження елітизму: світові й вітчизняні теорії.
2. Еліти в історії України.
3. Політичне лідерство в сучасній Україні: основні проблеми оновлення.
4. Технології формування іміджу політичного лідера.
5. Політичні портрети сучасних українських лідерів.
6. Проблеми правового обмеження негативного впливу бюрократії на суспільне життя.
Література
1. Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. -- К., 1996.
2. Власть: Очерки современной политической философии Запада. -- М., 1989.
3. Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений // Социально-политический журнал. -- 1994. -- № 3.
4. Кривенко Л. Суверенітет народу // Віче. -- 1992. -- № 2.
5. Халипов В. Ф. Власть: Основы кратологии. -- М., 1996.
6. Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. -- М., 1996.
7. Рассел Б. Власть: новый социальный анализ. -- К., 1996.
8. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. -- К., 1996.
9. Рябчук М. Демократія та партія влади в Україні // Поітична думка. -- 1994. -- № 3.
10. Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. -- М., 1995.
11. Дмитриев Ю. А. Соотношение политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. -- 1994. -- № 4.
12. Тофлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. -- 1992. -- № 2.
13. Андреев С. С. Политические системы и политическая организация // Социально-политический журнал. -- 1992. -- № 1.
14. Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. -- 1993. -- № 1.
15. Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. -- М., 1996.
16. Белов Г. А. Политическая система // Кентавр. -- 1995. -- №2.
17. Белов Г. А. Функция политической системы // Кентавр. -- 1995. -- №3.
18. Марченко М. Н. Механизмы адаптации политической системы современного Запада // Советское государство и право. -- 1991.--№ 11.
19. Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-политический журнал. -- 1992. -- № 8.
20. Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в перехідних суспільствах // Політологічні читання. -- 1992. -- № 1.
21. Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-политические науки. -- 1991. -- № 5.
22. Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного общества: индикаторы эффективности // Государство и право. -- 1992. -- № 5.
23. Шабров О. Ф. Политическая система: демократия и управление обществом // Государство и право. -- 1994. -- № 5.
24. Якушик В. М. Політична система і політичний режим // Політична думка. -- 1993. -- № 1.
25. Безпека економічних трансформацій: 36. матеріалів «круглого столу». -- К., 2000.
26. Геєць В. М. Державність України, на шляху до громадянського суспільства // Віче --1995. -- № 5.
27. Державне управління: теорія І практика. -- К., 1998
28. Кисіль С. П. Центральні органи виконавчої влади України, стан І розвиток -- К., 1999.
29. Михальченко М., Самчук 3. Україна доби межичасся: Блиск та убозтво куртизанів -- Дрогобич, 1998.
30. Ніколаєва М. І. Трансформація політичної системи України. Інституцю нальний аспект // Політологічний вісник- Збірник наукових праць, Вип 6 -- К., 2000.
31. Паніка Н. В., Головаха Є. І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994--1998) соціологічні показники -- К., 1999.
32. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку -- К , 1998
33. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. Політологічний аналіз -- К, 1995.
34. Порівняльний аналіз політичіних структур Австрії І України. -- Львів 1996
35. Реформування державного управління в Україні: проблеми І перспективи --К,1998
36. Рудич Ф. М. Чи багато влади потрібно владі? (Україна в контексті трансформацій політичних структур у країнах СНДІ БалтІЇ, Центральної І Східної Європи) -- К , 1998.
37. Бутенко А. П. Государство: его вчерашнее и сегодняшнее // Государство и право. -- 1993. -- №7.
38. Гаджиев К. Гражданское общество и правовое государство. -- Мировая экономика и международные отношения. -- 1991. -- № 9.
39. Мамут Л. Государство: Полюсы представлений // Общественные науки и современность. -- 1996. -- № 3.
40. Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность // Вопросы философии. -- 1989. -- № 2.
41. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави.-- К., 1996.
42. Тарасов Е. Н. Государство как институт политической системы // Социально-политический журнал. -- 1994. -- № 1-2.
43. Тимошенко В. І. Правова держава. -- К., 1994.
44. Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. -- 1995. -- № 6.
45. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Віче. -- 199_8. -- № 7.
46. Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз. -- К., 1996.
47. Цветков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. -- Харків, 1996.
48. Якушик В. М. Государство переходного типа (вопросы теории). -- К., 1991.
49. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах. -- М., 1996.
50. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. -- М., 1993.
51. Баран В. Теорія тоталітаризму: генеза і сутність // Сучасність. -- 1996. -- №8.
52. Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен XX века // Вопросы философии. -- 1992. -- № 2.
53. Гуггенбергер Б. Теория демократии // Политические исследования. -- 1991. -- № 4.
54. Ковлер А. И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. -- М., 1997.
55. Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. -- М., 1991.
56. Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. -- М., 1995.
57. Салмин А. М. Современная демократия. -- М., 1992.
58. Федоров В. Эволюции авторитаризма. -- М., 1994.
59. Цыганов А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. -- М., 1995.
60. Якушик В. М. Різновиди політичних режимів // Віче. -- 1995. -- № 9.
61. Базовкін Є., Кремень В. Партії та громадські об'єднання України. -- К., 1994.
62. Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика. -- 1999. -- №1.
63. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна. -- К., 2000.
64. Гарань О. В. Убити дракона (3 історії руху та нових партій України) -- К., 1993.
65. Колодій А. Політичний спектр: про деякі критерії «лівих» і «правих» політичних рухів у посттоталітарних суспільствах // Філософська і соціологічна думка. -- 1995. -- № 9.
66. Коломейцев В. Ф. Партии в зеркале западной политологии // Государство и право. -- 1995. -- № 10.
67. Корніевський р. А., Якушик В. М. Молодіжний рух та політичні об'єднання в сучасній Україні. -- К., 1997.
68. Костилєва С., Ворошилов О. Нові тенденції в розвитку політичних партій України // Нова політика. -- 1996. -- №6.
69. Кузьо Т. Багатопартійна система в Україні: проблеми і конфлікти // Політологічні читання. -- 1993. -- № 1.
70. Малярчук В. Партії й електорат в Україні і в західних демократіях // Нова політика. -- 1996. -- № 6.
71. Політичні партії України / За ред. проф. В. М. Якушика. -- К., 1996.
72. Пуфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації // Нова політика. -- 1997. -- № 1.
73. Слюсарекко А. Г, Томенко М. В. Нові політичні партії України. --К., 1990.
74. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Спроба класифікації політичних партій України// Політологічні читання. -- 1992. -- № 1.
75. Сытин А. Б. Политичексая социология М. Дювуже // Социально-политическая наука. -- 1990. -- № 12.
76. Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. -- К., 1991.
77. Шмачкова Т. В. Мир политических партий // Политические исследования -- 1991. -- № 1--2.
78. Юдин Ю. А. Политические партии и права в современном государстве. -- М., 1998.
79. Антонович И. И. Общественные движения и проблемы власти // Социально-политические науки. -- 1991. -- № 4.
80. Булавін О., Корнієвський О. Молодь і майбутнє сучасних політизованих громадських об'єднань // Політологічні читання. -- 1992. -- № 4.
81. Громов А. В., Кузан С. С. Неформалы: кто єсть кто? -- М., 1990.
82. Зеленые в конце 80-х годов: Реф. Сб. -- М., 1990.
83. Корнієвський О. А., Якушик В. М. Молодіжний рух та політичні об'єднання в сучасній Україні. -- К., 1997.
84. Литвин В. Молодіжні суспільно-політичні організації // Політика і час. --
85. 1991. -- № 3.
86. Массовые демократические движения: истоки, политическая роль. -- М., 1988.
87. Массовые движения и будущее // Общественные науки и современность. -- 1992. -- № 6.
88. Массовые движения в современном мире. -- М., 1990.
89. Молодіжний і дитячий рух в Україні. Історія і генезис. -- К., 1993. Новые социальные движения и социокультурные эксперименты. Реф. сб. -- М., 1989.
90. Алифанов С. Основные направлення анализа лидеров // Вопросы психологии. -- 1991. -- № 3.
91. Ашин Г. К. Политическое лидерство: оптимальний стиль // Общественные науки и современность. -- 1993. -- № 2.
92. Бебик В. М. Еліта, елітарність, лідерство // Віче. -- 1993. -- № 7.
93. Блондель М. Политическое лидерство. -- М., 1992.
94. Вовканич С. Еліта -- найбільш конвертована валюта // Віче. -- 1997. -- № 5.
95. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. -- Львів, 1995.
96. Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні // Політична думка. -- 1994. -- № 3.
97. Малькова Т., Фролова М. Массы. Элита. Лидер. -- М., 1992.
98. Мясников О. Г. Смена правящих элит: «консолидация» или «вечная схватка»? // Политические исследования. -- 1993. -- № 1.
99. Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні // Демократія в Україні. Минуле і майбутнє. -- К., 1993.
100. Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт // Політична думка. -- 1994. -- № 3.
101. Херлианк М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // Политические исследования. -- 1991. -- № 1. 4.
Розділ 4. Політична свідомість, культура та ідеологія
4.1 Політична культура та ідеологія
Політична культура і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв'язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.
Сутність політичної культури. Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.
Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, -- з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744--1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.
Існує багато визначень поняття «політична культура», що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.
Політична культура -- типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.
Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).
Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція -- культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукуп- ності елементів її політичної свідомості й поведінки, їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.
Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури -- моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.
Деякі автори виділяють ще поняття «громадянська культура» як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.
Політична свідомість та поведінка в структурі політичної культури. Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.
Політична свідомість -- опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопозв'язані блоки елементів політичної свідомості -- мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформо-ваність, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми -- обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.
Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення -- відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідео-логемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики -- їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.
Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.
За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); політична свідомість особи.
Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень -- це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей -- груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.
Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких -- наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей -- вчені, ідеологи, політичні діячі.
Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості. Вона має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізую-чу роль.
Політична культура виконує певні соціальні функції.
Виховна функція, її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.
Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Усе це має діяти відкрито, не-упереджено, толерантно, на засадах загальнолюдських цінностей, політичного та ідеологічного плюралізму, відмови від догматизму й схоластики в теорії та практиці. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали, їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.
Типи політичної культури. Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).
Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, -- племінна, теократична, деспотична; другорядні -- патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.
Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура -- автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна -- реліктова автократична культура.
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.
...Подобные документы
Політична еліта в структурі влади. Політична еліта і демократія. Сутність політичного лідерства та його типологія. Функції та механізми політичного лідерства. Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності
реферат [34,1 K], добавлен 24.10.2004Дослідження сутності і типів політичних еліт - організованих груп, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви. Феномен політичного лідерства і його типологія. Політична еліта і лідерство в Україні.
реферат [26,1 K], добавлен 01.12.2010Теоретико-методологічні підвалини політичної науки. Політика і влада. Механізм формування і функціонування політичної влади. Інституціональні основи політики. Політична свідомість і політична ідеологія. Політичні процеси. Політична думка України.
учебное пособие [468,6 K], добавлен 02.01.2009Типи влади (традиційна, харизматична і раціонально-правова) згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера. Політична еліта та політична влада в Україні. Владно-політична функція влади, формування нації та стабілізація соціально-політичного життя.
реферат [39,3 K], добавлен 10.06.2011Армія і політична влада. Класифікацій ресурсів влади. Типи політичних режимів (типи влади) та їх сутність. Армія в політичній системі суспільства. Структура політичної системи. Політичні принципи й норми. Політична свідомість. Політична культура.
курсовая работа [26,8 K], добавлен 04.01.2009Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.
шпаргалка [164,8 K], добавлен 07.12.2007Визначення терміну "політична влада" у світовій науковій літературі. Влада як суспільний феномен, її принципова особливість. Політична влада і її основні риси. Політична влада в Україні: підвалини, становлення, розвиток, перспективи та проблеми.
реферат [36,5 K], добавлен 17.11.2007Свідомість - вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Буденна і теоретична політична свідомість, їх цінність та значення у політичній культурі суспільства. Рівень розвитку політичної дійсності як особливої системної якості.
реферат [20,8 K], добавлен 16.02.2012Політична думка стародавнього Сходу та Заходу. Політичні ідеї Раннього Християнства та Середньовіччя. Політична думка епохи відродження та Реформації. Світська політична думка Нового часу. Утвердження політології як науки. Політична думка Київської Русі.
лекция [167,2 K], добавлен 15.11.2008Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі. Вибори та їх роль у політичному житті. Основні умови забезпечення демократії. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні. Політична діяльність, її форми та суперечності.
шпаргалка [233,4 K], добавлен 19.02.2012Політична свідомість як одна з найважливіших форм суспільної свідомості, яка відображає політичне буття людей. Характеристика основних структурних елементів політичної свідомості - політичної психології та ідеології. Рівні політичної свідомості.
презентация [191,8 K], добавлен 03.01.2011Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Дослідження сутності, основних понять та критеріїв політології. Характеристика її головних функцій – тих ролей, які виконує політична наука стосовно суспільства (академічні, світоглядні, методологічні). Аналіз елементів внутрішньої структури політології.
реферат [21,7 K], добавлен 10.06.2010Особливості політичної системи Японії. Конституція, державний устрій та форма правління Японії. Глава держави - Імператор. Законодавча влада - Парламент. Політичні партії та профспілки. Виконавча влада - Кабінет Міністрів. Влада на регіональному рівні.
творческая работа [53,3 K], добавлен 13.12.2012Політична наука в контексті історії розвитку світової політичної думки. Становлення політології як наукової, навчальної та практичної дисципліни. Типологія та функції політики. Держава як форма організації суспільства. Політичні свідомість та культура.
учебное пособие [998,3 K], добавлен 03.05.2010Напрями досліджень методів в зарубіжній політології. Розвиток американської політичної науки, вплив об'єктивних зовнішніх дій на її становлення. Етапи політичної науки після Другої світової війни. Особливості політичної науки в США, Німеччині та Франції.
реферат [27,7 K], добавлен 20.06.2009Політична влада як суспільне явище. Засоби, типи влади, їх класифікація. Армія і політична влада. Трактування і підходи до визначення природи влади. Суб’єкт і об’єкт влади. Соціальна роль політичної влади, її функції. Структура механізму владних відносин.
курсовая работа [32,2 K], добавлен 04.01.2009Суспільно-політичні уявлення давнього світу, процес накопичення знань про людину та її взаємовідносини із соціумом, поява політології як науки. Політична думка Нового часу і виникнення буржуазної ідеології. Характеристика політичних теорій ХХ століття.
реферат [21,6 K], добавлен 13.10.2010Розвиток політичних еліт та поява їх в Україні, основні представники лідерства того часу та їх роль у подальшому розвитку політичної думки України. Типологія та класифікація лідерства. Проблеми політичного лідерства в Україні та способи їх вирішення.
реферат [323,7 K], добавлен 15.12.2010Загальна характеристика, населення та форма правління Ізраїлю. Парламент як вищий законодавчий орган країни. Політична влада кабінету міністрів. Громадські організації та елементи громадянського суспільства. Політична система і політичний режим Ізраїлю.
реферат [27,6 K], добавлен 02.06.2010
