Основи політології

V тип. Політичний вплив-участь (партисипація). Характеризується залученням найширших верств населення з метою тиску на владу заради зміни чи продовження певного політичного курсу. Даний тип представляє найширший спектр якісно визначених форм. Сюди належать підготовка і надсилання петицій, демонстрації, маніфестації, мітинги, страйки, акції протесту (пікетування, голодування, походи, суїциди), акції громадської непокори, абсентеїзм - бойкотування, відхиляння від участі у політичних заходах, організовуваних владою. За цим різноманіттям центральними різновидами у рамках даного типу діяльності є вибори, референдуми, плебісцити.

VI тип. Політичне функціонування. Діяльність політичних інституцій, спрямована на організацію суспільно-політичного життя. Інша назва даного типу діяльності: професійна політична діяльність. У її рамках виділяють:

діяльність, спрямовану на забезпечення життєдіяльності політичних інститутів;

збір та обробку інформації про стан суспільства, його окремих сфер;

прийняття політичних рішень;

вироблення алгоритмів, механізмів прийняття рішень (процедурні питання);

адміністративна діяльність з реалізації прийнятих рішень (включаючи зворотній зв'язок: контроль, коригування).

В умовах політичної стабільності політичне функціонування спрямовується загалом на організацію суспільно-політичного життя та політичний розвиток суспільства.

Під організацією суспільно-політичного життя мають на увазі:

утворення у ході виборів державних органів, та органів місцевого самоврядування;

створення громадсько-політичних організацій, рухів, партій, як наслідку волевиявлення громадян;

вироблення політико-правових норм парламентами та іншими представницькими установами;

організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя (визначення повноважень, засад функціонування, ієрархізація відносин політичних інституцій)

партійний менеджмент і виборчий маркетинг.

У рамках політичного розвитку виділяють:

зміцнення соціальних основ розвитку суспільства;

вдосконалення національних відносин;

залучення громадян до управління державними і суспільними справами;

формування атмосфери довіри і підтримки політичним курсам партій, політичних інституцій;

формування політичної свідомості і політичної культури громадян.

VII тип. Політична діяльність як політичний спектакль. Її мета - упорядкувати, прикрасити, звеличити політичне життя, надати престижу політичним подіям, особам та інституціям.

Політична еліта давно переконалася, що більшість народу тримається осторонь політичного життя, турбуючись справами економічного, культурного, національного, побутового змісту. Навіть у ході революцій у вир масового політичного життя поринає, як підрахували історики, максимум 15 % мешканців. Для решти політика залишається лише видовищем. Використовуючи цю особливість, політики й шукають видовищних заходів, щоб надати авторитетності своїм місцю й ролі у політиці. Серед них використовують масові ритуальні церемонії: наради, походи, демонстрації, вшанування осіб та подій, урочисті похорони, коронації, інаугурації і т.п.

Як і належить театру (політичному) політики вдаються до використання політичного декору: символіки, емблематики, геральдики, пантеонів героїв та мучеників, мавзолеїв.

VIII тип. Діяльність на міжнародній арені. Діяльність спрямована на захист національних інтересів. Вона здійснюється за допомогою дипломатії; участі держави у програмах міжнародного співробітництва, санкціях, акціях; участі недержавних суб'єктів у економічних, культурних, науково-технічних та інших контактах; народної дипломатії.

Поняття політичної взаємодії. Типи і види політичної взаємодії

Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету.

I тип. Співробітництво - взаємнодоповнювана і взаємновигідна діяльність політичних суб'єктів у спільному досягненні поставленої мети. Співробітництво можливе на ґрунті таких загальнодемократичних принципів як толерантність, консенсус, компроміс.

До найпоширеніших різновидів співробітництва віднесемо союз або альянс. Дана форма передбачає співробітництво близьких суспільно-політичних сил, зумовлена спів паданням їхніх корінних інтересів. З цієї причини союз є довготривалим різновидом співробітництва.

Другим найпоширенішим проявом співробітництва є блок або коаліція. Об'єднання різних іноді й діаметрально протилежних політичних сил для спільного вирішення актуальних політичних питань. Оскільки до блокування вдаються заради вирішення актуальних, але поточних питань політичного процесу, оскільки суб'єктами блокування нерідко виступають діаметрально протилежні учасники політичного життя, то блоки, коаліції є доволі нетривалими формами співробітництва.

II тип. Конкуренція. Випливає з природного прагнення суспільно-політичного суб'єкта в задоволенні своїх життєвих потреб та інтересів. Вона неминуча уже тому, що будь-який соціум завжди функціонує в умовах недостачі ресурсів. Учасниками конкурентних відносин стають ті суб'єкти, які здатні в умовах недостачі ресурсів (у т.ч. й політичних) усвідомлювати й об'єктивне право конкурента на задоволення своїх потреб та інтересів. Таким чином, конкуренцію слід визначити як взаємодію типологічно подібних політичних суб'єктів заради переважної чи й монопольної реалізації певної соціально-політичної ролі, виконання певних завдань. Конкуренція, наприклад, виникає між спорідненими партіями, які прагнуть представляти інтереси тієї чи самої суспільної верстви.

III тип. Політичний конфлікт. Це відкрите протиставлення політичних інтересів, супроводжуване зіткненням соціально-політичних сил, спрямованих на досягнення непоєднуваних цілей, насамперед у сфері влади і власності.

IV тип. Політична боротьба. Даний тип ми визначили б як конфлікт, переведений у конфронтаційну стадію. Конфлікт як боротьба за інтереси характеризується все ж толерантним ставленням до інтересів опонента. Влада бачиться інструментом узгодження інтересів, і при цьому первинного задоволення власних інтересів. Політична ж боротьба характеризується не толерантним, а то й дегуманізованим ставленням до опонента. Влада ж сприймається як мета та засіб знищення опонента.

Політична боротьба здійснюється через насильницькі методи: повстання, війни, революції, терор.

Не слід вважати, що насильницькі засоби - це прерогатива виключно девіативних учасників політичного життя. До насильства вдаються і соціально відповідальні суб'єкти, заради порушення насильства ще більших масштабів до якого, при пасивному потуранні властей, можуть вдатися екстремісти.

У рамках політичної боротьби виділяють і групу ненасильницьких методів (петиції, мітинги, демонстрації, мирні акції протесту, акції громадянської непокори, парламентська боротьба).

Окрему групу засобів політичної боротьби становлять т.зв. антитехнології. Це ті засоби, в основі яких лежать аморальність, обман. Це, наприклад, фальсифікація, дифамація, кулуарна діяльність, блефування, дискредитація і т.п. Д.Видрін вказує на такі активно застосовувані у поточному політичному житті анти технології як спонукання народу „простими рішеннями”, хоча в такій складній системі як суспільство їх практично не буває, „щоденними малими але конкретними справами” замість вирішення глибинних, стратег них питань, підлабузництво низам, мовляв, народ завжди правий, а ми - політики - його слуги, використання метафор як засобу підміни понять і т.п.

V тип. Гегемонія (панування). Даний тип політичної взаємодії, спрямований на встановлення політичного контролю над слабшими, підпорядкованим суб'єктом політичної боротьби.

Гегемонія втілюється у життя через ізоляцію - припинення впливу опонента на оточення, залишаючи йому можливість лише внутрішнього функціонування.

Другим різновидом гегемонії є нейтралізація. Вдаючись до неї, сильніший суб'єкт дозволяє слабшому впливати на оточення, однак постійно зберігає за собою можливість зняття цього впливу всіма доступними засобами, включаючи й припинення функціонування опонента. Прикладом може бути взаємодія між президентом і парламентом у президентській республіці.

Орієнтації та позиції в політичній діяльності

При характеристиці політичної діяльності вагомо знати, якими характеристиками політичного самовизначення керуються суб'єкти політичної дії. Таких характеристик можна виділити безліч. Спробуємо виділити найпоширеніші з них.

Активна свідома підтримка й діяльність, спрямована на реалізацію певного рішення.

Поміркованість, виваженість. Позиція, що ґрунтується на соціальній відповідальності, тобто визнанні, що реалізація будь-якого рішення має враховувати й потреби та інтереси верств сьогодні позбавлених політичного представництва.

Лояльність - повага до властей, визнання пропонованої іншим політичним суб'єктом лінії поведінки доцільною, законною, і одночасно нейтральне ставлення до неї.

Конформізм - внутрішнє невизнання, але зовнішня демонстрація, пристосуванство до певної політичної лінії.

Нонконформізм - демонстративне заперечення чиєїсь політичної лінії, що має на меті, під виглядом турботи загальносуспільними справами, реалізацію власної корисливої політичної лінії.

Опозиційність - протиставлення своєї політики офіційному курсу. Розрізняють помірковану, лояльну, конструктивну (формує змістовні ділові пропозиції), деструктивну (руйнівну).

Радикалізм - конструктивна схильність до глибинних, докорінних змін суспільного життя.

Екстремізм - неконструктивна схильність до крайніх, насильницьких, не прорахованих дій заради реалізації певної утопічної мети чи вияву бунтарських нахилів.

Абстенціонізм - не перешкоджання подіям розвиватися своїм природним шляхом, що веде до зміцнення політичного становища тієї сили, яка й стоїть на позиціях абстенціонізму.

Авантюризм (avanture - пригода, ризик) активна участь у л.ж. при зневаженні знань про реальну обстановку, співвідношення сил і засобів, закономірностей суспільного життя.

Макіавеалізм - позиція що передбачає систематичне застосування засобів заради досягнення політичної цілі.

Негативізм - позиція в основі якої лежить розглядання політичного життя виключно крізь призму бінарних опозицій - тотально взаємно протилежних сутностей (добро-зло, цивілізація-варварство, схід-захід).

Партикуляризм (від лат. рarticular - частинка, похідне від pars - частина) позиція орієнтована на захист часткових і вузькогрупкових інтересів.

Прагматизм ( від гр. pragma - справа, дія) позиція, що передбачає досягнення переваг, ігноруючи моральний зміст та віддалені наслідки дій.

Утилітаризм - зорієнтованість на вигоду, практичне використання, ігнорування духовних, моральних аспектів діяльності.

Поняття політичного конфлікту, його функції

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ - це протиборство різних соціально- політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги - завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);

інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації - важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);

диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв'язку);

інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);

динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).

На побутовому рівні панує думка, що конфлікти, в основному, мають негативні функції. Дійсно, важко заперечити, що наявність конфліктів, особливо довготривалих, створює загрозу ліквідації наявної політичної системи, негативно впливає на авторитет і функціонування влади, є життєво небезпечною для учасників конфлікту; виникнення конфліктів у сфері науки, освіти, культури привносить елемент духовної деградації.

Водночас, конфлікти несуть і позитивний зміст. Вони, зокрема, дають можливість природним шляхом підтримувати динаміку суспільно-політичного життя, що призводить до поновлення і творчої модернізації політичної системи; допомагають зняти напругу в суспільстві, досягти внутрішньо-групової згуртованості; знайти союзників, які здатні підтримати і посилити конфліктуючу сторону; стимулювати свою активність, творчість, домогтися соціальних змін.

З погляду на вищесказане, існування абсолютно безконфліктного суспільства не існує і не може існувати, адже це суперечило б логіці всього історичного процесу розвитку суспільних відносин.

Типи і види конфліктів

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ - це протиборство різних соціально- політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві - праві, ліберали - консерватори, комуністи - соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов'язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита - відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

Етапи наростання конфлікту. Криза. Типи криз.

В процесі свого розвитку конфлікт проходить декілька етапів. Ці етапи чи стадії не є обов'язковими , можливо, що деякі із них в ході конфлікту „проскакують”, по різному складається тривалість кожної стадії (етапу), проте послідовність їх в будь-якому конфлікті буде однаковою. Таким чином, динаміка конфлікту - процес його зміни. Отже у конфлікті розрізняють такі 6 стадій:

- передконфліктна ситуація (латентний період);

- інцидент;

- ескалація;

- кульмінація;

- завершення конфлікту;

- постконфліктна ситуація.

Передконфліктна ситуація - це можливість конфлікту, який не виникає на пустому місці, а визріває поступово. Це період накопичення фактів і процесів, які можуть привести до конфлікту, тому цей період і називають латентним (прихованим) періодом чи інкубаційним періодом. На цій стадії майбутні опоненти конфлікту ще не усвідомлюють в повній мірі наслідків тим протиріч які виникли. Потенційна можливість перетворення проблемної ситуації у перед конфліктну пов'язана із вступом у дію суб'єктивних факторів, тобто усвідомлення проблемної ситуації. Усвідомивши проблемну ситуацію, сторони можуть намагатися вирішити її неконфліктними засобами - роз'ясненням, вчинками, інформуванням протилежної сторони, таким чином конфлікту буде уникнено. Проте у разі неадекватного сприйняття проблемної ситуації можливі два наслідки: 1) стримування, затягування виникнення відкритого конфлікту. Це відбувається, тоді, коли небезпека проблемної ситуації недооцінюється чи применшується. 2) сприяє форсуванню конфлікту, його штучному розв'язанню. Якщо протиріччя не були розв'язані на стадії передконфліктної ситуації, рано чи пізніше вона переходить у відкритий конфлікт.

Відкритий період конфлікту починається з інциденту. Інцидент - це збіг обставин, що є приводом для конфлікту. Привід - це та конкретна подія, яка послужила поштовхом до початку конфліктних дій. Привід може виникнути випадково, а може і спеціально придумуватися та розроблятися, але привід ще не є конфліктом. На відміну від інциденту, який вже є конфліктом, його початком.

Якщо після інциденту знайти компроміс і попередити розвиток конфлікту не вдалося, то за першим інцидентом слідує другий, третій... Конфлікт вступає в наступний етап - наростання, або ескалації. Ескалація конфлікту - це ключова, сама напружена його стадія, коли відбувається загострення всіх протиріч між його учасниками і використовуються всі можливості для перемоги. Розвиток конфлікту стає носити спонтанний і не управляємий характер.

Ескалація може бути: 1) неперервною з постійно зростаючою степеню напруженості відносин і сили, 2) хвилеподібною, коли напруженість відносин то підсилюється, то спадає, періоди активного протистояння змінюються затишшям, 3) крутою, такою, що різко піднімається до ворожості, 4) в'ялою, яка дуже повільно розгортається і тримається майже на одному рівні (на практичній роботі ви спробуєте зобразити за допомогою графіку ці види ескалації).

Кульмінація (пік) наступає тоді, коли ескалація конфлікту привела одну чи обидві сторони до дій, які наносять серйозний ущерб справі, яка їх пов'язує. Кульмінація - це вища точка ескалації. Вона зазвичай відображається в якомусь „вибуховому епізоді”. При кульмінації конфлікт досягає такої напруги, що обидвох чи принаймні одній стороні стає ясно, що продовжувати конфлікт просто немає сенсу. Кульмінація безпосередньо підводить сторони до усвідомлення необхідності перервати дії і шукати вихід із конфлікту. Ескалація не обов'язково закінчується кульмінацією. Не рідко сторони починають шукати міри по пригашенню конфлікту.

Завершення конфлікту. Це остання стадія відкритого конфлікту. Часто завершення конфлікту характеризується тим, що обидві сторони усвідомили безрезультатність продовження конфлікту, або навіть з тим, що один із опонентів був знищений в процесі конфлікту. Виділяють декілька способів завершення конфлікту, а саме: 1) затухання конфлікту, 2) усунення (знищення) опонента чи двох опонентів протиборства, 3) усунення чи знищення об'єкту конфлікту, 4) зміна позицій обидвох або однієї із сторін конфлікту, 5) участь в конфлікті третьої сторони, яка здатна завершити його шляхом використання сили, 6) звернення суб'єктів конфлікту до арбітра і завершення його шляхом третейського суду, 7) переговори, як найефективніший спосіб, 8) переростання конфлікту в інший конфлікт.

Постконфліктна ситуація. Проте конфлікт має не тільки такі чисто суб'єктивні наслідки. Коли він завершується, створюється ситуація, яка суттєво відрізняється від тієї, яка існувала до і під час конфлікту. Таким чином наступає постконфліктний синдром (наслідки конфлікту), який виражається в напруженні взаємовідносин колишніх опонентів. Такі наслідки можуть бути деструктивними, негативними, а можуть бути і конструктивними, позитивними, які сприяють переміні справ на краще, запровадженню корисних інновацій. Найчастіше наслідки конфлікту бувають одночасно і позитивними і негативними.

Найвищим ступенем конфліктних ситуацій є „криза”- різкий, крутий перелом.

Розглядаються різні види криз: політичні, урядові, парламентські, внутріпартійні, сутність яких полягає у наступному:

Політична криза- це такий стан політичної системи суспільства, коли тимчасово призупиняється або взагалі припиняється функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; коли втрачено довіру до своїх політичних і державних лідерів, які надалі неспроможні вирішувати існуючі в державі проблеми, пов'язані з подальшим розвитком економіки, соціальної сфери та культури.

Політичні кризи проходять ряд етапів: а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв'язані шляхом досягнення політичного компромісу; б) виникнення кризи, що виражається в неспроможності владних структур вирішувати існуючі в суспільстві проблеми політичними методами, що характерно для нормального функціонування політичної системи; в) розвиток і загострення кризи, ознакою чого є повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що призводить до повного безвластя та безгосподарності.

У виникненні політичної кризи неабияку роль відіграє відчуження народних мас від держави, органів державної влади, місцевого самоврядування; низький рівень громадської самосвідомості мас, незадовільна інформованість їх про реальний стан справ; високий рівень активності опозиційних структур; позиція засобів масової інформації; нерішучість та некомпетентність відповідальних осіб.

Політичні кризи можуть набувати різних форм (відставка уряду, розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану).

Урядова криза визначається ситуацією, коли даний уряд за різних причин надалі неспроможний вирішувати поставлені перед ним питання. В такому випадку -- шляхом вотуму недовіри з боку парламенту або за власною ініціативою його членів (в залежності від конституційних норм країни) уряд подає у відставку.

Парламентська криза виникає в результаті розпуску або саморозпуску парламенту за умов, передбачених Конституцією.

Способи і технології розв'язання політичних конфліктів

Для того, щоб уникнути появи і розвитку конфліктно-кризових ситуацій, дуже важливо вчасно знаходити шляхи до їх запобігання та розв'язання. У зв'язку з цим, варто, в першу чергу, подбати про підготовку кометентних спеціалістів, здатних виконувати завдання з врегулювання конфліктів та запобігання соціальних катастроф, передусім, політичними методами. Тут на перше місце висувається вміння аналізувати політичні події, виявляти протидіючі сторони; володіти необхідними статистичними даними та даними соціологічних досліджень; уміти аналізувати телепередачі, періодичну пресу, листівки, лозунги, які виражають інтереси протидіючих сторін.

Для конфліктуючих сторін принциповим питанням є визначення динаміки конфлікту, яка у загальних рисах виглядає так: 1) перед - конфліктна ситуація, тобто латентна (закрита) фаза, коли є розбіжність інтересів, але зовнішні прояви відсутні; 2) початок конфлікту - коли розбіжність інтересів відкрито проявляється у певних діях супротивників, стає фактом; 3) загострення конфлікту - коли сторони починають використовувати весь можливий за певних умов арсенал засобів; 4) подолання конфлікту - коли одна сторона, більш сильна, здобуває перевагу, або ж сторони приходять до взаємної згоди.

З метою локалізації конфліктів дуже важливо вдало вибрати способи і стиль поведінки учасників їх розв'язання. Зупинимось на характеристиці чотирьох основних таких підходів: 1) морально-правовий; 2) примусово-переговорний; 3) силовий; 4) ідеалістичний:

В основі морально-правового (нормативного підходу) - лежить принцип врегулювання будь-якого конфлікту з допомогою легітимних, нині діючих правових і моральних норм;

примусово-переговорного (реалістичного підходу)- при використані головною діючою особою виступає сильніша (панівна) сторона, тут відбувається торг, який довготривалої стабільності не приносить, а результати переговорів є тимчасовими;

силовий підхід передбачає насильницький спосіб вирішення конфліктів. Така перемога має перехідний характер. Таке розв'язання конфліктів викликає опір і осуд широкого загалу суспільства;

ідеалістичний підхід має місце, коли зацікавлені сторони встановлюють прийнятні для всіх взаємовідносини, домагаючись при цьому порозуміння зі своїми політичними противниками шляхом взаємних поступок. В політологічній науці такий метод визначається терміном „компроміс” (від лат. compromissum - угода, згода) і вважається найкращим способом розв'язання конфліктів.

Досить поширеним підходом до розв'язання конфліктів є консенсус ( від лат. consensus - одностайність), що означає згоду між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Особливої уваги при розв'язанні конфліктних ситуацій заслуговують питання вибору стилю поведінки сторін. Їх, безперечно, є чимало, однак звернімо нашу увагу лише на декілька типів, а саме: ухилення, пристосування, співробітництво.

а) Ухилення - це заперечення наявності конфлікту, відмова брати на себе відповідальність за прийняття будь-яких рішень; спроби вийти з ситуації, нічим не поступаючись і не відстоюючи своїх інтересів; утримання від суперечок, дискусій, заперечень опоненту.

б) Пристосування - цей тип поведінки можна назвати жертовністю і готовністю до вчинків усупереч власним інтересам; коли одна сторона, бажаючи уникнути обговорення спірних питань, погоджується з вимогами, претензіями свого партнера, замовчує розбіжності.

в) Співробітництво - означає пошук альтернативи, яка повністю задовольняє інтереси обох сторін; характеризується спільним і відвертим аналізом розбіжностей. Відповідальність і виконання прийнятих рішень розподіляються за взаємною згодою.

Існує чимало форм і методів подолання конфліктів, серед яких найбільш поширеними є: відкладання, посередництво та переговори.

Метод відкладання використовується на початковому, передконфліктному етапі, коли конфліктна ситуація лише назріває. Цей метод є досить поширеним, однак малоефективним, оскільки новий конфлікт може спалахнути в будь-який час з новою силою.

Метод посередництва застосовується на будь-якому етапі конфліктної ситуації, особливо на етапі її загострення. У ролі посередників можуть виступати особи, яким певна організація доручила ввійти у контакт з конфліктуючими сторонами;установа, яка за родом своєї діяльності покликана розв'язувати конфліктні ситуації (арбітраж); держава, що має найбільше можливостей (закони матеріальну базу, авторитет) для вирішення наявних суперечностей.

Метод переговорів - є найбільш результативним та надійним порівняно з іншими, оскільки він може використовуватись на всіх етапах розвитку конфлікту і завершується, як правило, прийняттям рішень, що влаштовують обидві конфліктуючі сторони.

Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфліктів та криз.Зауважимо, що для цього існують спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадські суди, різноманітне судочинство.

Окремо варто сказати про тероризм, як один із найбільш нецивілізованих методів розв'язання політичних конфліктів.

Поняття тероризм походить від слова терор. Саме ця обставина і визначає терор як особливу форму політичного насильства, один із найнецивілізованіших та найменш ефективних методів розв'язання конфліктів.

Концептуальні підходи до витлумачення поняття демократії

Споконвічно в теорії демократії є два основних типи концептуальних підходів:

Ю нормативний

Ю эмпірично-описувальний

І якщо в рамках першого аналізується й обгрунтовується питання про те, що таке демократія в ідеальному виді й у чому вона перевершує інші форми управління суспільством, то другий охоплює питання про те, що таке демократія і як вона функціонує на практиці. Така диференціація, проте, дозволяє дати лише дуже приблизну орієнтацію. І дійсно, нормативні принципи і їхнє обгрунтування апелюють до досвіду, до політичної практики; і навпаки, емпіричні принципи і теоретичні побудови ніколи не обмежуються тільки політичними реаліями, а також інтепретують їх і якось класифікують у визначеному аспекті. У межах цих двох моделей виникають різні напрямки досліджень, сфокусовані на задачах, що формулюються ними ж самими, що акцентують ті або інші елементи проблеми.

Багатоаспектність демократії:

У сучасному політичному житті демократію розглядають у багатьох аспектах. Демократія як світогляд (форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона спиймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце і призначення в ньому) передбачає:

- визнання людини як самодостатньої одиниці, наділеної всією повнотою громадських і політичних прав і свобод;

- визнання народу джерелом влади;

- визнання принципів свободи і політичної рівності громадян;

- заперечення монополії на остаточну думку, істину;

- шанування закону і правопорядку;

- визнання обов'язків перед суспільством;

- визнання доцільності суворої виконавської дисципліни;

-визнання того, що демократія не передбачає рівності за включенням юридичних аспектів.

Принципи демократичного влаштування суспільно-політичного життя

Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них -- влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного, правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

- Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. «Правда завжди за більшістю».

- Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію.

- Принцип рівності. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях.

- Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

- Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах.

- Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв'язання виниклих конфліктів -- з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу

Демократичні процедури. Вибори, виборчі системи

Демократія- народовладдя. Демократичні процедури представляються:

1) виборами. Загальну або часткову сукупність виборців називають електоратом - від лат. elector, тобто виборець;

2) голосуванням. Воно може бути відкритим або таємним. Кількісні принципи голосування: проста більшість, кваліфікована більшість, консенсус;

3) референдумом - загальнонародним голосуванням з приводу будь-якого важливого питання держави і суспільства;

4) опонуванням та змагальністю, тобто відкритим обговоренням кандидатур на виборах, або питань референдума;

5) делегуванням повноважень. Застосовується практика як вільних, так і імперативних мандатів;

6) вивченням громадської думки, наприклад - соціологічними дослідженнями;

Вибори - найважливіший компонент сучасної політики. Вони є способом формування органів влади і управління за допомогою виразу за певними правилами (відповідно до виборчої системи) політичної волі громадян.Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вибори є таким політичним інститутом, який дозволяє індивідам і соціальним групам сформулювати свої вимоги, відповідні їх реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям політичних лідерів, які відповідають інтересам більшості населення.Вони служать також найважливішим каналом уявлення в органах влади інтересів різних суспільних груп. Загальні вибори припускають право участі в них кожного громадянина. Для багато кого, а в деяких країнах і для більшості громадян вони є єдиною формою їх реальної участі в політиці. Вони дозволяють здійснювати найбільший вплив на владу: зберігати або зміняти парламенти і уряди, забезпечувати їх відповідальність перед народом, змінювати політичний курс і т.д.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Головним регулятором виборів є виборча система.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Виборча система - це впорядкована сукупність норм, правил і прийомів, що визначають шляхи, форми і методи утворення представницьких і інших виборних органів державної влади.

Існують дві основні виборчі системи - мажоритарна і пропорційна.Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Мажоритарна виборча система (від фр. majorite - більшість) - передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав по округу більше половини всіх голосів (50% + один голос і більш), а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості - той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у 76 країнах світу.Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Перевагою мажоритарної системи є те, що в ній закладені можливості ефективно працюючого стабільного уряду. Вона дозволяє крупним, добре організованим партіям легко перемагати на виборах і створювати однопартійні уряди.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Основні недоліки мажоритарної системи:

значна частина виборців країни (іноді до 50%) залишається не представленою в органах влади;

партія, що отримала на виборах менше голосів, ніж її суперники, може виявитися представленою в парламенті більшістю депутатських місць;

дві партії, що набрали однакову або близьку кількість голосів, проводять до органів влади неоднакове число кандидатів.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Пропорційна виборча система - порядок визначення результатів голосування, при якому мандати розподіляються чітко пропорційно числу поданих голосів. Ця система широко поширена в сучасному світі.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

В більшості країн, що застосовують пропорційну систему, до розподілу мандатів допускаються тільки ті політичні партії, списки яких отримали зверху певного встановленого відсотка голосів виборців, як правило, понад 5% (так званий загороджувальний бар'єр, покликаний перешкодити надмірній дробовій політичних партій в парламенті).

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

До достоїнств пропорційної системи відноситься те, що в що сформувалися з її допомогою органах влади представлена реальна картина політичного життя суспільства, розстановки політичних сил. Вона забезпечує систему зворотного зв'язку між державою і організаціями цивільного суспільства, у результаті сприяє розвитку політичного плюралізму і багатопартійності.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Основні недоліки пропорційної виборчої системи:

виникають складнощі у формуванні уряду (причини: відсутність домінуючої партії; створення багатопартійних коаліцій, що включають партії з різною метою і задачами, і, як наслідок, нестабільність урядів);

вельми слабий безпосередній зв'язок між депутатами і виборцями, що голосують не за конкретних кандидатів, а за партії;

незалежність депутатів від своїх партій (така несвобода парламентаріїв може негативно позначитися на процесі обговорення і ухвалення важливих документів).

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Виборчі системи в своєму розвитку пройшли великий шлях. В ході цього процесу в післявоєнний період почалося формування змішаної виборчої системи, тобто системи, яка повинна увібрати в себе позитивні характеристики мажоритарної і пропорційної систем. В рамках змішаної системи певна частина мандатів розподіляється за мажоритарним принципом. Інша частина розподіляється пропорційно. Досвід вдосконалення виборчих систем свідчить про те, що дана система найбільш демократична і ефективна в досягненні політичної стабільності.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обираються за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об'єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість «кишенькових» партій, які не мають популярності серед населення.



Нація як етап соціально-політичної еволюції етносу, етно-національні процеси в сучасному світі

До початку ХХІ ст.. у світовій етнонаціональній науковій думці склалися доволі визначені концептуальні підходи до тлумачення соціально - політичного феномену «нація». викладемо їх в історичній послідовності.

Першим можна визначити теологічний (богослвський). Його сутність полягає втому, що нація це наслідок Волі Божої, Провидіння. Теологічний підхід дає можливість православним українцям чітко і переконливо пояснити історичні та сучасні труднощі й лиха України. Оскільки Бог створив нас українцями, але багато хто цього соромиться відмовляться від свого українського єства, то він чинить гріх. І цей гріх не дріб'язковий - це зневага до Волі Божої. За це і зазнають українці кари Господньої.

Наступним підходом є біологічний. Його прихильники розглядають націю, як сукупність людей, що характеризуються спільністю особливостями тілобудови, кровними зв'язками. Психологічний підхід (засновник О. Бауер) виходить з того, що нацією слід вважати людей, пов'язаних спільністю характеру, схожістю мислення, образно кажучи, «спільністю народного духу».

Німецький дослідник К. Дойч став засновником етатистського ( від. франц. еtat - держава ) витлумачення сутності нації. Як формулював вчений, «нація - це народ, що вибудував власну державу». якщо ж, він цього не зумів зробити, він не має честі називати себе нацією.

Прихильники політичного підходу заперечують категоричність К. Дойча. Вони наполягають, на тому, що для перетворення народу в націю достатньо об'єднання його політичними чинниками нижчого порядку. Наприклад, усвідомленням необхідності створити державу (на перешкоді чому можуть стояти колонізатори), готовність захищати свої інтереси політичними засобами, використовуючи політичні інституції інших народів.

Територіальний підхід. За ним нація визначається, як сукупність людей, що проживають на одній території. Підкреслимо, державній території, а тому пов'язані з державою системою взаємних прав та обов'язків.

Нація є формою існування народу (етносу) у ході соціально-політичної еволюції їй передували такі історичні форми як рід, плем'я, союз племен, народність. В основі цих форм лежало усвідомлення себе на рівні архетипу: «ми- вони», «батьківщини як землі, де поховані наші пращури»; на рівні усвідомлення своєї етнокультурної єдності і одночасно відмінності від інших етносів. Націю ж ми розглядаємо як етап соціополітичної еволюції, на якому до етнокультурного усвідомлення додається етнополітичне усвідомлення.

Нація - це форма існування народу, спільність людей, то повністю усвідомила своє місце у людській цивілізації, як етнокультурної та етнополітичної спільності і володіє комплексом засобів реалізації та захисту національних інтересів, збереження національної самобутності. У ході соціально-політичної еволюції народи проходять цілий ряд еволюційних етапів.

Характеризуючи етнонаціональні процеси, можна визначити серед них еволюційні, які тягнуть за собою зміни всередині (наприклад, зміна класової структури, рівня освіти, статевовікові зміни) та трансформаційні, які фіксують зміну самоідентифікації людей з приводу їх належності до певного етносу. Існує кілька типів трансформаційних процесів: асиміляція (поглинання одного етносу або його частини чисельнішим етносом), консолідація (об'єднання рівноправних етносів в один) та інтеграція (об'єднання певних націй для посилення ефективності певних сфер життєдіяльності, наприклад, сучасних європейських країн).

Досить різноманітним за етнічним складом є населення України. Нині тут мешкає понад 100 національностей.

Українці -- головна складова національно-етнічної структури -- становлять близько 77,8% усієї людності і збільшують свою питому вагу. Росіяни становлять приблизно 17,3% населення, а особи іншого етнічного походження -- у межах 4,9%1 (вони зменшують свою питому вагу в населенні України).

На розвиток національно-етнічної структури населення України протягом останнього десятиріччя величезний вплив мала зовнішня міграція. Розпад Союзу призвів до виникнення етнічної міграції на його колишній території. Наприкінці 80 -- на початку 90-х років українці та кримські татари масово поверталися в Україну. Разом з українцями, переважно у складі мішаних родин, прибували й росіяни, питома вага яких у національно-етнічній структурі іммігрантів мало поступалася питомій вазі українців.

Основи національної політики української демократичної держави викладено в Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Підкреслюючи необхідність національно-культурного відродження українського народу, ці документи гарантують усім етнічним меншинам та окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці документи стали правовою основою для збереження міжнаціональної згоди в Україні.

Об'єктивні та суб'єктивні чинники формування нації

У веберівській концепції нації , вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов'язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об'єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб'єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, --це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи .

Об'єктивні чинники. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він вважав «расово-біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, -- писав він, -- що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість.

Інший об'єктивний чинник, мова, за Вебером, -- один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб'єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об'єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб'єктивними складниками.

Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї -- усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої.

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучалисьуніверсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Другий у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої.

.Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково-теоретичне осмислення проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно суспільствознавцями. В теорії поход націй врахована діалектика об'єктивних і суб'єктивних чинників виникнення та існування нації, визначені соціально-психологічні, історичні, культурні й політичні параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність певної нації на певному етапі її історичного розвитку.

Націоналізм, його різновиди

Поняття «націоналізм» не застосовується однозначно: це слово вживається в усіх випадках, коли наголошується цінність нації як культурної спільноти, обстоюються самобутність захист національних інтересів та прав, досягнення яких може бути поєднане з інтересами і правами інших націй, так і про експансіоністські, агресивні домагання(«шовінізм»).

Як певний світогляд націоналізм означає проголошення нації вищою цінністю. Якщо не найвищою, то принаймні такою, що в ієрархії цінностей посідає дуже високе місце.. Націоналізм у широкому сенсі слова є рівноцінними патріотизму. Патріотизм може бути властивий людині, яка притримується будь-якої політичної ідеології.

Поняття «націоналізм» застосовується також для позначення особливої політичної ідеології. Дослідник Петер Альтер вказує на те, що краще говорити не про якусь одну політичну ідеологію (бо єдиної політичної ідеології націоналізму не існує), а про політичні ідеології націоналізму. Дослідник виділяє три основні види таких ідеологій - ліберальний, інтегральний, реформаторський націоналізм.

Інтегральний націоналізм (від лат. integro відновлюю, поновлюю). Це націоналізм, що розвивається за умов відсутності чи ущемленої державності і має на меті колишнього становища нації, повноцінне її функціонування. Через умови становлення дуже часто цей різновид націоналізму характеризується ультрарадикалізмом, екстремізмом. Особливістю інтегрального націоналізму є ігнорування приватного інтересу, повне його підпорядкування національній справі, загальному інтересові.

Найбільш відомими прикладами реформаторського націоналізму П. Альтер вважає Японію та Туреччину із деякими застереженнями Китай, Єгипет та Іран після 1921 р. « Реформаторський націоналізм постав із потреби захисту, утвердження себе супроти економічного контролю, іноземного культурного впливу та політичної опіки. У той же час він пристосував західні моделі, аби модернізувати політичне та економічне життя в межах даного соціального порядку і оновити склеротичні адміністративні структури». Реформаторський націоналізм починався з оборонної позиції. Він був спрямований проти економічного контролю ззовні, проти чужого культурного впливу, проти політичної опіти західних держав.

...