Основи політології

Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

централізоване керівництво і управління у сфері економічної;

система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;

визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;

панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;

зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;

зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;

вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

Істотними рисами авторитаризму є:

Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

Сильно централізована моністична структура влади.

Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

Використовування силових структур для утримання влади.

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

Юридичне визнання верховної влади народу.

Періодична виборність основних органів влади.

Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

Особливості формування політичної системи в Україні при переході від тоталітаризму до демократії

Здійснюючи перехід до демократичного суспільства з соціально орієнтованою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою, Україна зустрілася з цілим рядом об'єктивних та суб'єктивних чинників, які істотно ускладнили трансформаційний перехід. Головними з них є:

Перехід до демократії здійснюється від тоталітарного суспільства, а тому він охоплює надскладні завдання реформування не лише політичної системи, а й усього суспільного ладу.

Україна є однією із пострадянських республік, де, на відмну від деяких центрально-європейських країн, були повністю знищені приватна власність та приватна ініціатива. Внаслідок цього економічні успіхи майже повністю залежать від уряду і даються йому найважче не лише з суб'єктивних, але й об'єктивних причин. А саме, ці успіхи є одним із найістотніших чинників легітимізації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації. Через стратегічну роль України в збереженні СРСР імперський центр доклав максимум зусиль, щоб загальмувати її рух до демократії і незалежності. З цієї, а також низки інших внутрішніх причин Україна запізнилася з реформами на старті і опинилася в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами.

І пізніше колишня метрополія проявляла пильну увагу до усіх помилок і невдач українського керівництва та намагалася використати їх (опираючись на проросійські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну поступливішою щодо претензій Росії на роль “консолідуючої сили” на так званому євразійському просторі, послабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, в решті решт, схилити українське суспільство до об'єднання з Росією, у межах нового “слов'янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусіли проявляти обережність, щоб не спровокувати антидержавницькі сили.

Політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки тоталітарного минулого України, тривалої підлеглості її територій різним державам протягом століть. Процес національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 р., в екстремальних умовах кризи є під знаком питання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, і почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Усе ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури і панування принципів егалітаризму й статизму у політичній свідомості значної частини населення.

З означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно-патріотичних сил виявились не достатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, у руках старої партійно-державної номенклатури. Вона перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій. Номенклатура не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством.

Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, у суб'єктивному плані утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооцінкою складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин та сили спротиву старої номенклатури, не розумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.

Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, чим далі, тим більше породжують відчуженість громадян від влади і спонукають їх проявляти нехіть до реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і нерівномірність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів та взаємної поступливості супротивних сторін. Прийнята Конституція, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною, є здобутки в трансформації економіки та впровадження її ринкових засад; завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, існують осередки громадянського суспільства - громадські об'єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет-видання. Отже, Україна в цілому виконала завдання першої і частково другої фази посткомуністичної трансформації.

Проте вона продовжує істотно відставати не тільки від Польщі, Чехії, Угорщини, але й від Болгарії, Латвії, Румунії і навіть Росії у галузі розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Усе ще чекають на своє розв'язання такі завдання, як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб'єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності і підприємництва тощо. Цей перелік незробленого можна було б продовжувати. Надолужити відставання у проведенні реформ - це надскладне завдання, яке має розв'язати українське суспільство.

Основні концепції походження держави

Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них -- теологічна (від грецьк. тео -- бог і логос -- вчення). У ній поява держави повґязана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими.

Згідно з патріархальною концепцією походження держави, держава є результатом розвитку сімґї. Виникнення держави розглядалося як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди обґєднуються в сімґї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава.

За договорною теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави є турбота про спільне благо.

Набули поширення концепції походження держави, які повґязували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала теорія якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя.

Держава, її ознаки та функції

Держава - основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.

З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіальне організоване і політичне незалежне суспільство, а з політологічної -- як незалежне політико-територіальне утворення.

Держава - теріторіально організоване і політично незалежне суспільство.

Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах;

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях).

Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках;

3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства;

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.

Внутрішні функції:

- правотворча - творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

- правоохоронна - контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

- економічно-господарська - захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

- соціальна - регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

- культурно-виховна - регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

- екологічна - захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

- оборонна - захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

- дипломатична - відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

- співробітницька - розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Форми державного правління та державного устрою.

Форма державного правління- спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління - монархія і республіка

Монархія - форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі - монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії - абсолютна і конституційна ( із різновидами - дуалістична та парламентарна.)

Республіка - форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

- президентська республіка;

- парламентська республіка;

- республіка змішаного типу.

Поняття громадянського суспільства. Шляхи його формування

Поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави.

Громадянське (цивільне) суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість.

Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.

Відособлення суспільства від всепроникаючої влади держави завершилося в ході революцій ХУП-ХУШ століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей:

всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин;

промисловою революцією;

появою прошарку самостійних товаровиробників;

кризою легітимності абсолютистських режимів;

секулярізацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової свідомості;

виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції різнорідних інтересів різних груп.

Головними передумовами громадянського суспільства є:

законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами і свободами;

юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства;

створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права.

Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.

Головні ознаки громадянського суспільства:

розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

демократія і плюралізм в політичній сфері;

ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

ідеологічний і політичний плюралізм;

свобода слова і засобів масової інформації.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.

Сутність та характеристики правової держави

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

Поняття і функції громадських організацій і рухів

Громадські рухи.Це масові політичні и неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Громамдська організаммція -- об'єднання громадян, яке створюється для спільної реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо).

Тип громадських організацій:

-- благодійні організації.

-- фахові об'єднання

-- інші громадські організації:

представляють інтереси своїх членів (хворих, наприклад УДС, військових тощо);

не займаються благодійництвом;

не мають статусу фахового об'єднання.

Класифікація громадських організацій і рухів

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення і захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об'єднання приватних підприємців та ін.);ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.;соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання");асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України.Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність індивідуального членства.Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади. Політичні рухи можна поділити на такі типи:рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.



Соціально-політична сутність, функції політичних партій

Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально класових, національних, релігійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої боротьби.

Політичні партії утворюються:внаслідок об'єднання гуртків і груп одного ідейно - політичного спрямування, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни;через розкол однієї партії на дві та більше, чи об'єднання двох чи більше партій в одну;в надрах масових рухів;під впливом міжнародної партійної системи;як своєрідне відродження партії, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію;як наслідок діяльності лідерів, які організували партії "під себе";на базі регіональних організацій партій;ініціативи профспілок.

Давно помічено, що політичним партіям властиві й істотно негативні риси; вони можуть спричиняти деструктивний вплив на суспільство.

До негативних рис політичної партії належить, за визначенням одного із засновників теорій політичних партій - Р. Міхельса, тенденція до олігархізації її структури й діяльності. Суть її полягає в тому, що в партії, як і вбудь-якій іншій великій організації, влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей.

Важливі соціально значущі функції партій:

виявлення, формування та обґрунтування інтересів суспільних груп;

активізація та об'єднання великих суспільних груп;

формування ідеології та політичних доктрин;

участь у формуванні політичних систем, їхніх суспільних принципів, компонентів;

участь у боротьбі за владу в державі формування програм її діяльності;

участь у здійсненні державної влади;

формування громадської думки;

політичне виховання всього суспільства або його частини;

рекрутування й соціалізація нових членів партії;

підготовка й висунення кадрів для апарату держави професійних спілок.

Типи політичних партій

Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Традиційно поділяють на лівих і правих. Такий поділ започатковано в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташувались консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч - радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими - прихильників радикальних змін.

За класовою визначеністю:

буржуазні; селянські; робітничі; зокрема комуністичні; соціалістичні; соціал -демократичні.

За ставленням до суспільного прогресу:

радикальні; реформіські; консервативні; реакційні; контрреволюційні.

За ставленням до влади:

правлячі; опозиційні; нейтральні або центриські.

За формами методами правління:

ліберальні; демократичні; диктаторські.

За принципом організації та членства:

кадрові; масові.

За місцем у системі влади:

моральні; неморальні.

За ідеологічним спрямуванням:

комуністичні; соціалістичні; фашистські; неофашистські;

ліберально - демократичні; націоналістичні; анархістські.

За віросповіданням:

християнські; мусульманські.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні. Такими критеріями можуть бути:

ставлення до державного суверенітету;

соціально - економічні пріоритети;

і ідейно - політичні засади.

За ідейно - політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій:

національно - радикальні;

національно - демократичні;

загально - демократичні;

соціалістичного спрямування;

національних меншин.

Типи партійних систем

Партійна система -- це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Під терміном «партійна система» розуміють:

- право партій на формування власної системи правління;

- сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому;

- сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями, що виявляються у суспільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві;

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії -- кількості партій, які реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. Відповідно вирізняють: однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Ця типологія належить М. Дюверже, який виокремлює також «систему двох з половиною партій»-- проміжний варіант між двопартійною та багатопартійною системами, коли сили двох партій врівноважуються.

Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

- існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;

- зрощення партійного апарату з державним;

- тоталітарний політичний режим.

Систему з гегемоністською партією -- існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

Систему домінуючої партії -- домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

- наявністю кількох політичних партій;

- існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;

- формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;

- впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;

- демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

- наявність у країні багатьох політичних партій;- репрезентація в парламенті лише кількох партій;- репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;- відсутність позасистемної опозиції;- демократичний політичний устрій.

Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

однопартійне правління -- уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;

двоблокова коаліція -- уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;

мультипартійна коаліція -- уряд формується з представників декількох партійна основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

- наявність багатьох політичних партій;- гострота ідеологічного розмежування між ними;- присутність серед опозиційних партій позасистемних;- формування уряду партіями центру;- наявність двосторонньої деструктивної опозиції;- демократичний політичний режим.

7. Атомізовану партійну систему:- наявність і незначна впливовість усіх партій;- присутність серед опозиційних партій позасистемних;- формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;- демократичний або авторитарний політичний режим.Існують два різновиди атомізованої системи:

- система крайнього плюралізму -- уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;- авторитарна псевдопартійність -- багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.



Партійна система в сучасній Україні

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:-- політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;-- ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел за-гальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;-- методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;-- нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.Наступний етап -- вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині-- переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну «лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.

Новий етап починається на межі 1989--1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:1. Національно-радикальне-- Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, -- яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.2. Національно-демократичне -- Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), -- в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.3. Центристське-- Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, -- яке зосереджує увагу на проблемах

соціально-економічного розвитку.4. Соціал-комуністичне-- Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, -- пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

Міжнародні відносини та їх суб'єкти

Міжнародні відносини -- це сукупність різноманітних відносин (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими й регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції та різні правила гри. Вони поділяються за геополітичним простором -- на всесвітні (МВФ, ООН) й регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку -- високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада та ін.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті, або бідні (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості -- сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасницею багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів та норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.Принцип сили незалежно від зміни співвідношення в його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики. Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку.

Основні принципи сучасної міжнародної політики

Зовнішня політика -- це загальний курс держави в міжнародних справах.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Уставі ООН. Широко визнано, що принципи Уставу ООН не можуть бути скасовані державами в однобічному порядку або по угоді

Принцип суверенної рівності держав

Кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу, адміністративну й судову владу без якого-небудь втручання з боку інших держав а також самостійно проводити з виттю зовнішню політикові

Принцип суверенної рівності держав включає наступні елементи:

держави юридично рівні;

кожна держава користується правами, властивому повному суверенітету;

кожна держава зобов'язана поважати правосубъективность інших держав;

територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні;

кожна держава має право вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні й культурні системи;

кожна держава зобов'язана виконувати повністю й сумлінно свої міжнародні зобов'язання й жити у світі з іншими державами

Принцип незастосування сили й погрози силою

Відповідно до Уставу ООН “всі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силоміць або її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим образом, несумісним з Уставом ООН”.

В Уставі ООН перераховуються законні випадки застосування сили. Принцип непорушності державних кордонів

Був прийнятий на НБСЄ в 1975. “Держави - учасники розглядають як нерушимі всі границі один одного, як і границі всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися від будь-яких зазіхань на ці границі”.

Зміст принципу можна звести до трьох елементів:

визнання існуючих границь;

відмова від яких-небудь територіальних претензій зараз і в майбутньому;

відмова від будь-яких інших зазіхань на границі, включаючи погрозу силоміць або її застосування;

Принцип територіальної цілісності держав

В Уставі ООН декларується, що держава “повинне втримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності й територіальної цілісності будь-якої іншої держави”. “Територія держави не повинна бути об'єктом придбання іншою державою в результаті погрози силоміць або її застосування”. У зв'язку із цим не повинні визнаватися законними які-небудь територіальні придбання, що з'явилися результатом погрози силоміць або її застосування”.

Принцип мирного дозволу міжнародних суперечок

Відповідно до Уставу ООН “всі члени ООН дозволяють свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддати погрозі міжнародний мир, безпека й справедливість”.

Принцип невтручання у внутрішні справи

Відповідно до Уставу ООН, вона не має права на втручання в справи, по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-якої держави”. Ця заборона поширюється на дії будь-яких інших учасників міжнародного спілкування, а не тільки на ООН.

Принцип загальної поваги прав людини

В Уставі ООН зобов'язання держав по дотриманню прав людини викладені в самій загальній формі, і дотепер держави прагнуть конкретизувати нормативний зміст принципу загальної поваги прав людини. Але безпосередня регламентація й захист прав і воль людини як і раніше залишається внутрішньою справою кожного держави

Принцип самовизначення народів і націй

Принцип декларує безумовна повага право кожного народу вільно вибирати шляхи й форми свого розвитку. Після розвалу колоніальних імперій питання про самовизначення націй у змісті утворення самостійних національних держав в основному вирішений

Принцип співробітництва

Відповідно до Уставу ООН держави зобов'язані “здійснювати міжнародне співробітництво в дозволі міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру”, а також зобов'язані “підтримувати міжнародний мир і безпека й із цією метою приймати ефективні колективні міри”.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Відповідно до Уставу ООН “всі члени ООН сумлінно виконують прийняті на себе за теперішнім Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права й переваги, що випливають із приналежності до складу Членів Організації”.

Україна в системі міжнародних відносин

Сьогодні можливо констатувати, що, не взираючи на надзвичайну складність внутрішнього становища, багатьох прогалин у сфері зовнішньої політики, Україна досягла певних результатів на міжнародній арені. Як незалежну державу Україну визнали більш 150 країн, з них 141 установили дипломатичні відносини. У Києві відкрито 42 іноземних посольств, діють декілька консульських установ. Україна є членом багатьох міждержавних, міжнародних недержавних, регіональних та інших організацій. Вона приймає участь у роботі ООН, ЮНЕСКО, Раді Європи, Парламентській Асамблеї ОБСЄ, Міжнародній організації праці, Міжнародного валютного фонду, Міжнародній організації інтелектуальної власності та ін.

Згідно Конституції України, інших офіційних міжнародно-правових документів, Україна в своїй зовнішньополітичній діяльності вирішує наступні основні задачі:

підтримка і затвердження суверенітету, державної незалежності, самостійності України;

-збереження територіальної цілісності і непорушності кордонів;

-забезпечення економічної та інформаційної безпеки України;

-налагодження і розвиток всебічної взаємовигідної співпраці з усіма країнами світу;

-активна участь у різних міжнародних організаціях, виходячи зі своїх національних інтересів і для вирішення складних міжнародних проблем;

-пріоритетний розвиток взаємовигідної співпраці з країнами-сусідами і, насамперед, з Росією;

-захист прав і інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;

-створення вигідних умов для підтримки контактів з українською діаспорою за кордоном, керуючись при цьому міжнародним правом;

-діяльність на міжнародній арені, як надійний і передбачений партнер.

Як одна з великих країн, яка розташована у центрі європейського континенту, Україна може і повинна грати роль важливого фактора миру і стабільності в Європі. У цьому напрямку Україна досягла значних успіхів: вона є членом ОБСЄ, Ради Європи, приймає активну участь у роботі Парламентської асамблеї Ради Європи та інших організацій. Але для того, щоб дійсно стати повноправним учасником інтеграційних процесів в Європі, Україні необхідно досягти стабільності і соціально-економічного процвітання.

Особливе місце у зовнішньополітичній діяльності України займають країни ”близького” зарубіжжя - з республіками колишнього Радянського Союзу, особливо з Росією, Білорусією та ін. Необхідно пам'ятати, що протягом багатьох десятиріч Україна знаходилась з незалежними державами в одній державі, та їх економіки являли собою єдиний народно-хазяйський комплекс. Складною і невід'ємною частиною політичної діяльності будь-якої держави є зовнішня політика, яка спрямована регулювати взаємовідносини між державами на міжнародній арені. Зміст і спрямованість зовнішньої політики будь-якої держави обумовлена природою її суспільного строю та існуючим політичним режимом. Інтернаціоналізація сучасних міжнародних відносин потребує збереження і зміцнення миру, безпеки і справедливості заради життя теперішнього і наступного поколінь. Головними цілями зовнішньої політики України є: забезпечення найбільш сприятливих умов для подальшої трансформації суспільства, його соціально-політичного, економічного і духовного розвитку, а також досягнення всеспільної безпеки, розвитку дружніх відносин і всебічної співпраці з іншими країнами світу, сприяння зміцненню і прогресу світового суспільства.

Поняття цивілізаційного розвитку людства. Типи та види цивілізацій

Цивілізація являє собою культурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об'єктивного характеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей.За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізації:всесвітню цивілізацію, яка характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:

-- космогенна (охоплює Стародавній світ та епоху Середньовіччя);

-- техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);

-- антропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).

Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична (VІІ-ІV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша половина І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. - VI ст. н.е.);ранньофеодальна(VІІ-ХШст.); доіндустріальна (ХІV-ХVШ ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. - 60-70 роки XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. - кінець XXI ст. - початок XXII ст. (можливо). Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності. Навіть і в наш час, за умов небаченого зростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізації господарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складові елементи світової цивілізації.

Поняття глобальної політики. Глобальні проблеми людства та їх класифікація

...