Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

Валерій Смолій,

Станіслав Кульчицький,

Лариса Якубова

Київ 2016

Зміст

Вступ

Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

Вступ

Предметом аналітичної записки є реконцептуалізація історії Донбасу та Криму в контексті світових трендів теорій націй і націоналізмів. Суттєво удосконалений дослідницький інструментарій виступив передумовою здійснення адекватного прогнозування тенденцій та системних загроз на сучасному етапі українського націєтворення. Оновлення дослідницького інструментарію, застосування міждисциплінарних підходів та наскрізного проблемно-хронологічного аналізу надало можливість предметно розглянути етапи формування донбасівської та кримської ідентичностей, визначити їх місце в українському національному проекті й суттєво збагатити за рахунок цього концептуальні позиції української гуманітаристики. Поглиблення історично-теоретичного знання з проблематики сприятиме інтеграції регіональних спільнот до загальноукраїнського соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного контексту.

Пропонована аналітична записка є узагальненням результатів комплексного дослідження історії Донбасу та Криму, здійсненого в рамках проекту «Донбас і Крим у суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи». Результати проведеної роботи в повному обсязі відображені в аналітичній доповіді Смолій Валерій, Кульчицький Станіслав, Якубова Лариса. Донбас і Крим у суспільно-політичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи (аналітична доповідь). - К., 2016.. В ній на широкому історичному тлі досліджені державні практики регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та в Криму, особливості та проблеми інтеграції регіональних ідентичностей у загальнонаціональний та загальнодержавний контекст, що дозволило не лише встановили властиві регіонам форми міжетнічної та соціальної взаємодії, а й окреслити сучасні тенденції, перспективи й потенційні загрози.

В інформаційному шквалі, що супроводжує українську кризу, за виразної суперечливості її оцінок з боку міжнародних гарантів українського суверенітету, вітчизняна наука змушена переглядати цілу низку теоретико-методологічних засад. Без цього зрозуміти місце України в нинішній геополітичній системі координат, а тим більше - відстояти її стратегічні інтереси, неможливо. Це завдання української гуманітаристики вкрай актуальне, оскільки західні теоретичні підходи до аналізу ситуації часто виявляються неефективними. Сутність змін, спричинених радянською владою в базисі суспільних відносин, які обумовлюють принципи взаємодії та самоорганізації соціальних феноменів (націй, етнічних меншин, верств і класів, соціальних інститутів тощо), досі по- вною мірою не осмислені. Суспільні організми колишніх республік СРСР на загал розглядаються як версії постіндустріальних соціальних організмів, тоді як значно більш промовисто їх характеризує інший термін - “пострадянські”. Досвід українського суспільства безумовно стане в нагоді не лише для низки пострадянських спільнот, вірогідність втягнення яких в аналогічні “гібридні” конфлікти під приводом захисту прав росіян і російськомовних залишається доволі високою.

Втім, не лише для них досвід України може стати життєво важливим. Україна фактично стала полігоном для випробування новітніх технологій комбінованих інформаційно-військових інвазій, спрямованих на системну дестабілізацію соціально-економічного і суспільно-політичного життя країни-жертви при одночасній її дискредитації на міжнародній арені. Саме це змушує поглянути на українську кризу під новим кутом зору. Як би не намагалися співвіднести ситуацію на Донбасі та в Криму із відомими замороженими конфліктами (абхазьким, придністровським, боснійським, сербським, сирійським тощо), йдеться про принципово нову ситуацію. Специфіка її полягає передусім у тому, що в неї втягнені регіональні спільноти із іншими соціальними характеристиками. Жоден зі згаданих конфліктів не розвивався на подібному соціальному ґрунті. Отже, розуміння особливостей регіональних спільнот, без перебільшення, може виявитися ключовим фактором адекватної інтерпретації ситуації та виходу з кризи. За цих обставин наукова актуальність дослідження історичних обставин формування та прикметних ознак феномену регіональних спільнот Донбасу та Криму є безперечною.

Одним із завдань дослідження є введення зазначеної проблематики в контекст державної регіональної, національної та соціогуманітарної стратегії з метою подолання трагічних наслідків збройного протистояння на Сході України та анексії Криму. Втім, не менш важливим її завданням є відтворення об'єктивної історії регіонів і відновлення в повному обсязі історичної пам'яті народу, що зробить його невразливим стосовно зовнішніх інформаційних загроз.

У рамках записки запропоновані нові теоретико-методоло- гічні підходи до дослідження етнонаціональної історії Донбасу і Криму, аналізу сучасного стану міжетнічних відносин у регіонах та перспектив українського націєтворення в світлі подій «русской весны». Це дозволило:

- реконцептуалізувати основні проблеми регіонального соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку, як основи і фактора гальмування процесу націєтво- рення;

- визначити причини виникнення і пускові механізми загострення міжетнічних конфліктів та регіонального сепаратизму;

- надати сучасну інтерпретацію практикам націєтворення та національної політики, що застосовувалися на Донбасі та в Криму в їх історичній динаміці;

- з'ясувати найбільш дієві інструменти гармонізації етно- національних процесів з метою підвищення ефективності державних заходів по інтеграції регіональних спільнот до загальнодержавного простору;

- окреслити цивілізаційні, соціально-економічні, суспільно- політичні, етнокультурні та ментальні витоки конфліктогенної складової регіональної ідентичності;

- здійснити сутнісний аналіз свідомістних стереотипів, суспільних та історичних міфів, що перебувають в основі процесів етнокультурного синтезу, маргіналізації та асиміляції;

- визначити міру актуальності названих процесів на окремих історичних етапах;

- ввести проблему в контекст державної національної та со- ціогуманітарної стратегії з метою подолання трагічних наслідків збройного протистояння на Сході України та анексії Криму;

- обґрунтувати необхідність теоретичних новацій у підходах до трактувань взаємовідносин центру і регіонів, української політичної нації та етнічних меншин з огляду на сучасну гео- політичну ситуацію.

Основні висновки дослідження:

Криза на Донбасі та в Криму є віддзеркаленням кризи пострадянської ментальності, з притаманними їй відсутністю бачення мети та розуміння шляхів її досягнення, яка чимдалі загострювалася на тлі глобальної економічної кризи та соціальної стагнації. У такий спосіб проявила себе всеохоплююча криза державної ідеології в системі координат пострадянських економік, неспроможних вписатися в сучасні світові тренди. В її основі перебуває цілий комплекс проблем соціально-економічного, суспільно-політичного та етнокультурного характеру, що обумовлюють болючу, малоефективну та затяжну пострадянську трансформацію державних та суспільних організмів України і Росії загалом, їх регіональних сегментів, зокрема.

Вирішальним чинником донбасівської кризи є імперська щодо України та українців політична доктрина Росії, керівництво якої визнало суспільно-політичну кризу початку 2014 р. в Україні слушним часом для втілення власної геополітичної стратегії, ґрунтованої на амбіціях євразійського лідерства. З найбільшою відвертістю неоімперські устремління Росії виявилися в анексії Кримського півострова. Крим і Донбас були обрані як найслабші ланки української модерної державності не випадково. Стратегія полягала у відокремленні від України широкого поясу причорноморських земель - колонізованих найпізніше з усіх земель, що входять до її складу. Саме такий зміст вкладався в нині збанкрутілий політичний проект «Новоросія». Попри те, що він зазнав поразки, не варто заперечувати того очевидного факту, що і на загальному, і на регіональному рівні залишається безліч об'єктивних проблем, що роблять Україну вразливою перед аналогічними «проектами». Проблеми ці мають комплексний характер. Отже, й підхід до їх вирішення має набути вигляду комплексної державної стратегії з урахуванням регіональної специфіки.

Специфіка Донбасу та Криму має історичні витоки.

Репресії та депортації за національною ознакою фактично знищили історичну етнонаціональну конфігурацію Східної України. Трудові міграції повоєнних років створили вагому перевагу російського населення в промисловому осерді Східної України - Донбасі. Характерною рисою новочасної регіональної спільноти, сформованої методами соціальної інженерії впродовж чотирьох десятиліть з трудових мігрантів з усіх регіонів СРСР, був її нестійкий характер. Стабілізація цієї повсякчас відкритої демографічної системи відбулася на основі радянської масової культури та пролетарської ментальності; це, власне, і є основою нинішнього протистояння регіональної спільноти стосовно решти України. Упродовж майже півсторіччя Донбас існував як відкрита демографічна система, нестабільна у своїх етнонаціо- нальних та соціокультурних характеристиках. Через відносну нечисленність старожитнього місцевого населення стабілізація системи відбувалася на засадах масової радянської культури, по- занаціональної за своєю суттю. Процес цей охопив життя принаймні двох поколінь нинішніх мешканців промислового Донбасу і є впливовим фактором його контроверсійності щодо українського проекту, сфокусованого на ідеях етноцентризму.

В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необґрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як

Крим. Після масової депортації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, Крим постав перед проблемою докорінного знищення цивілізаційного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етнонаціональна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим ускладнюючим фактором було те, що відбувалася вона в радянському по- занаціональному контексті на тлі формування міфу про Велику Вітчизняну війну. Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з наймасштабніших демографічних проектів, що здійснювався руками партійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етнокультурними запитами населення. В результаті упродовж 1940-1950-х рр. тут сформувалася найбільш молода територіальна громада України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а - втілення радянського демографічного проекту. Фатальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вага частки росіян у його населенні, як якісний стан російської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на всесоюзну, а згодом і загальну пострадянську “дачу” для привілейованих верств України та Росії зробило його міною уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця “дача” була водночас воєнно-морською базою.

“Викривлення минулого”, властиво, приватизація минувшини національних республік та її підміна історією КПРС відігравала важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспільством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР це перетворилося на надпотужний інструмент політизації етнічності: викривлена оптика розвернулася в зворотному напрямку, деформувавши і нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому.

Впродовж десятиріч у фокусі суспільно-політичної дискусії перебували проблеми формування у жителів регіонів української національної ідентичності зокрема, української політичної нації загалом. Формування української політичної нації - складний і суперечливий процес, розтягнений в часі внаслідок низки історичних факторів, вузлове місце серед яких, на наш погляд, посідає радянський комуністичний експеримент, що вплинув на базові основи українського націєтворення. Втім, цей процес є історично обумовленим, об'єктивним, і як засвідчили події 2014 - 2015 рр. незворотним, хоча й таким, що відчутно гальмує. Нині питання полягає не в тому, бути чи ні українській політичній нації, а в тому, якою вона буде і на яких засадах інтегруватиметься.

Не слід підміняти стратегію національного примирення тактикою замирення так званих буремних регіонів. Компроміси на етапі подолання відкритого військового протистояння не мають закладати базу конфліктів майбутнього. Основою стабільної соборності України в майбутньому може стати лише консенсусна футурологічна програма, що передбачає: 1) перехід від імітації державотворення до створення модерного державного організму, заснованого на реальній демократії і пріоритеті прав людини; 2) завершення етапу варварського первісного накопичення капіталу, демонтаж олігархічної системи, вибудовування консенсусної економічної програми, що враховуватиме інтереси побудови централізованої держави, здатної протистояти зовнішнім воєнним загрозам, з одного боку, та суспільства, що має стати соціальною основою існування “держави-воїна” і буде спроможним забезпечувати її матеріально, з іншого; 3) завершення суспільних дискусій навколо проблем націєтворення, створення консенсусної програми етнонаціонального розвитку України, перехід від мови національних ідентичностей на мову громадянських цінностей, перетворення українізації на довготривалу, зважену, виведену за межі політичних спекуляцій, програму національного розвитку України.

Нівелювання гостроти нинішніх суперечностей між регіонами і центром перебуває в площині подолання хронічних соціально-економічних проблем, реструктуризації їх господарських комплексів, рекреації життєвого простору, гуманізації соціального життя й повноцінного включення до загальнодержавного етнокультурного дискурсу. Власне, перераховані завдання актуальні не лише для Донбасу та Криму, а й на решті терен України.

Донбасівську регіональну спільноту з огляду на її етноде- мографічну конфігурацію можна охарактеризувати як відкриту систему, найпізніше колонізований регіон, в історичну пам'ять якого найменше за часом імплементована українська історія. Це, однак, не означає, що в ній більше місця належить історії Росії. Найвагоміший пласт історії регіону припадає на радянську минувшину, до того ж - міфізовану та ідеалізовану. Саме тому наступ на неї сприймається як наступ на регіональну самобутність. Незважаючи на гостроту конфронтації навколо питань декомунізації й дерадянізації, яка, власне, і є підосновою опорності регіональної спільноти, її не варто сприймати як неподоланну. Певний «перекос» у структурі регіональної пам'ят- тєвої матриці давно мав би бути виправлений внаслідок розробки, публікації та популяризації повної історії Донбасу.

Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, протяжність його політичної історії при очевидній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи. Аналогічним генератором суперечностей в історії Донбасу виступають значні за хронологією історичні відтинки бездержавної історії, що створюють живильне середовище для політичних спекуляцій навколо приналежності регіону. Зважаючи на те, що гібридна ідеологічна війна та гібридизація інформаційного простору в ближчій перспективі перетворяться на повсякдення української державності та українсько-російських відносин, варто унормувати та зміцнити концептуальні підвалини історії України, як спадкоємиці усіх народів, державних і протодержавних утворень, що існували на її історичних теренах. Стосовно Криму найнагальнішим виглядає завдання демонтажу імперського міфу, який “перетравив” усю багату історичну минувшину півострова, звівши її до певного сурогату “новоросійського” простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Важливою його складовою, особливо на етапах деякого зменшення безпосереднього протистояння по демаркаційній лінії конфлікту, лишатиметься інформаційна війна, передусім - пам'яттєві війни по лініях протиставлення національно-визвольного, імперського, радянського та неоімперського дискурсів.

Стратегія державної етнонаціональної політики в регіонах має враховувати специфіку громад і набути адресного характеру. Очевидно, що набір заходів державної підтримки історичних етнічних меншин, мігрантів новітнього часу, компактних громад та дисперсного населення не може бути уніфікований. Варто поставити питання про розробку довгострокових програм гармонізації відносин влади й етнічних громад, вважаючи національні організації та об'єднання виразником їх колективної волі. Стосовно мігрантів новітньої доби слід запроваджувати стратегію повноцінної інтеграції в етнокультурний та суспільно-політичний простір України.

Вирішення комплексу соціально-економічних та суспільно- політичних проблем регіонів зокрема, України загалом вимагатиме виваженої стратегії і докорінного реформування. Що ж стосується зміцнення доцентрової потужності суспільно-політичного та етнокультурного поля України, вона може бути підсилена вже в найближчій перспективі. Вирішальну роль тут відіграватиме оптимізація інформаційної та культосвітньої політики. На часі не лише створення сучасних комплексних досліджень з історії регіонів, а й послідовна просвітницька робота, спрямована на створення інформаційного простору, який би об'єднував регіони, регіональні спільноти та регіональні ідентичності на засадах толерантності й спільної праці заради майбутнього України.

Події останнього часу засвідчують, що в процесах загострення соціальної конфронтації вирішальну роль відіграють механізми культурного розтління суспільства, що ведуть до архаїзації масової свідомості, створення умов, які відкидають суспільство (регіональні спільноти) в стан соціальної й культурної архаїки, з невідворотністю генерують ситуацію відсутності політичного вибору (що доволі зручно для маніпулювання суспільством). Оборотною стороною цього процесу є посилення, а згодом і домінування ірраціонального в масовій свідомості. Отож, опертя на людський потенціал регіонів має стати стратегією їх інтеграції до загальноукраїнського проекту та відродження. Зважаючи на історичний досвід, слід зауважити, що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію «Всесоюзної кочегарки», замість того, аби наповнити регіон новим життям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект.

Не менше проблем вимагають свого рішення в Криму. Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудована в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із потребами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промислововсті налаштоване на використання природного ресурсу, що пришвидшено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою актуально аніж на Донбасі, бо не просто ставить питання про невідворотний занепад регіонального промислового ресурсу у зв'язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у непримиренну суперечність із рівноцінною промисловості галуззю економіки - курортною. Суперечність ця насправді не вирішувана без радикальних усвідомлених дій державного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні навантаження від напливу туристів, з якими Крим за нинішнього стану очисних споруд та енергетичного комплексу не здатний впоратися, соціальні навантаження - все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня “Всесоюзна оздоровниця” перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку. Варто прагнути вийти за формат радянської “Всесоюзної оздоровниці” з доволі сумнівною як за нинішніми критеріями якістю послуг та ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоровчих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які насправді є унікальними, але використовуються не за призначенням.

Варто вже сьогодні потурбуватися про розробку проекту соціальної та психологічної реабілітації населення тимчасово окупованих територій, розпочати створення інституцій та підготовку спеціалістів для його реалізації. Але значно важливіше розпочати розробку проекту оновлення не лише Донбасу, а й Лу- ганщини та Донеччини загалом, у фокусі якого перебуватимуть не економіка регіону чи певна галузь економіки, а їх людський потенціал. Підвищення соціальних стандартів, рівня життя, розширення світоглядних меж і культурних обріїв регіональної спільноти має стати основою стратегії її інтеграції до загальноукраїнського проекту. Ресурс для докорінного переформатування народногосподарського комплексу регіону на сучасних засадах інноваційності, гуманізму, толерантності цілком достатній.

Вивчення сучасного стану суспільно-політичної ситуації в Криму дозволяє зробити висновок про імовірність кількох можливих сценаріїв політико-правового унормування ситуації: 1) доопрацювання конституції АР Крим; 2) надання решті етнічних меншин права утворити аналоги органів національного самоврядування; 3) зміни в структурі вищих органів влади і управління республіки, які враховуватимуть особливості її історичного шляху. Не варто сподіватися на швидкий ефект внаслідок асиметричності процесів етнічної мобілізації в громадах регіону. Втім, і далі робити вигляд, що фактично існуючої національно-персональної автономії кримськотатарського народу не існує, означає залишати постійне джерело етнополітичної нестабільності в регіоні.

Консультації з академічним та експертним середовищем мають перетворитися на звичну норму проходження всіх адміністративних рішень, що стосуються як окупованих, так і визволених територій Донбасу. Передовсім це стосується проходження рішень, пов'язаних із здійсненням освітньої, гуманітарної, історичної, економічної, соціальної та етнонаціональної політики держави. Варто визнати необхідним створення постійно діючої експертної комісії з представників органів державного управління, міністерств і відомств, а також науковців (зокрема Інституту національної пам'яті, Інституту історії України, Інституту соціології, Інституту економіки та прогнозування, Інституту держави і права НАНУ тощо), яка здійснювала б фаховий моніторинг та експертизу законодавчих проектів, управлінських рішень та суспільних ініціатив.

Не менш нагальним і стратегічно важливим напрямом державної стратегії має стати інформаційна політика загалом, історична зокрема. Не втрачає своєї актуальності завдання розробки з залученням широкого кола фахівців консенсусної за своїм принципом стратегії політики пам'яті. Не йдеться про примирення з комуністичною спадщиною, чи, навпаки, тотальне її засудження. На часі переосмислення радянської спадщини. Держава повинна подбати про найширшу її популяризацію, реконцептуалізацію на цій основі масового історичного дискурсу та усвідомлення широкими верствами населення усієї повноти трагізму історичного досвіду України. Робота по запровадженню політики пам'яті на засадах громадянського примирення, духовного зростання й удосконалення суспільства має бути переведена на рівень державної стратегії і здійснюватися на високому фаховому та інтелектуальному рівні.

Стартовим майданчиком налагодження конструктивного діалогу із регіональними спільнотами та протистояння зовнішній експансії могла б стати широка, послідовна і систематична популяризація минувшини регіонів, зокрема й через засоби масової інформації.

Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

Звесни 2014 р. питання про можливі шляхи реінтеграції Криму та Донбасу в загальноукраїнський контекст закономірно перебуває в епіцентрі бурхливої суспільно-політичної дискусії. Не менш важливим є завдання забезпечення соборності українських земель, набуття реального суверенітету України. Всеосяжною базовою проблемою сучасних інтелектуальних пошуків є проблема досягнення миру.

Ще не так давно мало хто міг припустити, що Україна, яка так дорого заплатила за перемогу над нацизмом, стане жертвою територіальних зазіхань. Мало хто міг уявити, що на її теренах литиметься кров і точитиметься затяжний збройний конфлікт, який фактично знецінить систему світової безпеки.

З великою мірою вірогідності можна стверджувати, що втягнення України, в якій тільки-но почалася повноцінна розбудова громадянського суспільства, у новий тип воєн ХХІ ст. започаткувало низку змін і перетворень, передбачити наслідки яких з огляду на специфічний пострадянський багаж української державності та українського суспільства буде доволі складно. Війна випробовує на міцність суспільство і владу, їхню здатність дотримуватися принципів існування демократичного світу, спроможність гарантувати право на життя, свободу совісті, недоторканність приватної власності, громадянські права і свободи, вільний інформаційний простір, врешті - права меншин, зокрема національних. Чергових випробувань на міцність зазнають такі поняття, як гідність, совість, гуманізм, державна цілісність і суверенітет.

Нині Крим і Донбас - це своєрідна оптика, через яку проглядаються розтягнені в часі помилки, а то й злочини кількох історичних версій державних організмів, що намагалися інтегрувати регіони в свою соціальну тканину, використовуючи для цього широкий діапазон політичних, економічних та культурних практик. В якісно новому світлі крізь цю призму постають базові проблеми українського державо- й націєтворення; регіональної, соціальної та національної політики; політики історичної пам'яті; міжнародної політики, врешті, основоположні проблеми гуманізму.

Емоційне піднесення перших років незалежності доволі швидко змінилося песимізмом: очікуваного бурхливого національного відродження не спостерігалося. В регіональному розрізі помітним темпом відбувалася руйнація і демонтаж культосвітньої та спортивної інфраструктури, в умовах затяжної кризи ледь жевріли освіта, наука і культура, творчі спілки. Унаочненням непривабливих, здавалося, перспектив української нації стали спорожнілі дитсадки, перетворені на комерційні структури та податкові інспекції.

Справедливості заради слід зазначити, що не лише тяготи перехідного періоду, а й завищені очікування виступали основою безлічі розчарувань. Теза «національного відродження», перетворена культурологами, митцями й літераторами на своєрідного «деміурга» українського культурного поступу, наштовхувалася на неподоланний мур постмодерністського світу, абсолютно випадаючи з його контексту.

Скільки б не писалося і не говорилося про дотримання українських традицій, це не знімало питання: про які, власне, традиції йшлося? На схилі радянської влади про знання, а тим більше - дотримання традицій можна було говорити хіба що в доволі вузькому колі ентузіастів-етнографів. Традиційні культурні оази Г аличини, Буковини й Закарпаття не спроможні були виступити як основа сучасної української культурної традиції, та й не могли претендувати на таку роль. Решті ж українських історичних регіонів ще необхідно було дослідити, реконструювати власні традиції, «витягти» їх з небуття, куди вони були запроторені в часи радянського панування. Створити хоч якийсь позірний баланс між національними традиціями, які стараннями компартійної влади були відсунуті в далекий культурний андеграунд, і радянським традиційним багажем, що на той час міцно увійшов у повсякденну практику та культурну звичку переважної більшості мешканців українських міст - таке надзавдання постало перед українським суспільством і українською державою. Актуалізувалося принципове питання формування культурних засад новопосталої державності та визначення принципів націє- та культуротворення.

Від самого початку незалежності України проект національної ідентичності осмислювався у напрямі будівництва «національної держави», а сценарій міжетнічних відносин - в річищі схеми «національна більшість - національні меншини». Основне завдання вбачалося у подоланні наслідків радянської русифікації, на синонім якої, власне, й перетворився проект «національного відродження». Як слушно зауважував Г. Касьянов, в тогочасних обставинах «перед суспільством і державою постало завдання «українізації» самих українців - йшлося про формування певних пріоритетів у культурній та освітній політиці, які завжди можна було за бажанням витлумачити як надання привілеїв «титульній нації»Касьянов Г.В. Хто такі українці і чого вони хочуть: проблема формування нації // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991-2010). Зб. наук. ст. - К., 2012. - Режим доступу: http://history.org.Ua/LiberUA/978966-02-6441-0/3.pdf. Останнє словосполучення домінувало у публічному та офіційному етнополітичному дискурсі і унаочнювало етнічну основу національного будівництваПолітичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях: аналітична доповідь. - С. 130..

Отож «українізація» 1990-х рр. стала не лише смисловим, а й практичним продовженням базової ідеологічної дискусії радянських часів про спроможність українського народу повною мірою реалізувати набуте право на державний суверенітет та автентичність культури. За умови поліетнічності населення

України жорсткий сценарій її реалізації був приречений на поразку як внаслідок мобілізаційної обмеженості адміністративного та фінансового ресурсу держави, затвердження російської мови на позиціях мови міжетнічного спілкування та в побуті на Сході й Півдні України, так і зважаючи на потужний тиск Росії.

«Мовна війна», яка розгорнулася фактично навколо визначення місця і меж поширення української та російської мов у суспільному та освітньому просторі незалежної України, розтяглася на багато років і відволікала на себе значні суспільні та інтелектуальні ресурси. Основна проблема полягала в тому, що в контексті євроінтеграційної риторики слід було віднайти інструменти і важелі реалізації одвічного прагнення українців на власну державу, не порушуючи прав етнічних меншин, що вже стало нормою в цивілізованому світі. Попри те, що європейські практики регулювання мовних відносин мало співвідносилися із українськими реаліями, задля підтримання громадянського миру та міжнародного іміджу Україна вимушено імплементу- вала їх норми в національне законодавство. Віддаленим відгомоном мовної війни став закон «Ківалова-Колесніченка», який засвідчив центральне місце українсько-російського культурного суперництва у суспільно-політичному житті України, а також глухі кути стратегії розв'язання проблем у межах етнічної моделі нації.

І все ж найбільше нарікань і розчарувань викликали суперечливі процеси, що віддзеркалювали перебіг націєтворення. Замість омріяної батьками незалежності єдності, політикум, як відображення суспільства, і саме суспільство розривали чвари навколо визначення мети, форми і перспектив націєтворення. Багаторічні безрезультатні дискусії викликали різку критику інтелектуалів, які з сумом констатували: «Упродовж першого десятиріччя незалежності не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об'єднатися громадяни України. Політичні актори не дають можливостей для виходу на позитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді»Україна шукає свою ідентичність [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page2.htm.

Потужним генератором конкуренції суспільних проектів, що підносилися як еталон загальнонаціонального розвитку, став регіональний чинник. Не варто заперечувати того очевидного факту, що далеко не всі регіональні лідери використали можливості, надані законодавством і владою незалежної України, на користь спільним інтересам її співгромадян.

Культурні процеси першого десятиріччя незалежності вмістили величезний спектр векторів стрибкоподібного розвою й стагнації, культурного обміну й банального плагіату, методологічного прориву й ідеологічної архаїки, інституційного занепаду й успішного досвіду сучасного менеджменту, творчих злетів і багна масової культури найнижчого ґатунку, перших успіхів у напрямі компенсації культурних втрат внаслідок русифікації і політизації етнічності аж до сепаратистських крайнощів, виразних успіхів українізації і перманентних загострень на фронтах «мовної війни». Перше десятиріччя незалежності важко назвати конструктивним чи ефективним, однак залишається фактом - саме тоді з множини історичних альтернатив обирався шлях культурного поступу України, яка врешті заявила про свої євроінтеграційні прагнення. Шукаючи причини багаторічного блукання суспільства й влади в пошуках уявної України та основ націєтворення, варто передусім говорити про відсутність належної і достатньої комунікації між ними. Варто казати про неймовірний, як для демократичних країн, рівень дистанціювання державної влади та її інститутів від суспільства. Очевидно, коректно говорити про хронічну неспроможність політико-правових інститутів Україні сформувати в очах громадян належний рівень легітимації процесів державотворення і виступати прикладом для наслідування в їх неухильному запровадженні в життя.

Оточуюча реальність не давала підстав для справдження «української мрії». Та й мало хто з українців міг відповісти на питання: «Що таке - українська мрія?» Щочотири роки суспільство шукало відповідь на нього і не знаходило. Результати виборів 2004 р. та 2010 р., здавалося б, давали підстави твердити про нестійку цивілізаційну рівновагуТроян С.С. Цивілізаційно-культурні маркери України у вимірі глобалізації // Чорноморський літопис. - 2010. - Вип. 1. - С.67., а насправді йшлося про балансування в стані невизначеності і відсутності орієнтирів майбутнього. Те, що сприймалося як паритетність носіїв української та російської ментальності, насправді було віддзеркаленням системної кризи свідомості, на яку не спроможні були справити жодного стабілізуючого впливу ані корумпований державний симулякр, ані інтелігенція, відсунена на маргінес культурного дискурсу, ані масмедіа. Затяжна, фактично хронічна, криза, нескінченний перерозподіл власності, нестабільність соціальних верств, моральна деградація «еліт» - на цьому тлі відбувалося формування національної ідентичності, чи радше - її подальша болюча стагнація. Власне, національний дискурс без опертя на реальні щоденні позитивні практики замикався в межах мрій жменьки націонал-демократів, які, наче волаючий у пустелі, відчайдушно намагалися навернути українство на магістральний шлях націєтворення, тоді як переважна більшість українських громадян всі свої зусилля концентрувала на виживанні і споживанні. Тренд національного відродження, слід визнати, впродовж перших двох десятиліть незалежності виявився одним з найменш затребуваних суспільством. Не випадково і шістдесятники, і батьки української незалежності розгублено вдивлялися в культурні обрії українців 1990-2000-х рр. Заклики про нагальність збереження української мови зависали у байдужій споживацькій масі. Мало хто в суспільстві розумів, що революцію неможливо завершити, не розв'язавши основних суперечностей, які призвели до неї. Власне, чергова її хвиля невідворотно насувалася на Україну.

Наважимося стверджувати, що все згадане вище було абсолютно органічним проявом і стану пострадянського українського суспільства, і влади, на які очікував довгий шлях самоусвідомлення і дорослішання. Життя в обставинах демократії вимагає щоденної роботи і щоденної відповідальності. І суспільство, і влада мали навчитися демократії. Йшлося не просто про нову сторінку поступального розвитку. Мова йшла про розрив шаблонів, оскільки те, що люди розуміли під виразом «радянська демократія», до демократії мало лише семантичне відношення.

Окреслена ситуація давала підстави казати про нетиповий, за європейськими мірками, приклад країни з неповторними ознаками системи етнічних кордонів; наявністю як дисперсних, так і компактних етнічних груп, що в поєднанні з критерієм чисельності робило неможливим впровадження принципів національно-культурної чи національно-територіальної автономії; упосліджений статус мови кількісно переважаючого українського етносу; збереження загрозливої асиміляційної інерції з боку етнічної меншини, яка в силу інерції не вважала себе такою - росіян; диспропорції в розміщенні продуктивних сил у регіонах з домінуючою культурою (мовою) національної меншини, що робило їх вразливими під кутом державної безпеки.

Водночас саме в незалежній Україні вперше за багато десятиріч були створені умови для безперешкодного розвитку низки етносів, які попри всі складнощі, хоч різною мірою ефективності, змогли ними скористатися. Найінтенсивніше процеси, які в історіографії звично визначають терміном «відродження», розвивалися в українському етносі, у болгар, греків, кримських татар, німців, поляків, румунів, угорцівКривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАНУ, 2015. - С. 99.. Звичайно, не йшлося про банальний старт від «точок замерзання» доби Великого терору та масових депортацій за національною ознакою, радше - про своєрідну реконцептуалізацію завдань етнозбереження на основі етнокультурного субстрату підздньорадянської доби.

Втім, ознаки процесів етнокультурної модернізації були вражаючими: наприкінці 2008 р. в Україні діяло близько 1 800 громадських організацій етнічних меншин, 39 з них мали всеукраїнський статус. Практичним механізмом реалізації державної політики щодо збереження етнічної самобутності національних меншин була державна фінансова підтримка етнокультурної діяльності їх громадських організацій.

Змальовуючи доволі складну етнополітичну ситуацію в Україні варто наголосити на одній обставині, яка перманентно справляла визначальний вплив на перебіг базових процесів націє- творення. Амбівалентність пошуків стрижня інтеграції обумовлювалася передусім не внутрішніми обставинами, як може здатися, а зовнішніми впливами. З одного боку, м'який але послідовний тиск Ради Європи, ОБСЄ на молоді незалежні держави, який особливо гостро відчувався саме у сфері гарантій мовних прав національних меншин, для забезпечення яких були потрібні чималі фінансові витрати, змушував Україну декларувати низку зобов'язань щодо етнічних меншин, які не могли собі дозволити навіть “старі” європейські демократії. З іншого боку, Росія робила все від неї залежне, аби за росіянами і надалі зберігалися позиції провідного гравця в етнонаціональному просторі України.

Парадокси проміжного становища України між модерним і постмодерним (євразійським та європейським) проектами виступали базовою причиною труднощів перебігу процесу націєт- ворення і визначали ставлення до нього зазначених геополітич- них гравців. Зайвим буде казати, що трансформація політичного режиму в Росії справляла винятковий вплив на Україну, політична й підприємницька еліти якої залежали від східного сусіда.

Слід зауважити, що процеси, які стрімко розгорталися на пострадянських просторах, періодично вибухаючи спалахами регіональних і міждержавних конфліктів, загостренням міждержавних відносин, стали справжнім викликом для західноєвропейських та американських суспільствознавців. На відміну від низки країн колишнього “соціалістичного табору” та Балтії, які рішуче засудили радянський досвід регулювання відносин «влада - суспільство», найбільш економічно потужні колишні республіки СРСР (Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Вірменія, Азербайджан) стали на шлях тривалих у часі і малопродуктивних коливань з приводу обрання стратегії суспільно-політичного руху. Низка колишніх братніх республік швидко зробила крок у бік формування авторитарних режимів, пройшовши через загострення регіональних конфліктів, зокрема й на національному ґрунті, й викинувши за свої межі сотні тисяч біженців.

Але навіть на їхньому фоні курс України, попри видиму внутрішню стабільність, виглядав як нескінченна і доволі виснажлива маятникова хода між Сходом і Заходом. Власне, попри те, що базові стратегічні орієнтири незалежної держави закріплювалися в низці законодавчих актів, зокрема й у Конституції (в редакціях 1996, 2004, 2010, 2013-2014 рр.), внутрішня напруга в суспільстві не згасала і не давала можливості жодній із політичних сил, що перебували при владі, зробити вибір чи то на користь ЄС, чи то на користь Митного союзу.

Зрозуміло, що залежність вітчизняного політикуму від закордонних центрів влади і фінансування, з одного боку; незрілість суспільства, розмитість, неусвідомленість базових засад його відтворення, з іншого, давалися й даються взнаки. Перманентне «маятникове» коливання української політичної еліти між Заходом і Сходом знаходило тим часом пояснення у внутрішній культурній амбівалентності спільноти, що мешкала на теренах пострадянської України. Соціологічні дослідження впродовж років свідчили, що мешканці Східної та Західної України не лише розмовляли різними мовами (російською та українською), а й мали відмінні політичні уподобання, були вірянами різних церков, орієнтувалися на відмінні культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідували непоєднувані між собою історичні міфи та наративи, бачили не тільки минуле, але й майбутнє регіонів по-іншому.

Безпосередня близькість геополітичного актора з однопорядковими проблемами і, як з'ясувалося, неподоланими імперськими амбіціями, справляла потужний дезорганізуючий вплив на становлення ідентифікаційних ознак українського суспільства. Політичним тлом для нескінченного коливання між західною та євразійською моделями розвитку виступала перманентна зміна проросійських та проєвропейських президентів і прем'єр-міністрів, які перетворювали виснажливе змагання цивілізаційних пріоритетів на звичне явище суспільно-політичного життя. Побічним ефектом цього стала хронічна маргіналізація масової свідомості.

Бурхливий перебіг суспільно-політичних та етнокультурних зрушень в Україні на хвилі виходу з системної кризи 90-х рр. створив безпрецедентно складну етнокультурну ситуацію з виразними внутрішніми суперечностями та диспропорціями, осмислення яких та прогнозування перспектив їхнього подальшого розвитку стало неабияким викликом для вітчизняної гуманітаристики. Власне, пострадянське покоління вчених, яке перебувало в ті часи під системним «зачаруванням» західної методології та переможної ходи європейських соціальних практик, у повній мірі не спромоглося примирити традиційні на той час національно-демократичні теорії, пострадянські тоталітарні наукові практики і реальність, що стрімко змінювалася під впливом розвитку ринкових відносин.

Ситуація полягала в такому: усюди в межах активного товарообміну існують мови міжнаціонального спілкування, Україна тут не є винятком. В епоху складання національних держав і, відповідно, загальнонаціональних ринків, мови вступають в новий етап існування - вони самі перетворюються на товар. Товаром, а не елітарною сферою діяльності стає слово: література, масмедіа перетворюються на індустрію. Далі відбувається трансформація смислів та ідей. Врешті завершується переобрамлення матеріального і духовного світів. Ноосфера замикається в об'єднану структуру, в якій знання та інформація починають курсувати за якісно іншими правилами. Людство пришвидшується в своєму поступі, темп якого стрімко зростає.

Пострадянська українська спільнота в усіх її регіональних сегментах виявилася абсолютно безпорадною в зростаючому інформаційному шквалі, що на загал не просто заперечував, а тотально руйнував усталені культурні й духовні практики в їх національному та радянському варіантах. Саме ця обставина й генерувала хронічну напругу навколо мовного питання: суспільство загалом, його регіональні сегменти, зокрема, перебували на етапі шаленого прискорення культурного переходу з індустріальної ери в інформаційну, від традиційного суспільства - до глобального. І все це - впродовж двох десятиріч. Темп, слід зауважити, космічний. Власне, йшлося про системні перевантаження, вага яких стає більшою мірою зрозумілою з урахуванням того, що цей перехід відбувався в контексті формаційного переходу. Далеко не всі сегменти суспільства справлялися з ними, а це в свою чергу спонукало аж до вкрай песимістичних висновків стосовно культурних перспектив незалежної України. Поняття “третя Руїна”, “контрреформація”, застосовані В. Дергачовим, засвідчували, на його думку, втрату Україною свого культурно-генетичного цивілізаційного коду і перехід її на позиції нової світової периферії, виявом чого були “троянські” завоювання української незалежності включно з деіндустріалізацією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціумуДив.: Дергачев В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства). - Одесса, 2003..

Якими б песимістичними не видавалися подібні розмірковування, найбільшим досягненням України на цьому етапі слід вважати те, що всі сегменти українського суспільства (як етнічні, так і регіональні) мали повноцінні можливості артикулювати свої претензії та своє бачення майбутнього. Багаторічне проговорювання проблеми, яким би виснажливим і безперспективним воно іноді не здавалося, було шляхом і формою суспільно-політичного і соціально-економічного переходу, що забезпечував модернізацію українського проекту.

Мовне питання стало одним із ключових елементів політичної боротьби з перших років незалежності України. Більшість політичних сил намагалася використати його, розігруючи “мовну карту” передусім у передвиборчих гонках. Тим часом у низці регіонів - до таких відносилися Крим і Донбас, етно- мовна ситуація та всі залежні від неї сфери вимагали не бурхливих сплесків і не менш виразних відпливів, а щоденної, конструктивної, наполегливої роботи. Між тим стратегія мовної політики як загалом по Україні, так і стосовно регіонів була далекою від консенсусу. Україна намагалася використовувати міжнародний досвід управління етнонаціональними відносинами і уважно прислуховувалася до порад своїх західних партнерівУ 2002-2007 рр. діалог між цивілізаціями був проголошений ЮНЕСКО пріоритетним напрямком. Міжкультурний діалог через освіту, науку, культуру і ЗМІ став середньостроковою стратегією ЮНЕСКО на 2008-2013 рр. У 2007 р. Європейська комісія презентувала ініціативу „2008 рік - Європейський рік міжкультурного діалогу”; Генеральна Асамблея ООН проголосила 2010 рік Міжнародним роком зближення культур; 2012 рік став Роком міжкультурного та міжрелігійного діалогу в рамках ООН.. Указом Президента України 2008-й рік був проголошений роком міжкультурного діалогу. У тому ж році на 118-й сесії Комітету міністрів Європи було затверджено Білу книгу „Жити разом у рівності й гідності”, в якій міжкультурний діалог визнавався пріоритетною формою міжкультурних відносин, альтернативою асиміляції та поверховому мультикультуралізму, який зводився до толерування в суспільстві іншокультурних груп. Міжкультурний діалог передбачав розвиток „толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше - як позиції, що припускала розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами”Скубашевська Т.С. Мовні стратегії у формуванні міжкультурного діалогу у європейському просторі (соціально-філософський аналіз): автореф. дис... канд. філософ. н. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/4560.html.

Втім попри суголосність рішень української влади загальноєвропейським тенденціям, рівень конфліктогенності мовного питання не зменшувався.

В чому ж полягав корінь проблеми?

В основі сучасних проблем культуротворення перебуває тотальна ціннісна криза та імітаційність суспільно-політичних та правових практик, що виявляються в низці ганебних іпостасей: корумпованості так званої політичної елітиПроникливий і доволі іронічний аналіз стану українського по- літикуму в переддень подій 2013 - 2014 рр. див.: Політичні партії України у парламентській виборчій кампанії 2012 року / Колективна монографія / За ред. М.С. Кармазіної. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2013. з її розтлінним впливом на масову свідомість; надпотужному тиску агентів зовнішнього впливу (проявляється в широкому діапазоні паннаціональних проектів від «русского мира» до ідеї «Великої Румунії»); нівеляційному тиску глобальної масової культури; живучості тоталітарних суспільних та культурних практик, що перетворюють Україну з властивими їй суспільством і культурою на непересічний феномен сучасного світу.

Проблеми, що супроводжують культурний транзит пострадянського суспільства і націєтворення, без перебільшення можна назвати центральними в суспільно-політичному дискурсі України. Не випадково питанням націєтворення, національної ідентифікації, національної держави, національної ідеї присвячена величезна кількість політичної, соціальної, культурологічної, історичної літератури. Колосальний доробок вітчизняних суспільствознавців засвідчує - радянський ментальний спадок є наступним за значущістю гальмівним чинником, що стримує процеси націє- і державотворення.

Лише нині питання упорядкування взаємин суспільства із тоталітарною спадщиною перейшло з розряду дискурсивних практик інтелігенції на рівень усвідомлення в якості невідкладного завдання суспільства. Понад десять років тому науковці зазначали: «Виробленню ідентичності в сучасній (посттоталітарній) Україні властивий всезагальний парадокс. З одного боку, посттоталітарний індивід і загалом соціум не може продуктивно використовувати накопичений за добу тоталітаризму досвід, пам'ять, соціальне знання для продукування себе у майбутнє. Події 90-х років рішуче перервали тяглість попередньої соціально-політичної практики. З другого боку, глибина реальних перетворень в країні не відповідає масштабам змін в оточуючій дійсності. Якщо проаналізувати масив нинішнього соціального досвіду, він у переважній своїй частині спирається на минулі соціальні схеми та паттерни, які вочевидь втратили свою легітимність. Тоталітарне минуле продовжує існувати в нинішній Україні крадькома, втративши амбіції, відмовившись від власного імені, активно мімікруючи, але залишаючись по суті господарем становища. Та, виправданість та продуктивність чого ніхто не наважиться відстоювати, продовжує мовчки відтворювати себе. Ми опинилися в стані своєрідної тихої стагнації посттоталітарної руїни. І неабияку роль у збереженні цього становища відіграє відсутність рефлексії щодо тоталітарного минулого і його влади над днем сьогоднішнім»Гомілко О. Посттоталітарний дискурс: відмова від минулого чи попередження майбутньому? // Україна - проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Львів, 18-21 вересня 2003 р. - К., 2003. - С.27..