Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

“Викривлення минулого”, властиво, приватизація минувшини національних республік та її підміна історією КПРС відігравала важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспільством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР вона перетворилася на надпотужний інструмент політизації етнічності: ця викривлена оптика розвернулася в зворотному напрямі, деформувавши і нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому.

Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, тривалість його політичної історії при очевидній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи. Аналогічним дестабілізуючим нюансом в історії Донбасу виступають значні за хронологією історичні відтинки бездержавної історії, що створюють підґрунтя для політичних спекуляцій навколо приналежності регіону. Для цього використовується розлогий діапазон аргументів: від імперської доктрини “завоювання” й місця “слави російської зброї” до “видатного” внеску росіян у справу модернізації регіонів.

Зважаючи на це, варто наголосити - на часі повноцінне осмислення регіональної історії. Це завдання впродовж ближчих років правитиме за пріоритетний напрям українських гуманітаріїв. Втім уже нині варто потурбуватися про якість його виконання. Не доводиться вважати за припустиму тактику удавнення українців в історії Криму і Донбасу, що є виявом “дитячої хвороби” народу, ще й досі не вільного від імперського виховання. Минуле - не козирна карта доведення своїх прав на територію, і не виправдальний вирок міжнародних арбітражних організацій, а основа усвідомлення неповторності історичного шляху кожної нації і привід для “роботи над помилками”.

Отже, варто не підлаштовувати її під скороминучі політичні виклики, а працювати на перспективу, зміцнюючи підґрунтя державо- і націєтворення. Врешті настав час переосмислити не лише найбільш дражливі сюжети історії Криму й Донбасу, а й запропонувати суспільству нове бачення історії України й української нації. Про нагальність концентрації зусиль всіх наявних гуманітарних інституцій НАН України навколо завдання створення фундаментальної історії кримськотатарського народу, історичних регіонів України, врешті - фундаментальної історії України йдеться понад десятиріччя. За останні роки в умовах критичного напруження сил наукові установи зробили майже неможливе - закрили найбільш кричущі лакуни історичного, політологічного та етнологічного знання, що зміцнило підвалини протистояння російській ідеологічній інвазії. Втім, про вирішення стратегічних суспільно-значущих проблем не йдеться. Для цього потрібні значні кошти, створення відповідного психологічного клімату, політична воля державного керівництва. Тим часом від того, на якому рівні будуть відпрацьовані завдання реінтеграції окупованих територій, розроблена дорожня карта національного примирення і стратегія зміцнення міжнародних позицій України, без перебільшення залежить майбутнє країни і нації.

На жаль, у України не лишилося часу на зволікання, імітацію перебудови, безвідповідальні і нерезультативні експерименти, десятиріччя очікування на периферії світової політики, подальшого коливання між Заходом і Сходом, невизначеності і національного інфантилізму. Чимдалі постановка питання загострюється: або Україна модернізується, або переходить в розряд країн третього світу і втрачає останні ознаки міжнародної суб'єктності.

Принципова позиція української історіографії та політики полягає в непорушності та суверенності державних кордонів України, окреслених міжнародними актами. Втім, зважаючи на те, що гібридна ідеологічна війна та гібридизація інформаційного простору в ближній перспективі виглядатимуть як норма повсякденного існування української державності та українсько-російських відносин, варто унормувати та зміцнити концептуальні підвалини історії України, як спадкоємиці усіх народів, державних і протодержавних утворень, що існували на її історичних теренах.

Це вимагатиме не лише започаткування низки знакових дискусій, зокрема навколо проблем цивілізаційної наступності, походження слов'янських народів, давньоруської державності, націєтворення, соборності, комуністичного експерименту, етнонаціональної історії України, а й втілення їхніх наслідків у нових курсах історії України і в назрілому наскрізному курсі історії України, підпорядкованому не політичній кон'юнктурі, а потребам повноцінної презентації та реалізації України в світі майбутнього.

Суспільство і влада поки що не дійшли консенсусу в питаннях реконцептуалізації української ідеї. Ця доволі суперечлива та невизначена сентенція впродовж останніх десятиріч маневрувала у широкому діапазоні від банального впровадження ідеї будівництва суспільства споживання до ідеї месіанської ролі народу-схимника та наріжного каменя майбутньої духовної цивілізації «що прийде на зміну матеріалістичній цивілізації, і яка об'єднає Захід та Схід, Південь та Північ в одне органічне ціле, утверджуючи Божу правду, добро і любов»Пасічник В.М. Національна ідея як чинник формування української політичної нації // Українська політична нація: проблеми становлення : зб. наук. ст. - К. : НІСД, 2012. - С. 110.; Див. також: Воз- нюк П.Ф. Національний міф для України: аспекти модернізації // Українська політична нація: проблеми становлення : зб. наук. ст. - К. : НІСД, 2012.- С.126-131.. Роки поспіль дискутована медіа-простором і зведена до ідеї про банальну ситість, вона повернулася на висхідну і постала з тією ж самою актуальністю, що й за часів Богдана Хмельницького. Власне, в епіцентрі української національної ідеї знову перебуває ідея свободи, незалежності та права на життя як такі, в усій очевидності фатальних загроз попри оманливу безпечність модерного світу.

Другим за порядком є завдання набуття Україною права суб'єктності у світовій політиці, оскільки нині - попри заспокійливу риторику «гарантів» українського суверенітету та Росії, Україна насправді позбавлена цього права і виступає безправним статистом процесів, від яких безпосередньо залежить її сьогодення і майбуття. Це є гірка правда. Правда, яка є водночас найбільш дієвою спонукою, скерованою в майбутнє.

Чимдалі більш очевидним стає, що українська історична наука, решта гуманітарних дисциплін, культура України загалом, нині стикаються з викликами, що не вичерпуватимуться традиційними напрямами діяльності. Йдеться про ідеологічне протистояння державних доктрин України та Росії, які попри тривале спільне існування в межах імперських державних організмів, саме тепер визначаються із своїм шляхом у майбутнє - і визначаються у борні збройного протистояння. За інших обставин проблема українсько-російського конфлікту, зрозуміло, не мала б тієї гостроти і трагізму, яких вона набуває тепер. «Холодна війна» ідеологій, на жаль, перейшла в свою гарячу фазу, разом із цим суспільство змушене переосмислювати концепти, що впродовж двох останніх десятиліть посідали чільне місце в загальнонаціональній суспільно-політичній дискусії. Чи не центральне місце в ній посідають проблеми автентичності української культури, її модернізаційного потенціалу, відповідності сучасному етапу українського націєтворення, внутрішньої дихотомії модерного українського культурного проекту.

На жаль, нині науковці змушені зосереджуватися не стільки на теоретичних аспектах, скільки на практичній стороні проблеми реінтеграції Донбасу та Криму в український контекст, у ширшому сенсі - питаннях створення реальних міцних підвалин соборності українських земель, поступальності процесів націє- й державотворення.

Ситуація “гібридного протистояння” лише ускладнюватиметься. Україна має навчитися повноцінно жити і відтворюватися в умовах щоденного військового конфлікту, самотужки справлятися з проблемами, які пов'язані із ним, і водночас працювати на майбутнє - на той час, коли території Донбасу, над якими тимчасово втрачений український суверенітет, та Крим повернуться. Основою такої діяльності, як цілком умотивовано доводить В. Горбулін, мають стати стратегічний аналіз, ґрунтований на асиметричності та проактивностіВладимир Горбулин . “2017-й: продолжение следует...” // ZN,UA/ - 2016. - 2 июля. // gazeta.zn.ua/.../2017-y-prodolzhenie-sleduet- cennostnye-resursy-voyny-i-mira-ukrai.... Вже сьогодні має бути започаткована широка суспільна дискусія навколо того, якими стануть Донбас і Крим після відновлення над ними повнотою українського суверенітету. Ця дискусія має бути протиставлена розмовам під трендом: “відділити і забути”. При цьому варто вести розмову не про повернення до “старих добрих насів”, а про принципово нові Крим, Донбас і Україну.

З іншого боку, не варто забувати, що осмисленій стратегії зваженої зовнішньополітичної діяльності має відповідати виважена стратегія внутрішнього розвитку та інтеграції в усіх її аспектах: соціальному, економічному, суспільно-політичному та етнокультурному.

Важливою її складовою, особливо на етапах затухання безпосереднього протистояння по демаркаційній лінії конфлікту, лишатиметься інформаційна війна, передусім - пам'яттєві війни по лініях протиставлення національно-визвольного, імперського, радянського та неоімперського дискурсів.

Якщо організовані на ґрунті ідеологічних суперечностей контратаки в науковому середовищі - річ неприйнятна, то в суспільно-політичному дискурсі, особливо в умовах гібридної війни - це абсолютно необхідний засіб відвоювання базових засад суверенітету як на власній території, так і на території підконтрольній ворогу. Розуміючи це, протилежна сторона докладає безліч зусиль для сепарації та стерилізації інформаційного простору, унеможливлення доступу до альтернативної інформації, імплантації неоімперських міфів, розробки місцевих симулякрів вітчизняної історії (передусім це стосується ЛНР/ДНР).

Протиставити цій лінії можна лише послідовну просвіт- ницьтку роботу, в рази, порівняно із мирними часами, посилену і запроваджену в повсякденну практику вітчизняних засобів масової інформації.

Не слід ігнорувати той факт, що нескінченний внутрішній конфлікт, як метод впливу на політичну ситуацію, виступатиме основою майбутньої тактики зовнішньополітичного тиску на Україну. В цьому сегменті гібридної війни активно використовуватимуться як біженці з їхніми індивідуальними і колективними катастрофами і травмами, так і регіональні громади-реципієнти, з їхніми упередженнями та стереотипами. Варто усвідомити, що анклави ДНР/ЛНР ще тривалий час виступатимуть осередками потужної соціально-економічної й суспільно-політичної дестабілізації України, на які покладена місія відволікання матеріальних, демографічних та інших ресурсів, а за можливості - й деморалізації українського суспільства.

В переважній більшості вимушені переселенці - міські мешканці з середнім і високим освітнім цензом та відповідними фаховими навичками. Раціональне використання їх професійних умінь та соціального потенціалу є пріоритетним завданням держави. Волонтерські організації допомагають упоратися з негараздами на індивідуальному рівні, однак не спроможні забезпечити комплексного підходу до вирішення проблеми тимчасово переміщених осіб. Досвід вирішення проблем репатріантів у Криму, на жаль, не залишає ілюзій стосовно оперативності та мобільності державної машини, її спроможності адекватно, швидко і в достатньому обсязі спрацьовувати в ситуації стрімких перепадів демографічної ситуації. Варто мати на увазі й не- співставність чисельності репатріантів і тимчасово переміщених осіб. Отже, проблема стабілізації ситуації з біженцями можлива лише внаслідок об'єднання зусиль влади та суспільства на засадах взаємного контролю та підтримки. Власне це і є той екзамен, який має скласти Україна на шляху формування громадянського суспільства і трансформації держави-гібрида в повноцінну державу.

Вивчення сучасного стану суспільно-політичної ситуації в Криму дозволяє зробити висновок про імовірність кількох можливих сценаріїв політико-правового унормування ситуації: 1) доопрацювання конституції АР Крим; 2) надання решті етнічних меншин права утворити аналоги національного самоврядування; 3) ускладнення конфігурації вищих органів влади і управління республіки, яке враховуватиме особливості її історичного шляху. Не варто сподіватися на швидкий ефект від цих непростих кроків внаслідок асиметричності процесів етнічної мобілізації в громадах регіону. Втім, і далі робити вигляд, що фактично існуючої національно-персональної автономії кримськотатарського народу немає, означає залишати постійне джерело етнополітичної нестабільності в регіоні.

В будь-якому випадку такі відповідальні рішення можливі лише в умовах реального суверенітету України на основі консенсусного рішення громадянського суспільства.

Впродовж десятиріч у фокусі суспільно-політичної дискусії на загальноукраїнському рівні перебували проблеми формування у жителів регіонів української національної ідентичності, зокрема, та української політичної нації загалом. Так само звичними стали спекуляції і надмірні розумування навколо інтегруючої ролі мови, що виявляються в широкому діапазоні від закликів позбавити усіх російськомовних права навчатися і працювати в Україні до банальної констатації того факту, що “попри потужні консолідаційні властивості мови як такої, на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз'єднуючий, ніж об'єднуючий”Білецький В.С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. - Донецьк, Східний видавничий дім, 2005. // www. experts. in. ua/baza/doc/. ..Ukraine _mtegmtion.pdf. На жаль, вони не сприяють зміцненню повсякденних інтегративних практик. Тим часом зрозуміло, що в сучасних умовах ідеться передусім не про мову як таку, а про інформаційні потоки, носієм яких вона є. В цьому сенсі інтегруючі властивості мови обумовлюються не лексикою, а ідеями та їх носіями. Отже маніпуляція масовою свідомістю за допомогою мовних аберацій як ніколи загрожує національній безпеці.

Формування української політичної нації - складний і суперечливий процес, розтягнений в часі внаслідок низки історичних факторів, вузлове місце серед яких, на наш погляд, посідає радянський комуністичний експеримент, що вплинув на базові основи українського націєтворення. Втім, цей процес є історично обумовленим, об'єктивним, і як засвідчили події 2014-2015 рр. незворотним, хоча й таким, що відчутно гальмує. Нині питання полягає не в тому, бути чи ні українській політичній нації, а в тому, якою вона буде і на яких засадах інтегруватиметься.

Безпосередньою загрозою встановленню миру всередині українського суспільства є не те, що основні політичні актори продовжують спекулювати популістськими гаслами і використовувати тактику дозованого загострення (більше того - нацьковування) симетрично протилежних ідентичностей заради короткочасних політичних бонусів. Не менша загроза полягає в тому, що суспільство продовжує «вестися» на цю тактику, розмінюючи свої імовірні стратегічні перемоги на сьогоденне задоволення особистих амбіцій і негідних інстинктів.

“Однією з проблем в етнополітичні сфері автономії є відсутність чіткої стратегічної концепції етнополітичного розвитку Криму на перспективу, яка б ураховувала динаміку розвитку етнополітичних процесів у регіоні, системно, а не ситуативно сприяла збалансуванню інтересів етнічних груп, які проживають на півострові, розвивала політику міжкультурного діалогу та міжетнічної взаємодії”, - зазначала свого часу Ю. ТищенкоТищенко Ю. Огляд етнополітичної ситуації в АР Крим // Суспільно-політичні процеси в АР Крим: основні тенденції. - К., 2008. - С.28.. Нажаль, слід констатувати, що в державі не просто впродовж чверті століття була відсутньою стратегія етнонаціонального поступу, а й запит суспільства і влади на неї. Низка проектів, робочих планів, стратегій, пропозицій науковців не бралися до уваги, осідаючи мертвим вантажем у архівах міністерств та відомств. Трагедією і України, і суспільства в усіх його регіональних та етнічних сегментах, було те, що жодні продумані, зважені, державницькі стратегії просто ніхто не збирався втілювати в життя.

Продовження цієї практики в обставинах гібридної війни може коштувати Україні існування.

Втім, опрацьовуючи дорожню карту замирення і стратегію майбутнього, не можна підміняти стратегію національного примирення тактикою замирення так званих буремних регіонів. Компроміси на етапі подолання відкритого військового протистояння не мають закладати основу конфліктів майбутнього. Основою стабільної соборності України в майбутньому може стати лише консенсусна футурологічна програма, що передбачає: 1) перехід від імітації державотворення до створення модерного державного організму, заснованого на реальній демократії і пріоритеті прав людини; 2) завершення етапу варварського первісного накопичення капіталу, демонтаж олігархічної системи, вибудовування консенсусної економічної програми, що враховуватиме інтереси розбудови централізованої держави, здатної протистояти зовнішнім воєнним загрозам, і суспільства, що має стати соціальною основою існування “держави-воїна”, і спроможного забезпечувати її матеріально; 3) завершення суспільних дискусій навколо проблем націєтворення, створення консенсусної програми етнонаціонального розвитку України, перехід від мови національних ідентичностей на мову громадянських цінностей, перетворення українізації на довготривалу, зважену, виведену за межі політичних спекуляцій програму національного розвитку України.

Події на Сході України унаочнили проблему невідповідності темпів «дорослішання» українського суспільства загалом, його регіональних сегментів зокрема викликам часу. Майже чверть сторіччя суспільство і влада балансують у системі координат патронально-клієнтарних відносин. Причини живучості пострадянських хворобливих відносин між ними об'єктивні: радянський суспільно-політичний та ментальний спадок не осмислений і не демонтований; суспільно-політичні структури та мережа органів влади інституційно майже не зазнали змін; владна вертикаль все ще надцентралізована; хронічна соціально-економічна криза сприяє перетворенню регіонів на своєрідні вотчини місцевих «князьків», які міцно тримають у своїх руках повністю залежне від них населення. Стримування дійсного унезалежнення суспільства та його інститутів від влади, попри голосні заяви на міжнародному рівні, перетворилося на лейтмотив внутрішньої політики. Влада звично керує суспільством, прикриваючись європейською риторикою. Такий стан речей влаштовує й частину української громади.

Тим часом події «русской весны» засвідчили, що держава із подібною конфігурацією взаємовідносин не спроможна ані протистояти зовнішній агресії, ані ефективно вирішувати внутрішні проблеми. Стійкість такої конструкції мінімальна.

Враховуючи стратегічні виклики, що постають перед Україною в контексті нової для неї геополітичної ситуації, слід наголосити: прискорена і повноцінна розбудова громадянського суспільства є запорукою не лише ефективного протистояння російській ідеологічній та військовій експансії, а й руху в майбутнє. Влада, яка продовжуватиме (виходячи з корпоративних інтересів) гальмувати розвиток громадянського суспільства, прирікатиме себе і власний народ на десятиріччя міжчасся і втрату суверенітету.

Размещено на Allbest.ru