Донбас і Крим: місце в модерному національному проекті

Наївним буде твердження, що посттоталітарний дискурс віджив своє. Не лише події в Криму та на Сході України засвідчують, що здаватися без бою чи принаймні без спроби реставрації він не збирається. Отож, реальне національне примирення та досягнення громадянського консенсусу можливі лише на основі глибокого вивчення проблем та суперечностей процесу націє- та державотворення, яке стане базою розробки антикризової національної стратегії, зорієнтованої в майбутнє. Саме для цього, а не для доведення історичних прав на Крим і Донбас (суверенітет України в її конституційних кордонах закріплений в міжнародних правових актах і не вимагає доведення), потрібне сучасне прочитання регіональної історії в контексті історії України.

При всій начебто поліфонічності статистичних відомостей стосовно етнонаціонального складу населення України аналіз їх на регіональному рівні приводить до таких висновків:

- потенційним осередком гальмування етноцентричного українського проекту виглядав Крим, де росіяни домінували не лише в етнокультурній, а й в суспільно-політичній сфері;

- виразні перешкоди на його шляху мали б поставати в регіонах, що балансували на межі біетнічності, що підсилювалася суттєвістю частки російськомовних українців (Луганська, Донецька, Запорозька, Харківська області);

- високі вимоги до стандартів етнонаціональної політики держави поставали в дійсно поліетнічних Одеській та Чернівецькій областях з численними (з огляду на необхідність запровадження адресних державних заходів) компактними етнічними громадами;

- унаочненням класичного для України неспівпадіння кількісних і якісних характеристик етнонаціональної ситуації була Київська область, де на тлі безперечного демографічного домінування українців, виокремлювалася на загал російськомовна столиця, що чимдалі більше перетворювалася на епіцентр бурхливих міграційних процесів, вимірюваних сотнями тисяч осіб. За чверть сторіччя існування в режимі не номінального, а реального центру українського суверенітету Київ змінився докорінним чином. Волею долі саме йому судилося стати центром модерного українського націєтворення. Втім столиця унаочнила всі генеральні тенденції вступу української нації в епоху глобалізації. Характерною її ознакою стало нестримне зростання окремої і за типологічними, і за етнокультурними характеристиками групи мігрантів новітнього часу з низки “гарячих точок”Донбас разом із Херсонською, Миколаївською, Одеською областями та Кримом входить до числа мігрантоприймаючих регіонів. Докладніше про міграційні потоки на Донбас впродовж незалежності чит: Шульга Н.А. Великое переселение: репатрианты, беженцы, трудовые мигранты. - К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. - С. 211-380. країн третього світу. Якщо ж додати сюди зростаючу групу міг- рантів-транзитерівДокладніше про проблеми, що супроводжують їх перебування в Україні див.: Шульга Н.А. Великое переселение: репатрианты, беженцы, трудовые мигранты. - С.203., складність етнонаціональної ситуації в Україні на тлі її соціально-економічних та соціогуманітарних проблем стане ще більш рельєфною. А разом із цим рельєфно унаочняться причини, через які Києву впродовж усього періоду незалежності так важко виступати в якості ядра націєтворення.

В світлі висловленого вище варто сфокусуватися на спільному та особливому в історії та етнокультурному поступі Криму й Донбасу, аби оцінити глибину внутрішніх причин і спонукальних чинників, які до краю актуалізували питання продовження українського проекту в регіонах навесні 2014 р. Історичний аналіз спроможний дати відповіді на можливі сценарії подальшого розвитку подій.

Спільним в історії Криму та Донбасу є те, що вони - невід'ємні частини України. Вони мають найбільш молоді й рухливі територіальні громади, які стабілізувалися у повоєнні часи, зі значною (в Криму - переважаючою) часткою російського і російськомовного населення. В обох регіонах чи не найжорсткіших форм впродовж 1990-х рр. набули “кримінальні війни”, і врешті посіли провідні позиції в органах влади та управління ставленики Партії регіонів України. На цьому спільне закінчується, бо не існує умоглядного “російського та російськомовного населення”. Існують конкретні територіальні громади, зі своїми специфічними типологічними ознаками (час і обставини утворення, демографічні, освітні, ментальні, соціально-економічні параметри тощо), вмонтовані в певну систему координат внутрішніх та зовнішніх соціально- економічних та інформаційних зв'язків. З цієї точки зору регіональні громади Криму і Донбасу так само унікальні, як і решта регіональних громад України.

В цьому власне й полягав стратегічний прорахунок російських неоімперських кіл, які вважали, що “русский мир” - умоглядна п'ята колона новітнього російського імперського проекту - сама по собі є достатнім аргументом на користь розширення державних кордонів РФ і слугуватиме запорукою їх стабільності. Практика довела інше.

З висоти нинішніх знань і теоретичних здобутків стосовно націй та етнонаціональної політики викликають щирі здивування розмірковування російських істориків у пошуках відповіді на таке питання: “Чому проект загальноросійської нації, що включав і малоросов, і білорусів, реалізувати не вдалося”? О. Міллєр зазначав: “Важливе значення мали події початку ХХ ст., передусім Перша світова війна і революція. Проте не підлягає сумніву, що в другій половині ХІХ ст. імперія, яка намагалася наслідувати політику європейських імперій з консолідації пануючої нації в імперському ядрі, не мала достатньо ефективних інструментів для її проведення. В царській Росії жоден з тих інститутів, які Франція так успішно експлуатувала при здійсненні свого проекту національного будівництва - а саме: школа, армія, місцева адміністрація - ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не спроможний був виконувати подібні завдання”Миллер А.И. Этноконфессиональный фактор в развитии Российской империи (конец XVIII - начало ХХ в. // Этнический и религиозный факторы в формировании и эволюции российского государства / Отв. ред. Т.Ю. Красовицкая, В.А. Тишков. - М.: Новый хронограф, 2012. - С.120..

Притаманне російській історіографії переставляння причин і наслідків місцями, а також ґлорифікація інтеграційних потуг влади у відриві від соціально-економічної та суспільно- політичної основи націєтворення, заводить історіографію в черговий глухий кут. У ньому, як і в часи останніх імператорів з династії Романових, не піддають сумніву, що: а) наднаціональну спільноту можна утворити шляхом продукування циркулярів за монаршим підписом; б) українці й білоруси з легкістю відмовляться від власної ідентичності, якщо їх позбавити можливості набувати освіту материнською мовою; в) політична нація утвориться шляхом блискавичної солідаризації вчорашніх панів та кріпаків у суспільно-політичній практиці, в якій абсолютно відсутні всі політичні актори та атрибути модерного політичного життя. Ідеться про банальну підміну суб'єктності акторів націєтворення об'єктивно непереборним бажанням імперської влади в усіх її історичних формах були й залишатися єдиним суб'єктом процесу націєтворення. Підміна феномену “нації” мислеформою уваровської “народності” і далі залишається віссю сучасного російського суспільно-політичного життя. А найгірше те, що її апологети й досі не розуміють штучності концепту триєдиності “русского мира”.

Втім, ані скасувати, ані обдурити закони історії неможливо. їх можна лише певний час гальмувати, перешкоджаючи природному розвитку соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, універсальних за своїм змістом. Гальмувати на шкоду власному народу.

То ж, як зазначає О. Суший, «оцінюючи наявні тенденції, є рація стверджувати, що, перебуваючи в полоні історичних міфів і політичних метафор, російські політики й ідеологи ведуть Росію до ізоляціонізму, а отже, й неминучим є подальше протистояння між Україною та Росією; є тенденція до оформлення цього протистояння як цивілізаційного протистояння між Росією та Євроатлантичним світом. Наразі потрібно акцентувати увагу: усі російські цивілізаційні уявлення, оформлені у вигляді євразійської доктрини - це насамперед дискурс і майже винятково дискурс. Однак, це той дискурс, який перешкоджає припиненню українсько-російської війни»Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях: аналітична доповідь / За ред. д. політ. н. С.Ю. Римаренка. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. - С.63..

За цих обставин незалежний історичний аналіз спроможний суттєво зміцнити позиції українського проекту, апелюючи до історичних фактів, а не ідеологічних емоційно перенасичених практик. Отож, охарактеризуємо засадничі відмінності досліджуваних регіонів.

Крим належить до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін внаслідок селективної політики радянського уряду, скерованої на стимулювання збільшення російського компоненту як своєї опори. На окремих етапах ця політика набувала форми геноциду автохтонного населення. Національна політика Росії, яка позиціонує себе правонаступ- ницею СРСР, ґрунтується на засадах, усталених у ХХ ст., і мало враховує зміни, що відбуваються в світі. Отож, майбутнє етно- національних відносин на теренах Тавриди виглядає доволі суперечливим. Етнополітичний вектор вималює тут ще не один непередбачуваний зиґзаґ у новопосталій геополітичній системі координат.

В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необгрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як Крим. Після масової депортації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, він вкотре постав перед проблемою докорінного знищення цивілізацій- ного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етно- націнальна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим фатальним фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування повоєнного радянського міфу про Велику Вітчизняну війну.

Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з най- масштабніших демографічних проектів, що здійснювався руками партійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етнокультурними запитами населення. В результаті упродовж 1940-1950-х рр. в Криму сформувалася найбільш молода територіальна громада України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а була втіленням радянського демографічного проекту.

На 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни. В 1944 р. після депортації кримських татар вони перетворилися на найбільший етнос Криму в абсолютних цифрах (75%). У наступні шість десятиліть питома вага росіян в чисельності населення Криму поступово зменшувалася. За даними перепису 2001 р. питома вага росіян у населенні АР Крим склала 58,3%. За 12 років, з 1989 р. по 2001 р., чисельність росіян у “великому” Криму (разом із м. Севастополь) скоротилася на 179 тис. осіб (на 11%).

Фатальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вага частки росіян у його населенні, як якісний стан російської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на всесоюзну, а згодом і спільну пострадянську “дачу” для привілейованих верств України та Росії перетворило його на міну уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця “дача” була водночас воєнно-морською базою.

За реверансами в бік багатокультурності (їх змушені були впродовж років незалежності робити і українські дослідники, намагаючись на порушити крихкий баланс міжнаціонального миру) кримського етнокультурного й етнополітичного простору, насправді приховувалися неоімперські прагнення:

1) нівелювати внесок неросійських народів в історичний поступ Криму; 2) применшити наслідки кількох акцій етноцидів, а відповідно - і культуроцидів, здійснених Російською імперією та СРСР, що перетворили культурний простір Криму в 1944 р. на своєрідну tabula rasa, на якій колективними зусиллями партійно-радянської номенклатури був вибудований регіональний сплав, позанаціональний за своєю культурною основою ще більшою мірою, аніж соціум Донбасу. їхня маргінальність навіть викликала до життя періодично висловлювані розмірковування про існування кримського та донбаського субетносівДив. приміром: Багров Н. Крым. Время осмысления пройденного. - Симферополь, 2003..

Хворобливою прикметою цього соціуму стало ідеологічне й ментальне гуртування навколо імперативів імперської слави та слави радянських військових перемог (“діди воювали”), хоча стосовно Криму в обох випадках передусім варто було б в казати про безславні поразки, невиправдані жертви і воєнні злочини, аніж пишатися перемогами. Фатальність самоусунення України від критики та демонтажу названого дискурсу, що ніс у собі значно потужніший руйнівний заряд, аніж донбаський імператив трудової шахтарської слави (“Донбас годує Україну”), виявилася повною мірою в подіях весни 2014 р.

Власне, не буде перебільшенням вести мову про етнокультурну інвалідність штучно створеної спільноти, яка, зважаючи на суспільно-політичний фон радянської та пострадянської історії, так і не сформувалася як громада. Це в свою чергу в контексті актуалізації та перманентного загострення кримськотатарського питання перетворилося чи не на основну проблему етнонаціонального життя Криму в незалежній Україні.

Не так далеко відійшов від істини Андрій Демартіно, зазначивши, що “... у післявоєнний період Крим сформувався як найбільш радянський регіон в Радянській Україні, де його населення значною мірою втратило свою етнічну ідентичність. Відірваність від коренів, переселенська психологія, багатократно посилена потужною комуністичною ідеологічною обробкою, на покоління вперед прошили кримську ментальність кодом радянської цивілізації”Когда татары захватят Крым, а русские отдадут его России? // Украинская правда. - 2011. - 20 сентября.. Навряд чи так само виваженою видасться інша заувага А. Демартіно - про прихильність такої ментальності до сторонніх інформаційних та ідеологічних впливів. Гіркий досвід часів незалежності свідчить скоріше про неадекватність форм внутрішньої інформаційної політики особливостям регіональної ментальності, а врешті і - про абсолютний інфантилізм державної інформаційної політики в Криму.

Втім, без військового втручання російської сторони навряд чи внутрішній конфлікт ментальності та вибух соціальної напруги набув би форми відкритого сепаратистського заколоту. Новітня історія Криму знала кілька епізодів небезпечного балансування політичної ситуації в регіоні на межі. Однак кожного разу за відсутності прямого військового втручання Росії їх вдавалося нейтралізувати політичними інструментами.

Слід визнати, що в той час, як Україна відкладала інформаційний прорив на кримських теренах до кращих часів, наш сусід використовував доволі розлогий інструментарій інформаційної обробки, включаючи спекуляції щодо защемлення прав росіян, кримськотатарське питання та нагнітання соціальної напруги навколо нього, культивацію ностальгії за СРСР тощо для підтримування температури в умоглядному “кримському казані” на межі закипання.

Це було вкрай небезпечно, оскільки етнонаціональний розвиток Криму впродовж усієї його історії відбувався на тлі по- стійних/повторюваних етнодемографічних катастроф і знищення цілих етнокультурних комплексів. Важливо, що ця прикра закономірність не притлумилася навіть у новітній час. Внаслідок впливу цих чинників власне і сформувалися всі центральні фокуси суспільно-політичної нестабільності на півострові:

1) кримськотатарська проблема;

2) проблема Севастополя і Чорноморського флоту РФ;

3) кримське питання, як таке, в широкому діапазоні його постановок: від характеру (етнічного чи територіального) автономії, меж автономії і приналежності Криму, аж до радикальної постановки питання про його суверенітет.

Кримськотатарська проблема не випадково посідає центральне місце в складному “кримському вузлі”.

Протягом приблизно півтора століття (1783 р. - 1944 р.) кримські татари пережили три демографічні катастрофи: 1) після анексії Криму (кінець XVIII ст.); 2) після Кримської війни (1856-1860-ті рр.); 3) 18-20 травня 1944 р. Внаслідок першої чисельність кримськотатарського населення в Криму скоротилася в чотири рази, в результаті другої - вдвічі від наявної напередодні Кримської війни, після депортації кримськотатарська громада зникла з мапи КримуАндрій Ілларіонов. Етнічний склад населення Криму за три століття // www.ji-magazine.lviv.ua.

Привертають увагу катастрофічні перспективні наслідки імперських інтегративних практик саме для кримськотатарського народу. Хвилі мігрантів до Туреччини впродовж ХІХ ст. склали близько 280 тис., натомість на теренах Криму лишилося близько 103 тис. Нині в межах Туреччини мешкає близько 5 млн нащадків кримських татар, в Україні - близько 280 тис., ще майже стільки - поза її кордонами. Коментарі, як кажуть, зайві.

Втім, попри такі сумні історичні результати, кримськотатарське питання впродовж десятиріч радянської історії залишалося найбільш подразнюючим фактором для російської громади. Росіян Криму дратувала надмірна “прихильність” більшовиків, та преференції, які ті демонстративно надавали татарам. Мало хто розумів, що коренізація в Криму набула рис татаризації не через лобіювання кримськотатарської проблеми владою, навпаки - це було наслідком і віддзеркаленням активності і впливовості кримськотатарського етносу. На жаль, на той час у Криму лише кримські татари впритул підійшли до стану “наповненості” процесу етнокультурної модернізації. Решта етнічних громад півострова (за винятком росіян) вимушено просувалися в фарватері формального урядового курсу і часто-густо використовувалися владою як противага кримськотатарській активності. Не менше несприйняття чекало на репатріантів, які після багатьох років боротьби, повернулися в 1990-х рр. на батьківщину.

Повернення кримських татар започаткувало етап болісної трансформації регіональної спільноти, що співпав із найтяжчим з економічної точки зору етапом становлення української державності та хронічною політичною турбулентністю. Якщо порівнювати Крим і Донбас, можна сказати, що кримськотатарська проблема відіграла таку ж роль у загостренні внутрішньої регіональної ситуації, як на Донбасі - занепад вугільної галузі. Вона виступила системним чинником акумулювання енергії соціальної напруги, але, на відміну від донбасівської ситуації, була підкреслено етнічною.

Гостроту її складно применшити. Власне, йшлося про зламний історичний момент, в якому етнічна громада із катастрофічним травматичним досвідом прагнула відновити історичну справедливість. Натомість молода, не так давно сформована, регіональна територіальна громада, вихована щодо кримських татар у концепті “народу-зрадника”, ставилася до імовірності такого сценарію як до наступу на власні права.

З часу анексії Криму Росією питання інтеграції кримськотатарської громади виступало корінною проблемою якісно відмінних урядів: імперського, революційних і контрреволюційних, радянського і, врешті, незалежної України. Для всіх воно було пов'язнане із низкою проблем. Корінь цих проблем полягав у наслідках імперських практик силової інтеграції. Саме ними обумовлювалися і доволі різкі форми тиску громади на владу після репатріації. Рішучість Меджлісу та керівників кримськотатарської спільноти доволі часто потрактовувалася як антивладний радикалізм, насправді ж ішлося про непримиренну реакцію на корупцію і криміналізацію кримської влади. Розмаїтість форм суспільно-політичної активності та високий рівень структурованості (від традиційних мусульманських до модерних (партії, молодіжні організації та суспільні рухи) разом з унікальною системою самоуправління громади не просто викликали повсякчасні занепокоєння і підозрілість влади. Вони задавали інший темп процесам націєтворення, порівняно з оточуючими етносами. Врешті кримськотатарський рух перетворився на своєрідний “таран ” громадянського суспільства (хоч і в специфічній етнорелігійній формі), що випадав з оточуючої реальності. Решта місцевих етнічних громад суттєво відставали, та й не мали аналогічних стимулів для суспільної мобілізації. Виняток становили лише росіяни, що чимдалі більше потрапляли під вплив імперських настроїв.

Стратегічною помилкою української влади стало те, що інтеграція кримських татар перетворилася на загальнодержавну програму в той час, коли про інтеграцію росіян не йшлося.

З відомих причин проблеми соціальної та економічної адаптації репатріантів перебували у фокусі суспільно-політичного дискурсу, але, зрозуміло, проблеми соціально-економічного та етнокультурного життя Криму ними не вичерпувалися. Більше того - перші віддзеркалювали гостроту останніх.

Найболючішим спадком радянської системи господарювання у кримському господарстві, згідно з висновками фахів- цівВопросы развития Крыма: Науч.-практич. дискусс.-аналит. сб. - Симферополь: Центр регионального развития, 1995.; Вопросы развития Крыма: Науч.-практич. дискусс.-аналит. сб. Вып.14. - Симферополь: Таврия-плюс, 2000., стало те, що структура економіки Криму не відповідала потребам населення, оскільки спеціалізувалася на обслуговуванні споживачів загальносоюзного комплексу; не спроможна була забезпечити стратегії раціонального використання природних і трудових ресурсів, а також поступальний рух регіонального комплексу як самодостатнього. Розвал єдиного союзного ринку виробництва, праці й послуг боляче зрикошетив по кримському господарському комплексу, в рази знизивши рівень добробуту місцевих мешканців і заклавши підоснови ностальгії за радянськими часами. Ностальгія ця була властива всім соціальним верствам Криму: від колишніх червоних директорів, оскільки керовані ними підприємства виявилися неконкурентними на світовому ринку; пересічної обслуги колишніх всесоюзних оздоровниць, які втратили велику частку фінансування у зв'язку з затяжною економічною кризою на пострадянських просторах, до «приватників», які здавали свої ліжко- місця і ревно порівнювали грошовитих російських постояльців з негрошовитими українцями.

Кримчани прагнули замінити “вузький”, як їм здавалося, український ринок туристичних послуг та промислової продукції, на “широкий” російський, не розуміючи що проблема полягала не в обмежених обсягах українського ринку, а в не- конкурентоздатності кримського продукту, що так само незатребуваний на ринку російському. Три роки існування Криму в системі координат російської економіки розставили всі крапки в цьому питанні.

Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудована в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із потребами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промисловості розміщується в Сімферополі, під'ядра - у Севастополі, Керчі, Євпаторії, Ялті та Джанкої. Система розміщення виробничих потужностей в цілому є традиційною і ґрунтується на використанні природного ресурсу, що прискорено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою загрозливо, аніж у Донбасі, бо не просто ставить питання про невідворотний занепад регіонального промислового ресурсу у зв'язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у непримиренну суперечність із провідною галуззю економіки - курортною. Суперечність ця насправді не може бути вирішена без радикальних усвідомлених дій загальнодержавного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні навантаження від напливу туристів, із якими Крим за нинішнього стану очисних споруд та енергетичного комплексу нездатний впоратися, соціальні навантаження - все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня “всесоюзна оздоровниця” перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку.

Стратегія симетричного розвитку важкої та хімічної промисловості, з одного, та курортної галузі, з іншого боку, нереальна. Так само нереальною є й гонитва за масою відпочивальників. З антропогенним навантаженням, яке вони генерують під час курортного сезону на Південному березі, півострів справитися неспроможний. Отже, варто підіймати питання про якість, вартість рекреаційних послуг та їхнє переведення на цілорічний курс. Варто прагнути вийти за формат радянської “всесоюзної оздоровниці” з доволі сумнівною, як за нинішніми критеріями, якістю послуг, а натомість ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоровчих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які насправді є унікальними, але використовуються не за призначенням. Не можна визнати за таке використання унікального бальнеологічного потенціалу окремих курортів Криму як прохідних розважальних та туристичних центрів.

Отже, в основі економічних негараздів Криму, як і в решті регіонів України, на жаль, перебувають не стільки об'єктивні проблеми соціально-економічної трансформації, скільки відсутність державницького підходу й дотримання стратегічних пріоритетів розвитку, нераціональне використання регіонального потенціалу, безвідповідальність центральної та місцевих еліт, гонитва за сьогоденними надприбутками.

Нерівномірність розміщення продуктивних сил та потужний антропогенний тиск останніх разом із неконкурентоспроможністю продукції та низьким рівнем оплати праці створюють потужне і, що важливо, хронічне джерело соціального напруження в Криму. Останнє в умовах хиткої етнонаціональної рівноваги (на неї потужно впливають активна позиція кримських татар, незрозумілі переселенцям повоєнного часу рівень етнічної консолідації і солідарності, а також особливості етнонаціонального самоврядування громади) набирає форми етнонаціонального протистояння по лінії: так звані “корінні кримчани” - репатріанти. З історичної точки зору це звучить як анекдот, однак реальність свідчить: в умовах вибіркової амнезії історичної пам'яті, спотворення історичного дискурсу та цілеспрямованої діяльності неоімперських масмедіа це виступає потужним джерелом суспільної дезінтеграції, що в свою чергу стало загрозою державному суверенітету.

Модерна історія Криму засвідчує лише те, що кримське питання залишатиметься ще довго поза межами консенсусних суспільно-політичних дискурсів і вимагатиме серйозного наукового (передусім політологічного та юридичного) опрацювання.

Не менш актуальним залишатиметься і нарощуватиме свою значущість суспільно-політичний напрям, просвітницька і освітня діяльність, спрямовані на формування узгодженої суспільної думки навколо проблеми Криму.

Нині важко передбачити, яким чином і з якою швидкістю змінюватиметься етнодемографічна ситуація в Криму. Втім зрозуміло, що чергова російська анексія запустила незворотні процеси подальшого розмивання місцевої спільноти та її маргіна- лізації. Процеси ці матимуть й інший побічний ефект: спільнота, що поверхово зв'язана із місцем свого проживання і сприймає його в якості території життєдіяльності, а не батьківщини, на загал мало турбується про її збереження і передачу наступним поколінням, більше - про задоволення поточних потреб. Отже, Крим стоїть на порозі чергових екологічних та соціальних навантажень. Це очевидно вже сьогодні.

На межі ХІХ - ХХ ст. на розлогих степах Придонців'я та Лугані постав небачений на просторах Російської імперії промисловий велетень - Донбас. Тогочасний Донбас був співстав- ний за темпами зростання із європейськими аналогами. На жаль, це жодним чином не позначалося на його соціальній сфері. Що ж до культурної - то відставання від аналогів цивілізованого світу було просто-таки колосальним. Власне, йшлося про свого роду технологічний вибух у голому степу - в прямому і переносному сенсі. Впродовж півсторіччя на місці хуторів виросли вражаючі уяву промислові гіганти «царства вугілля та металу», що притягли сюди десятки тисяч різношерстого люду: від іноземних інвесторів та інженерів з європейською університетською освітою до неписьменних російських селян-заро- бітчан. На цьому соціальному ґрунті в умовах зростаючої концентрації та монополізації виробництва запустилася своєрідна «термоядерна реакція», що започаткувала епоху активного перемішування етнічних складників Донбасу. Наслідки її на той час, власне, передбачити не міг ніхто, хіба що теоретики комунізму вбачали в ній прикмети визрівання передумов для всесвітньої пролетарської революції.

Фундаментальні зміни в базисі соціально-економічних процесів, що перебували в основі етновідтворення громад Донбасу як складової частини Східної України, пов'язані з радянською добою. З нею нерозривно пов'язана й переважна більшість його сьогоденних проблем. Стратегія більшовиків, спрямована на етнонаціональну та етнокультурну уніфікацію й стандартизацію радянського населення в масштабах СРСР, зазнала краху і в числі інших факторів спричинила його розвал. Сприйнята національними елітами як політика русифікації і прояв великодержавного шовінізму, вона лише підживлювала національно- визвольний рух. Незважаючи на репресії та переслідування в національних республіках, прагнення суверенізації виявилося незнищенним і увінчалося створенням низки національних держав, зокрема України.

Втім на регіональному рівні наслідки діяльності радянської влади виявилися більш результативними. До регіонів, які розглядалися нею як прототипи майбутнього ладу і зазнали потужної соціально-економічної, політичної та культурної інженерії, відносився й Донбас. Зусиллями влади упродовж 1930-1960-х рр. він був перетворений на один з локомотивів радянської модернізації та повоєнної відбудови.

Здійснювалися вони шляхом надлюдського напруження сил, ціною неймовірних жертв цілих поколінь, в умовах звичного терору й дегуманізації соціального простору. Умови життя й праці в між- та повоєнному Донбасі були чи не найтяжчими в Україні і співвідносилися з умовами, що панували у спецпоселеннях. За таких обставин провідним інструментом вирішення проблеми забезпечення Донбасу робочими руками стала державна міграційна політика. Оргнабори, вербування, примусові мобілізації, поневолення великих мас населення у межах виправно-трудових таборів - такою була повсякденність повоєнного Донбасу. В епоху десталінізації влада змінила тактику залучення трудових ресурсів до донбасівської економіки: комсомольські призови, глорифікація шахтарської справи, підвищення зарплат, розбудова мережі соціальних об'єктів започаткували добу добровільних трудових міграцій, які вимірювалися мільйонами осіб і докорінним чином змінили етнонаціональну ситуацію в регіоні.

Упродовж майже півсторіччя Донбас існував як відкрита демографічна система, нестабільна у своїх етнонаціональних та соціокультурних характеристиках. Через відносну нечисленність старожитнього місцевого населення стабілізація цієї системи відбувалася на засадах масової радянської пролетарської за зовнішніми ознаками культури, позанаціональної за своєю суттю. Процес цей охопив життя принаймні двох поколінь нинішніх мешканців промислового Донбасу і є впливовим фактором його контроверсійності щодо українського проекту, сфокусованого на ідеях етноцентризму.

Попри це контроверсійність не є неподоланною. Луганщина і Донеччина та їх промислове осердя - Донбас - є органічною складовою частиною України, утворюють єдиний народногосподарський комплекс, пов'язані з нею драматичною спільною історією. На жаль, ані регіональна спільнота, ані решта України нині не усвідомлюють цього повною мірою. Культивування політично вмотивованих історичних і культурологічних схем та міфів провело таку глибоку роздільну межу по живому організму України, що нині це загрожує самому її існуванню. Причини «донбаського розламу» найчастіше аналізуються в системі координат «двох Україн»: властиво української Західної і зросійщеної Східної. Тоді як політики звично втискують політичний аналіз у прокрустове ложе «двох Україн» підоснова опорності Донбасу щодо «галицького проекту» перебуває в іншій площині - соціальній.

Не зросійщеність, не економічний прагматизм, не відірваність від коріння, не патронально-клієнтарна матриця відносин (це всього лише наслідки, а не причини), а найвища в межах України концентрація виробництва є підмурком незрозумілої мешканцям західноукраїнських міст і містечок донбасівської ментальності і донбаського колективізму. Бо за своєю природою вона значно більшою мірою, аніж територіальним чи національним, визначалася і формувалася виробничим фактором. До промислового занепаду межі ХХ - ХІХ ст. ст. життя регіональної спільноти відбувалося у трудових колективах, що обчислювалися десятками тисяч осіб (!). Левову пайку повоєнних молодих міст Донбасу становили монопрофільні міста, населення яких поголовно було задіяне на певному виробництві чи кровно пов'язувалося із ним через працюючих членів родини. З певним заводом чи шахтою часто було зв'язане життя цілих трудових династій: діди вибудовували їх у голому степу, батьки - розгортали виробництво, діти - ставали свідками занепаду й руйнування. Не до землі, а до цих «дітищ» випрацьованих рук приросла душа донбасівських трударів. Саме тому, не соромлячись, вони ридали при їх зупинці упродовж 1990 - початку 2000-х рр. Для них це була катастрофа, зіставна із випаленням села на очах у селянина.

Оспівана свого часу В. Леніним концентрація виробництва, що розцінювалася більшовицькими ідеологами як безпосередня основа нової соціально-економічної формації, на Донбасі втілилася в майже хрестоматійному вигляді. Клас, цілком позбавлений власних засобів виробництва, на кінець радянської епохи складав на Донбасі близько 90% населення. За обставин блискавичної варварської заміни форм власності величезні виробничі соціальні організми перетворилися на пішаків у руках нових власників супер-підприємств, а поступове об'єднання (економічно вмотивоване) останніх у різного роду холдингах та консалтингових групах лише зміцнювало тенденцію. Врешті місцеві громади, передовсім хронічно депресуючих з 1990-х рр. монопрофільних міст і містечок, потрапили в цілковиту залежність від можновладців новітньої доби, які нівелювали на місцях усі надбання демократії.

Таврований суспільствознавцями і гуманітаріями «патерналізм» регіональної спільноти є не ознакою його генетичної неповноцінності, а наслідком разючих диспропорцій соціально- економічного розвитку, масової пролетаризації його населення. Всупереч більшовицьким теоретизуванням, у перехідній економіці цей «найбільш вільний» і революційний з усіх верств клас виявився цілковито залежним від буржуа-нуворішів та їхніх політичних інтересів.

Власне, донині саме через цю обставину регіон не має регіональної політичної та культурної платформи. Те, що видається за таку, є платформою місцевого панівного класу у традиційно властивій регіону популістській обгортці. Ані до національного питання, ані до проблеми ущемлення прав російськомовного населення, ані до властивих інтересів переважної більшості його мешканців вона насправді не має жодного стосунку.

Вивчення витоків та пускових механізмів суспільного напруження навколо мовного питання в регіоні дозволяє стверджувати, що в його основі перебувають не реальні проблеми в сфері етнонаціонального життя чи ущемлення прав певних етнічних груп, а болісні проблеми соціально-економічної трансформації народногосподарського комплексу, гіпертрофовані певними політичними силами та підпорядкованими їм ЗМІ. Енергія міжнаціонального розбрату, посіяна ними, не має опертя на реальні соціально-економічні та суспільно-політичні процеси, і поволі спадатиме. Однак, влада має зробити належні висновки і надалі суттєво підсилити роботу в напрямі забезпечення інформаційної безпеки загалом, її етнонаціонального та регіонального сегментів зокрема.

Сутнісною ознакою регіональної спільноти є її налаштова- ність, як це не парадоксально, на збереження традиційності - але в її радянському варіанті. Причини такої поведінки спільноти укорінені у відносно недалекій - радянській історії. Донбасівську регіональну спільноту з огляду на її етнодемографічну конфігурацію можна охарактеризувати як відкриту систему, найпізніше колонізований регіон, в історичну пам'ять якого найменше за часом імплементована українська історія. Це, однак, не означає, що в ній більше місця належить історії Росії. Найвагоміший пласт історії регіону припадає на радянську минувшину, до того ж - міфізовану та ідеалізовану. Саме тому наступ на неї сприймається як наступ на регіональну самобутність. Незважаючи на гостроту конфронтації навколо питань декомунізації й дерадянізації, яка, власне, і є підосновою опорності регіональної спільноти, її не варто сприймати як неподоланну.

Подібно до сучасної Росії, регіон болісно і неадекватно сприймає переможну (передовсім ментальну) ходу європейської цивілізації. Сприймає як наступ на базові принципи своєї унікальності, протиставляючи йому махровий консерватизм. Як цілком слушно зауважував О. Рафальський, “наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. Донбас виконував справді історичну місію в Російській імперії, а потім в СРСР, будучи локомотивом двох промислових революцій. Ця історична місія і її усвідомлення сформували своєрідну в культурно-психологічному та соціальному плані етноукраїнсько-російську регіональну громаду, основу якої становили шахтарі й робітники заводів”Донбас в етнополітичному вимірі. - К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Ку- раса НАН України, 2014. - С.424-425.. Відтоді минуло багато часу, а затверджений у повоєнну добу міф продовжує жити своїм власним життям, не даючи при цьому жити сучасним мешканцям регіону.

Регіональна спільнота Донбасу й досі не зрозуміла, що етап промислової величі “Всесоюзної кочегарки” - в минулому, автоматичне повернення в минуле неможливе. Схилок “зірки” Донбасу - промислового регіону, що виступив локомотивом міжвоєнної модернізації та повоєнного відновлення економіки в якості ресурсного додатку до промисловості СРСР - був невідворотний. Не вина, а біда України в тому, що вів припав на добу її суверенізації та становлення. Тягар радянського не- амортизованого мотлоху, що вимагав колосальних щорічних капіталовкладень як на консервацію, так і на демонтаж чи модернізацію, був просто таки непідсильним для економіки молодої країни, що впродовж 1990-х перебувала в затяжній глибокій кризі. Слід визнати, що Україна не спроможна була справитися із викликами, які постали перед нею в контексті тогочасних проблем стосовно реструктуризації господарського комплексу Донбасу. Жодна з пострадянських республік та й країн колишньої співдружності не була б спроможна справитися із ними.

Майбутнє Донбасу як жодного з регіонів України залежить від його спроможності “владнати” свої стосунки із радянською спадщиною. Ми далекі від того, аби закликати мешканців регіону відмежуватися від власної історії - певне, це було б щонайменше непрофесійно. Ми закликаємо звернутися до неї, аби зрозуміти, що історія про трудовий подвиг Донбасу - то лише частина його реальної історії. Слід наголосити - допоки уявний Донбас не позбавиться комплексу жертви в сенсі благодійника України, і не усвідомить свій реальний статус жертви - в сенсі жертви комуністичного режиму, його майбутнє залишатиметься під загрозою. Радянська історія Донбасу засвідчує - без послідовної гуманізації та демократизації суспільного життя соціально-економічна модернізація та урбанізація перетворюються на порожній звук. Якщо ідея економічного прогресу не підпорядковується меті соціального прогресу загалом, прогресу людини зокрема, вона втрачає сенс. На прикладі Донбасу це видно якнайкраще. У Луганській області, на території якої на зорі радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення становила 86,4%. Але чи позначалося це позитивно на якості життя луганчан?

Результати більшовицької урбанізації співставні із результатами заявленого ними на зорі узурпації влади “перестрибування” через соціально-економічну формацію. Найбільш важливий урок радянської історії полягає в наступному - ані штучно прискорити соціальне і ментальне дозрівання суспільства, ані виростити повноцінні міста без усталених сторіччями традицій міського життя неможливо. Це - профанація і політична афера. Наслідки таких експериментів, передовсім у ментальній сфері, надзвичайно тяжкі.

Кілька десятиліть поспіль культивована комуністичним проводом пролетарська матриця мислення відіграла в цьому не останню роль. Домінування в суспільному дискурсі так званого “більшовицького пролетаризму” - це і є основне джерело проблем Донбасу.

Регіональній спільноті важко буде позбавитися цієї складової радянського ментального спадку, здається, він намертво зрісся із нею. Тим часом життєво важливо донести до неї доволі просту думку - у будь-якому регіональному соціумі всі соціально-класові групи є життєво важливими для повноцінного розвитку. Лише фізично працювати не досить для того, аби соціум рухався вперед.

Втім, не менш важливо, щоб і українська влада усвідомила - інтеграція Донбасу в загальноукраїнський контекст та його відродження перебуває на шляхах гуманізації його культурного обширу. Власне, опертя на людський потенціал Донеччини і Луганщини має стати стратегією їх інтеграції до загальноукраїнського проекту та відродження. Зважаючи на історичний досвід Донбасу, слід наголосити, що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію “Всесоюзної кочегарки”, замість того, аби наповнити регіон новим життям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект. Донбас життєво потребує мрії, а не лише добробуту.

Наприкінці 1930 - впродовж 1940-х рр. етнокультурне поле Донбасу було, так би мовити, “переоране до глини”. Власне ідеться про тотальне знищення первісного етнокультурного ландшафту регіону та системи етнонаціональних відносин, що йому відповідала. Попри показний інтернаціоналістський вигляд влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів денаціоналізації, підосновою яких стала навздо- гінна модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію неминучої, більше того - історично прогресивної асиміляції. Та оскільки міста Донбасу, власне, так і не стали повноцінними центрами урбанізації, а лише - поселенням “при” шахті / заводі, то й етносоціальні та етнокультурні процеси тут непередбачувано мутували. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному ґрунті з усіма невідворотними наслідками.

Замість того, щоб транслювати заяложені штампи про русифікованість Донбасу, варто подивитися на нього, як на відкриту демографічну систему, що повноцінно не справляється з культурними, політичними і техногенними навантаженнями модерної доби. Саме через відкритість та нестабільність цієї системи “русскомирские” гасла тут спрацювали.

В світлі “русскомирских” ідей намагання використати властивий низовим українсько-російським зв'язкам інтегральний характер, названий свого часу І. Кононовим “українсько-російською домінуючою коаліцією”, як уявляється, набуватиме якісно нових конфігурацій. Не секрет, що і раніше цей так званий “союз” мав доволі обмежений люфт реалізації - на рівні виробничого, повсякденного та сімейно-шлюбного життя пересічних обивателів. У тому, що стосувалося суспільно-політичного, а ще більше бізнесового життя регіону - про жодний альянс не йшлося. В цих сферах етнонаціональні відносини точніше можуть характеризуватися терміном “конкуренція”, а в певні періоди суспільно-політичних криз (таких, скажімо, як 2004 р., 2013 - 2014 рр.) йшлося й про відверте протистояння. Однак, попри всі негаразди воно не було непримиренним.

Саме тому, незважаючи на намагання втягнути в анонсований російськими масмедіа братовбивчий конфлікт широкий загал мешканців регіону (тобто, безпосередніх носіїв взаємин “українсько-російської домінуючої коаліції”) і надати йому ознак універсальності, чимдалі виразніше події “русской весны” набували рис неприхованого втручання іноземних за походженням сил і доктрин, позбавлених насправді широкої підтримки місцевого населення.

Тим часом вигляд “русского мира” на Донбасі у віддзеркаленні російських та українських масмедіа змушує шукати відповіді на запитання: що стало причиною та спусковим механізмом загострення ситуації? яким чином у переліку претензій і вимог донбасівців до Києва поєднуються непоєднувані ідеї? Співіснування взаємовиключних гасел, міфів та візуальних образів, стиснених у просторі й часі, наводить на сумні думки чи то про “всеїдність” донбасівців, чи, принаймні, про нерозбірливість у споживанні та тиражування складових “советско-русскомирского” міфу, в якому сюрреалістичним химерним чином постать Й. Сталіна приросла ангельськими крилами, а ленінсько-троцькістські сценарії унезалежнення радянських республік трансформувалися в доктрину визволення одновірців від гноблення “всесвітньої імперії зла” - США. Алогічність подій 2014-2015 рр., полярність оцінок їх як масовою свідомістю, так і експертним середовищем примушує дослідників шукати причини аномального ментального розколу. Зрозуміло, що “відмінний історичний досвід у різних регіонах України створив політичні культури та ідентичності, що дуже різняться”Химка Джон-Пол. Історичні передумови регіонального конфлікту в Україні // ukraine.politicalcritique.org/.../istorychni-pered.... Втім виявлення цих відмінностей та ще й у таких одіозних формах неможливо пояснити лише історичними факторами (цілком природними, однак, які ніколи раніше не призводили ні до чого подібного). Йдеться фактично про інформаційне отруєння, з яким масова свідомість за відсутності чітких ідентифікаційних опор, справитися виявилася неспроможна.

Нині у суспільстві жваво обговорюється питання про трансгенераційні травми і про те, що вони нівелюються на етапі існування четвертого покоління. Історичний досвід України в його радянській складовій, є суцільно травматичним. Причому, кожне наступне покоління, акумулюючи на генетичному рівні страхітливий досвід попередників, примудрялося переживати власну катастрофу (і не одну). Не є винятком і покоління 90-х рр., яке соціологи традиційно називали втраченим. Нині “втрачене покоління” в українському Донбасі, як і Росія, активно заявляє про своє право на керівне місце у політичних структурах, намагаючись отримати реванш за втрачені надії та ілюзії.

Невисокий рівень національно-громадянського самоусвідомлення мешканців Донбасу і Криму, зважаючи на специфіку їх новітньої історії, є абсолютно логічним наслідком. Триста років безперервної зміни парадигм, політичних і державних акторів далися і ще тривалий час даватимуться взнаки через загальноукраїнську кризу, що нині ускладнюється ще й загрозливими зовнішньополітичними факторами.

Важливо розуміти, що в стані кризи перебуває не лише українська національна свідомість. У фазі кризи й активної трансформації перебувають також регіональні свідомості: донбаська - як віддзеркалення пролетарської свідомості, що деградує і мар- гіналізується під дією деіндустріалізації Донбасу та його невідповідності трендам постіндустріального світу; і кримська - як віддзеркалення російського неоімперского міфу, що так само внаслідок своєї архаїчності не вписується в систему координат відкритого світу, за рахунок якого місцевий економічний організм прагнув розвиватися й існувати як самодостатній. Самоізоляція на рівні ідеологічного існування регіональних спільнот, самозупинення в історичному поступі в купі з прагненням жити за законами вільного ринку і бажанням користуватися всіма його перевагами становить засадничу суперечність внутрішнього існування регіонів. Яким способом час розставить всі крапки над “і” в цій незрозумілій його нинішнім мешканцям ситуації, стане ясно невдовзі. Однак, відбуватиметься це на основі докорінної зміни ментальності регіональних спільнот. Які ціннісні орієнтири посядуть місце дискредитованих самим життям упереджень, стереотипів, смислів? - це питання з питань.

Які б сценарії повоєнного ментального відродження регіонів не відпрацьовувалися, в основі їх мають перебувати демонтаж імперського міфу для Криму, декомунізація - для Донбасу.

Отже, стосовно Криму справою першочергової ваги є демонтаж імперського міфу, який дивним чином “перетравив” усю багату історичну минувшину півострова, звівши її до певного сурогату “сакрального” простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Слід визнати, що із завданням опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного простору у вигляді так званої «передісторії Новоросії»”Ясь О. Південна Україна як об'єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій // В кн.: Верменич Я. В. Південна Україна на цивілізаційному пограниччі. К., 2016. - С. 132. імперська історіографія справилася на “відмінно”. Власне йдеться не стільки про опанування нею, скільки про приватизацію. В інтерпретації імперських історіографів захоплення земель, відомих як територія давньогрецької колонізації, в дивний варварський спосіб слугувало на користь долучення російського імперського проекту до цивілізаційних надбань модної тоді класичної Греції. Складовими імперського дискурсу виступали штучно насаджені стереотипи про одвічну непримиренність між слов'янами та кримськими татарами (землеробами/кочовиками); паразитизм Кримського ханства та його винятково негативну роль у історії українців і росіян; консолідаційну потугу та цивілізаційну вищість російської культури; споконвічність “російського Криму” тощо. Зайвим буде казати, наскільки рудиментарно та вульгарно виглядає це нині - в глобальному світі, з якісно відмінними уявленнями про гідність і доблесть.

“Повоєнний радянський ґранднаратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню - централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель”Там само. - С.155., щоправда підлаштований під концепцію партійно-радянського месіанства. В цьому виявлялася банальність подвійних стандартів радянської історіографії, яка повсякчас наголошуючи на провідній ролі народних мас, у тому, що стосувалося територій та політики, безперечну пальму першості віддавала державній машині. Недієздатність і заскорузлість російської державної машини, так само нескінченно критиковані нею, неспроможність останньої налагодити впровадження низки державних проектів (колонізація тут не була винятком) так само відходили на другий план.