Революція: досвід політичних революцій ХХ—ХХІ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революція: досвід політичних революцій ХХ--ХХІ сторіччя

Вступне слово

Ідея сформулювати провідний лейтмотив нашого круглого столу як принцип надії народилась у дискусії з Сергієм Пролеєвим. Чому принцип надії? Річ у тім, що у спробі осмислити революційні процеси ми наштовхнулись на низку дискусійних питань, які досі не мають розв'язання. Я хотів би, щоб цей круглий стіл став, можливо, першим кроком. Адже 17-й рік -- це рік катаклізмів, рік радикальних змін і давньої історії, і історії новітньої. Я маю на увазі європейську реформацію, яка була справжнім революційним зламом, і 1917-й рік, який приніс так багато змін і так багато страждань. Наш колеґа Анатолій Лой запропонував альтернативний версус-мотив -- принцип відповідальності.

Зрештою дійшов висновку, що кожна альтернатива завжди вказує на проблему. Отож я хотів би просто позначити деякі проблемні вузли нашої розмови. У багатотомній праці «Принцип Надії» одному з провідних світових соціологів XX сторіччя Ернсту Блоху вдалося помітити важливу річ: будь-які спроби пояснити революцію переважно на основі пошуків відповідних історичних аналогів не дає адекватного розуміння фундаментальної онтологічної і соціальної природи революції. Річ у тім, що історичні аналогії, взірці і цикли значною мірою мають авторитарний характер. І Блаженний Авґустин, і Геґель, і Маркс, і Ніцше, кожен на свій копил говорили про відтворення і повторення ми-нулих революцій як взірця. По суті перед нами класичний структуралістський підхід. Не випадково Марксова праця «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» стала своєрідною Біблією для структуралістів, Ролана Барта зокрема.

З мого погляду революції насамперед пов'язані з дією екзистенціалу, що його Ернст Блох окреслив як принцип надії, що є протилежним принципу відповідальності. Позаяк революціонери завжди безвідповідальні. Йдеться про ірраціональну стихію, яка, будучи приспаною за певних історичних часів, знову спалахує за нової доби гострої соціальної кризи. Однією з ознак цієї реалізації принципу надії є волонтерські рухи. Тут варто згадати історичні аналоги. Наприклад, волонтерські рухи в американській національній революції зрештою призвели до інституціалізації всієї держави. Це, по суті, партизанський рух так званих мінітменів (людей однієї хвилини) -- загонів, що могли провести блискавичну мобілізацію своїх воїнів у процесі революційної війни за незалежність США; діяльність Джона Пола Джонса, фундатора американського флоту, який був капером -- приватною особою, яка з дозволу держави використовувала військові кораблі. Ці приклади свідчать, що волонтерський рух був однією з рушійних сил революції. Згадаймо у зв'язку з цим знаменитий принцип, точніше вислів студентської революції 1968-го року у Франції: «Будьте реалістами, бажайте неможливого!» Революціонери завжди бажають неможливого. Мені видається, що наше завдання -- побачити, що класичне визначення історичних подій у межах веберівського ідеального типу є помилковим, оскільки ідея циклу в історії має авторитарний характер. Це своєрідна історична тавтологія, адже ми прирівнюємо сучасні події, чи це, наприклад, Революція Гідності, чи Помаранчева революція, до якихось взірців, в які ми заздалегідь заклали певні риси, і вважаємо ці риси універсальними. Відбувається сакралізація взірця. Натомість для розвитку розуміння того, що собою являють революція і носії революції, принцип надії є засадовим. Згадаймо у зв'язку з цим той трагічний поворот у ході розгортання Революції Гідності, коли озброєні дерев'яними щитами і палицями люди йшли під снайперські кулі. Були різні пояснення цього дивовижного вчинку. Говорили, що батьки дбали про майбутнє своїх дітей. Гадаю, у глибині навіть така очевидна і виправдана стурбованість не була головним мотивом героїчної поведінки. Головний мотив такого вчинку -- реалізувати свій шанс у цьому житті, коли наявні соціальні структури і структури влади не дають такої можливості. У цьому полягав сенс внутрішнього поштовху, екзистенційної спонуки Героїв Небесної Сотні.

І, нарешті, останнє. Суспільство розвивається у такий спосіб, що без зв'язку з принципами влади принцип надії теж не діє. І в цьому розумінні бюрократизація і революційна дія ідуть пліч-о-пліч. Це добре показав Жорж Сорель у книзі «Роздуми про насильство», не кажучи вже про вульґарне розуміння природи і техніки влади, що його обстоював Нікколо Макіавеллі. Кожна революція стикається з потребою техніки влади. Ось тут і вступає в дію ця дилема чи дихотомія Сорель -- Макіавеллі. З цього погляду осягнення такого явища, як українська Революція Гідності, ще попереду.

Мирослав Попович

«Навіщо ми все це робили?»: революція і принцип безвідповідальності

Хотів би звернути вашу увагу на певну непослідовність, яку проявляє суспільство, коли сьогодні говорить про революцію та її типи. Що являє собою, власне кажучи, революція? Що протистоїть революції? Чи породжує велика революція велику контрреволюцію? Ми завжди маємо широкий політичний спектр -- від лівих до ультраправих. Хоча, скажімо, африканські народи такої ґрадації не знають. Проте соціальна структура суспільства продукує певні політичні тенденції, які ми позначаємо як революцію і контрреволюцію. Я противник контрреволюції, я називаю себе революціонером. Це слово містить певний ансамбль сенсів і продукує низку промовистих емоцій. Слово «революціонер» у вустах революціонера звучить цілком зрозуміло, але не можна визначити стандарт ставлення до людини, якщо вона каже, що вона є контрреволюціонером. Ніхто не говорить, що Скоропадський чи Манергейм були великими контрреволюціонерами, навіть серед тих, хто вклоняється лідерам антикомуністичних рухів. І водночас немає табу щодо цих діячів, які, по суті, уособлювали консервативну контрреволюцію. Втім, жоден з них не пишався тим, що він контрреволюціонер. Ніхто не наважився сказати -- я контрреволюціонер. У слові «революціонер» є щось таке, що має непереборну притягальну силу. Навіть попри трагічний революційний досвід, усе-таки залишається принадність революційної віри. Одного разу, коли я був у Парижі, мені дали потримати в руках книжку, яку я охоче привіз би додому і всім показував. У ній опубліковано написи на стінах громадських вбиралень у Парижі, що з'явилися там у травні 1968 року. Для соціолога ідея задокументувати химери революційної свідомості може видатися занадто екзотичною. Проте я не бачив такої цнотливості, такої моральної чистоти тексту в інших громадських місцях, місцях, запаскуджених цинічними і вульґарними графіті. Це явно писали хлопці та дівчата 16, 18, 20 років, провідні дієвці студентської революції. Хоча я цілком уявляю той кошмар, який би настав у Франції у разі перемоги революції зразка 1968 року. Але в будь-якому разі п'янке повітря революції -- це феномен, який вимагає додаткового аналізу.

І ще я пригадую своє перше знайомство з некомуністичною ідеологією (я не кажу про окупацію, коли можна було «наїстися» цією ідеологією на все життя). Одного разу мій приятель приніс мені потримати в руках підшивку журналу «Нева» за 1917 рік. У публікаціях впадає в око разюча зміна соціальних настроїв. Коли у березні 1917 року впав царський уряд, раптом майнуло подихом свободи, відчуттям весни. І цей подих свободи з документальною та емоційною точністю закарбували автори «Невы». Вдруге я це відчуття звільнення знайшов тільки у молодого Тичини. Кожна поетична емоція, енергія Тичинового вірша перетворювалась на виразний і напрочуд точний символ доби. Які кольори панують в уяві Павла Тичини? Золото і блакитне небо. Я не берусь оцінювати, наскільки це відповідає певним канонам, але повітря свободи тут є прозорим і виразним. Аж поки не написав Тичина: «відчиняйте двері, наречена жде», коли революція вже потопала в крові.

Значною мірою завжди залишається ірраціональна рештка, яка не звідна до простої мотивації революційної дії, те, що перебуває по той бік прагматики повстання. Скажімо, сьогодні я спілкуюся з молодими людьми, які щось варять, печуть для воїнів, і я бачу той самий ірраціональний порив весняного вітру. Але мені сумно, бо я вже знаю, чим це може закінчитися: постреволюційними буднями, а може, й новою кров'ю. Загальне питання можна сформулювати так. Якби ми зуміли звести всі прояви нераціональних чи ірраціональних сплесків, ми, мабуть, стали б щасливими людьми. Нині в оцінці суспільних подій вельми поширений і ревізіоністський дискурс: мовляв, не треба було й розпочинати Революцію Гідності. І тут я згадую, як свого часу до Києва приїздив Лех Валенса і нас, колишніх засновників Руху (я теж потрапив до їх числа), знайомили з Валенсою. Ми стояли купкою, і нас всіх вітав Лех Валенса, а тоді подивився на нас і промовив: «Навіщо ми все то робили?» Ще перебуваючи у вирі буремних подій, він добре усвідомлював, що на нього чатують великі негаразди.

Революція і досі залишається загадковим, незрозумілим феноменом, який символізує руйнацію. Бо революція -- це деструкція. Революція -- це, по-перше, те, що губить старе, по-друге, це те, що навіть у апологетів революції виглядає як чистка авгієвих стаєнь, що торує шлях для ідеї тиранії. А отже, чи можемо ми якимось чином врятувати себе від питання: «Навіщо ми все це робили?»

Анатолій Єрмоленко

Революція і терор

Наш круглий стіл присвячено проблемам революції, оскільки цього року минає 100-річчя кількох революцій, що відбулися і в колишній Російській імперії, і в Україні. Тому, звісно, варто переосмислити ці події. Революція -- це завжди певне трансцендування, чи трансґресія, уза- садничена так званим принципом надії, що його запропонував свого часу неомарксист Ернст Блох в однойменній праці. Принцип надії пов'язаний, отже, з майбутнім. «Посилання на майбутнє, -- пише В. Гьосле, -- є головним пунктом марксистського обґрунтування норм. А що критика є вельми істотною метою цього настановлення, то фактичність треба було подолати (uberschritten), та оскільки матеріалістичний принцип робить ідеальну сферу неосяжною, то й підставою на ті норми повинно бути майбутнє -- ще неіснуюче буття; повинне, отже, бути те, що буде (das solleben sein, wassein wird).

Звісно, цим незмога уникнути натуралістичного хибного умовиводу, поза- як буття-в-становленні (Sein-Werdende) підпадає під суще (Seinde). До того ж не є зрозумілим, як можна передбачити майбутнє» Гьосле В. Трансцендентальна прагматика як фіхтеанство інтерсуб'єктивності // Єрмо- ленко А.М. Комунікативна практична філософія. -- К.: Лібра, 1999. -- С. 477.. Важливим тут є твердження про онтологізацію майбутнього, що містить у собі небезпеку підміни сущого належним і як наслідок безвідповідальності.

Тому ще 1919 року в одній із чотирьох своїх доповідей, виголошених перед студентами Вільного студентського товариства у Мюнхені, а саме в доповіді «Політика як покликання і професія» Макс Вебер запроваджує етику відповідальності, яку він висуває на противагу так званій ідеології і практиці соціал-демократії, узасадничених етикою переконання. Така етика відповідальності є одним із важливих трендів етики ХХ сторіччя. Зокрема Ганс Йонас, критикуючи Блоха, висуває славнозвісний «Принцип відповідальності».

З одного боку, марксизм -- це утопія, і в цьому плані Принцип надії якнайбільше підходить до визначення мотиваційних чинників революційних процесів, з іншого -- це соціальна онтологія, яка має спиратися на науку. Марксизм від самого початку був такою претензією на науковий аналіз. «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Енґельса. Два відкриття Маркса -- матеріалістичне розуміння історії і закон доданої вартості. Ця праця досить пізня, опублікована 1880 року. По-перше, цей закон не є загальноісторич- ним, як це показав Ю. Габермас у праці «До реконструкції історичного матеріалізму», по-друге, закон доданої вартості, або закон капіталістичної експлуатації, не дає підстави для перетворення суспільства. Важливішим у Маркса є інший закон -- «тенденція норми прибутку до зменшення», який він розробляє в другому томі «Капіталу». Так чи так марксизм-соціалізм не став наукою. Прикладом може правити той факт, що Маркс та Енґельс вітали Паризьку комуну як прообраз соціалістичного суспільства, яка була подавлена і залита кров'ю, але на Заході подібні революції так і не були здійснені, шлях до соціалізму виявився іншим, що дістало свого обґрунтування в ордолібералізмі, концепції соціальної держави Фрайбурзької школи тощо.

Нагадаю, що в Паризькій комуні фактично було ліквідовано принцип поділу влад. Але це взяв Ленін, вітаючи виникнення Рад, в яких також було знехтувано цей принцип. Цього ми не знайдемо в його праці «Держава і революція», де він здебільшого продовжує ті думки Маркса про диктатуру пролетаріату, які той висловив у «18 брюмера Луї Бонапарта», в «Критиці Ґотської програми». Нерозробленість цих процедурних питань приховувала у собі небезпеку того, що насправді диктатура пролетаріату як диктатура більшості перетвориться на диктатуру партії, а точніше -- на диктатуру партійних функціонерів.

Якщо коротко, то можна сказати, що так звана соціалістична революція порівняно з лютневою буржуазною революцією була фактично контрреволюцією. Це реґресія. На це звернув увагу свого часу ще М. Вебер у своїй праці «Соціалізм», показуючи, що в Росії фактично створена не диктатура пролетаріату, а диктатура бюрократії. Проте це побачив уже за свого життя і Ленін. Не випадково, що в кінці свого життя він судомливо шукає можливості подолання такого становища. Проте, якщо звернутися до передсмертних листів до з'їзду, то засоби, які він пропонував (збільшення ЦК, збільшення кількості робітників у ньому), постають принаймні наївними.

Як показав Апель у статті «Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу», перекладену і опубліковану мною в «Комунікативній практичній філософії», «марксизм-ленінізм робив ставку не на комунікативний розум людей як представників демократичних інтересів, а отже й не на політичну силу переконання власних аргументів у дискусії, а на об'єктивно необхідне, що науково передбачається, загострення класової боротьби та протиріч у капіталізмі, які мають відтак призвести до світової революції. Звичайно, він був змушений поряд з об'єктивно детермінованою ходою історії вмить звернутися по домопогу до волюнтаризму професійних революціонерів. З позиції об'єктивізму-редукціонізму в цьому полягала непослідовність, принаймні з огляду на відсталість економічних відносин у Росії. Проте ця непослідовність професійних революціонерів знову ж таки відповідала технократичному поділу людського суспільства на суб'єктів та об'єктів практики управління... Ця тенденція, -- зауважує Апель, -- полягає уже в тому, що проґрес від феодального чи абсолютистсько- меркантилістської системи до буржуазного капіталізму, який аналізував Маркс, пішов у зворотному напрямку. Як наслідок, за умов реально існуючого соціалізму здійснюється рефеодалізація суспільства. Еліта функціонерів, номенклатура, яка за ідеєю мала бути представником трудящих, насправді так само, як і дворянство в середньовіччі, намагається оволодіти державою як приватною власністю» Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасно-го світу // Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. -- К.: Лібра, 1999. -- С. 397.. Наслідки такої рефеодалізації, точніше демодернізації, ми переживаємо й сьогодні.

Чому так сталося, і чи була тоді, в жовтні 1917 року, революційна ситуація, яка мала б призвести до соціалістичної революції? У Маркса революція -- це комплексне поняття, яке передбачає в самому широкому плані зміну суспільно-економічної формації, складниками якого були не тільки злам політичної системи і встановлення диктатури пролетаріату, а й зміна економічного базису, який включав і зміну в технологіях, тобто технологічну революцію, після того як капіталістичний лад цілковито вичерпає себе. Для Леніна, про якого Л. Троцький писав, що він цілодобово думає про пролетарську революцію, революція -- це насамперед політична революція. Тому Ленін першою чергою і розробляв саме політичні аспекти революції.

У праці «Майовка революційного пролетаріату» (1913) Ленін запровадив поняття «революційна ситуація», що дістало свою конкретизацію в інших його статтях. Революційна ситуація, згідно з Леніним, це:

1. Верхи не можуть керувати по-старому -- неможливість панівного класу зберігати в незмінному вигляді своє панування.

2. Низи не хочуть жити по-старому -- різке загострення вище звичної злиденності і бідувань пригнічених класів і їхнє бажання змін свого життя на краще.

3. Значне підвищення активності мас, залучених як усім становищем кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу.

Я хотів би запропонувати інший термін, а саме «терористична ситуація». Відповідно моя теза полягає в тому, що в жовтні 1917 року була не революційна, а терористична ситуація. Пропоную таке її визначення.

Терористична ситуація -- це:

1. Верхи не можуть керувати по-старому, проте й не хочуть щось змінювати шляхом реформ.

2. Низи не хочуть жити по-старому, але не можуть (не мають можливостей, сил і засобів) революційно змінити ситуацію.

3. Слабка активність мас (громадян), неспроможність і небажання до самостійного історичного виступу, адже немає того політичного класу, який, з огляду на його інертність і певну інтеґрованість у соціально-політичну систему, здатен на такий виступ. Проте є сила, партія професійних революціонерів, яка здатна на такий виступ.

4. Результатом є патова ситуація, і тоді маргінальні, неінтеґровані в суспільство, елементи засобами точкових ударів терору здійснюють руйнацію системи. Тут доречно використати термін неґативної діалектики Теодора Адорно.

Більшовики і були тими марґіналами, які на тлі крайнього загострення соціальних відносин внаслідок світової війни створили й реалізували таку терористичну ситуацію. Згадаймо, що вони самі спочатку називали свою революцію переворотом. Я вважаю, що в Росії, навіть застосовуючи ленінські поняття, так звана жовтнева соціалістична революція викликана не революційною, а терористичною ситуацією. Понад це, більшовики поступово захоплювали владу: від штурму Зимового палацу в жовтні 1917 року через розпуск Установчих зборів у січні 1918 року, а також оголошення червоного терору після вбивства посла Німеччини Мірбаха.

Подібною була й терористична ситуація в Німеччині, коли після виборів до Райхстаґу в листопаді 1932 року націонал-соціалістична партія, отримавши тільки 30 відсотків, не мала більшості в парламенті, тим більше в сформованому в результаті виборів уряді, куди ввійшли тільки Гітлер і Ґе- ринґ. Навіть після призначення Гітлера райхсканцлером націонал-соціалісти ще не захопили владу остаточно. Тільки після підпалу Райхстаґу 27 лютого 1933 року і законів Гінденбурґа 28 лютого, а потім особливо після закону «Про подолання нужденності народу і райху», який ввійшов в історію під назвою «Закону про надзвичайні повноваження», а також після смерті Гінденбурґа і скасування посади президента та оголошення Гітлера фюрером захоплення влади стало остаточним.

Як на мене, сьогодні людство переживає подібну терористичну ситуацію в світовому масштабі, викликану насамперед ґлобальними проблемами сучасності, одна з них -- це суперечність між країнами першого та третього світів. Ця суперечність -- це не стільки цивілізаційне чи культурне зіткнення, це насамперед соціально-економічна суперечність, що призводить до постнеоконсервативних тенденцій, важливими складниками яких є неона- ціоналістичні рухи. Проте є тут і каталізатори, зокрема ІДІЛ, політика Росії. Порядок, який формувався в Європі в повоєнний період, узасадничений Всезагальною декларацією прав людини, а також європейськими цінностями свободи, справедливості, солідарності, прав людини, гідності тощо, сьогодні ставиться під сумнів, дістаючи свого прояву в так званих гібридних ідеологіях. І цим користується не тільки Путін, а й певні політичні сили в розвинених країнах, зокрема в Німеччині, такі, як НДП, Pegida (Patriotische Europaer gegen die Islamisierung des Abendlandes), AfD (Alternative fur Deutschland). Гібридні ідеології, що великою мірою є наслідком постмодернізму, з його концептами постістини, заперечення її граничного обґрунтування, а також етичних норм і цінностей тощо.

Яким є ставлення до цього, зокрема, ліберальної філософії, можна продемонструвати на прикладі Заяви («Міркувань») Дитриха Бьолера, яку нещодавно він мені надіслав і яку в моєму перекладі українською прошу дозволити оголосити Текст заяви ми публікуємо в цьому числі «ФД». -- Прим. ред..

С. Присухін: Чому ви говорите про націоналізм як загрозу?

А. Єрмоленко: По-перше, я мав на увазі правонаціоналістичні загрози в Європі; по-друге, треба згадати насамперед той факт, що для Німеччини ще з огляду на її націонал-соціалізм надто болісним є згадка про будь-який націоналізм.

Євген Головаха

Революція у неостановому суспільстві: сучасні виклики

З погляду соціолога, є три критерії, які дають змогу визначити політичні події як революцію. Це, по-перше, масовість руху. Якщо просто хтось когось відсторонив від влади, то не революція, а просто переворот. По-друге, це суттєві інституційні зміни. Як вони відбуваються, яким шляхом, то вже інша справа. По-третє, це насильство або загроза насильницьких дій. Якщо певні події відповідають цим критеріям, то можна говорити про революцію, а не просто про протестні акції, політичні заворушення або заколоти. Щодо світлих надій та райдужних перспектив, пов'язаних з революцією, маю сказати, що є різні точки зору на це. І тут єдності соціологи не дійшли.

Серед них є великі оптимісти, такі, як Карл Маркс, який розглядав революцію як «повитуху історії». Треба визнати, що ця точка зору суттєво вплинула на багатьох дослідників проблеми соціально-політичних змін у минулому, і цей вплив відчутно й досі. Є глибокі песимісти, серед яких я б насамперед відзначив Пітирима Сорокіна, який був професійним революціонером, секретарем Керенського, дослідником наслідків революції і громадянської війни, потім був пасажиром славетного «філософського пароплава», працював в Америці, де створив кафедру соціології у Гарвардському університеті і набув статусу одного з найавторитетніших соціологів ХХ сторіччя. Вивчаючи наслідки революцій, він дійшов висновку, що вони мають переважно руйнівний характер, деформуючи матеріальні та духовні засади життя людей, і тому завдання відповідальної еліти полягає в тому, щоб обмежувати масштаби, терміни та аґресивність революцій.

Є й такі, яких я умовно назвав би «еволюціонерами». З їхньої точки зору соціальна еволюція прийнятніша від революційних змін, але тільки до того моменту, коли остаточно спотворюються органічні засади еволюційного процесу і соціальні суперечності сягають критичної межі. Такої точки зору дотримується сьогодні більшість представників академічної соціології, які розглядають революцію як екстремальний шлях подолання кричущої нерівності людей за суттєвими соціальними ознаками. Якщо у суспільстві постійно відтворюють умови для масової соціальної депривації, у ньому зростає і масова підтримка вибухових соціальних змін.

На користь та проти кожної зі згаданих вище позицій можна навести багато арґументів. У чомусь кожна з них має рацію, у чомусь кожна викликає сумніви. Але жодна з них не заперечує роль соціальної нерівності і жаги до встановлення «справедливого ладу» як вирішального чинника масової підтримки безумної, здавалося б, ідеї зруйнувати соціальний порядок, ризикуючи втратити геть усе без ґарантії отримати бодай щось. На мій погляд, хоч би яким ідеологічним декором камуфлювали революції, природа їх єдина -- антистанова. Що це означає? Що завжди, коли вищий стан (а він і досі зберігається у традиційних та перехідних суспільствах) нахабніє так, що терпіти його вже неможливо, складаються революційні умови, за яких знаходять масову підтримку демагоги з будь-якими ідеологічними гаслами, аби вони були спрямовані проти чинної влади.

У нас в Україні саме це і сталося. До влади прийшли найжадібніші представники вищого нестанового утворення, масову ненависть до яких використали «тимчасово депривовані» представники того ж самого стану з про- європейськими гаслами, як більшовики колись використали антистанові настрої 17-го року. Якщо вже вона сталася, ця революція, то ми маємо зрозуміти, в чому її сенс. А саме в тому, щоб довести революційні зміни до логічного кінця -- змінити інституційні засади суспільного життя так, щоб унеможливити створення умов для відтворення нестанового суспільства зі знахабнілим вищим станом.

Що ж стається зараз? Чому у нас багато людей у розгубленості? А сталося те, що вищий стан не змінився. Прийшли нові люди, але стан той самий. Нинішні можновладці розуміють, що їхнє становище виявиться вкрай хитким, якщо люди зрозуміють, що навіть тієї мети, до якої йшли ціною великих жертв, не досягнуто. Тому що вони роблять? Вони хочуть підмінити антиста- нову спрямованість революції на етно-лінґвістичну. А до чого це призведе? До нової хвилі протистояння на межі громадянської війни. Вони зацікавлені, щоб увага від зловживання владою переключилась на тих, кого можна визначити як «внутрішнього ворога». А оскільки у нас для цього є чудові умови, бо країна дуже складна у реґіональному і мовно-етнічному сенсі, вони можуть це зробити, якщо ми, суспільствознавці, які розуміють складність, хиткість і неоднозначність ситуації у таких країнах, як наша (з такою перехідною економікою, з дуже низьким рівнем життя та політичної культури), не пояснимо громадянському суспільству і притомним політикам, що це може призвести до трагічних наслідків з точки зору демократичної перспективи розвитку українського суспільства та реалізації європейської перспективи України.

С. Пролеєв: Я цілком погоджуюсь з вами, що Лютнева революція 1917 року здійснилася загалом у правовому полі (якщо зважати, звісно, на механізм передачі державної влади, а не на ексцеси на вулицях Петрограда). Однак подальше розгортання подій дедалі потужніше виявляє дію революційної доцільності. Яка, як на мене, є більш точним терміном, ніж термін «насильство» у соціологічній моделі революції Сорокіна. Революційна доцільність не завжди обертається насильством. Вона не хижий звір, який тільки і бажає, щоб когось зжерти (хоча, треба визнати, інколи його нагадує). Насильство є лише похідною від доцільності, її вторинний ефект.

Віталій Лях

Соціальні перетворення і революція

Пропоную спочатку визначитися зі сферою застосування терміна «революція», оскільки саме від цього залежить подальший перебіг нашої дискусії. Залежно від того, в якій парадигмі щодо соціуму ми перебуваємо, тема революції може набувати різних конотацій, а вже звідси постає питання, наскільки коректно ми вживаємо цей термін в тій чи тій ситуації та який зміст у нього вкладаємо. Тобто спочатку слід визначитися, з якими уявленнями про суспільство та способами його існування і розвитку ми маємо справу.

Одна з відомих позицій щодо безконфліктного існування суспільства була представлена в концепції Т. Парсонса, котрий розглядав суспільство як соціальну систему, структурні елементи якої (політична організація, доступ до економічних ресурсів, соціалізація і культурна леґітимація) перебувають у певній рівновазі. Таке суспільство функціонує як добре налагоджений механізм або біологічний організм, усі структурні елементи якого функціонують заради існування цілого. В такому суспільстві якщо й існують якість тертя чи конфлікти, то лише як тимчасові труднощі, що легко усуваються в процесі більш точної підгонки структурних елементів. Зрозуміло, що з цієї позиції годі й говорити про якусь революцію. До речі, представник Франкфуртської школи Г. Маркузе у відомій праці «Одновимірна людина» (1964) також із розчаруванням робив висновок, що у зрілому капіталістичному суспільстві революція неможлива. І хоча відчуження стало тотальним, а його неґативний вплив на людину став незаперечним, все ж процес соціалізації був настільки ефективним, що людина робить те, що від неї вимагають, навіть із задоволенням. Тому книга завершується закликом до всіх здійснити «Велику Відмову», тобто сказати «Ні!» усій системі соціального тиску, а не закликом до революції в традиційному сенсі.

Інша позиція щодо існування і розвитку суспільства представлена в концепції К. Маркса і його послідовників; згідно з нею, суспільства із приватною власністю на засоби виробництва неминуче розколоті на два класи, між якими постійно точиться боротьба. А отже, перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої відбувається через революцію. Звідси в теорії марксизму потім виникають і потребують розв'язку проблеми щодо рушійних сил революції, її ідеологічної складової, засобів, методів здійснення тощо. І зрештою постає і те питання, яке тут вже прозвучало: щодо ціни революції, оскільки те, що ми отримуємо в результаті, досить часто не відповідає нашим очікуванням. Здебільшого це відбувалося тому, що свідомість тих людей, які здійснювали ці «перевороти-революції», була обтяжена стереотипами мислення і світобачення, які домінували в попередньому суспільстві. Тобто «революціонери», як правило, керувалися логікою існування «природної держави» (Д. Норт та ін.) Детальніше щодо можливих способів стримування насилля з боку держави можна ознайомитися в колективній праці: Норт Д, Уоллис Д, Вайнгаст Б. Насилие и со-циальные порядки. Концептуальные рамки для интерпретации письменной истории человечества. -- М., 2011., де стримування насилля здійснювалося шляхом створення правлячої коаліції, в якій домінувальне становище посідає привілейована еліта, що спрямовує свої зусилля на обмеження доступу до економічних і політичних ресурсів. Типовий приклад такого соціального порядку -- це феодальна держава, але не обов'язково. Уся ця система працює за рахунок ренти. Одним із найцінніших джерел ренти є привілей створювати організації, які користуватимуться підтримкою держави. Тобто здатність еліт організовувати кооперативну поведінку під егідою держави збільшує віддачу для еліт від виробничих ресурсів суспільства -- землі, праці, капіталу та організацій.

Утім, як наголошують автори книги, систематичне створення ренти на підставі обмеженого доступу в природній державі -- це не просто засіб набити кишені членів правлячої коаліції; це також важливий засіб контролю насилля. Створення ренти, обмеження конкуренції та доступу до організацій визначають природу держави, її інститутів і функціювання суспільства.

Відтак, природна держава є достатньо міцним утворенням, оскільки шляхом обмеженого доступу вона спроможна стримувати насилля і розподіляти ренту серед обмеженого кола осіб, наділених певними привілеями. Вона досить успішно демонструвала свою ефективність аж до XVIII століття, коли почали формуватися держави з відкритим доступом. Понад те, навіть на сьогодні переважна більшість країн світу мають соціальний порядок першого типу Як зазначають автори, навіть сьогодні 85% населення світу живуть в порядках обмеже-ного доступу (там само, с. 56)..

Залежно від того, як природні держави будують свої відносини з організаціями, автори дослідження пропонують певну їх типологію: 1) крихкі природні держави, що неспроможні підтримувати будь-які організації та саму державу; 2) базові природні держави, які здатні підтримувати організації, але лише в межах держави; 3) зрілі природні держави, які здатні підтримувати значну кількість елітних організацій, що не перебувають під безпосереднім контролем держави.

Зрілі природні держави характеризуються тривкими внутрішніми ін- ституційними структурами і здатністю підтримувати організації еліт поза межами патронату держави. Відповідно, інститути, що забезпечують легітимацію, мають бути вбудовані в державу таким чином, щоб не залежати від зміни обставин і розкладу сил між елітами. Автори роблять припущення, що виникнення правової системи якраз і пов'язане з тим, що можновладцям потрібно було забезпечити (узаконити) своє право на привілеї.

Автори наголошують відмінність організацій у державах із закритим доступом і в країнах із відкритим доступом, яка полягає передусім в тому, що в суспільствах відкритого доступу доступ до організацій визначається як безособове право, яке мають усі громадяни, тоді як у природних державах доступ до організацій обмежений і є привілеєм еліти. Тому природні держави мають слабке громадянське суспільство. Натомість велику кількість літератури із громадянського суспільства присвячено саме тому, що групи та організації мають важливе значення для життєдіяльності сучасних демократій. Саме громадянське суспільство підтримує і вможливлює порядок відкритого доступу.

Говорячи про визначальні характеристики порядку відкритого доступу, автори зазначають таке: 1) досить поширений набір переконань щодо участі й рівності усіх громадян; 2) відсутність обмежень на участь в економічній, політичній, релігійній та освітянській діяльності; 3) доступна для всіх підтримка організаційних форм у будь-якій сфері діяльності; 4) дія принципу верховенства права забезпечується усім без винятку; 5) безособовий обмін. Усі ці ознаки сприяють тому, що у держав з відкритим доступом більш висока адаптивна здатність до змін і викликів, що мають місце в навколишньому світі. До того ж, порядок відкритого доступу сприяє економічному розвитку, а також розподілу вигід економічного зростання та зниженню ризиків участі в ринковій діяльності для окремих осіб. Отже, маємо всі підстави говорити про бажаність для держав здійснити такий перехід до порядку відкритого доступу

Однак результатом зіставлення цих двох типів держав є висновок, який полягає в тому, що не можна автоматично перейти від одного типу держави до другого. Перший тип -- він природний, а отже, самодостатній. Тобто можна сказати, що змінити там щось досить важко. Можна лише щось покращити, але сама система від цього не змінюється. Тобто деякі варіації там можливі, а втім, все це один і той самий природний стан держави, де панує право сильного, а еліта живе за рахунок ренти від чинного порядку з обмеженим доступом.

І тут ми повертаємося до феномену буржуазних революцій, які відбулися в Західній Європі в XVII--XVIII століттях. В дискусії вже пролунала думка, що досить часто ці революції завершувалися реставрацією попередніх порядків. Це можна пояснити саме тим, що в процесі утвердження нового соціального порядку спрацьовує стереотип мислення, характерний для логіки існування природної держави, а отже, відбувається лише перехід влади від однієї еліти до іншої. Натомість справжня зміна можлива лише як перехід до логіки функціювання «штучної» держави. Остання передбачає створення порядку відкритого доступу з його вимогами щодо заборони обмежень, підтримкою організаційних форм, верховенством права тощо. Але головною ознакою такої держави є те, що соціальні взаємовідносини базуються на безособових стосунках. В суспільствах другого типу для стримування насилля створюються військові та поліційні організації, проте вони підпорядковуються політичній системі. Але оскільки існує небезпека використання насилля у власних інтересах, то сама політична система має бути обмежена набором інститутів і противаг, що внеможливлюють нелеґітимне застосування насилля. Тобто контроль над політичною системою має стати доступним для будь-якої групи і забезпечується тим, що будь-хто має право на формування організацій. Тому для таких держав важлива наявність сильного громадянського суспільства.

Отже, для того, щоб зміна влади привела до революційних перетворень у суспільстві, необхідні певні «порогові умови», які зроблять можливим перехід від природної держави до порядку з відкритим доступом. Такими по- роговими умовами, на думку авторів згаданої праці, є: верховенство права для еліт; безстрокові організації в суспільній і приватній сферах; консолідований контроль над збройними силами. Якщо ці порогові умови наявні, то перехід до порядку з відкритим доступом є можливим, хоч і не обов'язковим, оскільки можуть негативно спрацювати інші чинники.

Тут і постає питання щодо того, які чинники спонукають еліту ділитися владою. Д. Норт, Д. Воліс, Б. Вайнґаст відзначають, що їхня позиція щодо цього питання відрізняється від позиції Асемоґлу і Робінсона, викладеної ними в роботі «Економічні джерела диктатури та демократії» Асемоглу Д, Робинсон Дж. А. Экономические истоки диктатуры и демократии. -- Изда-тельство «ВШЭ», 2015.. Останні формулюють проблему переходу в термінах демократії / недемократії. Тобто суспільство ділиться на еліту і простих громадян. У недемократичних державах еліта має всю владу, яку тільки може забажати, в демократичних -- громадяни мають засоби для контролю над владою. На питання про те, яким чином і чому еліта погоджується частину влади віддати громадянам, Асемоґлу і Робінсон відповідають, виходячи з уявлення, що еліта є чимось однорідним і в якийсь момент часу, під тиском громадян погоджується віддати частину, щоб не втратити все. Норт і його співавтори вважають такий підхід спрощеним, оскільки він не враховує того, що еліти бувають різними, і баланс сил між ними постійно змінюється. А отже, на їхню думку, якраз оця постійна боротьба між елітами і спонукає їх до того, щоб виробити загальні правила гри й дотримуватися верховенства права. В цілому це постає як перехід від різного типу феодалізму до капіталізму, уґрунтованого на суспільній угоді і демократичних інститутах.

При капіталізмі діє вже інша логіка отримання прибутку: через розширення підприємницької ініціативи. В цьому контексті Й. Шумпетер розрізняв «зростання» і «розвиток». Зростання -- це виробництво і споживання одних і тих самих продуктів і послуг. Для розвитку ж потрібен дух підприємництва, свобода і творчість. Таким чином він виходить на такі поняття, як «творче руйнування» і «інновація». Головні положення теорії Шумпетера стосувалися економіки, однак їх можна застосувати і щодо політичної сфери. В умовах порядку з відкритим доступом творче руйнування виявляється і в царині політики. Індивіди та групи можуть вільно створювати організації та займатися різноманітними формами діяльності. Це сприяє створенню громадянського суспільства, яке може здійснювати вплив на політичні процеси. І в цьому полягає особливість функціювання держав із розвиненим громадянським суспільством.

Зрештою, можна сказати, що всі попередні революції мали місце в суспільствах, де відбувався перехід від елітарної форми правління до демократій, тоді як в порядках відкритого доступу спрацьовує ідея Шумпетера про творче руйнування. Тому в суспільствах з відкритим доступом трансформується сама ідея революції. Зокрема, в розвинутих країнах світу в 70-х роках минулого століття відбувся перехід до постіндустріального суспільства. І цей перехід був пов'язаний, в першу чергу, зі зміною пріоритетів і ціннісних установок. Говорячи про «дух інформаційного суспільства», М. Кастельс згадує про «дух свободи» молодіжного руху «нових лівих». Відомий дослідник студентського руху Ч. Рейч у праці «Зелень Америки» (1972) також відзначав перехід від «Свідомості ІІ» до «Свідомості ІІІ», який відбувся під час виступів «нових лівих». Тобто маємо своєрідну «революцію свідомості», а не боротьбу за зміну влади. Одне з гасел руху «нових лівих» -- «Вся влада -- уяві!» -- передбачало саме зміну свідомості. Воно було навіяне працями Г. Маркузе, який вказував, що лише творча уява може вивести людину за межі добре налагодженого соціального порядку, описаного Т. Парсонсом. Тобто слід хоч би в уяві вийти за межі чинного порядку. Це означає, що реальні зміни можуть відбутися лише тоді, коли вони постають як «творче руйнування», як руйнування старого в процесі побудови нових форм, типів і зразків діяльності.

Роман Кобець

Революція по-українськи: очікування «кадрового оновлення»

Свої міркування про специфіку Революції Гідності та її наслідки хотілося б розпочати з уточнення смислу такого широковживаного поняття, як «революція». Для цього скористаймося блискучим аналізом походження цього концепту та специфіки його семантичної трансформації в суспільно-політичній сфері, який свого час здійснила Г. Арендт у видатній роботі «Про революцію».

Для нас виглядає дивним той факт, що поняття «революція» має не історико-політичне і навіть не ширше соціогуманітарне походження, а природничо-наукове. «Первинно слово “революція” було астрономічним терміном ..., що вказував на постійний підпорядкований закону обертання зірок, не підвладний людині і тому нездоланний рух ... який не піддавався якому б то не було насильному впливу ззовні. Це слово явно вказує на обертальний характер циклічного руху». Тому, коли це поняття почали застосовувати як характеристику певних історичних подій, воно попервах стало метафорою вічного, нездоланого руху, що постійно повторюється попри всі випадковості конкретних подій, наміри та розрахунки їх учасників. Цей смисл «повернення» добре прочитується щодо т. зв. Славетної революції 1688 року в Англії (коли Стюарти були вигнані, а на трон зійшли Вільгельм ІІІ Орлеанський та Марія ІІ), що за своєю суттю була поверненням справжньої королівської влади у всій її величі та славі. « ... Ця “Славна революція” -- подія, завдяки якій слово “революція” набуло “права на проживання” в політичній та історичній мові ... мала на увазі реставрацію».

Суспільно-політичні зміни які вважалися революційними, ґрунтувалися на загальному суспільному переконанні щодо необхідності повернення до певного міфологізованого «раннього періоду», коли люди володіли правами та свободами, яких їх позбавила тиранія або ж завойовники. Революції, за оцінкою Г. Арендт, «у своїй початковій фазі здійснювалися людьми, які були твердо переконаними, що своїми діями вони не творять нічого принципово нового, а лише відновлюють старий порядок речей, порушений та попраний деспотизмом абсолютної монархії чи зловживанням колоніальної влади. Вони щиро вірили -- і це слугувало для них виправданням власних дій -- що бажають повернутися назад до часів, коли все було так, як має бути».

Пафос новизни, який стає панівним сучасним значенням уявлень про «революцію», є явищем, що бере свій початок у XVIII столітті, коли стало зрозумілим, що новий початок може бути політичним феноменом, понад те може бути результатом свідомих дій людини. Відтоді революція означає не постійні зміни того, що є, а радше нову точку відліку історії, що спирається на ідею «про відкриття нового етапу історії, з ідеєю цілковито нової історичної постановки, зміст якої не був відомим до того і яку належить здійснити вперше». Історичною місією революції стає створення засадничих принципів, «нового початку» у самому його вихідному пункті.

Г. Арендт далі розвиває свої міркування про те, як модерне розуміння «революції», відмовившись від уявлень про «циклічність», продовжує поділяти з первісним астрономічним тлумаченням розуміння певної «нездоланності руху», фатальності, непідвладності розгортання подій людській волі та уяві -- розуміння, з якого постають поняття «історичної необхідності», «загально-історичного поступу» та «перманентної революції» (Прудон). Однак спробуймо спинитися тут та проаналізувати недавні події новітньої історії України. Якою мірою «Майдан Гідності» був чи став «революцією»? Чи передбачав він повернення до чогось належного і втраченого? «Новим початком» чого він став або бажав стати?

На перший погляд, момент «повернення до нормального стану» в подіях 2013--2014 років очевидний. На початку висувалися вимоги повернення до підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, згодом до зі- ґнорованого вочевидь неправовим рішенням Конституційного Суду України 2010 року тексту Основного закону 2004 року, а далі до скасування т.зв. Законів про диктатуру від 16 січня 2014 року, а в царині використання мови в діяльності органів влади й до стану червня 2012 року, тобто до ухвалення закону «про реґіональні мови». Відповідно предметом обурення були: волюнтаристська відмова президента від вирішального кроку на шляху до євроінтеґрації, узурпація ним повноважень у незаконний спосіб, звуження прав людей на політичну активність та символічне приниження представників титульної нації.

А яким убачався «новий початок», засади якого були закладені Майданом? На початку голосно звучали заклики щодо необхідності «перезаснування держави», «укладання нової суспільної угоди», кардинальної конституційної реформи (скликання для цієї мети Конституційної асамблеї), інакше кажучи, глибоких інституційних трансформацій. Утім, ідеї інституційних змін досить швидко зійшли нанівець, були витіснені поверненням до звичного уявлення про те, що головне провести «зміну еліт», «очистити владу» або ж її «радикально оновити» в кадровому сенсі. Всі більш-менш значимі інституційні зміни як-от створення нових антикорупційних інституцій, реформа судової влади та державної служби, люстраційних та конкурсних процедур так чи інакше орієнтувалися на необхідність «кадрового оновлення», а нова якість суспільно-політичного процесу, буцімто, залежить від того, хто «прийде до влади за результатами Майдану».

Революційний пафос радикального оновлення став поверненням до звичних та загальновизнаних уявлень, про те, що «все залежить від людей», що так добре резюмує повсюдно вживаний сталінський афоризм: «Кадри вирішують усе». Інакше кажучи, «якість» рішень у державній політиці залежить від того, хто їх ухвалює. Ще точніше -- від його наміру. Така впевненість у тому, що зміст рішення залежить від намірів того, хто їх ухвалює, хибує на кілька засадничих помилок.

По-перше, всі проблеми державної політики, точніше їх причини, починають убачати в «негідних намірах» можновладців, або, як любить повторювати відомий український політик: «Кожна проблема має прізвище ... » (А. Гриценко). Відповідно засобом державної політики стає усунення та покарання осіб, що винні за неправильні рішення. Універсалізуються проблеми: «Хто має бути покараним за ... ?» та як віднайти гідних керівників із «чесними» та шляхетними намірами, тих, хто не буде зловживати владними повноваженнями задля власного збагачення. Головною суспільно-політичною проблемою та домінантним пріоритетом уваги громадян до дій держави стає «кадрова політика». Суспільство переважно дебатує питання або про зорганізування люстрації або про результати призначень за результатами нових конкурсних процедур.

По-друге, такий орієнтований на наміри посадовців підхід призводить до повного ігнорування інституційних проблем. Інакше кажучи, всерйоз не розглядаються інші чинники ухвалення рішень, від яких залежить зміст державної політики, наявна інформація та чинні правила. Західна традиція врядування у разі невдачі державної політики радше схильна ставити питання не щодо того «хто персонально несе відповідальність?», а «як це могло статися?»: що було не так в організації взаємодії, в наявній інформації, ресурсах тощо. Інакше кажучи, переважно аналізується інституційна основа рішення, а не «прізвища», адже припускається, що в державній політиці працюють насамперед інституції, а не конкретні особи.

По-третє, орієнтація на наміри виробників державної політики породжує загальну хвилю моралізаторства (обговорення особистих мотивів Інших) та дає можливість постійно висувати неадекватні «моральні вимоги» до «оновлення кадрового складу». Матеріали ЗМІ та численні виступи «політичних експертів» рясніють міркуваннями, «якими мають бути» нові можновладці, дедалі більше піднімаючи планку очікувань стосовно особистого морально-психологічного складу таких людей. У політиках та держслуж- бовцях хочуть бачити еталон «самопожертви заради суспільних інтересів», відданості служінню спільному благу, своєрідних «громадських святих». Вочевидь такі завищені та неадекватні очікування за ближчого знайомства з обставинами життя та діяльності «нових облич» породжують фрустрації («офшори Порошенка», «квартира Лещенка» тощо) та гірке визнання «чергового обману» та зміни одних «кланів» іншими.

Така орієнтація на мораль та віра у чудодійність «шляхетних намірів» імплікує своєрідний месіанізм: очікування «справжнього лідера нації» («свого Вашингтона з новим та праведним Законом»), який чудовим чином розв'яже всі проблеми державної політики («наведе лад»). Вочевидь, такі месіанські очікування походять з доби новоєвропейського романтизму, з його поділом суспільства на «героя» та «натовп» -- секуляризованим відповідником християнського пасторства за схемою: «пастух» та «стадо». Цю орієнтацію живить надія на те, що Бог править людьми, веде їх до сотерологічної мети правильним шляхом, але робить це за посередництва обраних (священників та монархів). Секуляризація цього архетипу в добу Просвітництва також відтворює цю бінарну опозицію у вигляді «інтеліґенції» та «народу», де перша, просвітлена знанням та відповідальна перед суспільством/ історією (що разюче контрастує з волюнтаризмом безвідповідального монарха/ генсека/ несвідомої бюрократії) спрямовує суспільний поступ. У будь-якому разі громадянам замість активної самостійної та критичної участі в політичному житті належить лише віднайти обранця Бога / історії, того Месію, якого треба «підтримати», а той вже якось «все налагодить».

З огляду на це суспільство перебільшено зациклене на проблемі «лідерства». Якщо на початку доби незалежності критерієм лідерства громадська думка вважала «харизму», хай би що під цим малося на увазі, то вже на третьому десятку державної незалежності новітньої України до лідера окрім згаданої вище «громадянської святості» висувають вимогу рішучої «політичної волі». Саме нездоланна сила наміру, що здатна «поламати» будь-який опір «системи» (читай браку належної інформації та наявності правил і процедур), є, на переконання більшості громадян України, Гарантією успішної державної політики та суспільного поступу.

Орієнтація на наявність «сильної політичної волі» зазвичай провокує волюнтаризм та самодурство. Адже вимога «сильної волі» є чи не кульмінацією конфронтаційного способу розроблення та ухвалення державної політики, саме її наявність внеможливлює і потребу цікавитись наявністю у «стейкголдерів» альтернативних позицій, і будь-яку потребу певним чином їх враховувати, балансувати при ухваленні рішень. «Сильний лідер» може дозволити собі ні з ким не рахуватися, він повинен привчити інших змирятися з його рішеннями. Натомість виваженість та розсудливість, потреба в консультаціях та часу на обмірковування рішень фактично означає слабкість волі, відсутність «лідерських рис». Однак «сильною волею» лідера вчиться маніпулювати його оточення. Всім відомі випадки, коли «лідерські рішення» прямо залежали від того, хто першим або останнім зайшов до кабінету. При обговоренні проектів рішень їх доля дедалі більше залежить від міркувань «демонстрації заявки на лідерство», аніж від їхнього змісту.