Революція: досвід політичних революцій ХХ—ХХІ сторіччя

Пушкіна, вся Естонія була заставлена портретами російського поета. У 1987 році я приїхав в Естонію, і вже ніде не бачив жодного портрета Пушкіна. Хоча там перебував найголовніший пушкініст нашого часу: я маю на увазі Юрія Михайловича Лотмана. Щось схоже відбувається і в Латвії. Щось схоже відбувається у Литві.

«Проблеми, проблеми, проблеми», -- як казав Олександр Блок. Отже, «скорочуючи» те, що трапилося в 1917 році, насамкінець того самого року: воно необхідним чином на повну силу не розв'язало нагальних проблем. Воно лише загнало їх в глибину історичної речовини. І тепер все це вийшло на нашу з вами поверхню.

І ми тепер маємо за це так чи інакше відповідати.

Оце і є першопричиною того фатального 17-го Року.

Сергій Макеєв

Революція як Подія

Виступи колеґ переконують мене в тому, що існує певний науковий діалект, чи схожий на науковий, чи з претензією на науковість, на якому можна успішно складати розповіді про явище революції не впадаючи у тривіальність і затерті штампи. Для тих же, хто не володіє ним, тобто таких, як я, залишається менш коректна можливість -- представити предмет нашого розгляду на діалекті, що ним користуємося зазвичай. Власне назва мого повідомлення і демонструє такого роду зміщення контексту. Не впевнений, що таке доцільно чи варто робити, проте для мене особисто це шанс приєднатися до поважного зібрання і включитися у дискусію.

Схоже на те, що революції належать до нечисленного класу явищ, які природно писати з великої літери. Проте в моєму випадку, щоб унаочнити зсув до нового словника і правил поєднання слів у речення, слід вчинити так: революція з малої, а Подія з великої. І тоді вочевиднюється, від чого треба відмовитися із самого початку: від того, що собою являє революція та які умови її виникнення та підживлення. Було б перебільшенням сказати, що такі запитання і пошук відповідей на них перебувають за межами соціології. Проте для емпірично орієнтованих розвідок із проблем еволюції та стану соціальної структури суспільства, які становлять предмет моєї компетентності, вони такими, переконаний, є безумовно. Викладене нижче, сподіваюсь, обґрунтовує цю тезу доволі умотивовано. Якщо ж ні, то навіть і не знаю, що ще маю зробити.

Для ознайомлення з поняттям, яке пишу з великої, корисно без поспіху вчитуватися в статтю «Events» (оновлена у 2012-му) у Стенфордській енциклопедії філософії, до великої бібліографії якої слід додати чомусь не згадану там книжку А. Бадью «Being and Event» (переклад 2005 року англійською книги, що вийшла друком французькою наприкінці 1980-х років), а також опублікований у 2014-му текст С. Жижека про «філософську подорож» по поняттю «подія» з кількома зупинками -- «Event: A Philosophical Journey

Through а Concept». І в результаті отримати перше враження про конкурентну інтерпретацію змісту поняття «подія», його просторово-часову структуру, зближення і дистанціювання від концептів «об'єкт», «факт», «властивості», «час», про типи подій та їхню співвіднесеність з «існуванням» та «ідентичністю». Чесно кажучи, не всі представлені там розрізнення й ототожнення розумію. Тому зосереджуся переважно на тому, що видається важливим тепер і тут.

Подіями, стверджує С. Жижек, звичайно вважають те, що випадає зі звичного укладу і, начебто, не підготовлено тим, що трапилося раніше, що постало ніби без особливих причин, так що в ньому вгадується щось чудне і навіть чудодійне -- перерахування причин події допустиме, але ніколи немає впевненості, що воно є вичерпним і чи існує взагалі її кінцева причина. Саме елемент чудотворного унаочнює -- і зумовлює -- обмеженість позитивістсько-раціоналістичної претензії дійти до кінця, до суті, до абсолютного знання чи першоджерел. Він ніби каже: все, зупиняємося, таке просто трапляється; тут -- момент визволення від влади і примусу невигадливого у своїй послідовності детермінізму. Саме тоді, коли розпізнається цей розрив події з безліччю її імовірних причин, і відкривається, за С. Жижеком, горизонт власне філософських розумувань та уявлень, тобто раціоналістичних практик, достовірність яких вкорінена у них самих.

Термінологічні розвідки філософів прийнятні в соціології. Тут припустимо трактувати Подію як точку в соціальному просторі-часі, точку розлому і точку відліку, локусом розсічення і навіть відсікання, перекроювання карт і територій. Слід, знак пунктуації у речитативі соціального, метаморфоз, після якого поділ на те, що було колись, і те, що стало нині, набуває статус імперативу. Але вона також і дія, що руйнує і створює, розкладає порядки та структури, але й збирає елементи соціального в нові констеляції, що встановлює новий баланс і пропорції між стабільністю і турбулентністю. Дія, як їй і належить, проходить певні цикли -- від формування й досягнення максимуму до згасання і згортання -- після чого вона продовжує бути присутньою у спричинених нею наслідках і похідних. Подія, таким чином, є сила і влада: вона виробляє ефекти, привертає увагу і примушує соціуми витрачати ресурси на компенсацію її наслідків.

У найзагальнішому плані подія є одночасно неочікувана новація і безлад, вона викликає збурення в навколишньому середовищі, генерує, ініціює, породжує, розділяє, деформує або розриває простір спільного життя, утворює складки на тканині спільного існування. Це рух, що викликає інші рухи, які мнуть або розминають колишні структури, порядки та складки, додаючи до них раніш небачені й нечувані у тих соціально-географічних локальностях, де вони виникають. У концептуалізації С. Жижека, який погоджується тут із А. Бадью, подія структурує, реструктурує і вводить нові обмеження -- вона змінює. Сама подія, її множинні ефекти та реакції на них з боку індивідів, організацій та інститутів, пред'являють себе, отже, у вигляді конститутивних ознак неординарного, порушеного стану справ у суспільстві.

Подія із великої літери -- це непередбачені війни, революції, повстання, перевороти, терор, масове насильство, економічна депресія і фінансові бульбашки, що лускаються, але рівним чином і наукові відкриття, які модифікують способи сприйняття й опису реальності. Здається, ніхто не знає, які наслідки та в яких масштабах збудить Подія. Ніби ненавмисно відкривається скринька невідомого і непередбачуваного: щось неодмінно станеться, але що саме -- залишається тільки гадати. Не випадково настільки стрімко розростається плем'я «експертів» -- як герольдів ретроспекції, які транслюють тренди минулого у сьогодення й далі, так і футурологів, які глибокодумно або поверхнево гадають за хибними й неясними слідами та прикметами, що позначилися на поверхні соціального і позбавлені виміру, який асоціюється з глибиною. Якби ж наслідки зводилися лише до раціоналізації «пост», навздогін або на випередження, і проголошення легковагих прогнозів. Адже серед них ще й поширення екстремістських гасел та настроїв, брутальності та насильства.

Несподівано масштабна Подія завдає травми, зачіпаючи більшість, ба навіть всіх. На потрясіння, ушкодження, розриви та супутній їм біль індивіди, спільноти, соціуми відповідають безліччю способів, які не піддаються класифікації й заледве мала дещиця яких стає предметом спостереження, аналізу та опису. Зазвичай, приміром, загострюється боротьба за інтерпретацію подій, відбір і прославляння найбільш значущих, але також і тих, що підлягають забуттю, замовчуванню чи стигматизації (6-та зупинка в книзі С. Жижека так і називається -- «Анулювання Події»). І тоді до діла йдуть повторювані час від часу ритуали, святкування, переписування підручників історії: пропаґандистською машиною просувається політика пам'яті, яка призначена для кориґування колишніх оцінок людей, явищ, фактів. Модальність події, інакше кажучи, змінюється залежно від мінливої установки спостерігача або впевненого в собі маніпулятора, що володіє владою, а для підготовленої аудиторії чи не навмисно проблематизується протилежними за знаком інтерпретаціями альтернативних спостерігачів, які публічно претендують на об'єктивність.

Події на якийсь час демістифікують соціальні відносини, навмисно чи мимоволі виявляючи погано видимі за звичайних часів механіку, задуми й наміри акторів, ту, за М. Вебером, прагматичну орієнтацію інтересів, в якій не прийнято зізнаватися навіть у повсякденному житті. Геґелівська «сова Мінерви», як пам'ятається, вилітає в сутінки, коли здійснилося все, чому належало бути, і коли сама можливість знати дістає шанс реалізуватися. Проте завжди з іменуванням того, що проступило і стало видимим, неминучі колізії -- істина, правда, фантазія або достовірність перед нами? Тут багато чого, якщо не все, залежить від теоретичних або суто ідеологічних налаштувань оптики експерта, який є ще й носієм конвенційної мови тлумачення подій. В епоху цифрових комунікацій, масового виробництва і миттєвого поширення інформації екстремальні події, можливо, як ніколи раніше сприяють побутуванню неперевіреного, сумнівного, помилкового, радикально марґіналізуючи простір і час достовірного знання, яке стає зайвим продуктом, таким, що практично не має попиту на ринку комунікації та пропаґанди. Випадковим або очікуваним наслідком може бути «винесення за дужки» серединних фраґментів політичного спектру, що залишає в недоторканності його крайні сектори, тобто природно відбувається поляризація публічної риторики й усього політичного простору.

Значущі -- вони ж, найчастіше, радикальні, такі, що претендують на радикальність або ж тільки схожі на радикальні -- події провокують такої гостроти конфлікт інтерпретацій, який виводить за горизонт евентуальної згоди проблему автентичності будь-якої реальності взагалі, та й власної автентичності конфліктувальних інтерпретацій. Майдан 2013--2014, анексія Криму, війна на Донбасі саме такі. Після них партикуляризм визначень рішуче заступає універсальність. Попутно руйнується ілюзія стійкості, стабільності, урівноваженості системи «влада -- опозиція -- електорат». Новітньою історією України непорушність деяких, далеко не всіх, порядків і структур успішно оскаржена двома розділеними десятиліттям Майданами 2004 і 2014 років. Але вони ж підтвердили високу резистентність системи в цілому, не тільки умову її інерційності, але й обіцянку поворотного руху, відновлення і зміцнення раніше начебто втраченого. В останню чверть століття реплікація віджилого і неприйнятного перетворилася у впізнаваний знак політичної безплідності зроблених зусиль на початку століття і принесених жертв в середині другого десятиріччя.

Крім того, одним з найважливіших ефектів Події є нові нерівності. Витрати, ризики та труднощі, зумовлені нею, нерівномірно розподілені по території країни і між категоріями населення, нашаровуючись на традиційні нерівності або вишиковуючись над ними. Є постраждалі від військових дій більше, менше (загиблі, поранені, їхні сім'ї) або зовсім не постраждалі. Маються на увазі також і фінансові, майнові, репутаційні, професійні, кваліфікаційні втрати. Явно непропорційно розподіляється між реґіонами та верствами населення такий дефіцитний ресурс, як безпека. Події формують властиву їм соціальну структуру, таку як складки та лімінальність, а також модифікують більш чи менш стійкі ментальні структури (солідарність, орієнтації), які за неписаним правилом, що йде від антропології, дозволено називати соціальними структурами.

Надзвичайні події переформатують структуру часу, скорочуючи час праці, гедонізму і насолод, відпочинку і розваг. Збільшується час економії, додаткових заробітків, адаптаційних та інноваційних практик. Але це ще й час відчаю, безнадії, болю і страждань. Час добра і зла, геройства і зради, гідності і ницості, взаємодопомоги і насильства в найнеймовірніших пропорціях. Час змінених або зовсім втрачених стандартів, критеріїв оцінки, акцентів, аж до нерозрізненності немовби очевидних опозицій: явний кінець якихось часів, без упевненості в ґарантованому настанні привабливих і безпечніших. І тоді просторово-часові локальності окрім непіддатливих обставин, що обмежують горизонти можливого, наповнюються індивідуалізованими та груповими інтенціями, переживаннями, очікуваннями, формуючи в географічно віддалених один щодо одного реґіонах країни конкретні ситуації.

М. Бердяєв в есеї 1918 року «Духи російської революції» вважав, що ця революція не відкриває ніяких перспектив. Навпаки, вона грубо стирає нетривкі нашарування того, що зветься культурою, й оголює базові, а значить реліктові поведінкові структури спільного буття людей: мракобісся, невігластво, нетерпимість. Звісно, гідності та надії і тут знаходиться місце -- місце у глибокій тіні названих домінантних структур; надто скромне, щоб його запросто визначити. Так філософ характеризує ту революцію. Проте немає очевидної відповіді на запитання: чи може бути в будь-якій іншій революції та її наслідках навпаки, тобто домінація співчуття, добра, гідності, надії, чи залишається все таке у горизонті життя її актуальних спостерігачів і сучасників? Крім того, Подія зазвичай спричинює масову появу темних привидів і демонів бажань, устремлінь. Утім, розгляд спорідненості революції і привидів хоча й актуальний для України (декілька таких, що їх легко ідентифікувати, бродять її географічними та ментальними просторами), одначе це окремий сюжет, що виходить за межі нашої дискусії й потребує неабиякої компетентності у «практичній привидології».

Сергій Пролеєв

Революція: оманлива подія

Хочу звернути увагу присутніх на теоретичний парадокс, пов'язаний з феноменом революції. Це начебто давно визначене соціальне явище, яке присутнє у свідомій політичній практиці й активно промислюється не одне сторіччя. Хто ж не знає, що таке революція? Проте разом з цим революція залишається гострою проблемою соціально-філософського дискурсу. І йдеться не лише про глибокі відмінності в оцінці суспільної ролі революції, а власне про розуміння її суті. Вона весь час залишається чимось незвіданим -- феноменом, якась частка якого постійно вислизає від зусиль розуміння та будь-яких концептуальних визначень. Це своєрідна містика революції, її ніколи до кінця не прорахований сенс.

Ірраціональність змісту революції пов'язана з її характером спонтанної події. Революція завжди не випадкова, але водночас непередбачувана. Цю її особливість наочно демонструє навіть марксистська думка, для якої соціальний сенс революції чітко визначений, а вона сама постає як закономірна подія, що відбувається з історичною необхідністю. Показово, що буквально напередодні революції 1917 року найзатятіший революціонер і теоретик революції В. Ленін був переконаний, що за життя його покоління революції в

Росії не відбудеться. Примітно і те, що більшовицький Жовтневий переворот 1917 року самі його творці почали іменувати революцією лише за десять років. В цьому сенсі, образно кажучи, «Велика Жовтнева соціалістична революція» відбулася не у 1917, а у 1927 році (а в сьогоднішній російській історіографії вона перетворилась взагалі на «Русскую» -- чи навіть «Великую Русскую» -- революцію). Мимоволі виникає питання: чим стануть події падіння Російської імперії та те, що відбувалося на її колишніх теренах 1917 року, ще через кілька десятиріч?

Парадоксальним чином і до сьогодні, попри величезну інтелектуальну традицію осмислення цього феномену, ми не можемо однозначно відповісти: а що ж таке є революція? Складність цього питання примножує незбіг: глибоко відмінним є те, що творці революції мислять як її мету, і те, чим наповнені події революції, -- те, що безпосередньо відбувається. Кодом доступу до сенсу революції на нашому круглому столі стало поняття надії. Я б узагальнено позначив ним усі очікування революції, якими вона надихається, -- ті перспективи, заради яких люди готові на радикальні дії, а також загалом революційну свідомість (образно кажучи, все те, що революція думає про себе). Інтегративним виразом революції є її надії та очікування -- вони її скеровують та визначають її зміст.

Поруч з цим є те, що реально трапляється в ході революції та стає її історичним результатом. Тому на противагу принципу надії треба висунути інший принцип -- відповідальності. Він фіксує все те, що реально відбулося під час революції, та загалом ту дійсність, яку революційні зрушення створили. Цей принцип можна було б назвати і принципом реальності, на відміну від прагнень, якими керуються люди в своїх діях.

Зміст надій революції і зміст породженої нею дійсності завжди не збігаються. Інколи вони навіть ворожі один одному. Ворожі і протилежні подекуди частково, а у деяких випадках навіть цілковито. Врахування означеної невідповідності, яка тяжіє над революціями як закон їх здійснення, дає змогу характеризувати революцію як оманливу подію. Подію, яка ніколи не дотримується своїх обіцянок і викликає результат, далекий від початкових сподівань. Революція скеровується одними надіями, а відповідальність настає за інші наслідки. Цю розбіжність очікувань та результатів, надій та відповідальності фіксує поняття оманливості.

Одразу зазначу, що характеристика революції як оманливої події зовсім не означає розчарування в революції чи її відкидання як способу соціальних змін. Як осанна революції, так і її безумовне заперечення є надто спрощеними реакціями на цей надзвичайно складний і неоднозначний феномен. Оманливість революції вимагає не таврування її, а тверезого врахування суперечливості та неоднозначності сенсу процесів, зокрема відокремлення площини оцінок та свідомості взагалі від соціального, економічного, культурного змісту революційних перетворень. Часто якісь латентні чи приховані ефекти революції якраз і стають її правдивим змістом. Тому поняття оманливої події менш за все є оцінним. Радше воно є методологічним принципом, який спонукає в аналізі революції не лише відстежувати невідповідність мети і результату, а й концентрувати увагу на прихованих, неочевидних ефектах подій.

В дусі цієї методологічної настанови подивимось на досвід двох найгуч- ніших революцій останніх двохсот років -- Великої французької 1789 року та Російської 1917 року. Одразу впадає в око мізерність результатів революцій, якщо брати до уваги державний устрій.

Перша мала в підсумку десятиріччя жахіть, руйнацій та війн, зміну монархії Бурбонів імперією Наполеона, місце білих лілій посіли золоті бджоли. Друга, розпочавшись порівняно вдалим рухом до перетворення монархії на республіку, була перервана більшовицьким переворотом, в якому невідповідність мети та результату ще разючіша. Адже Жовтневий переворот мав бути прологом Світової революції. Сама по собі ніяка революція в Росії Леніну та більшовикам була не потрібна. Більшовицький переворот, який мислив себе як початок світової революції, насправді проклав шлях до реставрації імперії -- вже на засадах радянської влади. Совєтська імперія заступила місце Російської імперії, відбувся перехід від царя-батюшки до генсека КПРС.

Врахування цієї обставини спонукає до несподіваного висновку: по суті громадянська війна 1918--1921 років йшла між двома версіями відновлення імперії -- білою та червоною. Так виглядає в ретроспективі отриманого результату. А цим результатом стала передусім поразка світової революції, яка і була сенсом дій більшовиків як послідовників революційного марксизму- ленінізму. Зловісний гумор історії полягає в тому, що власну гучну історичну і соціальну поразку більшовики -- вустами керманичів нового, радянського ладу -- оголосили своєю перемогою. До речі, це доволі поширений і відомий у психології синдром: коли людина, прагнучи однієї мети, досягає цілком іншого результату (часто тотожного невдачі), вона «заднім числом» переписує мету і прилаштовує її до результату. «Так я саме цього і хотів!» Подібна метаморфоза відбулася й у Росії початку ХХ сторіччя.

Звісно, висловлений мною погляд є поверхневим. Він бере лише політичний вимір подій, натомість є ще й соціально-економічні зміни. Є й інше -- правдиві прагнення учасників подій, передусім «революціонерів». Адже доволі наївно зводити їх до катехізису марксистського вчення про всесвітньо- визвольну місію пролетаріату. Безпідставність таких міркувань випливає вже з того, що Росія періоду революції аж ніяк не була «країною пролетаріату», який складав доволі скромну частку населення, в роки громадянської війни був істотно винищений, й до того ж -- враховуючи нетривалий час індустріалізації Російської імперії -- складався переважно з учорашніх селян. З відповідними прагненнями і станом свідомості.

Ця переважно селянська і по суті станова країна була далека від марксистських революційних проектів, але зовсім не цурається традиційних великодержавних, імперських уявлень. Так само зовсім не цурається приватного інтересу власних статків та заможності. Сила цієї налаштованості була значно потужніша за революційну свідомість «всесвітньої місії пролетаріату». Не дивно тому, що вона швидко перетворила громадянську війну за нові декларовані соціальні ідеали на традиційне «збирання земель», реставрацію імперії. Яка ніколи б не вижила на старих ідейних засадах, але була порятована новою ідеологією «інтернаціоналізму», нашвидкуруч прилаштованого до імперських -- всесвітньо-експансіоністських -- завдань.

В революції важливий не тільки і не стільки артикульований політичний результат, скільки супутні соціально-економічні та культурні ефекти. Так, десятиріччя після Французької революції дали перехід від Бурбонів до Наполеонідів, але водночас відбулася руйнація станового суспільства. Звісно, постали нові, наполеонівські герцоги та графи, проте соціальні диспозиції суспільства глибоко змінилися. Соціальні метаморфози колишньої Російської імперії, втілені у тоталітарному режимі, були ще відчутнішими. Навіть за збереження станового розшарування (можна мислити радянську партноменклатуру як «нове дворянство») воно діяло в істотно іншій соціальній системі. Відтак аналіз революції передбачає відстеження супутніх, латентних, прихованих ефектів революційних трансформацій. Зокрема, багато вагомих ефектів постає не як сама революційна дія, а як реакція на цю дію -- відповідь на виклик революції. Це тягне за собою важливий методологічний висновок: головний ефект революції -- це ефект непрямої дії.

Цей момент набуває особливої виразності, якщо ми враховуємо темпо- ральність революції -- її розгортання у часі. Адже революція -- попри розхожі уявлення -- не акція, не ексцес, а процес. І цей процес триває зазвичай доволі довго. Наприклад, французькі історики кажуть про французьку революцію як процес, що охопив більшу частину ХІХ сторіччя і завершився на початку 1870-х років -- після франко-прусської війни, Паризької комуни та встановлення ІІІ Республіки у Франції. Близько півсторіччя триває Англійська буржуазна революція (1640--1688). Не менше -- Нідерландська. Якщо взяти випадок Російської, то її завершення можна пов'язувати навіть не зі сталінськими соціальними експериментами та -- за старою пам'яттю «вірного ленінця» -- підготовкою до світової війни-революції ще навіть на початку 50-х років (показова в цьому плані мотивація засудження так званої «антипартійної групи» 1957 року, яка містила «неприйняття ними можливості мирного співіснування різних соціальних систем і підготовку до світової війни»). Ще діяльність Хрущова зберігає цілком революційну програму здійснення суспільних перетворень. Лише з Брежнєва, власне з періоду, який отримав назву «застою», можна відраховувати кінець революції (завершення 1960-х років, тобто теж близько півсторіччя).

Ще один суттєвий методологічний аспект аналізу революції -- її поєднання з насильством та найвищим уособленням останнього -- війною. Революція або сама є війною -- війною за незалежність, як-от Американська чи

Нідерландська; або викликає громадянську війну; або починає експансію -- кромвелівське вторгнення в Ірландію, революційні війни Франції тощо. Проте війна не є самоціллю революції. Вона лише наслідок і втілення революційного радикалізму, готовності революції до знищення соціальної нерівності будь-якими засобами. Революція вимагає радикальних змін та здійснює їх. Революція, яка не творить новий світ із себе, не є революцією. Для цього має діяти режим революційної доцільності, відбутися розрив права. Будь-яка війна, породжена революцією, засадово є соціальною війною повсталих проти соціальної нерівності (якщо, звісно, редукувати революцію до соціальної події, що з огляду на зазначене вище є вочевидь однобічним).

Застосуємо висловлене до української ситуації. З точки зору готовності до радикальних перетворень обидва Майдани є недореволюціями, напів- революціями. Обидва рази ці виплески народної енергії утилізували в своїх корисливих інтересах можновладці, панівна верхівка. Майдани обидва рази виявилися «сліпими революціями», позбавленими ідеологій. Зимель так характеризував відмінність модерних революційних перетворень суспільства від історичних змін соціальної дійсності минулих епох: «Сучасна політична революція відрізняється від революцій минулих епох тим, що прагне реалізувати вже відомий, в іншому місці здійснений і випробуваний лад, адже тепер свідоме засвоєння теорії передує практиці і слугує для неї взірцем» (курс. мій. -- С.П.) 19. Цієї «теорії», ясно усвідомленої мети і концепції соціальної суперечності, яка має бути подолана, не мав Майдан. Це зумовило його слабкість і обмежену соціальну дієвість.

І обидва рази Майдани відбулися у правовому полі. Революційна доцільність не взяла в них гору над наявним законодавством, існуючим корисливим, глибоко корумпованим правопорядком (який є правовим хіба що номінально). Тому про Майдани можна казати як про революції хіба що метафорично. Вони радше є кроками визрівання революції, яка ймовірно вибухне. І тут я хотів би виступити як затятий контрреволюціонер, консерватор. Нестямна корисливість і фантастична тупість українських можновладців наближають час жорстокого соціального катаклізму. Коли лють і ненависть зубожілого народу буде спрямована на корпорацію узурпаторів влади і власності в нашій країні, а заразом усієї їхньої чисельної обслуги (суддів, чиновників, правоохоронців тощо). Це той фатальний сценарій, якого вкрай важливо уникнути. Але уникнути його можливо лише одним чином: виконати іншими, менш жорстокими засобами те саме головне соціальне завдання української революції -- подолати узурпацію влади і власності можновладцями. Знищити потворний порядок речей, уникнувши кривавих розправ і людських смертей. У українських можновладців ще існує хибна (і небезпечна передусім для них самих) ілюзія, що можна відсидітися за ширмою соціальної демагогії та замилити очі симуляцією суспільних реформ. Проте історичні можливості для цього вичерпані разом із до денця розграбованими економікою країни та статками громадян. Реальні дії полягають у знищенні ганебної владної ренти, відокремленні бізнесу від влади, встановленні громадського контролю над державою та інших нагальних перетвореннях. Або вони відбудуться конструктивним мирним шляхом, або маємо очікувати потужного соціального катаклізму.

Т. Гардащук: Підзаголовок нашого круглого столу позначає: «Досвід політичних революцій ХХ -- ХХІ сторіччя». Проте обговорення будуємо переважно на досвіді Жовтневої революції 1917 року. Чи не пробували ви звернутися до досвіду революцій на інших континентах, зокрема у Латинській Америці? Чи до феномену ісламської революції? Чи накладаються вони на загальну модель революції, чи це явища іншої природи?

С. Пролеєв: Дякую за цікаве запитання, хоча для того, щоб на нього повноцінно відповісти, потрібно було б лекцію прочитати. Так, це події істотно відмінного формату. А проте їх можливо схарактеризовувати як революції (з урахуванням, звісно, їх специфіки у кожному випадку). Це при тому, що артикуляція подій в Ірані як революції є виявом інвазії модерної свідомості в цілком інше культурне середовище. Ісламська революція по суті нонсенс. В ісламі діють непорушні закони та істини шаріату, якісь оновлення тут недоречні. Те, що навіть самі діячі ісламської революції -- ревні мусульмани -- вживають це поняття, свідчить про ерозію традиційної ісламської свідомості. Це один з виявів вестернізації всього світу. В латиноамериканському варіанті здебільшого йдеться про доволі корисливі сценарії перерозподілу влади між місцевими олігархами, а не про рухи за соціальні перетворення. Там поняття революції часто використовують для того, щоб піднести банальні узурпації державної влади, надати їм певної респектабельності.

Т. Чайка: Наскільки я зрозуміла, існує одностайність в тому, щоб розуміти українські події останніх років як революцію. Чи є це виправданим? І друге питання: хто і перед ким, перед чим нестиме відповідальність за все, що відбулося?

С. Пролеєв: Щодо першого питання. В ідентифікації подій, що відбулися і відбуваються, маємо врахувати різні дискурсивні формації. Одна справа, застосовувати певні метафори, які живуть у суспільній свідомості. Вони не безпідставні. Така метафора, як Революція Гідності, існує, і подобається вона комусь чи ні, відомі події залишаться в історії під цим іменем. Інша справа, більш строге визначення. Я завершував свій виступ заувагою, що революція здійснює розрив права, висуваючи на перший план революційну доцільність. З Майданом цього не відбувалося, тому про нього як про революцію можна говорити лише в доволі умовний спосіб. Що стосується відповідальності, то не будьмо забувати, що одразу за Майданом була розв'язана війна Росії проти України (розпочата анексією Криму вже наприкінці лютого 2014 року). Те, що відбувається сьогодні, -- передусім війна. І тут настає відповідальність всіх причетних -- і аґресора, і українського уряду, і європейців (які старанно уникають називати речі своїми іменами, бо це тягне за собою якраз зовсім іншу відповідальність). Як на мене, відповідальність -- річ неуникненна. Байдуже, хто хоче, хто не хоче. Сам перебіг подій притягає до відповідальності.

Доповідачі

Білий, Олег (модератор) -- доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Верстюк, Владислав -- доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу історії Української революції (1917--1921 рр.) Інституту історії України НАН України.

Головаха, Євген -- доктор філософських наук, завідувач відділу історії, теорії і методології соціології, заступник директора Інституту соціології НАН України, головний редактор часопису «Соціологія: теорія, методи, маркетинг».

Єрмоленко, Анатолій -- доктор філософських наук, професор, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу соціальної філософії Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Кобець, Роман -- кандидат філософських наук, науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії НАН України.

Лях, Віталій -- доктор філософських наук, професор, завідувач відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії НАН України.

Макеєв, Сергій -- доктор соціологічних наук, професор, завідувач відділу соціальних структур Інституту соціології НАН України.

Попович, Мирослав -- доктор філософських наук, професор, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Пролеєв, Сергій -- доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, головний редактор часопису «Філософська думка».

Скуратівський, Вадим -- кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, академік Національної академії мистецтв України, професор КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого.

Цюрупа, Михайло -- доктор філософських наук, професор Національного університету оборони України.

революція терор політичний

Размещено на Allbest.ru