Революція: досвід політичних революцій ХХ—ХХІ сторіччя

Проте окрім «сильної волі» лідер повинен мати певні атрибутивні характеристики, що ґарантують його відповідність щодо головних викликів сьогодення, таких, якими їх схоплюють панівні суспільні настрої та відображає громадська думка. Так, по завершенні Помаранчевої революції 2004--2005 років головними вимогами називали «чесність та патріотизм», що вочевидь передбачало домінування інтересів суспільних над особистими в повсякденній діяльності можновладців. Власне, йшлося про здатність здійснювати належний вибір на користь народу України у ситуаціях, коли такі рішення віддаються на особистий розсуд тому, хто їх ухвалює. Умовою належної мотивації такого вибору була відсутність в минулому того чи іншого кандидата домінування приватного інтересу. Саме цим пояснюється популярне в ті роки гасло «відділення бізнесу від влади». Адже бізнесмен у владі, фетишизованим образом якого став «олігарх», «за визначенням» не може позбавитися спокуси використовувати свій статус та довірені його розпорядженню публічні ресурси на користь своїх вузьких корисливих інтересів або ж інтересів своєї сім'ї, друзів, партнерів по бізнесу. Така «деолі- гархізація влади» була спрямована на створення превентивних механізмів запобігання корупційним зловживанням.

Прихід до влади опонентів «Помаранчевого Майдану» ознаменувався зміною «профілю вимог» до представників органів влади. Наголос робився на т.зв. професіоналізмі. Останній мав подвійне смислове навантаження. По-перше, «професіоналізм» протиставляли «мітинговому дилетантизму», значний досвід попередньої галузевої діяльності, професійну коректність та відповідальність виконавця -- наївній вірі у всесилля революційної волі, яка «наламала дров», ухвалюючи «популістські рішення». Епоха кадрового домінування «чесних патріотів» оголошувалась «помаранчевим лихоліттям», яке досягло свого апогею в економічній кризі 2008--2009 років, а різноманітним революційним проектам «українського прориву» була протиставлена впевненість у стабільності «вже сьогодні», стабільності, яка на тлі падіння попередніх років сама по собі видавалася «покращенням».

По-друге, «професіоналізм» робив наголос на відповідальності в роботі, дисципліні виконавця. Тим самим поступово витіснився той момент вільного вибору (між особистими й суспільними інтересами), який залишали за держслужбовцями носії попередньої парадигми «кадрового оновлення влади». «Професіонал» за визначенням не політик, який вимушений робити нелегкий вибір, він радше «управлінець», «технократ», «функціонер», найвищою цінністю трудової етики якого є непримітна функційність, виконавча дисципліна. Для системи «відновленої вертикалі влади» потрібні були слухняні, але компетентні виконавці наказів «згори», які не вагаючись виконують будь-яке рішення, навіть попри його нелеґітимність та моральну неприпустимість («Беркут» який побиває беззахисних студентів).

Переможна Революція Гідності 2013--2014 років теж намагається віднайти свою відповідь на питання, якими мають бути «кадри, що вирішують усе». Суть «кадрової політики» постєвромайданної доби резюмують панівні гасла «кадрового очищення», проведення «люстрації», які у 2014 році стали частиною вітчизняного законодавства. Ці вимоги мають суто «неґа- тивний» характер, вони типізують профіль тих, хто має бути відсторонений від роботи в органах влади, за яким власне й відбувається таке «очищення». Фактично йдеться про спробу позбавитися «функціонерів системи», які бездушно виконували накази «клептократичної верхівки». Люстрація є формою відторгнення того типу цинічного та політично байдужого «професіонала», який готовий слугувати будь-кому, хто стоїть вище у «відновленій вертикалі влади», та слухняно виконувати будь-які накази. Люстрація є формою помсти тим, завдяки кому успішно працювали механізми відверто грабіжницького режиму.

Тепер порятунок та процвітання вітчизні покликані забезпечити т.зв. технократи. Образ «технократа» вибудовується довкола трьох головних вимог. По-перше, він має бути «не-політиком», не бути висуванцем певного партійно-корпоративного угруповання, що має слугувати запобіжником від зловживання посадовими обов'язками. По-друге, має не бути власником великого бізнесу, тим самим реалізувати антиолігархічний принцип «відділення бізнесу від влади». «Технократи», що прийшли до уряду у 2014--1016 роках, були переважно в минулому найманими «успішними менеджерами», а не власниками бізнесів. По-третє, вони мали бути неупередженими, «рівновіддаленими» від усіх партійно-політичних та олігархічно-політичних центрів. А цій вимозі найкраще відповідали іноземці, і ми вперше в історії України стали свідками, коли міністрів -- членів уряду, виробників державної політики наймали міжнародні хенд-хантерські структури. Замість Кабінету Міністрів політиків, що реалізовують попередньо сформований та підтриманий виборцями курс, врядування (governance) віддають у «хороші руки» «технократів», покладаючись на те, що «професійний досвід» технократів дасть змогу формувати належну державну політику.

Персоніфікація формування державної політики (policy), яка дедалі більше відділяється від «політики» (politics), впливає і на характер останньої. Політичні партії вже щонайменше приділяють увагу, аби «мати політику», за підтримкою якої звертатися до виборців. Розроблення державної політики віддається на відкуп «технократам», професійний успіх яких підтверджений їхнім минулим у приватному секторі. Між тим політичні сили дедалі більше стають «командами», які намагаються шляхом «комбінаторики» іміджів своїх членів справити враження на виборців органічною поєднаністю достатньої політичної волі з технократичною незаанґажованістю.

Вище вже йшлося про «технократів» у сенсі корпоративно-партійно незаанґажованих фахівців певної галузі, неупередженість та «рівновіддаленість» яких від центрів політичного впливу дозволяє їм ухвалювати об'єктивно-потрібні рішення у тій чи тій сфері державної політики. Прихильники такої «технократизації» державної політики апелюють до моделі корпоративного управління в бізнесі, де функції «менеджерів» чітко окреслені, їх наймають «власники», аби досягати певних виробничих та фінансових результатів. Існує стійке переконання про можливість перенесення такої «менеджеральної» логіки зі сфери приватної до сфери публічної.

При цьому іґнорується принципова відмінність менеджеральної логіки управлінців і завдань, які стоять перед виробниками державної політики. Насамперед це стосується мети. У приватному секторі мета є постійною -- максимізація прибутку. Їй підпорядкована вся логіка рішень та дій, вона є мірилом та критерієм успіху обраної бізнес-стратегії / моделі та доцільності застосування тих чи інших засобів / інструментів. У державній політиці ця мета -- максимізація прибутку як така незастосовна, адже держава існує не для того, аби «заробляти гроші». Держава не гравець на ринку. Тому попередня «успішність» професійних менеджерів із бізнесу, які йдуть як «спасителі-реформатори» на позиції розробників державної політики, неодмінно наражається на іншу логіку, яку вони щиро не розуміють і впадають у фрустрацію через 2--3 місяці від початку своїх спроб застосувати звичні прийоми управління в держустановах. Технократи з подивом для себе дізнаються, що не можуть масово змінювати підлеглих, гнучко оперувати фондом заробітної плати. Але найголовніше -- вони не можуть зрозуміти критеріїв оцінки своєї успішності. Звідси нескінченні вимоги запровадити KPI (Key Performance Indicators), використовувати показники міжнародних рейтингів (інакше кажучи, «як ми виглядаємо порівняно з іншими», при цьому повсюдно тавруються будь-які прояви PR-у), логіка управлінського контролю, що не є релевантною головній функції: розробляти та реалізовувати державну політику (public policy).

Держава існує для того, щоб розв'язувати суспільні проблеми, відповідно, її мета є непостійною, «плинною» залежною від того, що суспільство вважає проблемою. Відповідним чином змінюються і цілі політики. Порівняно з приватним сектором державна політика вкрай непостійна, в ній неможливо «один раз і назавжди» вибудувати суперуспішну систему цілей, інститутів та заходів. Вона є радше тим «неспокійним морем», про яке згадується в Біблії, хвилі якого щоразу виносять нові проблеми, змінювані цілі та «суспільні збурення».

Другою специфічною особливістю державної політики є необхідність мати справу з великою кількістю інтересів стейкголдерів та потреба пошуку їх максимально прийнятного для всіх балансу. Саме політична необхідність мати справу з великою кількістю стейкголдерів і є тим, що найбільше фруструє «технократів». В корпораціях ситуація куди вільніша: акціонери надали право управління менеджерам, на яких покладено повноту відповідальності за результати, але й надано свободу діяти на власний розсуд. Тому для «технократа» необхідність враховувати різні інтереси є незрозумілою й обтяжливою. Вони розцінюють це як «політичні впливи» або тиск на себе («політика заважає»). Остання заважає їм працювати, вони ж «професіонали», знають, що і як робити, вони на власний розсуд, як звикли до цього «в бізнесі», хочуть визначати цілі, пріоритети, способи діяльності, які чинять вплив на суспільство, та ізолюватися від зворотної його реакції як від «політики». «Технократи» прагнуть редукувати складність рішень в державній політиці до менеджерських технологій та ухвалювати їх кулуарно -- за умови присутності незначної кількості інших топ-менеджерів, замість структурувати процес роботи з іншими інтересами вони хочуть відмовитись від цього загалом, наївно вважаючи, що таке «відмежування від політики» можливе в умовах електоральної демократії. Політика як необхідність зважати на різні інтереси, шукати їх баланс для «професіоналів» -- «смуга перешкод», «вороже середовище», царина ірраціональності, приватних інтересів, почуття і пристрасті, недалекоглядності та брутальної сили. Вони просять, аби їх «захистили від політичного впливу». Ідеалом технократа завжди буде диктатура та авторитаризм, коли «ніхто не заважає работать» (М. Азаров).

Утім найглибша причина, чому «технократам» не варто делегувати право формувати державну політику, хоч як це дивно прозвучить, -- це їхня заанґажованість та упередженість. Звичайно, останні не слід тлумачити поверхнево як «залежність від центрів політичного впливу»; це радше залежність від власного фахового досвіду. Річ у тому, що «професіонал» не здатен всерйоз розглядати альтернативи. Саме така логіка -- покластися на професійний досвід фахівця, якою керується звичний для нас підхід до кадрових призначень («кадри вирішують усе», треба лише віднайти чесного, партійно незалежного фахівця, і це буде ґарантією «правильної» державної політики) -- і є причиною цього.

Будь-який «технократ-фахівець» з тієї чи іншої сфери вже заанґажований та обмежений колом власних знань та переконань. На його переконання, він краще за інших знає «що робити», в нього немає потреби «радитись» та «консультуватися», він наперед розкритикує будь-яку позицію, відмінну від його власної. Інакше кажучи, для «професіонала» немає проблеми вибору -- головного осереддя державної політики, він не схильний діяти «раціонально»: артикулювати альтернативи, уважно їх вивчати, помірковано зважувати, вислуховувати стейкголдерів -- носіїв цих альтернативних пропозицій. Його діяльність -- радше інстинктивне та швидке прийняття інтуїтивних рішень, базованих на успішному попередньому досвіді. Чесноти, важливі для виконавців (фаховий досвід, чітке розуміння того, «що слід робити»), набувають протилежного значення у разі тих, хто ухвалює державну політику (виваженість, розсудливість, неупередженість).

Інакше кажучи, «технократ-професіонал» найменше схильний дотримуватися одного із засадничих принципів розроблення державної політики «to think out of the box» (трансцендувати свою перспективу, подивитися на звичні речі під іншими кутами зору). Для заанґажованого фахівця альтернативна позиція є ворожою, вона загрожує його розумінню того, що «необхідно негайно зробити», ставить під сумнів його компетентність («є дві думки: моя та неправильна»). Навряд чи таке ставлення можна вважати тими чеснотами (виваженістю та поміркованістю), якими мають володіти розробники державної політики.

Схоже, результатом Революції Гідності стало лише часткове започатку- вання нових інституційних підходів, незворотність яких ще випробовується («електронне декларування», діяльність Національної антикорупційної аґенції, Національної аґенції із запобігання корупції, новообраних держсекретарів, нового корпусу членів Вищої Ради правосуддя та суддів Верховного Суду) і прогнозоване розчарування в постреволюційних можновладцях та поступове покладання очікувань на новий тип «лідерів» -- цього разу «ветеранів АТО» як тих, хто може «очистити владу», «навести лад» і завершити почате на «революційному Євромайдані».

Михайло Цюрупа

Боротьба за армію -- армія у борні революції

Політичні революції серед протестних форм соціальної діяльності завжди привертали увагу дослідників, адже мовиться про доленосний злам усталених форм буття, який рідко відбувається мирно. Навіть у безкровних революціях завжди присутній «силовий план». Так, серед низки революцій «арабської весни» тільки у Тунісі влада відносно мирно поступилась революційним силам і нова армія виконує постреволюційні завдання -- боротьбу із зовнішньою загрозою ісламістів із сусідньої Лівії.

Насильницький аспект діяльності у так званих «мирних» формах політичної боротьби, як-то страйки, бунти, соціальне безладдя, не такий помітний, як у революціях, проте і в деяких різновидах останніх може бути обмежений низьким потенціалом силового тиску. Наприклад, воєнно-політичний переворот у Таїланді у вересні 2006 року був напрочуд мирний, без найменшого кровопролиття, а військові лише блокували поліцейські сили країни, які були на боці нині поваленого прем'єра -- глави колишнього уряду.

Важливо встановити особливості суперечливого зв'язку політичної революції та армії, простежити взаємодію цивільних, громадянських структур та силових інституцій як консервативно налаштованого апарату державного примусу. Я спиратимусь на ідеї Пітирима Сорокіна щодо циклічності революцій XX сторіччя, а також на власні результати узагальнення досліджень соціально-політичної ролі армії.

Відомий російський та американський соціолог П. Сорокін на початку ХХ сторіччя заклав фундамент наукового аналізу революцій у політичному житті, які він відносив до пікових, злетних форм циклічного політичного процесу. Очевидно, можна вибудувати циклічні криві історичного процесу на певному відрізку соціального часу і тим самим передбачати сплеск чи спад соціальної активності армії у конструктивній чи деструктивній формі.

Для А. де Токвіля політична революція нічого не додає у сенсі історичного проґресу, бо вона є спробою опанувати новий соціально-політичний устрій, який уже почав формуватись. У праці «Старий устрій та революція» Токвіль на прикладі революції 1890-х років у Франції показав, що революціонери-якобінці намагались опанувати процес модернізації країни «заднім числом», а армія з Наполеоном Бонапартом революціонізувала здебільшого форми збройної боротьби, ніж політичний устрій.

У будь-якій революції слід мати на увазі існування можливості використання обома сторонами силових засобів, хоча цю можливість часто переоцінюють: так, колишній міністр оборони України А.Кузьмук в інтерв'ю відомому часопису казав стосовно конфлікту української влади навесні 2007 року: «Якщо почнеться кровопролиття, воно охопить всю країну... у кожного військового, у кожного громадянина, образно кажучи, мають бути перед очами чоботи миротворців, які прийдуть на нашу землю у випадку чого» Столичные новости. -- 2007. -- № 18. -- C. 10.. Проте загалом у подіях 2004 та 2014 років армія стояла на позиціях умовного нейтралітету.

Збройна сила є історично одним із перших структурних та владних елементів апарату країни, з якого, як свідчать культурологічні розвідки, починається процес державотворення. Одночасно з виникненням політичної форми організації суспільного життя виникають спеціалізовані органи для підсилення влади -- озброєні загони ватажків. Це влучно висловив Мак- симіліан Робесп'єр: «... війна завжди є першим бажанням могутнього уряду, який жадає бути ще потужнішим».

У подальшому силові органи утворюють одну з найважливіших частин державного апарату. Важливою проблемою є визначення нової соціально-політичної функції збройних сил у контексті їх взаємодії з політичною владою. Згідно із західною традицією цю проблему розширено до проблемного питання «військово-соціальних відносин». Як показує контент-аналіз воєнно-теоретичного журналу США «Joint Forces Quarterly», питання «армія -- революція -- влада» практично не ставлять, натомість за радянською та пострадянською позицією, згідно з працями Мирського, це найактуальніша проблема країн «третього світу».

Армія впливає на суспільство і державу через зв'язок військової діяльності з реалізацією політики держави, тут мають місце дві полярні точки зору: перша -- армія знаходиться поза політикою, друга -- армія є знаряддям політики. Перша точка зору реалізується через конституційні обмеження політичної активності військовиків, заміщення посад міністрів оборони цивільними особами, дедалі частіше навіть жінками, формування відповідних ментальних засад військової еліти.

Другу точку зору сконцентровано в інституційній теорії (Блау, США; Шоселер, ФРН), згідно з якою армія є одвічною соціально-політичною інституцією, необхідною «для стабільного функціювання суспільства», вона є «системою соціальної дії». Армія ліквідує дисфункції, особливо «підривні дії» (страйки, расові виступи, соціальні аномалії) 14.

Тому армія може бути одним із суб'єктів політики, який справляє певний вплив на державну владу, політичну систему суспільства загалом. Такий підхід дає змогу розглядати її як відносно самостійну політичну силу.

Низка соціальних обставин формує армію як усталену, консервативну, силову державну інституцію. Для військовика дисципліна, порядок, організованість є нормами повсякденної життєдіяльності. У нього неґативне сприйняття безвладдя одних і вседозволеності інших політичних сил, цим і відрізняється політична культура військовика від цивільної особи. У армії впродовж сторіч підтримують відомчий дух корпоративності, особливої солідарності військовослужбовців. Завдяки цьому вона може зберігати себе як військове формування навіть за умови руйнації держави, як це було з «Білою гвардією» Росії.

Залежно від того, на яких засадах базовані відносини «армія -- держава», проявляється соціально-політична позиція армії. При порозумінні та злагоді спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньополітичне життя, у тому числі й необхідні реформи. Але якщо між державою та суспільством існують протиріччя, то це неґативно впливає на збройні сили, в їх середовищі відбувається поділ на прихильників тієї чи тієї політичної сили (сторони). Це породжує соціально-політичну нерівновагу, зумовлює розлад між командуванням та підлеглими, різними категоріями військовослужбовців, військовими та цивільними.

Участь армії у політичних процесах характеризують:

— постійна соціально-політична присутність реальної сили у суспільстві, тому недарма під час владної кризи в Україні 2007 року постійно наголошували на можливості «силового варіанта», а процес перепідпорядкуван- ня Президентові України внутрішніх військ і слід було розглядати саме у цьому контексті;

— можливість безпосереднього залучення до політичного процесу військовослужбовців як інструменту боротьби політичних сил;

— прихильність військовослужбовців до прибічників певної ідейно- політичної доктрини з особливим мілітарним аспектом;

— можливість поєднання професійної служби з мінімальним рівнем політичної діяльності військовослужбовців як громадян держави.

При плануванні реформування збройної сили важливо враховувати, що стабілізуюча роль армії не звідна до силової реакції на дії, які загрожують суспільству зсередини.

За умов демократії вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю у політичній боротьбі, відсутністю демонстрації партійних симпатій та антипатій, правовою забороною використання її в політичних та інших цілях, упевненістю та послідовністю при визначенні своїх державницьких позицій, орієнтованих на підтримку конституції, законності та порядку, леґітимних основ законодавчої, виконавчої та судової влади.

У резолюції ПАРЄ з приводу ситуації в Україні у квітні 2007 року позитивно відзначено «нейтралітет збройних сил».

Зарубіжні політологи доволі високо оцінюють роль збройних інституцій у політично організованому суспільстві, вказуючи, що будь-яка влада, крім леґітимації, потребує ще й примусової сили армії та поліції, потенціал їхнього впливу на владу настільки великий, що питання контролю армії ніколи не сходили з порядку денного. Еліту збройних сил слід розглядати як на групу інтересів у політиці. Це означає:

— військові є носіями величезного обсягу знань і досвіду в галузі розв'язання конфліктів на внутрішній та міжнародній арені. Уряди часто при- слуховуються до думки військової еліти стосовно збройної, точніше, силової боротьби;

— армія знаходиться начебто «всередині» прийняття політичних рішень, для впливу на які вона має свої інституційні форми -- Міністерства оборони, Ради національної безпеки, представників військової еліти у військово-промисловому комплексі;

— вплив військових на суспільне життя завжди підсилюється, коли суспільство потребує особливих зусиль щодо захисту своїх здобутків, у тривожні передвоєнні часи, за надзвичайних станів тощо.

Проблемним питанням для воєнно-політологічного аналізу реформування збройної сили залишається взаємодія армії з іншими силовими, збройними інституціями -- поліцією, службами безпеки, розвідкою, внутрішніми військами. На наш погляд, сила армії у воєнно-політичному плані є такою, що може бути «останнім засобом» у забезпеченні порядку, громадського спокою, стабілізації конфліктної ситуації, особливо за бездіяльності інших силових органів. Хоча використання збройної сили у внутрішніх справах суперечить конституційному праву, вона залишалась єдиною реальною силою «наведення порядку» у Північній Ірландії 1969 року, в Індії 1984 року, у Чечні 1994 року, в Італії 2008 року.

Зазвичай коли армія «виходить із казарм» у мирний час, навіть заради шляхетної соціально-політичної мети, зростає відчуженість її від суспільства, а інколи навіть виникає протистояння армії та народу. Під час збройного забезпечення путчу, організованого так званим «ГКЧП» у серпні 1991 року, переважна більшість солдат та офіцерів підрозділів, які були введені у Москву, не розуміли сутності поточних політичних справ та смислу своєї «мирно-бо йової» діяльності.

Для демократичної держави самостійні дії армії (ті, що здійснюються за її ініціативою та за її планами) за межами правового поля держави є неприйнятними. Зауважимо, що завищений соціальний статус, коли збройна організація держави вважає себе «рятівницею нації», може ставити армію «над політикою», а тим самим парадоксально проявиться спокуса втрутитись у політику. Сучасні воєнні доктрини трансформуються у бік визнання цінності армії як стабілізуючої сили під час неусталених або конфліктних соціально-політичних процесів, тому мета реформування збройних організацій держави полягає у приведенні перших у відповідність до демократичної природи країни.

Національні революції другої половини XX сторіччя на Кубі, в Алжирі, Лівії, Ірані показали певні новації порівняно з попереднім сторіччям: з'ясувалось, що в революційному перевороті не обов'язково вирішальну роль перебирають знедолені, в Ірані цю роль відігравали високооплачувані нафтовики, а Куба була на субконтиненті однією з найзаможніших країн; у революціях дедалі більшу роль починають відігравати інтеліґенція та військова еліта як носії нових політичних цінностей та ідеалів.

Звернемось до новітніх революцій на арабському Сході, де перебіг боротьби спростував тезу Андре Глюксмана, висловлену перед початком нового сторіччя, що політичні революції через низьку напругу силової боротьби стають більш мирними.

Традиції втручання військових у політичне життя арабських держав беруть початок з перших сторіч існування Халіфату та явно проявлялись в період правління в Єгипті мамелюків в XIII--XVI ст. 1882 року армія під керівництвом полковника Орабі-Паші виступила проти посилення іноземного панування в країні. Значний вплив на спосіб мислення єгипетських офіцерів справили військові перевороти в Іраку і Сирії в 1930--1940-ві роки.

Армії належала вирішальна роль у поваленні монархії в липні 1952 року, проведенні внутрішньополітичних перетворень і радикальній зміні зовнішньополітичного курсу країни, що зробило Єгипет в 1950-х -- середині 1960-х років визнаним лідером арабського світу. Єгипетські військові та їхній керівник Гамаль Абдель Насер стають зразком для наслідування в арабських країнах. Особливо високою була популярність єгипетського лідера серед революційно налаштованої військової молоді. «За Насером» мріяли зробити революцію у себе на батьківщині молоді офіцери від Марокко до Саудівської Аравії. Єгипетські збройні сили перетворилися на становий хребет режиму, а з офіцерського середовища вийшли президенти республіки -- М. Нагіб, Г.А. Насер, А. Садат, Х. Мубарак.

Зауважимо, що у лавах «вільних офіцерів» під проводом Насера були офіцери різних політичних поглядів: націоналісти, «брати-мусульмани», марксисти. Можливо, тому аж до приходу до влади у керівників організації не було ні чіткої програми, ні уявлення про те, що треба робити на наступний день після революції.

Кістяк майбутньої армійської еліти Іраку створився у перебігу антитурецького повстання мекканського шерифа Хусейна Бен Алі з 300 іракців -- вихідців із сунітських кланів центральної та північної частин країни. Ці люди стали першими і головними «стовпами» режиму сина Хусейна принца Фейсала, який 1921 року зайняв іракський трон, ставши королем Фейсалом І.

Після встановлення в Іраку королівської влади Фейсала більша частина офіцерів арабської армії шерифа Хусейна обійняла важливі посади в державних органах та збройних силах, піднявшись до рівня представників соціального «верху».

Історія перших десяти років республіканського режиму в Іраку (1958-- 1968) наочно показує, що жодна політична сила в країні не мала шансів прийти до влади і зберегти її без твердого опертя на армію. Не стали винятком і баасисти. Після вересневого (1966) надзвичайного регіонального (іракського) з'їзду Баас партія зосередила головні зусилля на вербуванні своїх прихильників серед армійського офіцерства. Військове бюро регіонального керівництва Баас очолив сам генеральний секретар партії Ахмед Хасан аль- Бакр. ІХ національний з'їзд визначив головним полем партійної роботи «політичну та ідеологічну роботу в армії».

Робота баасистів в армійському середовищі виявилася високоефективною. Крім цього, їм вдалося залучити на свій бік невелике за чисельністю, але впливове за складом опозиційне щодо режиму угруповання офіцерів «Арабський революційний рух» (виник навесні 1968 року).

Таким чином, на арабському Сході виявилась тенденція, коли армія з яскраво вираженою активною у соціально-політичному плані військовою елітою очолює революційні сили, приходить до влади й у подальшому постає як консервативна сила, що перешкоджає подальшим проґресивним крокам: Пакистан з П. Мушараффом, Єгипет з Х. Мубараком, Туреччина після Ататюрка.

Інша лінія склалась у результаті попереднього опертя революційних сил на армію, коли вони ведуть «боротьбу за військо», надалі військові відходять на задній план і не претендують на самостійну роль, як у Росії. Характеристика офіцерства царської Росії як відсталого в середовищі про- ґресивних сил підтвердилась тим, що у революціях 1917 року здебільшого брали участь маси солдат та матросів із притаманною нерозвиненим масам швидкою зміною настроїв.

Щодо України, то варто відзначити нестандартну ситуацію відсторонення армії від рішучих революційних дій. Так, Центральна Рада не використала багатотисячний корпус, дислокований в Україні. У подальшому, у перебігу «мирних» революцій 1991 та 2004 років, а також при збройних зіткненнях на Майдані під час Революції гідності армія, як у Тунісі, зайняла очікувальну позицію, що тільки підтверджувало наші побоювання стосовно належності нашого суспільства до «країн третього світу». Тільки вимушене, «силове» реформування наших збройних сил у борні з російсько-сепаратистськими військами в зоні АТО впродовж 2014--2016 років дає надію на захист революційних досягнень українського народу. Пробудження громадянської активності учасників АТО, волонтерів, добровольців свідчить про зростання політичної залученості української армії Війна де facto. -- Київ: Темпора, 2016..

Владислав Верстюк

«Меседжі» Української революції 1917--1921 років

Указом Президента України 2017 рік проголошено роком Української революції 1917--1921 років. В найближчі місяці анонсують проведення заходів державного значення, а також кількох великих наукових конференцій. Фактично часопис «Філософська думка» робить перший крок у цьому напрямку, зв'язуючи в єдину смислову цілісність революцію сторічної давнини і дві революції ХХІ сторіччя. Як революція XVII сторіччя під проводом Б. Хмельницького, так і революція 1917--1921 років є визначними поворотними точками в історії України.

1917 рік дав Україні змогу відновити свою державність, боротися за неї кілька років зі зброєю у руках, поклав початок нового прочитання «українського питання», ствердив як доконаний факт наявність української нації, а разом з тим сформував кілька повчальних уроків, які необхідно добре вивчити і засвоїти. Мене як професійного історика не може не тішити те, що мої колеги впродовж останньої чверті сторіччя провели велику і кропітку роботу з реанімації історії Української революції, звільнення її з-під нашарувань історії СРСР, яку вибудовували на міфі Великої жовтневої соціалістичної революції. Позбавлення радянської міфології відбувалося не в академічній кабінетній тиші, а у завзятій інтелектуальній боротьбі. Ще й сьогодні російські історики уперто не хочуть визнавати факт існування Української революції, а твердять про єдину Російську революцію з невеликими реґіо- нальними особливостями та про громадянську війну на класовій основі. Зазвичай про дефініції не сперечаються, а домовляються. Але сучасне життя показує, що суголосних форм думання у нас з північними сусідами стає дедалі менше і менше. Події від весни 2014 року, які були прямим продовженням Революції Гідності, стимулюють нас до ретельного переосмислення всього російсько-українського минулого, спонукають до ретельного перегляду тезаурусу революції, наповнення його новими смислами, які до цього делікатно оминали або приховували за спеціально придуманими евфе- мізмами.

Утвердження в сучасній історичній літературі терміна «Українська революція» спирається насамперед на самоназву, на визначення лідерів і перших істориків революції М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка. Сучасні ж дослідники наголошують на принципових відмінностях Української революції від російської. Якщо для останньої головним завданням була боротьба за монополію на владу, то для першої -- державотворення та демократичні цінності. Це різної складності завдання, одна справа захопити владу і за допомоги терору використати старі державні інституції та їхні кадри і зовсім інша -- творити нову державу з чистого аркуша.

Породжена розпадом російського імперського організму, Українська революція у процесі свого розвитку набула виразних самодостатніх форм, перетворилась на феноменальне явище ХХ сторіччя, яке залишило глибокий слід у свідомості українського народу і стало джерелом державницьких прагнень кількох прийдешніх генерацій українців.

Революція була спричинена низкою чинників, передусім прагненням народу реалізувати своє природне право на національну та державну самостійність. Ідеологія революції сформувалася на базі європейських демократичних цінностей. Державотворчі прагнення були стрижнем Української революції. В її перебігу було випробувано кілька моделей національної державності: демократична (Українська Народна Республіка), консервативна (Українська Держава гетьмана П. Скоропадського), ліводемократична (Українська Народна Республіка доби Директорії), ліберально-демократична (Західноукраїнська Народна Республіка).

У радянській та сучасній російській літературі поняття «революція» та «громадянська війна» розглядають у тісному взаємозв'язку. Новітня українська історіографія фактично відмовилася використовувати термін «громадянська війна» в контексті подій Української революції. Вмотивовано це тим, що в Україні не було масштабної внутрішньої війни на ідеологічному ґрунті. УНР доводилося вести оборонні військові дії на своїй території проти збройної експансії армій неукраїнського походження.

Відмітною рисою революції було протистояння з Росією. Українцям довелося виборювати свої права у змаганні з російськими політичними силами різного соціального спрямування, які, проте, одностайно мислили категоріями «единой и неделимой» Росії. В ході революції відбулося кілька російсько-українських війн як з «червоною», так і з «білою» Росією. Зрештою Україна була загарбана й окупована «червоною» армією. Війна з більшовиками тривала кілька років і була надзвичайно схожа на ту, яку сьогодні ми називаємо гібридною війною. Більшовики на словах визнавали право націй на самовизначення, але вимагали перевиборів Центральної Ради за власним сценарієм. Створювали свої кишенькові «радянські уряди України», на допомогу яким посилали збройні сили, а у запіллі організовували збройні повстання, вели підривну роботу серед українського політикуму за допомоги лівих елементів. На загарбаних українських територіях встановлювали жорстокий окупаційний режим, в основі якого були «червоний терор» та політика «воєнного комунізму». Перебіг революції, тісно поєднаний з українсько-більшовицькою війною, дає також певні парадигматичні підказки до виявлення природи більшовицького режиму, який, прикриваючись ідеями комунізму, нав'язуючи їх силоміць, фактично здійснив окупацію України. Фактично більшовизм, постійно ототожнюючи себе з ідеями інтернаціоналізму, насправді виявився різновидом російського месіанізму. Завершальний період революції 1920--1921 років, як і пізніша історія радянської України, було позначено розпалюванням класової боротьби, створенням комнезамів, «червоним терором», використанням армії для придушення антибільшовицького опору, чистками в КП(б)У та першою хвилею голоду, який охопив Україну у 1921--1922 роках.

Поразка революції підштовхує до пошуків її слабких місць. Вони не є таємницею. До поразки спричинили зовнішні обставини, а також брак досвіду державної роботи у політичних лідерів, домінування в їхньому світогляді крайніх ідей, а також недостатність єдності, відсутність необхідної кількості управлінських кадрів, в тому числі і військових вищої кваліфікації, фінансова криза. Проте хочу застерегти від надмірної критики і нігілістичного тлумачення результатів революції. Треба завжди пам'ятати, що маємо справу з першопрохідцями, які відважилися на неймовірно складне завдання, намагались розв'язати його не у власних інтересах, а для блага народу. Неґативний досвід -- це теж досвід, який дорогого коштує. Без подій 1917--1921 років не було б ні проголошення незалежності, ні Помаранчевої революції, ні Революції Гідності. Підсумкова оцінка Української революції не може бути однозначною. Якщо українська державність упродовж революції не змогла себе ствердити, то це ще не дає підстав для розмов про повну поразку, а тим більше катастрофу. Революція зробила потужний мобілізаційний вплив на українські національні сили, сприяла консолідації нації, зростанню її етнічної і політичної самосвідомості. Вона остаточно ліквідувала той ганебний статус, який мали українці у царській Росії, і змусила більшовиків піти на значні поступки українцям, забезпечивши їм певні пільги культурно-національного розвитку та проголошення УСРР, а згодом і союзної держави.

Проте ці поступки, як і відмова від «воєнного комунізму», на користь непу означали лише десятирічну паузу, яка стала прологом до гігантського тоталітарного експерименту з мільйонними людськими жертвами, деформованим світоглядом, мораллю та правосвідомістю, колективізацією та

Голодомором 1932--1933 років, в який було втягнуто український народ. Тісний причинно-наслідковий зв'язок Голодомору 1932--1933 років, масового знищення української інтеліґенції з Українською революцією 1917-- 1921 років дає підстави (А. Ґраціозі) розглядати ці явища в загальному контексті як єдине ціле.

Незважаючи на втрату наприкінці 1920 року державності, революційний потенціал українського народу не було вичерпано. Він виявився в масовому антикомуністичному повстанському русі, який став однією з парадигматичних особливостей революції, а згодом був запозичений іншими революціями ХХ сторіччя. Було б хибно розглядати революцію як велике, але локальне явище, обмежене хронологічними рамками 1917--1921 років. Цілком очевидно, що верхня межа -- 1921 рік -- є умовною. Затухання революції було повільним, а багато процесів необоротними, передусім це стосується змін у масовій свідомості. Так, у середині 20-х років органи НКВС фіксували серед населення численні спалахи пропетлюрівських настроїв. Тоді ж в Україні розгорнулась масштабна дискусія про напрямки розвитку української культури. Її суть була яскраво виражена гаслом «Геть від Москви», сформульованим М. Хвильовим, це був прямий наслідок революційних подій. І вбивство С. Петлюри, організоване радянськими спецслужбами, і Голодомор 1932--1933 років, і судові розправи над українською інтелі- ґенцією 30-х років стали розплатою за революційну непокору.

Революція запам'яталась великою кількістю яскравих епізодів. Зверну увагу лише на кілька з них. Все почалося зі створення Центральної Ради, яка в короткому часі перетворилась на представницький парламент, проголосила Українську Народну Республіку, ухвалила її Конституцію та десятки законів. Згадаю бій під Кругами, який став символом жертовності у боротьбі за молоду державу. Треба сказати, що впродовж революційних років українці провели багато переможних боїв з аґресором, але не всі вони належним чином зафіксовані в історичній пам'яті. Наприклад, у лютому 1918 року Звенигородський кіш вільного козацтва завдав нищівної поразки військам Муравйова. Нагадаю й знаменитий бій з денікінцями Української повстанської армії (махновців) у вересні 1919 року біля села Перегонівки під Уманню, в якому українські повстанці вщент розбили кілька добірних білих офіцерських полків.

Окремо варто згадати Акт об'єднання УНР та ЗУНР в єдину Соборну державу. Створення Академії Наук, Академії мистецтв, Всенародної бібліотеки України, двох університетів, сотень середніх шкіл, української преси -- це все здобутки революції. Вони непогано вивчені істориками, але далеко не повним чином вкарбовані у історичну пам'ять.

Історія революції, викладена академічно, чи популярно, в шкільних чи вузівських підручниках, відтворена в літературі чи кіно, а особливо в публічному, медійному просторі -- це величезний ресурс мобілізації нації, формування української ідентичності. Гріх було б його змарнувати.

Всіляко підтримую ідею найтіснішої спорідненості нашої сучасної держави з фундаментальними цінностями Української революції. Якщо козацьке минуле наповнило українців любов'ю до свободи, то революція прищепила їм ген демократії.

Вадим Скуратівський

«Не достаточно ли нам говорить о нашей проклятой революции?»

Відверто кажучи, я вже досить наслухався доповідей про революцію, тож мимоволі згадав щоденниковий, 1918 року, запис Василя Васильовича Розанова: «Не достаточно ли нам говорить о нашей проклятой революции?» Але виявляється, шановне товариство, що про революцію треба-таки говорити. Треба. Мені власне сказали, що я маю говорити саме про так звану Російську революцію 1917 року. Шановне товариство, одразу хочу застерегти, що я навіть не вживатиму слово «революція». Я говоритиму передусім про суму подій тієї доби, про те, чим вони по тому скінчилися. Вони скінчилися тим, що коли десь 1972 року я проходив повз МХАТ (якраз коли шановний Олег Миколайович Єфремов став там головним режисером), то побачив ввечері на фасаді театру величезний слоґан, майстерно підсвічений: «К 50-летию создания Союза Советских ...» і т.д. А нижче було написано -- теж дуже великими літерами, на всю Москву: «Украденное счастье» (за п'єсою Івана Франка).

А потім я одразу переходжу до того, що трапилося кілька десятків років по тому -- у зв'язку з однією реплікою шановного Олега Білого. На якомусь дійстві вже після того самого славнозвісного путінського слоґану «Найбільше геополітичне нещастя сторіччя -- це падіння Радянського Союзу» професор Білий виступив і сказав із цього приводу: «Самое большое геополитическое несчастье XX века -- это создание Союза Советских Социалистических Республик». Це справді найбільший результат отієї самої революції -- 1917-го. А що ж воно таке було?

Я як історик, український русист, чи не сентиментально ставився до того, що трапилось насамкінець 1917 року. Тому що це була така колосальна сума певних надій, не тільки в Росії, а й у всьому світі. Перепрошую, «наш» Блок, що його кілька разів тут уже згадували, він -- похідне від жовтня 17-го року. Доба, коли солдати всіх армій Першої світової дізналися про те, що трапилося в Росії. Реакція: значить, є якась надія на мир? Значить, це саме пекло, що зветься Світовою війною, скоро скінчиться? Слідом за тим Томас Манн, десь у Мюнхені, говорив про те, що «російська революція його потрясла». Він потім передав цю репліку одному зі своїх героїв у «Докторі Фаустусі».

Що ж творилося тоді в Росії наприкінці 17-го? Інтеліґенція нібито абсолютно не прийняла цю саму її думку, квазіреволюцію. Маяковський -- найбільший російський поет XX сторіччя (згадаймо, що Ахматова саме так говорила: «Кто самый большой русский поэт XX века? Ну, конечно, Маяковский. За исключением -- это уже на любителя -- строк: “Моя милиция меня бережёт”». І от Маяковський, і поряд з ним Олександр Блок, і слідом за тим майбутній чоловік Анни Ахматової Микола Миколайович Пунін (це абсолютний геній, нині призабутий): всі вони приходять у Смольний і пропонують там свої послуги новому уряду. Річ у тім, що «російська революція», як тоді говорили на Заході, здавалося б, на повну силу висвітлила якусь неймовірну онтологічну надію. Щось має в світі абсолютно перемінитися... Абсолютна альтернатива тому, що було наявним у цьому самому світі. Я не дуже люблю «пристосуванця» Євтушенка, але він колись версифікаційно записав розмову з інженером-«гидростроителем» Карцевим, який був учасником подій тієї доби. І ось цей самий Карцев у віршах Євтушенка: «И снились мне индусы на тачанках / И перуанцы в шлемах и кожанках / Восставшие Берлин, Париж и Рим / И скачущий по Африке Будённый / И я, конечно, скачущий за ним». Потім Карцев 15 років сидів у сталінському таборі і вже назавжди залишився у тому своєму міфі. Почасти воно так і було. Річ у тім, що відгомін Російської революції кінця 17-го року залишив, скажімо, Перу приблизно 10--15 років по тому, коли там закінчився аж занадто пасіонарний комуністичний партизанський рух. Стосовно Бразилії 1917-го. У бразильській столиці тамтешній пролетаріат і люмпен- пролетаріат спробували слідом за Петербургом захопити владу -- насамкінець 1917 року... Слідом за тим -- «восставшие Берлин, Париж и Рим». В Римі мала місце нібито «права» революція, але ж «фашіо» говорили: треба робити так, як у Росії. Якнайшвидше, радикально тощо. І чим це, шановне товариство, скінчилося? Ота абсолютна альтернатива тому, що Паскаль колись назвав умовами людського існування? Абсолютно переміг у цих умовах хто? Диявол! Добре. Розпочали гіперутопісти. А потім виявляється, що треба -- військо, взагалі добра армія, треба поліція у власному розумінні, і поліція таємна, треба дипломатія, отже, і таємна дипломатія і т.д., і т.п. І, звичайно, абсолютне «абсолютистське» керівництво. А що ж робилося раніше -- десь після Лютневої революції 17-го року? Це було нібито дуже красиво, але парадокс тієї самої «Лютневої» полягав у тому, що вона нічого, рішуче нічого не зробила. Вона дозволила громадянам тільки виходити на велелюдні мітинги. А проблем у цій країні було неймовірно! І внаслідок всього цього мала місце вже ота подія кінця 17-го. А що ж було, серед іншого, посередині цих самих подій 17-го року? Давайте нарешті повернемося до України. Україна, анексована Москвою в XVII сторіччі, впродовж сторіч і сторіч не мала щонайменшої можливості до якогось національного, хоча б частинного самоздійснення. Я кажу, зрозуміло, про Наддніпрянську Україну. Стосовно Західної України -- там було ще важче. Тільки воно все нібито по-іншому виглядало. Зовні «респектабельніше». У зв'язку з цим тут починається відповідний процес. О.Ф. Керенський приїжджає у травні в Київ, і в тутешньому Педагогічному музеї він, подивований, стоїть біля вікна. А тим часом десятки і десятки тисяч з жовто-синіми і червоними знаменами проходять Володимирською. І він каже: «Я не знаю, как это объяснить. Я ничего не понимаю». Водночас прем'єр цього самого Тимчасового уряду, князь Львов, -- він десь на переговорах з представниками Центральної Ради тоді напроти себе бачить блискучого українського інтелектуала Максима Славинського. Це ж співавтор Лесі Українки... І князь-прем'єр каже: «Славинский, голубчик, оказывается, вы украинец? Я 25 лет вас знаю, но не знал что вы украинец». Не знали вони, словом, нічого. І нічого не могли зробити. І раптом під кінець 17-го року з'являється ота сама гіперлівиця, яка обіцяє зробити рішуче все. А потім, як же все це здійснити?! Ось оті надхмарні проекти, які десь там безконечно далекі над Землею. А тут -- якась нагальна конкретність. У першу чергу треба було б звільнити незліченні етноси російської імперії, які намагались стати націями. Як це все зробити? Скажімо, перші жести Радянський уряд у цьому напрямку зробив. Він заявив про усамостій- нення Польщі і дав можливість до усамостійнення Фінляндії. Через кілька годин уже після цього усамостійнення Пятаков підходить до Леніна і каже: «Послушайте, Владимир Ильич, ну какая там самостоятельность Финляндии? Нам финская бумага нужна!». І слідом за тим трапилося те, що трапилося. Десь, починаючи з перших сезонів 1918 року, починається поновлення імперії. І раптом виявляється, що це робиться в такому режимі, про який ні династія Калит, ні династія Романових, ні династія Катерини Другої (оскільки вона все-таки лише за чоловіком була Романовою) не йде ні в яке порівняння. І зрештою вся радянська історія тієї доби, з одного боку, це Громадянська війна, а з іншого боку, безперестанне анексування всіх без винятку спроб до цього самого національного усамостійнення. Українська ситуація -- початок 18-го року, слідом за тим -- початок 19-го року. І, нарешті, остаточно анексія 1920-го. Але ж це не тільки Україна! Вже в 1918 році із Ташкента виходить зі своїм червоним військом такий собі Колесов -- і прямо на Бухару! Бухарські сарбази його зупиняють, і Центр тоді ще говорить: «Ну як це так можна? На суверенну Бухару?». І так далі. Слідом за тим, десь починаючи з травня 1918 року, практично все Закавказзя відклалося від так званого центру. Слідом за тим насамкінець 18-го року необхідним чином після поразки Німеччини відкладається вся Прибалтика. Вся Прибалтика відкладається від того самого Центру. І неухильним чином, десь починаючи з порогу 1920 року, вся подієва енергія «Центру» йде на те, щоб там поновити Російську імперію. Я мушу вам сказати, що при всьому при цьому це робили дуже фахово, дуже жорстко, дуже прицільно. І засобами, про які, перепрошую, ті самі Романови не могли навіть мріяти. Чим же воно скінчилося? Скінчилося створенням оцієї самої фантомної державної структури -- під назвою аж максимально фантомною: «Союз Советских Социалистических Республик». Я не розумію наших сучасників! Яким чином можна всерйоз говорити про «Советский Союз». Не було адже ніяких «Рад» у цій самій країні! Не було ніякого «Союзу»! Все це творилося лише на радикально волюнтаристській основі. І залишили після всього цього в Центрі тільки те, що називається в філології «умовний спосіб». Лексеми-фантоми, яких так багато було наприкінці 17-го року. Всередині 20-х років встиг Маяковський написати про те, як виглядатиме майбутній світ: «Чтобы в мире без Россий, без Латвий жить единым человечьим общежитием». Колись я читав лекцію про Маяковського, десь у розпалі того, що умовно називають застоєм. І коли я дійшов до цих самих рядків -- «без Россий, без Латвий» -- раптом я почув голос із аудиторії Мирона Петровського, відомого літературознавця: «Да, да, особенно без Латвий». Дуже влучно сказано. Але ж була, перепрошую, Російська імперія: кілька сотень етносів, які намагалися якимось чином самоздійснитися! Вони не отримали аж ніякої можливості до цього са- моздійснення. Якщо пригадати всі каральні експедиції 20--30-х років проти малих народів, що їх сьогодні ми практично вже не пам'ятаємо, то це виглядає неймовірно трагічно. Проходить деякий час десь після 1945-го року -- і остаточно постає ота сама вилита нібито з одного шматка унітарна тоталітарна структура. Україні від самого початку там не було автентичного місця. Ніякого. Всі ці красиві фрази про «українське відродження» 1920-х років -- але це була велика провокація. Всі ці фрази про те, що необхідним чином відбулася українізація України, її коренізація. Річ у тім, що у середині 1920-х років у Комуністичній партії України половина членів була власне слов'яни, половина -- євреї. Євреїв, які були переважно «за Троцького», за світову революцію, треба було необхідним чином примусити займатися чимось іншим. І вони цим займалися. Українізація як провокація. Звичайно, Каганович іноді виступав українською мовою, але насправді будемо говорити так: українська проблема аж ніяк не була розв'язана. А далі почалося найголовніше і напевне найстрашніше. Почалася просто експлуатація українського селянства тими новопоставленими історією елітами. Які спочатку «розібралися» поміж собою, а потім зайнялися тією експлуатацією. Про що говорити?! Уявляєте собі в цій ситуації -- початку 1930-х -- більшовицько- сталінський індустріальний проект. За чий рахунок його мали здійснити?! Зрозуміло, що капіталів геть не було. Був тоді тільки один «капітал» -- селянство і земля. Земля і селянство. І відповідним чином земля невдовзі була абсолютно присвоєна державою, а селянство? А селянство частково, а особливо в Україні -- воно просто загинуло... Потім була Друга світова. Це особлива тема. Словом, ось уже 1991 рік. Я був учасником подій в серпні 91-го біля московського Білого дому. Це було красиво. Дуже красиво. Десятки тисяч красивих облич. Жіночих і чоловічих. Інтеліґентні обличчя. І разом з тим мене тяжко вразило ось що. Річ у тім, що довколишня «масова» Москва не висловлювала ніякого ні співчуття, ні зненависті до цих десятків тисяч. Вона нібито дивилася-очікувала -- чим це скінчиться. А серед іншого для мене це скінчилося ось чим. Десь раптом з'являється шість танків -- і прямо на нас! І раптом піднімається над ними російський триколор. Я не приховую, що був у захопленні від цього всього. А одна дама поряд обіймає мене і кричить: «Молодой человек! Смотрите, русские танки, русские танки!» А раніше то були чиї?! Приїхав сюди в уже незалежний Київ. А сюди Москва вже прислала Собчака. Підійшов я до того самого балкона, де мав говорити Собчак, той самий, який «кадрово» і знайшов добродія Путіна. Але річ не в тім. Я звернув увагу там на одного українського дисидента. 10 років табору і т.д. Але він не втратив того самого малоросійського гумору, чи як там його назвати... Виходить Собчак на балкон і мовчить, як і має спочатку обрядово помовчати ритор. І тоді цей самий український дисидент-в'язень кричить йому: «Ну, боярин! Начинай читать грамоту!» А через півроку прес-секретар Єльцина раптом: «Украина и Россия, похоже, обменяются ядерными ударами». Уявіть собі. Добре, що того самого персонажа якось та призупинили, але потім, потім. Потім усе хутко розпочалося. Оця сама молода демократична Росія -- вона зникала на моїх очах. І слідом за тим почала перетворюватися на те, на що нині перетворилася. Так: 1995-й рік не розв'язав проблеми Росії, одвічної проблеми Росії, а пізні, дуже пізні пологи, національні пологи оцих самих десятків і десятків народів, які отримали свою державність -- нібито отримали -- після 91-го року, перепрошую, це саме пізні пологи. І після цього у цих народів з'явилося ну стільки проблем, що я вже не знаю: які соціологи, які політологи, історики, фактологи, репортери-жур- налісти можуть це все узагальнити. І проходить деякий час, і раптом бачу: що щось у них у всіх «не виходить». У всіх без винятку. Зрозуміло, що це було поверненням десь у 1918 рік, коли, умовно кажучи, «околиці» відклалися від так званого Центру. Власне, від Російської столиці. Що вони зробили після 90-го, після 91-го? Вони на граничній швидкості поновили свою суверенізацію 18-го та 19-го років. «ГДР» (Грузинська Демократична Республіка) -- вона повернулася до своєї Конституції 1918 року. А в цій Конституції ні слова ні про Абхазію, ні про південних осетинів. От воно і пішло далі. Вірменія. Безліч якихось сюжетів -- дуже складних сюжетів, пов'язаних зі стосунками з іншою «демократичною республікою». «Азербайджанська Демократична Республіка» кінця 1910-х, АДР. Ці республіки розпочали війну десь уже 89--90-го року. І вони й досі продовжують ту війну. Щось «вийшло», перепрошую, тільки у «прибалтів» з якоюсь іншою, особливою теж історичною кон'юнктурою. Але, перепрошую, тепер для них це не проблема. Розумієте, от Естонія: різне можна говорити про авторитарну диктатуру в Естонії 1930-х. Це справді було. Я на все життя запам'ятав розповідь одного еміґранта, росіянина на Близькому Сході, який служив солдатиком в естонській армії, десь у 38-му році. І якийсь сержант настукав на нього: «Он читает московскую ''Правду”!» Прийшов командир батальйону разом з лейтенантом цієї роти й запитав у того сержанта: «Где эта “Правда”»? -- «У него в солдатской тумбочке». -- «А чего ты лез в ту тумбочку?» А вслід за тим: «Если он читал вслух, если кому-то показывал эти самые статьи -- то это пропаганда, а если нет -- так это его приватное дело». Бачите, це ось така естонська автократія. Так от. У 1937-му році, у зв'язку зі сторіччям смерті